Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка3/20
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це є наслідком певної стабільності її функцій.

смислова точність, ясність, які поєднуються зі стислістю, лаконічністю висловлювання, строгою послідовністю викладення фактів.

висока стандартизація вислову та сувора регламентація тексту (для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти).

документальність – кожний офіційний папір повинен мати характер документа, тобто бути об’єктивним, достовірним, зберігати стабільні традиційні форми наявність реквізитів та усталений порядок їх розміщення).
Усі ці риси є визначальними у формуванні системи мовних засобів і прийомів їх використання у текстах офіційно-ділового стилю, а саме

широке використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології уживання мовних штампів з перевагою багатокомпонентних мовних конструкцій, напр.: Повідомлення про одержання директивного листа Міністерства освіти
та науки від (дата) за №...;

специфічний характер фразеології – компоненти стійких фразеологічних сполучень функціонують здебільшого в прямому значенні, напр.: ставити питання,
підбивати підсумки, виступати з ініціативою, брати участь, доводити до відома,
належить повідомити;

відсутність емоційно забарвленої лексики синонімія зведена до мінімуму і не викликає двозначності

наявність безособових та наказових форм дієслів із значенням постійної дії і відсутність особових форм як засобів індивідуалізації автора

широке використання простих поширених речень, часто ускладнених однорідними, відокремленими, вставними членами речення.
Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:
Законодавчий – використовують у законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, державою та службовими і приватними особами. Реалізується в законах, указах, статутах, постановах тощо.
Дипломатичний – використовують у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури між організаціями, міждержавними структурами та окремими громадянами. Реалізується в міжнародних угодах, конвенціях, комюніке повідомленнях, нотах (звернення, протоколах, меморандумах (дипломатичний лист, заявах, ультиматумах тощо.
Адміністративно-канцелярський – використовують у професійно-виробничій сфері, правових відносинах, діловодстві. Він обслуговує та регламентує офіційні відносини між підприємствами, структурними підрозділами, службові відносини між приватною особою та організацією, установою, закладом, приватні стосунки між окремими громадянами. Реалізується в наказах, розпорядженнях, довідках, заявах, автобіографії, характеристиках, службових листах, оголошеннях тощо.


Зразок законодавчого підстилю:

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,
– продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,
– виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
– здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто
П Р ОГОЛОШУЄ
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної української держави –
УКРАЇНИ. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.
ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
24 серпня 1991 року

Зразок адміністративно-канцелярського підстилю:

АКЦІОНЕРНИЙ ПОШТОВО-ПЕНСІЙНИЙ БАНКА ВАЛ Ь
пропонує новий вид банківських послуг –
ПЛАСТИКОВІ КАРТКИ
VISA AVAL
Пластикові картки VISA AVAL – це універсальний платіжний засіб, що дає змогу отримати готівку в більше, ніж 12 млн пунктах обслуговування понад 220 країн світу, а також здійснити найрізноманітніші платежі.
Чекаємо за адресою
вул. Лисенка, 5, м. Львів 79011
(тел.: /032/ 238-92-34, факс /032/ 238-86-64)
Нинішній студент – майбутній фахівець – безпосередньо долучений до наукової та професійної сфер. Він реалізує свою навчально-виробничу та наукову діяльність у функціональному полі обох стилів – наукового та офіційно-ділового. Тому оволодіння українською діловою мовою, або мовою професійного спілкування, є запорукою успіху в навчанні та професійній кар’єрі.

§ 2. Культура мови і культура мовлення. Комунікативні ознаки культури
мовлення

Мова і культура перебувають водній поняттєвій площині і як духовні вартості органічно пов’язані між собою. Слово культура (від лат. cultura – догляд, освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова – це прояв культури. Мова утримує водному духовному полі національної культури усіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона цементує всі явища культури, є їх концентрованим виявом. Плекаючи мову, дбаючи про її розвиток, оберігаючи її самобутність, ми зберігаємо національну культуру.
Культура мови – галузь мовознавства, що займається утвердженням (кодифікацією) норм на всіх мовних рівнях. Використовуючи відомості історії української літературної мови, граматики, лексикології, словотвору, стилістики, культура мови виробляє наукові критеріїв оцінюванні мовних явищ, виявляє тенденції розвитку мовної системи, проводить цілеспрямовану мовну політики, сприяє втіленню норму мовній практиці. Культура мови має регулювальну функцію, адже пропагує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови, хоча водночас живить її, оновлює. Вона діє між літературною мовою і діалектами, народнорозмовною, між усною і писемною формами. Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно відмети і ситуації мовлення.
Культура мовлення – передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету. Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення

нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення

естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним

поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності. Висока культура мовлення означає досконале володіння літературною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність,
логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.
Правильність – одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої закони розвитку, які відображаються умовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють умовній системі. До них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, синтаксична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм. Про деяких людей кажуть, що вони мають чуття мови. Чуття мови означає наявність природних, вроджених здібностей до мови, вміння відчувати правильність чи неправильність слова, вислову, граматичної форми. Це чуття можна виховати в собі тільки одним шляхом – вдосконалюючи власне мовлення.
Точність пов’язується з ясністю мислення, а також зізнанням предмета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об’єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світа також знанням мови. Мовлення буде точним, якщо вжиті слова повністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лексичним значенням.
43
Іванишин В, Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – С.
Розуміння предметно-понятійної віднесеності слова, його емоційно-експресивного забарвлення, місця в стилістичній палітрі, сполучуваності з іншими словами – усе це в комплексі дає нам знання слова, вміння виокремити його з мовної системи. Точність досягається не лишена лексико-семантичному рівні, вона тісно пов’язана з граматичним особливо синтаксичним) рівнем. Правильний словолад – це душа ясности мови
(І.Огієнко). Треба так побудувати речення, щоб воно було зрозумілим без напруження думки. Отже, точність – це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв’язків між членами речення. Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, багатства його активного словникового запасу, ерудиції, володіння логікою думки, законами її мовного вираження. Точність визначається і етикою мовця. Саме повага до співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови. Точність у різних стилях мови виявляється по-різному. У науковому – це одна з найперших вимог до тексту, до вживання термінів. Недаремно деякі науки називають точними. Точність у науці – пряма, емоційно-нейтральна. Точність в офіційно-діловому стилі реалізується передусім на лексичному рівні, тобто виявляється нарівні слововживання і пов’язана з урахуванням таких мовних явищ, як багатозначність, синонімія, омонімія, паронімія. Художня точність відображає художньо-образне сприйняття світу, підпорядкована певній пізнавальній та естетичній меті. Неточність у розмовному мовленні компенсує ситуація спілкування, міміка, жести.
Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об’єктивної реальної дійсності.
Логіка (від грец. – проза, наука про умовивід) – прийоми, методи мислення, з допомогою яких формується істина. Логічність формується нарівні мислення, залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності. Пригадаймо безліч народних прислів’їв, які підтверджують цей органічний зв’язок: Яка головонька, такай розмовонька; Який розум,
така й балачка Хто ясно думає, той ясно говорить. Логічність пов’язана з точністю мовлення на всіх мовних рівнях, тобто знанням мови. Правильні, конструктивні думки і добре знання мови породжують логічно правильне мовлення. Розрізняють предметну логічність, що полягає у відповідності смислових зв’язків і відношень одиниць мови у мовленні зв’язкам і відношенням предметів і явищ об’єктивної дійсності, і понятійну логічність, яка є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв’язках елементів мови у мовленні. Якщо в казкових і фантастичних текстах можна обійтися безпредметної логічності, то понятійна логічність є завжди. Логічність – поняття загальномовне. Це ознака кожного функціонального стилю. У науковому стилі суворо дотримуються логіки викладу, вона відкрита, адже ми простежуємо хід пізнавальної діяльності мовця і процес пошуку істини. В офіційно-діловому
– це несуперечливість, логічно правильна будова тексту, послідовність, смислова погодженість частин тощо. У розмовному стилі нелогічність компенсує ситуація мовлення.
Логічні помилки виявляють увесь спектр мисленнєво-смислових порушень. Так звані алогізми виникають внаслідок
- поєднання логічно несумісних слів, напр.: жахливо добрий, страшно гарний;
- вживання семантично порожніх (зайвих) слів, тавтологія, напр.: місяць травень, моя
особиста справа, особисто я, звільнити із займаної посади, о 29 годині вечора, захисний
імунітет;
- порушення порядку слів у реченні, напр.: Успіх породжує старання;

- зіставлення незіставних понять, напр.: Структура фірми відрізняється від інших
фірм;
- порушення хронологічної точності, напр.: У Х ст. у Львівській області...;
- підміна понять, напр.: У всіх кінотеатрах міста демонструють ту саму назву
фільму; Ревматичний діагноз не дає можливості мені ходити
- розширення чи звуження поняття, напр.: письменники і поети;
- нечітке розмежування конкретного й абстрактного понять, напр.: Нам розповіли про
великого письменника і прочитали уривки з його творчості
- невідповідність причини і наслідку, напр.: Збільшення кількості порушень залежить
від того, наскільки активно ведуть з ними боротьбу. Багато логічних помилок можуть виникати внаслідок порушень синтаксичних норм, наприклад неправильної побудови ряду однорідних членів речення, вибору сполучних засобів у складному реченні, порушень смислового зв’язку між окремим висловлюваннями у тексті та ін.
Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та підпорядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів’я чи багатослів’я.
Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення – це врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів, їхнього стану, настрою, зацікавлень. По-
іншому цю вимогу можна назвати комунікативною доцільністю. Передусім це використання належних мовних засобів, досягнення стильової відповідності. Наприклад, стандартні типові вислови-кліше доречні у діловому мовленні, але зовсім недоречні в розмовному. У наукових текстах недоречною буде експресивна, емоційно-образна лексика, адже там панують терміни, мова формул, графіків, схемі т. ін. Доречність – це і вміння вибрати форму спілкування (монолог, діалог, полілог), тон, інтонацію спілкування, намагання бути тактовним. Мовознавець Н. Бабич пропонує розкривати поняття доречність з усвідомлення значення часто вживаної сполуки до речі Кожний історичний і кожний конкретний сучасний момент, кожен предмет мовлення і кожен співрозмовник вимагають нетотожних мовних засобів для свого вираження. Тому мовлення має бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним Стильова, контекстуальна, ситуаційна доречність свідчитиме про правильну мовленнєву поведінку.
Багатство. Показник багатства мовлення – великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій. Звичайна людина використовує близько 3 тис. слів, добре освічена – 6–9 тис. слів, хоча розуміє в десять разів більше. Порівняймо словник мови Т. Шевченка – понад 20 тис. слів. Багате мовлення – це естетично привабливе мовлення, що відображає вміння застосувати тропи, образно-емоційну лексику, стійкі вислови, урізноманітнити мову синонімами, знання синтаксичних виражальних засобів. Мати дар слова означає вміти так організувати своє мовлення, щоб воно вплинуло на людину не лише змістом, ай своєю формою, чуттєвим моментом, щоб принести задоволення тим, на кого це мовлення спрямоване.
Виразність. Ця невід’ємна частина культури мовлення означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Великою мірою – це вміння застосовувати виражальні засоби звукового мовлення – логічний наголос, видозміни голосу, паузи, емоційну тональність, що передає настрій, оцінку, викликає потрібне сприйняття. Технічні чинники виразності – дихання,
44
Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – С. 133.
вимова, інтонація, темп, жест, міміка. Виразність мовлення – це душа мовлення, засіб самовираження.
Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть правильні граматичні форми. Що каламутить і засмічує чистоту української мови Зайві слова, т.зв. слова- паразити, які заповнюють паузи у мовленні, коли людині важко чітко висловити думку.
Найчастотніші з них ну, от, значить, там, як це, чуєш, знаєш, так сказать, типу, розумієш та ін. Їх можна легко позбутися самоконтролем. Недоречним є вживання діалектизмів, надмірне захоплення просторічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Для вживання цих слів може бути відповідний стиль чи ситуація, а вжиті без потреби, вони роблять мову незрозумілою і важкою для сприйняття. Не варто пускати у свою мову вислови жаргонні, особливо лайливі, треба поставити їм стійку перепону, основану на глибокому переконанні, що вони мають руйнівний вплив на нашу мораль і духовність. І не тільки цуратися недобрих слів самому, а не дозволяти цього робити у твоїй присутності, адже втратиш повагу до себе. Грубі слова, що звучать в мові людини, можуть засвідчити лише одне – що ти повівся не з тим. Чистота мовлення – це вміння уникати суржику.
Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом. Назва сучасного терміна метафорична, адже первісне значення слова суржик – суміш зерна різних злаків і борошно з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голодні роки. Примітно, що аналогічне мовне явище (суміш білоруської і російської мов) є в Білорусі. Воно має назву трасянка, так називали неякісний корм для худоби, в який до сіна додають натрушують) солому. Спільне одне – ці змішані субмови є низьковартісними. На жаль, суржик – давнє явище. Ще наприкінці XIX–XX ст. звучало застереження інтелігенції щодо поширення цієї скаліченої мови Україною як збитку і згуби слов’янського добра. Характеристики суржику – лише негативні – мішана й ламана мова, мовний покруч, ―здеградована під тиском русифікації форма українського мовлення, мовний безлад, низька мова, ―напівмовність‖, кровозмісне дитя двомовності, ―бур’ян‖. Причинами такого всеохопного впливу однієї мови на іншу науковці вважають цілеспрямовану мовно-культурну політику, тобто мовний тиск однієї мови на іншу, а також велику зовнішню подібність і тісну спорідненість лексичного складуй граматичної системи української і російської мов. Наприкінці XX ст. українські мовознавці, відчувши загрозу тотального розмивання норм української літературної мови, розпочали рішучу боротьбу проти наступу суржику. Б. Антоненко-Давидович, Є. Чак, О. Сербенська, С. Караванський, О. Пономарів, М. Лесюк у своїх працях подали практичні поради щодо правильного слововживання, розподіляючи їх замовними рівнями та сферами функціонування, створили реєстри ненормативних слів і словосполучень і їх правильних відповідників. Промовиста назва одного з посібників „Антисуржик‖ за загальною редакцією О. Сербенської свідчила про активне протистояння зросійщенню рідної мови. Суржик охоплює всі мовні рівні. Особливо потерпає від нього усне українське мовлення, а отже, вимова слів. Мовознавець Л. Масенко зазначає, що 90 % лексики цієї змішаної мови становлять російські слова, які, однак, вимовляються по-українськи. М. Лесюк зауважує, що така цифра більше стосується мовлення східних українців, у Галичині ступінь ураження може становити лише 30–40 %
46
. На фонетичному рівні ці непрохані гості відрізняються від автентичних українських своїм звучанням (ноль,
регістратура, двойка, хожу, сижу замість нуль, реєстратура, двійка, ходжу, сиджу), запозиченим наголосом (одинадцять, чотирнадцять, новий, восємдесят замість
45
Лесюк М. Доля моєї мови. – Івано-Франківськ, 2004. – С.
46
Там само. – С. 143.

одинадцять, чотирнадцять, новий, вісімдесят), порушують словотворчі закони (англічанка,
лікарство, зварщик, осінню, весною замість англійка, ліки, зварювальник, восени, навесні), мають російські граматичні форми (у продажі, два студента, по магазинам замість у
продажу, два студенти, по магазинах). Надзвичайно багато лексичних кальок, напр.: не
дивлячись на, фамілія, учбовий, рахую, на рахунок, любий замість незважаючи на, прізвище,
навчальний, вважаю, щодо, будь-який. Інколи мовець і не підозрює про своє ураження суржиком, хоч і послуговується ним тривалий час (всьо, здача, тоже, все рівно, куда, сюда,
туда замість все, решта, теж, все одно, куди, сюди, туди). Але частіше – це ознака байдужості, адже той, хто промовляє слова вроді, вообще, тіпа, ладно, ужас, кашмар,
прівєтік, добре знає, що це неправильно. То як маємо трактувати наш суржик – наголошує О. Сербенська. – Не як нашу вину, а як нашу органічну слабість, хворобу, яку треба лікувати. Нашою виною, моральною хибою є хіба загальне лінивство, крутійство та лизунство І. Франко) і, як неодноразово підкреслював І. Огієнко, небажання пильно й ненастанно вчитися рідної мови, невизнання того, що існує складна наука рідної мови‖
47
Потрібно усвідомити, що розмовляти суржиком – це ознака мовленнєво-мисленнєвого примітивізму, неосвіченості, провінційності, байдужості до своєї мовної поведінки, а отже, неповаги до української мови, свідчення неможливості професійного зростання. До виділених ознак можна додати й інші, що свідчать про бездоганність і зразковість мовлення, уміння використовувати дар слова з усією повнотою, це – достатність, стислість, чіткість, нестандартність, емоційність, різноманітність, внутрішня істинність, вагомість, щирість та ін. Ставлення до мови, потреба розвивати культуру мовлення формується передусім всім ї. Батьки закладають найпевніші основи поваги й любові дорідного слова. Школа додає теоретичних знань і практики, А далі у рамках суспільних впливів, культурного оточення, навчання, засобів масової інформації приходить досвід користування словом, збагачується лексика, поліпшується чистота мовлення. Але за однієї умови – подолання байдужих лінощів, бажання наполегливо працювати над самим собою, над своєю особистістю. Мовна характеристика – невід’ємна частина індивідуальної характеристики людини, віддзеркалення її загальної культури. Рівень мовної культури людини свідчить про її духовність чи бездуховність, інтелект чи невігластво, повно- чи меншовартість. Володіння культурою мовлення – важлива умова успіху у навчанні, праці, складова психології бізнесу. Високу культуру мовлення можна вважати найбільш надійною опорою та рекомендацією для фахового зростання. Усі шляхи підвищення особистої культури мовлення означають тільки наполегливу і віддану працю. Їх можна визначити як тверді принципи і як звичайні практичні поради свідомо і відповідально ставитися до слова стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати слововживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником навчитися чути себе, таким чином виробляти чуття правильного мовлення створити настанову на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань. Для цього звертатися до правопису, посібників, довідників, учити самостійно, стежити за змінами норм читати художню літературу – джерело збагачення мовлення, записувати цікаві думки майстрів слова, вчити напам’ять афоризми, вірші. Таким чином можна збагатити лексичні запаси, пізнати красу і силу слова, його змістові тонкощі, набути досвіду образно-стилістичного слововживання. Так проникають у скарби мови, шліфують стиль, підвищують словесно-естетичний рівень
47
Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити. – С. 7.
оволодівати жанрами інших стилів. Потрібно однаково добре вміти написати вітальну листівку, заяву, доручення, лист для електронної пошти, підготувати науковий реферат чи публічний виступ та ін.; активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до наук – це підвищує інтелектуальний рівень особистості і віддзеркалюється у мовленні удосконалювати фахове мовлення, для цього читати фахову літературу наукові статті, фахові газети і журнали, постійно користуватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними словниками, набувати практики публічних виступів із фахової тематики (використовувати нагоду виступити з рефератом чи з доповіддю на студентській науковій конференції прислухатися до живого слова високих авторитетів на сцені, на трибуні, за кафедрою, у храмі та в інших сферах і наслідувати найкращі зразки не піддаватися впливам модних тенденцій, аби прикрасити мовлення екзотичним чужомовним словом, демократизувати жаргонізмом уникати мовної агресії намагатися не впадати в крайнощі – не бутині сором’язливим маломовним мовчуном, ні велемовним самовпевненим балакуном, а говорити тільки тоді, коли є що сказати. Праця над своїм мовленням викликає повагу і, без сумніву, дає результати. Шляхів вдосконалення є безліч, а процес триває усе життя.


§ 3. Словники як джерело інформації. Роль словників у підвищенні мовної культури
У мовознавстві існує спеціальний розділ, що займається теорією і практикою укладання словників, – лексикографія (від грец. lexis – слово і grafo – пишу.
Словники – це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, тематичному, гніздовому тощо. Вони є одним із засобів нагромадження результатів пізнавальної діяльності людства, показником культури народу. Словники – скарбниця народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь. Праця над укладанням словників вимагає глибоких знань і великих зусиль. Про це образно сказав український просвітитель початку ХVІ ст. Феофан Прокопович: Якщо кого-небудь очікує вирок судді, тоне слід тримати його на каторзі, доводити до знемоги його руки добуванням руди хай він укладає словники. Ця праця містить у собі всі види покарань. Словники виконують інформативну та нормативну функції вони універсальні інформаційні джерела для розуміння того чи того явища та найпевніша консультація щодо мовних норм. Далекими попередниками словників вважають так звані глоси, тобто пояснення значення окремих слів без відриву від тексту, на полях і в текстах давніх рукописних книг. Традицію пояснювати незрозумілі і малозрозумілі слова за допомогою глос давньоруські книжники успадкували від візантійських та старослов’янських. Збірники глос – глосарії були першими і найдавнішими словниковими працями. Найстаріший глосарій кількістю в 174 слова знайдено в Кормчій книзі 1282 року. До другої половини XVI ст. глосарії – основний вид лексикографічної праці. У Пересопницькому Євангелії, зокрема, налічується близько 200 глос. Глоси були матеріалом для перших давньоукраїнських словників. Наведемо, для прикладу, першу пам’ятку, яка містила лексикографічне опрацювання слів, і словники, що стали значним явищем для української культури
“Изборник Святослава (1073)
Визначна пам’ятка давньоруського книжкового мистецтва. Понад 400 статей цієї рукописної книги присвячені тлумаченню малозрозумілих слів Святого Письма, літератури, фактів історії, відомостей про коштовне каміння.
Лаврентій Зизаній Тустановський. „Лексис. Сирьчъ реченія въкратъць
събранны и из Словенскаго языка на просты(и) Рускій Діялектъ Истолкованы”
(Вільно, 1596)
Перша друкована словникова праця в Україні, видана як додаток до граматики слов’янської мови цього ж автора. Подано 1061 церковнослов’янське слово, яке пояснено мовою простою. У наш час словник перевидано „Лексис‖ Лаврентія Зизанія. Синоніма словеноросская / Підгот. текстів пам’яток і вступні статті ВВ. Німчука. – К, 1964.
Памво Беринда Лексикон славеноросскій и Именъ тлъкованіє…” (Київ, 1627)
Праця лаврського друкаря, поета і філолога. У словнику 6982 слова. Складається із двох частин. У першій подано 4980 загальних словенських слів, у другій – „Именъ тлъкованіє‖ (2002 слова) – власні імена, назви місцевостей, слова з грецької міфології, назви наук, предметів церковного вжитку, мір, звірів, птахів та ін., взяті з єврейської, латинської, грецької та інших мов. Словник цей мав великий впливі його друковано майже по всіх слов’янських землях. Сьогодні його перевидано і він доступний усім Лексикон словенороський П. Беринди / Підгот. тексту і вступна ст. ВВ. Німчука. – К, 1961.
Борис Грінченко „Словарь української мови у х томах (1907-1909)
Найбільша подіяв українській лексикографії кінця XIX – початку XX ст. Вершинна праця відомого письменника, вченого, публіциста, громадського діяча . Перекладний
48
Огієнко І. Українська культура Коротка історія культурного життя українського народу. – С. 34.
українсько-російський словник, який налічує близько 68000 слів. Матеріали до словника тривалий час збирали відомі українські науковці, письменники, культурні діячі, але систематизував їх та відредагував Б. Грінченко, вклавши у це титанічні зусилля (Більше працював, ніж жив, – так висловився про нього письменник М. Чернявський). Працю було відзначено академічною премією. Цей словник для української науки і культури має таке саме значення, як словник В. Даля для російської, словник Лінде для польської, словник
Гебауера для чеської. Він став словником української живої мови і досі не втратив свого значення як цінний документ з історії та діалектології української мови. Залежно від змісту матеріалу і способу його опрацювання розрізняють два типи словників енциклопедичні і філологічні. Суттєва відмінність між ними саме в характері матеріалу, що підлягає опису у словниковій статті об’єкт опису в енциклопедичному словнику – поняття, у філологічному – слово. Коли Анатоль Франс зазначав, що словник – це цілий світ в алфавітному порядку, він мав на увазі, очевидно, саме енциклопедичні словники. Вони в концентрованому вигляді описують предмети, явища, події з найрізноманітніших галузей (економічної, історичної, фізичної, біологічної, хімічної та ін.), розповідають проукраїнських та світових видатних діячів історії, науки, культури, а отже, пояснюють і загальні, і власні назви, окрім цього, для повноти опису подають схеми, таблиці, карти, діаграми, малюнки, репродукції, фото тощо. Слово енциклопедія (з грец. – коло загальноосвітніх знань) первинно означало сім вільних мистецтв граматику, риторику, логіку, геометрію, арифметику, музику та астрономію. Праці енциклопедичного характеру створювалися ще до нашої ери у Давній Греції і Давньому Римі, Китаю, а також у країнах арабської писемності. Уст. не. перша енциклопедія, складена за алфавітним принципом, з’явилась у Візантії. Уроках передові мислителі Франції – Дені Дідро, Жан Д’Аламбер, Вольтер, Шарль Монтеск’є, Жан-
Жак Руссо та ін. – підготували 35-томне видання Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтві ремесел. Першою українською енциклопедією стала Українська Загальна Енциклопедія утрьох томах, видана уроках у Львові за редакцією Івана Раковського. Вона мала підзаголовок – Книга знання. У х роках в УРСР планувалося видання 20-томної енциклопедії, але через репресії проти української культури і її діячів цього не відбулося. Наступні науково вагомі українські енциклопедичні праці з’являються за межами України. Завдяки об’єднанню найкращих наукових сил української діаспори підготовлено і здійснено видання 10-томної Енциклопедії українознавства (1952–1985) за редакцією професора Володимира Кубійовича. У наш час її перевидано зусиллями НТШ у Львові (1993–2000). У далекій Аргентині протягом 1957–1967 років була створена і видана так звана Українська Мала Енциклопедія. Восьмитомну працю підготував один автор – професор Євген Онацький. Ці енциклопедії стали значним інформаційним явищем, адже поширювали у світі правдиві знання про Україну.
Енциклопедичні словники за характером матеріалу поділяють на загальні та
спеціальні (або галузеві,

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал