Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка2/7
Дата конвертації22.12.2016
Розмір2.8 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7
Тема 2. Пізнавальні процеси у засвоєнні та володінні
іноземною мовою.
План.
1.
Функціонування мислення на базі рідної мови та
іноземної мови.

15 2.
Особливості сприймання і розуміння іншомовного дискурсу.
3.
Психолінгвістична модель продукції та рецепції вислову.
4.
Інтуїція та чуття мови як основа мовленнєвої діяльності.
Провідна ідея вивчення теми полягає в тому, що специфіка оволодіння іноземною мовою та мовна інтуїція визначаються розбіжностями об’єктивного і суб’єктивного змісту понять, сприймання і розуміння іншомовного дискурсу.
Основною проблемою виступає усвідомлення переваг і недоліків свідомо-дискурсивного та
інтуїтивно-практичного володіння іноземною мовою.
Основні поняття теми: формально-динамічні особливості та зміст мислення; свідомо-дискурсивне розуміння; смислове розуміння, мовна оболонка; мовна інтуїція; універсальний предметний код; смислоорганізованість тексту.
Мета вивчення теми
– розкриття особливостей
інтелектуальних дій мовця в рідній та іншомовній діяльності.

1.

Функціонування мислення на базі рідної та іноземної
мов.
Опановуючи іноземною мовою, ми одночасно засвоюємо властивий відповідному народу образ світу, те чи інше світобачення крізь призму національної культури, одним з найважливіших компонентів якої (і засобом оволодіння якою) є мова. У методиці навчання мови багато пишеться про культурний компонент засвоєння мови, про міжкультурне навчання і т.д. Існують наукові напрямки, які взагалі трактують культуру через її відображення в національній мові (наприклад, лінгвокраїнознавство); розвивається і спеціальна дисципліна
– культуролінгвістика або лінгвокультурологія [30; 44].
Говорячи про мислення іноземною мовою, мають на увазі або його формально-динамічні особливості, або ж його зміст. До формально-динамічних особливостей мислення належать такі форми мислення, як поняття, судження та умовиводи, і такі розумові процеси, як порівняння, аналіз, синтез, узагальнення та інші.
Міркування про те, що мислення у всіх народів однакове і що при навчанні іноземної мови не доводиться навчати учнів іншого мислення, може бути визнане правильним лише за тієї умови, що

16 йдеться про формально-динамічні особливості мислення. Мислення будь-якого народу, дійсно, відбувається незалежно від того, якою є його мова, характеризується тими ж самими формами і тими ж процесами, що властиві людському мисленню взагалі. У цьому сенсі, дійсно, логіка у всіх народів однакова й психологічні закономірності мислення теж однакові.
Проте мислення може функціонувати тільки на базі тієї чи
іншої мови. Чи може бути зв'язок іноземної мови з мисленням безпосереднім чи ж він завжди буває тільки опосередкованим? З метою відповіді на це питання було проведено невелике експериментальне дослідження [5]. Дослідники скористалися методикою асоціативного експерименту, трохи видозмінивши її.
Досліджуваним пред'являлися не тільки слова, але й числа і картинки
із зображенням окремих предметів.
Цей експериментальний матеріал пред'являвся не слуховим, а зоровим способом
– за допомогою спеціально сконструйованого експозиційного екрану. У момент пред'явлення подразника автоматично замикався струм у ланцюзі. Потрібно було реагувати словом: як тільки досліджуваний починав промовляти необхідне слово, експериментатор розмикав електричний ланцюг. Час реакції реєструвався в тисячних частках секунди за допомогою хроноскопу.
Дослідженню підлягали такі процеси: 1) читання слів, 2) читання чисел, 3) називання предметів, 4) підшукування протилежностей, 5) вільні асоціації і 6) узагальнення.
Кінцевий висновок зводиться до такого. Жодної істотної різниці в часі мовленнєвих реакцій рідною та на іноземною мовами в тих випадках, коли людина володіє іноземною мовою в достатній мірі, немає. Помічається тільки деяке уповільнення цих процесів
іноземною мовою в тому випадку, якщо мовець ще не опанував мовою належним чином. Отже, зв'язок іноземної мови з мисленням не обов'язково мусить бути тільки опосередкованим, він може бути також і безпосереднім.
Якщо під словом «мислення» мати на увазі не формально- динамічні особливості мислення, а те, що складає його зміст, треба буде погодитися, що різні народи, використовуючи різні мови, ніяк не можуть мати у своєму мисленні цілком однакового змісту.
Навчання іноземної мови тому й пов'язане з величезними труднощами, що учні повинні опанувати трохи іншою системою понять, що не збігається у своєму змісті (а також за обсягом) із системою тих звичних понять, що виражаються словами рідної мови.

17
Маючи на увазі зміст мислення, доцільно розрізняти в ньому дві сторони – об'єктивну й суб'єктивну чи, інакше кажучи, об'єктивний зміст і суб'єктивний зміст. Під об'єктивним змістом мислення мають на увазі реальні зв'язки і відносини, що воно відображає. До суб'єктивного змісту мислення відносять поняття і судження, що являють собою не що інше, як суб'єктивний образ об'єктивного світу.
Коли говорять про те, що думка, виражена засобами двох різних мов, – одна і та ж, то це твердження стосується тільки до об'єктивного змісту цієї думки. Наприклад, характерному для української мови виразу «друга година ночі» відповідає французький вираз «deux heures du matin». Об'єктивний зміст там і тут той самий: мається на увазі один конкретний момент доби. Але суб'єктивний зміст цих двох виразів далеко не ідентичний, тому що українською використовується поняття «ніч», а французькою — поняття «matin», і вони не однозначні. «Вночі» ми називаємо ту частину доби, коли буває темно через відсутність сонця, а словом
«matin» французи виражають поняття про ту частину доби, що починається о 12 годині ночі і закінчується о 12 годині дня. Тому при здійсненні перекладу з однієї мови на іншу точно передається лише об'єктивний зміст думок, а суб'єктивний їхній зміст, як правило, залишається специфічним для кожної мови. Так само український вислів «Вони посунулися, щоб я сів» англійською повинен бути виражено так: «Тhеу made room for me to sit».
Об'єктивний зміст думки в даному випадку той самий, але суб'єктивні змісти далеко не ідентичні. Аналогічним чином і російський вираз «есть всухомятку» англійською характеризується зовсім іншим суб'єктивним змістом, а саме: «to eat solid food without drinking» [8].
Ці факти свідчать про те, що коли ми хочемо виразити засобами іноземної мови якусь думку, то ця думка, залишаючись тією ж самою за своїм об'єктивним змістом, виявляється іншою за суб'єктивним змістом. Пояснюється це тим, що користуючись
іншомовними словами, ми для оформлення своєї думки неминуче мусимо скористатися також й іншими поняттями – саме тими, котрі виражаються словами іноземної мови і які не збігаються з поняттями, що виражаються словами рідної мови.
Відомо, що будь-який предмет чи явище можна назвати різними словами, навіть користуючись однією й тією ж мовою. Так, наприклад, березу можна назвати і деревом, і рослиною; місто можна назвати як населеним пунктом, так і центром чи столицею. З

18 психологічної точки зору називання предмета словом свідчить про те, що даний предмет ми мислимо вхідним в обсяг того поняття, що виражається відповідним словом. Якщо ми один раз називаємо мислимий нами предмет деревом, в інший раз – березою, а втретє – рослиною, то самий предмет нашої думки анітрохи від цього не змінюється; об'єктивний зміст думки залишається у всіх цих трьох випадках тим самим. Але оскільки ми щораз підводимо даний предмет під різні поняття, остільки суб'єктивна сторона нашої думки про цей предмет не може вважатися незмінною.
Тим більш по-різному (у сенсі використовуваних понять) доводиться думати мовцеві, коли він від рідної мови переходить до
іноземної. Звичайно вчитель пояснює учням, що французьке слово
«voiture» означає те ж саме, що і «візок». Насправді ж слова
«voiture» і «візок» будуть мати той самий мислимий зміст
(об'єктивний) лише в тому випадку, якщо предметом думки дійсно буде те, що ми називаємо візком. Але суб'єктивна сторона мислення не може бути в цих двох випадках однаковою, оскільки слово
«voiture» виражає у французів таке поняття, яким охоплюються всі види наземного транспорту (карета, віз, автомобіль, вагон, фіакр, тарантас і т.п.), тоді як слово «візок» належить лише до конкретного виду цього транспорту. У нашій мові є, наприклад, два слова – будинок і великий, але у своїй мові ми можемо сполучити ці слова і сказати «великий будинок», позначаючи цим словосполученням даний предмет думки. У нашому мисленні cполучаються відповідні поняття, так само відбувається і їхнє взаємне обмеження, утворюється нове (вже третє) поняття [5].
Аналогічним чином треба розуміти і віднесення того чи
іншого предмета думки до різних понять, що особливо характерно для двох різних мов. Говорячи «друга година ночі», ми використовуємо три поняття, так само як і французи, коли вони говорять «deux heures du matin». Але в той час як два поняття будуть однаковими («deux» – дві і «heures» – години), в якості третього поняття виступають різні («ніч» – період доби, коли немає сонячного світла, «matin» – період доби від 12 години ночі до 12 години дня).
Знаючи, що мислення іноземною мовою відрізняється своєрідністю, вчитель буде прагнути того, щоб його учні не тільки засвоювали іншомовні форми, але і навчалися мислити іноземною мовою. Тому на уроках необхідно якнайменше і рідше вдаватися до перекладу, який звичайно застосовується для того, щоб учні зрозуміли використовувані слова, речення і тексти. Іншомовні слова
і речення майже завжди мають інший суб'єктивний зміст, унаслідок

19 чого ніяк не можна прагнути того, щоб у свідомості учнів іншомовні форми асоціювалися з думками, вираженими за допомогою форм рідної мови.
Отже, справжнє володіння іноземною мовою виявляється можливим лише в тому випадку, коли учні схоплюють і засвоюють трохи інший спосіб мислення, коли вони навчаються мислити
іноземною мовою.
2. Особливості сприймання і розуміння іншомовного
дискурсу.
Сприймання й розуміння мовлення є одним із двох основних моментів мовленнєвої діяльності, протилежних словесному вираженню власних думок.
Хоча в існуючій психологічній літературі ще немає загальновизнаної диференціації цих понять і явищ, проте вважається за необхідне проводити певне розрізнення між сприйняттям мовлення
і розумінням мовлення.
Зазвичай
сприймання витлумачується як суб'єктивне відображення предметів або явищ об'єктивного світу, зумовлене їхнім безпосереднім впливом на наші органи чуття.
Отже, фізіологічно сприйняття припускає першосигнальну діяльність мозку [27].
Що ж стосується розуміння, то воно – відображення зв'язків
і стосунків, нерозривно пов'язане з мовою і мовленням, а тому завжди свідоме. Фізіологічно розуміння пояснюється діяльністю другої сигнальної системи.
Психологічно розуміння характеризується осмисленням того, що сприймається, тому воно і виявляється завжди у формі словесного дискурсивно-логічного мислення.
У людини є дві сигнальні системи, з яких перша приводиться в дію впливом предметних подразників, а друга функціонує лише під впливом словесних подразників. На цій підставі
і варто розрізняти сприймання мовлення як першосигнальний процес і розуміння мовлення як другосигнальний процес.
У кінцевому рахунку доходимо висновку про те, що при мовленнєвому спілкуванні значення, зміст мовлення розуміється, а мовна оболонка думок сприймається, при чому сприймання мовлення має неусвідомлено-інтуїтивний характер, а розуміння відповідних думок свідомо-дискурсивний.

20
Особи, які погано або зовсім не володіють іноземною мовою, при читанні іноземного тексту не в змозі відразу усвідомити його зміст і тому змушені піддавати прочитаний текст спершу лексико-граматичному аналізу, а потім і перекладу рідною мовою.
Але в такому випадку не зміст, а саме мовна оболонка робиться об'єктом свідомо-дискурсивного розуміння. Що ж стосується змісту, то він в такому випадку звичайно не розуміється; розуміється не
іншомовний текст, а його переклад.
Особи, що добре володіють іноземною мовою, тобто користуються нею без посередництва рідної мови, при читанні
іноземного тексту відразу ж розуміють його смисл, але в цей час вони не усвідомлюють особливостей мовної оболонки. Отже, ніякої
істотної психологічної різниці між сприйманням і розумінням мовлення рідною мовою і сприйманням та розумінням мовлення
іноземною мовою немає і не може бути. І в тому, і в іншому випадку чуттєво сприймається мовна оболонка думок і дискурсивно-логічно розуміється зміст мовлення. Інтуїтивне ж розуміння мовлення
іноземною мовою так само неможливе, як неможливе воно й рідною мовою [4; 9; 19].
Коли говорять, що учні повинні розуміти іноземні тексти логічно, то виявляється, що це розуміння зводиться до розуміння лише мовної оболонки, що із психологічної точки зору в такому розумінні зовсім не потрібно (при практичному володінні мовою).
Спостереження на уроках іноземної мови свідчать про те, що учні дійсно бувають часто привчені лише до дискурсивного розуміння
іноземних текстів, коли усвідомленню піддаються насамперед лексико-граматичні особливості тексту, а значеннєвий зміст тексту розуміється лише в перекладі його рідною мовою.
Психологічно ж читання без розуміння не є читанням, тому що основна мета і його основний зміст полягає саме в тому, щоб зрозуміти що читається, а не в тому, щоб правильно сприйняти мовну оболонку. З іншого боку, не можна привчити учнів до дискурсивно-логічного розуміння іноземних текстів, коли ці тексти піддаються спершу граматичному розбору, а потім робиться їхній переклад. Інакше кажучи, не можна здійснювати переклад з метою розуміння, а потрібно домагатися безперекладного розуміння
іншомовних текстів.
Іноді говорять про те, що безперекладне розуміння
іноземних текстів саме і є наслідком перекладу, тому що переклад дозволяє мати думки, які потім і зв'язуються з іншомовними формулюваннями. Прагнення зв'язати іншомовні форми з думками,

21 що виражаються засобами рідної мови, цілком безпідставне, воно не може привести до позитивного результату. Не може бути так, щоб англієць, говорячи «How old are you?», думав «Скільки вам років?».
Іншомовне мислення має свої специфічні особливості, що перебувають в єдності з особливостями даної мови, тому неможливо, щоб думки, оформлені за допомогою рідної мови, поєднувалися з формами іноземної мови.
2.

Психолінгвістична модель продукування та рецепції
вислову.
Теорії вербалізації в науці початково були запропоновані
X. Джексоном, у подальшому розвинені
О. Р. Лурією,
О.О. Леонтьєвим, І.О. Зимньою. На думку Х. Джексона, при виробництві, або навпаки, сприйнятті мовлення має місце або відставання мовлення стосовно думки (вербалізація), або відставання думки стосовно мовлення (девербалізація), тобто між думкою і мовленням спостерігається певна відстань у часі. Після того, як актуалізувалася думка, підшукується форма її вираження; як правило, такою формою виявляється мовлення – зовнішнє або внутрішнє.
У цих пошуках мовленнєвий вислів, як і будь-яка дія, спочатку програмується, тобто актуалізується певна програма.
М. І. Жинкін зазначав, що будь-яка творча думка людини є унікальною [19]. Якщо це так, то вона за логікою ніяк не може бути заздалегідь прив'язана до якоїсь визначеної форми вираження.
Унікальна думка, переходячи в мовлення, проходить етап пошуку форми вираження; цей етап неусвідомлюваний, його механізми експериментально не вивчені й не осмислені теоретично. Проте є всі підстави стверджувати, що на етапі пошуку вибір форм вираження залежить, по-перше, від семантичних причин і, по-друге,– від ступеня стійкості самих форм вираження. Вважається, що ступінь стійкості визначається двома умовами – по-перше, давністю становлення відповідної форми і, по-друге, частотністю її актуалізації. Тому говорять, наприклад, що лексеми рідної
(первинної) мови є більш стійкими, ніж лексеми вивченої
(вторинної) мови, через те що мовець вивчає вторинну мова пізніше первинної і користується нею рідше. Якщо, навпаки, частіше доводиться говорити вивченою мовою, то слова цієї мови можуть виявитися більш стійкими.

22
Етапу пошуку протиставляється етап детермінації.
Детермінацією стосовно мовлення називається спільна поява двох чи більше одиниць вираження. При актуалізації
моделі всі її елементи детермінуються, тобто виражаються неодмінно (морфема -
ИЙ
,
наприклад, детермінується фразою цей будинок дуже велик-).
Детермінація, як і вибір, стосується всіх моделей без винятку.
Наприклад, у фразі «Цей будинок дуже...» детермінуєтся словоформа, що описується в термінах короткого чи повного прикметника чоловічого роду, однини,
називного відмінка. Однак у рамках описаного класу словоформ має місце не детермінація, а пошук, тобто тут можливі словоформи «малий», «великий»,
«красивий», «високий», «відомий» і т.д.
Припустимо, що ми вивчаємо процес породження фрази
«Дідусь і бабуся дуже люблять маленького онука» (за
Є.М. Верещагіним [12]). Спочатку актуалізується модель фрази. У нашому випадку ця модель складається з двох елементів – іменної і дієслівної частин (рис. 2). Порядок проходження впорядковує ці елементи в часі (спочатку розгортається іменна частина).
Необхідність розгорнути також і дієслівну частину фіксується в оперативній пам'яті. Після того, як актуалізувалася фразова модель, що складається з іменної і дієслівної частин, вибір (пошук) закінчується і починає діяти детермінація: іменна і дієслівна групи повинні бути виражені. Але вони можуть бути виражені по-різному: наприклад, іменна група може складатися просто зі слова-морфи або певної (у тому числі й досить складної) синтагми. Як ми бачимо, на рівнях моделей синтагм і словоформ знову починає діяти пошук (у наведених прикладах — семантичний).
Рис.3. Ілюстративна схема виробництва конкретної
фрази.
Пошук може визначатися, як уже згадувалося, і ознаками стійкості форми виразу. Після того, як вибір відбувся, у нашому

23 випадку актуалізувалася модель двомісної синтагми із сполучником
і. Детермінуються класи імен, з'єднаних сполучником і, але що стосується конкретного члена класу, то тут по-старому відбувається пошук і по-старому можливий вибір. Дійсно, вузол 2 здатний розгорнуться як у нову синтагму (старий дід), так і в одне слово
(дід). У нашому випадку актуалізувалася модель словоформи – і знову спостерігаємо детермінацію. Вибір і пошук, проте, продовжуються, але вже на рівні моделей основ: тут можлива проста
(дід) або складна (дідус-) основа. Після того, як обрана конкретна морфема, вона – реалізуючись в морфі – вводиться в мовлення, а творення вислову продовжується на рівні найближчого рівня і так далі. Крім операцій пошуку і детермінації при так званій "соціально- значущому" дискурсі спостерігаються операції контролю і селекції.
У світлі викладених понять детермінація може бути витлумачена як напруженість.
Напруженість психологічно розуміється і як потреба "закінчити думку", "поставити крапку"
(неможливість зняти напруженість виражається в переживанні
"перервався на півслові").
Тут установлюється тісний зв'язок усього викладеного вище з так званою гіпотезою В. Інгве, в якій психологічні факти використовуються для пояснення лінгвістичних даних. На думку
В. Інгве, який визнає психічно реальним принцип творення мовлення за безпосередніми складовими: мовець спочатку розгортає ліву гілку й розгортає всі її вузли вліво до морфа (термінального елемента). Напруженості різних рівнів, що виникають при цьому
(В. Інгве тут говорить про "зобов'язання") записуються в оперативній пам'яті. Після реалізації крайнього лівого морфа має місце рух вгору: спочатку реалізується найближчий правий морф (і знімається напруженість, зумовлена неповною реалізацією найнижчого вузла) і далі аналогічна процедура продовжується до кінця фрази.
Як відомо, усяка діяльність людини і її мовленнєва діяльність, зокрема, визначається трьохрівневістю чи трьохфазністю побудови (структури). У неї входять: мотиваційно-спонукальний,
орієнтовно-дослідницький (аналітико-синтетичний) і виконавчий
рівні.
1. Перший рівень мовленнєвої діяльності представлений складною взаємодією потреб, мотивів і мети мовленнєвої дії як майбутнього її результату. За змістом цей рівень – потребово- мотиваційно-цільовий, за функцією – спонукальний. Виконання цього завдання припускає створення ситуації, яка стимулює

24 виникнення і розвиток комунікативно-пізнавальної потреби мовця – висловити чи сприйняти думку з якоюсь визначеною метою, наприклад, навчитися спілкуватися, ознайомитися з культурою,
історією нації і
т.д.
Сама думка народжується не з іншої думки, а з мотивуючої сфери нашої свідомості, що охоплює наші потяги і потреби, наші
інтереси і спонукання, наші афекти й емоції. За думкою стоїть афективна й вольова тенденція (Л. С. Виготський [15]).
2. Другий рівень мовленнєвої діяльності – орієнтовно-
пошуковий (або аналітико-синтетичний) за функцією і механізмом, за змістом – це предметний план діяльності. На цьому рівні реалізується добір засобів формування і формулювання власної чи чужої (заданої ззовні) думки в процесі спілкування.
3. Третій рівень будь-якої діяльності – виконавчий, реалізуючий. Цей рівень мовленнєвої діяльності може бути зовні вираженим і зовні не вираженим. Так, наприклад, виконавчий рівень слухання не виражений, тоді як виконавча, моторна, частина діяльності говоріння – очевидна.
Якими ж є механізми мовленнєвої діяльності? В якості одного з основних механізмів мовленнєвої діяльності виступає осмислення. Осмислення — це процес установлення (у продукуванні) чи відтворення (у рецепції) значеннєвих зв'язків у висловленні.
Як показують дослідження, цілеспрямоване формування в тих, хто вивчає мову, механізму осмислення не тільки підвищує рівень іншомовної мовленнєвої діяльності, але й позитивно впливає на рідну мову.
Внутрішнім механізмом такої організації є перекодування за рахунок організації, угрупування, розчленування, виділення головного, встановлення еквівалентних замін і т.д. Дослідження
A.A. Смирнова,
А.Н. Соколова, М.І. Жинкіна показали, що осмислення інформації, що надходить, завжди здійснюється за рахунок: розчленовування матеріалу на частини, за допомогою його "значеннєвого угруповання" виділення "значеннєвих опорних пунктів" і встановлення еквівалентних замін [за 30].
Які ж фактори впливають на процес осмислення?
Розглянемо їх на прикладі рецептивних видів мовленнєвої діяльності. Перший – це смислоорганізованість самого сприйманого вербального матеріалу. В експерименті Ю. Ф. Малиніної було показано, що значеннєве перекодування як механізм осмислення "включається", коли кількість одиниць, що підлягають сприйняттю, більша, ніж 5. Воно стає обов'язковим при сприйнятті кількості

25 одиниць, рівній 21. Дев’ять – це межа можливостей людини в її відтворенні лінійного ряду слів без їхнього переміщення. Була також розкрита залежність між осмисленням, його результативністю і щільністю смислової зв'язаності речень тексту. Якщо цей зв'язок речень семантично досить тісний і до того ж формально зафіксований, то, судячи з результатів відтворення (64,6%), осмислення в цьому випадку найбільш повне [32].
Результати інших досліджень виявили ще кілька фактів, що впливають на осмислення. По-перше, це співпадіння мов «входу», тобто мови сприйманого тексту, і «виходу», тобто мови, якою здійснюється його відтворення (наприклад, учень чує текст англійською мовою і повинний написати переказ цією ж мовою, але може бути й інша навчальна ситуація: сприймається англійський текст, а переказ рідною мовою чи навпаки). По-друге, було показано, що це співвідношення залежить від того, якою є структура самого тексту: ланцюгова чи розгалужена. Під ланцюговою структурою мається на увазі послідовне розгортання думки, предикат за предикатом. Розгалужений за структурою текст може бути представлений одним, двома предикатами першого порядку з великою кількістю пояснюючих, деталізуючих предикатів більш високих порядків.
Результати цих досліджень показали, що за будь-якого співвідношення мов простий текст ланцюгової структури дає більш повне відтворення (російський / російський – 91,5%; російський
/англійський – 85%; англійський / англійський – 91 %; англійський / російський

87%), ніж текст розгалуженої структури
(російський/російський – 84%; російський / англійський – 77%; англійський / англійський – 78%; англійський / російський – 80%).
При цьому, звичайно, відзначається, що одномовний "вхід" і "вихід" дає більш повне відтворення [24].
Важливу роль у мовленнєвій діяльності грає механізм
випереджувального відображення. Це двоплановий механізм, який по-різному виявляється в рецепції і продукуванні вислову. У рецепції випереджувальне відображення виявляється в процесі
імовірнісного прогнозування, а в продукуванні – випереджувального синтезу (в термінах М. І. Жинкіна).
Імовірнісне прогнозування полягає у висуванні людиною, що сприймає текст, найбільш імовірних гіпотез і наступного їхнього підтвердження чи відхилення в процесі сприймання. Імовірнісне прогнозування має велике значення для процесів слухання і читання: воно визначає швидкість цих процесів, глибину проникнення у зміст

26 сприйманих текстів. Наприклад, слухаючи початок фрази "Жінка закричала від ...", мовець прогнозує її завершення такими значеннєвими гіпотезами: 1) причини – "від гніву..." 2) обставин –
"від того, що побачила", 3) місця – "від самого порога..." і т.д.
Конкретні гіпотези щодо семантичного наповнення кожної значеннєвої гіпотези, наприклад, причини: "від болю", "радості",
"гніву" і т.д., називаються вербальними. Характер імовірнісного прогнозування зумовлюється всім минулим досвідом індивіда, зокрема, його лінгвістичним
і комунікативним досвідом спілкування.
Дослідницькою групою
Р. М. Фрумкіної встановлені залежності імовірнісного прогнозування появи певного слова від частоти його вживання, значущості позначеного ним об'єкта, тобто денотата, і суб'єктивно-емоційної оцінки людиною поняття, що позначається цим словом, як приємного чи неприємного для неї.
Р. М. Фрумкіною була сформульована гіпотеза про частотно- ймовірнісну організацію словника в пам'яті носія мови, згідно з якою словник у цілому організований відповідно до "індексу частоти"
[45].
Результати проведеного Л. Р. Мошинською дослідження показали, що прогнозування людини істотно залежить від її віку, статі. Дівчатка по-іншому прогнозують завершення фрази, ніж хлопчики. З 10 найбільш частотних значеннєвих гіпотез, об'єднаних у три класи: адвербіальні, атрибутивні і предикативні, найбільш
імовірна, адвербіальна, тобто способу дії [за 2].
Механізм випереджувального синтезу виконує особливу роль у говорінні і в письмі. Дією цього механізму створюється цільне смислове об'єднання, у якому наступна ланка повинна бути замінена випереджувальним імпульсом [25].
Дія випереджувального синтезу поширюється на рівень фонеми, лексеми, фрази, значеннєвого фрагменту і тексту в цілому.
Механізм випереджувального синтезу на першому рівні виявляється, зокрема, у характері артикуляційних рухів і в характері
інтонаційного оформлення слова. Це положення важливе для процесу викладання фонетики іноземної мови. Воно служить поясненням того, чому при навчанні іноземної вимови необхідно одночасно з навчанням окремого звуку вчити відразу ж складу як вимовленій одиниці, у якій передбачається артикуляція усіх вхідних у нього звуків, і слову як єдності складових програм. Це особливо важливо для умов шкільного навчання, де в силу досить високих вікових імітативних здібностей учнів виникає можливість

27 запам'ятовування неправильно вимовлених зразків, якщо навчають окремим звуковим одиницям.
Випередження по лінії слів ґрунтується на тому, що всі слова, що зберігаються в пам'яті людини, у її лексиконі парадигматично і синтагматично взаємозалежні. В силу наявності цих зв'язків людина, вимовляючи одне слово, уже нібито бере на себе певні "зобов'язання" з висловлення інших. Якщо людина починає висловлювання, наприклад, з артикля, це значить, що вона уже планує номінацію відомого чи єдиного у своєму роді предмета.
Характеристика цієї лінії випереджувального синтезу показує, як важливо навчати не тільки окремим словам, лексемам іноземної мови, але і їх сполученням.
Власне значеннєві (текстові) зобов'язання розгортаються, як уже було відзначено, на вислові більш високого рівня, ніж речення.
Випередження тексту регулює добір слів, дає напрямок у виборі уточнюючих означень, доповнень і обставин, у яких загальні, широкі значення слів здобувають визначеність і однозначність для даного контексту.
Механізми мовленнєвої діяльності рідною та іноземною мовами ті ж самі і незалежні від того, вивчає людина одну мова, дві або більше. У той же час відзначається "ефект переключення» цього механізму в процесі володіння двома і навіть трьома мовами", за словами В. Пенфільда.
Отже, на початку оволодіння іноземною мовою мовленнєві механізми відрізняються рівнем функціонування (кількістю утримуваних у пам'яті одиниць, і кількістю висунутих гіпотез і ін.),
їх характеризує стадія "прилаштовування" до оперування новими
іншомовними засобами і способами формування, формулювання думки і особливості організації нових – артикуляційної й
інтонаційної – програм.
3.

Інтуїція та чуття мови як основа мовленнєвої
діяльності

Для того, щоб знати чи усвідомлювати будь-що, бути здатним повідомити іншим будь-що за допомогою мови, необхідно насамперед мати відповідні чуттєві враження, відчуття. Ось чому процес усвідомлення чогось психологічно завжди зводиться до усвідомлення відповідного інтелектуального відчуття.
У людини поряд з якісними відчуттями є ще особливі відчуття, які називають інтелектуальними, розумовими або

28 пізнавальними [10]. За допомогою цих розумових відчуттів чи
інтелектуальних почуттів людина може інтуїтивно пізнавати складні зв'язки і стосунки предметів і явищ. Інтуїтивне пізнання може залишатися тільки чуттєвим, тобто бути неусвідомлюваним, коли зв'язки і стосунки, що відчуваються людиною, не усвідомлюються нею. Пізнання стає свідомим, інтуїція поступається місцем логіці тоді, коли ці зв'язки і відносини піддаються усвідомленню через називання, тобто завдяки тому, що людина починає користуватися мовою. Тому між почуттям і розумом немає непрохідної прірви.
Можна сказати навіть, що почуття є свідомий розум, а розум є усвідомлене почуття.
Тим самим постає питання про існування мовної інтуїції, або чуття мови. До неї відносять, по-перше, ті зв'язки і стосунки, що існують між мовою, як певною системою слів і правил їхнього вживання, з одного боку, і об'єктивною дійсністю, що позначається цими словами, з іншого боку. До характерних для мови зв'язків і відносин належать, по-друге, ті відносини, що існують усередині самої мови між її лексичними, граматичними й іншими особливостями, і, по-третє, відносини, що існують між системами двох різних мов.
Вимовляючи в процесі мовлення якесь слово, людина, власне кажучи, ніколи фактично не усвідомлює відповідного поняття, тому що це усвідомлення потребувало б логічного визначення. У людини зазвичай відсутнє як саме знання цього визначення, так і час, який потрібно було б витратити на визначення.
Проте, ми завжди в основному правильно користуємося словами.
Що ж відбувається в психіці людини, коли вона користується словами без усвідомлення їхнього змісту?
Очевидно, що в людини є семантичне чуття. І недарма часто ставиться питання про те, що саме «мається на увазі»
(«подразумевается», рос.) під тим чи іншим словом, тобто про той зміст і значення слова, що повинні знаходитися "під розумом" тоді, коли людина користується цим словом, а значить переживає у формі безпосереднього інтелектуального почуття. Отже, до структури складного чуття мови включається семантичне чуття, що може бути розділене на чуття змісту і чуття значення слова. Перше відбиває зв'язок слова з поняттям, а друге – те відношення, яке є між словом і тими предметами чи явищами, що називаються даним словом.
Крім семантичних чуттів, у структуру складного чуття мови входять також і чуття мовних відносин, перш за все відносин у лексичних і граматичних. Тут міститься безліч часткових лексичних

29
і граматичних чуттів. При практичному володінні мовою людина, не задумуючись, правильно відмінює, узгоджує слова, дотримується належного порядку слів у реченні, видозмінює слова за відмінками, числами, родами, особами і часом, використовує потрібні прийменники і т.д. Володіння мовою припускає також наявність ряду фонетичних і стилістичних чуттів: чуття інтонації, фонематичного чуття, а також чуття різних стилістичних особливостей мови.
Коли мовець промовляє, наприклад, слово «будинок», він не може, звичайно, думати в цей же час про те, що це слово є іменник чоловічого роду, що стоїть в називному відмінку однини. Точно так само він не думає і про те, що слово «великий» є прикметник, що має закінчення чоловічого роду і стоїть також у називному відмінку однини. А також про те, що дані слова утворюють словосполучення, для якого характерне узгодження слів у роді, числі і відмінку.
Підраховано, що якби ми захотіли думати про все це, то нам знадобилося б пригадати двадцять чотири правила, на що потрібні були б не секунди, а хвилини.
В аспекті фонетики є подібності і розходження між окремими звуками мови і між цілісними звуковими комплексами,
існують чуття ритмічних, динамічних і мелодійних особливостей мови. Усі ці фонетичні відчуття можуть бути названі у своїй сукупності фонетичним чуттям. Усвідомлення фонетичних особливостей мови відбувається звичайно лише в процесі шкільного навчання мови і, зокрема, у процесі вивчення фонетики. У цьому ж фонетичному аспекті, крім сенсорного моменту, тобто моменту слухового сприйняття мови, є ще й інший – моторний момент, тобто те, що лежить в основі, власного активного говоріння.
Наявні також відчуття, що відповідають лексичному аспекту мови. Насамперед сюди варто віднести чуття відносин, що існують між різними образами слів. Відомо, що до складу словесних уявлень входять образи двох родів і чотирьох видів, а саме: сенсорні образи
(зорові і слухові) і моторні образи (мовнорухові або артикуляційні і графічні або манускриптивні). Усі ці сенсорно-моторні компоненти словесного образу являють собою єдиний складний асоціативний комплекс, що також, насамперед чуттєво, переживається людиною тоді, коли вона оперує словами.
Разом з тим у людини є й чуття лексичної бази, або чуття словника, що виникає як на основі сенсорно-моторних компонентів слова, так і на основі згаданого вище семантичного чуття. Чуття лексичної бази слід розуміти як відчуття запасу слів, який має

30 людина і за допомогою яких вона може зрозуміти чужі і виразити власні думки. Подібного роду лексичні відчуття людина переживає кожного разу, коли вона має намір розповісти про щось.
Приступаючи до словесного формулювання своїх думок, людина наперед почуває, що в неї є відповідні слова.
Чуття граматики, або граматичне чуття, потрібно розглядати як неусвідомлювані узагальнення граматичних особливостей мови.
Чуття стилю, або стилістичне чуття, полягає в тому, що людина відчуває (не усвідомлюючи) особливості різних стилів викладу аж до індивідуального. Усі ці стилістичні особливості мови специфічні тим, що порівняно з фонетичними, лексичними і граматичними особливостями мови вони найбільшою мірою піддаються усвідомленню, внаслідок чого про чуття стилю говорять значно частіше, ніж про чуття лексики і граматики.
Чуття відносин між двома різними мовами характерні для осіб, що володіють декількома мовами. В основному сюди належать чуття подібності і розходження між фонетичними, лексичними, граматичними і стилістичними особливостями однієї мови і таких же особливостей іншої мови.
Третя категорія мовних чуттів може бути у людини тільки тоді, коли другою мовою вона володіє не свідомо (дискурсивно), а
інтуїтивно. В опитуванні осіб, що володіють іноземною мовою, поряд з іншими, задавалися питання про те, як саме вони визначають правильність чи неправильність вираження якоїсь думки іноземною мовою. Відповіді давалися наступні: "Відчуваю це, але довести часто не можу"; "Схоплюю це інтуїтивно й дуже швидко"; "Це виходить якось саме собою"; "Відчуваю це відразу, а докази знаходжу важко";
"Без усяких міркувань відразу визначаю, можна сказати чи так не можна"; "А це часто просто відчувається" і т.п. Точно так само і на питання, чи пригадуються при користуванні іноземною мовою різні правила (читання і граматики), відповіді були отримані майже винятково негативні.
З метою отримання додаткових експериментальних даних під керівництвом Б.В. Бєляєва були проведені досліди з вимірювання швидкості визначення правильності чи неправильності
іншомовних виразів. Виявилося, що досліджувані, що добре володіють іноземною мовою, давали відповідь через півтори-дві секунди, тоді як у студентів вузу цей час дорівнював чотирьом- п'ятьом секундам. Але усі досліджувані говорили при цьому, що

31 вони не встигали подумати і що свідомі аргументи спадали їм на думку після того, як вони вже дали цілком правильну відповідь.
Відзначимо три загальні особливості
чуття мови. По-перше, чуття мови не є універсальним: можна відчувати одну мова (рідну) і не відчувати іншу (іноземну) По-друге, чуття мови не спадкується, не є вродженим, а здобувається, виховується, виникає за життя людини. По-третє, будучи дуже складним у своїй структурі, чуття мови ніколи не може утворитися в людини відразу, в цілому, у всій своїй складній різноманітності, а формується поступово.
Які ж саме фактори сприяють утворенню чуття іноземної мови? Це вроджені нахили, що у свою чергу залежать від успадкованих анатомо-фізіологічних особливостей організму взагалі
і, зокрема, нервової системи.
Що ж стосується теоретичних мовних знань, то вони самі по собі ніколи не приводять до утворення чуття мови, яка вивчається; але вони надзвичайно сильно сприяють його утворенню. У тих випадках, коли людина, що прагне до оволодіння іноземною мовою, здобуває теоретичні відомості про її фонетичні, лексичні, граматичні
і стилістичні особливості, чуття мови виникає значно раніше і формується значно швидше, ніж у тих випадках, що коли людина намагається опанувати мовою винятково інтуїтивним шляхом.
Пізсумовуючи, необхідно зазначити, що чуття мови швидше за все утворюється в тих, хто, по-перше, має до неї вроджені нахили, по-друге, опановує відповідними теоретичними знаннями і, по-третє, практично починає користуватися мовою. Вирішальним фактором є саме мовленнєва практика.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал