Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів: вид. 2-ге, доп. і перероб. // Укладач




Сторінка9/10
Дата конвертації11.12.2016
Розмір1.29 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Педагогічна підтримка
– система форм, методів і засобів, що забезпечують допомогу дітям у самостійному індивідуальному виборі
(моральному, громадянському, професійному самовизначенні), а також допомога у подоланні перешкод, труднощів самореалізації в різних видах діяльності.
Педагогічний процес (навчально-виховний процес)
– цілеспрямована, свідомо організована, динамічна взаємодія вихователів і вихованців, у процесі якої вирішуються суспільно необхідні завдання освіти й гармонійного виховання; цілісний процес, що органічно поєднує навчання, виховання і розвиток вихованців.
Педагогічний процес
– цілісний навчально-виховний процес у єдності та взаємозв'язку з вихованням, навчанням, формуванням і розвитком, що характеризується спільною діяльністю, співробітництвом і є сприятливим найбільш повному розвитку особистості.
Педагогічна стратегія
– найвищий рівень перспективної теоретичної розробки головних напрямків педагогічної діяльності, що реалізований у професійних уміннях і забезпечує успіх тактики педагогічної діяльності.
Педагогічна техніка
– один з компонентів педагогічної майстерності, що позначає сукупність знань, умінь і навичок, необхідних для ефективного

66
застосування системи та методів педагогічного впливу на окремих учнів і колектив у цілому.
До неї входять
: мовні вміння, мімічна виразність, керування своїм психічним, емоційним станом, акторсько-режисерські уміння, що дозволяють виховувати почуття, ціннісне відношення вихованців, підтримувати загальну творчу спрямованість.
Педагогічний консиліум
– нарада, консультація вчителів з метою більш глибокого вивчення аспектів навчально-виховного процесу, вироблення найбільш продуктивних шляхів щодо усунення наявних недоліків у навчанні, вихованні та розвитку й удосконалення процесу в цілому.
Педоцентризм
- напрям у філософії виховання, який виходить із пріоритету інтересів і потреб дитини, вбачає головним завданням педагогіки створення умов для розвитку особистості. Представники педоцентричного напряму стверджують, що зміст, організація, методи виховання повинні визначатися безпосередніми інтересами і потребами дитини, а не соціально- економічними умовами і потребами суспільства. Педоцентричні ідеї становлять значну частину педагогічної системи, яка відома під назвою «вільне виховання», які були дуже популярними наприкінці ХІХ - початку ХХ століття.
Проте у чистому вигляді не знайшли свого відображення у практиці вітчизняної системи виховання.
Перевтілення (педагогічне)
– здатність представити наче вперше давно відомий навчальний матеріал і захопити учнів цим враженням новизни, несподіваності, здатністю вірогідно «вжитися» в учня й разом з ним пройти шлях від незнання до знання.
Переконання
– якісно більш високий стан поглядів; це такі знання, ідеї, концепції, теорії, гіпотези, у які людина вірить, як в істину, і вважає за можливе та необхідне їх реалізувати у власному житті.
Персоналізація
– термін, що означає процес знаходження людиною своєї
ідеальної представленості і продовжуваності в інших людях, завдяки чому він виступає перед самим собою і громадським життям як особистість.
Перцептивні вміння педагога
– уміння, які допомагають йому розуміти
інших (учнів, учителів, батьків). Для цього необхідно вміти проникати в
індивідуальну суть іншої людини, визначати її ціннісні орієнтації, які знаходять вираження в її ідеалах, потребах, інтересах, у рівні домагань. Крім того, необхідно знати наявні в учня уявлення про себе.
Перцепція
– процес сприйняття, складний процес прийому і перетворення інформації, що забезпечує організму відображення об'єктивної реальності й орієнтування в навколишньому середовищі. Сприйняття включає розуміння й осмислення інформації на основі попереднього досвіду.
Підготовленість практична
педагога – сформованість в організатора навчально-виховного процесу готовності діяти в конкретній педагогічній ситуації, застосовуючи відповідні обставинам засоби, методи, прийоми виховної діяльності. Даний параметр включає ще й такі складові, як умілість вихователя та його технологічну озброєність.
Підготовленість теоретична педагога
– набуття суб'єктивно значущих знань для педагога, що створює не тільки образ проектованого виховного

67
результату, але й образ, концептуальну модель системи засобів або технологій досягнення поставленої мети.
Підручник
– книга, що включає основи наукових знань з певної навчальної дисципліни у відповідності з цілями навчання, встановленими програмою і дидактичними вимогами.
Підручник
– 1) книга, що містить основи наукових знань з визначеного навчального предмета відповідно до програми і призначення для досягнення цілей навчання; 2) комплексна, інформаційна модель конкретної педагогічної системи, що відповідає за змістом навчальній програмі з предмета.
Підтримка
– 1) педагогічні дії, що мають на меті допомогу школярам у саморозвитку, у вирішенні різних життєвих, освітніх проблем; 2) система різнопланових заходів, проведених з метою диференціації дітей за інтересами, нахилами, життєвими устремліннями; спрямована на виявлення їх і підтримку;
3) спільна діяльність учасників виховного процесу, що створює умови для самопізнання і самореалізації вихованця, спрямована на прийняття себе й
іншого, на конструктивну побудову міжособистісних відносин; 4) спосіб організації взаємодії педагога й учня (вихователя і вихованця), спрямованої на виявлення, аналіз реальних або потенційних проблем дитини, спільне проектування можливого виходу з них; 5) допомога школяру в скрутній ситуації для того, щоб він навчився самостійно вирішувати власні проблеми і справлятися з повсякденними труднощами, що передбачає допомогу в пізнанні себе й адекватному сприйнятті навколишнього середовища; 6) елемент кожного співробітництва і взаємодії, прояв позитивного відношення до діяльності людини, готовності сприяти її починанням і самореалізації.
Пізнавальна діяльність
– процес розумових дій, що має на меті розширення кругозору, розвиток допитливості, формування потреби в освіті та самоосвіті, стимуляцію інтелектуального розвитку дитини й оволодіння нею системою наукових знань і уявлень.
Пізнавальний інтерес
– властивість особистості, яка проявляється в активному, емоційно забарвленому відношенні до пізнання предметів, явищ навколишньої дійсності, видів діяльності, що викликається усвідомленням їх значущості для особистості; інтерес до пізнання, у процесі якого відбувається оволодіння змістом навчальних предметів і необхідними засобами або уміннями і навичками, з допомогою яких учень отримує освіту.
Пізнавальна потреба
– стан людини, який створюється власною потребою в об'єктах і діях, необхідних для особистісного становлення та розвитку, і виступає джерелом активності, що організує і направляє пізнавальні процеси, уяву, поведінку.
Пізнавальне завдання
– визначені навчальні умови, що потребують від учня активізації всіх пізнавальних процесів – мислення, уяви, пам'яті, уваги і т.д. Традиційно пізнавальні завдання поділяють на образні, логічні та оцінювальні.
План навчальний
– нормативний документ, що визначає склад навчальних предметів для даного навчального закладу, розподіл їх за роками навчання, тижнями, річна кількість часу, що відводиться на кожний навчальний предмет.

68
Планування навчального процесу
– складна сукупність дій органів освіти і викладачів, що передбачає складання розкладу занять школярів за предметами, з урахуванням часу і місця проведення.
План роботи класного керівника
– науково обґрунтоване проектування становлення і розвитку класного колективу і кожного вихованця зокрема.
Планування уроку
– конструювання взаємодії викладача й учнів у ході реального навчального часу. Основою планування служать цілі, завдання, принципи, зміст предмета і методи навчально-виховної діяльності.
Результатом процесу планування є конспект (робочий план), що складається з таких компонентів: формулювання теми, завдань уроку, дидактичного забезпечення (засобу навчання, ТЗН, роздаткового матеріалу та
ін.) і методичне вирішення кожного уроку – вибір конкретних технологій, методів, форм організації навчання, передбачення їх взаємозв’язків, а також обґрунтування свого вибору.
Поведінка
– 1) система взаємозалежних рефлекторних і свідомих дій, здійснюваних людиною при досягненні визначеної мети, у процесі взаємодії із соціальним середовищем; 2) особливості дій і вчинків, здійснюваних особистістю в ході й у результаті виховання, оволодіння культурними цінностями.
Погляди
– прийняті людиною в якості достовірних ідеї, знання, теоретичні концепції, положення, що пояснюють явища природи і суспільства та служать орієнтирами в поведінці, діяльності і відносинах.
Позакласна робота
– 1) позанавчальні заняття, що спеціально організовуються з метою поглиблення знань, розвитку вмінь та навичок, задоволення і розвитку інтересів, здібностей, забезпечення розумного відпочинку (дозвілля) учнів; 2) складова частина навчально-виховного процесу в школі, одна з форм організації вільного часу учнів.
Полікультурна освіта
– важлива частина сучасної освіти, що включає організацію і зміст педагогічного процесу, де представлено дві або більше культур, які різняться за мовною, етнічною, національною чи расовою ознакою.
Основною ідеєю полікультурної освіти є принцип діалогу і взаємодії різноманітних культур, який передбачає, що найбільш повно власна культура усвідомлюється лише за умови взаємодії, діалогу різних культур, коли стають очевидними та зрозумілими особливості кожної окремої культури.
Полікультурне виховання
– процес формування полікультурної особистості, що здійснюється на таких засадах: а) відмова від культурно- освітньої монополії по відношенню до інших націй та народів; б) орієнтація на діалог культур; в) спрямованість на адаптацію людини до різних культурних цінностей у ситуації існування множинності різнорідних культур.
Політична культура особистості
– рівень опанування особою політичних відносин, цінностей і норм, ставлення до них, що зумовлює соціально- політичну активність.
Структурні компоненти політичної культури: когнітивний, емоційно-вольовий, нормативно-вартісний, конатативний.
Поняття
– є основною формою наукових знань, що концентрують в собi в узагальненому виглядi теоретичнi педагогiчнi iдеї, концепцiї, закони та закономiрностi. Визначається як: форма мислення, що вiдображає суттєвi

69
властивостi, суперечливi зв'язки i вiдношення предметiв та явищ в процесi їх розвитку; форма мислення, в якiй вiдображаються загальнi iстотнi властивостi предметiв та явищ об'єктивної дiйсностi, загальнi взаємозв'язки мiж ними у виглядi цiлiсної сукупностi ознак; думка або система думок, що узагальнює, вирізняє предмети деякого класу за визначеними загальними i специфiчними для них критеріями; думка, яка синтезує в узагальненому виглядi предмети та явища дiйсностi i зв'язки мiж ними. Отже, з теоретико-пiзнавальної точки зору поняття є формою мислення, що являє собою вiдображення у свiдомостi людини об'єктiв дiйсностi (предметiв, властивостей, вiдношень) стосовно їх специфiчних (тобто, характерних тiльки для цих об’єктiв) i, бажано, суттєвих властивостей; формою наукового знання, що вiдображає об'єктивне, суттєве щодо властивостей речей та явищ i закрiплюється спецiальними термiнами.
Поняття – форма мислення, що відображає найбільш істотні властивості, зв'язки і відношення предмета чи явища, основна функція – виділення загального.
Поняттєве мислення
– такий тим мислення, користуючись яким людина у процесі розв’язування задач безпосередньо не звертається до дослідного вивчення дійсності, не одержує сама необхідні для мислення емпіричні факти, не виконує практичних дій, спрямованих на перетворення дійсності. Вона веде пошук розв’язання проблеми з самого початку і до кінця у свідомості, користуючись вже готовими знаннями, які відображені у поняттях, судженнях, умовиводах. Такий тип мислення притаманний науковим дослідженням теоретичного характеру.
Потенціал
(від лат. рotentia сила, міць) – джерела, можливості, засоби, запаси, що можуть бути використані для вирішення будь-якої задачі, досягнення визначеної мети; можливості окремої особи, суспільства, держави у певній сфері (напр., економічний потенціал).
Потенціал головного мозку
– електричний потенціал головного мозку або електрична активність мозку (див. електроенцефалограма). Хоча термін часто використовується в розмовному стилі для позначення інтелектуального потенціалу, у спеціальній літературі в цьому значенні він не вживається.
Потенціал дії
термін, що відноситься до цілого ряду змін електричного потенціалу, які відбуваються, коли імпульс поширюється по нейронах. Даний термін уживається тільки у відношенні різниці електричних потенціалів між активними частинами нейрона індивіда і частинами, що знаходяться в стані спокою, в момент передачі збудження.
Потреба
– стан живого організму, людини, соціальної групи чи суспільства в цілому, що виражає необхідність у чомусь, залежність від об’єктивних умов життєдіяльності і є рушійною силою їхньої активності.
Організовує і спрямовує пізнавальні процеси, уявлення і поведінку.
Порівняльна педагогіка
– наукова дисципліна, об’єктом якої є виховні і освітні системи різних країн світу, предметом
– закономірності функціонування і розвитку даних систем. Порівняльний аналіз освітньо- виховних систем різних народів, загального і специфічного в їх побудові сприяє збагаченню національної педагогічної науки за рахунок переосмислення і використання міжнародного досвіду.

70
Порівняння
- процес встановлення подібності або відмінностей предметів та явищ дійсності, а також знаходження загального, притаманного двом або кільком об’єктам. Різні об’єкти чи явища можуть порівнюватись безпосередньо або опосередковано через їх порівняння з будь-яким іншим об’єктом
(еталоном). Вимоги: а) можуть порівнюватись лише такі явища, між якими можлива деяка об’єктивна спільність; б) порівняння має здійснюватись за найбільш важливими, суттєвими (у плані конкретного завдання) рисами.
Почуття
– вища культурно обумовлена емоція людини, пов’язана з деяким соціальним об'єктом.
Праця
– діяльність, спрямована на створення суспільно-корисного продукту, що задовольняє матеріальні і духовні потреби людей.
Предмет вивчення педагогіки
– існує кілька підходів до його визначення.
Підхід 1 - виховання як функція суспільства передавати новим поколінням знання, мораль, досвід як в організованих формах (система освіти), так і в результаті взаємодії між поколіннями та під впливом середовища.
Підхід 2 – виховна діяльність, яка здійснюється у навчально-виховних закладах.
Підхід 3 – виховання як «свідомо і цілеспрямовано організований процес».
Підхід 4 - дослідження сутності розвитку і формування особистості людини та визначення на цій основі теорії і методики виховання як спеціально організованого педагогічного процесу.
Підхід 5 - об’єктивні закони конкретно-історичного процесу виховання, що органічно пов’язані із законами розвитку суспільних відношень, а також реальна суспільна виховна практика формування підростаючих поколінь, особливості та умови організації педагогічного процесу.
Підхід 6 - освіта як реальний цілісний педагогічний процес, що цілеспрямовано організований у спеціальних соціальних інститутах (сім ї, освітніх та культурно-виховних закладах); освіта як єдина інтегрована категорія.
Предмет навчальний
– дидактично обґрунтована система, що відображає зміст тієї або іншої науки чи галузі діяльності для вивчення в навчальному закладі.
Прийом
– елемент методу, його складова частина, окремий крок у реалізації методу.
Проблема
– теоретичне чи практичне питання, яке потребує розв’язання, дослідження. Проблема педагогічного дослідження відображує протиріччя між знаннями про потреби людини у галузі виховання і навчання та незнанням шляхів, засобів і методів їх розв’язання.
Проблема
– теоретичне або практичне питання, що вимагає вирішення, дослідження. Проблема педагогічна відображає протиріччя між знаннями про потреби людей у сфері навчання і виховання та незнанням шляхів, засобів і методів їх вирішення.
Проблема навчання
– створення ланцюга проблемних ситуацій і керування діяльністю учнів з самостійного вирішення навчальних проблем.
Проблема-перешкода
1) складне теоретичне або практичне питання, що вимагає вивчення, вирішення (у широкому розумінні); 2) суперечлива

71
ситуація, що виступає у вигляді протилежності позицій в поясненні кому- небудь явищ, об'єктів, процесів та потребує адекватної теорії для її вирішення
(у науці); 3) індивідуальна характеристика, що виражає домінуючий негативний стан особистості в даний момент, пов'язана з неможливістю усунути його причину.
Проблемна ситуація
– співвідношення обставин і умов, у яких розгортається діяльність людини або групи, що містить протиріччя і не має однозначного вирішення. Пошук приводить до вирішення протиріччя та продуктивного розвитку того, хто здійснював пошукову діяльність.
Прогнозування
– пізнавальна діяльність учителя, спрямована на розкриття рис і особливостей процесів майбутнього розвитку особистості вихованця й очікуваних від цього наслідків, пророкування шляхів і умов передбачення.
Програма навчальна
– нормативний документ, що визначає зміст освіти з кожного навчального предмета й обсяг часу, що виділяється як на вивчення предмета в цілому, так і на кожний розділ чи тему досліджуваного матеріалу.
Програми бувають: типові, варіативні, робочі, шкільні, авторські,
індивідуальні. Існують два способи побудови навчальної програми:
концентричний
(окремі частини навчального матеріалу повторюються на постійно розширювальному заглибленому рівні) і лінійний (окремі частини навчального матеріалу утворюють безперервну послідовність тісно пов'язаних між собою ланок, зміст знання передається один раз у визначеній логіці).
Продуктивна навчальна взаємодія
– система спілкування, поведінки та діяльності вчителя й учнів (учня), заснована на взаємовпливі та взаємній підтримці, що веде до досягнення значущих особистісно-діяльнісних
індивідуальних/групових перетворень, які виявляються в удосконалюванні матеріально-духовного продукту.
Продуктивне мислення
– здатність до створення нових ідей, уміння встановлювати зв'язки між фактами і групами фактів, зіставляти новий факт із раніше відомим.
Продуктивне навчання
– 1) такий педагогічний процес, що сприяє розвитку особистості в колективі та розвитку самого колективу за допомогою продуктивно-орієнтованої діяльності, оформленої у вигляді реальної життєвої ситуації та групи, що відбувається в її складі, або підтримки педагога.
2) навчання на основі продуктивної діяльності в реальних, а (не навчальних) соціальних ситуаціях, на основі власного досвіду учнів, орієнтоване на досягнення важливого (позитивного) результату, як для себе, так і для оточуючих.
Продуктивність
– принцип, що визначає спрямованість освіти (її змісту, форм і методів) на отримання реального і практичного продукту (творчої роботи) учнями.
Проект
– 1) розроблений план споруди, якого-небудь механізму, пристрою. Проект завдання, моста. Проект реконструкції вулиці. Дипломний
проект (у технічному ВНЗ)
; 2) попередній текст якого-небудь документа.
Проект резолюції
; 3) задум, план. Привабливий проект.

72
Проектувальна діяльність
– процес прогнозування розвитку шкільного дитячого колективу і визначення стратегії навчально-виховного процесу та виховної роботи.
Професійна компетентність педагога
– особистісні можливості вчителя, які дозволяють йому самостійно й ефективно реалізовувати цілі педагогічного процесу. Для цього потрібно знати педагогічну теорію, уміти застосовувати її в практичній діяльності. Педагогічна компетентність учителя – це єдність його теоретичної і практичної готовності до здійснення педагогічної діяльності.
Професійна орієнтація
– науково обґрунтована система соціально- економічних, психологічних, виробничо-технічних та індивідуальних заходів, спрямованих на надання допомоги учням у їх професійному самовизначенні згідно з особистими здібностями, можливостями, покликанням і відповідно до потреб суспільства.
Професійна педагогіка
– об’єкт дослідження – навчально-виховний процес у закладах початкової, середньої та вищої професійної освіти; предмет – закономірності, зміст, форми, методи і засоби професійної освіти. Як складові частини професійної педагогіки розвиваються педагогіка профтехосвіти, педагогіка вищої школи, педагогіка середньої спеціальної освіти, які мають локалізовані об’єкт і предмет діяльності.
Професіограма вчителя
– система вимог, які ставить професія до людини.
Професіограма вчителя повинна включати у себе своєрідний паспорт спеціаліста, його кваліфікаційну характеристику, тобто визначення обсягу і науково обґрунтованого співвідношення громадсько-політичних, соціальних і психолого-педагогічних знань, а також програму педагогічних і методичних умінь і навичок, необхідних у педагогічній діяльності. На базі П.В. складаються навчальні плани, підручники і посібники, за якими відбувається професійна підготовка майбутнього вчителя.
Професійна придатність
– необхідний комплекс здібностей, фізичних, нервово-психічних і моральних якостей, що потрібні для набуття визначених робочих функцій та успішної діяльності в тій чи іншій сфері виробництва або духовного життя.
Під професійною придатністю розуміють сукупність психічних і психофізіологічних особливостей людини, які необхідні для досягнення успіху в обраній професії. Під професійною готовністю розуміють психологічну, психофізіологічну, фізичну готовність (тобто професійну придатність) та науково-теоретичну і практичну підготовку педагога.
Професійно-особистісний зміст
– значущість (корисність), якої об'єкт
(життя в полікультурному суспільстві), подія (ситуація полікультурної взаємодії), факт із міжкультурного спілкування або слово набувають для студента в результаті його особистого життєвого, пізнавального
і міжкультурного досвіду.
Професійно-педагогічна компетентність у сфері виховання
– сукупність умінь педагога особливим чином структурувати наукові і практичні знання з метою ефективного розв’язання виховних завдань. Особистісні знання в даному випадку є результатом розвинених здібностей і спрямованості, що впливають

73
на сприйняття педагогічних явищ, ситуацій, а також на способи їх перетворення з наукових позицій.
Професіоналізація
– цілісний неперервний процес становлення особистості фахівця і професіонала, що починається з моменту вибору професії, триває протягом усього професійного життя людини і завершується тоді, коли людина припиняє свою професійну діяльність.
Професія
(лат. professio – офіційно зазначене заняття, від profiteor – повідомляю своєю справою) – вид трудової діяльності людини, яка володіє комплексом спеціальних теоретичних знань і практичних навичок, що набуті в результаті цілеспрямованої підготовки, досвіду роботи. Професія відображає здатність людини до виконання конкретних функцій у системі суспільств.
Поділ праці і є однією з основних якісних характеристик її як працівника.
Прийом навчання (виховання)
– окремі операції, розумові чи практичні дії вчителя або учнів, які розкривають чи доповнюють спосіб взаємодії учасників педагогічного процесу, що виражає даний метод навчання
(виховання).
Принцип
– узагальнені вимоги до організації і здійснення процесів виховання і навчання.
Принципи
– основні, вихідні положення якої-небудь теорії, науки в цілому; це основні вимоги, які пред’являються до чого-небудь.
Принципи виховання
- вихідні положення, що випливають із закономірностей виховання і визначають загальне спрямування виховного процесу, основні вимоги до його змісту, методики і організації. П.В. - система вимог, що охоплює всі сторони процесу виховання і відображає результати узагальнення досвіду виховної практики. До загальних П.В. можна віднести: принцип суспільної спрямованості виховання; принцип цілісного підходу; принцип суб’єктності; принцип гуманістичної спрямованості; принцип особистісно-орієнтованого підходу; принцип співробітництва; принцип діяльнісного підходу; принцип варіативності діяльності; принцип стимулювання активності особистості; принцип єдності виховних впливів сім’ї, освітніх закладів, колективу, громадськості; принцип врахування вікових і
індивідуальних особливостей; принцип узгодженості прямих і паралельних педагогічних впливів; принцип опори на позитивне; принцип естетизації дитячого життя.
Принципи виховання
– 1) керівні ідеї, основні правила діяльності; 2) загальні вимоги, що визначають виховний процес за допомогою норм, правил, рекомендацій з розробки, організації та проведення виховної роботи.
Принцип інноваційності розвитку університетської педагогічної
освіти
– варіативність, динамічність змісту, форм, методів та технологій підготовки студентів до різних видів педагогічної роботи в середніх, середньо- спеціальних та вищих навчальних закладах. Інноваційний характер університетської педагогічної освіти формує світогляд викладачів, в основі якого лежить здатність і можливість творчого перетворення педагогічної дійсності, проектування, організації та здійснення педагогічної діяльності, яка передбачає
інваріантність вирішення професійних завдань, багатокритеріальність контролю та оцінки досягнутих результатів.

74
Принцип культуровідповідності
– надання допомоги в становленні
(входженні) учня як суб’єкта культури, історичного процесу, власного життя, самоздійснення, саморозвитку; зм'якшення соціальної напруженості; відновлення екології людини, його щиросердечної рівноваги, сенсу життя, знаходження ним духовності.
Принципи навчання
– основні вихідні положення теорії навчання.
Загальні принципи навчання: принцип зв’язку змісту і методів навчання з національною культурою і традиціями; принцип виховуючого характеру навчання; принцип науковості; принцип систематичності; принцип наступності; принцип свідомості і активності учнів; принцип наочності; принцип доступності; принцип індивідуалізації процесу навчання; принцип уважного вивчення інтересів, здібностей, нахилів кожного учня.
Принципи навчання –
основні положення, що визначають систему вимог до змісту, організації та методики навчання: систематичність, наочність, доступність, зв'язок із практикою та життям, науковість, індивідуальний підхід у навчанні, врахування вікових особливостей та соціального досвіду, активність та інші.
Принцип національного та регіонального підходу до розвитку
університетської педагогічної освіти
– принцип освіти, спрямований на задоволення університетами соціального замовлення з підготовки викладачів різних спеціальностей, необхідних навчальним закладам регіону, країни. Цей принцип ураховує соціальні, економічні, культурні умови розвитку університетської педагогічної освіти та передбачає органічний зв'язок навчально-виховного процесу із загальнолюдською та національною історією, культурою, ментальністю, традиціями народів України.
Принципи цілісного педагогічного процесу
– основні ідеї, що дозволяють максимально ефективно здійснювати навчально-виховний процес.
Найбільш важливими є: принципи природовідповідності, гуманізації, цілісності, демократизації, культуровідповідності, професійної відповідності, опори на позитивне.
Принцип паралельної дії
(за А.С. Макаренком) – полягає у тому, що виховний вплив на учнів повинен відбуватися за допомогою не прямої, а опосередкованої дії, тобто здійснюватись через колектив. Вихователь повинен бути, перш за все, членом того самого колективу, а вже потім, підтриманий колективом - у ролі вихователя. Вихователь повинен впливати на колектив, не висуваючи сутність своєї педагогічної позиції на перший план. Впливаючи на колектив, впливати на кожну окрему особистість. «Для колективу, через колектив, силами колективу».
Процес навчання
– педагогічно обґрунтована, послідовна, неперервна зміна актів навчання, у ході якої вирішуються завдання розвитку і виховання особистості. У процесі навчання можуть теоретично розглядатися в цілому та на кожному етапі мета, зміст освіти, мотиви суб'єктів навчання, форми її організації, засоби і результати. Засвоєння кожної дидактичної одиниці змісту освіти приводить до зміни інших елементів процесу навчання, до переходу їх з одного стану в інший.

75
Психологічна корекція
– метод комплексного психологічного впливу на мету, мотиви та структуру поведінки суб’єкта, а також на розвиток певних психічних функцій: пам’яті, уваги, мислення. Головним завданням є навчання та тренінг, засвоєння нових навичок поведінки, спілкування, запам’ятовування тощо.
Психологічна підтримка
система соціально-психологічних способів і методів, що сприяють соціально-професійному самовизначенню особистості в ході формування її здібностей, ціннісних орієнтацій та самосвідомості, підвищенню її конкурентноздатності на ринку праці й адаптованості до умов реалізацій власної професійної кар'єри.
Психологічний клімат
– масове явище як стан групової свідомості, що проявляється в групових настроях і групових думках та судженнях.
Психолого-педагогічна діагностика
– оцінна практика, спрямована на вивчення
індивідуально-психологічних особливостей учня
(дитячого колективу, групи) з метою оптимізації навчально-виховного процесу.
Психотерапія
– комплексний лікувальний вербальний і невербальний вплив на емоції, судження, самосвідомість людини при психічних, нервових та психосоматичних захворюваннях. Методи клінічної психотерапії – гіпноз, навіювання та самонавіювання, раціональна терапія. Ці методи мають на меті пом’якшення чи ліквідацію хворобливої симптоматики.
Консультативна робота психолога спрямована на те, щоб за допомогою спеціально організованого процесу спілкування актуалізувати в клієнта додаткові психологічні сили та здібності, які можуть забезпечити спосіб виходу з важкої життєвої ситуації. При цьому типі надання допомоги увага зосереджується не стільки на захворюванні, скільки на ресурсах особистості клієнта, його можливостях.
Р
Режисура педагогічна
– наука і мистецтво створення гармонійно цілісного, закінченого, такого, що володіє визначеною художньою єдністю, педагогічного процесу. Розробка уроку у вигляді докладної партитури: мистецька побудова логіки взаємодії учасників педагогічного процесу; уміння будувати ціннісне відношення до досліджуваного об'єкта; організація морального впливу на учнів; виділення основних за думкою та силою емоційного впливу епізодів уроку, їх компонування; внутрішнє поєднання всієї палітри фарб уроку, усього калейдоскопа подій на ньому, усього спектра відносин, що проявляються; планування й організація темпоритмового малюнка уроку, розгортання «ключових» моментів уроку в часі та просторі.
Результат процесу виховання
– досягнутий особистістю і/або колективом рівень вихованості.
Результат процесу навчання
– досягнутий рівень знань і вмінь,
інтелектуального, мотиваційно-вольового й емоційного розвитку учнів.
Релігійне (конфесійне) виховання
– виховання дітей у дусі віри в надприродний світ і Бога, прилучення їх до релігійних традицій і практики, що виражається в богослужіннях і проповідях, богопослушній поведінці, дотриманні релігійної моралі та заповідей, церковних свят.

76
Релігія
– світогляд і світосприйняття, а також відповідна поведінка, обумовлена вірою в існування Бога.
Репродуктивний
– процес, який потребує відтворення готових знань без активної розумової діяльності людини.
Реградація
– значне відставання середньофізичних і психофізіологічних констант дитини чи підлітка порівняно з оптимальними.
Рефлексія
– здатність свідомості людини зосередитися на самому собі.
Рефлексія педагогічна
– здатність учителя дати собі та своїм вчинкам об’єктивну оцінку, зрозуміти, як його сприймають діти й ті, з ким він взаємодіє в освітньому процесі.
Рефлексія розвинена
– здатність людини аналізувати стан і ставлення до
її дій іншої людини, усвідомлювати і оцінювати результати, а також як сприймають ці дії ті, на кого вони спрямовані, тобто школярі.
Риси особистості
– стійкі психологічні структури, які включають у тому або іншому співвідношенні пізнавальні, емоційні і вольові компоненти.
Характеристика особистості, що визначає характерні для неї поведінку та мислення.
Ритм уроку
– впорядковане чергування на уроці справ, у виконанні яких діти зацікавлені.
Рівень вихованості
– ступінь сформованості у особистості відповідно до вікових можливостей найважливіших якостей, які є показниками вихованості.
Традиційно визначають три рівні: високий – характеризується наявністю всіх ознак, властивих даному показнику; середній – констатується при наявності половини чи більше половини ознак відповідного критерію; низький - менша половина ознак від загального числа, що розкриває критерії, чи у разі їхньої відсутності.
Рівні педагогічних досліджень
– а) емпіричний – встановлюються нові факти в науці та на основі їх узагальнення формулюються емпіричні закономірності; б) теоретичний – висуваються і формулюються основні, загальні педагогічні закономірності, що дозволяють пояснити раніш відкриті факти, а також передбачити майбутні події і факти; в) методологічний – на основі емпіричних і теоретичних досліджень формулюються загальні принципи і методи досліджень педагогічних явищ, побудова теорії.
Розвиток
– процес і результат кількісних та якісних змін в організмі людини, психіці, інтелектуальній та духовній сфері, зумовлених впливом зовнішніх (природних і соціальних: виховання, колективна діяльність, спілкування) і внутрішніх (анатомо-фізіологічні передумови, власна активність особистості, реалізована в діяльності), керованих (виховання та самовиховання)
і некерованих (об'єктивних, стихійних впливів середовища) чинників.
Розвиток особистості
– процес формування психічних якостей і властивостей особистості, що дозволяють пізнавати оточуючий світ; діалектично протирічний процес кількісних і якісних її змін; процес становлення особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих соціальних і природних процесів; процес кількісних і якісних змін, які відбуваються в організмі, психіці,
інтелектуальній та духовній сферах людини під впливом зовнішніх (природне і

77
соціальне середовище, виховання, колективна діяльність, спілкування) та внутрішніх (анатомо-фізіологічні передумови, особиста активність, що реалізується у діяльності), керованих (виховання і самовиховання) та некерованих (об’єктивний, стихійний вплив середовища) факторів; ряд внутрішньо пов’язаних, послідовних і прогресивних змін, що характеризують рух людини від нижчих до вищих рівнів її життєдіяльності; ряд послідовно пов’язаних кількісних і якісних змін, що відбуваються з організмом людини від моменту її народження і до кінця життя, становлення людини як соціальної істоти; взаємопов’язаний процес кількісних і якісних змін, що відбуваються в анатомо-фізіологічному дозріванні людини, в удосконаленні її нервової системи і психіки, а також її пізнавальній і творчій діяльності, в збагаченні її світогляду, моральності, суспільно-політичних поглядів, переконань.
Розвиток особистості
– якісні і кількісні зміни, що відбуваються в організмі людини.
Розвивальне навчання
– навчання, спрямоване на розвиток потенційних можливостей людини та їх реалізацію.
Розумове виховання
– важлива складова частина всебічного розвитку особистості, підготовки її до життя і праці; процес розвитку розуму, пізнавальних здібностей і інтересів дитини, озброєння її знаннями, вміннями та навичками, формування наукового світогляду. Р.В. спрямоване на розвиток
інтелектуальної культури особистості, пізнавальних мотивів, навичок мислення, раціональної організації навчальної праці. Передбачає розвиток мислення і пізнавальних здібностей людини. Головним завданням Р.В. у школі
є формування творчої мислячої особистості.
Розумове виховання
– процес накопичення потужного фонду теоретичних знань, оволодіння навчально-пізнавальними операціями, формування кмітливості та розумової гнучкості, як при засвоєнні нового матеріалу, так і при його застосуванні в різних життєвих ситуаціях.
Роль
– поняття, що означає поведінку людини у визначеній життєвій ситуації.
Рольові моделі в моральному вихованні
– практико-орієнтований метод морального виховання на основі взаємного оволодіння ідеальними, створеними кожною людиною рольовими моделями поведінки.
В освітніх процесах і поведінці люди морально впливають один на одного, створюючи власні Я-концепції, у яких знаходять висвітлення і класифікуються соціальні ролі від найбільш загальних до специфічних. По суті, кожний створює себе за допомогою тієї моделі, яку він вибирає. Кожний будує Я- концепцію на основі особистісних властивостей, узятих за зразок.
Рушійні сили процесу виховання
– це сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню процесу виховання до нових цілей. Можна назвати наступні суперечності: між необмеженими можливостями розвитку людської природи і обмежуючими умовами соціального життя; між зрослими соціально значимими завданнями, які треба вихованцю вирішувати і тими можливостями, які обмежують його вчинки і дії; між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями; між впливами сім’ї, школи, громадськості, вулиці,

78
засобів масової комунікації; між організованим впливом школи і стихійним впливом оточення; між окремими впливами вчителів, що працюють у даному класі; між рівнем розвитку особистості і виконуваними нею функціями у колективі; між набутим негативним досвідом поведінки і новими умовами життя і діяльності; між усвідомленням учнем своїх прав і обов’язків.
Рушійні сили процесу виховання
– об'єктивні протиріччя між потребами вихованця, що постійно змінюються, і можливостями їхнього задоволення, вирішення яких сприяє розвитку його особистості й удосконаленню процесу виховання.
Рушійні сили процесу навчання
– внутрішні і зовнішні протиріччя, властиві цьому процесу.
С
Самоактуалізація
– усвідомлене прагнення людини до більш повного розвитку своїх особистих можливостей, прояв і реалізація даного прагнення залежать від наявності сприятливих соціально-історичних, культурних умов, діючої системи психолого-педагогічної підтримки в освіті.
Самовизначення
– процес і результат вибору особистістю власної позиції, цілей і засобів самоздійснення в конкретних обставинах життя; основний механізм придбання і прояву людиною внутрішньої свободи.
Самовиховання
–систематична і свідома діяльність людини, спрямована на вироблення і вдосконалення своїх позитивних якостей і подолання негативних;
цілеспрямований, свідомий процес формування морально-психологічних якостей особистості, робота над удосконаленням самого себе; свідома систематична діяльність людини, яка спрямована на саморозвиток, самоосвіту, удосконалення позитивних і подолання негативних якостей особистості.
Самовиховання
– усвідомлена, цілеспрямована самостійна діяльність, орієнтована на розвиток у собі соціально схвалюваних, нормативних якостей особистості й удосконалення способу життя через «приватизацію» духовних цінностей, традицій, звичаїв, прийнятих у даному суспільстві, та подолання негативних якостей.
Самовладання
– здатність людини зберігати внутрішній спокій, діяти розумно і виважено у складних життєвих ситуаціях.
Самоврядування
– специфічна організація колективної діяльності, метою якої є саморозвиток особистості.
Самодіяльність
– результат спільної діяльності суб’єктів, що виражається в їх здатності без сторонньої допомоги і контролю вирішувати власні проблеми.
Самозахист
(у педагогічному розумінні) – здатність людини самостійно зберігати й зміцнювати своє фізичне і психологічне здоров'я, відстоювати гуманними способами свої інтереси та права, створюючи тим самим умови для розвитку своїх фізичних і духовних сил, для самовдосконалення.
Самоідентифікація
– встановлення особистістю суб’єктивної відповідності з ким-небудь або чим-небудь. Найчастіше самоідентифікація виступає як емоційно-пізнавальний процес неусвідомлюваного ототожнення суб'єкта з іншими суб'єктами та явищами.

79
Самоконтроль
– 1) усвідомлення й оцінка суб'єктом власних дій на основі особистісно значущих мотивів, установок, що полягає в співвідношенні, аналізі та корекції між цілями й результатами дій; 2) процес свідомого розвитку
індивідом своїх психічних, фізичних, творчих сил, моральних якостей,
інтелектуальних і соціальних здібностей з метою «добудувати» себе до
ідеального зразка. Рушійні сили – усвідомлення неспівпадання «Я-ідеального» і
«Я-реального», подолання недоліків через організацію поведінки; 3) активна цілеспрямована пізнавальна діяльність людини, пов'язана з пошуком і засвоєнням знань у сфері, яка її цікавить.
Самонавчання
– діяльність суб'єкта, спрямована на самостійне оволодіння знаннями про світ, про себе за допомогою пізнавальної, комунікативної, орієнтованої, художньої, соціальної діяльності, фізичного розвитку, саморегуляції.
Самоорганізація
– процес як складова будь-якої системи, спрямований на саморозвиток шляхом внутрішнього налаштування; якостей, стійких до життєвих утворень в собі змін.
Самооцінка
– компонент самосвідомості, що включає поряд зі знаннями про себе, оцінку людиною самої себе, своїх здібностей, моральних якостей, учинків
(може бути адекватною та неадекватною, тобто завищеною/заниженою).
Самопроцеси (процеси «самості»)
– різноманітні та суверенні прояви
індивіда: самоактуалізація, самоосвіта, самоконтроль, самовизначення, самоорганізація, самопізнання, саморозвиток, самореалізація, саморегуляція тощо.
Самореалізація
– одна з основних цінностей життєдіяльності людини, що відображає її прагнення найбільш повно проявити свої здібності та потенціал і реалізувати їх у життя в процесі власної діяльності.
Саморегуляція
– процес керування людиною власним психологічним і фізіологічним станом, а також учинками.
Саморозвиток
– самостійна діяльність суб’єкта, спрямована на
«збирання», оформлення і розвиток своєї індивідуальності, характеру, здібностей, реалізація потреби в самовдосконаленні, саморусі.
Саморозвиток і самовиховання професійні
– свідома діяльність, спрямована на вдосконалення своєї особистості згідно з вимогами професії до людини.
Самоосвіта
– активна цілеспрямована пізнавальна діяльність людини, що пов’язана з пошуком і засвоєнням знань у певній галузі; цілеспрямована робота людини, у ході якої відбувається розширення і поглиблення знань, удосконалення існуючих і набуття нових навичок і умінь; освіта, яка набувається у процесі самостійної роботи без проходження систематичного курсу навчання у стаціонарному навчальному закладі. С. є невід’ємною частиною і систематичного навчання у стаціонарних закладах, сприяючи поглибленню, розширенню і більш міцному засвоєнню знань.
Самоосвіта педагогічна
– це цілеспрямована самостійна діяльність учителів з удосконалення і поповнення своїх психолого-педагогічних і методичних знань, з їх творчого застосування у процесі практичної діяльності.

80
Самосвідомість
– виділення себе («Я») з об'єктивного світу («не Я»); усвідомлення, оцінка людиною себе, свого місця у світі, своїх інтересів, знань, переживань, поведінки.
Самостійна робота
– форма організації навчальної діяльності, яка здійснюється під прямим або непрямим керівництвом викладача, у ході якої учні виконують різного виду та рівня завдання з метою розвитку знань, умінь та навичок і особистісних якостей.
Самостійна навчальна робота
– різноманітні види індивідуальної і колективної навчальної діяльності школярів, яка здійснюється ними на навчальних заняттях або дома за завданнями вчителя, під його керівництвом, проте без його безпосередньої участі.
Самоцінність
– суб'єктивне відчуття цінності власної особистості, сили свого «Я», власного достоїнства, що характеризується вірою в себе та свої можливості.
Світогляд
– узагальнена система поглядів, переконань, ідеалів, в яких людина виражає своє ставлення до оточуючого її природного і соціального середовища. С. складається з таких підсистем: а) найбільш загальні знання як основа формування поглядів і переконань; б) свідоглядні вміння (розумові операції, уміння робити висновки тощо); в) сукупність почуттів, в яких виражається позиція особистості; г) вирішення світоглядних проблем на основі вольових якостей
(цілеспрямованість, рішучість, самовладання, принциповість).
Світогляд
– система поглядів на явища природи, на розвиток суспільства, людини, що дозволяє орієнтуватися в навколишній дійсності і визначальній загальній спрямованості поведінки людини (людей).
Свобода
– можливість і здатність людини мислити, діяти, робити вчинки, виходячи з власних спонукань, інтересів та цілей. Особистість вільна у своїх проявах доти, поки вона не вступає в конфлікт з іншою особистістю.
Свобода в освіті та вихованні
– співтворчість педагога і дитини у вирішенні нових освітніх і виховних завдань.
Свобода в педагогіці народжується насамперед з визнання і реалізації права дитини на власні життєві інтереси і цілі. Свобода особи по відношенню до виховання як до самовиховання може бути виражена як розумний компроміс між «хочу» (потреби) – «треба» (подолання) – «можу» (творчість).
Середовище
– все те, що оточує дитину від народження до кінця життя, починаючи з сім’ї, ближнього оточення і кінчаючи середовищем соціальним, в якому вона народжується і яке створює умови для її розвитку і виховання.
Середовище
– 1) складна і неоднозначна система умов розвитку особистості, з одного боку, яка протистоїть їй, а з іншого боку, змінюється діями
і вчинками самої людини; 2) оточуючий людину соціальний простір (в цілому – як макросередовище, у конкретному змісті – як безпосереднє соціальне оточення, як мікросередовище); зона безпосередньої активності індивіда, його найближчого розвитку та діяльності.
Середовище
навколишнє
– природні, соціально-економічні та матеріально-побутові умови життєдіяльності людського суспільства і кожної людини.

81
Середовище освітнє
– частина соціокультурного простору, зона взаємодії освітніх систем (різних рівнів і типів), їх елементів, освітнього матеріалу і суб'єктів освітніх процесів.
Середовище соціальне
– оточуючі людину суспільні, матеріальні та духовні умови її існування, формування і діяльності.
Середовище соціальне
– оточуючі людину суспільні, матеріальні, духовні умови її існування, формування та діяльності.
Середовище соціокультурне
– 1) конкретний, безпосередньо даний кожній дитині соціальний простір, за допомогою якого вона активно включається в культурні зв'язки суспільства. Це сукупність різних (макро- і мікро-) умов її життєдіяльності та соціальної поведінки; 2) сукупність різних
(макро- і мікро-) умов її життя і соціальної (рольової) поведінки; середовище її мінливих інтересів; її випадкові контакти і глибинні взаємодії з іншими людьми; конкретне природне, речове і предметне оточення, представлене як відкрита до взаємодії частина соціуму; 3) простір, що оточує людину, освоєний ним і незасвоєний, предметний і знаковий, ціннісний для неї та нейтральний.
Синтез
– практичне чи мислене сполучення частин або властивостей
(сторін) об’єкта вивчення в єдине ціле. Протилежний аналізу з яким нерозривно пов’язаний і не існує окремо від нього.
Система освіти
- існуюча в масштабі країни структура освітньо-виховних закладів. До неї входять ясла, дитячі садки, загальноосвітні і професійні школи, вищі навчальні заклади. Часто до С.О. належать також різні навчальні заклади для дорослих, культуроосвітні установи. Основу системи освіти складають початкова (або елементарна), середня і вища освіта.
Система освіти
– 1) сукупність спадкоємних освітніх програм і державних освітніх стандартів різних рівнів, державних вимог; 2) мережі установ різних організаційно-правових форм, типів і видів, що реалізують освітні програми, держстандарти, державні вимоги; 3) системи органів управління освітою та підвідомчих їм установ, підприємств і організацій.
Система перспективних ліній
(за А.С. Макаренком) – ряд послідовно поставлених перед колективом цілей, досягнення яких викликає перехід від простого задоволення до глибокого почуття обов’язку. Поступове досягнення тої чи іншої мети і прагнення до наступної цілі стимулює і забезпечує рух колективу, тобто підтримує його життєспроможність.
Системний підхід
– полягає у комплексному дослідженні великих і складних об’єктів (систем), вивченні їх як єдиного цілого із узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. Виходячи з цього принципу, треба вивчити кожен елемент системи у його зв’язку та взаємодії з іншими елементами, виявити вплив властивостей окремих частин системи на її поведінку вцілому, встановити загальні властивості системи і визначити оптимальний режим її функціонування.
Ситуація педагогічна
- це фрагмент педагогічної діяльності, що містить суперечності між досягнутим і бажаним рівнями вихованості учнів і колективу, що їх враховує вчитель, добираючи способи впливу, стимулюючи розвиток особистості.

82
Ситуація успіху
– досягнення, які суб'єктивно сприймаються в якій- небудь діяльності в контексті розвитку індивідуальних якостей особистості, що приносить їй глибоке задоволення як ходом, змістом, так і результатом діяльності.
Сім’я
– соціальний статус, стійка форма взаємин між людьми, у рамках якої здійснюється основна частина повсякденного життя людей.
Сімейна педагогіка
– галузь педагогічної науки, об’єкт якої – процес формування особистості у сім’ї; предмет – закономірності, протиріччя, специфіка формуючого впливу сім’ї. Джерелами С.П. є етнопедагогіка, вікова, дошкільна педагогіка, теорія виховання, педагогічна психологія.
Семінар
– форма організації навчання, заснована на попередній самостійній роботі учнів та обговоренні визначених питань теми (аспектів проблеми) під керівництвом учителя.
Соціалізація
– 1) складний процес входження індивіда в соціум; 2) якісні та кількісні зміни системи ціннісних орієнтацій, ідеалів, моральних якостей особистості, необхідні для досягнення успіху у визначеному суспільстві
(соціумі) і такі, що досягаються в процесі власної діяльності.
Соціалізація дитини
– процес залучення її до соціального життя, що полягає в засвоєнні системи знань, цінностей, норм, установок, зразків поведінки, властивих даному суспільству.
Соціальна реабілітація
– включення дитини в соціальне середовище, залучення до громадського життя і праці, відновлення порушених (у результаті хвороби, психічної травми і т.д.) функцій.
Соціальна функція вчителя
– готувати молодь до професійної діяльності згідно з потребами особистості і врахуванням її природних задатків у межах суспільного поділу праці.
Соціальне оточення
– макро- і мікросередовище, з яким прямо або опосередковано взаємодіє індивід.
Соціальний стереотип
– спрощене, схематизоване, характерне для сфери повсякденної свідомості уявлення про який-небудь соціальний об’єкт.
Соціально-педагогічна діяльність
– професійна діяльність, спрямована на надання допомоги дитині в процесі її соціалізації та створення умов для її самореалізації в суспільстві.
Соціокультурна
компетенція
– своєрідна цілісна система взаємопов’язаних компонентів, а саме:
– країнознавча компетенція – знання про народ-носія мови, національний характер, суспільно-державний устрій, здобутки в галузі освіти, культури, особливості побуту, традиції, звичаї;
– лінгвокраїнознавча компетенція – здатність сприймати мову в її культуроносній функції, з національно-культурними особливостями;
– соціолінгвістична компетенція – знання особливостей національного мовленнєвого етикету і невербальної поведінки та навички врахування їх у реальних життєвих ситуаціях, здатність організовувати мовленнєве спілкування відповідно до комунікативної ситуації, соціальних норм поведінки та соціального статусу комунікантів.

83
Соціокультурне середовище
– сукупність різних: (мікро- та макро) умов життя, соціальної (рольової) поведінки, змінних інтересів, взаємодії з іншими людьми, предметного оточення.
Соціоніка педагогічна
– наука, що дозволяє визначити власний тип особистості педагога та типи особистостей учнів, урахування особливостей яких дозволяє більш ефективно будувати міжособистісні відносини.
Спадковість
– відновлення у нащадків біологічної подібності; здатність передавати свої ознаки від батьків до нащадків, наступному поколінню; здатність організмів повторювати у ряді поколінь подібні типи обміну речовин та індивідуального розвитку в цілому. Забезпечується самовідновленням матеріальних одиниць спадковості – генів, які локалізуються у специфічних структурах ядра клітини (хромосомах) і цитоплазми. Разом із мінливістю спадковість забезпечує сталість і різноманітність форм життя і є основою еволюції живої природи. У спадковість передаються: анатомо-фізіологічна структура, яка відображує характерні ознаки індивіда як представника виду
Homo sapiens (високоорганізований мозок, задатки до мови, ходіння у вертикальному положенні, до окремих видів діяльності та ін.); фізичні особливості (зовнішні расові ознаки, колір шкіри, волосся, очей, риси обличчя, тип нервової системи, конституція тіла тощо); фізіологічні особливості (форми обміну речовин, сполучення білків у організмі, група і резус-фактор крові тощо); схильність до деяких захворювань спадкового характеру (гемофілія, шизофренія, цукровий діабет, ендокринні розлади тощо); здатність до певних видів діяльності (музика, спів, спорт тощо).
Спадковість
– передача від батьків до дитини визначених якостей і особливостей, закладених у її генетичну програму.
Співпереживання
– відчуття людиною тих же самих почуттів і емоцій, які характерні для людей, що знаходяться поруч з нею.
Співробітництво
– цілеспрямована, погоджена і значуща для суб’єктів спільна діяльність, що приводить до досягнення загальних цілей і результатів.
Співробітництво – один з головних способів саморозвитку і самореалізації дитини.
Відмінні риси:
 приблизна рівність сил і позицій;
 прийняття будь-якого учня таким, яким він є;
 чітке усвідомлення єдності цілей;
 загальний інтерес, часто взаємодоповнюючий один одного;
 чітке розмежування функцій сторін, що співпрацюють;
 до основних методів відносяться обмін думками (рекомендації, поради) і обмін силами (взаємодопомога, кооперація зусиль);
 гуртуючий тип відносин: довіра, симпатія, повага, прихильність та ін.
Співробітництво у навчанні
– спільна, взаємозалежна діяльність учнів і вчителів, побудована на демократичних принципах, яка орієнтує на досягнення усвідомлюваних особистісно значущих цілей як учнями, так і вчителями.
Спілкування
– один з універсальних способів вияву групової форми буття людей; форма активності особистості, яка породжується потребами у сумісній

84
життєдіяльності та обміні інформацією; проявляється у встановленні та розвитку контактів між людьми, у формуванні міжособистісних контактів.
Спілкування
– 1) взаємодія двох або більше людей з метою встановлення і підтримки міжособистісних відносин; 2) вид спільної діяльності людей, який полягає в передачі повідомлення один одному, контактах, взаємодії з певною метою. Спілкування найчастіше включається в інші види діяльності – трудову, навчальну, ігрову, спортивну. Виступає важливим чинником соціалізації особистості. Досягнення загального результату спільної діяльності – один з найважливіших факторів психічного і соціального розвитку дитини. Тільки в контакті з дорослими людьми можливе засвоєння дітьми суспільно-історичного досвіду людства і реалізація ними природженої можливості стати представниками людського роду. Недостатність і обмеження спілкування сповільнюють і об’єднують розвиток дитини.
Структура спілкування є синтезом трьох сторін:
комунікативної – полягає в обміні інформацією між індивідами, що
спілкуються;
інтерактивної – взаємодія між індивідами, що спілкуються, яка полягає не
тільки в обміні знаннями, ідеями, але й діями;
перцептивної – яка означає процес сприйняття і пізнання партнерами по
спілкуванню один одного і встановлення на цій основі взаєморозуміння.
Спілкування міжнаціональне
– інтерактивна взаємодія, у якій окремі особистості виступають як представники великих груп етнічних спільнот.
Спілкування педагогічне
– професійне спілкування викладача з учнями на уроці і поза ним, спрямоване на створення сприятливого психологічного клімату.
Види спілкування:

вербальне
– словесне спілкування, у процесі якого як знакова система використовується мова;

візуальне
– інформаційний контакт за допомогою очей;

кінетичне
– спілкування за допомогою невербальних засобів: жестів, міміки, пантоміміки;

невербальне
– спілкування, у якому використовуються немовні знакові системи.
Лінії спілкування:

спілкування педагога з окремими учнями;

спілкування педагога через окремих учнів з колективом у цілому;

спілкування з колективом у цілому;

спілкування педагога через колектив з окремими учнями.
Спілкування професійне
– уміння організувати професійну взаємодію з аудиторією, націлити її на відповідне емоційне співпереживання, встановити контакт.
Спільнота
– соціально-психологічне поняття, яке позначає подібність,
єдність, цілісність усіх учасників, що проявляються в результаті міжособистісного спілкування і взаємодії.
Спостереження
- систематичне цілеспрямоване вивчення об’єкта дослідження, яке дає змогу отримати первинну інформацію у вигляді

85
сукупності емпіричних тверджень. С. повинно відповідати наступним вимогам: а) задуманості заздалегідь (провадиться для певного, чітко поставленого завдання); б) планомірності (виконується за планом, складеним відповідно до завдання дослідження); в) цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторони явища, котрі викликають інтерес при дослідженні); г) активності
(спостерігач активно шукає потрібні об’єкти, риси явища); д) систематичності
(спостереження ведеться безперервно або за певною системою).
Спостережливість
– здатність людини концентрувати увагу на тому або
іншому об'єкті, зауважувати і сприймати істотні, характерні, а також малопомітні властивості явищ і предметів.
Сприйняття
– процес прийому і переробки людиною різної інформації, що надходить у мозок через органи чуття; завершується формуванням образу.
Спрямованість особистості
– основна психологічна властивість, що визначає цільові установки, зміст діяльності та поведінки, відносини людини.
Спрямованість особистості педагога
– мотиваційна зумовленість його дій, учинків, усієї поведінки конкретними життєвими цілями, джерелом яких є потреби, суспільні вимоги. Н.В. Кузьміна виділяє три основні типи спрямованості, які визначають характер педагогічної діяльності вчителя: дійсно педагогічну, формально педагогічну і удавано педагогічну.
Спрямованість педагогічна
– прагнення особистості стати, бути і залишатися вчителем, що допомагає їй переборювати перешкоди й труднощі у своїй роботі. Спрямованість педагогічна виявляється у всій професійній життєдіяльності вчителя і в окремих педагогічних ситуаціях, визначає його сприйняття і логіку поведінки, весь вигляд людини.
Стандарт освіти
– основний нормативний документ, у якому визначені кінцеві результати різних видів освіти (мінімально необхідний рівень освіченості).
Статут школи
– сукупність правил, які встановлюють порядок діяльності школи і керуючих нею внутрішніх структур.
Стиль
педагогічного
спілкування

індивідуально-типологічні особливості взаємодії педагога й учнів (сукупність конкретних прийомів і засобів, які педагог своєрідно, залежно від конкретних умов і можливостей спілкування та виховання, реалізовує у своїй діяльності на основі наявних у нього особистих знань, професійного досвіду, здібностей, умінь).
Стилі педагогічного спілкування
:

спілкування на основі захопленості спільною діяльністю;

спілкування на основі дружнього ставлення;

спілкування-діалог;

спілкування-дистанційне;

спілкування-лякання;

спілкування-загравання.
Стрес
– стан психічної напруженості, що виникає в ситуаціях, де людині або важко припустити, що відбудеться надалі (наприклад, ситуація дефіциту часу), або вона зіштовхується одночасно з такою кількістю подій чи інформації, що не в змозі це оцінити або прийняти рішення.

86
Структура педагогіки
– відображає зв’язки і відносини, що склалися у ході історичного розвитку різних галузей педагогічних знань, визначає місце кожної з педагогічних наук, її роль для педагогічної практики.
Структура педагогічного процесу
– сукупність його складових частин, що відповідають компонентам педагогічної системи. Компоненти: цільовий, змістовий, операційно-діяльнісний, оціночно-результативний.
Структура уроку
– дидактично обумовлений внутрішній взаємозв'язок основних компонентів уроку, їх цілеспрямована впорядкованість і взаємодія.
Традиційні елементи дидактичної структури уроку:

організаційний момент;

перевірка раніше вивченого матеріалу;

постановка мети і завдань уроку;

вивчення нового матеріалу;

закріплення нового матеріалу;

підведення підсумків уроку;

домашнє завдання.
Суб’єкт
– носій предметно-практичної діяльності і пізнання, який здійснює зміни в інших людях і в собі самому. Суб’єктність людини виявляється в її активній життєдіяльності, спілкуванні, самосвідомості (позиції «Я сам»).
Основні характеристики суб'єкта:
 суб’єкт допускає об'єкт;
 суб’єкт суспільний за формою (засобам, способам) своєї діяльності
(пізнавальної та практичної);
 суспільний суб’єкт має конкретну, індивідуальну форму реалізації; колективний суб’єкт представлений у кожному індивідові та навпаки;
 свідомо регульована діяльність завжди суб’єктна, у ній суб'єкт і формується сам;
 суб’єкт індивідуальної діяльності – свідомо діюча особа;
 суб’єктність визначається в системі активних відносин з іншими людьми;
 цілісність спілкування, діяльності, самосвідомості та буття, яка не розкладається;
 суб’єктність – це динамічний початок.
Суб’єкти педагогічної діяльності
– люди та їх групи, які здійснюють педагогічну діяльність:

суспільство, тобто соціальне середовище (держава, нації, класи, релігійні
конфесії), у якому здійснюється педагогічний вплив на людей;

група, тобто невелика за кількістю спільність людей, у середовищі яких
здійснюється педагогічна діяльність;

педагог, тобто людина, що організовує і керує педагогічною діяльністю;

дитина як активна зацікавлена особа освітнього процесу і власного розвитку.
Суб’єктивність
– 1) базова категорія антропологічної психології
(психології людини), що визначає загальний принцип існування людської реальності, безпосереднього буття людини;
2) здатність людини бути стратегом своєї діяльності, ставити і коригувати цілі, усвідомлювати мотиви, самостійно вибудовувати дії й оцінювати їх відповідність задуманому, вибудовувати плани життя.

87
Субкультура
– сукупність норм, цінностей, уявлень і стереотипів поведінки, традиційної культури, інтерпретованих конкретним, відносно замкнутим співтовариством; сукупність людей у відносно замкнутому співтоваристві, схожих у розумінні соціокультурних норм і цінностей.
Суперництво
– прагнення людини до змагання з іншими людьми, бажання одержати верх над ними, перемогти, перевершити.
Суспільство
– 1) сукупність людей, об’єднаних історично обумовленими соціальними формами спільного життя і діяльності;
2) коло людей, об'єднаних спільністю положення, походження, інтересів;
3) добровільне постійно діюче об’єднання людей з будь-якою метою;
4) те або інше середовище людей, компанія;
5) у буржуазно-дворянському середовищі: вузьке коло обраних людей.
Суспільна думка
– система загальних суджень людей, яка виникає у процесі їхньої спільної діяльності і спілкування та виражає ставлення до різних явищ, подій навколишньої дійсності, які становлять загальний інтерес.
Сутність
– як філософська категорія відображає глибинні зв’язки та внутрішні відносини, які визначають основні тенденції розвитку даного явища; перехід зовнішнього (об’єктивного) у внутрішнє (суб’єктивне), що переходить у свідомість людини. Тобто, сутність означає смисл речі чи явища; те, чим воно є, на відміну від усіх інших речей. Сутність відображає глибинні зв’язки, внутрішні відносини, які визначають основні риси та тенденції розвитку даного явища.
Схильність
– вибіркова спрямованість індивіда на визначену діяльність.
Т
Тактика
– сукупність методів і засобів щодо виконання стратегічних цілей
і завдань у короткостроковий період.
Такт педагогічний
– почуття міри в поведінці та діях учителя, що включає в себе високу гуманність, повагу достоїнства учня, справедливість, витримку і самовладання у відносинах з дітьми, батьками, колегами.
Талант
– видатні здібності, високий ступінь обдарованості у певній сфері людської діяльності; система якостей, властивостей, які сприяють особистості досягати значних успіхів в оригінальному виконанні творчих завдань.
Талант
– 1) високий рівень розвитку індивідуальних особливостей, що забезпечує оригінальність і новизну результатів;
2) видатні здібності, високий ступінь обдарованості в певній сфері.
Творча особистість
– особистість, яка не боїться конфліктів із собою і навколишньою дійсністю. Її головна характеристика – сміливість, що проявляється в постановці проблеми, у загостренні протиріч, у відмовленні від загальноприйнятих шляхів і способів вирішення проблеми, у пропозиції своїх нестандартних підходів, у завзятості при доведенні справи до кінця.
Творче співробітництво
– принцип особистісно-орієнтованої педагогіки
– процес взаємодії дітей між собою, дітей і дорослих для досягнення загальної мети.
Творчий саморозвиток учителя
– інтегративна характеристика його процесів
«самості», серед яких системоутворюючими компонентами виступають: самопізнання, творче самовизначення, самоврядування,

88
самовдосконалення і творча самореалізація особистості вчителя в його професійно-творчому самовизначенні.
Творчість
– один із видів діяльності, спрямований на вирішення протиріч
(творчої задачі), для якого необхідні об’єктивні (соціально-матеріальні) та суб’єктивні особистісні умови (знання, уміння, творчі здібності), результат якої має новизну й оригінальність, особисту і соціальну значущість та прогресивність.
Творчість педагогічна
– активна діяльність педагога, спрямована на пошуки більш досконалих шляхів навчально-виховної роботи, успішне вирішення педагогічних проблем і підвищення якості навчання та виховання учнів.
Творчість педагогічна вчителя
– особистісно-орієнтована розвивальна взаємодія суб’єктів навчально-виховного процесу (вчителя і учнів), зумовлена специфікою психолого-педагогічних взаємовідносин між ними і спрямована на формування творчої особистості учня та підвищення рівня творчої педагогічної діяльності вчителя.
Тезаурус
(із грецької – запас) – словник зі значеннєвою інформацією, систематизований набір даних у певній сфері знань, що дозволяє людині вільно орієнтуватися в ній.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал