Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів: вид. 2-ге, доп. і перероб. // Укладач




Сторінка8/10
Дата конвертації11.12.2016
Розмір1.29 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Національне виховання
– історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна
єдність поколінь. Н.В. – це виховання підростаючих поколінь у дусі українського виховного ідеалу на багатовікових традиціях.
Національний ідеал виховання
- базується на загальнолюдських цінностях і включає в себе ті риси, які відповідають духовності та звичаям даного народу. Зміст Н.І.В. залежить від державного устрою, світогляду, релігії, моралі, від рівня розвитку культури, від національних особливостей народу.
Неперервна освіта
– 1) цілісна сукупність засобів, способів, форм отримання, поглиблення і розширення загальної освіти, професійної компетентності, культури, виховання громадянської і моральної зрілості особистості; 2) явище освіти, всеохоплююче за повнотою, індивідуалізоване за часом, темпами і спрямованістю, що надає кожному можливості реалізації власної програми її отримання; 3) єдина система, що включає загальноосвітню і

58
професійну школу, вищі спеціальні навчальні заклади, курси підвищення кваліфікації, перепідготовки кадрів, самоосвіту.
Структура неперервної освіти визначається як вертикальна наскрізна і горизонтальна:

вертикальна наскрізна структура
забезпечує інтеграцію ступенів освіти і поступальний розвиток особистості, а також наступність її загальної та професійної освіти;

горизонтальна структура
припускає наявність різних освітніх структур: основних, додаткових, державних, недержавних.
Новаторський (творчий) педагогічний досвід
– вища ступінь прояву передового педагогічного досвіду, що характеризується системною перебудовою педагогом своєї діяльності на основі принципово нової ідеї або сукупності ідей (відкриття), у результаті чого досягається значне і стійке підвищення ефективності педагогічного процесу.
Нововведення (новація)
– принципово нова суспільно значуща
інформація.
НОП
(наукова організація праці) вчителя – полягає у створенні оптимальних умов для досягнення високих результатів у навчально-виховній роботі при раціональній витраті часу, сил і засобів як учителя так і учнів. Це такий стиль діяльності, який при мінімальній затраті ресурсів дає максимальний педагогічний ефект, найвищий ступінь організації навчально- виховного процесу на всіх його ділянках.
О
Обдарованість
– високий рівень розвитку будь-яких здібностей, що створює можливість успіху у визначеній діяльності (спеціальна обдарованість) або в широкому діапазоні діяльностей (загальна обдарованість).
Об'єкт дослідження
– педагогічний простір, сфера, у рамках якої знаходиться те, що буде вивчатися. Об’єктом дослідження педагогічної науки є сфера навчання і виховання людини, а предметом – закономірності процесів, що відбуваються в цій сфері.
Ознаки колективу
– це ті характерні риси, які властиві колективу. До них належать: а) наявність суспільно значимої мети; б) щоденна спільна діяльність, спрямована на її досягнення; в) наявність органів самоврядування; г) встановлення певних психологічних стосунків між членами колективу.
Опитування
– збір первинної
інформації шляхом постановки стандартизованої системи питань.
Опіка
– одна з передбачених цивільним і сімейним законодавством форм турботи про громадян, що потребують спеціальних заходів правового захисту своїх прав і законних інтересів.
Опорний сигнал
– засіб наочності (схема, малюнок, креслення, криптограма), що містить необхідну для довгострокового запам’ятовування навчальну інформацію, оформлену за правилами мнемоніки (мистецтва запам’ятовування).
Оптимізація навчання
– науково обґрунтований вибір і здійснення найкращого для даних умов варіанту навчання з погляду успішності вирішення його завдань і раціональності витраченого часу учнів і вчителя.

59
Освіта
– процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок; система знань, умінь і навичок, здобутих людиною у навчальних закладах у процесі навчання; загальний рівень знань, культури у суспільстві; сукупність систематизованих знань, умінь, навичок, поглядів, переконань, набутих у результаті навчання у закладі освіти або шляхом самоосвіти; процес і результат оволодіння учнями системою наукових знань та пізнавальних умінь і навичок, формування на цій основі світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвитку її творчих сил і здібностей; така сторона виховання, котра полягає в оволодінні системою наукових та культурних цінностей, накопичених людством; цілеспрямований процес навчання і виховання в інтересах особистості, суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення громадянином визначених державою освітніх рівнів;
єдиний процес фізичного і духовного формування особистості, процес соціалізації, що свідомо орієнтований на деякі ідеальні образи, на історично обумовлені, більш-менш чітко зафіксовані у суспільній свідомості соціальні еталони (спартанський вояк, добродійний християнин, гармонійно розвинута особистість); творення Людини; зафіксоване досягнення рівня культури, загальних чи професійних знань, набутих у процесі навчання (початкова, середня, вища); діяльність, спрямована на відповідне досягнення; система навчальних, наукових і методичних органів та закладів, що її забезпечують (система освіти); процес і результат цілеспрямованого інформаційного окультурення суб’єктів діяльності заради утвердження соціально-культурної форми життя.
Отже, освіта є процесом і результатом цілеспрямованого формування культури людини.
Освіта
– 1) як процес освоєння системи знань, умінь та навичок, досвіду пізнавальної та практичної діяльності, ціннісних орієнтацій та стосунків у навчальних установах і в результаті самоосвіти;
2) як результат – досягнутий рівень в освоєнні знань, умінь та навичок, досвіду діяльності і відносин;
3) як система – сукупність спадкоємних освітніх програм і державних освітніх стандартів, мережа освітніх установ, що їх реалізує, органів управління освітою.
Освіта гуманітарна
– пріоритетний розвиток загальнокультурних компонентів у змісті освіти, встановлення зв’язків між предметами через загальнолюдську складову шкільних дисциплін, формування особистісної зрілості учнів.
Освіта загальна
– сукупність знань основ наук про природу, суспільство, людину, її мислення, мистецтво, а також відповідних умінь і навичок, необхідних кожній людині незалежно від її професії.
Освіта політехнічна
– сукупність знань про головні галузі і наукові принципи виробництва, формування загальнотехнічних практичних навичок, необхідних для участі у продуктивній праці.

60
Освіта професійна
– сукупність знань, умінь і навичок, оволодіння якими дає змогу працювати спеціалістом вищої, середньої кваліфікації, або кваліфікованим робітником; підготовка у навчальних закладах спеціалістів різних рівнів кваліфікації для трудової діяльності в одній з галузей народного господарства, науки, культури; невід’ємна складова частина єдиної системи народної освіти. Зміст професійної освіти включає поглиблене ознайомлення з науковими основами і технологією обраного виду праці; формування психологічних і моральних якостей особистості, важливих для роботи у певній сфері людської діяльності.
Освіта
професійна – оволодіння учнями систематичними знаннями, уміннями та навичками в сфері конкретної професії та спеціальності. Вона здійснюється на основі загальної та політехнічної освіти.
Освітні програми
– документи, що визначають зміст освіти певного рівня
і спрямованості, включають загальноосвітні (основні та додаткові) й професійні
(основні та додаткові) програми.
Освітній процес
– сукупність цілеспрямованого навчально-виховного та самоосвітнього процесів, спрямованих на розв’язання завдань освіти, виховання
і розвитку особистості відповідно до державного освітнього стандарту.
Освітній ценз
– визначений рівень освіти, рух якого засвідчується відповідним документом.
Освітня модель
– освітня система, що включає в себе загальні цілі та зміст освіти, проектування навчальних планів і програм, часткові цілі керівництва діяльністю учнів, моделі групування учнів, методи контролю і звітність, способи оцінки процесу навчання.
Освіченість
– якість особистості, що засвоїла досвід, за допомогою чого вона стає здатною орієнтуватися в навколишньому середовищі, пристосовуватися до нього, збагачувати його, а також свою особистість.
Особистість
– людина як суб’єкт відношень і свідомої діяльності, яка здатна до самопізнання і саморозвитку; стійка система соціально-значимих якостей, відношень, установок і мотивів, що характеризують людину як представника суспільства. Взаємовідношення між індивідом, як продуктом антропогенеза, особистістю, яка засвоїла суспільно-історичний досвід, та
індивідуальністю
, що перетворює світ, можуть бути охарактеризовані формулою: «індивідом народжуються, особистістю стають, індивідуальність відстоюють». Індивід у своєму розвитку відчуває соціально обумовлену потребу бути особистістю і виявляє здатність стати особистістю, яка реалізується у соціально значущій діяльності. Цим визначається розвиток людини як особистості.
Особистість
– 1) індивід як суб'єкт соціальних відносин, система соціально значущих якостей людини, продукт соціалізації; 2) системна якість, якої набуває індивід у предметній діяльності та у спілкуванні, що характеризує його з боку включення в суспільні відносини.
Особистість характеризується активністю (здатністю до надситуативної поведінки, дії згідно зі своїми особистісними принципами, реалізації своїх позицій), стійкою системою поведінкових мотивів, особистісних змістів, ступенем усвідомленості своїх відношень до різних явищ дійсності,

61
самосвідомістю (Я-концепцією), визначеним рівнем домагань, прагненням до самореалізації та персоналізації (бути гідно представленою у свідомості інших людей). Індивід стає особистістю в процесі освоєння соціальних функцій, оволодіння базовими соціальними цінностями. Не менш істотним є і відокремлення особистості – її творче самоформування, запобігання соціальній замкнутості. Особистість – суб’єкт моральної діяльності. Моральні вимоги, що стали категоричними імперативами, утворюють надсвідомість особистості.
Розпад особистості – її моральна деструкція.
Для особистості характерні такі ознаки:
– активність, прагнення суб’єкта розширити сферу своєї діяльності, діяти за межами вимог ситуації і рольових настанов;
– спрямованість – стійка панівна система мотивів – інтересів, переконань тощо;
– глибинні смислові утворення (динамічні смислові системи), які формуються у спільній діяльності груп і колективів;
– ступінь усвідомлення свого ставлення до дійсності: установка, диспозиція тощо.
Особистість викладача ВНЗ
– типові якості та властивості необхідні для успішної педагогічної діяльності. Ці якості та властивості виявляються через систему взаємодії зі студентами.
Особистість, яка самоактуалізується
– особистість, для якої є характерним постійне прагнення до можливо повного виявлення та розвитку своїх потенційних можливостей.
Особисте достоїнство
– усвідомлення особистістю соціальної значущості своїх моральних, психологічних і ділових якостей, свого стану в суспільстві.
Особистісна окраса
– відповідність (співвіднесення, баланс) між власними знаннями, інтересами, життєвою позицією, «Я», відносинами, поглядами на що- небудь.
Особистісна якість
– якість, що закріпилася і стала звичною, визначає стійкість поведінки людини в будь-яких ситуаціях, які змінюються.
Особистісний підхід
– 1) найважливіший психолого-педагогічний принцип, що передбачає врахування своєрідності індивідуальності особистості у вихованні дитини; 2) система відносин, при якій кожен учень почуває себе особистістю, відчуває увагу педагога особисто до нього; при цьому дитина розуміє, що рівний з учителем у своєму світі почуттів і переживань, нічим не відрізняється від світу вчителя – вони обоє відчувають радість, біль, переживання, любов і т.д.
Особистісний підхід до виховання
– повага до унікальності і своєрідності кожного учня; орієнтація на особистість вихованця як на мету, суб’єкт, результат і показник ефективності виховання; ставлення до учня як до суб’єкта власного розвитку; опора у вихованні на всю сукупність знань про людину.
Особистісний статус
– стан особистості в неофіційній структурі взаємин.
Він свідчить про цінність особистості в рамках однієї групи.
Особистісно-орієнтоване виховання
– утвердження людини як найвищої цінності, навколо якої ґрунтуються всі інші суспільні пріоритети. Згідно з ним добро стає сутнісним визначенням людини: істина ж – лише засобом для

62
розвитку її духовності. Особистісно-орієнтоване виховання спрямоване на реалізацію сутнісної природи суб’єкта, якій відповідають цінності служіння, коли основним життєвим ставленням виявляється любов до інших людей. Це дозволяє людині виходити за межі своїх актуальних, наявних можливостей.
Особистісно-орієнтована освіта
– цілеспрямований, планомірний, безперервний, спеціально організований педагогічний процес, спрямований на розвиток і саморозвиток учня, становлення його як особистості з урахуванням
індивідуальних особливостей, інтересів, здібностей.
Оцінка
– 1) умовне вираження оцінки знань, умінь та навичок учнів, оціночний бал; 2) результат процесу співвідношення реальних результатів із планованими цілями, його умовно-формальне (знакове) вираження.
Оцінка процесу виховання
– один із найскладніших компонентів у структурі процесу виховання, він динамічний, розмитий, розтягнутий у часі, має яскраво виражене суб'єктивне забарвлення.
Основним критерієм оцінки процесу виховання варто вважати виховний результат, міру вихованості учнів, що визначається мірою відповідності реального образа учня («Я-реальне») ідеальній моделі («Я-ідеальне»), що відображає цілі виховання.
Оцінка процесу навчання
– 1) судження педагога про ступінь засвоєння знань, умінь та навичок, установлених програмою, рівня старанності та стану дисципліни; 2) процес співвідношення реальних результатів із запланованими цілями.
П
Парадигма педагогічна
– 1) сукупність теоретичних і методичних передумов, що визначають конкретне науково-педагогічне дослідження, яке втілюється в практиці на даному етапі; 2) усталена, така, що стала звичною, точка зору, визначений стандарт, зразок у вирішенні освітніх і дослідницьких завдань.
Параметри взаємодії людей
– ступінь ініціативності (наступ – оборона), предмет взаємодії (позиційно-діловий); уявлення тих, хто взаємодіє, як про спільність інтересів (дружність – ворожість), так і співвідношення сил (сила – слабість); особливості обміну інформацією (добувати – видавати).
Партнерство
– спосіб взаємодії і взаємин, організованих на принципах рівності, добровільності, рівнозначущості та доповнюваності учасників освітнього процесу. Навчальна взаємодія, заснована на партнерських відносинах, ставить дорослого і дитину в умови спільного пошуку, вільного вибору власних рішень задач, що виникають.
Педагогіка'>Педагог
– 1) Особа, фахом якої є навчання і виховання (шкільний учитель, вихователь дошкільного закладу, викладач і вихователь середнього і вищого навчального закладу тощо);
2) Науковий працівник, який досліджує проблеми педагогіки як науки.
Педагог
– особа, що веде практичну роботу в сфері виховання і навчання або розробляє проблеми педагогіки як науки.
Педагогіка
– наука про виховання, освіту та навчання людини на всіх етапах її вікового розвитку;

63
наука про виховання підростаючого покоління і дорослих; вона є організованим впливом на світогляд і поведінку людей; наука про виховання людини; розкриває сутність, цілі, завдання та закономірності виховання, його роль у житті суспільства і у розвитку особистості; наука про виховні відносини, що виникають у процесі взаємозв’язку виховання, освіти і навчання з самовихованням, самоосвітою, самонавчанням та спрямовані на розвиток людини; сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості людини.
Педагогіка
(загальна) – (із грецького – paidagogike – дитя, ago – веду) наука про виховання й освіту людини.
Під об'єктом педагогіки розуміють саму реальну педагогічну дійсність, тобто те, що вивчає й описує педагогіка.
Предметом педагогіки
є дослідження сутності розвитку і формування людської особистості і визначення на цій основі теорії і методики виховання й навчання як спеціально організованого процесу.
Педагогіка авторитарна
– напрям педагогічного мислення і практичної діяльності, який ґрунтується виключно на безумовному визнанні авторитету педагога і повному підпорядкуванню дитини його волі. Сучасна прогресивна педагогіка відкидає принцип авторитаризму у вихованні і навчанні як такий, що суперечить завданням гуманістичного виховання дітей.
Педагогіка співробітництва
– напрям педагогічного мислення і практичної діяльності, спрямований на демократизацію і гуманізацію педагогічного процесу. Полягає у спільній діяльності учителя і учнів, вихователя і вихованців, яка ґрунтується на взаєморозумінні і гуманізмі, на
єдності інтересів і прагнень, метою якої є особистісний розвиток дитини у процесі виховання і навчання.
Педагогіка школи
– галузь педагогіки, яка вивчає навчально-виховний процес у закладах загальної освіти (об’єкт); закономірності, зміст, форми, методи і засоби навчання і виховання учнів загальноосвітньої школи (предмет).
Включає дидактику, теорію виховання і теорію управління, гігієну дітей і підлітків у тій частині, де співпадають об’єкт і предмет їх дослідження. Крім того, взаємодіє з віковою педагогікою, історією педагогіки, дефектологією і
іншими галузями педагогічної науки.
Педагогічна діагностика
– вивчення результативності навчально- виховного процесу у школі на основі змін у рівні вихованості учнів та зростанні педагогічної майстерності вчителів.
Педагогічна діяльність
– структура педагогічної діяльності відповідає загальній структурі діяльності і її можна представити у вигляді таких структурних компонентів: суб’єкт педагогічного впливу, предмет їх спільної діяльності, цілі навчання і виховання та засоби педагогічної комунікації.
Структурні елементи педагогічної системи пов’язані між собою прямими і оберненими зв’язками. Можна виділити і функціональні компоненти педагогічної діяльності : 1) гностичний; 2) проектувальний; 3) конструктивний;
4) організаторський;
5) комунікативний.
Функціональні елементи

64
характеризують динамічний характер П.Д. Крім того, педагогічну діяльність можна уявляти у вигляді множини задач, які розв’язує вчитель в ході навчання і виховання учнівської молоді.
Педагогічна діяльність
– самостійний вид діяльності, у якому реалізується передача досвіду і культури від покоління до покоління.
Педагогічна емпатія
– розуміння педагогом психічних станів, емоцій, почуттів, переживань учнів; пов'язана зі співпереживанням.
Педагогічна інноватика
– сфера науки, що вивчає нові технології, процеси розвитку школи, нову практику виховання й освіти.
Педагогічна інновація
– зміна, спрямована на поліпшення процесів виховання і навчання школярів.
Педагогічна рада
– орган колективного керівництва школою. До складу
П.Р. входять: директор школи (голова), його заступники, організатор позашкільної й позакласної виховної роботи, усі вчителі і вихователі, лікар, голова батьківського комітету. Основне завдання П.Р. - об’єднання зусиль педагогічного колективу школи на піднесення рівня навчально-виховної роботи, впровадження у практику досягнень педагогічної науки і практики.
Педагогічна культура
– 1) загальна характеристика особистості педагога, що відображає здатність до навчально-виховної діяльності в сукупності з ефективною взаємодією із учнями; 2) динамічна система педагогічних цінностей, способів діяльності та професійної поведінки людини; 3) суб’єктивний прояв загальнокультурного досвіду вчителя в умовах професійної діяльності, який визначає процес трансляції, інтерпретації й творення знань, цінностей і способів активності в навчально-виховному процесі та відображає рівень особистісно-професійної зрілості фахівця.
Аспекти педагогічної культури:
 соціальна сфера суспільства, спосіб збереження відносин і передачі соціально-педагогічного досвіду між поколіннями та людьми;
 частина загальнолюдської і національної духовної культури, сфера педагогічних цінностей, що включає педагогічні теорії, педагогічне мислення, педагогічну свідомість суспільства;
 сфера професійної діяльності, що включає суспільні вимоги до неї, закономірності культурної ідентифікації педагога, культуровідповідні освітні системи, педагогічні технології, способи створення культурних зразків громадського життя і педагогічної практики;
 особистісна властивість учителя, вихователя, батька, викладача вузу, керівника, що інтегрує педагогічну позицію, якості, професійні вміння, поведінку, індивідуальні досягнення у творчості.
Педагогічна культура є частиною загальнолюдської культури. У ній втілені духовні цінності освіти і виховання (педагогічні знання, теорії, концепції, накопичений педагогічний досвід, професійні етичні норми) та матеріальні (засоби навчання і виховання), а також способи творчої педагогічної діяльності, які слугують соціалізації особистості в конкретних
історичних умовах.
Педагогічна культура вчителя – системне утворення, її головними структурними компонентами є: педагогічні цінності, творчі способи

65
педагогічної діяльності, досвід створення вчителем зразків педагогічної практики з позицій гуманізму.
Показниками високого рівня сформованості педагогічної культури слід вважати:
 гуманістичну спрямованість особистості педагога;
 психолого-педагогічну компетентність
і розвинуте педагогічне мислення;
 освіченість у галузі предмета, який учитель викладає, і володіння педагогічними технологіями;
 досвід творчої діяльності, уміння обґрунтовувати власну педагогічну діяльність як систему (дидактичну, виховну, методичну);
 культуру професійної поведінки (педагогічного спілкування, мови, зовнішнього вигляду).
Педагогічна майстерність
– 1) комплекс властивостей особистості, що забезпечують високі результати навчальної роботи, високий рівень самоорганізації професійно-педагогічної діяльності; 2) властивість особистості, що складається під впливом як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників і відображає високий рівень розвитку духовно-моральних, інтелектуальних, теоретико-практичних знань
і вмінь, що забезпечують/гарантують ефективність педагогічної діяльності (процесів навчання, виховання і розвитку особистості).
До об'єктивних чинників
відносяться: рівень розвитку економіки; соціально- політичні умови; стан духовної культури; рівень розвитку психолого- педагогічної науки і актуальних ідей.
До суб'єктивних
чинників відносяться: особистісні особливості педагога, рівень його загальної культури, сформованість професійної «Я-концепції».


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал