Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Pdf просмотр
Сторінка9/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   38
3. 2. 2.
Ідейно-теоретичні витоки класичної теорії
політичних партій. Політико-правова теорія в країнах Західної Європи і США є духовним продуктом, який більш менш адекватно відображає соціально-економічну ситуацію історичного періоду. Зміни, що яскраво окреслилися в соціально-економічній і політичній сферах життя суспільства пов’язані з переходом від феодалізму до капіталізму залишають помітний слідів політико- правовій думці загалом і в теорії політичних партій зокрема. Це можна проілюструвати на прикладах праць Г. Еллінека та Г.
Кельзена.
Німецький соціолог Г. Еллінек (1851-1911) у праці Загальне вчення про державу згадує і про політичні партії, розглядаючи їх як суто соціальне явище, яке він виводить за межі державного правління. Вивчення політичних партій він вважає предметом дослідження не державознавства, а інших галузей знання про суспільство. Вони (партії- Ю. Ш.), – пише Г. Еллінек, – можуть розглядатися з різних точок зору, наприклад, з психологічної, етичної, статистичної, історичної, і представляють собою поважний матеріал для дослідження. Взаємини між політичними партіями він вважає центральною проблемою політики. На думку вченого-державознавця, партійна організація немає державного характеру, однак цю характеристику треба віднести скоріше до визначення політичних партій взагалі, до їхніх внутрішніх та зовнішніх функцій, що відрізняють їх від державних органів. І хоча він стверджує, що в державному ладі поняттю партій як таких немає місця, змушений визнати, що партії можуть відчутно на нього впливати. Отже, автор, вбачав існування суттєвих взаємин міжпартійною системою і державним механізмом, в результаті чого і проявляється необхідність відповідного теоретичного відображення партій у вченні про державу. Він доходить важливого методологічного висновку проте, що феномен політичних партій треба вивчати у щільному їх зв’язку з іншими інститутами суспільно-політичної та державної сфери, оскільки проникнути глибше в суть партій можна лише у зв’язку з усім життям суспільства. Політичні партії, які представляють собою групи “об’єднані спільними поглядами, спрямованими на певні державні цілі, і зорієнтовані на проведення даних цілей ужиття, повинні розглядатися як певні соціальні утворення, з одного боку, із іншого, – як механізми державного управління. Г. Еллінек виявився одним з перших теоретиків держави та права, який класифікував політичні партії залежно від соціального
та державного панування, від їхнього місця і соціального статусу в державі. Він поділяє партії на справжні і несправжні. До перших він відносить ті з них, які володіють широкою програмою державної політики, до других – національні та релігійні партії. Отже, наукові погляди Г. Еллінека на політичні партії є достатньо суперечливими. З одного боку, він декларує ізольованість політичних партій від державного механізму, аз іншого, – вказує на них як на суттєвий елемент цього механізму. Характерно, що в самій праці Загальне вчення про державу політичним партіям він присвячує окремий розділ, в якому детально зупиняється на їхніх взаєминах з державним ладом. У австрійського дослідника політичних партій Г. Кельзена
(1881-1973)
зв’язок між політичними партіями та державними структурами є ще щільнішим. Він заперечує критичний погляд на роль політичних партій у державі. Партії бачаться Г. Кельзену здебільшого як аморфні утворення, які часто не мають навіть правової форми, їх значення тим вагоміше, чим повніше реалізуються демократичні принципи. Врахування інтересів політичних партій у державному управлінні становить важливу потребу на шляху до раціоналізації влади. Г. Кельзен зазначає, що досі недостатньо усвідомлюється, що ворожість попередніх монархій по відношенню до партій і суттєве розмежування, яке проводиться між політичними партіями та державою, зокрема ідеологією конституційної монархії, представляють собою ніщо інше, як погано замасковану ворожість уставленні до демократії. Демократія неминуче і необхідно є партійною державою. Аналіз розвитку всіх історичних форм демократії, на думку вченого, заперечує тезу проте, що сутність політичної партії несумісна із сутністю держави, що держава за своєю природою не може
ґрунтуватися на таких соціальних утвореннях, якими є політичні партії. Г. Кельзен різко критикує феодально-консервативну і ранньобуржуазну ліберальну політичну традицію, яка обґрунтовувала шкідливість для держави політичних партій. Він
виступає з ідеєю необхідності не лише теоретичного, ай конституційно-правового визнання діяльності політичних партій. Після розгляду історичного розвитку відношення держави і державно-правової доктрини до політичних партій безперечний інтерес представлятиме запропонована відомим німецьким державознавцем Г. Трипелем періодизація етапів розвитку уявлень про політичні партії. В сучасній політології вона є загальновизнаною
1) стадія протидії, протистояння, боротьби з політичними партіями – період існування абсолютистських держав аж до кінця
XVIII ст., який характеризується стійкою опозицією збоку держави до будь-якого організованого політичного угруповання
2) стадія ігнорування партій – з кінця XVIII ст. до кінця XIX ст., коли буржуазно-ліберальні держави забезпечували умови для будь- якої політичної ініціативи, яка не порушувала основ політичного ладу
3) стадія визнання і легалізації партій – період розвитку сучасних буржуазно-демократичних держав, в яких партії набувають функцій посередника-керівника;
4) стадія конституційно-правової інкорпорації, специфіка і характерні особливості якої дали суттєвий поштовх теорії і науці про партії – період дальшого розвитку буржуазної демократії, коли партії перетворюються в посередників між громадянським суспільством і державою. Аналіз поглядів відомих державознавців ілюструє реальний прогрес, який відбувся в соціально-політичній структурі буржуазного суспільства і сприяв легалізації і легітимації політичних партійна теоретичному, а згодом і на практичному державному рівнях.

Ліберально-демократична думка ХХ ст. сприяла тому, що з визнанням партій як конституційних органів стався повний розрив з усякого роду антипартійністю і почався якісно новий етап –
інституалізації політичних партій, нормативної регламентації їхньої діяльності на законодавчому рівні, що супроводжувалося їхньою легітимацією і нарівні політико-правової теорії. При розгляді місця і ролі політичних партій у політичній теорії окреслилося кілька різних підходів. Англо-американська традиція вивчення політичних партій, основи якої закладені такими авторитетними теоретиками, як Дж. Вудберн, А. Л. Лоуелл, Г. Дж. Форд, Дж. Берджес, Г. Кроулі, В. Вільсон, Ф. Гуднау та іншими, головними проблемами вважає проблему ролі партій при трансформації волі народу у конкретні дії уряду, місце і роль політичних партій у системі демократичного правління. Окрема увага приділялась взаємозв’язку партійної системи з стабільністю режиму. Попри відмінності в підходах до оцінки політичних партій представники англо-американської школи, були всі практично одностайними щодо оцінки двох моментів
1. Переважна більшість теоретиків відкрито визнавала важливу роль і функції партій в американській чи британській політичній системах, заснованих на біпартизмі, який вони вважали оптимальним взірцем, що демонструє більшу стабільність ніж багатопартійні системи
2. Водночас велика група авторів сходилась у своїх поглядах на тому, що існуючі партії незадовільно виконують покладені на них завдання і що їхня роль у суспільному та державному житті ще далека від свого ідеалу. Залежно відрізного розуміння теоретиками особливостей партій і їхньої ролі в суспільно-політичному та державному житті їх можна поділити на дві групи. До першої треба віднести тих авторів, які незважаючи на недоліки політичних партій все ж
вважали їх необхідними органами демократичної системи. До таких авторів слід віднести Форда Г. Дж., Гуднау Ф, Лоуелла А. Л. До другої – належать автори, які вважали, що партії заважають розвитку демократії, роблять неефективним функціонування інститутів державно-політичного механізму – Г. Кроулі, У.
Беджгот, Дж. Вудберн. Усередині кожної з виділених груп можлива і навіть необхідна додаткова, детальніша диференціація. Наприклад, з погляду вирішення питання про основні функції, які виконують партії у політичній системі, можна уточнити наступне у В. Вільсона – це контроль за урядом і організація дебатів у законодавчому органі, у А. Л. Лоуелла – вираження і збалансування народної волі, її трансформація в урядову політику, у Дж. Брайса – мобілізація урядового механізму на вирішення суспільних завдань, у Дж. Форда – вираження громадської думки у формі політичної участі, контроль за відповідальністю уряду, досягнення згоди між різними групами інтересів, у Ф. Гуднау – забезпечення відповідальності уряду перед народом, координація діяльності виконавчої та законодавчої влади. Особливість їхніх поглядів полягає втому, що всі вони сходяться втому, що для визначення політичних партій недостатньо лише формально-нормативного підходу, оскільки політичні партії є найменш формалізованими структурами в державно-політичній системі. Особливістю американської школи партійної теорії є її більша практична спрямованість порівняно з європейською. Іншою особливістю авторів цього періоду є беззастережне визнання політичних партійна рівні функціонування виконавчої влади. В їхніх працях знаходимо окремі визначення внутрішньої організації, структури і характеру внутрі- та міжпартійних зв’язків.
Романо-германські автори дослідження політичних партій, такі як Л. Дюпре, М. Острогорський, П.-Ж. Шене, Г. Моска, В. Паретто,
Р. Міхельс, М. Вебер та інші, на відміну від англосаксонських, тривалий час розвивали свої наукові погляди в межах загальної полеміки про державу та співвідношення між суспільством та державою. Це в першу чергу зумовлено специфікою формування самих партій в Америці, Англії та континентальній Європі.
3. 2. 3.
Класична теорія політичних партій. Оцінюючи значення романо-германського напряму в дослідженні політичних партій, треба окремо наголосити на працях таких відомих авторів, як Р. Міхельс, М. Вебер, М. Острогорський, яких вважають засновниками класичної теорії політичних партій. УМ. Острогорського та Р. Міхельса (на відміну від М. Вебера) партійні організації, які переважно представлені партійним апаратом, гостро критикують за їх шкідливий вплив на демократію. М. Я. Острогорський (1854-1919) заклав основи політичної соціології як самостійної наукової дисципліни, сформував висновки, які отримали в науці характер парадигми. Поряд із такими вченими, як М. Вебер та Р. Міхельс, він визнаний одним із засновників теорії політичних партій. Його фундаментальна праця Демократія та політичні партії була вперше опублікована в Парижі 1898 р. Вже в рукописному варіанті вона перекладалася для видання в Лондоні та Нью-Йорку. Після її виходу автор отримав запрошення очолити кафедру в Клівлендському університеті, однак відмовився, бо був обраний депутатом першої Державної думи (1906). Займався політичною діяльністю в партії кадетів. Для М. Острогорського демократія – це нестатичний стан суспільства, а його розвиток, який виражається в безперервній боротьбі інтересів різних соціальних верств, груп, організацій, партій. Через це зрозуміти будь-яку демократію можна лише шляхом аналізу політичної поведінки широких мас, формальних
інститутів, що їх представляють, особливо політичних партій. Суть праць М. Острогорського полягає втому, що він зробив партії предметом спеціального наукового дослідження і розкрив загальні тенденції і навіть перспективи їхнього розвитку. На відміну від багатьох дослідників, він не ставить питань проте, що ж таке партії чи як працює партійна система. Його швидше цікавлять загальні характеристики політичних партій в умовах демократії. І хоча М. Острогорський, як відзначав американський дослідник його творчості С. Ліпсет, і не був соціологом у сучасному розумінні цього слова, однак до аналізу суті поставленої проблеми він підійшов значно глибше ніж інші політичні аналітики. Він послідовно намагався сформувати теорію партійної організації, що становить, основний його вкладу розвиток політичної соціології. В історичній еволюції останньої М.
Острогорський є своєрідною ланкою, що зв’язує класичні політичні доктрини минулого (А. Токвіль, Дж. Міль, Ш. Монтеск’є) з політичною соціологією ХХ ст. (М. Вебер, Р. Міхельс, М.
Дюверже). І саме цим пояснюється величезний інтерес до його наукової спадщини. Він, – пише відомий французький дослідник творчості М.
Острогорського П. Розанваллон, – показав, що демократія – це швидше проблема, ніж рішення. У своїй праці він виразно акцентує увагу на проблемі існування трьох типів соціальних конфліктів 1) конфлікту між суспільством загалом та політичною партією, яка відстоює інтереси окремої соціальної верстви 2) конфлікту міжпартійними масами (електоратом) і партійним апаратом 3) конфлікту міжпартійним апаратом і тією частиною партії, яка у випадку перемоги на виборах обіймає державні керівні посади. У центрі наукового дослідження М. Острогорського – проблема внутрішньопартійного механізму влади, ролі та місця кокусу в діяльності партій нового типу. Під кокусом він розумів таку
первісну партійну ланку, яка забезпечувала зв’язок політичного керівництва з масами. Сам факт утворення такого єдиного центру, який отримав назву головного кокусу, в концепції М.
Острогорського виступає як вирішальна стадія консолідації партії, початок її бюрократизації та централізації.
”Кокус, який групував навколо себе всіх передових і відданих членів партії, скоро стає фракційною фортецею для групи, яка сповнена сектантського духу, і кокус був тим більш нестерпним і претензійним, що народна форма його організації давала йому привід видавати себе за єдиного і законного представника ліберальної партії, – пише М. Острогорський. Цей дух кокусу не забарився проявити себе в здійсненні ним свого першого завдання призначенні кандидатів для парламентських виборів. Це положення М. Острогорського знайшло своє продовження у теорії плебісцитарної демократії М. Вебера. На відміну від традиційних носіїв влади, кокус, не лишене афішує свій вплив в суспільстві та партії, а навпаки, намагається приховати його. Виникнувши спочатку як спеціалізований орган, що забезпечує зв’язок міжпарламентською фракцією та групами виборців, кокус з часом перетворюється в інститут, що займається мобілізацією населення на підтримку тієї чи іншої програми, координацією всієї партійної роботи в масах, добором і призначенням функціонерів на керівні посадив центральному та місцевому апараті і, нарешті, пропагандою партійної ідеології. Суть влади кокусу полягає в маніпулюванні матеріальними ресурсами, кадрами, інформацією. З самого початку свого існування кокус заявив про себе як про грізну силу, яка для зміцнення своєї влади та престижу не рахується ні з чим і може усувати навіть достатньо авторитетних політичних діячів. Отже, кокус – це механізм, який дає змогу невеликій групі людей контролювати і спрямовувати поведінку мас. Як зазначає М.
Острогорський, достатньо купки людей, щоби створити могутню
організацію, яка охоплює своїм впливом тисячі виборців. Кокус протиставляється реальним і живим політичним силам. Створюючи ілюзію реальності, умовні сили впливають на свідомість та поведінку людей. Удосконалення техніки ідеологічного впливу на маси зробило можливості кокусу практично безмежними. Неформальний центр керує організацією виборчої кампанії в суспільстві, пресі та парламенті, що дає йому можливість повернути громадську думку відразу ж в діаметрально протилежному напрямі. З утворенням кокусу концентрація та централізація влади на цьому не зупиняється, а йде значно далі. Розвиток транспортних засобів та засобів комунікації ще більше посилюють ці тенденції. Під контроль центрального кокусу потрапляє вся країна. Партійна організація набуває форми партійної машини. Життя партії, – писав М. Острогорський, – зводиться до добре розіграного шоу. Жодної гнучкості, еластичності в рухах, по всій лінії строга гра, причому все наперед відредаговано, виключаються будь-які прояви ініціативи. Поширення ідей, конфлікти поглядів, демонстрації політичних почуттів усе це є предметом виробництва, як на якій небудь манчестерській фабриці чина бірмінгемському заводі. Розроблена М. Острогорським концепція кокусу була гідно оцінена і продовжує відігравати важливу роль у сучасній соціології політичних партій. М. Острогорський достатньо чітко визначив суперечності між демократією і політичними партіями. Криза демократії, про яку він писав, стала таки реальністю там, де повалення абсолютизму вході народних революцій ХХ ст. призвело не до створення ліберальних режимів, а до панування масових монолітних політичних партій з вождистською структурою влади. Типовим прикладом цього була Веймарська республіка. Значне місце у праці М. Острогорського посідає обґрунтування позитивної програми виходу з існуючої ситуації. На місці
політичних партій старого типу, які мають постійну структуру та організацію і захоплені лише боротьбою за владу він пропонує створити вільні громадські асоціації, рухи, ліги, які ставлять перед собою більш конкретні завдання. Вони повинні бути дуже гнучкими і членство водній з них неповинно виключати членства в іншій. З появою такого роду громадських асоціацій, які сприяють залученню громадян в політичне життя, М. Острогорський пов’язував великі надії. Він виступає проти ідеї Ж.-Ж. Руссо про загальну волю, яка веде до уніфікації людей. Загальна воля, на думку М. Острогорського, є втіленням різних переконань. Завдання, яке слід виконати, колосальне – потрібно повернути громадянину владу наддержавою і відновити дійсні цілі цієї держави потрібно ліквідувати поділ між суспільством і політичним життям і анулювати розрив між політикою та мораллю потрібно, щоб громадянська байдужість поступилася місцем активній і пильній громадській свідомості потрібно, щоб свідомість громадянина звільнилася від формалізму, який її опанував, щоб виборці і вищі керівники влади підпорядкували свою політичну діяльність суті справи, а не умовності фраз потрібно, щоб переваги характеру і розуму, іншими словами, істинне управління лідерів, витіснене політичним механізмом, було відновлене управі очолювати собою управління республіки в політичному суспільстві необхідно відновити як авторитет, такі свободу, які узурповані людьми, що торгують суспільним благом під прапором партії та ім’ям демократії. Фундаментальним недоліком парламентської демократії, на який так переконливо вказав М. Острогорський, є відчуження суспільства від управління і державної влади. Він показав, яким чином при наявності рівного виборчого права основна маса населення тим не менше витісняється з активного політичного життя, стає об’єктом маніпулювання збоку партійної еліти. Праця М. Острогорського помітно вплинула на формування
поглядів іншого теоретика політичних партій – Роберта Міхельса. Його основна книга До соціології партій у сучасній демократії
(1910) була присвячена проблемі олігархічних тенденцій у масових партіях нового типу. Загалом Р. Міхельс пов’язував діяльність партійних структур із загибеллю демократії. Своє вчення про партії він будує на узагальненні досвіду німецької соціал-демократії перед Першою світовою війною. Вчений аналізує розвиток масових партій і процес перебудови партійно-політичних інститутів за умови виходу на політичну арену широких мас трудящих. Його концепція відображає переломний моменту життєдіяльності партій – перехід від вільних об’єднань однодумців елітарного типу до організацій з розгалуженим бюрократичним апаратом, націленим навербування масової членської бази, завоювання максимальної кількості голосів. Без організації демократія немислима, – зазначає Р. Міхельс.
Будь-який клас, який висуває суспільству певні вимоги… потребує як економічної, такі політичної організації як єдиного засобу для здійснення сукупної волі. Організація, заснована на принципі найменшої витрати сил, тобто на максимально можливій економії сил, є готовою зброєю слабких у боротьбі з сильними. Безпосередня реалізація сукупної волі неможлива з формально- технічних причин. До прийняття навіть найнеобхідніших рішень безпосередньо і самостійно суверенні маси нездатні. Неможливість прямої, які можливість представницької демократії визначаються насамперед чисельністю. Та ж сама постановка питання і відповідь на нього можуть сьогодні бути віднесені ідо організації партії. У великих промислових центрах робітнича партія налічує сотні тисяч членів, і ведення справ цієї гігантської корпорації вже неможливе без представницької системи. Очевидно, що використання такої величезної маси людей, які належать до єдиної організації як основи прямого прийняття рішень практично неможливе. Так виникає потреба у делегатах, які виступають на підтримку інтересів масі полегшують останнім виконання їх волі.
Однак, політично необхідний принцип організації таїть в собі серйозну небезпеку і призводить до серйозних зміну діяльності самої організації. У всякій, навіть найбільш демократичній групі, підготовка і здійснення будь-якої акції потребує лідера. Спочатку лідер є лише слугою мас. Основу організації становить принцип рівноправності всіх членів, який гарантує максимальній кількості її членів участь у прийнятті рішень. Усі мають право обирати і бути обраними. Усі посадив організації є виборними. Партійні чиновники підкоряються виконавчим органам масової волі і перебувають у постійній залежності від всієї партії і можуть бути нею відкликані. У відношенні до своїх вождів маса членів партії є всесильною. Однак далі, з ускладненням завдань і зростанням індивідуальних вимог до партійного керівництва, розвиток партійної організації відбувається в напрямі обмеження природного добору лідерів і посилення ролі останніх вжитті організації. Ініціатива і здатність формувати точку зору стають таким чином професією вибраних, в той час як масам залишають можливість проявляти таку пасивнішу чесноту як дисципліну. Вожді, які спочатку були лише виконавцями волі мас, стають незалежними, звільняються від мас. Визнання організації – це завжди вираження тенденції до олігархії. Суть всякої організації партії, профспілок, тощо) містить у собі завжди глибоко аристократичні риси. Організаційна машина, яка створює масивні структури викликає в організованих масах серйозні зміни. Відношення вождя до мас вона перетворює у свою протилежність. Організація завершує остаточний поділ всякої партії чи профспілки на меншість, що керує, і більшість, якою керують. Зі знищенням організації демократія починає зникати. Заправило можна вважати наступну закономірність влада вождів зростає пропорційно росту організації. Із зростанням організації ускладнюється процес управління нею. Члени організації все частіше змушені відмовлятися від самостійного регулювання цілого ряду питань і навіть від їхньої перевірки. Їм все частіше доводиться при цьому довіряти платним
функціонерам, іншим довіреним особам. У такий спосіб формується строго відособлена бюрократія. Отже, немає сумніву втому, що бюрократизм олігархічної партійної організації зумовлений практичною формальною необхідністю. Він представляє собою неминучий продукт усякого принципу побудови організації як такої. Проти цього закономірного руху нездатний нічого зробити навіть радикальний напряму соціал- демократичній партії. Результати свого дослідження Р. Міхельс формулює як залізний закон олігархії. Загалом він вважав демократію несумісною з партіями ні щодо їхньої внутрішньої організації, ні на державному рівні. М. Вебер розглядав партію як організацію спрямовану на завоювання посад. Хто займається політикою, – пише він, – той намагається здобути владу. Всі партійні битви є битвами не лише заради предметних цілей, але передусім за патронаж над посадами. З часу зникнення старих суперечностей в трактуванні конституції багато партій (саме так виглядає справа в Америці) перетворилися в справжні партії мисливців за посадами… В результаті загальної бюрократизації, з зростанням кількості посаді попиту на них як форми специфічно гарантованого забезпечення ця тенденція посилюється для всіх партій і вони все більше стають таким засобом забезпечення своїх прихильників. Ця специфіка політичних партій визначає особливості її організаційної структури. У всіх політичних союзах з періодичними виборами влада політичного підприємства необхідно виступає як підприємство претендентів. Це означає, що відносно невелика кількість людей, зацікавлених насамперед в політичному житті, тобто в участі у політичній владі, створюють собі шляхом вільного вербування свиту, представляють себе чи тих, кого вони опікають, як кандидатів на виборах, збирають грошові ресурси і приступають до пошуку голосів. Неможливо собі уявити якби у великих об’єднаннях взагалі відбувалися вибори без такого підприємства. Практично воно означає поділ громадян з виборчим
правом на політично активні та політично пасивні елементи. Вожді і їх свита як активні елементи вільного вербування свити і через неї пасивної маси виборців для виборів вождя є життєво необхідними елементами кожної партії. Він теж відзначає як загальну тенденцію професіоналізацію і спеціалізацію партійної діяльності. “Правляча партія, – пише М. Вебер, – для того, щоб утвердити свою владу всередині (держави) і мати можливість проводити ширшу зовнішню політику, потребувала боєздатного і конфіденційного дорадчого органу, який складався б лише з провідних її діячів, тобто власне кабінету, а у відношенні до громадськості, – відповідального за всі рішення вождя. Спочатку політичні партії були об’єднаннями авторитетних людей, а центральний апарат партії перебував під контролем парламентарів. Однак зі зростанням масштабів відбувається трансформація організаційної будови партій. Пануванню авторитетних людей і правлінню парламентарів настає кінець. Підприємство беруть у свої руки політики за основною професією, які перебувають поза парламентом. Формально залишається широка демократія всередині партії. Однак вжене парламентська фракція створює партійні програми і неавторитетні люди займаються добором і висуненням кандидатів. Формально цим займаються організовані у місцеві осередки маси членів партії, але фактично все це зосереджено в руках партійних чиновників – партійної машини. Головним тут є те, що весь цей людський апарат
– машина – чи, швидше, ті, хто нею керує, в стані взяти за горло парламентарів і значною мірою нав’язати їм свою волю. Ця обставина має особливе значення для добору вождів партії. Вождем стає лише той, втому числі й через голову парламенту, кому підкоряється машина. Інакше кажучи, створення таких машин означає виникнення плебісцитарної демократії. Над парламентом фактично виростає плебісцитарний диктатор, який за допомогою машини підкоряє собі маси і для якого парламентарі становлять
всього лише його свиту. Таке становище можна назвати диктатурою, яка базується на емоційності мас. Формування системи плебісцитарної демократії породжує фігуру партійного боса. Партійний бос – це політичний капіталістичний підприємець, який забезпечує голоси партії та її вождю, а також займається фінансуванням виборчої кампанії. Як правило, він не займається публічною політичною діяльністю і не обіймає серйозних партійних посад, працює в тіні, однак саме він контролює партійну машину. Головним його інтересом є контроль над розподілом посад після перемоги партії на виборах. Розподіл посад відбувається залежно від заслуг перед партією. Ця система отримала назву spoil system, її виникнення пов’язане з перемогою на президентських виборах у США кандидата селян Заходу Ендрю Джексона. В руках президента зосереджене право на призначення від 300 до 400 тисяч чиновників, яке він здійснює після відповідних консультацій з місцевими босами. Отже, йдеться про могутнє капіталістичне, повністю заорганізоване зверху донизу, партійне підприємство, яке спирається на надзвичайно міцні, організовані подібно до ордену клуби типу
“Таммані-холл”, метою яких є виключно досягнення прибутку через політичне панування, насамперед над комунальним управлінням. Вкладом М. Вебера, який відмовився від прямої критики політичних партій, у розвиток партійної теорії є розробка мінімального визначення політичних партій і моделі класифікації партійна основі їхнього зв’язку із соціальною структурою та врахування різноманітних стадій еволюції партійних формацій. Його типологія політичних партій містить такі види а) група прихильників, що об’єднується не стільки спільною політикою, скільки авторитетом вождя – харизматична, вождистська партія б) партія нотаблів, зайнята виключно організацією виборів в) сучасна
організована масова партія з високим рівнем бюрократизму і дисципліни, централізованим керівництвом. Керівництво партіями збоку плебісцитарних вождів, – пише М. Вебер, – зумовлює… духовну пролетаризацію свити. Щоб підійти вождю як апарат, свита повинна сліпо йому підкорятися, бути машиною по-американськи, без перешкод, які з’являються у зв’язку з претензіями та амбіціями авторитетних людей. Ось та ціна, яку доводиться сплачувати за керівництво вождя. Однак вибирати можна лише між вождистською демократією з машиною і демократією позбавленою вождів, тобто пануванням професійних політиків без покликання, без внутрішніх, харизматичних якостей, які і роблять людину вождем. Низка методологічних конструкцій, розроблених М. Вебером, М. Острогорським, Р. Міхельсом, заклали основи сучасної теорії політичних партій, визначили її загальну спрямованість. Через це вони продовжують залишатися актуальними в сучасній теорії політичних партій.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал