Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Pdf просмотр
Сторінка8/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   38
та Г. Болінгброка. Їх поступове утвердження в американській політичній теорії визначило домінування англо-американського погляду на партії як альтернативні політичні угруповання в двопартійній системі. Закінчення війни за незалежність спричинило прийняття різних нормативних актів, які легалізували діяльність політичної опозиції в штатах, що також сприяло виникненню і розвитку різноманітних партійних угруповань. Декларація незалежності, Біль про права гарантували громадянам США громадянські свободи, втому числі свободу слова, свободу друку, зібрань тощо. Формально організоване, легітимне протистояння партійних конкурентів спричинило почергову зміну правлячих партій і формування двопартійної політичної системи США, заснованої на принципі існування відповідальної, конституційно закріпленої партійно-
політичної опозиції.
3. 1. 2.
Формування концепції партії в романо-германських
політико- правових ученнях. Проблема партій і революційно-
демократичні вчення про державу у Франції XVII-XVIII т. У континентальних країнах Західної Європи позитивне ставлення до політичних партій формувалося значно складніше і триваліше, ніжу Великобританії. На відміну від англійської буржуазної революції, в якій буржуазія виступала проти феодалізму разом з новим дворянством, у Франції розподіл класово-політичних сил був іншим. Тут буржуазія в союзі з народом боролася проти монархії, дворянства і церкви. Ідеологи буржуазії мали підстави і можливість виступати від імені всієї нації. За умов французької буржуазної революції суперечності різних верств переросли в напружену боротьбу партій. Політичне протистояння в революції сприяло кристалізації політичних ідей і чіткішому розмежуванню партійно-політичних сил. Ідейним та теоретичним підгрунтям нового політичного режиму стали праці Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Е. Сійеса та інших французьких теоретиків державно-політичної думки. Першим кроком на шляху розробки загалом стриманого ставлення до політичних партій як до певного політичного інституту стали численні спроби представників революційної політичної ідеології і засновників ідейно-визвольного руху розвінчати національні політичні угруповання і позитивно охарактеризувати приклад англійських парламентських партій. Наприклад, Ш. Монтеск’є (1689-1755) відкрито виступив за запровадження на французькому ґрунті принципів англійського політичного балансу. Він визнавав об’єктивну неминучість і необхідність існування політичних партій у всі історичні періоди. Більше того, їхнє виникнення, формування, розвиток та активна
діяльність є показником демократичності відповідного суспільного ладу. Залежно від наявності в державі політичних партій, Ш.
Монтеск’є визначає якість і ступінь свободи в ній. За приклад він використовує представницьку монархію у Великобританії, де партійні фракції на той час досягли найвищого ступеня розвитку. Виводячи партії з певного рівня природного спілкування між людьми, Ш. Монтск’є вважав, що політичні партії існували і будуть існувати вічно, практично незалежно від ступеня розвитку суспільних стосунків, їх антагоністичності, форми державного правління і політичного режиму, особливостей соціально-класової структури суспільства. Розглядаючи політичні партії як інститут відносно вільного політичного режиму і демократичного (близького до республіканського) державного устрою, Ш. Монтеск’є виводить загальне правило Кожного разу коли помічаємо, що в державі, яка називає себе республікою, все спокійно і немає боротьби різноманітних політичних принципів і угруповань – можна бути впевненим, що в ній немає свободи. Однак надто широка свобода, втому числі свобода політичних партійна думку вченого, веде до заперечення свободи взагалі. Ось чому потрібне розумне обмеження, регламентація діяльності політичних партій. Він категорично виступав проти ототожнення партій з анархією та конфліктами, що мають місце в державі. Він намагається класифікувати партії за інтересами, яким вони служать. Учений категорично виступав проти корисливих угруповань, які відстоювали лише свої власні потреби. На його думку, партійні союзи повинні бути демократичними і виражати загальну волю. Їхній характері форми діяльності він пов’язує з характером політичного режиму. За монархічної форми правління діяльність політичних партій обмежена, і лише республіканська форма правління сприяє діяльності політичних партій.

Ж.-Ж. Руссо (1712-1778) як один з революційних ідеологів буржуазної демократії вважав політичні партії чужим елементом у державному ладі. Він стверджував, що громадяни підкоряються лише закону, в реалізації якого вони беруть участь голосуванням. Цього закону загального волевиявлення повинен дотримуватися кожен громадянин, приносячи в жертву свої особисті, групові, корпоративні інтереси. А це зумовлює необхідність скасування всіляких об’єднань, які переслідують окремі інтереси. У факті існування політичних партій Ж.-Ж. Руссо вбачав загрозу існуванню загальній волі громадян. Однак він не заперечує закономірності виникнення партій як результату досягнення певного рівня розвитку суспільних відносин, визнаючи утопічність думки про наявність у розвиненій людській спільноті лише загальної волі і про відсутність в ній приватних інтересів.
Ж.-Ж. Руссо зазначав, що коли у демократичному суcпільстві виникають політичні партії і приватні асоціації, то воля кожної з них стає загальною стосовно держави. На підставі цього він доходить висновку, що в такому випадку голосуючих вжене стільки, скільки людей, а лише стільки, скільки асоціацій. Це положення засвідчує зародження нового підходу до визначення суті політичних партій, їхнього місця в політичній системі як носіїв певної суспільної думки, фактора формування політичної волі громадян. Однак загалом, Ж.-Ж. Руссо був противником політичних партій. Він вважав, що у випадку, коли в державі існують і діють різні партійні угруповання, які певним чином впливають на громадську думку і політичну волю, суспільних відмінностей стає менше і вони дають менш узагальнений результат. Коли одна з цих асоціацій настільки велика, що виявляється сильнішою за інші, то результат є вжене сумою незначних відмінностей, а єдиною
відмінністю, тоді загальної волі не існує і інтерес який перемагає, є лише приватним інтересом.
Ж.-Ж. Руссо виступав проти існування єдиної партії в суспільстві (монопартії). Він вказував, що якщо в суспільстві існують приватні інтереси, то слід домагатися того, щоб всі вони були представлені відповідними партійними угрупованнями. Це потрібно для того, щоб загальна воля населення була усвідомленою і щоб народне помилявся. Для Ж.-Ж. Руссо в підході до політичних партій характерним є таке 1) або в державі взагалі неповинні існувати асоціації приватного характеру, і в такому випадку громадяни залишаються ізольованими від держави 2) або може існувати значна кількість різноманітних приватних асоціацій, які врівноважують одна одну і дають можливість визначати загальну волю і загальний інтерес. Інший відомий французький теоретик Е. Сійес (1748-1836) загалом поділяв погляди своїх попередників на політичні партії. Він відстоював ідею верховенства загальної волі над приватними інтересами в суспільстві, але, на відміну від Ж.-Ж. Руссо, вважав можливим і необхідним народне представництво, яке виражає інтереси єдиної, неподільної нації. Критика партій в політичній та державно-правовій теорії того часу пояснюється багатьма причинами, насамперед потребами ліквідації феодальних пережитків, формування єдиної нації, захистом держави від зовнішніх і внутрішніх ворогів, тобто тими завданнями, які потребували об’єднання політичної енергії всієї нації, не допускали існування окремих, розрізнених груп, які конкурують між собою у формуванні політичної волі. І все ж саме такими генераторами і провідниками енергії широких мас, необхідної для перетворення держави і досягнення політичної єдності, ставали політичні партії та клуби. Порівняно з англійською партійною теорією, яка започаткувала
позитивне ставлення до політичних партій, французькі мислителі обґрунтували той незаперечний факт, що внаслідок взаємного поборювання угруповань-конкурентів може скластися рівнодійна спрямована на встановлення і поширення в суспільстві свободи та демократії.
Розвиток учення про партію в політичній думці Німеччини. У Німеччині в політичній теорії відхід від негативного сприйняття політичних партій відбувся з запізненням майже на століття. Німецька політична теорія відображала принципово інший стан національних державно-політичних стосунків кінця XVIII – початку XIX ст. Історичні умови тієї епохи в Німеччині складалися несприятливо для партій через відсутність необхідних конституційно-політичних інститутів і різкого обмеження сфери партійно-політичної діяльності. Внаслідок об’єктивно-історичних особливостей розвитку партійно-політичної сфери Німеччини в центрі уваги дослідників перебував переважно не політико- практичний, а ідеологічний аспект діяльності партійних угруповань. Це відображалось і в певному утотожненні партійних угруповань з політичною опозицією політичному режиму. Між тим, широка теоретична аргументація дослідження партій сприяла порівняно легкому їх засвоєнню, а відтак і розвитку теорії політичних партій (попереднє уявлення про партії було частиною світоглядних, загальнофілософських конструкцій. Антипартійному клімату в політичній теорії Німеччини сприяла фетишизація держави, обґрунтована в філософії Г. Гегеля (1770-
1831). За Г. Гегелем, держава і була виразником народного духу, вищої нейтральної влади, уособленням загального блага, а всілякі опозиційні політичні рухи, тим паче інституційно чи організаційно оформлені, вважалися суспільним злом. З погляду суб’єктивного ідеалізму Г. Гегель визначає і суть
такого політичного феномену, яким є політичні партії. Він дає їм негативну оцінку визначаючи їх як союзи, засновані на суто суб’єктивних стосунках і приватних інтересах. Це визначення Г.
Гегеля помітно вплинуло на формування теорії політичних партій у Німеччині. Треба зазначити, що сам Г. Гегель не займався окремо вивченням суті політичних партій, а розглядав їх достатньо поверхово в межах загальної теорії держави. Як прихильник представницької монархії Г. Гегель вважав, що інтереси відповідних верств німецького суспільства повинні представляти відповідні органи посередництв, але депутати в них повинні виражати не суб’єктивні інтереси, партійну ідеологію, а лише об’єктивний інтерес, який існує в громадянському суспільстві і його різних корпораціях. Виходячи з постулату неподільності волі народу, виразником якої є єдина держава, Г. Гегель підкреслює Уряд не є партія, якій протистоїть інша партія, так, що кожна з них повинна багато чого добиватися та відвойовувати, і якщо держава потрапляє в таке становище, то це є нещастям і таке становище не може бути визнане нормальним Перші спроби створення і поширення фундаментальної теорії політичних партій належать у Німеччині лівому крилу гегельянців. Одним із засновників цієї теорії був А. Руге, який вивчав зв’язок між ученням про партії і проблемою критики та опозиції уряду. Молодий К. Маркс, який займався проблемою революційної партії пролетаріату, теоретично обґрунтовував практичні принципи організації політичної партії як політичного центру пролетарської революції, рішуче вимагаючи переходу від філософської критики до політичної практики. На інших позиціях стояв А. Руге, який вважав партію засобом запобігання революції. В його науковій концепції партії виступають як умовні антитези, помірковано- реформістське заперечення влади та держави. Під партіями він розумів рушійні сили та організаційні форми ліберальних та
демократичних ідей, що протистоять консервативному державному режимові. Одним із відомих представників правого крила гегельянців був К. Розенкранц. Використовуючи елементи соціолого-емпіричного аналізу, він намагається поєднати вчення про “субстанціональну єдність держави з динамічною теорією політичних партій. Для нього партії – це особливе, окреме соціально-політичне явище, суть якого можна вивести тільки із загального, чим є держава. Партія виникає внаслідок того, що один із елементів держави узурпує право бутив своїй самості не лише собою, ай цілим. Таке бажання неминуче породжує протилежну тенденцію іншого елемента, вони за своєю природою координуються в боротьбі за панування Такий підхід до політичних партій отримав назву етатичного. Якщо в А.
Руге політичні партії – інститути, що протистоять уряду, то в К.
Розенкранца – уряд, який уособлює собою державу, стоїть над політичними партіями, які представляють групи суспільних інтересів. Назовсім іншому ґрунті будує вчення про політичні партії Ф.
Ромер, представник романтичної натурфілософії. Він намагається проводити аналогію між еволюцією партійно-політичних інститутів і стадіями розвитку людського організму. Його органологічна конструкція політичних партій досить помітно вплинула на формування теорії політичних партій. Слід зазначити, що на відміну від Англії, США, Франціїв Німеччині уст. теорія політичних партій розвивалася практично у вакуумів порожньому та статичному політичному просторі. Для неї політичні партії були скоріше ідеальними образами, ніж реальними політичними інститутами. Німецькі прототипи політичних партій почали реально виникати лише після революції 1848 р, що вплинуло на розвиток самої теорії політичних партій. Відтоді політичні партії починають сприйматися не лише як певні ідеологічні течії в суспільному
житті, а як реальні історичні утворення, важливі елементи політичного життя. Такий підхід характерний для одного з прихильників ліберальної течії в політиці А. фон Рошау, який намагався визначити партії як носіїв політичної влади. Він полемізує із консервативною традицією, яка відкидала суттєве значення політичних партій в державному управлінні, зазначаючи, що політичні партії володіють політичною силою. Під цією силою А.
Рошау розуміє прогресуюче бюргерство з його зростаючим інтересом до участі в політичному процесі. Цікавими, з погляду розвитку партійної теорії, є також думки швейцарського ученого Й. К. Блунчлі. Його основне методологічне кредо полягає втому, що партії становлять не державно-правовий, аполітичний інститут. Політичні партії, – зауважує він, – не є елементом державного організму, а представляють собою вільні суспільні групи, які об’єднуються навколо певних переконань чи напряму з метою спільної політичної діяльності. Якщо партії таким чином виключаються з урядової сфери, то виділяється сфера держави як ціле і сфера партій як елемент. У зв’язку з цим Й. К.
Блунчлі пропонує забезпечити державне нормативне регулювання діяльності політичних партій. Й. К. Блунчлі пов’язує виникнення і розвиток партій у державі з досягненням нею певного рівня розвитку і відзначає, щонайрішучіше формування партій відбувається у найобдарованіших та вільних народів. Досліджуючи політичні партії, швейцарський учений розмежовує власне партії і партійні фракції, які він називає карикатурою на партії перші відображають суспільні інтереси, атому є корисними та важливими для політичного життя, другі ж відображають лише корпоративні інтереси і непоправно шкодять суспільству. Дуже цікавою є також розроблена Й. К. Блунчлі детальна
класифікація політичних партій. Він розрізняє такі види партій
1.
Релігійно-політичні партії, до яких належать конфесійні партії і які намагаються чинити відповідний вплив на державу на основі своїх релігійних доктрин. Світські партії, але нечисто політичні, а обмежені національними, місцевими та етнічними рамками. Політичні угруповання, які ґрунтуються на соціальних інтересах. Чистою формою політичних партій Й. К. Блунчлі вважає ті політичні партії, які визначаються політичними (а нерелігійними, національними, місцевими) суперечностями і тривалий час супроводжують суспільний інтерес. Цікавими є міркування Й. К. Блунчлі про взаємозв’язок міжнаціональним характером і партійними симпатіями. Він, наприклад, вважає, що французькому національному характеру властивий радикалізм, англійцям – лібералізм та консерватизм. Отже, праці німецьких учених стали вагомим вкладом у розвиток загальної теорії політичних партій. Вони розширили діапазон дослідження політичних партій, вийшовши далеко за межі пошуку визначення поняття партій, оцінки їх політичної діяльності, і висвітлили цілий ряд важливих проблем – про місце політичних партій у державі та суспільстві, їхній зв’язок з державними та правовими інститутами, про функції та класифікацію політичних угруповань.
*** Розвиток політичної теорії від заперечення до визнання політичних партій є одним з прикладів більш загального повороту від середньовіччя до Нового часу, переходу від феодалізму до капіталізму. Поступовий розвиток позитивного трактування партій у ранньобуржуазних політичних ученнях повязаний з еволюцією системи буржуазної державності та демократії, зоб єктивним
процесом розвитку капіталістичної формації у всіх її проявах. Починаючи з періоду розкладу феодально-абсолютистського ладу, ранньобуржуазних революцій і аж до буржуазно-демократичних революцій ХІХ ст. формувались історичні передумови, сприятливі для сприйняття, визнання, хоча і доволі стриманого, партій у теорії держави та політичній думці загалом. На поетапний характер утвердження партій у політичній теорії здійснив відчутний впливі розвиток самих політичних партій, який відбувався далеко неоднозначно.
3. 2.
Формування класичної теорії політичних партій
3. 2. 1.
Партії в теоріях демократії ХІХ ст. Розглядаючи розвиток буржуазної теорії партій, мине можемо не зупинитися на поглядах відомого теоретика політичної думки та політичного діяча Франції середини ХІХ ст. Алексіса де Токвіля (1805-1859). Перебуваючи на позиціях поміркованого буржуазного парламентаризму, він піддав ліберально-консервативній критиці ідеологічні та практичні принципи функціонування системи державних та демократичних інститутів, сучасного йому суспільного ладу. Свої теоретичні погляди він викладає у фундаментальній праці Про демократію в Америці, в якій порівнює державно-правову систему Північної Америки з політичними реаліями Європи. Значну увагу в книзі А. де Токвіль приділяє визначенню місця і ролі політичних партій. У передмові до книги А. де Токвіль пише, що в ній він намагався відійти від суб’єктивізму і максимально стати на позиції неупередженого об’єктивного дослідника. Однак, аналізуючи наукові погляди А. де Токвіля, не можна забувати того факту, що сам він був одним із лідерів та теоретиків консервативної Партії порядку, доволі критично сприймав політичні структури Франції свого часу, втому числі партії, а звідси і його доволі позитивна
оцінка американської демократії. Загалом, А. де Токвіль негативно ставиться до політичних партій, він ототожнює їх з суперечностями, які роздирають країну, відносить їх до згубних пристрастей, які шкодять державі та республіці. Загальне ставлення А. де Токвіля до політичних партій яскраво проступає водній із його оцінок політичної ситуації, яка склалася в Америці після війни за незалежність – спаді припинення політичної активності партій, викликані революцією, він оцінює як щастя для Америки. Однак, його загальне негативне ставлення до політичних партій значно пом’якшується, коли мова заходить про аналіз діяльності політичних партій США. Основні зауваження стосовно політичних партій містяться в окремому розділі книги, який називається Про партії в Сполучених Штатах. Показово, що сам розділ автор розмістив не в тій частині книги, яка присвячена загальнополітичним інститутам, а там, де йдеться про механізм функціонування державної влади. Описуючи механізм функціонування державно- політичної системи США, автор визнає політичні партії важливим елементом цього механізму. А. де Токвіль – прихильник природного походження політичних партій, виникнення яких він пов’язує з природою людських стосунків та характерів. Водночас, він вважає, що деякі політичні діячі здатні кон’юнктурно формувати партію навколо себе з числа своїх прихильників. Аналізуючи природу і механізми формування політичних партій, А. де Токвіль пише, що політична партія – це таке об’єднання людей, яке має в своїй основі загальнонаціональні інтереси, а якщо мова заходить про локальні чи регіональні інтереси то їхніми виразниками виступають політичні угруповання. Коли ж громадян країни, – пише він, – роз’єднують різні погляди на проблеми, що викликають інтерес рівною мірою в усіх регіонах
країни, такі, як, наприклад, спільні принципи державного правління, тоді й народжуються угруповання, які я й називаю партіями. Виникнення політичних партій А. де Токвіль пов’язує з існуванням права на об’єднання, яке є таким же невід’ємним, як право на особисту свободу. Право на об’єднання А. де Токвіль розглядає як одну з базових основ американської демократії, засіб, що дає можливість вільним громадянам протистояти свавіллю більшості. В окремих випадках об’єднання громадян, діяльність яких має загальнополітичний характер, набуває форми політичних партій. Звідси цілком логічно випливає, що виникнення політичних партій, як окремих політичних об’єднань громадян, є природним, а їхня діяльність є однією з ознак демократичності державного устрою. А. де Токвіль поділяє партії на великі партії, які виникають у періоди революційного піднесення, коли найвищий ступінь народного незадоволення стимулює порушення питання про повний перегляд політичного ладу, і дрібні партії, які характерні для відносно мирних історичних періодів і пов’язані з еволюційними змінами в державно-політичному устрої країни. Партії, що я їх називаю великими, – пише він, – відзначаються прихильністю до принципів більше, ніж турботою проте, до чого може призвести дотримання цих принципів теорія, узагальнення цікавлять їх більше, ніж практика, окремі випадки їх хвилюють глобальні ідеї, а неконкретні люди. Малі партії, навпаки, звичайно не мають політичних переконань. Ними не рухають великі поривання, і їхньою відмітною ознакою є егоїзм. Й мета, яку вони ставлять перед собою, й засоби, якими вони послуговуються для її досягнення, мізерні. Великі партії сколихують суспільство, малі його підбурюють перші розривають його на шматки, другі його розбещують Порівнюючи політичні партії Америки та Європи, автор
відзначає істотні особливості перших. Він зауважує, що для політичних партій Америки характерним є не такий гострий характер конкуренції, толерантність і навіть компромісність їхнього протистояння. Боротьба партій в Америці ніколи не набувала такого гострого протистояння як це мало місце в країнах Європи – тут дві найбільші партії стосовно найважливіших пунктів суспільно-державного устрою мають однакові погляди. Жодній з них для своєї перемоги немає необхідності руйнувати існуючий суспільний лад. Тому основним предметом їхнього змагання є не стільки боротьба за змінив державно-політичній сфері, скільки змагання за вплив на нові соціальні верстви та своїх прихильників. Що привело до охоплення майже всього суспільства партійною конкуренцією. Водночас А. де Токвіль не виключав теоретичної можливості встановлення панування над суспільством однієї партії. Якщо припустити, що одна нація може тиранічно поводитися з іншою, то чи можна заперечувати той факт що і одна партія може тиранічно поводитися з іншою партією. Ефективним засобом протидії таким тиранічним впливам А. де Токвіль вважає право меншості на об’єднання. В Сполучених Штатах, коли якась партія стає правлячою, вся влада переходить до її рук найзапекліші її прихильники посідають усі відповідальні посадив їхнє розпорядження переходять усі адміністративні структури. Видатні діячі іншої партії, які залишаються за порогом влади, повинні мати право об’єднати свої зусилля і ця меншість повинна мати змогу протиставити владі, яка стане її ущемляти, силу морального впливу на маси Не проходить повз увагу дослідника і той факт, що ряд американських політичних діячів мають суто прагматичний інтерес до політичних партій, ставляться до них лише як до засобу реалізації своїх особистих інтересів. У цьому також, на думку А. де
Токвіля, одна з причин, яка зумовлює появу та існування політичних партій. Для повного розуміння токвілівського підходу до визначення суті політичних партій слід також розглянути його категорію політичної асоціації”, під якою він розуміє вільні дії об’єднаної
сили окремих осіб у політичній сфері. Отже, якщо партії в розумінні А. де Токвіля – це союзи громадян, які спрямовані на роз’єднання суспільства, то політичні асоціації – це союзи, що інтегрують суспільство. Він розрізняє три типи політичних асоціацій. Перший тип заснований на ідейній єдності її членів. Другий тип – це організаційне оформлення членів асоціації, проведення ними різноманітних організаційних заходів. Третій тип – це об’єднання цих людей у союз виборців, які мають право з свого середовища делегувати когось у політичну владу. Власне таку триєдину структуру бачив А. де Токвіль під поняттям політичної асоціації. Під нею він розумів певну організаційну форму, що її політичні партії використовували для поширення свого впливу на маси та державну владу. По суті, ці два поняття є дуже близькими і їх поєднання могло би бути тотожним сучасному розумінню політичної партії, в чому саме і полягає заслуга А. де Токвіля в розвитку теорії політичних партій. Узагальнюючи погляди А. де Токвіля, викладені ним у праці Про демократію в Америці, слід мати на увазі, що приділяючи велику увагу політичним партіям, автор все жне розглядає їх як об’єкт самостійного наукового аналізу, а лише як елемент державно-політичної системи. Теоретичною основою токвілівського аналізу партій стало визнання закономірності їхнього існування і політичного впливу на політичне життя суспільства. Важливий внесок у розвиток теорії політичних партій зробив також відомий англійський філософ Дж. Ст. Міль. У праці Представницьке правління він відразу пов’язує свої теоретичні роздуми проформи правління з політичною динамікою тогочасної Англії, яка характеризувалася партійним протистоянням між консерваторами і лібералами.
Аналізуючи проблему найкращого представництва, Дж. Ст. Міль детально зупиняється на характеристиці таких категорій як порядок і прогрес, якій уособлюються послідовною зміною двох політичних партій Англії – консерваторів та лібералів. Таким чином він визначає, що ця суперечність, яка знаходить своє продовження в політичній сфері у формі протистояння двох політичних партій, є природною і закономірною і зумовлена особливостями людської природи.
Обґрунтовуючи закономірність об’єднання людей на підставі певних ідеологічних принципів, англійський теоретик визнає також за ними право на організаційне оформлення своєї діяльності. Жодне об’єднання людей, якщо воно неорганізоване відповідним чином і немає керівника, нездатне діяти в істинному розумінні цього слова. Не менш важливими для розвитку теорії партій є його зауваження стосовно значення політичних партій у системі демократії, їхньої участі в представницькому управлінні. На жаль, висвітлення проблем, пов’язаних з діяльністю політичних партійне має у нього завершеного та систематичного характеру. Найчастіше це несистематизовані висловлювання стосовно панівної на той час двопартійної системи в Англії, зауваження, які крім того є не завжди однозначними, в яких позитивні оцінки діяльності політичних партій чергуються з негативними. У своєму трактаті про основи представницького правління Дж.
Ст. Міль сприймає як належне явище зосередження політичної влади в руках політичних партій. Він, однак, виступає проти узурпації всієї влади лише двома конкуруючими політичними партіями і виступає з проектами розширення політичного представництва іншими представницькими інститутами. Він побоюється, щоб не сталося так, що будь-хто прикрившись партійними лозунгами і володіючи фінансовими ресурсами зміг нав’язати свою волю виборцям.
Його побоювання стосовно партійного правління можна звести до двох пунктів у яких йдеться 1) про необхідність обрання в представницькі органи талановитих і достойних людей, а не кар’єристів; 2) про недопустимість підкорення волі більшості особистим, вузькопартійним інтересам, чим досить часто зловживають великі політичні партії. З погляду поліпшення системи представницького правління Дж.
Ст. Міль висловлює думку про необхідність обмеження доступу політичних партій до державних посад, що часто відбувається за рахунок ігнорування особистих рис претендентів на догоду партійній доцільності. Він пропонує зробити процедуру доступу до державних посад відкритою і загальнодоступною. Негативне ставлення Дж. Ст. Міля до політичних партій диктується ще однією небезпекою, яку на його думку, становлять політичні партії для представницького правління. Це небезпека підпорядкування інтересам, які є несумісними з загальним благоденством суспільства. Небезпека ця йде не лише від авторитарних чи аристократичних форм правління, але, в демократичних формах правління може виходити і від політичних партій, зациклених на своїх корпоративних, вузькопартійних інтересах. У демократіях, – пише він, – утому вигляді, як її звичайно розуміють, тобто коли це правління чисельної більшості, правляча влада, звичайно, може перебувати під впливом партійних чи групових інтересів, які зумовлюють не той характер діяльності, якого вимагає безпристрасне розуміння загального блага. Отже, сам Дж. Ст. Міль виступає не проти партійного правління взагалі, а проти такого його типу, коли індивідуальні інтереси окремих політичних угруповань реалізуються нарівні верховної влади всупереч загальнонародним інтересам. Політичні партії можуть виявитися в такому становищі за таких умов 1) коли завдання, що реалізуються політичною партією, мають партикулярний характері не відповідають загальним інтересам суспільства 2) коли партія володіє політичною силою, достатньою для того, щоб диктувати
урядовим інститутам свою політичну волю. Критикуючи панівне становище двох великих політичних партій Великобританії, Дж. Ст. Міль пропонує вдосконалити систему представницького правління за рахунок збільшення представництва в парламенті дрібних партій. Останні виступали б певними гарантами рівноправності в державному управлінні. У демократії, зазначає він, – яка справді заснована на рівності, кожна партія повинна бути представлена не надмірно, але пропорційно кількості виборців. Більшість виборців завжди повинні мати більшість представників, але і меншість виборців повинна мати меншість представників. Вплив партійна прийнятий в Англії порядок виборів приводить до того, що виборці, які не співчувають партійній політиці більшості взагалі позбавлені свого представництва. Крім того, і серед прихильників більшості існує значна категорія тих, які повинні коритися партійній дисципліні і приймати нав’язаного їм партійного кандидата. Такий стан речей у народному представництві Дж. Ст. Міль вважав вкрай небажаним. Отже, основне завдання, сформульоване дослідником, полягає не в ліквідації інституту партійного керівництва як такого, а в його вдосконаленні шляхом розширення можливостей народного представництва в політичній системі.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал