Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка7/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   38
2. 3. Теорія кризи партій та її інтерпретації
Багато дослідників, шукаючи відповіді на питання про місце і роль політичних партій у сучасних політичних системах, звертають увагу на два принципові симптоми, які, на їхній погляд, свідчать про явище поступової маргіналізації політичних партій і їх кризу в сучасних політичних системах. Йдеться про послаблення серед електорату почуття причетності до політичних партій (зменшення рівня ідентифікації) та зменшення кількості членів партій зменшення рівня членства. Обидва типи аргументів належать до аналізу мікросуспільного рівня, а відтак до характеру і ступеня зв’язку, що виникає між виборцями та політичними партіями. Зупинимося на їхній характеристиці докладніше. Рівень ідентифікації виборців з політичною партією. Ця змінна служить виміром рівня так званої психологічної партійної ідентифікації. Х. Шмідт оцінював вагу зв’язку” масового виборця до партій у 1975 – 1988 рр. Виявилося, що відсоток громадян, які
тією чи іншою мірою декларують свій зв’язок з політичними партіями зменшився із 70 % в х роках до 57 % у 1986 р. і ця тенденція триває. На 12 % зросла кількість тих, хто не декларував жодного зв’язку з партією (тенденція росту з 29 до 41 %). На підставі досліджень Х. Шмідт доходить висновку проте, що, хоча маємо справу з падінням лояльності виборців до політичних партій, однак наприкінці х років це явище мало периферійний характер. Тобто ерозія партійної ідентичності торкнулася насамперед периферійних сегментів електорату і меншою мірою центру партійного життя, який творить стабільну підтримку угрупованням, які беруть участь у боротьбі за владу. В групі держав, таких як Бельгія (падіння становило 24 %), Ірландія (21 %), Греція (18 %), Австрія (16 %) та Великобританія (15 %) падіння партійної ідентичності означилося ще виразніше. В інших державах різниця є мінімальною, хоча тенденція до падіння чітко прослідковується хіба лише за винятком Данії. Удвох державах – Ірландії та Іспанії
– утримується тенденція, яка проявляється втому, що респондентів, котрі декларують брак ідентифікації з партією більше, ніж лояльних партійних виборців (у першій державі є це феноменом х років, у другій – ця тенденція прослідковується з
1975 р. Навпаки, у Франції, Великобританії та Бельгії різниця між двома групами мала, що могло б означати певне відкриття виборчого ринку в цих державах. Цілком очевидно, що рівень ідентифікації електорату характеризується тенденцією до падіння, однак генеральні зміни полягають в їхній динаміці, яка не справджує гіпотези про кризу партій у сфері виборчої лояльності. Оточення партійної системи стає однак менш приязним хоча б тому, що партія повинна боротися за виборця, а не розраховувати на існування стабільного, ідеологічно зорієнтованого електорату, який гарантує остаточний політичний успіх. Рівень членства в політичних партіях. Ця змінна представлена відсотком електорату, що є членами політичних партій. Наприкінці

70- х років удвох державах – Австрії та Швеції – члени політичних партій становили найвищий відсоток електорату (відповідно 21,77 і
21,2
%). Рівень упартійнення в обох державах після 1945 р. був і залишається найвищим, хоча в Австрії очевидною є тенденція до його падіння (з 26,17 1962 р. до 21,77 % 1989 р, тобто на 4,4 %), у Швеції ж відбулися мінімальні зміни (на 0,7 %). Загалом можна окреслити дві групи держав. До першої групи належать ті з них, де спостерігалося падіння рівня партійності населення – це Данія падіння на 14,5 %), Голландія (на 6,7 %), Великобританія (на 6,1
%), Фінляндія (на 6,0 %), Австрія (на 4,4 %), а також Італія (на 3,0
%). До другої групи належать держави, де, навпаки, зафіксоване зростання рівня партійності – Ірландія (на 4,0 %), Німеччина (на
1,7
%), Бельгія (1,4 %). В 11 стабільних західноєвропейських демократіях на початку х років члени партій становили понад 13
% електорату, а вкінці х – 10 %. Виразною є тенденція падіння, хоча і в цьому випадку динаміка змінне дає підстав для трактування її в категоріях кризи партій. З наведених даних випливає, що політичні партії конкурують зараз між собою в умовах дуже відмінних від тих, що існували в часи консолідації демократії. Змінилися умови політичної конкуренції і вони змусили партії до відповідних змін. Це однаково стосується як їх виборчої, коаліційної, програмної, такі організаційної стратегії. Трансформації ці треба розглядати швидше як свідчення здатності партій динамічно пристосуватися до оточення, котре змінюється, ніж як кризу партій. Істотним виглядає також явище трансформації очікувань суспільних змін, які виражаються партією і спосіб їхньої політичної поведінки через новий електорат. Є це очевидним хоч би стосовно процесу постматеріальної та неоконсервативної зміни системи цінностей прийнятої західним суспільством. З моменту свого народження політичні партії становили частину так званого ринку участі (партисіпації), в межах якого
проявляється громадянська активність. Тільки там може наступити переоформлення амбіцій та сподівань у реальні справи та рішення. Існування ринку громадянської участі, вільного від втручання держави, принципово уможливлює існування громадянського суспільства і водночас гарантує його консолідацію. Цей демократичний ринок участі зазнає зміні стосовно політичних партій. Структури активізації політичної участі громадян, які колись домінували, опинилися в дуже невигідній ситуації. З одного боку, починаючи з х років на ринку участі з’явилося багато нових, незалежних організацій, що відкривають громадянам нові якісні можливості участі в політиці, а також в процесі творення іншого суспільного консенсусу. З іншого боку, факт розширення нових організацій схилив об’єднання до свідомого і цілком суверенного вибору форм партисіпітації, в яких він хоче брати участь. Значне поширення пропозиційна ринку політичної участі означало, між іншим, те, що політична партія як інституція поволі почала втрачати монополію на мобілізацію політичної активності громадян. Чи насправді це означає, що стабільні, професійні партії виборчого типу втратили попереднє значення на ринку участі, який змінюється Ринок цей зазнав суттєвих зміна політичні партії пристосувались до зміні до нових сподівань масового виборця. Традиційні угруповання продовжують здобувати значний відсоток голосів виборців, а партії нового типу мають клопоти з залученням їх на відносно відкритий виборчий ринок, не говорячи вже про стабілізацію. Правдоподібно, існує два ринки політичної участі, і партійні лідери змушені формулювати відмінні стратегії в межах кожного з них. Перший ринок – ринок виборчого ак-тивізму, який забезпечує громадянину мінімальний рівень участі, а продуктом політичної конфронтації стають групи, які керують державою. Партії стають тут, без сумніву, провідним політичним актором. Чергові генерації особливо довіряють старим, зінституціоналізованим угрупованням, громадянин через участь у виборах прагне, насамперед, підтвердити свою прихильність ідеалу ліберальної демократії, яка
ототожнюється зі станом демократичної стабільності та динамічним статус-кво і обмеженою альтернативністю (пропозиція лівоцентристська проти правоцентристської. Ми вже зазначали, що зв’язок виборців з партіями послаблюється, а багато політологів стверджують, що падає партійна лояльність і зменшується роль партійної політики. Однак таке припущення не знаходить підтвердження. Можна погодитися, що втрата прихильності до партії як інституту може схилити виборця до неучасті в голосуванні, оскільки немає альтернативних активних організаційна виборчій арені. Очевидним є падіння рівня виборчої фреквенції, однак воно залишається більш ніж поміркованим. На зламі х років, як правило, не зменшився він в більшості держав Західної Європи нижче 70 % (традиційним винятком є Швейцарія та Ірландія. В х роках рівень фреквенції становив 80 %, що є падінням порівняно з ми роками. У ти державах Західної Європи середнє падіння становило – 5 %. Треба також врахувати, що протягом трьох десятиліть значно збільшився електорату абсолютних цифрах, а також збільшилася кількість голосуючих. У
70- х роках голосувало близько 140 млн осіб, а в х – близько 184 млн. Дані про виборчу фреквенцію не підтверджують тези про кризу ринку виборчого активізму. Другий ринок – ринок громадянської участі – виокремився через різні суспільно-політичні рухи, групи інтересів, комітети громадськості, аполітичні партії на ньому залишилися лише одним з багатьох акторів. Громадяни визначаючи свою присутність на ринку виборчого активізму через участь у голосуванні, приносять свою зацікавленість на цей другий ринок громадянської участі громадянської партисіпації). Пропозиції, які виголошуються політичними партіями становлять лише частину (і то невелику) всіх пропозицій, стосуються можливості участі громадян у політиці. У межах цього ринку спостерігаємо явище агрегації потреб через групи інтересів і суспільно-політичні рухи, політичні партії і їх здатність до соціальної мобілізації. Партії втратили у цій справі не лише монополію, ай поступово втрачають свої позиції на ринку
політичної участі. Є це єдина гіпотеза, яка спирається швидше на інституційному переконанні ніжна емпіричних даних. Її прийняття зумовлює далекосяжні наслідки, коли йдеться про інститут політичної партії, а також про її системну роль. Отож, партії поступово перестають бути ефективними інструментами соціальної мобілізації і каналами політичної участі громадян, що дає підстави скорегувати наше бачення їхніх експресивних функцій, а стають своєрідними державними інституціями, збирачами та виразниками публічних становищ, так званими державними агенціями, які контролюють ринок виборчого активізму і в його межах мають монопольне становище. Партії щораз менше забезпечують громадянам можливість поточної безпосередньої позавиборчої політичної участі, залишаючи таку можливість різнорідним організаціям інтересів, які поступово починають домінувати на ринку громадянської участі, але все це не дає підстав трактувати подібні зміни як кризу політичних партій.
Запитання і завдання
1.
Як співвідносяться між собою історія та теорія політичних партій Які соціально-історичні причини виникнення політичних партій На які фактори, що зумовлюють виникнення політичних партій вказували Дж. Ла Паломбара і М. Вейнер? Які характерні ознаки аристократичних партій У чому особливості партій як політичних клубів Дайте загальну характеристику розвитку партій знаті у Великобританії. Дайте загальну характеристику партіям-клубам континентальної Європи. Які особливості формування політичних партій у США Чим зумовлене виникнення масових політичних партій У
чому їхні особливості, етапи розвитку Дайте загальну характеристику розвитку масових політичних партій в Європі. Дайте загальну характеристику розвитку американських політичних партій. Дайте загальну характеристику розвитку політичних партій у постколоніальних країнах. У чому суть теорії кризи партій Які її головні аргументи та їхня інтерпретація

Реферати та повідомлення
1.
Місце теорії політичних партій у загальному курсі політології. Її зв’язок з іншими дисциплінами. Партії і відновлення історії. М. Вебер про етапи історичного розвитку партій.
Література
Берлін І. Чотири есе про свободу- К, 1994.
Бекназар-Юзбашев ТБ Партии в буржуазных политико- правовых учениях.- М, 1988.
Даль Р. А. Пути перехода к демократии // Политика, 1991, № 10.
Желев Ж. Закат тоталитарных систем // Политика, 1991, № 4.
Лейпхарт А. Конституционные альтернативы для новых демократий // Полис, 1995, № 2.
Линц Х. Х. Крушение демократических режимов. Кризис, разрушение и восстановление равновесия // Проблемы
Восточной Европы, 1993, № 39-40.

Лобер В. Л. Демократия: исторические корни, содержание и тенденции развития.- М, 1992.
Мигранян А. История теории демократии: Лекции по политологии.- Таллин, 1991.
Миллер С, Потхофф Х. Краткая история СДПГ. 1848-1990.- К,
1990.
Острогорский М. Я. Демократия и политические партии.-М.,
1997.
Политические партии и демократия в постсоветской России /
Под ред. Б. Орлова.- М, 1998.
Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги Т. 1-2.- К, 1994.
Поппер К. Демократия и народоправие // Политика, 1991, № 10.
Современная буржуазная политическая наука проблемы государства и демократии / Под ред. Г. Шахназарова.- М, 1982.
Современный капитализм: Критический анализ буржуазных политологических концепций / Отв. ред. С. Гаджиев.- М, 1988.
Социально-политические теории современной буржуазной идеологии: Критический анализ / Отв. ред. Р. Яновский.- М,
1981.
Хантінгтон С. Двадцять років потому: майбутнє третьої хвилі // Українські варіанти, 1999, № 1-2.
Эллис Э. Политические партии и возобновление истории //
Полис, 1994, № 2.

3. ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНИХ
ПАРТІЙ І ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ

З цього розділу Ви дізнаєтеся
- про зародження теорії політичних партій
- про трактування політичних партій в англо-американській політичній традиції
- про формування концепції партій у романо-германських політико-правових ученнях;
- про формування класичної теорії політичних партій
- про формування сучасної теорії політичних партій та партійних систем.

Основні поняття
реальні та особисті партії, справжні (несправжні) партії, органологічна конструкція партій, великі та дрібні партії, форма теорії політичних партій, галузь застосування теорії політичних партій, проект Джанди, залізний закон олігархії.

3. 1. Зародження теорії політичних партій
3. 1.
1. Трактування політичних партій в англо-
американській політичній традиції. Проблема партій в
англійській політичній філософії XVI – XVIII ст. Перемога буржуазної революції в Англії всередині ст. створила умови для розвитку нових капіталістичних відносин. У британському парламенті (історично першому державному органі буржуазного типу) партії знайшли не лише своє ідеологічне місце, ай свою легітимацію та інституалізацію.
В Англії, де раніше ніж в інших країнах, сформувалися буржуазні протопартії, прихильники світсько-прагматичного погляду на державну владу ставилися до політичних партій та міжпартійних суперечностей як до джерела внутрішніх криз. Саме в цих колах досить швидко розвивалася концепція та практика балансування, яка загалом виражалася в прагненні нейтралізувати чи зменшити міжпартійні суперечності. За допомогою так званої політики гойдалки, творцем якої можна по праву вважати лорда Галіфакса, відбувалося погашення взаємно протилежних амбіцій партійних угруповань-конкурентів, за рахунок чого послаблювалася тенденція до заперечення ролі партій у ранньобуржуазній англійській державі. Однак, самому лорду
Галіфаксу політичні партії здавалися своєрідними таємними злочинними змовами проти решти нації. На той час ще було надто рано говорити навіть про часткове визнання та легітимацію політичних партій, проте можна спостерігати достатньо високий ступінь терпимості до них і навики практичного спілкування з ними. Так засновник англійського матеріалізму Ф. Бекон (1561-1626) розглядав партії як природне утворення, спричинене боротьбою різних політичних сил за владу. Водночас у нього знаходимо елементи нового, більш поміркованого підходу до політичних партій. Він наполегливо радить правителям не ставати набік жодної з політичних партій, бути над ними. Дії партій під владою монархії повинні бути подібні рухові нижчих орбіт, які можуть мати і власну траєкторію руху, але разом з тим підпорядковуватися вищому рухові. Ф. Бекон висловлює також думку проте, що політичні партії корисні тим, що дають можливість просуватися в політиці простим людям. Погляд на державу як своєрідного арбітра міжпартійними угрупованнями-конкурентами розвивав у своєму вченні і Т. Гоббс
(1588-1679). Він вважав, що в інтересах всього суспільства партії повинні відмовитися від своїх корпоративних інтересів, щоб не стати своєрідними державами в державі, що неминуче веде до
анархії. Він визнає існування двох підходів до визначення суті і місця партій у державно-політичному устрої. Однак сам притримується панівної тоді думки проте, що партії – це організовані злочинні змови, які є головною причиною серйозних внутрішніх суперечностей у державі. Він дотримується думки проте, що там, де панують люди, котрі відстоюють різні погляди, правління неможливе без порушення єдності. Відстоююючи думку про цілковите підпорядкування особистих інтересів державним, Т.
Гоббс абсолютно заперечує доцільність існування політичних партій. Боротьбу проти політичних партій, їх витіснення з політичного життя він вважає найважливішим завданням державної влади. Якщо обов’язком владарів є умиротворення окремих змовників, то тим більшим їх обов’язком є знищення і руйнування самих партій. Достатньо детально Т. Гоббс досліджує джерела виникнення політичних партій, шляхи їх утворення, початкові форми. Він, зокрема, зауважує, що партії виникають на підставі взаємної угоди між людьми вході народних патріотичних піднесень (повстань, бунтів, воєн) і на основі індивідуального багатства. Під партією він розуміє значну кількість громадян, об’єднаних між собою силою угоди чи чиєюсь владою. Подібні погляди на політичні партії мав інший англійський філософ-ідеаліст, один із засновників агностицизму Д. Юм (1711-
1776). Учений розглядає політичні партії як об’єктивне явище, що розвивається історично. У процесі своєї еволюції вони чинять руйнівний вплив на державні структури, в межах яких виникають. Коли розвиток партійних структур сягає свого апогею, це призводить до руйнації існуючої системи правління. Д. Юм розмежовує на два протилежні полюси правову систему та державний механізм, з одного боку, і партійну систему – з іншого. Партійні фракції, стверджує Д. Юм підривають систему правління, роблять безсилими закони і породжують найвідчайдушнішу ворожнечу серед людей однієї і тієї ж нації. Аналізуючи політичні системи, в яких, на думку Д. Юма, виникають найсприятливіші умови для створення партійних
об’єднань, учений зазначає, що вони набагато легше піднімаються і швидше розмножуються привільній системі правління, девони завжди заражають саме законодавство, яке ще єдине спроможне … знищити їх. Однак, розглядаючи можливості розробки подібних законів, Д. Юм порівнює їх з магічним еліксиром чи вічним двигуном, які існують лише в теорії, а невжитті. Д. Юм робить також спробу класифікації політичних партій. Він розрізняє два типи партійних угруповань – особисті і реальні. Перші засновані на особистих стосунках її членів, другі – на спільності поглядів чи інтересів. Хоча при цьому він зазначає, що таке розмежування є достатньо мінливим і що вжитті не існує чистих типів. Ці дві великі групи партійних угруповань мають ще свою внутрішню класифікацію. Групу реальних партій він поділяє на партії, засновані на інтересі, принципі і прихильності. Фракції інтересів формуються на основі відмінностей соціальних інтересів різних соціальних груп, зумовлених, насамперед, відмінностями в майновому стані їхніх представників. Даючи оцінку причинам появи політичних партій, Д. Юм пояснює їхнє виникнення самою природою людини, її пристрастями. Заслугою Д. Юма, однак, є те, що він вбачає у партіях важливий інститут державного правління, який обмежує монархію. Отже, в цей період можна говорити про достатньо чітку тенденцію – поступового звикання до політичних партій і навіть елементи визнання їхньої доцільності та корисності. Одна з перших спроб порівняно широкої легітимації політичних партій належить видатному англійському теоретику Е. Берку (1729-
1797), автору відомого визначення політичних партій, згідно з яким партія – це стійке об’єднання людей, яке намагається спільними зусиллями на основі власних загальних принципів служити загальнонаціональним інтересам. Е. Берк вважав партію не лише необхідним та важливим інститутом політичного життя, ай визнавав необхідність її існування з точки зору моральних та етичних цінностей. Політичні партії, – зазначав він, – є необхідним елементом вільної держави. Е. Берк визнавав, що діяльність
депутатів у парламенті неможлива без існування тісних зв’язків з однодумцями як всередині нього, такі поза його межами, що можливе лише в рамках певної політичної організації, якою і є партія. Цей повороту позитивній оцінці ролі і місця політичних партій у політичному житті держави помітно вплинув на подальший розвиток теорії політичних партій. Саме в англосаксонських країнах уперше в доволі завершеній формі відбулося оформлення позитивного ставлення до політичних партій, яке пройшло складну еволюцію від визнання їх як необхідного зла до визнання їх як позитивного суспільного явища, інституту демократичного правління. Завдяки Е. Берку виділено також позитивний аспект принципу партійності у функціонуванні сучасного парламентаризму. Нове ставлення до політичних партій сформувалося також як позитивний підсумок історичного розвитку самих політичних партій, зростання їхнього значення в політичному житті.
“Батьки-засновники” американської політичної системи про
політичні партії. З теоретичного погляду, не зовсім коректно говорити про існування єдиної англосаксонської моделі сприйняття політичних партій. Тут швидше можна вести мову про певну спільність загальних ознак формування політичних партій в Англії та США, які відрізняються від цих процесів у країнах континентальної Європи. У США розвиток партійної системи і теорії партій відбувався специфічно. Північна Америка, на відміну від Європи, не знала такого жорстокого протистояння між феодалізмом та капіталізмом, що значно полегшувало процес виникнення і сприйняття політичних партій. Крім того, процес виникнення політичних партій у США не знав періоду передісторії буржуазних партій, вході якого вони б сформувалися в повному обсязі. Самі партії
здебільшого були націлені на дуже практичні, переважно локальні проблеми. США, з моменту свого виникнення, зароджувались як держава дрібних буржуа, що сприяло становленню тут ідеології лібералізму з її культом приватної власності. Тому на формування американської політичної теорії суттєво вплинули праці відомих англійських та французських мислителів – таких як Ф. Бекон, Т.
Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Через це американська теорія політичних партій також зазнає на собі впливу європейської традиції упередженого ставлення до політичних партій. І хоча американська політична теорія безперечно використовувала європейський досвід, однак практична діяльність американських “батьків-засновників” швидше ґрунтувалася на конкретному американському досвіді. У “батьків-засновників” на ранньому етапі не було якоїсь позитивної концепції партійної системи. Американські теоретики, використовуючи негативний досвід існування партійних угруповань в англійській політичній традиції, переносили його і на американський ґрунт. Вони вбачали в англійських політичних партіях дезінтегруючі сили, які відстоювали вузькі корпоративні інтереси. Розуміючи, що конфлікти поглядів і суджень є неминучими і в державі республіканської свободи, “батьки-засновники”, однак, намагалися звести ці конфлікти до мінімуму. Американські демократи революційного періоду вважали, що перемога республіканського ладу розчистить шлях до утвердження в країні соціальної гармонії, а разом з тим зникне ґрунт для появи політичних партій. Між тим Б. Франклін вважав, що, хоча в деяких штатах й існують партії та суперечності… вони існують скрізь, де є свобода, і, можливо, саме вони допомагають її зберігати. Він розглядав
партії як ідеологічні течії, які мають єдину мету – суспільне благоденство – і відрізняються лише методами її досягнення. Дж.
Адамс, А. Гамільтон, Д. Медісон виступали зоб рунтуванням закономірності поділу американського суспільства на конкуруючі соціально-політичні угруповання. Д. Медісон пояснював ці суперечності самою людською природою, нерівністю майнового становища людей у суспільстві. Найбільш загальним та стійким джерелом утворення партійних фракцій писав він завжди була нерівність у розподілі багатства. Ті, хто володіє власністю, і ті, хто її позбавлені, завжди формували протилежні інтереси в суспільстві… аграрні інтереси, промислові, торгові, фінансові, різноманітні інші, що неминуче виникають у цивілізованих суспільствах і ділять їх нарізні класи Д. Медісон достатньо чітко акцентує увагу на проблемі співвідношення діяльності політичних партій та діяльності уряду. Зокрема, він вважає, що формування політичних партій відбувається через різні підходи соціальних верств до теоретичних та практичних аспектів державного правління. Він також однозначно визнає присутність та вплив політичних партійна рівні державних органів. Інша особливість ставлення до політичних партій в американській політичній теорії зумовлена специфікою державно- територіального устрою та форми держави. Європейська схема розвитку партій – це послідовна зміна протистояння між профеодальними та пробуржуазними політичними силами, а згодом між самими пробуржуазними угрупованнями. Логіка ж міжпартійної боротьби в США розвивалася спочатку під впливом суперечностей між окремими штатами, а згодом під безпосереднім впливом громадянської війни між Північчю та Півднем. Особливе значення для формування національних політичних партій США, зародження і становлення двопартійної системи мали суперечності в верхах, насамперед, між двома головними групами буржуазії – торгово-фінансовими групами Півночі і плантаторами Півдня. Формування партійної системи за умов
формування національної держави сприяло достатньо швидкому поширенню в США такого інституту політичної системи, як політичні партії, що, безперечно, знайшло своє відображення і в американській політичній теорії. Американські партійні теоретики не обмежилися попередженням про небезпеку політичних партій, як це зробив, скажімо, Дж. Вашинґтон у Прощальному посланні. Вони намагалися також зробити конкретні кроки в цьому напрямі. На думку “батьків-засновників”, федеративний конституційний устрій з складною системою стримування та противаг і республіканська форма правління повинні дати змогу ефективно протистояти вузькопартійним інтересам, сприяти соціальній гармонії і національній єдності. Однак, створивши конституцію, яка бачилась їм засобом протистояння політичним партіям і контролю над ними, американські політичні діячі поступово почали усвідомлювати, що не можуть керувати державою без політичних партій. Велику роль для визнання партій у політико-правовій думці США і розробки позитивної концепції партій відіграли праці Е.
Берка


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал