Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Pdf просмотр
Сторінка6/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   38
2. 2. 3. Масові політичні партії.
На останньому етапі розвитку політичних партій формуються сучасні масові партії. Початок цього етапу в Європі припадає на 1860-1880 рр. Оскільки перехід від попереднього етапу був поступовим, окреслити чітко його межі важко. Приблизно в цей же час розпочинається третій етап формування політичних партій США та Австралії. В інших державах його початок збігається з
початком ХХ ст. В той час стирається виразна різниця між британськими політичними партіями та політичними партіями континентальної Європи. Етап масових партій можна поділити натри періоди – 1) до
1917 р 2) до закінчення Другої світової війни 3) до сучасних днів. У перший період відбувається організаційне оформлення сучасних політичних партій і, водночас, поряд з аристократично- буржуазними, з’являються нові масові партії – соціал- демократичні. У наступний період виникають комуністичні партії. В другий період виникають також фашистські партії, що зумовлює істотні змінив міжпартійних стосунках. Третій період характеризується появою партій у країнах, що визволилися від колоніального гніту, формуванням реальної багатопартійної системи в країнах Східної Європи та Радянського Союзу, а відтак домінуванням масових політичних партій по цілому світу. Протягом цілого ХІХ ст. домінував конфлікт між консерваторами та лібералами, який виражав конфлікт між двома частинами панівного класу, витісняючи конфлікт між буржуазією та пролетаріатом. Приводить це до послаблення різниці між буржуазними партіями, аз виникненням після російської революції
1917 р. комуністичних партій, послаблюється суперечність між буржуазними і соціал-демократичними партіями. Новим явищем цього етапує відродження народних фронтів і зростання їхнього впливу в політичному житті, а також поява політичних партій у країнах, що розвиваються та в нових демократичних країнах.
Європейські політичні партії. Перші сучасні масові партії – це консервативна та ліберальна партії Великобританії та соціал- демократичні партії континентальної Європи. Інші масові партії розпочинають розбудовуватися як масові лише з початку ХХ ст.
Перший кроку напрямі створення політичної партії з масовим членством зроблено 1861 р Ліберальна партія Великобританії з ініціативи Дж. Чемберлена, створює Ліберальне товариство реєстрації виборців – центральний орган, який керує діяльністю місцевих виборчих комітетів. У 1877 р. створюється Національна ліберальна федерація, яка має наметі стати справжньою загальнонаціональною політичною організацією, що впливає на діяльність парламентської фракції. Слідом за лібералами подібні кроки почали здійснювати консерватори. У 1867 рвони створюють Національний союз консервативних об’єднань. На чолі обох організацій стали щорічні з’їзди делегатів та вищі виконавчі комітети. Останні згодом здобули значний вплив в організаційній роботі партії і були підпорядковані її лідеру. Однак, формування справді централізованої масової партії було достатньо тривалим процесом, який остаточно стабілізувався лише у х роках ХІХ ст. Провідну роль у партійному житті продовжували відігравати парламентська фракція та лідер партії. В перший період цього етапу політична партія існує як додаток до парламентської фракції. Інший характер мали соціал-демократичні партії, які виникають у х роках XIX ст. Зароджуються вони як окремі організації, що об’єднують профспілковий та робітничий рух. Їхньою головною метою булане організація виборів, а організаційна та пропагандистська робота серед робітників. Виникнення і розвиток цих організацій пов’язаний зі значними труднощами з огляду на заборони та репресії, які чинили буржуазні уряди по відношенню до них. Розвиток робітничого руху в цей час відбувається за двома напрямами перший – це формування міжнародних політичних організацій пролетаріату і другий – формування національних робітничих партій. У 1864 р. з ініціативи керівників робітничого руху різних країн, що прибули в Лондон на промислову виставку,
виникає Міжнародний союз робітників (І Інтернаціонал, який починає щорічно збиратися на свої конгреси. Другою і головною дорогою формування масового робітничого руху було оформлення національних пролетарських партій. У 1863 р. Ф. Лассаль організовує Загальнонімецький союз робітників, а в
1865 р. А. Бебель створює робітничу партію марксистського напряму. У 1875 р. ці організації об’єднуються в Соціал- демократичну партію Німеччини. У наступні десятиріччя робітничі партії виникають у всіх європейських країнах, стають масовими політичними партіями і починають відігравати помітну роль у політичному житті.
Соціал-демократичні партії відзначалися сильною і централізованою організаційною будовою їхні члени повинні були приймати участь у партійному житті і сплачувати членські внески. Їм вдалося також налагодити тісні зв’язки з профспілками, створити мережу культурно-просвітницьких організацій. Велика самопожертва і відданість справі як збоку керівників, такі рядових членів, яких не було в буржуазних партіях, сувора дисципліна дали змогу цим партіям вистояти проти переслідувань і репресій. 1870-1890 рр. були роками шаленої боротьби проти робітничого руху, який переживав період свого організаційного становлення. Дещо інший характер, ніж континентальні соціал-демократичні партії Європи, мала англійська робітнича партія – Лейбористська партія. Виникла вона пізніше, ніж більшість європейських соціал- демократичних партій і ніколи не тяжіла дореволюційного марксизму. В основі її ідеології лежала ідеологія тред-юніонізму, спрямована на вирішення конкретних проблем робітничого класу через профспілки. І лише загострення стосунків між робітниками та роботодавцями на початку ХХ ст. поставило на порядок дня питання про власне політичне представництво робітників. У 1900 р.
виникає Представницький комітет лейбористів у англійському парламенті, покликаний стати організаційною основою формування самостійної робітничої фракції. У 1906 р. комітет перейменовано у Лейбористську партію однак у партії і надалі не було індивідуального, а лише колективне членство профспілок. Партія розглядається як політичний представник британських профспілок у парламенті і лише 1918 р. запроваджується інститут індивідуального членства і партія інституалізується як окремий, незалежний від профспілок актор політичного життя. Таким чином Лейбористська партія Великобританії запровадила в партійну практику нове явище – інститут колективного членства. Такий організаційний тип партії знайшов поширення в деяких британських домініонах, таких як Австралія, Нова Зеландія, деяких соціал-демократичних партіях (бельгійська робітнича партія, шведська соціал-де-мократична партія, а також деяких католицьких партіях (бельгійська та австрійська. Однак останні такі не змогли досягнути таких результатів, як британська лейбористська партія. Крім того, британська лейбористська партія репрезентує окремий напрям в ідеології робітничого руху – реформаторський. Демократична організація соціал-демократичних партій, успіхи, яких вони досягли на парламентських виборах вплинули на внутрішнє життя і буржуазних партій, змусили їх перейти до більш демократичної організаційної структури. У 1901 та 1903 рр. відбуваються установчі з’їзди двохосновних правих партій Франції – Республіканської федерації та Демократичного союзу. У р. виникають партії французьких радикалів – Республікансько-радикальна партія та Радикально- соціалістична партія, які, однак, не здобули широкої підтримки виборців. Труднощі виникнення та існування політичних партій
Німеччини були зумовлені нормами права, які дозволяли створювати політичні партії виключно з метою участі у виборах. І лише з 1890 р. правові норми дозволяють формування тривало
існуючих політичних організацій. З цього часу консерватори та ліберали починають проводити регулярно (раз нарік або на 2-3 роки) свої партійні з’їзди. Формуються центральні органи партій, хоча перевагу в них мають парламентарі, а парламентська фракція загалом продовжує зберігати свою самостійність. Місцеві організації є нечисленними, а партії загалом не мають широкої соціальної підтримки. Між тим створюються спеціальні органи, які займаються мобілізацією членів партії, створенням мережі її прихильників (наприклад, Союз сільських власників, Національний союз німців-католиків). Однак, справжній розвиток масових політичних партій в Німеччині починається лише після 1918 р. З цього часу консервативна партія запроваджує посаду генерального секретаря партії, а
1920 р. проводить перший загальнонаціональний з’їзд партії. Перед Першою світовою війною в Європі виникають перші селянські партії. Селянські організації відіграли також значну роль у формуванні багатьох консервативних партій у Скандинавських країнах, Бельгії, Австрії. Наступний період розвитку політичних партій Європи – міжвоєнний. У політичному сенсі це був період кризи буржуазної демократії, різкого загострення соціально-полі-тичних суперечностей, що зумовило різку поляризацію суспільних настроїв. У цей період значно зростає вплив крайніх політичних угруповань – фашистів та комуністів. Лише в Великобританії ці партії не пустили свого коріння. Політика традиційних буржуазних партій викликає розчарування значної частини виборців. У Великобританії значно зростає популярність лейбористської партії на фоні зменшення популярності лібералів. Той час можна назвати коротким періодом
існування у Великобританії трипартійності, який встановився після тривалого домінування двопартійної конкуренції. У 1924, 1929-
1931рр. лейбористи, за підтримки лібералів, формують навіть уряди меншості, діяльність яких не була ефективною і зумовила гострі політичні кризи. Консервативна партія Великобританії продовжує зберігати попередню організаційну структуру. У 1922 р. відбувається формування парламентської фракції як організації членів партії. Був це перший крок до обмеження домінування лідера партії. В період Першої світової війни відбувається певна демократизація суспільно-політичного устрою в Скандинавських державах – виборче право поширюється там, де його не було Швеція – 1917 р. З 1920 р. тут стабілізується чотирипартійна політична система – соціал-демократи, ліберали, аграрії, консерватори, з переважанням соціал-демократів. У Швеції 1932 р. соціал-демократична партія отримує мандатна здійснення державної влади, яким безроздільно користується аж до 1976 р. Так само в Норвегії Лейбористська партія, починаючи з 1928 р, кілька разів здобуває владу, аз р. 30 років незмінно перебуває при владі. У європейських країнах на той час формуються також комуністичні партії. Перемога революції в Росії і виникнення ІІІ Інтернаціоналу суттєво вплинули на весь характер міжпартійних взаємин тодішньої Європи. Насамперед це торкнулося соціал- демократичного руху, який поділився на прихильників та противників більшовиків. Перші з них, де в більшості (Франція, а де в меншості (Італія, Польща, виходять з соціал-демократичних партій і вступають до комуністичних партій, які діють як національні загони ІІІ Інтернаціоналу. Другі залишаються в соціал-демократичних партіях і групуються навколо ІІ Інтернаціоналу. Зрозуміло, що цей розкол завдав значної шкоди робітничому рухові.
Комуністичні партії були радикальним, революційним крилом робітничого руху. Ідеологічною основою їх політичної діяльності було вчення марксизм-ленінізм, яке виходило з положення проте, що пролетаріат є провідною силою суспільного прогресу і здобути владу він зможе лише шляхом соціальної революції, полум’я якої, спалахнувши водній країні, спричинить світову революцію, яка приведе до становлення безкласового суспільства – комунізму. Аж дох років комуністи виступали проти будь-якої співпраці зі всіма партіями і буржуазними урядами. Швидко в Європі виникають потужні комуністичні партії, найчисленніші в Італії (до путчу Мусоліні 1922 р, а також в Німеччині (до 1933 р. Поширення комуністичних партій в Європі зумовило гостру конкуренцію насамперед у робітничому середовищі між революційним (комуністичним) та реформістським (соціал- демократичним) напрямами, загострення класового протистояння між буржуазією та пролетаріатом, а також поширення партій нового типу – більшовицьких партій, організаційна діяльність яких
ґрунтувалася на принципах демократичного централізму. Виникнення комуністичних партій, як результат радикалізації суспільних настроїв зліва, зумовлює організаційне оформлення радикально налаштованих правих – фашистів. Виступаючи з націоналістичними, антиліберальними, антиегалітарними гаслами вони зуміли закороткий час здобути прихильність значної кількості населення. Фашизм створив новий тип партії, заснований на масовому членстві і військовій організації, з суворою дисципліною, ієрархією, культом вождя (фюрера. Партії ці заперечували цінність буржуазного демократичного устрою і їх метою було встановлення однопартійної монополії на владу. Найбільші фашистські партії втому часі діють у Німеччині, Італії, Іспанії, але існують фашистські партії практично у всіх країнах Європи. У 1933 р. Гітлер ліквідовує всі опозиційні партії Німеччини.
Закінчення Другої світової війни дає початок останньому, сучасному нам періоду формування політичних партій. Фашистські партії, зазнавши банкрутства, сходять з політичної арени. Остання з них – іспанська Фаланга – остаточно була заборонена 1969 р. Зі смертю 1975 р. іспанського генерала-диктатора Франко можна говорити про формальне завершення панування фашистських режимів в Європі. Сьогодні в політичному житті цю традицію продовжують неофашистські політичні угруповання, які, хоча і послуговуються націоналістичною, антикомуністичною ідеологією, однак офіційно відмовляються від ідеології фашизму. Проте їхній вплив на політичне життя є незначним. У повоєнні роки у всіх європейських державах виникають християнсько-демократичні партії. В Італії, Німеччині, Австрії протягом багатьох років вони отримують перемогу на парламентських виборах. Соціал-демократичні партії зазнають виразного тяжіння до правоцентристських партій. Водночас у перші повоєнні роки значно зростає чисельність і популярність комуністичних партій, зростає їх парламентське представництво. Найбільші комуністичні партії цього періоду були у Франції, Італії, Фінляндії. У Франції, Бельгії, Італії вони навіть входили до складу коаліційних урядів. Американські політичні партії. Після війни розвиток партій у США відбувається іншим шляхом, ніжу Європі. Спочатку безроздільно панує Республіканська партія, яка здобула перемогу у громадянській війні, а Демократична партія переживає глибоку кризу і втрачає своє політичне значення. Однак у ті роки демократи починають відвойовувати свої втрачені політичні позиції. Це їм вдається зробити переорієнтувавши свою політику на підтримку інтересів найбідніших верств населення та емігрантів, в той час як Республіканська партія стає партією великого капіталу. Однак поділ між ними не був таким глибоким, як між європейськими консерваторами і лібералами. Стабілізація Демократичної партії унеможливлює поширення соціалістичних рухів у США, ніколи вони тут не існували як масові
політичні партії, які профспілки не претендували на своє окреме політичне представництво. Не розвинувся в третю політичну силу і популістський рух, який пробував себе реалізувати під радикальними фермерськими гаслами. У такий спосіб у США складається двопартійна політична система. Обидві партії не відрізнялися між собою суттєво ідеологічними програмами, зрештою, значення ідеології та програму США було завжди набагато меншим, ніжу Європі. Тому, аналізуючи генезу політичних партій США, важко її класифікувати на підставі ідеологічного критерію. Однак в організаційній будові американських партій можна виділити певні фази розвитку. Кінець ХІХ ст. – це ще час абсолютного домінування партійних машині місцевих босів. Слабким є центральний апарат партії, невеликими – впливи президента чи конгресменів. Із поширенням технічних засобів впливу на формування громадської думки значення федеральних політиків зростає, а вплив місцевих босів зменшується. Інституційним завершенням цих змін стало запровадження на початку століття системи правиборів
(праймеріз), яка підвищувала вплив рядових членів партії на вибори кандидатів у президенти. Масовий характер виборів, пов’язаний з поширенням виборчого права, зростанням виборчої активності населення США змушує партії розбудовувати свої партійні організації. І хоча американські партії не мали такої досконалої організації, як, скажімо, англійські чи соціалістичні партії, але вони вже також суттєво відрізнялися від традиційних виборчих комітетів ХІХ ст.
Політичні партії в інших країнах світу. У британських домініонах тенденції партійного будівництва були подібними до європейських. Комуністичні партії були слабкими, хоча місцями їм вдавалося здобути певні впливи (наприклад, в Австралії. Фашистські рухи теж не знайшли для себе тут сприятливого

ґрунту. Країни ці залишаються в рамках традиційних для них партійних систем, хіба лише в Канаді зростає національно- сепаратистський рух франкомовного населення (провінція Квебек. Основна політична суперечка точиться тут між Консервативною та Ліберальною партіями, причому на користь останньої, яка була правлячою з 1935 по 1957 рік. В Австралії у міжвоєнний періоді після війни відчувається послаблення Лейбористської партії. Комуністична партія Австралії, хоча була і нечисленною, але посідала важливе місце в політичному житті держави. Тут ані Лейбористська партія, ані конкуруюча коаліція лібералів і аграріїв не могли втримати влади довший час. У Новій Зеландії після тривалого панування буржуазних партій р. значний успіх на виборах отримала Лейбористська партія. Це зумовило об’єднання дрібніших буржуазних партій в єдину Національну партію, що привело до стабілізації двопартійної системи. У 1949 р. Національна партія стає правлячою. У Японії в міжвоєнний період виникають соціалістична та комуністична партії. Однак, військова диктатура загальмувала процес партійного будівництва з 1930 по 1949 рр. Після війни, під контролем США, відбувається демократизація суспільного життя, що сприяє створенню масових політичних партій. Серйозну позицію в післявоєнний період займають соціалістична та комуністична партії Японії, що змушує 1955 р. дві великі буржуазні партії – консервативну та ліберальну об’єднатися в єдину Ліберально-демократичну партію Японії, яка стає правлячою. Із занепадом комуністичної партії в Японії фактично встановлюється двопартійна система. Туреччина у міжвоєнний період характеризується зміцненням правління Республіканської народної партії. Спроби формування згори лояльної опозиції не дали позитивних результатів, тому
діяльність інших політичних партій була заборонена. Це призвело до часткового злиття функцій держави та політичної партії. Наприклад, генеральним секретарем партії був міністр внутрішніх справа керівниками місцевих організацій – керівники місцевих державних адміністрацій. Шеф партії особисто призначав депутатів парламенту. Республіканська народна партія була кадровою партією, яка виконувала функції масових партій – соціальні, культурні, просвітницькі. Така структура партії, на думку її засновника Кемаля Ататюрка, повинна була сприяти модернізації Туреччини. Після Другої світової війни тут було введено право на свободу організацій (крім комуністів та ісламістів. На кінець 1946 р. в Туреччині існувало кілька політичних партій, домінуючі позиції серед яких займала відроджена Народна партія Кемаля Паші. Опозиційна до неї Демократична партія 1950 р. стала правлячою, встановивши диктаторський режим. У 1960 р. внаслідок перевороту Демократичну партію було усунуто від влади і відновлено багатопартійність, однак політична ситуація тут продовжує залишатися нестабільною. Подібною була доля політичних партій Латинської Америки, де мали місце постійні перевороти, війни та революції.
Політичні партії в постколоніальних країнах. Розвиток партій у постколоніальних країнах становить особливий етап в історії політичних партій. Пов’язаний він з процесом деколоніалізації, який розпочався після Другої світової війни. Переважна більшість партій постколоніальних держав виникли після 1945 р, але ще раніше існували їхні зародки, які часами відігравали помітну роль у політичному житті. Найдовшу історію і водночас найбільше значення серед партій постколоніальних держав мала індійська партія Конгрес. Виникла вона спочатку як масовий соціально-по-літичний рух під назвою
Індійський національний конгрес. У роботі першого з’їзду партії, який відбувся 1885 р, взяли участь 72 делегати, які представляли проєвропейськи налаштовану частину індійської інтелігенції. Метою руху було проведення політичних реформ, створення національного парламенту при збереженні лояльності до Великобританії. Головною формою його діяльності були щорічні з’їзди. Після Першої світової війни в Конгресі здобувають перемогу націоналістичні та радикальні елементи. З часу коли Конгрес очолює М. Ганді, суттєво зростають його чисельність та впливи. Основу ідеології М. Ганді становили ідеї повернення до архаїчного життя в аграрній доколоніальній спільноті. Член Конгресу зобов’язаний був носити власноручно тканий національний одяг. Конгрес стає масовим національно-визвольним рухом, федерацією різних угруповань. До його складу входять як територіальні відділення, такі окремі громадські організації і перші політичні партії (Свара партія, Соціалістична партія Конгрес, члени нелегальної комуністичної партії. Лише після отримання Індією незалежності 1947 р. Конгрес перетворюється в класичну політичну партію. З того часу політичне життя розвивається двома напрямами традиціоналістським, представленим опозиційною Джана Сангх партією реформістським, представленим національним Конгресом, очолюваним Дж. Неру та І. Ганді.
Радикалізація політики партії Конгрес під керівництвом І. Ганді призвела 1969 р. до розколу. Партію залишили буржуазні праві, сформувавши свою партію – Опозиційний конгрес. Однак на виборах 1972 р. Конгрес І. Ганді здобув переконливу перемогу. Таким чином в Індії формується багатопартійна політична система з домінуванням однієї партії. Діяльність партії Індійський національний конгрес суттєво
вплинула на діяльність інших національно-визвольних партій Азії та Африки. На формування політичних партій постколоніальних країн суттєво вплинула деколонізація, яка розпочалася після Другої світової війни. Статус політичних партій, які діяли в колоніальну епоху був різноманітний. Серед них були нелегальні партії, були такі, що брали участь у виборах до колоніальних законодавчих органів, а також локальні, загальнонаціональні і навіть такі, що охоплювали своєю діяльністю кілька держав-колоній. Між тим існує принципова різниця у розвитку партій Азії та Африки. Колоніальні держави Азії під кінець Другої світової війни були економічно розвиненішими, ніж африканські держави. Тут чіткішою була соціальна диференціація населення, розвиненішою – національна буржуазія та пролетаріат. Азійські держави відрізнялися вищим рівнем культурного розвитку, що теж впливало на партійне будівництво. Найпоширенішою формою політичних партій постколоніальних країн були партії національно-визвольного характеру. Виникнення цих політичних партій припадає або на міжвоєнний, або на післявоєнний періоди. Розвиток африканських національно-визвольних партій відбувається в кілька етапів. Перший етап – створення єдиного масового національно-визвольного руху, що має назву фронту чи руху. Функціонували вони дуже часто як федерації різних угруповань, утому числі неполітичних. Прикладом такого типу організації було діюче у Французькій Африці Західно-африканське демократичне об’єднання. Організація ця діяла легально згідно з нормами французької конституції. Водночас у багатьох країнах існували організації, основною метою яких була збройна боротьба проти колонізаторів. Такий характер мали Фронт національного визволення Алгерії в 1954 – 1961 рр., визвольні фронти Анголи,
Мозамбіку. Після проголошення незалежності в постколоніальних країнах відроджується багатопартійність, але вже на дещо іншій основі. Широкі національно-визвольні рухи розпадаються, даючи початок формуванню багатопартійності. Найчастіше вона заснована на етнічно-регіональних чи релігійних відмінностях. Наприклад, у Нігерії існувало три політичні угруповання, які репрезентували різні етнічні групи і абсолютно домінували лише в своєму регіоні. У Індонезії партійний поділ відбувся за релігійною ознакою. Такого характеру багатопартійність створювала серйозну внутрішню напругу, яка дуже часто закінчувалася громадянською війною, як це було в перші роки незалежності в Індонезії, Конго чи Нігерії. Конфлікти ускладнювалися зовнішнім втручанням. У цих державах багатопартійність та опозиція трактуються як типово буржуазні пережитки, які не є корисними, а навіть шкідливими для країн, що розвиваються. У Пакистані, Шри-Ланці хоча й функціонує багатопартійна політична система, однак, з домінуванням однієї політичної партії. У деяких державах після бурхливих конфліктів та через крайню корупцію керівництва правлячих партій відбуваються військові перевороти, які забороняють діяльність усіх політичних партій. Такі зміни мали місце протягом останнього часу в Тропічній Африці.
Політичні партії та соціальні трансформації. З початку х років у всьому світі відбуваються зміни у політичних системах, зумовлені тим, що соціалізм вичерпав себе і розпався, викликавши основоположні та всебічні зміни, поклав край чинним до цього часу видам влади. Теорії та розроблені наперед програми, проекти суспільства, економіки та політичної системи, позначені смисловим маніпулюванням народно-демократичною та соціалістичною ідеями, зазнали повного краху. Наочний приклад
цього можна побачити в країнах Центральної, Східної та Південно-
Східної Європи, країнах – колишніх республіках Радянського Союзу, а також у Північній Кореї, на Кубі та в Китайській Народній Республіці. Розвал соціалізму спричинився до прийняття історичних рішень в ідеологічному змаганні між ідеями соціалізму та демократії. Після 1989 р. ідеї демократичної свободи, ринкової економіки, соціальної справедливості, самовизначення та мирного співіснування почали користуватися успіхом в усьому світі. Подібні уявлення панували передусім у тих суспільствах та системах, що їх безпосередньо торкнувся розвал соціалістичних систем. Однак і в інших країнах, де вплив конфліктів між Сходом і Заходом не був таким помітним, розвивалася ідея самостійного розвитку на шляху до демократії з соціально орієнтованою економікою. З 1989 р. демократія як форма держави та життєвий устрій набула бурхливого розвитку. Однак вихідне становище у різних країнах різне. Країни на території колишнього Радянського Союзу, Центральної, Східної та
Південно-Східної Європи зустрілися з цілком новою ситуацією. Перетворення зруйнованого соціалізму на систему демократії, ринкової соціально орієнтованої економіки – цьому процесові не було і досі немає аналогів. Йдеться про зміну системи, а не лише про програму реформ. Подібна зміна системи отримала назву соціальної трансформації. Трансформація означає масштабну перебудову, перетворення та зміну ідей, цінностей, структурі знарядь влади. Друга група держав перебуває у становищі, що характеризується поняттями модернізація та демократизація. Модернізація охоплює ті процеси, які позначають прискорені зміни всередині суспільства. Основою цього процесу є поступ суспільства, вже оснащеного базовими демократичними елементами. Під демократизацією розуміється не програма
формування суспільства, а ідея формування відповідної демократичної політичної системи. До цієї групи можна зачислити країни Латинської Америки, кілька азійських держав та країн Близького Сходу, а також деякі країни Африканського континенту. Роль і функції, які виконують політичні партії в політичних системах, що перебувають у процесі трансформації, модернізації та демократизації є різними. Якщо сформулювати проблему конкретніше, то вона полягає в з’ясуванні того, які завдання повинні виконувати політичні партії у системах, в яких самі демократичні структури існують поки що лише частково і консенсус населення за демократію ще слабкий та хиткий. Ці та інші питання, що випливають з обсягу та контексту тематики, перебувають сьогодні в центрі уваги дослідників політичних партій і партійних систем.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал