Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка36/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38
10. 3. 2. Технічна та метафізична двопартійність. Характер міжпартійної конкуренції в межах двопартійної політичної системи дав підстави М. Дюверже виокремити два типи двопартійності технічну двопартійність, за якої змагання між партіями обмежується другорядними цілями та засобами, що не призводить до зміни загальних засад існуючого режиму та метафізичну двопартійність, в межах якої об’єктом партійних суперечок є природа режиму. Тільки перший тип двопартійності життєздатний. Дуалізм неможливий утому випадку, коли одна із двох партій має тоталітарну структуру. Характеризуючи протистояння між буржуазною та комуністичною партіями М.Дюверже зазначав, що перемога останньої була б катастрофою, оскільки основною турботою комуністичної партії після приходу до влади стало б знищення свого основного конкурента.
10. 3. 3. Досконала та модифікована двопартійність. Ж.
Шарло пропонує свою типологію двопартійності, вирізняючи два її типи досконала (чиста) двопартійна система (наприклад, Великобританія, за якої дві основні партії разом збирають до 90 % голосів система двох з половиною партій (модифікована двопартійність. Ж. Л. Кермонн вважає, що досконала двопартійність визначається трьома обставинами 1) автоматичним забезпеченням одній з партій більшості місць у парламенті, що дає змогу урядові функціонувати протягом всього терміну, гарантує його стабільність 2) вона найповніше забезпечує представництво виборців (якщо дві партії збирають переважну більшість голосів, то з урахуванням черговості така ж пропорція громадян представлена не лише у парламенті, айв уряді 3) вона дає можливість зекономити ресурси на паралельні вибори глави держави. За двопартійної політичної системи часто мала партія може
отримати значні політичні дивіденди. Причина цього – приблизна рівність електоральної підтримки обох головних партій. Усе частіше перемога на виборах досягається незначною кількістю голосів виборців і перевагою в мандатах, що робить становище партії-переможниці й сформованого нею уряду дуже нестійким. У такій ситуації зростає роль третьої партії. Вона виступає тим необхідним мінімумом голосів і мандатів, які забезпечують реальний успіх одній з двох партій-конкурентів. Прикладами можуть бути спроби як лейбористів, такі консерваторів Великобританії втриматись при владі за допомогою партії лібералів. У ФРН крім двохосновних партій – ХДС/ХСС та
Соціал-демократичної партії існує ще одна незначна партія – Партія вільних демократів, яка набирає на виборах трохи більше 5
% голосів виборців. Жодна з двохосновних партійне набирає на виборах абсолютної більшості, атому урядовою партією стає та партія, з якою Партія вільних демократів готова сформувати правлячу коаліцію. Подібна система мала місце в Австрії, коли Австрійська партія свободи асоціювалася з виразною ліберально-центристською політичною орієнтацією. У 1983 р. була вона коаліційним партнером правлячої Соціал-демократичної партії Австрії. Така тенденція останнім часом спостерігається також у Новій Зеландії, Австралії, Бельгії, Люксембурзі, Ірландії, Канаді. Зазначені партійні системи є незбалансованими, тому що друга партія менша за першу, а третя менша за дві перші. Перша партія збирає приблизно 40-45 % голосів виборців, друга – до 35 %, а третя – близько 15 %. Треба при цьому окремо зауважити, що така партійна система не може трактуватись як правдива трипартійність, оскільки третя партія не провадить самостійної політики. Як уже зазначалося, приклади досконалої (чистої) двопартійності рідкісні. Частіше на практиці доводиться мати
справу зі змішаними (гібридними) формами партійних систем, коли визначити їхню приналежність до того чи іншого типу надзвичайно складно. Скажімо, група скандинавських країн дає нам приклад багатопартійної системи з ознаками двопартійності, а Англія – двопартійної системи з елементами багатопартійності. Для характеристики цих процесів за останні роки з’явилося нове рішення, яке запропонувала група науковців. Воно полягає втому, щоб стосовно партійних систем вживати термін половини партії і тим самим позбавитися труднощів у класифікації. Наприклад, Японія, за їхньою класифікацією, є країною з 1+1/2 системою, Австралія – 1(1/2 + 1/2), Німеччина – 2 + 1/2, Канада – 2 + 1/2. Однак, така класифікація партійних системне отримала належної підтримки більшості дослідників. Це стосується і поняття ”два-і-пів партійна система. Деякі автори пропонують вважати її несамостійним, а перехідним типом між двопартійною та багатопартійною системами (т. зв. двоблоковий тип багатопартійної системи обмеженого плюралізму.
10. 3. 4. Природна та штучна двопартійність. Крім прикладів природного формування двопартійності, на практиці маємо також приклади примусового формування двопартійної системи. Наприклад, у Нігерії після одного з військових переворотів, державою офіційно було декларовано створення двох політичних партій і на період стабілізації демократії в країні заборонялася діяльність будь-яких інших партій. У Бразилії (з 1964 по 1979 рр.), Уругваї (з 1973 по 1985 рр.) після військових переворотів законодавство дозволяло лише діяльність двох партій, причому одна з них розглядалася як правляча, а друга – як опозиційна. В Колумбії 1957 р. дві традиційні партії – Консервативна та Ліберальна підписали угоду про паритетне правління, домовившись проте, що посада президента переходитиме по черзі від однієї партії до іншої через кожні чотири роки і без усяких виборів, а також діятиме паритетний (для цих
двох партій) принцип формування уряду, місцевих органів влади. Така система проіснувала тут до 1970 р. І, нарешті, ще одним специфічним прикладом формальної двопартійності була Болгарська Народна Республіка, в якій існувало дві легальні партії
– правляча Комуністична партія та її молодший партнер – Болгарський землеробський народний союз. Особливістю цих двопартійних систем є обмеження рівня політичної свободи та конкуренції. Такі партійні системи отримали назву обмежених штучних) двопартійних систем.
10. 4. Багатопартійна система
Ця система охоплює більш ніж дві сильні партії, але жодна з них у парламенті не набирає такої кількості мандатів, яка б давала їй можливість правити самостійно. Це змушує партії шукати між собою компроміс, укладати коаліції з метою формування уряду. Багатопартійна система найдемократичніша. Вона пропонує виборцям значно ширший вибір альтернатив, порівняно з двопартійною системою. Партії мають можливість відрізнятися між собою. За двопартійної системи партія для успіху на виборах змушена звертатись до багатьох соціальних груп. За багатопартійної системи партії не знають цієї проблеми оскільки можливість участі у правлячій коаліції, партії немає необхідності бути надто великою, щоб отримати доступ до влади. Це дає можливість політичним партіям точніше орієнтуватися на інтереси певних соціальних груп (втому числі і радикальних. Наявність урядових коаліцій робить багатопартійне управління менш стабільним, ніж воно є в двопартійній системі. Вкраїні повинен бути досягнутий компромісне менш як з двома партнерами по коаліції щодо засад використання влади. В Швеції, Норвегії, Фінляндії, Німеччині та деяких інших країнах вже склалися стабільні партійні коаліції одного чи іншого типу, які змагаються за владу між собою. Але коли партійну коаліцію треба
сформувати зі значного числа політичних партій, це нерідко стає проблемою. Тривалість існування такої коаліції також переважно незначна. Яскравим прикладом тут є Італія, де з 1945 р. при владі побувало 53 різноманітні коаліції. Наявність двох партій – швидше виняток, ніж правило у країнах з представницькою демократією. У більшості сучасних країн склалася та існує саме багатопартійна система. Визначаючи відмінності між двопартійною і багатопартійною системами, Ж. Бюрдо розуміє останню як систему, в якій більше ніж дві партії мають достатньо сильну організацію для того, щоб впливати на функціонування урядових інститутів. Лінія поділу між двома типами систем досить гнучка і залежить від існуючих в країні ідеологій, традицій, виборчої системи, що за висловом М.
Дюверже становить суть поняття партійна реальність і яку він порівнює з маятником. За типологією Дж. Сарторі, багатопартійні системи відрізняються головно такими трьома ознаками
- невеликі ідеологічні розбіжності між головними партіями
- схильність до формування коаліції між різними партіями, навіть коли вони надають перевагу різним політичним програмам
- важливість міжпартійної боротьби, її суттєве значення для провідних партій. М. Дюверже зазначає, що виникнення справжньої багатопартійності пов’язане з існуванням справжніх партій. Країна, в якій політична думка поділена між кількома групами, – пише він, – які є нестабільними, змінними і які існують недовго, не є прикладом багатопартійності у справжньому значенні цього терміна ця країна все ще перебуває на передісторичному періоді розвитку партій, у тій фазі загального розвитку, за якої ще немає
чіткої різниці між двопартійністю і багатопартійністю тому, що ще немає справжніх партій. На відміну від жорсткої двопартійності, багатопартійна
(плюрипартійна, мультипартійна) система більш гнучка та різноманітна. Немає жодного принципового значення, скільки саме партій – три чи більше – функціонують в її межах, оскільки з моменту появи третьої партії рідко коли одній з них вдається отримати і довго втримувати абсолютну більшість у парламенті. Парадокс багатопартійної системи саме втому і полягає, що за наявності значної кількості партій реальну участь у здійсненні влади бере значно менша їхня кількість. Інші ж партії, хоча й беруть участь у політичному процесі, але їхній вплив на реалізацію влади незначний. У кінцевому підсумку все зводиться до визначення конфігурації партій. Деякі з них, т. зв. урядові, навіть за наявності у них цілком прийнятної для значної частини електорату програми, нездатні управляти самостійно й беруть участь лише в коаліційних урядах. За багатопартійності є також й так звані антисистемні партії, які надають перевагу своїй принциповій ролі в опозиції. Причому, якщо за умов двопартійності вони маргіналізуються, то багатопартійність, навпаки, виправдовує їхнє існування. Урядові партії націлені на розробку заходів, зумовлених національними потребами, а антисистемні головне своє завдання вбачають у декларуванні вимог класу чи соціальних груп, з якими вони себе ідентифікують. Отже, за багатопартійності політичні партії є гетерогенними. Між тим, влада у руках кількох партій далеко не ідеал багатопартійності, адже коли їхня кількість переходить певну оптимальну величину, будь-яке демократичне волевиявлення населення неминуче призводить до подріблення голосів, необхідності повторних виборів, а головне – до неминучості коаліційних форм влади, які відзначаються як нестабільністю, такі недовговічністю. І якщо проаналізувати стабільні політичні системи, то помітимо, що влада там, за наявності значної кількості партій, в той чи інший період належить лише одній з них. Але від однопартійності така влада відрізняється двома принциповими моментами 1) наявністю організованої опозиції правлячій партії
2) партія не зрослася з державою. Державна влада немонополізована, оскільки підзвітна законодавчій владі, яка, по суті, є багатопартійною. Досвід політичної історії показує, що партіями-фаворитами найчастіше є центристські партії, оскільки вони стають перешкодою на шляху до влади різного роду радикалам, а також проводять однотипну, послідовну політику. Багатопартійність – це така форма суспільного управління, вироблена людською цивілізацією, за якої боротьба декількох політичних партій за владу виступає як механізм використання розходжень інтересів з метою суспільного прогресу. Вона – ефективний засіб виявлення різних підходів та поглядів, інтересів, є способом їхньої гармонізації. За допомогою багатопартійності інтереси та здібності людей, взяті у їх органічній єдності й в боротьбі з іншими інтересами, спрямовуються на вирішення актуальних проблем суспільного життя. Інша, надзвичайно важлива сторона реальної багатопартійності
– мобілізація населення на легітимацію існуючого політичного ладу. Якби не розходились між собою інтереси конкуруючих політичних партій, однак, якщо вони готові вступити у боротьбу за створення органів влади на основі загальних правилі чинних норм, якщо народ як суверенний носій влади розглядає самі вибори як форму вираження своєї волі, то багатопартійність при цьому виступає важливим засобом легітимації існуючих порядків. За ідеологією партії, які формують багатопартійну систему, надзвичайно різноманітні, але більшість з них сповідують соціал-
демократію, неолібералізмі неоконсерватизм. Організаційна структура їх, звичайно, масова та децентралізована, методи та засоби діяльності – у більшості партій – парламентські. Соціальна база партій досить різноманітна й здебільшого надкласова. Батьківщиною цього типу систем прийнято вважати зону Атлантичного океану, девони розвиваються протягом кількох десятиліть. Однак, сьогодні цей тип систем поширився далеко за її межі. Всередині х років 105 із 182 країн (52 %) керувалися системою збільш ніж однією партією. Вони охоплювали зону Атлантичного океану, 4/5 Латинської Америки, 2/3 Південно- та
Східно-Азійських країні лише третину держав Середнього Сходу та Африки. Успіх цих систем незначний серед держав Третього cвіту, і навпаки, значний у зоні Атлантичного океану, аз х років з’являються вони і у Латинській Америці та Східній Європі.
10. 4. 1. Способи утворення багатопартійних систем.
Говорячи про багатопартійність, М. Дюверже зазначає Кожна національна організація зберігає свою власну, єдину і неповторну ознаку, через яку її неможливо віднести до якоїсь загальної схеми. Проте можна дослідити деякі спільні ознаки, якщо брати до уваги спосіб виникнення багатопартійних систем. Він виокремлює два способи утворення багатопартійних систем шляхом розколу часткового накладання. Перший спосіб полягає втому, що багатопартійна система виникає на грунті диференціації двопартійних систем. У кожній партії є поділ на поміркованих та екстремістів, примиренців та підбурювачів, дипломатів та доктринерів, пацифістів та войовничо налаштованих, які формують свої фракції всередині партії. Доти, поки ці суперечності узгоджуються в межах партії, двопартійна система продовжує існувати. Однак, якщо суперечності між фракціями загостряться і вони не зможуть більше дійти згоди, то базова тенденція до дуалізму порушується і веде до виникнення нових партій, що дає можливість розвиватися багатопартійності.
Часткове накладання поширеніше явище, ніж розкол. Суть його полягає утому, що в багатьох країнах суспільні групи утворюються внаслідок дії певних чинників релігія, мова, національність, географічні та історичні особливості тощо. Кожен з цих чинників має різну силу впливу, через що суспільні групи, утворені під цим впливом, не накладаються одна на одну – виникає суспільна мозаїка. Усі антитези за своєю природою дуалістичні, що приводить до суперництва між двома діаметрально протилежними поглядами. Якщо ж мати різноманітні, залежні одні від одних, набори антитез, тоді можна виробити погляд водній площині й все ще залишатися відносно вільним при виборі точки зору в інших площинах. Існують такі основні набори антитез політичні, соціальні, економічні, релігійні, національні, расові, міжнародні, історичні та інші. Дуже багато антитез можуть перетинатися. Із взаємної залежності (часткового накладання) наборів антитез виникає багатопартійність. Що ж стосується трипартійності, то М. Дюверже виокремлює два випадки її утворення трипартійність зразка 1900 р. і трипартійність австралійського зразка. Трипартійність зразка 1900 р. пов’язана з впливом на дуалізм лівоцентристської тенденції, яка набула поширення наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. і яка торкнулася таких держав, як Англія, Бельгія, Швеція, Австралія, Нова Зеландія. Звичайною є ситуація, коли реформістські чи революційні партії стають консервативними, якщо реформи чи революції, за які вони боролися вже здійснені. Тоді їхні погляди змінюються з лівих до правих, залишаючи місце для виникнення нової партії лівої орієнтації, яка проходить таку ж еволюцію. Отже, через двадцять чи тридцять років ліві одного періоду стають правими наступного періоду. До цього постійного руху М. Дюверже застосовує термін

лівизм”.
Таким чином за трипартійною системою консерватори – ліберали – радикали йшла б нова трипартійна система консерватори або ліберали - радикали – соціалісти і за нею трипартійність ліберали – соціалісти – комуністи. Теоретично рух старої лівої партії до правої повинен би спричиняти зникнення старої консервативної партії, але на практиці цього не спостерігаємо. Оскільки старі партії продовжують існувати самостійно, то тенденція до лівизму збільшує загальну кількість партій замість того, щоб руйнувати одну з них. Так відбувалося становлення трипартійних систем зразка 1900 р. Виникнення трипартійної системи в Австралії пов’язане із її соціальною структурою. Дуалізм консерватори-лейбористи, який відповідає зразку середній клас-робітничий клас тут змінюється окремим політичним представництвом фермерів, яке здійснюється за допомогою Cелянської партії. Виникнення останньої є наслідком спроби дати селянам засіб вираження, подібний до того, який Лейбористська партія дає робітничому класу. Селянські партії не набули поширення. Складність у створенні аграрної партії зумовлена постійним конфліктом між лівими та правими всередині партії. Перші надають перевагу соціалістичним та комуністичним партіям, а другі – тяжіють до правих та консерваторів. Тому селянські партії трапляються порівняно рідко. Однак, певні традиції незалежної політики селянської партії залишилися і, зрозуміло, що вони мали певне значення у їхньому відтворенні за умов появи пропорційної виборчої системи. Подібно до лейбористських партій, деякі з селянських базувались на кооперативах та профспілках. Найвагомішою їхня діяльність була у Болгарії. У деяких державах поява селянських партій спричинила виникнення чотирипартійної системи. Вона виникла як наслідок долучення селянської партії до вже раніше існучої консервативно- ліберально-соціалістичної трипартійності, властивої для Європи початку ХХст. Приблизно так складалася ситуація у
скандинавських країнах, Швейцарії та Канаді, де через існування елементарної соціальної структури, яка спиралась на дуже обмежений промисловий розвиток, антагонізм консерватори-ліберали набув форми місто – село. Нарешті, існує чітко визначена тенденція до трипартійності у латинських народів як наслідок глибокої індивідуалізації їхніх жителів, їх смаку до особистої оригінальності й трохи анархічності їхнього характеру. Прикладом тут можуть слугувати іспанські кортеси. Багато партій було також в Імператорській та Веймарській Німеччині, багатопартійність має місце також у Голландії та Італії. Однак загалом, як зазначає сам М. Дюверже, міркування щодо національної психології і національного темпераменту не можуть привести до будь-яких чітких висновків. Крім цього, у багатьох країнах можна спостерігати чітку тенденцію до багатопартійності серед правого крила політичних сил. Інколи ця багатопартійність правого крила є результатом лівизму – кілька сучасних груп правого крила старі партії лівого крила, які відійшли до правих під тиском нових партій і які такі не змогли повністю асимілюватися з партіями правого крила. Це також трапляється ще й як наслідок тенденції консервативних партій до поділу всередині самих партій і утворення кількох груп- суперників. Пов’язано це з глибоко індивідуальними ознаками буржуазії, яка, як найбільш розвинений соціальний клас, є і найбільш диференційованою, що зумовлює існування різноманітних політичних позицій. Можна також виділити національну або етнічну багатопартійність, властиву країнам, поділеним на кілька традиційних або расових груп тут расові антагонізми переважають над соціальними та політичними.
10. 4. 2. Виборча система і багатопартійність. Ми розглянули особливі ознаки багатопартійності, проте існує один
фактор, який є загальним, для них усіх – це виборча система. Раніше зазначалось, що проста мажоритарна система одного бюлетеня відповідає двопартійній системі, навпаки ж, проста мажоритарна система другого бюлетеня та пропорційне представництво схильні до багатопартійності. Проста мажоритарна система другого бюлетеня застосовувалася у Франції до 1945 р. Більшість інших країн відмовилися від неї. Система другого бюлетеня дає змогу розвиватись багатопартійності. Вона діє дуже просто різноманітні партії, які мають багато спільного, не впливають негативно на загальну кількість місць, які вони здобули, оскільки у цій системі вони завжди можуть перегрупуватися для другого бюлетеня. Явищами поляризації і підпредставництва тут не можна керувати лише при другому бюлетені, оскільки кожна партія від самого початку зберігатиме свої шанси неушкодженими. Спостереження підтверджують висновок, що майже всі країни з системою другого бюлетеня є одночасно країнами з багатопартійними системами. Багатопартійна система ніби набуває вигляду двох дещо відмінних зразків. У Швейцарії та Голландії багатопартійна система обмежена і організована в Італії вона анархічна і безладна у Німеччині та Франції має місце середнє між двома попередніми. Спроби пояснити ці відмінності різницею у методиці проведення виборів виявились марними. Відмінності у кількості та стабільності партій за простої мажоритарної системи другого бюлетеня з’являються швидше як наслідок індивідуальної національної специфіки, ніж технічних деталей виборчої системи. При цьому треба підкреслити, що і організація партій, своєю чергою впливає на характер системи. Саме міцна внутрішня структура партій Бельгії запобігла партійному розколу навіть після запровадження тут системи другого бюлетеня. Тенденція пропорційного представництва до збільшення
кількості партій була об’єктом багатьох дискусій. На сьогодні цю тенденцію приймають усі дослідники. Зараз точно відомо, що пропорційне представництво зумовлює переважно багатопартійну систему в жодній країні світу пропорційне представництво не привело до утворення двопартійної системи, або ж така система існувала при ньому. Тому перший вплив пропорційного представництва – це зупинення будь-якої тенденції до двопартійної системи. Немає тенденції до злиття партій з подібними поглядами, оскільки їхній поділ їм не шкодить. Немає нічого, що запобігало б розколам у межах партії. Єдине послаблення основної тенденції до збереження багатопартійності виходить з колективної природи пропорційного представництва партія повинна мати організацію, дисципліну та структуру. Тому вона протиставляється індивідуалістським анархічним тенденціям, які часом розвиваються за системи двох бюлетенів. Пропорційна система впливає на психологію виборців найважливіше для них те, що вони знають, що їхні голоси за кандидатів, які можуть посісти третє чи четверте місця не будуть втрачені, як за мажоритарної системи одного бюлетеня, бо додатковий розподіл має наметі відновити їх. Як наслідок, поляризація знижується або її не спостерігається зовсім. Отже, якщо мажоритарна система одного бюлетеня викликає ефект концентрації, то система пропорційного представництва – збільшення кількості партій. Більшість країн, де ефективно застосовують пропорційне представництво, вдалися до заходів безпеки, щоб уникнути зростання кількості малих партій, встановлюючи відповідний виборчий бар’єр. Через те, що багатопартійна система дуже чутлива до емоцій народу, до того великого ентузіазму, що інколи підносить людей, як хвилю, вона сприяє їхній концентрації у партії, які можуть привести вжиття оригінальні ідеї. У такий спосіб пропорційне представництво посприяло і розвитку фашизму. Цікаво, що країни, у яких фашистській тенденції вдалося знайти загальне вираження у
партіях, представлених у парламенті, – це країни з пропорційним представництвом.
10. 4. 3. Класифікація багатопартійних систем. Важко довести типовість багатопартійної системи можна уявити незліченні її варіанти, починаючи з трипартійної системи та до нескінченності, і в межах кожного варіанта можливі різноманітні зразки та форми. Трипартійна система у Франції немає нічого спільного з бельгійською традиційною трипартійністю; скандинавська чотирипартійна система фундаментально відрізняється від швейцарської чотирипартійної. Однак, спробуємо все ж узагальнити певні методологічні підходи до класифікації багатопартійних систем, які допоможуть скласти чіткіше уявлення про багатопартійний масив. Вивчаючи багатопартійну систему, М. Дюверже виокремлює такі її форми трипартійність, чотирипартійність і власне багатопартійність – відповідно до кількості партій-суперників. Причому, на його думку класифікація, яка складається збільш ніж чотирьох партій вже неможлива. Крім того, М. Дюверже поділяє багатопартійність на націоналістичну, або етнічну та праву чи центристську. Ж. Шарло поділяє багатопартійні системи на дві категорії інтегральна багатопартійність (Бельгія, Люксембург, Канада, де політичне життя атомізоване, та багатопартійність з однією домінуючою партією, яку не треба ототожнювати з однопартійною системою. Американський політолог Л.
Епстейн вирізняє багатопартійну систему з однією домінуючою партією, модифіковану однопартійну систему з двох плюс одна партією, крайню багатопартійну систему та стабільну багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з однією домінуючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну
систему бачить у США, то партійна система два плюс одна єна його думку, у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система чинна у Франції. Ж. Бюрдо поділяє багатопартійність на впорядковану та невпорядковану. До першого типу він зачисляє, наприклад, Голландію та Скандинавські країни, де існує згуртваність партій, консолідація виборців навколо них, стабільність урядів. Другий тип властивий, наприклад, Італії та Франції, де партії створюють враження безпорядку в політичному житті, бо вони не пройняті почуттям відповідальності за функціонування політичної системи. Нарешті, існує поділ багатопартійних системна природні та штучні. До останніх належать такі типи систем, за яких має місце штучне обмеження багатопартійності. Наприклад, трипартійна система, офіційно запроваджена у Єгипті в період правління там А.
Садата на основі поділу колишньої єдиної правлячої партії – Арабського соціалістичного союзу. Такий різновид партійної системи також існував на Мадагаскарі, де в 70 - ті роки на підставі Хартії Малагасійської революції дозволялося функціонувати лише восьми політичним партіям. У Південній Кореї з січня 1987 р. легально діє п’ять партій з яких Демократичній партії справедливості відведена роль правлячої. В ПАР, крім правлячої з 1948 р. Національної партії після конституційної реформи 1984 р. легально діяло ще сім партій, які визнавали політику апартеїду, яку проводила правляча партія. У Парагваї після військового перевороту 1954 р. при владі до 1989 р. перебувала Націона-льно-республіканська асоціація (партія Колорадо, а п’ять партій мали легальний статус за умови підтримки режиму. Найповнішу характеристику багатопартійних систем з урахуванням їх функціональної сторони дав Дж. Сарторі. Запропонована ним класифікація багатопартійної системи на сьогодні вважається базовою. Зупинимось конкретніше на
характеристиці основних типів багатопартійних систем.
10. 5. Характеристика головних типів багатопартійних
систем
10. 5. 1. Система поляризованого плюралізму. Система поляризованого плюралізму характеризується наявністю багатьох політичних партій, гостротою ідеологічного розмежування між ними, присутністю серед політичних партій антисистемних, наявністю двосторонньої (біполярної) деструктивної опозиції, демократичним політичним режимом, формуванням уряду партіями центру. Типовими прикладами країн з поляризованою системою в різні роки були Франція та Італія. У першій роль партій центру виконували Французька соціалістична партія (ФСП) і
Об’єднання в підтримку Республіки (ОПР), роль лівої деструктивної опозиції – Французька комуністична партія (ФКП), а правої – Національний фронт (НФ). У другій країні – роль партій центру виконувала Християнсько-демократична партія (ХДП), Соціалістична партія Італії (СПІ), Соціал-демократична партія Італії (СДПІ) та деякі інші нечисленні партії лівої деструктивної опозиції – Італійська комуністична партія (ІКП), правої деструктивної опозиції – Італійський соціальний рух – Національні праві сили (ІСР-НПС). У ті роки багатопартійність прийшла і в країни Латинської Америки, замінивши існуючу тут монопольну однопартійність чи заборону на діяльність політичних партій. Формування партійної системи в Перу та Болівії можна зачислити до типу поляризованого плюралізму. В Перу цей процес відбувався стабільніше, ніжу Болівії, оскільки там не було партії, яка б претендувала на монополію влади за допомогою військових. Сприятливою передумовою для утворення такої системи є пропорційна виборча система. Однак, поляризована багатопартійна
система може сформуватись і за мажоритарної виборчої системи. Уряд при цьому звичайно формується як коаліція центристських сил, крайні правій ліві партії залишаються осторонь. За поляризованої багатопартійної системи можуть утворюватись і уряди чиновників та меншості. Перший – утому випадку, коли партії нездатні протягом певного часу домовитись про формування уряду. Другий – тоді, коли формування коаліційного уряду більшості не вдається, але деякі партії (чи одна партія) готові підтримати в цьому уряді партію меншості чи коаліційний уряд меншості, не входячи до його складу (в Швеції соціал-демократи, які не мали більшості, підтримувались комуністами, які не входили до складу уряду. Ідеологічний спектр партій в умовах поляризованої системи охоплює всі можливі різновиди ідеологій, що і визначає особливу запеклість боротьби на політичній арені. Роль деструктивної лівої опозиції виконують, звичайно, прокомуністичні політичні сили, а правої – неофашистські. За організаційною структурою ці партії – масові, при цьому якщо для партій центру характерна децентралізована схема взаємодії між керівними і місцевими органами, то для обох полюсів опозиції – жорстко централізована. Відповідно методи та засоби діяльності партій центру – парламентські, а партій опозиції – від парламентських до авангардистських, деструктивних. Соціальна база та електорат усіх цих партій відповідають їхнім ідеологічним засадам, при цьому типовою є орієнтація партій, особливо центристської коаліції, на усі суспільні верстви. Деякі дослідники вважають поляризовану систему особливо демократичною. Однак, давно з’ясовані і недоліки цієї системи. Через численність партій важко сформувати життєздатний коаліційний уряд, часто виникають урядові кризи, які перетворюють ситуацію в політично нестабільну. Стабільність та ефективність функціонування системи поляризованого плюралізму прямо пропорційні поточній стабільності, міцності
коаліції центристських сил. Дрібязкові сварки партій при розподілі державної влади, поряд з іншими негативними наслідками, спричиняють пересичення народних мас такою системою і тугу за режимом твердої руки. Так відбувалось у всіх молодих національних державах, які утворились у Східній Європі після війни (за винятком Фінляндії та Чехословаччини. У європейських державах за поляризованої багатопартійної системи мають місце часті зміни уряду. Останнє особливо стосується Італії, де, на відміну від Франції, уряд формується у коаліційному складі. Тому система поляризованого плюралізму вважають менш стабільною, ніж двопартійна.
10. 5. 2. Система обмеженого (поміркованого) плюралізму.
Система обмеженого плюралізму характеризується наявністю в суспільстві багатьох політичних партій, представництвом у парламенті лише деяких з них, ще вужчим їхнім представництвом в уряді, відсутністю позасистемної опозиції, центробіжним характером міжпартійної конкуренції, орієнтацією всіх партійна прихід до влади в межах коаліції, демократичним політичним режимом. Система обмеженого плюралізму посідає проміжне місце між двопартійною системою та системою поляризованого плюралізму. Цей тип систем охоплює країни із 3-5 конкурентними партіями – це такі як ФРН, Бельгія, Ірландія (трипартійний поділ, Данія (чотирипартійний поділ, Швеція, Голландія, Норвегія
(п’ятипартійний поділ. Однак, ці партійні поділи достатньо гнучкі. Часто механізми обмеженого плюралізму нагадують та імітують механізми двопартійності, хоча з вищим ступенем складності. Фактично структура обмеженого плюралізму залишається біполярною, але замість тільки двох партій ми знаходимо біполярне регулювання альтернативних коаліцій. Ця різниця не відштовхує конкуренцію. Якщо відмінні характеристики обмеженого плюралізму не є вражаючими щодо двопартійної системи, то вони чітко відрізняються від системи поляризованого плюралізму. Обмежений плюралізм є неполяризованим, тобто
порівнюючи обмежений та поляризований плюралізм, можна сказати, що їхні ідеологічні сфери різні. Система обмеженого плюралізму вважається найдосконалішою, оскільки в ній відсутні антисистемні партії та двосторонні опозиції, усі партії орієнтовані на участь в уряді, можлива їхня участь у коаліційних кабінетах. Ідеологічне розходження між партіями незначне і тому має місце центробіжна конкуренція. Водночас стабільність та ефективність системи обмеженого плюралізму багато в чому залежать і від конкретно-історичних умов, традицій коаліційного представництва. Сьогодні серед численних європейських держав з такою системою хіба лише Швейцарія може вважатися зразком стабільності та ефективності. У латиноамериканських країнах подібний тип партійної системи майже не трапляється, оскільки він погано суміщається зі складною соціально-політичною ситуацією, яка відзначається значною фрагментацією та поляризацією сил в їхніх партійних системах. Правда, останнім часом у Болівії та Еквадорі спостерігаються ознаки переходу до цієї більш досконалої партійної системи. Залежно від механізму формування уряду розрізняють різні типи систем обмеженого плюралізму стабілізовану багатопартійну систему (мала коаліція, систему кооперації партій (велика коаліція, розпорошену багатопартійну систему.
Стабілізована партійна система (мала коаліція. Характерною ознакою цієї системи є те, що партія (чи коаліція, яка здобула перемогу на виборах, спирається на парламентську більшість протягом всієї каденції парламенту. Немає місця тут урядовій кризі чи зміні партійної концепції. Другою ознакою є те, що правлячій коаліції протистоїть сильна опозиція, готова стати правлячою на наступних виборах. Маємо в межах системи два конкуруючі між собою політичні угруповання, які змагаються за владу. Найчастіше форма цих
угруповань та коаліцій відома ще під час виборів, рідше – після виборів. Така система дуже нагадує двопартійну політичну систему з різницею лише втому, що тут виступають не дві політичні партії, аполітичні коаліції (правляча та опозиційна. Такою є партійна система в Швеції, Норвегії, Німеччині, Франції. Стабілізація партійної системи може відбуватися двома шляхами шляхом формування урядової коаліції за підсумками виборів формування коаліції довиборів. Стабілізація першим шляхом зустрічається досить рідко. У 1969 р. тільки після виборів німецькі соціал-демократи ухвалили рішення про коаліцію з невеликою партією Вільних демократів. Загалом два політичні угруповання Німеччини – соціал-демократи та християнські демократи – змагаються між собою самостійно і лише за підсумками виборів ухвалюють рішення про формування урядової коаліції. Подібною є боротьба голлістів та соціалістів у Франції. Навпаки, другий шлях стабілізації партійної системи передбачає формування коаліцій в процесі чи перед парламентськими виборами. Наприклад, у Скандинавських державах двоблокова модель партійної конкуренції почала з’являтися на початку х років. Це означає, що консервативні
(несоціалістичні) партії зуміли привабити електорат на свою підтримку більш ліберальною моделлю і мобілізувати достатній політичний потенціал для створення альтернативного кабінету, часом більшості, але, звичайно, меншості. У Норвегії соціал- демократичні кабінети меншості повинні були мати підтримку Соціалістичної ліберальної партії, а в Швеції – комуністів. У Данії до 1973 р. існувала формальна система між соціал-демократичною партією та Соціалістичною народною партією. У Швеції та Норвегії ця система альтернативних коаліцій існує без перерви дотепер. У Данії 1973 р. несоціалістичний уряд впав ідо р. домінували соціал-демократичні кабінети, які користуються підтримкою центристських партій. Від 1973 р. помітним є тут процес стабілізації двоблокової моделі конкуренції.
У першому випадку маємо справу з варіантом іще несформованої правлячої коаліції та опозиції, у другому варіанті за підсумками виборів чітко формується одна коаліція як правляча, а інша як опозиційна. Другий варіант стабільної партійної системи досконаліший. Найчастіше соціальною основою її виникнення є відсутність у державі сильної революційної чи реакційної політичної партії, яка б могла увійти до складу коаліцій-кон- курентів. Умовою існування тривалої коаліції є прийняття її учасниками основ існуючого суспільно-політичного устрою, відсутність глибоких та істотних суперечностей міжкоаліційними партіями. Звідси і причина формування такого характеру коаліцій у Скандинавських державах. Навпаки, у Франції існування потужної комуністичної партії ускладнювало можливість формування партійної системи такого типу. Водночас формування цього типу стабільної партійної системи можливе при умові достатньої партійної дисципліни. Що ж стосується функції управління, то вона дуже подібна до двопартійної системи – з тим лише винятком, що йдеться про правлячу та опозиційну коаліції, а не партії. Звичайно за такого політичного укладу політична стабільність нижча за двопартійну систему. Можуть виникати певні тертя та непорозуміння в межах правлячої коаліції, які навіть можуть призвести до її розпаду ще до завершення каденції парламенту. Наприклад, окрема позиція незалежних республіканців щодо референдуму 1965 р. привела до розпаду голлістської коаліції й відставки президента де Голля. У цій системі слабша позиція прем’єра, який змушений зважати на думку інших учасників коаліції. Система стабілізованої багатопартійності може бути перехідною як до розпорошеної багатопартійності, такі до двопартійної системи, як це було в Японії чи Франції. Однак, у Скандинавських країнах ця система достатньо стабільна. До країн з таким типом партійної системи можна зачислити і деякі держави Латинської Америки – Чилі та Венесуела до 1973 р,
частково Аргентина, Перу, Бразилія (до 1966 р.
Система кооперації партій (велика коаліція
). Система ця загалом не залежить від кількості політичних партій і теоретично може існувати за умов двопартійної системи. На практиці, однак, найчастіше зустрічається вона в багатопартійних системах. Суть системи полягає втому, що конкурентність партій має місце лише у сфері реалізації виборчої функції – при виборах державних органів. Після виборів – у сфері реалізації функцій керівництва, конкурентність замінюється засадами співпраці та кооперації партій. Під час виборів кожна з партій конкурує з іншими і кожна з них намагається здобути більшість, а також самостійну владу для себе. Натомість на етапі керівництва державою відбувається добровільна кооперація всіх або головних партій в єдину правлячу коаліцію (т. зв. велика коаліція. Отже, існування опозиції виключене і система втрачає ознаки конкурентності. Якщо і є якісь партії поза коаліцією, то вони нечисленній не мають жодного серйозного впливу на процес керівництва, чи, тим паче, не посягають на владу. Таким чином боротьба за владу ведеться виключно між партіями, що кооперуються між собою. Така система виникає в певних випадках. Коли складається ситуація, що загрожує існуванню держави, найчастіше під час війни – тоді створюється єдиний уряд національної оборони чи національної єдності. Коли встановлюється рівновага політичних силу державі, що не дає можливості жодній з конкуруючих партій сформувати уряд на основі більшості. Так сталося в Австрії у післявоєнний період. І третій випадок стосується виключно Швейцарії, коли така кооперація заснована на переконанні, що спільне благо вимагає співпраці партій, яких ніщо не поділяє настільки, щоб співпраця була неможливою
Першу ситуацію можемо простежити в європейських державах під час Першої світової війни, коли до складу урядів національної оборони увійшли всі партії, за винятком соціал-демократичних. У Франції соціал-демократи теж увійшли до уряду, однак 1939 р. депутатів комуністів тут усунуто з парламенту. Ситуація повторилася і в роки Другої світової війни (втому числі і у Франції, де комуністи ввійшли до Руху Опору, а потім і в уряд генерала де Голля). З часу свого виникнення сфера діяльності такої коаліції обмежена єдиним, спільним для всіх партій прагненням відстояти незалежність держави і після закінчення війни така коаліція припиняє своє існування. Прикладами формування кооперації партійна основі рівноваги сил можуть бути Колумбія та Австрія. У 1957 р. дві конкуруючі політичні партії Колумбії – ліберали та консерватори – після тривалої громадянської війни утворили єдиний Національний фронті внесли поправки до Конституції, згідно з якими функція керівництва владою здійснювалася паритетно двома партіями незалежно від результатів виборів. Функції президента країни почергово виконував представник кожної з партій. Система ця проіснувала 16 років. У повоєнній Австрії утворилася чотирипартійна система – християнські демократи (Австрійська народна партія, соціал- демократи, комуністична партія та крайня націоналістична Австрійська партія свободи. Перші дві партії були домінуючими, але отримували приблизно однакову кількість голосів (приблизно
45
%), яких не вистачало для самостійного здійснення влади. Жодна з цих партійне бажала вступати в коаліцію з двома меншими партіями. Це змусило їх дійти порозуміння між собою, поділити владу, укласти платформу діяльності в межах великої коаліції. Ситуація ця тривала до 1966 раж поки християнським демократам не вдалося здобути таку кількість голосів, яка давала їм
можливість самостійно сформувати уряд. Соціал-демократи стали партією опозиції, а 1970 р. – правлячою партією. Подібна ситуація була і в Німеччині 1966 р. після падіння християнсько-ліберальної коаліції, коли натри роки виникла велика коаліція, яка об’єднала християнських демократів та соціал- демократів. Поза коаліцією залишилася Партія вільних демократів, яка здобула лише 5 % голосів. Особливим є також приклад Швейцарії, де система кооперації партій виявилась неперехідною, а довготривалою. На парламентських виборах тут кожна партія виступає окремо, але функцію керівництва партії здійснюють спільно. Швейцарський федеральний парламент має дві палати, а виконавча влада належить Федеральній раді, яка складається з семи осіб та індивідуально обирається на весь час каденції парламенту на чотири роки. Федеральна рада підпорядкована парламенту, але ні вона, ні хтось з її членів не можуть бути відкликані достроково. Склад Федеральної ради повинен відповідати таким вимогам всі члени Ради повинні походити з різних кантонів. До неї входять представники найчисленніших політичних партій (крім комуністів. Такі основи формування уряду отримали в літературі назву amicabiblis compositio (джентльменська угода, або магічна формула. Правило формування Ради діє навіть тоді, коли котрась з партій отримує більшість у парламенті. За такої системи парламент виступає в ролі опозиції до Ради, критикує її, може відхиляти запропоновані нею законопроекти, але це не супроводжує ні кризи уряду, ні його відставки. Така система кооперації може існувати на основі консенсусу, що склався в суспільстві на основі базових соціальних цінностей. Однак, ця система кооперації партій – явище виняткове. І хоча система кооперації партій має безперечно свої переваги, не можна не зазначити, що ефективність її діяльності значною
мірою залежить від системи узгоджень між різними політичними партіями – учасниками коаліції. Узгоджувальну функцію бере на себе або коаліційний уряд, або окремі узгоджувальні комісії (яку Німеччині, а діяльність уряду стає дуже обмеженою. Парламент під страхом розпаду коаліції також повинен ухвалювати узгоджені рішення. Парламентська відповідальність уряду фактично втрачається.
Розпорошена партійна система.
Цей тип партійної системи є класичним зразком багатопартійності, з якого вона практично сформувалася. Він характеризується значною кількістю партій, що можуть брати участь у боротьбі за владу. Уряд формується з представників декількох партійна основі їхнього пропорційного представництва в парламенті, згідно результатів виборів, і може змінюватись кілька разів за одну легіслатуру парламенту. Це спричиняє у державі значну політичну нестабільність – часту зміну при владі політичних партій, часті урядові кризи. Типова ознака цієї багатопартійності – відсутність партій, що отримують переконливу перемогу над іншими, партії більшості. Партії є роздрібленими, малими. Після перших післявоєнних виборів у Німеччині 1949 р, існувало 16 політичних партій, з яких найменша здобула 0,02 % голосів виборців. У Аргентині у виборах
1965 р. брало участь 200 партій. Другою типовою ознакою цієї партійної системи є створення коаліцій з метою здобуття більшості в парламенті, необхідної для здійснення влади. У межах цієї системи не може бути урядів більшості поза коаліцією. Хіба лише за винятком безпартійного уряду, коли не вдається сформувати уряду на основі партійного представництва чи уряду меншості, який толерується більшістю партій, представлених у парламенті. Решта партій створюють коаліційну опозицію.
Третьою характерною ознакою цієї системи є нестабільність створюваних коаліцій, нестача стабільного зв’язку між учасниками коаліції. Тривалих та міцних союзів у межах коаліційне існує дуже часто створена коаліція нездатна проіснувати до кінця каденції парламенту, і виникають кілька різних коаліцій, що змінюють одна одну. Класичні форми розпорошеної опозиції можемо спостерігати в міжвоєнний періоду європейських державах, після Другої світової війни у Франції. Прикладами системи цього типу є Фінляндія та Бельгія. У Фінляндії до 1987 р. домінували лівоцентристські коаліції, які спиралися на підтримку Партії центру та Соціал-демократичної партії, в межах яких з’явилися і менші партії, наприклад Шведська народна чи Комуністична партії. У х і х роках найбільшою була Соціал-демократична партія, яка здобувала до 24,5 % голосів виборців, а три інші партії не перевищували 20 го бар’єру голосів. У ті роки поступово зросла підтримка Консервативної партії (у виборах 1983 та 1987 рр. вона здобувала 22 та 23 % голосів) та певним чином ослаблювала позиції соціал-демократів. Остання на виборах р. виявилася другою, а її обігнала Партія центру (24,8 %). Вибори 1995 р. порушили традиційний стан рівноваги – найсильнішою виявилася Соціал-демократична партія
(28,3
%), а Партія центру набрала 20 %. Бар’єр у 15 % перейшла лише Консервативна партія, інші ж партії надто малі. У Бельгії після виборів 1987 р. у парламенті було 11 партій, з них 6 фламандських і 5 валлонських, а після виборів 1991 раж фламандських та 5 валлонських. Жодна з парламентських партійне набрала більше 20 % голосів. У 1991 р. найбільша партія Бельгії – Християнська (фламандська) – здобула 16,7 % голосів виборців (на виборах 1987 р. – 19,5 %). Основою існування розпорошеної партійної системи є сильна
різнорідність і гостра конфліктність суспільства, коли нові соціально-політичні поділи накладаються на давно існуючі. Це викликає появу значної кількості політичних партій, що гостро конкурують між собою. Міжпартійна конкуренція в межах пропорційної системи вимагає від кожної з партій підкреслення своєї індивідуальності, відокремленості. До цього слід додати і чисто суб’єктивний (психологічний) чинник – небажання правлячої еліти політичних партій об’єднуватися, щоб не втрачати своїх керівних позицій. Крах багатьох спроб об’єднання некомуністичної лівиці у Франціїв рр. значною мірою зумовлений саме цим чинником. Гострота міжпартійних суперечностей ускладнює створення урядових коаліцій. Часто цей процес розтягується на кілька тижнів. Створена коаліція є нетривалою, ситуативною. Ця система посилює політичну вагу малих партій. За умови, коли жодна з партійне має суттєвої переваги, малі партії можуть стати учасниками урядової коаліції і навіть визначальною силою. Наприклад, одна з найменших партій IV Республіки - французькі радикали, мали найбільшу кількість прем’єрів. Це була її ціна за участь у правлячій коаліції. Система сприяє формуванню коаліцій навколо центристських партій (лівоцентристських чи правоцентристських. Однак, звичайно, такі коаліції не задовільняють нікого – ні лівих, ні правих. Надзвичайна нестабільність системи часто призводить до кризи суспільно-політичного устрою загалом, а відтак до її заміни шляхом революції чи перевороту. Поряд з недоліками ця система має і переваги. В класово й ідеологічно роз’єднаному суспільстві значна кількість партій відповідає інтересам існуючих класів та верств, які вбачають у них своїх політичних репрезентантів. Так, зокрема, сильні комуністичні партії Франції, Італії зароджувалися в межах такої системи.
Ця партійна система сприяє адекватній соціальній репрезентації. Кожний виборець може знайти собі близьку політичну партію і проголосувати за неї, не побоюючись втратити свій голос. За певних соціальних ситуацій легка зміна правлячої коаліції також має свої переваги. Вона легко реагує на зміни політичних настроїв, а не тримається за владу будь-якою ціною. Типовим прикладом є здійснення влади в Італії, де часто змінюють одна одну лівоцентристська (християнські демократи з соціал-демократами чи соціалістами) та правоцентристська християнські демократи з лібералами) опозиції. Виникнення фашистських режимів у країнах Європи та військових режимів у Латинській Америці найчастіше відбувалося на основі цієї політичної системи.
10. 5. 3. Система домінуючої партії. Цей тип партійної системи виокремив М. Дюверже, позначивши цим терміном партію, яка здійснює керівництво протягом певного проміжку часу в результаті перемоги на парламентських виборах ідентифікується з цілим народом, її доктрини, ідеї та стиль повинні збігатися з ознаками цілої епохи. Як приклад таких партій М. Дюверже наводить партію радикалів у ІІІ Французькій Республіці, соціал- демократичні партії Скандинавських держав, Індійську партію Національний конгрес. Саме поняття домінуючої партії швидше стосується типології партій, ніж партійних систем, однак у розумінні М. Дюверже це особливий тип партійної системи, в якому існує домінуюча партія. У його розумінні система домінуючої партії є посередньою між однопартійною та багатопартійною системами. Підсистемою домінуючої партії треба розуміти таку багатопартійну систему, в якій лише одна партія здобуває
переконливу перемогу (більше 50 % голосів та мандатів, а інші партії нездатні між собою домовитися чи настільки слабкі, що не становлять для правлячої партії жодної альтернативи. Отже, домінуючу партійну систему визначають дві ознаки домінування однієї партії відсутність серйозної опозиції, достатньої для того, щоб мати шанси на виграш. Р. Шварценберг запровадив навіть поняття домінуючої та ультрадомінуючої партійних систем. До першої він зачисляв системи скандинавських держав, Італії та голлістської Франції. Для них характерна перша ознака, а до ультрадомінуючої партійної системи – Індію та Мексику, де є обидві ознаки. Однак така класифікація не знайшла застосування. Швидше можна твердити прорізний ступінь домінування. Наприклад, у південних штатах Демократична партія США мала таку перевагу, що республіканці там навіть не виставляли своїх кандидатів. Якщо в США одна партія домінувала на локальному рівні, то в Мексиці, Індії, Пакистані, Ірані ця партійна система має загальнонаціональний характер. У менш демократичних умовах домінуючі партії донедавна утримували керівництво в Аргентині, Болівії, Уругваї т Парагваї. У Мексиці система домінуючої партії виникає 1928 р. і бере свій початок у довготривалій громадянській війні. Спочатку домінуючою вважали Народну революційну партію (з 1946 р. вона отримала назву Революційно-інституційної партії. Її гегемонія була незаперечною. Партія висуває кандидата в президенти й контролює державну владу. У 1968 р. у нижній палаті мексиканського парламенту вона мала 175 депутатів, а всі інші партії лише 35, вона контролює профспілки, інші громадські організації. Шлях до політичної кар’єри пролягає лише через членство у цій партії. Домінування РІП зумовлене в першу чергу її поважною роллю в революційному русі. Однак інші політичні партії незаборонені
Домінуюча партійна система в Індії виникає тут з х років однак, з р. її перевага постійно зменшується, а на виборах
1977 р. вона зазнала поразки) і відзначається меншою стабільністю і меншою перевагою партії. Генезу цієї партійної системи в Індії треба шукати в ролі, яку відіграв Індійський національний конгресу національно-визвольному змаганні, в боротьбі за її незалежність, у надзвичайній популярності серед населення керівників партії – М. Ганді, Д. Неру. Після заснування 1948 р. держави Ізраїль Лейбористська партія засновниками якої виступили переважно лідери європейського сіоністського руху) незмінно утримувала владу тут аж до 1977 р. Класичними країнами, де партійна система цього типу формується природним шляхом, без жодного обмеження конкуренції є Швеція та Японія. Соціал-демократична робітнича партія Швеції (СДРПШ) була правлячою в періоди з 1932 по 1976 рр. із по 1991 рр. Ліберально-демократична партія Японії
(ЛДПЯ) безперервно формує уряд, починаючи з 1955 р. Наприкінці
60- хна початку х років до цього типу партійної системи можна було зачислити багато країн – Чилі (до 1973 р, Норвегію, Францію (V Республіка, Ісландію, Данію, Ірландію, Туреччину, Уругвай (до 1973 р. Критерій, згідно з яким партія проголошувалась провідною, полягає втому, що вона відокремлюється від решти партій, володіючи високим політичним потенціалом. Система домінуючої партії належить до сфери партійного плюралізму. Інші партії існують поряд з домінуючою і вважаються її законними суперниками. Тому система з домінуючою партією належить до системи більш ніж однієї партії, в якій періодичне чергування не відбувається. А це наслідок того, що одна з партій у процесі відкритого змагання отримує більшість місць у парламенті.
Домінуюча партія не лише намагається ідентифікувати себе з
політичним режимом, опорою якому вона служить, алей прагне зібрати не менше 30 % голосів на виборах, щоб отримати значний відрив від інших партій і визначати складі орієнтацію урядової коаліції. Отже, домінуюча партійна система – це така система, де партія, яка домінує отримує відносну більшість голосів виборців (та місць у парламенті. Важливо наголосити, що за основний критерій береться не кількість партій, а розподіл влади між ними. Саме тому система домінуючої партії виникає або з двопартійного, або з фрагментарного поділу. Важливо підкреслити і те, що ця партійна система створює однакові можливості для конкуренції всім партіям і таким чином виступає типом партійного плюралізму, за якого не відбувається жодних змін. Але це не дає підстав порівнювати цю систему з однопартійною. З усіх партійних систем, властивих демократичним багатопартійним режимам, система домінування відрізняється найвищим рівнем стабільності, що зумовлено однопартійним складом урядуй наявністю стійкої більшості в парламенті. Однак, в умовах існування політичного плюралізму багаторічне утримання влади однією партією є явищем досить рідкісним. У діяльності керівництва державою ця система подібна до однопартійної. М. Вейнер та Дж. Ла Паломбара у своїй класифікації зачисляють її до плюралістичних однопартійних. Усі ключові посадив державі обіймають представники домінуючої партії. Ключову роль у політичній системі відіграють лідери партії та її керівні, а недержавні органи. Партійні лідери є водночас державними діячами – президентом у Мексиці, прем’єром в Індії. Політична кар’єра пов’язана з членством у домінуючій партії. Однак, на відміну від фашистської системи, партійні органи в межах даної системи не виконують жодних публічних функцій. Особливості цих систем залежать від стабілізації системи
домінуючої партії чим вища стабільність домінуючої партії, тим повніше в ній реалізуються ці особливості.
10. 5. 4. Атомізована (мультипартійна) система.
Атомізована система характеризується наявністю багатьох політичних партій або їх повною відсутністю, нечисленністю і незначною впливовістю, наявністю антисистемних угруповань, формуванням уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції, демократичним або автократичним політичним режимом. Атомізована система поділяється на системи крайнього плюралізму та авторитарної псевдопартійності. Перший тип атомізованої системи загалом властивий усім державам – колишнім республікам СРСР, а також більшості країн Східної Європи. Багаторічна комуністична олігархія змінилася тут на широкий конгломерат порівняно невеликих політичних партій
(1-
10 тис. членів. Так, нещодавно кількість партій у Польщі становила 132, в Грузії – 79. За умов крайнього плюралізму формування урядів відбувається або на широкій коаліційній основі, яку країнах Східної Європи, або за позапартійними критеріями, яку державах – колишніх республіках СРСР. За ідеологічним спрямуванням політичний спектр партій цієї системи надзвичайно широкий – від традиційних ідеологічних партій до екзотичних. Так само широко розрізняються ці партії за іншими базовими характеристиками. Другий тип атомізованої системи
– авторитарної псевдопартійності – характерний, насамперед, для деяких країн Третього світу (Уругвай, Парагвай, Гаїті. Тут є багато партій, між якими точиться боротьба, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебувають у руках військової або бюрократичної верхівки, що стоїть над партіями і традиційними інститутами парламентської чи президентської демократії. Атомізована система найменш стабільна та ефективна з усіх
партійних систем. Вона здатна до несподіваних стрибків як вбік однопартійної диктатури (Росія 1917 р, такі вбік стабільних партійних систем. Загалом переваги і недоліки головних типів партійних систем наведено у таблиці. Типи партійних систем
Сис-


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал