Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Pdf просмотр
Сторінка35/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38
10. 2. 2. Авторитарна однопартійна система. Авторитарна однопартійність властива політичній системі, де існує система контролю, що немає достатньої влади та амбіцій щоб підкорити собі все суспільство. Характеризується вона обмеженням політичної активності опозиції. Певна кількість підгруп утримується від участі у політичному житті. Авторитарна однопартійність є системою контролю, але меншої ідеологічної сили та здібності до мобілізації. Крім того, контроль здійснюється
за допомогою звичайних, а не репресивних інструментів влади, наприклад, права. Авторитарна система може відповідати певному ступеню політичної демократії. Турецька однопартійність (1923-1946) ніколи не базувалась на доктрині єдиної партії. Вона ніколи офіційно не визнавала такої монополії, не робила спроб виправдати себе, чи то існуванням безкласового суспільства, чи прагненням покласти край парламентській боротьбі й ліберальній демократії. Для її лідерів ідеалом залишалася багатопартійна система, а монополія була лише результатом особливої політичної ситуації, що склалась у Туреччині. Система Кемаля, хоч і не була фашистською, не стояла ближче ідо демократії. Туреччина до 1946 р. не досягла цієї стадії. Вибори практично були плебісцитами одного кандидата, а основні політичні свободи залишалися дуже обмеженими. Якщо однопартійна система та демократія можуть частково збігатися, то це відбувається не стільки в статичній площині скільки в динамічній. Деякі тоталітарні партії, що функціонують у плюралістичних системах можна назвати фактичною однопартійністю, так само деякі однопартійні системи можна назвати фактичним плюралізмом. Останні деякі дослідники вважають перехідною стадією на шляху до демократії. Плюралістична багатопартійна система на ґрунті країн зі старою соціальною структурою, в яких основна маса людей – неосвічена, підтримує і зміцнює владу старої аристократії і тим самим перешкоджає становленню справжньої демократії. Приклад Туреччини, навпаки, демонструє, що шляхом однопартійності, якщо впроваджувати її розумно, можна поступово створити певний правлячий класі незалежну політичну еліту, що уможливлює становлення справжньої демократії у майбутньому. За деяких умов, – зазначає М. Дюверже, – єдина партія може проводити первинне політичне оформлення мас, яке дає змогу поступово
нав’язувати їм певні політичні уявлення авторитарний режим, який породжений однопартійністю, може ліквідувати всі феодальні пережитки і створити необхідні економічні і соціальні умови для майбутнього розвитку політичної свободи. Що стосується тоталітарної та авторитарної моделей однопартійності, то вони досить часто розглядаються у літературі під назвою диктатура (тоталітарна чи авторитарна. Однак, слід зазначити, що єдина партія не завжди тоталітарна. Відомі приклади, коли єдині партії не були тоталітарними і, навпаки, існують тоталітарні партії і в багатопартійних системах. Для позначення єдиних нетоталітарних партій у літературі вживаються терміни однопартійна догматична модель (Дж. Сарторі), природна однопартійність (Дж. Блондель), однопартійний плюралізм (Дж. Ла Паломбара).
10. 2. 3. Догматична однопартійна система. Застосування
ідеологічно-догматичного критерію до класифікації партійних систем започаткував ще Г. Алмонд. Саме у нього знаходимо протиставлення ідеологічного типу партії догматичному. Цей підхід розрізняє партії, які ґрунтуються на відповідних ідеологічних доктринах, і ті, які не базуються на них (недоктринні). Різниця між ідеологією та догматизмом, – зазначає Дж.
Сарторі, – не тільки проходить через увесь партійний спектра й представляє цілком новий погляд на однопартійність. Однопартійність здатна з’явитись та існувати без будь-якої ідеологічної підтримки. Одинична партія може існувати на простих засадах доцільності. Догматична партія твердо дотримується шляху природного розвитку тане ставить собі замету створення нового суспільства, тоді як ідеологічна партія схвалює нав’язаний розвиток, який підпорядковується цілям майбутнього. Щодо догматичної одиничної партії, то їй бракує легітимності
ідеології та вона має менший примусовий потенціал. Догматична одинична партія немає достатньої ідеологічної згуртованості, тому її відносини з опозицією будуються швидше на принципах культурного, ніж політичного впливу, об’єднання, а не деструкції. Крім того низький ступінь внутрішньої ідеологічної згуртованості робить організацію догматичної партії досить вільною та плюралістичною. Цей тип однопартійності ще іноді трапляється у літературі під назвою опікунської, чи скеровуючої демократії або педагогічної диктатури. Такий тип природної (на відміну від штучної) однопартійної системи був поширений у минулому в країнах Латинської Америки, зустрічався в малих державах Карибського моря та Тихого океану. Як приклад можна назвати острів Мен, на якому офіційно існувала лише одна партія – Лейбористська невеличка і аж ніяк не правляча, Малаві, Кот-д’Івуар. Повнішу уяву прорізні типи однопартійних систем дає наступна таблиця
Критерій
Тоталітарна
однопартійні
сть
Авторитарна
одно-
партійність
Догматична
одно-
партійність
Ідеологія Сильна тотальна Недуже сильна тотальна Недоречна та дуже слабка Ступінь примусу та мобілізації Високий Середній Низький Політика стосовно опозиції Деструктивна Ексклюзійна, роз’єднувальн а
Абсорбуюча, об’єднувальна Існування незалежних підгруп Заборонено Дозволено існування неполітичних Дозволено

10. 2. 4. Гегемоністська партійна система. Ситуація однопартійності контрастує з системами в деяких комуністичних державах, де формально існувала багатопартійність (так звані країни народної демократії. На практиці ж коаліційні угоди (згідно з якими існуючі в державі партії визнавали керівну роль правлячої партії) були нав’язані комуністами примусово, що давало їм можливість цілковитого контролю над політичною системою. Така партійна система отримала назву моноцентричної, або гегемоністської. Автор цього терміну польський учений Є. Вятр застосовував його для характеристики партійної системи Польщі. Однак, у 50-
80- ті роки ця система була типовою для всіх соціалістичних країн Східної Європи. Наприклад, у Болгарії до останнього часу крім комуністичної партії легально брала участь у політичній організації ще одна партія, в Польщі – 2, в НДР та Чехословаччині – по 4 партії, в Китаї – 8. Така ж багатопартійність існувала і в СРВ та КНДР. Польський політолог А. Боднар серед причин виникнення союзницьких партій називав необхідність пошуку форм для передання впливу комуністичної партії на середовище, на яке їм було важко впливати самостійно (фермери, дрібні підприємці тощо. Крім того, така система використовується для заспокоєння опозиції. Вона є не лише психологічним виходом, а і безпечним важелем управління політичною системою. До того ж з’являється додатковий засіб забезпечення еліти таким обсягом інформації, який інша партія не зможе отримати. Модель гегемоністської партії посилює функцію політичної комунікації. Для партії-гегемона усі базові характеристики тотожні відповідним характеристикам єдиної тоталітарної партії. угруповань Влада Необмежена Частково обмежена Обмежена
Опрацювання польського зразка чітко вказує на той факт, що система гегемоністської партії не може трактуватись як багатопартійна, а становить дворівневу систему, в якій одна партія спрямовує свій вплив на другорядні політичні угруповання. І хоча формула гегемоністської партії може набути зовнішнього вигляду конкурентної політики, але вона не зможе реалізувати її по суті.
Партії-союзники є насправді лише партіями-сателітами. І якщо вони входять до складу уряду, то це не означає, що вони беруть участь і у поділі влади. Навіть коли партії-сателіти отримують адміністративні, парламентські та урядові посади, вони не стають справжніми учасниками політичного процесу, а їхній статус значно нижчий порівняно з представниками гегемоністської партії, що, своєю чергою, суттєво впливає на можливість демонстрації незалежної політики. Такий тип розподілу влади називають симульованим плюралізмом та симульованим партійним ринком. Заснована на примусі партійна система гегемоністського типу існує не лише у комуністичних чи прокомуністичних державах, таких як Ефіопія чи Ангола, які цілком пристосували до своїх умов марксистську систему правління. Вона також існує в таких країнах, приміром, як Заїр та Малаві. З крахом комуністичних режимів у країнах Східної Європи цей тип партійної системи фактично відійшов у минуле. Поняття тоталітарної гегемоністської партії є неприйнятним, але допускається її авторитарний тип. У зв’язку з цим Дж. Сарторі виділяє ідеологічну гегемоністську партію, догматичну гегемоністську партію. Прототипом ідеологічної гегемоністської партійної системи вважалася Польща, а прототипом догматичного її типу – Мексика. У Мексиці існування другорядних партій допускалося лише доти, доки вони залишаються саме такими. У Португалії після перевороту 1974 р. була дозволена діяльність тільки однієї партії -
Партії національної народної дії, але під час місячного передвиборного періоду незалежні кандидати могли представляти опозиційні сили та брати участь у виборчій кампанії. Після виборів опозиція розпускалась, тому що не отримувала належного партійного статусу. Але, з іншого боку, протягом цього часу кожні чотири роки змагання було досить ефективним та суттєво порушувало спокій режиму, що було неможливим за польського варіанту. Ця форма однопартійної системи дуже поширена й часто є прелюдією до законної заборони діяльності політичних партій, як це мало місце у Кенії, Замбії та Зімбабве. Опозиція переслідується, партії примусово об’єднуються або розпускаються. Дж. Блондель називає цей різновид однопартійності однопартійною системою з неконституційними репресіями проти опозиції. Отже, загалом серед класичних однопартійних систем треба розрізняти два їх основні різновиди
1) системи, в яких усі партії, крім правлячої, офіційно заборонені або їхнє існування є формальним, заснованим на визнанні провідної ролі партії-гегемона;
2) системи, в яких за умов плюралістичної демократії, але за переважання непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії ще не робились або зазнали поразки, однак не через протидію їм збоку політичної влади. Міжнародний досвід показав, що однопартійність протягом тривалого історичного проміжку часу ніде не забезпечила ані політичну стабільність, ані економічну ефективність. Ідея утвердження гуманної, демократичної влади з монополією якої- небудь партії чи революційної сили на політичні та духовні цінності не витримала перевірки часом.

10. 3.
Двопартійна система Як зазначав М. Дюверже, природний розвиток суспільства веде до появи двопартійної системи. Двоякість партій може бути не завжди, але майже завжди є двоякість тенденцій. Упродовж історії всі великі конфлікти були за своєю природою дуалістичними. Будь- яка політика включає вибір, принаймні, між двома рішеннями. Коли громадська думка стикається з фундаментальними проблемами, вона викристалізовується навколо двох протилежних полюсів.
Система ця отримала назву двопартійної, хоча на практиці маємо справу з більшою кількістю партій, представлених у межах даного типу. Однак, лише дві з них є домінуючими втому сенсі, що тільки одна з них здатна самостійно виграти вибори і створити уряд. Перемога такої партії на парламентських виборах забезпечує їй владу в державі на час каденції парламенту. Інші партії настільки малі, що або взагалі не мають свого парламентського представництва або воно настільки незначне, що не враховується і не заважає правлячій партії здійснювати владу. В США, наприклад, крім двох партій-гігантів – Демократичної та Республіканської, є й інші, такі як лейбористська, соціалістична, прогресивна, фермерська. Однак величезна диспропорція між ними дає підстави розглядати систему США як типово двопартійну. У двопартійних системах дві основні партії, звичайно, набирають більше 90 % голосів виборців. Розклад сил між двома партіями переважно більш-менш рівний. Різниця зовнішніх впливів незначна, а виграш голосів мінімальний. Наприклад, у Великобританії перевага однієї з партій у 2-5 % може вирішити результати змагання. Це явище отримало в літературі назву swing. Перевага (swing) вдає партії перевагу в 3 % мандатів. Внутрішньополітична боротьба між обома партіями може складатися і в такий спосіб, що одна з політичних партій може
утримувати владу протягом досить тривалого часу, здобуваючи кожного разу перемогу на виборах. Наприклад, Демократична партія США вигравала на всіх президентських виборах з 1933 по
1952 рр., а перед тим довгий час перемагала Республіканська партія
(1869-1884, 1897-
1912). В Англії консерватори безперервно перебували при владі з 1951 до 1964 р. (в 1976-1979 рр. лейбористська партія повинна була скористатися парламентською підтримкою лібералів. Подібне явище спостерігаємо в х роках в Австрії (гегемонія соціал-демократичної партії. Такого типу домінування жодною мірою не ґрунтується на структурних ознаках суспільства (наприклад, існування сильних релігійних, професійних чи етнічних груп, є воно, швидше, кон’юнктурним феноменом, пов’язаним з системою конкурентних зв’язків між партіями. Це породжує певні сумніви щодо обґрунтованості виокремлення деякими авторами додаткової групи партійних систем – двопартійної домінуючої системи. Дж. Сарторі для означення такого типу змін вводить поняття переддомінуючої партії. Отримання більшості голосів виборців, яка дає можливість формувати парламентську більшість, є засадничою ознакою двопартійної політичної системи. У двопартійній системі дві партії змагаються між собою не лишена виборах, ай далі як правляча та опозиційна партії. Між партологами й досі триває жвава дискусія стосовно того, чи вважати двопартійну систему антиподом, чи варіантом багатопартійної системи. Аргументи є в обох сторін, оскільки двопартійна система багато чим відрізняється від багатопартійної системи, але, водночас, у багатьох моментах вони дуже схожі. Описуючи історичну еволюцію двопартійності М. Дюверже зазначає, що в ХІХ ст. вона виражалась головно у змаганні між двома буржуазними партіями - консерваторами та лібералами. На
початку ХХ ст. цей тип дуалізму змінюється змаганням між буржуазними та соціалістичними партіями, а згодом – змаганням між буржуазними та комуністичними партіями. Батьківщиною двопартійності вважається Великобританія. Партії консерваторів (торі) та лібералів (віги) там змінюються при владі з моменту утворення конституційної монархії. У 1924 р. лібералів змінюють лейбористи. З Великобританії ця система поширилась у держави Співдружності. Точно визначити кількість держав з двопартійною системою важко. Згідно з класифікацією
Бенікса та Текстора, їх є 11. Р. Даль налічує – 8, а Дж. Сарторі до двопартійних держав зачисляє Великобританію, США, Нову Зеландію, Австралію, Канаду, Австрію. Уст. у континентальній Європі на парламентському рівні двопартійна система існувала лише в Іспанії (до 1923 р. Деякі дослідники вважають її явищем виключно англосаксонським. Однак, такий погляд не зовсім правильний, оскільки деякі англосаксонські країни мають багатопартійну систему, тоді як двопартійна система існує в Туреччині й в деяких латиноамериканських державах. Її еволюцію можна спостерігати і у деяких країнах Європи. Якщо, слідом за М. Дюверже, припустити, що двопартійна система є природною, то залишається з’ясувати, чому природа така прихильна до англосаксонських країні їхніх послідовників і чому існують перешкоди природі в країнах континентальної Європи. Інколи це пояснюють генієм англосаксонських народів і темпераментом латинської раси хоча багатопартійна система існує також і в скандинавських країнах, в Голландії і Німеччині. Дехто з авторів англосаксонську двопартійність пояснюють спортивними інстинктами британців, які розглядають політичну кампанію як матч між спортивними командами. Андре Моруа протиставляє прямокутному розташуванню палати громад британського парламенту з її двома рядами лавок французькому півколу, де
відсутня будь-яка чітка лінія розмежування, що заохочує до збільшення груп. Ці коментарі, зрозуміло, не можуть вважатись серйозними. На більшу увагу швидше заслуговує історичне пояснення. Очевидно, що давня традиція дуалізму в Англії та Америці є вагомим фактором. Залишається з’ясувати, чому вона має такі глибокі корені. Тільки детальне дослідження умов кожної країни допоможе з’ясувати справжнє походження двопартійних систем. Вплив таких національних факторів, звичайно, дуже важливий, але при цьому особливу увагу треба звернути на тип виборчої системи в державі. Вплив виборчої системи можна виразити такою формулою простій мажоритарній системі одного бюлетеня відповідає двопартійна система. Серед усіх гіпотез ця найближча до істини. Ми можемо спостерігати майже повний збіг між простою мажоритарною системою одного бюлетеня та двопартійною системою. Винятки трапляються дуже рідко і пояснюються виключно специфічними умовами. Звичайно, проста мажоритарна система працює на двопартійність, ускладнюючи можливість представництва на політичній арені третій партії. Мажоритарна система може відновити дуалізм, знищений появою третьої партії. Порівнюючи формування партійних систем Великобританії та Бельгії, помічаємо дивовижний контраст в обох країнах на початку минулого століття було анульовано двопартійну систему, коли на партійну арену вийшов соціалізм, а через 50 років мажоритарна система відновила двопартійність у Великобританії через усунення з політичної арени ліберальної партії, тоді яку Бельгії пропорційне представництво врятувало ліберальну партію і дало можливість створити комуністичну та інші партії. Отже, в тих країнах, які виявили чітку тенденцію тяжіння до двох партій, проста мажоритарна система може породити двопартійність, навіть якщо її там не було. Однак грубе застосування системи одного бюлетеня в країні, де
багатопартійність має глибокі корені (яку Франції, не дасть жодних результатів, хіба лише після тривалого часу. Виборча система такого типу діє в напрямі до двопартійності, хоча і не безпосередньо. Поряд з основною тенденцією існують також інші. Неостанню роль установленні двопартійної системи відіграє і психологічний чинник. Якщо в простій мажоритарній системі одного бюлетеня є три партії, то виборці починають швидко розуміти, що їхні голоси будуть втрачені, якщо вони продовжуватимуть голосувати за третю партію. Звідси і природне прагнення людей підтримати туз партій, яка вже має значне представництво. Деякі політологи відзначають також залежність між кількістю партій та політичною стабільністю. Двопартійна система, як вважає М. Дюверже, не лише виглядає найбільш відповідною природному порядку, але також потенційно стабільнішою, ніж багатопартійна. На думку багатьох політологів, саме двопартійна система оптимально зближує інтереси партії та держави. Двопартійна система створює однорідну та стабільну парламентську більшість, яка спирається на підтримку більшості виборців. Коли одна партія перемагає на виборах, вона формує однопартійний уряд, який залишається при владі до закінчення повноважень цього парламенту. Зміни можуть відбутися лише в персональному складі уряду. При цьому дуже рідко змінюється прем’єр-міністр. Високий рівень стабільності двопартійної системи пояснюється не лише однопартійним складом уряду, ай можливістю передбачати можливі зміни, оскільки кількість варіантів незначна. Це ж стосується й ефективності партійної системи. Сьогодні ці держави відзначаються достатньо високим соціально-економічним розвитком. Це також свідчить про переваги такої партійної системи. Щоб уряд більшості став можливим, – зазначає К. Поппер, –
необхідне щось подібне до двопартійної системи, яка існує у Великобританії та в Сполучених Штатах. Суть справи полягає втому, що за двопартійної системи, партія, яка зазнала поразки на виборах, повинна поставитись до цього серйозно. Втрату 5-10 % голосів за пропорційної системи виборці не розглядають як серйозну. З їхнього погляду це лише тимчасове коливання популярності. З часом люди звикають до думки, що жодна політична партія чи лідер не можуть бути фактично відповідальними за свої рішення, до прийняття яких їх змушувала необхідність утворення коаліції. Схильність до самокритики після поразки на виборах значніше виражена в країнах з двопартійною системою. Всупереч першому враженню, двопартійна система виявляється практично більш гнучкою, ніж багатопартійна. І, зрештою, двопартійній системі не дошкуляє представництво в парламенті дрібних партій. Недоліками двопартійної системи є можливості громадян щодо впливу на політику маленька реальна свобода вибору між партіями, особливо втому випадку, коли програми і політика партій одна від одної суттєво не відрізняються, як, наприклад, у США – за таких умов вибори перетворюються у вибори особистості, що призводить до зниження рівня участі громадян у виборах надмірна концентрація сил на суто міжпартійну боротьбу та певний консерватизм традицій виборчого процесу (звичайно більшість округів переходять у спадок кандидатам від однієї з партій і навіть сімейним кланам колишніх депутатів. Двопартійна система зазнає сьогодні серйозних змін. Ознаки майбутніх змін проявилися ще в ті роки ідо початку х років призвели до розмивання традиційних виборчих коаліцій, звуження масової бази, зменшилась і роль провідних партій як сил, що впливають на політичну свідомість і поведінку виборців. Значно зросла кількість виборців, які не ідентифікують себе з жодною партією. Помітним стало послаблення зв’язків між партіями та органами державного управління.
Аналіз нових моментів у діяльності двопартійної системи лігв основу численних прогнозів про майбутній занепад двопартійної системи. І хоча очевидно, що вона і далі виконує свої функції, розмивання соціальної основи провідних партій має довгостроковий характер та веде, зокрема, до розвитку централістських тенденцій в їхній організаційній структурі.
10. 3. 1. Американська та британська двопартійність. У межах двопартійної системи розрізняють дві її моделі – американську та британську, які відмінні між собою як організаційною будовою, такі характером політичного режиму президентський, парламентський. Республіканська і Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії мають більш ніж вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи. Ідеологією трьох з чотирьох згаданих партій можна вважати неоконсерватизм, а ідеологією Лейбористської партії – соціал- демократію. Для американських партій характерний кадровий тип членства, тоді як для англійських – масовий. Британська та американська двопартійні системи відрізняються, насамперед, структурами своїх провідних партій. У Великобританії партіям властивий високий ступінь централізації. Фінанси та бюджет перебувають під суворим контролем центру. За центром зберігається право затверджувати кандидатів, яких було висунуто місцевими осередками У США закриті збори партійних лідерів є незалежними одні від одних голови виборчих дільниць і їх комітети пов’язані з комітетами округу, останніми керують лідери та комітети штату. За межами штату практично немає ніяких організацій, влада державних лідерів і комітетів дуже обмежена. У британських домініонах рівень централізації нижчий, але він не досягає рівня
США. Соціальна база – надкласова, партії орієнтуються на всі суспільні верстви з певними регіональними особливостями в США промислова північ та аграрний південь) та ідеологічними у Великобританії. При цьому треба пам’ятати, що американські партії були засновані не на ідеологічному чи соціальному ґрунті, що вони містять у собі різнорідні елементи доктрини. Оскільки в США не було могутнього робітничого руху, там не розвивалися і європейські форми масових партій. Лише в першій чверті ХІХ ст., майже через півстоліття після проголошення незалежності, виникли партії – прототипи сучасних партій. Вихідною базою їхнього формування стали низові організації в штатах і на місцях, тобто партійна система США будувалась знизу догори. Сам політичний процес був достатньо персоналізований партійні штаби та активісти обслуговували тих чи інших популярних політиків, які висувались на виборні посади. Це сприймалось як альтернатива безособовій ієрархії партійної машини. Виборець голосує не стільки за представника тієї чи іншої партії, скільки за особистість. Іншою особливістю американської партійної системи є добір кандидатів шляхом попередніх виборів (праймеріз), в яких можуть брати участь усі прихильники тієї чи іншої партії. У цій процедурі яскраво виявилося намагання партій стати виразником інтересів і настроїв не стільки своїх членів, скільки широких верств виборців. Попри ці відмінності, між американськими та британськими провідними партіями чимало подібного. У двопартійній системі обидві партії є, звичайно, великими партіями, які мають широке коло членів та виборців. Веде це до об’єднання в межах однієї партії громадян з дуже різноманітними поглядами. Чим більша політична партія, тим різнорідніший склад її членів, що створює різні платформи, групи, тенденції і таким чином послаблює її
внутрішньопартійну структуру. Це є спільними ознаками всіх двопартійних систем. Наявність такої внутрішньої різнорідності партії підвищує значення партійного керівництва, яке може балансувати. Це призводить до зменшення залежності керівництва партії від думки членів партії та симпатиків. Різноманітність політичних поглядів в партії ставить її членів перед вибором або перейти у конкуруючу партію, або припинити свою політичну діяльність. У межах наявності в партії різних тенденцій, груп та платформ, опанування партійного керівництва однією з крайніх призводить до зростання внутрішньопартійної напруги. Тому більші шанси мають центристи, здатні гармонізувати крайнощі у межах партії. За багатопартійної системи крайнощі
інституалізуються, за двопартійної – гармонізуються. Тому двопартійні системи вкрай непридатні для радикальних партій комуністів, фашистів. Біпартизм позбавляє політику впливу демагогії, оскільки є джерелом певної політичної згоди. Він за своєю природою відрізняється від багатопартійності, яка змушує будь-яку партію, яка приходить до влади, керувати спільно з іншими, приписуючи їм свої власні помилки. За двопартійності (біпартизму) змагаються дві подібні гомогенні) партії. Звичайно кожна з них має свій погляд на владу і на суспільний розвиток, але вони сходяться в головному – кожна з них сподівається на одноосібне здійснення влади згідно зразі назавжди встановленим порядком. Механізм конкуренції у межах двопартійної системи веде до консенсусу з мінімальною конфліктною ситуацією. Ілюстрацією цього можуть бути США, де конфліктний потенціал суспільства значний, але це не позначається нарівні партійної системи. Крім цього, двопартійність передбачає цілу низку додаткових умов культурну гомогенність, консенсус з фундаментальних цінностей тощо. Двопартійна система створює особливий механізм державного керівництва. У Великобританії вона фактично спричиняє ліквідацію механізмів парламентського правління, отже немає мови
про зверхність парламенту над кабінетом чи про поділ влади на виконавчу та законодавчу. Факт, що прем’єром стає лідер партії, яка отримала парламентську більшість, зумовлює домінування уряду в політичній системі. Завдяки партійній дисципліні партійні лідери керують діяльністю партійної більшості в парламенті, яка зацікавлена в підтримці свого уряду і прем’єра. Уряд, таким чином, керує як виконавчою, такі законодавчою владою. У випадку серйозних розбіжностей міжпарламентською більшістю та урядом останній можуть змусити подати у відставку, але це не порушує принципів керівництва партії, яка має парламентську більшість. Іншою є ситуація в США. Тут партійна система узгоджується з конституційним ладом. Президентська система, яка дистанціює президента від конгресу, функціонує завдяки американській партійній системі. Президент немає, зазвичай, серйозної підтримки в конгресі, навіть якщо там більшість отримують члени його партії. Це є наслідком слабкої організації та дисципліни американських партій, що дає можливість здійснювати реальний розподіл влади між президентською та законодавчою гілками влади. За двопартійної системи лише дві партії мають такий сильний вплив, що можуть отримати в парламенті більшість місць і сформувати однопартійний уряд. Одна з цих двох партій утримує у своїх руках владу і конкурує з іншою великою партією (але без підтримки чи допомоги третьої партії. Така парламентська більшість у принципі гарантує стабільність уряду і робить можливим найбільш повне представництво інтересів громадян з урахуванням чергування при владі. Зміна влади є визначальною ознакою механізму двопартійності. При цьому зміну треба розуміти як очікування, а не як державну реорганізацію. Зміна передбачаєте, що дистанція між партіями незначна, а очікування надає можливість партії опозиції змінити правлячу партію, тобто поняття зміни переходить у поняття конкуренції.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал