Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка33/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38
Соціополітичні поділив Західній Європі (1980-1994)

Держава
Соціально-політичні поділи
Ступінь
конкурен
ції
Соціоеко
-
номічний
Релігій
-
ний
Культур-
но-
етнічний
Центр-
пери-
ферія
Австрія ВВ М
2,25 Бельгія ВВ В
3,0 Великобританія В М
1,25 Голландія ВВ Греція В
1,0 Данія В ММ Ірландія П П
1,0 Іспанія В П П П
2,5 Італія ВВП Німеччина ВВ М
2,25 Норвегія В ММ Португалія В П
1,5 Фінляндія В ММ М
1,75 Франція В М
1,25 Швейцарія В П П М
2,25 Швеція В ММ Як видно з цієї таблиці в більшості держав Західної Європи домінує один соціально-політичний поділ, переважно соціоекономічний. Часто крім нього виступає ще ряд соціально- політичних поділів, але менш важливих. Для семи держав ступінь конкуренції набуває дво- чи триступеневого характеру. Цей останній випадок має місце лише в Бельгії, де крім соціоекономічного поділу існують достатньо важливі культурно- етнічні та релігійні поділи.
9. 4. Основи типології партійних систем
Важливою проблемою теорії політичних партій є проблема класифікації партійних систем. Типологія партійних систем набуває сенсу з часу виникнення сучасних політичних партій з
розвиненою організаційною будовою і масовим членством. Виходячи з цього, всі існуючі класифікації можна поділити на дві великі групи – засновані на кількісному критерії та засновані на якісних критеріях. Жодна з цих класифікаційне може охоплювати всіх важливих аспектів партійної системи і жодна з них не може замінити одна одну. Вони не виключають одна одної, але з користю можуть взаємодоповнюватися. Розглядаючи класифікацію партійних систем польський учений В. Закревський вказує на необхідність розмежування давніх (елітарних) партійних систем від сучасних (масових) партійних систем.
9. 4. 1. Типологія на основі кількісного критерію. Є це найпростішою і найпоширенішою класифікацією партійних систем. Однак, основою для класифікації не може бути абсолютна загальна) кількість політичних партій, які функціонують у певній державі. Засадничою умовою обрахунку партій є їхня потенційна здатність здобуття та співучасті в здійсненні влади чи потенціал керівництва. Лише з урахуванням цього можемо підходити до класифікації існуючих типів партійних системна основі кількісного критерію. За такого підходу найочевидніший поділ на одно, дво- та багатопартійні системи. Маємо величезну кількість різноманітних варіантів багатопартійної системи, що викликають спроби додаткової їх класифікації. Прикладом цього може бути запропонована М. Дюверже категорія домінуючої партії. Ще далі в класифікації багатопартійності просунувся Дж. Сарторі. Така класифікація партійних систем отримала поширення в теорії партійних системі сьогодні вважається базовою. Однак, деякі дослідники теорії партійних систем виступають проти надмірного дроблення категорії багатопартійна система. Але якраз утому і полягає завдання класифікації, щоб виділити істотні відмінності, які існують міжпартійними системами в межах одного типу. Важливо показати їх усіх у розмаїтті та
багатстві. Що ж стосується загального поділу багатопартійної системи, то можна зустріти розпорошену багатопартійність двоблокову багатопартійність (система малої коаліції систему кооперації партій (великої коаліції систему домінуючої партії. Інша категорія дослідників виступає проти розгляду однопартійної політичної системи, справедливо відзначаючи суперечливість цього терміна. Однак, без врахування цього типу картина існуючих типів партійних систем буде далеко неповною. Тим паче, що вони становлять значну частку партійних систем світу і, як показали дослідження, не є такими простими і однозначними якими видаються на перший погляд.
9. 4. 2. Типологія на основі якісних критеріїв. Найзагальніший поділ партійних систем – поділ їх на конкурентні системи і такі, що обмежують чи не допускають конкуренції. Партійна конкуренція є надзвичайно важливим чинником партійної системи, який впливає на характер реалізації партією її функційна взаємини між політичними партіями. Дуже часто конкурентна система ідентифікується з демократією, а неконкурентна – з відсутністю демократії. Найчастіше прикладами неконкурентної партійної системи можуть бути однопартійні держави. З певними застереженнями це стосується й африканської однопартійності. Тому в межах неконкурентного типу партійних систем виокремлюють однопартійні системи недемократичного типу фашистські, комуністичні) та неконкурентні системи постколоніальних держав. Система конкуренції партій заснована направі створення та діяльності політичних партій і проявляється в конкурентних виборах та конкурентному керівництві. Що стосується конкурентності виборів, то це означає, що партії змагаються між собою за голоси виборців. Залежно від умові характеру політичної системи, ця боротьба набуває ознак боротьби
всіх проти всіх або двох-трьох блоків між собою. Необхідна умова існування конкуренції – наявність хоча б двох угруповань, що змагаються між собою за владу. Там, де їх немає, там немає конкурентної партійної системи. Конкурентність в межах функції керівництва полягає втому, що якщо одна партія чи партійна коаліція здійснює керівництво, то інша чи всі решта партій перебувають в опозиції, яка може існувати в певних зінституалізованих формах (як, наприклад, у Великобританії, Канаді, а може і поза формальними інституціями. Важливо, щоб існувала реальна політична сила, яка здійснювала б функцію опозиції. Обов’язковою умовою існування опозиційної політичної сили є її справжнє прагнення стати правлячою партією. Система ця отримала назву системи альтернативного правління, або ротації партій при владі. Цю тенденцію можна проілюструвати на прикладі парламентської системи Бельгії. Факт існування цієї системи вимагає від політичних партій дотримання певних правил, певного консенсусу у взаєминах між собою. Це передбачає насамперед те, що незважаючи на гостру взаємну критику і боротьбу, партії повинні зберігати свободу існування і діяльності своїх конкурентів, бути готовими до добровільного передання влади у випадку програшу на виборах.
Правляча партія створює умови для діяльності політичної опозиції, а остання шанує законі не вдається до нелегальних антизаконних методів діяльності. Лише тоді, коли всі учасники змагання дотримуються встановлених правил, система конкурентності може без перешкод існувати тривалий час. Прикладом тут можуть слугувати стосунки, які складаються між двома партіями-конкурентами у Великобританії. Існують різні форми, що обмежують конкурентність. Найяскравіший приклад – заборона діяльності політичних партій як це було у фашистській Німеччині чи в комуністичному СРСР. Другим прикладом обмеження конкурентності є недопущення
партій до участі у виборах або така маніпуляція виборчими процедурами, яка фактично зводить нанівець усі їхні виборчі зусилля. Третім прикладом є тривале виключення партії з процесу керівництва, незважаючи нате, що вона представлена в парламенті. У більшості випадків обмеження стосуються комуністичних, фашистських та інших радикальних партій. Однією з таких норм є також дозвіл на участь у розподілі депутатських мандатів. У ньому беруть участь партії, що подолали певний виборчий бар’єр – норма, яка спрямована проти малих політичних партій. Навпаки, там, де приміром, комуністична партія мала значні впливи, застосовувалася мажоритарна виборча система простої більшості. Наприклад, застосування цієї виборчої системи на виборах у Франції 1958 р. дало комуністам усього 10 мандатів, в той час, як за пропорційної системи вони б мали 88. Загалом згадані приклади хоча і обмежують ступінь конкурентності партійної системи, не ліквідовують її повністю. Іншим способом обмеження конкурентності партійної системи вважають ізоляцію політичної партії в парламенті, недопущення її до процесу керівництва. Найчастіше застосовується це щодо комуністів. У Франціїв період IV Республіки згідно з регламентом, при голосуванні за прем’єра голоси комуністів не враховувалися, обраним вважався той кандидат, який набирав більшість некомуністичних голосів. Така практика звичайна для більшості держав (хіба за винятком Фінляндії, де партійна конкуренція обмежується партіями, лояльними до існуючого ладу. Можемо загалом визначити, що конкурентність партій тим повніша, чим менше засадничих поділів є між партіями певної системи. Певний мінімум політичної та ідеологічної гомогенності є основою партійної конкурентності. Там, де цієї гомогенності немає, де різниця між партіями глибока та гостра, там конкурентність підлягає обмеженню або ліквідується взагалі. Р. Дал при цьому зазначає, що явище конкурентності політичних партій та опозиції є недавнім сучасним винаходом і стосується небагатьох держав. Із
113 держав – членів ООН 1964 р. лише 30 протягом останніх 10
років мали політичну систему, де легально існувала опозиція.
Дж. Ла Паломбара та М. Вайнер запровадили в науковий обіг ще два якісні критерії поділу партійних систем. Перший – це поділ системна гегемонічні та змінні, другий – поділ на ідеологічні та прагматичні системи.
Гегемоністська система – це така система, в якій одна партія здійснює державне керівництво протягом тривалого часу. До таких систем вони зачисляють США, де були періоди, коли республіканці перебували при владі до 20 років, Індію, Норвегію, Японію під час правління лібералів, а також Італію, де всі післявоєнні урядові коаліції формувалися навколо християнських демократів. Змінна партійна система навпаки характеризується частою і регулярною зміною партій при владі. Ця система була типовою для
IV Республіки у Франції та Великобританії. Поділ на ідеологічні та прагматичні системи пов’язаний з поняттям ідеологічної та прагматичної партії. До ідеологічної належить така система, в якій конкуренція між партіями заснована на ідеологічних суперечностях, які і є основою міжпартійного змагання. Прагматична система – це такав якій політичні партії змагаються між собою за допомогою неідеологічних аргументів. Для Дж. Ла Паломбари та М. Вейнера прикладом такого типу системи є партійна система США.

9. 5. Типологія партійних систем
9. 5. 1. Типологія М. Дюверже. М. Дюверже як принциповий вимір класифікації партійних систем застосовує поняття кількості партій (т. зв. номерна класифікація. Він пропонує класичний поділ на системи однопартійні, англосаксонську двопартійність та
багатопартійність. Класифікація ця недосконала, оскільки, скажімо, партійні системи континентальної Західної Європи належало б зачислити до категорії багатопартійних систем. У цій групі опинилися б такі відмінні за своїм характером системи, як наприклад, багатопартійна італійська та австрійська. А Великобританія виступає одиноким прикладом двопартійності. Це надто загальний підхід до класифікації, яка стирає відмінності, що існують між конкретними партійними системами. Та це не означає, щозмінна кількості партійне має значення. Кількість партій, які змагаються в межах конкретної партійної системи дає нам орієнтацію стосовно ступеня, в якому політична влада залишається сфрагментованою чині, розпорошеною чи сконцентрованою. Іншими словами, на підставі кількісного критерію можна зорієнтуватися стосовно правдоподібного характеру політичної конкуренції, масштабів, стилю та ступеня її інтенсивності. Г. Сйоблом звертає увагу, нате, що, знаючи, скільки партій змагається в партійній системі, можна передбачити, принаймні, кількість можливих зв’язків, які можуть виникнути між ними. Коли існує дві партії, то маємо справу з одним домінуючим типом взаємних зв’язків і впливів. У випадку трьох партій з’являються вже три такі уклади, чотири партії – 6 укладів, п’ять партій – 10 укладів. Чим більше партій, тим складніший комплекс взаємовпливів та взаємозв’язків між ними в межах партійної системи. Тактика правлячих та опозиційних партій повинна змінюватися залежно від конкуруючих суб’єктів, що знаходить відображення, наприклад, у способі творення урядових коаліцій і в самому їхньому функціонуванні. Кількість партій вказує нате, скільки конкуруючих політичних орієнтацій треба розглядати при аналізі системи, однак, не характеризує їх відносної величини.
9. 5. 2. Типологія Дж. Блонделя. Дж. Блондель застосовує у своїй класифікації партійних систем дві змінні кількість партій та
їхній розмір. Відповідно до цього він вирізняє чотири типи конкуруючих партійних систем двопартійну, два-і-пів партійну систему, багатопартійну з домінуючою партією та багатопартійну систему без домінуючої партії. Прикладом двопартійної системи виступає партійна система Великобританії та Мальти, де за владу борються дві партії. Не означає це, що інших партійне існує, але в силу виборчого законодавства чи традиції тільки дві партії мають шанс здобути підтримку більшості населення, а відтак самостійно сформувати парламентську більшість та однопартійний уряд. Партія, що здобула меншу кількість голосів, виконує функції опозиції, готуючись до опанування влади за підсумками наступних виборів.
Два-і-пів партійна система – це термін, який Дж. Блондель застосовує до такого типу двопартійності, коли жодна з двох сильних партійне має достатньої кількості мандатів у парламенті для формування абсолютної більшості й однопартійного правління, атому змушена утворювати блок з третьою партією, позиції якої в суспільстві значно слабші ніж позиції двох попередніх. Джерелом сили цієї партії є її центральне положення між двома сильними партіями, що дає можливість брати участь у формуванні правлячої коаліції з обома партіями (партія-маятник). Отже, третя партія має значний коаліційний потенціал, який дає їй можливість постійно залишатися молодшим партнером (доповнювальною партією) правлячої коаліції. Як приклад такого типу Дж. Блондель наводить партійну систему Німеччини. Для характеристики різних типів багатопартійності Дж.
Блондель запроваджує поняття домінування. Багатопартійна система з домінуванням однієї партії – це така система, за якої в межах багатопартійності виділяється одна партія, яка домінує серед інших партій, однак не володіє абсолютною більшістю в парламенті, атому для її формування змушена
вступати в коаліцію з іншими партіями в межах якої виступає як ініціативна партія. Суть домінування, за Дж. Блонделем веде до того, що ця партія хоча й не здобуває абсолютної більшості, однак володіє значно більшою силою в парламенті ніж інші партії – вона необхідна для творення урядової коаліції більшості. Прикладом такого типу партійної системи була до 1994 р. партійна система Італії з домінуванням християнських демократів та партійні системи скандинавських країн з домінуванням соціал-демократів. Багатопартійна система без домінуючої партії – це класичний приклад багатопартійної системи, в якій жодна із багатьох політичних партійне має такої підтримки, яка б надавала їй переваги у формуванні урядової більшості порівняно з іншими партіями. Результати виборів близькі для кількох політичних партій. Внаслідок цього жодна з партійне є невід’ємною в процесі творення урядових коаліцій. Міжпартійні угоди досить плинній в гру входить можливість формування кількох правлячих коаліцій. Прикладами партійних систем цього типу є Фінляндія та Бельгія.
9. 5. 3. Типологія Дж. Сарторі. Дж. Сарторі при побудові своєї типології партійних систем передбачав дві змінні кількість партій, що змагаються (форма партійної системи, та ідеологічну відстань між ними (механізм партійної системи. Таким чином він запропонував чотириелементну типологію конкуруючих демократичних партійних систем система домінуючої партії, двопартійна система та два варіанти багатопартійної системи – помірної поляризації та поляризована. У висновках Дж. Сарторі з’являється кілька особливо важливих категорій з яких принаймні дві вимагають пояснень – категорії дво- та багатопартійності та ідеологічної дистанції. Визначення партійної системи як біполярної чи багатополярної вказує на кількість центрів навколо яких відбувається політична конкуренція. Йдеться тут не про кількість партій, а про групу партій ідеологічну родину, яка диктує правила політичної гри. Т. зв. біполярна система
має два таких центри. Прикладом може бути хоча б партійна система Великобританії, де консервативна партія обіймає праву позицію політичного спектру, а лейбористська – ліву. Політичний центр є слабким і не становить загрози для двох великих партій. За цією версією біполярності обидва поля репрезентовані конкретними політичними партіями, а альтернатива для однопартійного кабінету інша, також однопартійна. Біполярна система може також виступати в умовах існування більш фрагментаризованої форми партійної системи. Наприклад, у скандинавських системах існує два ідеологічні центри, однак кожен з них представлений не однією, а кількома партіями. Як наслідок виникають коаліційні кабінети і подібний характер має політична альтернатива – інший коаліційний кабінет. Політична конкуренція набуває біполярних форм. Багатопартійні системи мають більш ніж два центри, які ухвалюють рішення в межах політичної системи. Другою важливою ознакою у типології Дж. Сарторі є категорія ідеологічної дистанції між політичними центрами (ступінь поляризації. Коли лівий чи правий центри партійної системи творять значну ідеологічну дистанцію, чи не вистачає консенсусу стосовно головних засад політичної гри, то публічна думка представляє всілякі можливі (у т.ч. крайні) ідеологічні погляди, й тоді маємо справу з поляризованою системою. Інтенсивність політичного конфлікту тоді дуже висока, а шанс розв’язання їх шляхом консенсусу дуже малий. Біполярні системи мають, звичайно, тенденцію схилятися до центру партійного спектру. Внаслідок цього партії уподібнюються собі (як програмно, такі ідеологічно. Домінує тоді модель доцентрової конкуренції, а результатом є процес деполяризації партійної системи. Багатополярні поляризовані системи мають сильний центрі переважає в них модель відцентрової конкуренції. Спостерігаємо тоді значну радикалізацію партійних гасел, малі шанси вироблення поміркованих напрямів політики, а також появу екстремальних програмних пропозицій (поляризацію.
Спрощену схему типології партійних систем Дж. Сарторі з узгодженням специфічних властивостей, механізмів конкуренції можна представити таким чином 1) однопартійна система 2) гегемоністська партійна система 3) система домінуючої партії 4) двопартійна система 5) багатопартійна система поміркованого плюралізму 6) багатопартійна система поляризованого плюралізму екстремально поляризована 7) система роздрібненої партії.
Однопартійна система. До цього типу партійних систем Дж.
Сарторі зачисляє системи з однією партією. Причому у своїй класифікації однопартійних систем він виділяє однопартійну тоталітарну, авторитарну і догматичну партійні системи. Як окремий різновид однопартійності він розглядає і гегемоністську партійну систему.
Гегемоністська система. Цей термін Дж. Сарторі вживає для характеристики однопартійних систем, які мають формальні ознаки багатопартійності. Такий тип партійних систем він застосовує для характеристики комуністичних режимів Східної Європи – т. зв. країн народної демократії. Гегемоністська партійна система відрізняється наявністю кількох політичних об’єднань, панівним становищем однієї партії за відсутності політичної конкуренції, визнанням іншими об’єднаннями (союзниками) керівної ролі правлячої партії (гегемона, інтеграцією об’єднань-союзників у систему державної влади, яка здійснюється партією-гегемоном, організаційною автономією об’єднань союзників, політичним режимом, близьким до тоталітарного. Цей тип партійної системи інколи характеризують як неполяризовану багатопартійну систему або як фасадну багатопартійність. Можливість зміни влади за такої системи майже дорівнює нулю, тобто гегемоністська партія завжди залишається правлячою.
Система з домінуючою партією. Система з домінуючою партією подібна до однопартійної системи втому, що владу весь час утримує одна партія, але вона відрізняється від однопартійної
системи тим, що тут діяльність інших політичних партій дозволена і здійснюється відкрито, але без достатньої ефективності для останніх. Класичним прикладом такого типу системи була Мексика. Для означення явища, за якого на конкурентних виборах виборці тривалий час надають перевагу одній партії, Дж. Сарторі вводить категорію переддомінуючої партії. Домінування однієї партії і стабілізація переддомінуючої системи настає тоді, коли триває вона щонайменше протягом існування підряд чотирьох парламентів (додаткова операціоналізація цієї категорії, або спосіб визначення переддомінації). Альтернативність урядів можлива, однак, наступає дуже рідко. Поява цієї категорії є до певної міри порушенням досить
логічного, в поясненнях Дж. Сарторі, положення про зв’язок між кількістю партій та механізмом функціонування системи. Поява переддомінуючої партії не пов’язана з жодною конкретною кількістю партій. Це явище може виникати в двопартійній системі наприклад, у Північній Ірландії в 1922-1972 рр. чи у Великобританії від 1979 р, але також і в помірно та екстремально поляризованих системах (наприклад, у Норвегії до половини х років, в Ірландії учи рр). Ця система дуже чутлива до зміну поведінці електорату. Переміщення виборчої підтримки і коливання парламентської рівноваги може означати кінець ери переддомінації. У кожний момент система може зникнути.
Двопартійна система. Категорія ця ідентична до такої ж за типологією Дж. Блонделя. Характеризується вона появою двох сильних політичних партій, які репрезентують лівоцентристську та правоцентристську течії, що формують біполярну систему з виразними тенденціями доцентрової конкуренції. Ідеологічна дистанція між партіями є, звичайно, мінімальною. Британський досвід свідчить, однак, що може наступити, принаймні тимчасово, збільшення даної дистанції, однак при збереженні доцентрової
тенденції (перша половинах років. Пояснити цей процес можна і тим, що система еволюціонізувала в напрямі переддомінуючої системи.
Багатопартійна
система
поміркованого
плюралізму.
Враховуючи форму системи, до її складу повинні входити приблизно п’ять або шість політичних партій. Однак у багатьох партійних системах, особливо у фрагментарних суспільствах, форма значно перевищує рівень, закладений Дж. Сарторі, а між тим конкуренція набуває поміркованих форм (наприклад, у Голландії, Бельгії чи Данії. З цього випливає, що не можна автоматично інтерпретувати зв’язки між категоріями форми та механізму, як вважає Дж. Сарторі. Ця друга категорія відіграє ключову роль при визначенні рівня поляризації партійної системи та конкурентної діяльності партій. Зазвичай, в межах помірковано поляризованої партійної системи два поля конкуренції. Ідеологічна дистанція між партіями залишається відносно малою, що видається, між іншим, результатом досягнення суспільного консенсусу стосовно легітимації політичної системи. У цій системі домінують тенденції доцентрові, що означає, що головний напрям конкуренції розміщується на відрізку лівоцентризм-правоцентризм. У результаті система набуває схильності до адаптації і консенсусного стилю здійснення політики. Більшість сучасних партійних систему Західній Європі треба віднести саме до цієї категорії партійних систем.
Багатопартійна
система
поляризованого
плюралізму
(екстремально поляризована. Характеризується вона значним рівнем фрагментації, тобто, партій є більш ніж п’ять чи шість. Ідеологічний простір системи залишається дуже розтягнутим, а на обох полюсах існують відносно сильні антисистемні партії. Внаслідок цього немає можливості застосування консенсусного механізму ухвалення рішень, домінує конфронтаційна політика. У такій системі три поля конкуренції й через це вона набуває ознак багатопартійності. Переважають тут відцентрові тенденції, що є
природним наслідком високого ступеня поляризації, факту зайняття центру просистемними угрупованнями та значної виборчої сили антисистемних угруповань. Досить часто у цій системі спостерігається так зване явище двосторонньої (ліво- правої) антисистемної опозиції. Центристські партії володіють монополією на формування уряду, однак повинні рахуватись з можливістю здійснення антисистемними партіями спільної акції, яка може спричинити парламентське повалення влади. Виникає тоді негативна більшість, схильна до деструкції, однак вона нездатна перетворитися в позитивну більшість, яка дає гарантії формування нового уряду. Головною причиною такого стану речей є величезна дистанція, яка розділяє обидві крайні антисистемні партії. Загалом у сучасній Західній Європі немає прикладів такого типу партійних систем, є це швидше категорія історична наприклад, Веймарська Республіка в Німеччині, IV Республіка у Франції, італійська система до середини х років чи грецька система в перехідний період.
Система роздрібненої партії. Цей клас включено до класифікації як залишковий, – пояснює Дж. Сарторі, – для того, щоб вказати, що ми перестаємо потребувати точних підрахунків, тобто це рівень, поза яким кількість партій – десять, двадцять чи більше – немає великого значення. Тобто це такий тип партійних систем, який характеризується наявністю величезної кількості політичних партій, але їхня роль у політичному житті держави незначна. Цей тип партійних систем характерний для державу яких відбувається становлення багатопартійності.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал