Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка31/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   38


Ч АС ТИН А II. ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ. Партійна система. Типологія партійних систем


З цього розділу Ви дізнаєтеся
- про суть поняття партійна система і фактори, що визначають її конфігурацію
- про засадничі основи типології партійних систем
- про головні типології партійних систем.
Основні поняття
партійна система, конфігурація партійної системи, лінії соціально-політичного
розмежування, теорія замороження партійних систем, конкурентні
(неконкурентні) партійні системи, гегемонні та змінні партійні системи,
ідеологічні та прагматичні партійні системи, центри змагання партійних
систем, ідеологічна дистанція (ступінь поляризації.
9. 1. Суть поняття партійна система
Проблематиці партійних систему науковій літературі приділяється багато уваги. Пояснюється це тим, що з’ясування суті цього питання дуже щільно пов’язане з проблемою державного та політичного устрою. Ця обставина, однак, не полегшує, а, швидше, ускладнює з’ясування суті зазначеного терміна. У літературі можна знайти визначення партійної системи у широкому та вузькому значенні. У вузькому значенні під партійною системою розуміють взаємини між політичними партіями. У широкому – партійна система ототожнюється з політичною системою, оскільки партії є важливим засобом здійснення державної влади. З. Нейманн, вживаючи даний термін, не подає його чіткого визначення, підкреслюючи лише його зв’язок
із системою керівництва. Однак таке трактування поняття партійна система навряд чи виправдане з огляду нате, що політичні партії не є єдиними учасниками політичного життя, а партійна система – лише частина політичної системи. Деякі автори обмежують поняття партійної системи лише зв’язками між самими політичними партіями, виключаючи з цієї сфери відносини між партіями та державою. Водночас важко погодитися з ототожненням партійної системи з державною владою. Очевидно, що поняття партійна система не охоплює такі соціальні інституції, як групи тиску, які також виступають достатньо активними учасниками політичного життя. Виконують вони інші функції і є елементом політичної системи. Що стосується поняття партійна система, то у політичній теорії класичним вважається визначення, запропоноване М.
Дюверже. Для нього партійна система – це форми та умови співіснування партій у певній державі. Отже, партійна система – це система відносин між політичними партіями. Однак, партійна система це щось більше ніж просто сума конкуруючих на політичній арені партій. Саме зв’язки між політичними партіями визначають характер партійної системи як окремого політичного явища. Тому партійна система – це, з одного боку, статична конфігурація національних політичних партійна виборчому чи парламентському рівні, аз іншого – динамічний характер взаємних зв’язків між партіями, визначеними насамперед їх боротьбою за виборчі голоси та публічне становище в контексті можливості завоювання відповідальності за державну політику. Партійна система, за М. Дюверже – це особливий тип взаємозв’язків між певними її ознаками, такими наприклад, як кількість партій, їх відносні розміри, домінуюча схема творення коаліції, географічна локалізація. Таким чином, M. Дюверже не лише згадує про динамічну систему взаємин між партіями, але
водночас відзначає кілька ознак цієї системи, що впливають на характер та спосіб формування конкурентних міжпартійних зв’язків. Д. Рак вважає, що партійна система не є звичайною сумою партій, людей, інституцій та форм активності. Це сукупність взаємин між політичними партіями в межах конкретного політичного режиму, що надає демократичним політичним партіям унікального значення. У розумінні Дж. Сарторі, партійна система – це система взаємної діяльності, яка є результатом конкуренції поміж партіями. Вона спирається на взаємозалежності партійна те, що кожна партія є функцією (у математичному розумінні) інших партій і реагує (в конкурентний спосіб чині) на поведінку інших політичних партій. Отже поняття партійна система можна визначати як
- конфігурацію політичних партій, які або конкурують, або співпрацюють між собою на підставі стабільних поглядів, що підлягають процесу інституалізації, визначають взаємні зв’язки між ними як на виборчій, такі на парламентській арені
- систему взаємних зв’язків між партіями, які ухвалюють рішення з приводу існування самої системи
- систему коопераційно-конкурентних зв’язків між партіями, принциповою метою яких є перенесення та реалізація суспільних інтересів у межах державного процесу ухвалення рішень
- систему зв’язків, оформлених нарізних політичних рівнях виборчому, парламентському та організаційному. Другий підхід розширює суть поняття партійної системи, застосовуючи його до відносин, які складаються як між партіями,
такі між іншими організаціями (групами інтересів) та державними органами. Дефініція М. Дюверже партійної системи як системи відносин між політичними партіями передбачає щонайменше наявність двох політичних партій. У межах цього визначення важко знайти місце такому соціальному феномену, як однопартійна система. Однак, можна прийняти однопартійну систему як таку, яка не допускає існування інших партій.
Наступна проблема, що стосується цього поняття – це питання, чи всі політичні партії держави входять до складу партійної системи. Багато авторів вважають, щодо партійної системи не належать ті партії, цілі та діяльність яких суперечать існуючій і визнаній іншими політичним партіями політичній системі, тобто йдеться про системність чи ан-тисистемність партії. Якщо визначати партійну систему як систему зв’язків між
існуючими політичними партіями, то серед них можна виділити окрему підсистему – партії, що підтримують іс-нуючий устрій. Ці партії більш пов’язані між собою й існуючою владою, ніж інші партії. Часто вони створюють коаліції проти партій, що мають намір змінити існуючий політичний устрій (наприклад, коаліція правих партій проти Французької комуністичної партії в IV Республіці. Отже, до партійної системи належать всі політичні партії, які діють у державі легально, незалежно від їхнього ставлення до певного устрою. Легальний статус надзвичайно важливий для діяльності політичної партії. Він дає можливість для її існування і відкритої участі в політичному житті. Легально існуюча партія користується низкою прав, визнаних конституцією, і поки вона їх дотримується, вона толерується і владою. Іншою є ситуація стосовно нелегально
існуючих партій. Навряд чи можна включати їх у поняття партійної системи – вони існують як групи тиску, здійснюючи відповідний
вплив на політичну систему ззовні, становлять частину політичної але непартійної системи. Це прояснює місце сучасних комуністичних та фашистських партій у буржуазних системах. Навіть тоді, коли якась партія заперечує існуючий політичний устрій, виступає за насильницьке його повалення, це, однак, не виключає, її участі в партійній системі. Якщо ця партія достатньо впливова, регулярно бере участь у політичній діяльності, впливає на міжпартійні відносини, ми повинні її зачислити до складу партійної системи. В іншому випадку характеристика такої системи буде неповною.

9. 2. Фактори, що визначають конфігурацію партійної системи
Характер зв’язків, що налагоджуються між самими політичними партіями, з одного боку, та між партіями і владою, з іншого, визначають конфігурацію партійної системи в суспільстві. На формування типу партійної системи, за визначенням М.
Дюверже, впливає характер виборчої системи. Мажоритарна виборча система першого туру переважно формує двопартійну політичну систему, навпаки, пропорційна виборча система породжує багатопартійність. Це положення отримало назву соціологічного закону Дюверже”. На конфігурацію партійної системи суттєво впливає тип політичного режиму, традицій, що існують у державі, однак, як визнають більшість дослідників теорії партійних систем основним чинником, який визначає тип партійної системи, є домінуючі в суспільстві соціально-політичні поділи. Існування в державі різних однаково сильних соціальних конфліктів, які поділяють суспільство вздовж ліній розмежування і є соціальною основою формування багатопартійної політичної системи.
Відомий політолог, професор Каліфорнійського університету А.
Лійпхарт, досліджуючи способи правління в сучасних демократичних державах світу, виділяє сім основних суперечностей, які визначають характер міжпартійної конкуренції, а відтак і конфігурацію всієї партійної системи 1) у сфері соціально-економічних відносин 2) релігійні 3) культурно-етнічні;
4) між містом і селом 5) щодо підтримки існуючого режиму 6) у сфері міжнародної політики 7) постіндустріальні. Всі ці соціально- політичні поділи суспільства (або лінії суспільного розмежування) більшою чи меншою мірою представлені в кожній з демократичних країн. Домінування котроїсь із перелічених суперечностей визначає специфіку
існуючої в державі політичної системи. Найхарактернішими суперечностями серед існуючих є соціально- економічні. Ставлення до цього типу суперечностей значною мірою визначає місце політичної сили в політичному спектрі (на осі ліві-праві). Погляди представників партій лівої орієнтації на соціально-економічні проблеми відрізняються такими позиціями
1) державна чи приватна власність на засоби виробництва є визначальною 2) сильна чи слабка роль відводиться уряду в економічному плануванні 3) підтримується чи заперечується перерозподіл багатства від багатих бідним 4) розширюється чи зменшується державна соціальна допомога. За оцінками вченого соціально-економічні суперечності домінують у 84 % досліджених демократичних системах, всі ж інші трапляються у 16 % досліджених системах. С. Ліпсет і С. Роккан трактували партійні системи, що формувалися у Західній Європі на зламі XIX та XX ст. як безпосередній продукт впливу між двома фундаментальними процесами змін – національною та індустріальною революціями. Чотири типи соціополітичних поділів становили основу, на якій формувалися партійні системи Західної Європи. Розуміння цього процесу було б, однак, неможливим без такого важливого додаткового чинника, що характеризує процес консолідації сучасних політичних систем, як виникнення і поширення
виборчого права. Запровадження на початку XX ст. загального виборчого права означало появу на політичному ринку великої кількості нових виборців. Що цікаво, така раптова політизація загалом не означала, що новоприбулі стали автоматично доступними для існуючих політичних партій. Значна їх частина вже раніше зазнала соціалізуючих впливів організацій із являється на виборчому ринку вже як організована політико-соціальна група. Треба зауважити, що цей робітничий сегмент суспільства особливо скористався розширенням виборчого права. У Західній Європі процес поляризації суспільства, потрактований як ефект домінуючих конфліктів, що характеризують національний та індустріальний переломи, спричинилися до виникнення певних суспільних груп зі значним ступенем організації та володінням виразною груповою самоідентичністю. Новоутворені масові партії порушували перед структурованим суспільством, що підлягало процесові інституалізації, нові типи конфліктів. У час розширення виборчого права домінував конфлікт експлуататор-експлуатований, крім цього він був відповідальним за визначення головної лінії політичного конфлікту в суспільстві. З часом політичні партії втягнули прихильників обох течій, стабілізуючи соціоекономічний поділ ліві-праві. Це означає, що масові партії активно брали участь в організації та стабілізації
існуючих соціальних груп, зміцнюючи, за допомогою політичних інструментів, їхню суспільну відособленість, що практично спричинило повну мобілізацію доступного електорату. Наступні генерації підлягали соціалізації у межах існуючої вже організаційної структури, яка в державах Західної Європи (за винятком Ірландії) спиралася на домінуючий соціоекономічний поділ. Вивчаючи партійну систему х років, названі вище автори стверджували, що вона відображає структуру соціополітичних
поділів, які існували вже півстоліття раніше. Автори припустили що партійні альтернативи і, в багатьох випадках, партійні організації, є старшими, ніж більшість національного електорату. Так сформувалася концепція заморожених партійних систем, які не підлягають глибшим змінам від часу запровадження загального виборчого права у х роках минулого століття. Р. Росе i Д. Урвін в опублікованих у 1970 р. дослідженнях підтвердили існування стану замороження партійних систем Від 1945 р. сила більшості партій у західному світі змінилася несуттєво. Замороження означає оформлення тривалих зв’язків між партіями та соціополітичними поділами, які виступають у межах суспільства. У класичній моделі індустріального суспільства це означає, що політична поляризація є відображенням класових конфліктів. На перший план висувається поділ робітники- роботодавці, який вказує на масштаби і форми підтримки, що приділяються партіям через електорат. Робітничий клас трактується партіями як природна база підтримки лівих партій або як сила, спрямована на зміни реформаторського характеру. Конфлікти, що з’являються в суспільстві природним способом відображають поляризацію вздовж лінії ліві-праві (конфлікт стосується питання власності та розподілу доходу. У межах суспільства утворюються та стабілізуються виразні форми партійної лояльності. Інституціоналізація зв’язків між партіями та профспілками чи церквою зміцнює процес партійної орієнтації електорату, роблячи його дуже тривалим та стійким до зовнішніх змін. Нові виборці соціалізуються в існуючу політичну систему. Модель С. Ліпсета та С. Роккана наголошує на інституалізації заморожених структур соціополітичних поділів і формах партійної орієнтації електорату, які вони породжують. Ця пропозиція немає суто статичного характеру. Форми ідентифікації популяції є наслідком історичного процесу суспільних та економічних змін. Нові форми політичної ідентифікації розвинулися внаслідок
трансформації західного суспільства національної та індустріальної революцій. Хоча структура цих поділів трактується як відносно тривала, їхнє політичне значення змінюється – погляди партійної конкуренції в межах політичної системи повинні еволюціонізувати. Послаблення значення, скажімо, релігійного конфлікту впливає на модифікацію характеру партії, яка його репрезентує. Вона змушена шукати підтримки серед інших сегментів суспільства, що пов’язано з її програмною переорієнтацією (наприклад, Австрійська народна партія – колишня релігійна. Партія також може намагатися інтегрувати різні релігійні групи, розширюючи в такий спосіб масштаби політичного впливу (наприклад, Християнсько-демократичний союз (ХДС) у Німеччині, Християнсько-демократична партія Голландії. Виникнення в Бельгії етнічних конфліктів змінило характер політичного суперництва і вплинуло на створення нових конституційних основ політичної гри.
Зв’язок між політичними партіями та соціополітичними поділами не можна трактувати в спосіб автоматичний. Політичні партії можуть виникнути як наслідок певного типу політичного конфлікту, але однаково підтвердженою виглядає гіпотеза, що можна в певний спосіб маніпулювати вже існуючими і навіть створити нові. Досвід Західної Європи підтверджує факт існування певної схеми. Масові партії залишилися завдяки суспільному поділу, щоб з часом набути автономного характеру, що дозволить їм виступати в ролі своєрідного стабілізатора традиційних ліній конфлікту і провідниками нових. Можна припустити, що політичні партії будуть намагатися використати вже існуючі суспільні поділи і для політичної їх активізації задля своїх власних інтересів. Можуть вони також підтримати і ті поділи, які зникають, надаючи їм нового програмного змісту, щоб у такий спосіб забезпечити необхідність подальшого свого існування. Робити це можуть лише істотні партії, які володіють організаційними, фінансовими та людськими ресурсами. Більше того, стабільні політичні партії в стані поглинути потенційно дестабілізуючі політичні питання,
обороняючись у такий спосіб перед появою нових соціополітичних поділів. Цю останню здатність партійної системи досконало ілюструє приклад партій нової політики. Її прихильники відзначають появу нового поділу – конфлікту між прихильниками стабільного індустріального порядку (наголошують на традиційній системі економічних вартостей) та групами, що виступають за постматеріальні цінності. Р. Інглехарт пише про тиху революцію, яка закладає поступові зміни системи суспільних цінностей. Проблеми економічної безпеки, суспільного ладу та порядку перестають бути провідними політичними проблемами, а на перший план висуваються проблеми розширення політичної участі, можливості самореалізації чи лозунги, пов’язані з поліпшенням якості життя. Зміна системи суспільних цінностей пояснюється генераційними змінами, виникненням нового середнього класу і вищим освітнім рівнем населення. Нова політика – це не лише теза, що зумовлює появу нового виміру вартостей, але також
існуюча в ній пропозиція взаємозв’язку матеріального / постматеріального виміру зі змінами, що відбуваються в системі поділів та способі їх політичної організації у зв’язку з виборчою переорієнтацією електорату. Починаючи з кінцях років багато дослідників партійних систем почали сумніватися в тезі про замороження партійних систем. Зокрема, було відзначено багато явищ, які свідчать про появу протилежного процесу, чи розмороження партійних систем. Це такі явища
1) мобільність виборчих голосів, їх легке пересування, в результаті чого підтримка електоратом стабільних партій видається достатньо умовною і набуває ознак плинності
2) зростання тієї категорії виборців, які приймають рішення в останню фазу виборчої кампанії

3) поява так званих голосів протесту
4) поява нових партій, що значно збільшує рівень фрагментації партійної системи та ускладнює процес коаліційних домовленостей. Р. Інглехарт вважає, що в процесі політичної поляризації суспільства відбувається заміна класово зорієнтованих ліній поділу на погляди, які спираються на нову систему вартостей. Новий соціополітичний поділ, на думку Р. Інглехарта, повинен поступово замінити класичні суспільно-структурні поділи, наявні в моделі C.
Ліпсета та C. Роккана. Згідно з цією тезою, з’являється гіпотеза, яка повинна свідчити про безпосередній вплив нових суспільно-політичних поділів на змінив партійній системі. Суспільство поляризується навколо конкретних проблемних питань, обидві матеріалістичні та постматеріалістичні системи цінностей порушують відмінні типи справна політичній арені і намагаються зібрати навколо них найбільше прихильників. Домінує політичний конфлікт між силами, які наголошують на необхідності зростання економіки і так званою зеленою орієнтацією, яка наголошує на екологічних чи антиядерних проблемах. Сегменти суспільства найбільш схильні прийняти нову систему цінностей (новий середній клас, громадяни з високим рівнем освіти, післявоєнне покоління, підтримують нові партії або ті партії, що змінюють свою програмну орієнтацію і підкреслюють свою постматеріальну зорієнтованість. Сценарій, який пропонують прихильники нової політики дає змогу бачити в сучасних партійних системах нову якість, а визначальною їхньою ознакою повинен стати розрив зі старими традиціями суспільних систем. Нові соціополітичні поділи повинні змінити політичні та організаційні форми їхнього прояву на політичній арені. Однак, прискіпливіший погляд на партійні системи демонструє значний ступінь еволюційності їхнього розвитку. Багато стабільних
партійне лише існують, ай залишаються урядовими. Безліч партійних систем зазнали значних модифікацій, але без радикальної реструктуризації. З’явився ряд нових партій наприклад, екологічні, ліво-лібертіальні), однак їхній політичний вплив дуже обмежений. Партії зелених представлені в парламентах наприклад, в Австрії, Бельгії, Фінляндії, Швейцарії, однак вони мають мало шансів на участь в урядових коаліціях. Деякі з них втратили представництво в законодавчих органах (наприклад, в Німеччині, Швейцарії. Хіба що в Італії можна говорити про феномен трансформації партійної системи після 1994 р. в контексті визначених зміну структурі домінуючих соціополітичних поділів. Незважаючи на численні змінив межах партійних систем (як, наприклад, у Данії в другій половині х років, Бельгії чи Італії після 1994 р, їх домінантною ознакою залишається наступність. Змінюється характер взаємин між громадянином та владою, зростає рівень освітив суспільстві, очевидним є процес секуляризації, що спричиняє зміни соціальної структури електорату. Відбуваються також змінив системі ціннісних орієнтацій, що обґрунтовує пропозиції, виголошені представниками теорії нової політики. Хіба що передчасною є теза про поступову заміну матеріальних цінностей постматеріальними. Також спостерігаємо процес розширення сфери політичної зацікавленості громадян (наприклад, стосовно екологічних питань, однак це не свідчить про витіснення традиційного, економічного мислення назадній план. Якщо навіть приймемо тезу, що певні сегменти суспільства більш схильні підтримувати нові цінності, але творять вони потенційну базу для нового поділу в межах політичної системи, що однак не підтверджує думки про появу нового соціополітичного поділу. Партії, партійні системи, політичні еліти є дуже відпірними до суспільних змін. Новий конфлікт стосовно цінностей не знаходить безпосереднього інституційного вираження в структурі політичної конкуренції. В результаті його політичне значення та потенційно руйнівний вплив
на партійну систему обмежені. У зв’язку з цим можна запропонувати кілька гіпотез розвитку соціально-політичних поділів і трансформації сучасних партійних систем. Гіпотеза 1. Миє свідками формування нового типу поділу суспільства (матеріальні цінності проти постматеріальних), який в майбутньому може стати базою і початком для нової політичної структури. Гіпотеза 2. Нова система цінностей поступово стає характерною для постіндустріального суспільства, змінюючи його ставлення до політичного та соціального оточення. Однак, традиційна структура поділів є настільки еластичною, що може ввібрати після певних адаптаційних змін (наприклад, програмних чи організаційних) нові цінності і зробити їх частиною політичної боротьби (втому числі виборчої. Це означає, що стабілізована і організаційно
інституціоналізована структура соціополітичних поділів може розвиватися. Немов автоматично новий суспільний поділ стає більш устабілізованим, ніж попередні, більше того, він сам стає знаряддям стабілізації, пропонуючи громадянам багато можливостей, які можуть бути інтегровані в соціальну та політичну системи. Гіпотеза 3. Політичні партії з’явилися як результат різниці західних суспільств, підносячи існуючі соціальні поділи до рангу поділів соціополітичних. З часом, однак, вони стають суб’єктами, які живуть своїм власним політичним життям. Їхні мобілізаційні можливості виросли над конкретними поділами, опосередковано спричиняючи до стирання групових (класових) суперечностей. В контекст другої та третьої гіпотез вписується думка Дж. Смітта проте, що зміна соціополітичного поділу загалом не мусить спричиняти зміну партійної чи, тим паче, політичної системи.

9. 3. Соціально-політичні поділи
9. 3. 1. Суть поняття “соціально-політичний поділ”.
Соціально-політичний поділ (або лінії суспільного розмежування) – один із найважливіших факторів, який визначає характер партійної системи. Категорія “соціополітичний поділ хоч і досить часто вживається в політологічній літературі, однак, є далеко неоднозначною. У західноєвропейській літературі також використовують термін cleavege, що загалом означає поділ, розлам. При цьому часто до нього додають означення політичний, соціальний, структурний. Багато авторів вживають термін соціальні поділи для позначення всіляких розмежувань суспільства. До них належать конкретні суспільні групи, виокремлені на основі соціодемографічних критеріїв, таких як раса, релігія, освіта. Предметом дослідження при цьому стає структура конкретного суспільства, а точніше – динаміка його змін, які ведуть до змін політичних. З огляду на це політологів цікавлять насамперед ті соціальні зміни, які зумовлюють відповідні наслідки на політичній арені та істотно впливають на зміну домінуючого характеру міжпартійної конкуренції. Отже, йдеться лише про ті соціальні зміни, які мають визначальний вплив на політичні зміни. Однак, коли відбувається стабілізація цих змін, то, звичайно, наступає значна інерція і відпірність системи щодо соціальних впливів. Крім того, політична система може вибирати самостійно ті соціальні проблеми, яким вона надає політичного характеру. Особлива роль у цьому процесі належить партійній еліті. Соціальні поділи, концептуалізовані в категоріях групи, стають предметом політологічного аналізу, однак, лише як частина загальної проблеми соціально-політичних змін. Досить часто в політологічних дослідженнях вживається і термін політичний поділ. Це вже суто політологічна категорія,
яка застосовується при аналізі різноманітних політичних проблем, що впливають на структуру політичної конкуренції та спосіб здійснення політики. Звичайно, характері тривалість домінуючих політичних поділів визначає поведінка політичних еліт, зокрема партійної еліти. Прихильники такого політологічного підходу підкреслюють сильні автономні і творчі властивості політичної сфери в межах соціального оточення. Однак, здатність вибіркової політизації соціальної сфери має свої межі і політична система не може розвиватися абсолютно автономно поза логікою тих змін, які відбуваються в суспільстві. Г. Сйоблом пов’язує це поняття з процесом політизації чи лініями поділу, які є джерелом конфліктів та політичної конкуренції. Поділ існує на основі прийнятої системи цінностей і переконань, що спричиняє появу різних поглядів. Д.
Істон зауважує, що дані поняття стосуються як системи цінностей та переконань, такі діяльності соціальних група сам факт їхнього існування і є причиною політичного змагання. Г. Алмонд і С. Верба вважають існування соціально-політичних груп фундаментальною основою ліберальної демократії. Відсутність у суспільстві структурованого поділу, вважають учені, зумовлює складність розуміння того як справді може функціонувати демократична політика. Якщо демократія заснована на виборі з-поміж існуючих альтернатив, то цей вибір повинен чогось стосуватися. Якби не було поділів, а суспільство не творило б опозиційних політичних груп, томи б вважали, що політика немає жодного значення для спільноти і політичне змагання елітне має суттєвого значення. Застосування категорії конфлікту до розуміння суті поняття
“соціополітичний поділ при аналізі соціальної структури призводить до спрощеного вживання таких понять, як політичний поділ чи соціальний поділ. Суть проблеми полягає втому, що знаходиться вона десь посередині між двома основними способами ухвалення рішень, які застосовуються в соціології політики з одного боку, способом, який визнає, що соціальна стратифікація не впливає на політичні інститути та політичну поведінку, аз іншого – способом, що трактує політичну діяльність як явище відносно
автономне, таке що впливає на структуру і характер соціальних змін. Категорія “соціополітичний поділ є чимось на зразок синтезу обох способів, явищем, яке поєднує соціальну структуру з політико-інституційним укладом. У політологічному аналізі важливо оперувати аргументами обох сторін. Поєднання цих двох підходів – досить складна проблема, тому дуже часто всі, хто нею займається схильні до спрощення самої концепції – зведення цього поняття лише до понять соціального поділу або політичного конфлікту. С. Бартоліні та П. Маєр вживають термін “соціополітичний поділ, який розуміють як явище, що поєднує соціальну структуру суспільства з існуючим у ньому політичним устроєм. Обидва автори розрізняють три взаємопов’язані рівні цього явища – емпіричний, нормативний та організаційний.
Емпіричний рівень визначає соціальний (груповий) спосіб розгляду соціополітичного поділу. Йдеться про такий соціальний поділ, який ділить людей залежно від їхніх со-ціодемографічних характеристик (освіти, фаху, релігії, етнічної приналежності. Користуючись цими змінними, ми можемо виділити в межах суспільства окремі соціальні групи, які визначають його структуру. У такий спосіб соціальна база існуючого конфлікту визначається за допомогою поняття соціальної групи. Однак, сама соціальна група не ін-ституціоналізує ще самого соціополітичного поділу. Може при цьому з’ясуватися, що визначена соціальна група не формулює конкретних і настільки відокремлених інтересів, щоб на її основі дійти висновку про появу специфічного типу ідентичності. Така соціальна еклектика не може існувати в сфері політики і в зв’язку з цим не може бути предметом розгляду політології. Факт визнання емпіричного рівня за істотний елемент поняття соціополітичного поділу вимагає виокремлення з цієї категорії усіх тих конфліктів, які стосуються лише сфери політики і не мають основи в груповій структурі суспільства (наприклад, проблеми роззброєння, навколишнього середовища. Для них характерна нестабільність,
викликана кон’юнктурним підходом доданого типу конфліктів зі сторони політичних партій, які формують тимчасовій нетривкі виборчі коаліції.
Нормативний рівень. Певна група для того, щоб стати учасником соціального поділу, повинна стати свідомою своєї ідентичності, більше того, повинна бути готовою до діяльності, спрямованої на її збереження. Та групова ідентичність – це сума цінностей, переконань, способів поведінки чи навіть упереджень, які домінують у свідомості членів даної групи. Частиною процесу формування групової ідентичності є явище формування певних інтересів, реалізація яких вважається засадничою основою діяльності групи. Якщо ці інтереси набувають політичного характеру, а їхня реалізація пов’язана з владою, то соціальна група входить у сферу політичної конкуренції, а її суб’єктивна позиція набуває нової якості. Якщо соціальна група виступає монополістом на політичному ринку, тоді мине будемо мати справи з соціополітичними поділами. Соціополітичний поділ означає, що повинно існувати щонайменше дві сторони конфлікту, діяльність кожної з яких створює реальну загрозу в боротьбі за розподіл політичної влади. Певні соціальні групи, які мають власну ідентичність, можуть бути і незацікавленими в політизації своїх групових інтересів. Не обов’язково це зумовлено їх монополістичним становищем, а швидше їхнім переконанням, що реалізація конкретних інтересів не вимагає їхнього втручання в публічний процес боротьби за владу, коли очікування членів групи мають відмінний від політичного культурний, релігійний, фаховий) вимір. Наприклад, у скандинавських державах сформувалося глибоке суспільне переконання, що релігія є справою приватною і її не треба привносити в політику. Внаслідок цього в таких державах відсутні релігійні соціополітичні поділи. На процес політизації визначених питань може також помітно впливати стан потенційної загрози для соціальної групи.

Організаційний рівень. Обидва автори переконані, що процес оформлення певного соціополітичного поділу завершується організаційним оформленням. У такий спосіб він набуває інституційного вираження, а групові інтереси однієї зі сторін конфлікту набувають структурного характеру. Найістотнішим моментом у цьому процесі стає усвідомлення елітою групи того, що процес реалізації групових інтересів може відбуватися лише через контроль нею парламентсько-урядової сфери, де всі основні конфліктні інтереси суспільства оформляються у вигляді державної політики. Оскільки сучасна політика трактується як наслідок соціальних процесів, які виражаються в структуризації політичної конкуренції, що має виразні ознаки партійної політики, то в кінцевому підсумку саме поява цього типу організації означає завершення процесу виникнення соціополітичних поділів. С. Бартоліні і П. Маєр вважають, що термін “соціополітичний поділ повинен засвідчувати існування поділів у межах політичної спільноти, які містять в собі та об’єднують усі три згадані вище рівні. Послуговуючись їхніми дослідженнями можна визначити, що соціополітичний поділ – це стабільний уклад поляризації політичної спільноти, в межах якого визначені соціальні групи здійснюють підтримку конкретних напрямів політики, а також політичних партій, які є їх представниками, тоді коли інші соціальні групи підтримують опозиційні політичні напрями і відповідні їм політичні партії. Отже, саме політичні партії виступають найбільш дієвим чинником політизації певних соціальних інтересів. Це не означає, що інші політичні організації (наприклад, групи інтересів) не можуть представляти визначеного соціополітичного поділу, однак саме вони, звичайно, виступають інституціями, що політично оформляють соціальний конфлікт. Якщо навіть інституційним вираженням соціополітичного поділу виступають позапартійні
організації то, звичайно, вони не мають належного політичного представництва. Можна припустити існування достатньо простої формули що лише ті соціополітичні поділи та проблемні питання мають визначальний характер, які поділяють істотні політичні партії в межах конкурентної партійної системи. Еволюція соціополітичного поділу, його зміна чи трансформація можуть бути наслідком зміни структури суспільства, зміни характеру групової ідентичності чи зміни його організаційної структури. Може мати місце і збіг усіх цих трьох причин. Однак, зміна соціополітичного поділу загалом неповинна означати його ерозії чи заміни іншим. Традиційний соціополітичний поділ може бути способом існування політичної конкуренції, хоча його сучасний зміст суттєво відрізняється від початкового (наприклад, економічна сторона поділу ліві-праві). М. Франклін, Т. Маке і Х. Вален писали, що “соціополітичні поділи мають тенденцію до існування навіть тоді, коли об’єктивні умови, які спричинили їхнє виникнення, давно змінилися, а нові покоління соціалізуються в межах вже існуючих форм партійної лояльності, щільно пов’язаної з вже існуючими конкретними поділами.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал