Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка30/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   38
8. 4. 2. Фемінізм. Усвідомлення необхідності політичних дій для досягнення рівних прав жінок має давню традицію. Ще Платон в античні часи передбачав участь жінок в уряді на рівних правах з чоловіками. В 1792 р. публіцистка Мері Волстоункрафт приводила аргументи на підтримку ідеї емансипації жінок. Першим ідейним маніфестом феміністського руху стала Декларація прав жінки і громадянки складена 1791 р. французькою письменницею
Олімпією де Гуж. У цьому документі О. де Гуж поставила вимогу включити і жінок (“femmes”) в категорію повноправних громадян. Відтоді рух за рівні права жінок і чоловіків отримав назву феміністського руху. На основі вражень від Великої Французької революції Ш. Фур’є писав Розширення прав жінок є загальним принципом соціального прогресу. Боротьба за емансипацію (рівність) жінок стає невід’ємною частиною загальнодемократичного руху.
Уст. головною вимогою феміністського руху була вимога надання жінкам рівних з чоловіками виборчих прав. Цей рух отримав назву рух суфражисток” (від франц. “suffrage” – виборче право. На початку ХХ ст. жінки домоглися права голосу в деяких штатах США, а рух за виборчі права жінок став основною політичною проблемою Британії й радикали цього руху готові були до актів насильства та самогубств. Незважаючи нате, що фемінізм домігся загального виборчого права практично у всіх західних демократичних країнах, він залишається предметом широких політичних дискусій. Загалом феміністський рух є неорганізованим і різнорідним. У науковій літературі розрізняють поняття жіночого руху та фемінізму. Під першим розуміють більш загальний соціальний рух заправа жінок, а під другим – більш вузькі, радикальніші форми його прояву. Фемінізм також поділяють на соціалістичний та буржуазно-ліберальний. У рамках останнього виділяють три напрями – радикальний, поміркований та консервативний. Радикальні феміністи розглядають цей рух як всеохоплюючу справу, яка повинна визначати ставлення людини до широкого кола питань, таких як структура адміністрації підприємств, кар’єра, професія, освіта, податки, особисте життя. Природа західного суспільства зіпсована агресивним, з жадобою наживи чоловічим типом зрілого віку, який підкорює своїй волі і експлуатує молодь та жінок (сексизм). Помірковані феміністки вважають справедливими прагнення жінок до рівних політичних прав з чоловіками, оволодіння будь- якою професією (кар’єрою) без дискримінації й однакової платні за однакову роботу. Навіть серед консерваторів мало хто заперечує ідею рівності жінок. Радикальні феміністки вважають, що їх поміркованіші сестри не бачать масштабів проблеми. Їхня стратегія і тактика дуже різні в різних групах. Феміністки марксистського напряму слідом за Ф.
Енгельсом вважають, що експлуатація жінок – це частина капіталістичного феномену резервної армії праці. Капіталісти експлуатують низькокваліфіковану, низькооплачувану й часто зайняту неповний робочий день жіночу робочу силу для того, щоб організованіша й активніша чоловіча робоча сила перебувала постійно у мобілізованому стані. Справжня емансипація, на їхній погляд, можлива лише після перемоги пролетарської революції, яка знищить ці репресивні механізми (разом з буржуазною думкою, що сім’я – це власність мужчини). Більшість радикальних феміністок зайняли подібну до анархістської позицію (Емма Голдман – їхній лідер) стосовно того, що революція має починатись в особистому житті тих, хто переконаний в її необхідності. Особисте – це політичне – ось лозунг багатьох радикальних феміністок, які вважають, що централізоване і авторитарне нав’язування стилю життя є чоловічим стилем політики. Незначна меншість йде ще на крок далі, вважаючи, що чоловіки ніколи добровільно не віддадуть влади (жоден панівний класне зробив цього добровільно, тому жінки можуть досягти свободи та рівності лише в окремих сепаратистських жіночих громадах. Інші автори менш категоричній вказують нате, що статевий поділ праці присутній і в багатьох некапіталістичних країнах, а статева нерівність пояснюється контролем чоловіків над розмноженням. На сучасному етапі спостерігається трансформація основних положень феміністського руху. На відміну від класичного фемінізму, який розглядав чоловічий стандарт соціальної поведінки як універсальний і передбачав, що емансипована жінка буде вести себе так, які мужчина, неофемінізм доводить, що рівноправність дає підстави жінці не копіювати стандарти чоловічої поведінки, а самовиражатись, жити своїм окремим, але рівним з мужчинами життям. Це положення покладене в основу сучасної концепції змішаного, а не сексуального поділу суспільства, теорію соціального партнерства статей.
Головними представниками сучасного феміністського руху – є автономній слабоорганізовані групи, діяльність яких відповідає інтересам особистого та політичного положення їхніх учасників. І хоча сьогодні феміністський рухне становить окремої політичної сили, однак він продовжує здійснювати помітний вплив на діючих акторів політичного життя. Основні положення сучасного феміністського руху – рівність політичних можливостей жінок та чоловіків, паритетне представництво в органах влади й інших соціальних інститутах – інкорпоруються в програми ряду впливових політичних партій. У деяких країнах ідеї фемінізму достатньо відчутно вплинули на політику. Це насамперед стосується скандинавських держав. Наприклад, у шведському парламенті жінки становлять 40,4 % депутатського корпусу і 50 % членів уряду. У Норвегії серед парламентарів 39,4 % – жінки, у Фінляндії – 33 %. У Франції жінки становлять третину членів уряду. Уряді європейських країн для жінок встановлена спеціальна квота у виборчих списках (в Німеччині в ХДС/ХСС – 1/3).
8. 4.
3. Пацифізм. Пацифізм – рух борців за мир – становить сукупність добровільних груп та індивідів, які свідомо пов’язують свою діяльність з боротьбою проти військової загрози, мілітаризму, насильства як форми розв’язання конфліктів. Засновниками цієї течії суспільно-політичної думки вважають Е.
Роттердамського, який у своєму трактаті Скарги світу виступив проти мілітаризму та І. Канта, який у праці Довічного миру формулює основи так званого вічного миру між народами. Початок організаційного становлення пацифізму як політичного руху припадає на ті роки XIX ст., коли виникають перші пацифістські організації. Для пацифізму характерні надзвичайна неоднорідність його учасників, різноманітність форм діяльності. На початку XIX ст.
пацифізм розділився на два напрями – пацифістський і соціалістичний. У рамках останнього формуються комуністична і соціал-демократична течії. Значний внесок у розвиток пацифістського руху напередодні Першої світової війни зробив ІІ
Соцінтерн (особливо його Штутгартський (1907 р) та Базельський
(1912 р) конгреси. У другій половині х років відбуваються важливі міжнародні конгреси та зустрічі, однак справжньої узгодженості дій прихильникам миру досягнути такі не вдалося. У той же час виникає і формується самостійний рух федералістів світу. Після Другої світової війни пацифістський рух консолідується на демократичній антифашистській основі. У 1948 р. у Вроцлаві Польща) відбувається Конгрес діячів культури на захист миру, в
1949 р. – І Світовий конгрес прихильників миру, який ухвалює Маніфест на захист миру. На ІІ Світовому конгресів Варшаві (1950 р) створюється Всесвітня Рада Миру, яка ініціює кампанію спрямовану на підписання Стокгольмської відозви, що кваліфікує атомну війну як злочин проти людства. У ті роки шириться рух антиядерного пацифізму. Його ідейною основою став маніфест відомих вчених-ядерщиків
Рассела-Ейнштейна-Жоліо-Кюрі (1955 р. Тоді ж формується відомий Пагоушський рух. У другій половині х років створюються масові антиядерні організації та коаліції, такі як британська Компанія за ядерне роззброєння (Сі-Енд-Ді), коаліція Комітет ста, західнонімецький комітет Боротьба проти ядерної смерті, італійська Рада боротьби за мир. Їхніми силами організовуються масові виступив підтримку миру та роззброєння, такі як пасхальні марші, походи проти ядерної зброї, численні мітинги та маніфестації. У той же час найбільш радикальні противники насильства в молодіжному середовищі об’єднуються навколо нової течії, що отримала назву хіппі.
У ті роки відбуваються масові виступи проти колоніальної війни Франціїв Алжирі та військового втручання СРСР в Чехословаччину, у ті рр. – проти війни США у В’єтнамі, у ті рр. – проти введення радянських військ в Афганістан. Успіхом закінчилися масові антивоєнні акції проти нейтронної бомби та розміщення ракет середнього радіусу дії в Європі. Масовий рух в підтримку миру знаходить своє втілення в міжнародній діяльності держав, щонайповніше виразилося у так званому Гельсінському процесі, який започаткував постійно діючу Раду з питань безпеки і співробітництва в Європі, учасниками якої стали 33 європейські держави, а також США та Канада. З 1977 р. на основі виробленого Радою Заключного акту конгреси РБСЄ проходять регулярно. У ті роки відбувається трансформація пацифістського руху у напрямку підтримки позитивного миру, боротьби за виживання людства та біосфери, за без’ядерний, ненасильницький і безпечний світ. Всі ці виклики були почутими і внесеними на арену міжпартійної конкуренції партіями ліво-лібертіанської спрямованості.
8. 4. 4. Постіндустріалізм. Постіндустріалізм виступає ідеологічною і теоретичною основою сучасної теорії майбутнього, яка пов’язує його з подальшою орієнтацією на прогрес виробництва, науки та техніки і одночасно з новими парадигмами в гуманітарній та культурній сферах. Теоретичною основою постіндустріалізму служать праці Д. Белла в яких він стверджує, що сучасні розвинуті суспільства перейшли з індустріальної фази свого розвитку в постіндустріальну, яка характеризується не стільки виробництвом товарів, скільки наданням послуг та інформації. Сучасні технології насамперед у сфері комунікації, на думку прихильників даної теорії, ведуть до серйозних зміну характері політичних режимів, розвитку механізмів його динамічної стабілізації та модернізації,
зміцнення демократичних основ сучасного суспільства і його глобалізації. На зміну стандартам якості життя індустріального суспільства, яке визначається як гра з природою приходять стандарти постіндустріального суспільства, яке вже є складнішою грою з індивідами. Для цього нового виміру якості життя визначальними стають постматеріальні цінності, такі як свобода, творчість, самореалізація, дозвілля, участь. З різноманітних версій теорії постіндустріалізму можна виділити два основні його напрями – неотехнократичний та гуманітарно-екологічний. Перший напрям базується на визнанні особливої ролі новітніх технологій і наукової діяльності в контурах майбутнього суспільства, другий – акцентує свою увагу на підпорядкуванні науково-технічних чинників розвитку природи та людини. У ті роки починає домінувати думка про необхідність збалансованого підходу між цими двома напрямами. Акцентуючи увагу на необхідності розвитку новітніх технологій, які мають високу економічну рентабельність, не можна не звертати при цьому уваги натечи визначаються вони і такою ж екологічністю і соціальною комфортністю, чи ведуть в кінцевому підсумку до розширення свободи й самореалізації особистості, чи не виступають новим джерелом небезпек і гноблення. Для постіндустріалізму характерне нове політичне мислення, яке характеризується пріоритетністю творення над руйнуванням, компромісу над конфронтацією, гуманізму над технократизмом, загальнолюдського над класовим чи національним. Суттєвим моментом в ідеології постіндустріалізму є ідея про взаємозв’язок процесів і явищ, які відбуваються в світі, про його загальну глобалізацію, а відтак і про необхідність взаємної відповідальності й солідарності.
На противагу ідеології постіндустріалізму існують і групи, які сповідують ідеологію антиглобалізму, акцентуючи увагу громадськості на негативних наслідках глобалізації для національної економіки і особливо культури. До числа таких об’єднань належать Глобальний рух народів (створений 1994 р. у Південній Мексиці з метою запобігання підписанню Північноамериканського договору про вільну торгівлю, Ruck
Society організація, заснована 1995 р. основним організатором акцій протесту Грінпісу М. Росселом, “ruck” – з англ. маса, натовп) та організація Відродіть вулиці (відзначилася тим, що на тривалий час блокувала вулиці великих міст для святкувань. Основними об’єктами їхніх нападок є різного роду міжнародні організації, такі як МВФ, Світовий банка також транснаціональні корпорації (такі як Мак Дональдс).
8. 5. Сім’ї політичних партій
Деякі з дослідників намагаються замінити термін ідеологія такими поняттями, як політичний темперамент або інтелектуальна сім’я”, але в науковій літературі вони не отримали визнання і широкого поширення. Натомість в політологічній літературі для означення групи партій, які представляють виразну і окремішню ідеологічно- програмну самоідентичність існує так звана концепція сімей родин) політичних партій. Процес виділення загальних типів політичних партій заснований, насамперед, на тій основі, що відрізняються вони між собою визначеною самоідентичністю, яка є результатом певного історичного процесу. Саме історичний контекст процесу формування політичних партій впливає на характер та зміст політичних стратегій, які вона використовує. Концепція ця будується на трьох критеріях генетичному, матеріальному та організаційному.
Генетичний критерій пов’язаний з появою спільних рис між партіями, які сформувались внаслідок однакового процесу
інституалізації. Партії виникали та консолідувались у дуже подібних історичних умовах і щораз більше намагалися представляти інтереси визначених суспільних груп, політична еволюція яких у всіх країнах здійснювалася в подібний спосіб. Центральною віссю конфлікту став поділ на лівицю та правицю. Внаслідок цього сформувались дві великі сім’ї: лівих партій
(соціал-демократи, соціалісти, комуністи) та правих партій консерватори, ліберали, християнські демократи. Події х років вплинули на трансформацію змісту, що криється за звичними категоріями лівих та правих, хоча сама суть конфлікту залишилася і нові типи партій, які виникли пізніше підсилили великі партійні сім’ї (наприклад, ліво-ліберальні партії належать до сім’ї лівих партій, а нові ультраправі партії – до сім’ї правих партій. Отже поділ на класову лівицю чи правицю, який сформувався у період оформлення і консолідації демократії, продовжує залишатися домінуючою і універсальною ознакою сучасних партійних системі генетичним індикатором самоідентичності сімей політичних партій. Матеріальний критерій тісно пов’язаний з генетичним. Політичні партії, які належать до генетичних сімей партій прагнуть реалізувати близькі пункти своїх програм. Це означає, що можна скласти перелік проблемних питань, які характеризують відповідний світогляд політичних партій – лівий чи правий, а в рамках кожної з партійних сімей – найбільш важливі питання, які виступають джерелом внутріблокового конфлікту і причиною виокремлення конкретних сімей.
Оганізаційний критерій пов’язаний зі створенням наднаціональних об’єднань, які стосуються подібних партій наприклад, Соцінтерн, Ліберальний Інтернаціонал тощо. В рамках Європарламенту сформувались та існують наднаціональні політичні об’єднання, які охоплюють представників партійних
сімей. Інколи щодо них застосовують поняття транснаціональні партії. Формування сімей політичних партій можна простежити на основі політичної структуризації Європейського парламенту. Виглядало воно так У 1953 р. в Європарламенті існувало три організовані групи політичних партій – група християнсько-демократичних партій, група європейських соціалістичних партій та група ліберальних партій У 1965 р. французькі голлісти об’єднуються з лібералами і формують Союз європейських демократів У 1973 р. Британська консервативна партія започатковує формування Європейської консервативної групи. Члени ірландської партії Солдат Свободи об’єднуються з Союзом європейських демократів під назвою Європейські прогресивні демократи. Тоді ж формується Комуністична група У 1976 р. Ліберальна група змінює свою назву на Групу лібералів та демократів У 1979 р. відбуваються перші прямі вибори до Європейського парламенту. Християнські демократи змінюють свою назву на Європейську народну партію. Європейська консервативна група трансформується у Європейську демократичну групу, яка пізніше об’єднується з Народною партією. Тоді ж формується група Технічної координації та захисту незалежних групі членів Урна базі французького Національного фронту та італійського Соціального руху формується група Європейських правих. Зелені та ліві об’єднуються з незалежними і формують так звану групу Веселка. Група лібералів та демократів перейменовується у Групу лібералів, демократів та реформістів.
Після приєднання до Європейських прогресивних демократів португальських соціал-демократів вона починає функціонувати під назвою Європейський демократичний альянс У 1989 р. з групи Веселка виділяється окрема Група зелених, формується Група об’єднаних лівих, відновлюють свою діяльність комуністичний та лівий альянси Урна базі італійської партії Вперед Італія формується група Вперед Європа. Європейські праві змінюють свою назву на Європейський радикальний альянс. Група об’єднаних лівих бере собі назву – Європейські об’єднані ліві, формується група – Європа націй, а також група 27 неприєднаних членів У 1995 р. групи Об’єднана Європа та Європейський демократичний альянс об’єднуються і створюють групу
Об’єднання для Європи У 1999 р. Європейська Народна партія змінює свою назву на Європейська народна партія (християнські демократи) та європейські демократи. Формується група Європейських демократів за різноманітність. У сучасному Європарламенті загалом існує дев’ять так званих партійних клубів однак лише три з них функціонують як позапарламентські міжнародні організації, що користуються спільними фінансами, бюрократичним апаратом, спільними виборчими стратегіями. Йдеться про партії європейських соціалістів, об’єднання ліберальних партій та так звану Європейську народну партію – організаційне об’єднання християнсько-демократичних партій.



Запитання і завдання
1. У чому полягає суть поняття ідеологія Які існують підходи до його розуміння
2. Розкрийте взаємозв’язок ідеології та політики.
3. У чому полягає суть теорії кінця ідеології
4. Які головні проблеми є предметом уваги ідеології
5. Які існують головні типи ідеологій
6. Які існують моделі конфігурації партійних системна основі ідеологічного критерію
7. У чому суть поняття радикалізм
8. Дайте загальну характеристику ідеології традиціоналізму.
9. Назвіть головні положення та різновиди фашизму.
10. Назвіть головні положення марксизму-ленінізму.
11. Суть та різновиди неомарксизму.
12. Суть та різновиди лівого екстремізму.
13. Християнський та ісламський теїзм.
14. Теорія та практика ісламізму.
15 Лібералізмі його різновиди. Неолібералізм.
16. Консерватизмі його різновиди. Неоконсерватизм.
17. Засадничі основи християнської демократії. Християнські принципи.
18. Демократичний соціалізм – основа ідеології соціал- демократії.
19. Основні риси ліво-ліберальних об’єднань.
20. Екологізм – основа зеленого руху. Різновиди екологізму.
21. Жіночий рух і фемінізм. Течії феміністського руху.
22. Сексизм та теорія соціального партнерства статей.
23. Пацифізм та його витоки.
24. Постіндустріалізм – як ідеологія майбутнього суспільства.
25. Антиглобалізм як альтернатива постіндустріалізму.
26. Що розуміється під поняттям “сім’я політичних партій Наведіть приклади сучасних сімей політичних партій.

Реферати та повідомлення
1. Неолібералізм та неоконсерватизм. Спільні риси та відмінності.
2. Рейганізм та тетчеризм.
3. Соціал-демократичний консенсус теорія та практика.
4. Фундаменталізм та тероризм.
5. Політична структуризація Європарламенту історія та сучасність.

Література
Адамо Г. ХДС/ХСС сущность и политика.- М, 1978.
Актуальные проблемы социал-демократии.- М ИНИОН, 1991.
Алтухов В. Т. Обновление программы СДПГ // Социально- политические исследования, 1990, № 8.
Белл Д. Конец идеологии // Новое время, 1990, № 27.
Бердяев НА Истоки и смысл русского коммунизма.- М, 1993.
Бова А. Лібералізмі консерватизм як основні політичні ідеології посттоталітарного суспільства // Молода Нація, 1997, № 6.
Борисова Т, Исакова И. Философия “зеленых”. Возможные пути развития общества // США, экономика, политика, идеология, 1991, № 4.
Булгаков С. И. Христианский социализм.- М, 1991. В поисках равновесия: Экология в системе социальных и политических приоритетов.- М.

Валентинов Л. В. Наследники Ленина.- М, 1991.
Валькова Л. В. Саудовская Аравия: нефть, ислам, политика.- М,
1987.
Вдовиченко Л. Н. Альтернативные движения в поисках альтернатив- М, 1988.
Волкова Н. В. Популизм и консерватизм- М, 1992.
“Восточноевропейский социализм”: становление режима, попытки его модификации, причины краха.- М, 1992.
Волкогонов Д. А. Ленин. Политический портрет- М, 1994.
Волкогонов Д. А. Сталін. Політичний портрет- К, 1989.
Воронкова В. Консерватизм // Політологічні читання, 1992, № 2.
Воронкова В. Лібералізм // Політологічні читання, 1992, № 2.
Гавриленко І. Чи потрібна державі ідеологія // Віче, 1996, № 4.
Галкин А. Фашизм – его сущность, корни, признаки и формы проявления // Полис, 1995, № 2.
Гаврилишин Б. Походження людини та її ідеологій // Дороговкази в майбутнє. Доповідь Римському клубові- К, 1993.
Гарбузов В. Н. Консерватизм: понятие и типология // Полис,
1995,
№ 4.
Голобуцький О, Кулик В. Консерватизм – ідеологія порядку, стабільності і добробуту- К.
Джилас М. Лицо тоталитаризма.- М, 1992.

Дилигенский Г. Г. В поисках смысла и цели: Проблемы массового сознания современного капиталистического общества.- М, 1986.
Дубина А. Что такое популизм? // Политика и время, 1992, № 3.
Еко У. Ур-Фашизм // Сучасність, 1996, № 5.
Енгельс Ф. Розвиток соціалізму від утопії до науки // Маркс К, Енгельс Ф. Твори. T. 19.
Желев Ж. Закат тоталитарных систем // Политика, 1991, № 4.
Желев Ж. Фашизм. Документальне дослідження німецького, італійського та іспанського фашизму // Філософська та соціологічна думка, 1991, № 1.
Звелев ВИ Истоки сталинизма.- М, 1990.
Злобин ВИ Какая партия нужна пролетариату? (Из истории создания пролетарской партии в России) // Вестник
Московского университета. Сер. Соц.-полит. исслед., 1990, № 6.
Змеев Б. М. Политическая идеология в странах тропической Африки генезиси социальные функции.- Л, 1988.
Исаев С. А. Теология мира Очерк протестантского модернизма.- М, 1991.
“Исламский фактор в международных отношениях в Азии (70 – І пол. 80 гг.). Сб. статей / Отв. ред. Л. Полонская.- М.
Колодій А. Демократичний націоналізмі лібералізм про права нації і особи // Українські варіанти, 1997, № 2.

Кондратков Т. Р. Идеология. Политика. Война: Критика буржуазных, реформистских и ревизионистских концепций.- М,
1983. Консерватизм как течение общественной мысли и фактор общественного развития // Полис, 1995, № 4.
Кинг А, Шнайдер Б. Первая глобальная революция. Доклад
Римского клуба- М, 1991.
Кравченко И. И. Глобальные проблемы и глобальная политика.
Ежегодник Северной ассоциации политических наук- М, 1985.
Крапивин ВВ Формирование революционного сознания:
(Проблемы и характерные черты в странах социалистической ориентации).- М, 1987. Критика современных политологических и культурологических концепций общественного развития.- Л, 1986.
Лафонтен О. Социализм и новые социальные движения //
Рабочий класс и современный мир, 1990, № 4.
Лакер У. Сущность фашизма // Проблемы Восточной Европы. № 47-48.
Лапшина М. В, Лапшин А. Г. Политика и идеология (К методологии исследования): Политика мира и развитие политических систем- М, 1979.
Ли В. Ф. Социальная революция и власть в странах Востока (О проблемах и противоречиях некапиталистического переходного развития).- М, 1984.
Либерализм и демократия // Полис, 1994, № 3.

Майер Т. Демократический социализм – социальная демократия.
Введение.- К, 2000.
Макаренко В. П. Револиция и власть.- Ростов-на-Дону, 1990.
“Манифест” шведских социал-демократов // За рубежом, 1989,
№ 37. Маркс и современная политическая теория.- М, 1986. Марксизм про и контра- М, 1992.
Маркузе Г. Одномерный человек.- М, 1993.
Мигул І. Політичні ідеології порівняльний аналіз- К, 1997.
Мийон-Дельсон Ш. Политические идеи ХХ века.- М.
Миллер С, Потхофф Х. Краткая история СДПГ. 1848-1990.- К,
1990.
Миронов Д. А, Перцев А. В. Австромарксизм, позитивизм и рабочее движение.- Свердловск, 1990.
Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии // Диалог, 1990, № 9.
Новиков Г. Н. Де Голль, голлисты и голлизм // Новая и новейшая история, 1990, № 3.
Новоженова И. С. Французская социалистическая партия в е гг.: Внутрипартийные течения / Отв. ред. Г. Дилигенский.- М,
1989.
Орлов Б. Социал-демократия Запада: ценности и ориентиры //
Диалог, 1990, № 12.

Орлов Б. Социал-демократия и экономика // Вопросы экономики, 1990, № 2.
Осадчая И. М. Консерватизм против реформизма.- М, 1984.
Пияшева Л. Знамя его – свобода // Диалог, 1991, № 11.
Пияшева Л. И, Пинскер Б. С. Экономический неоконсерватизм: теория и международная политика.- М, 1988.
Полищук МЛ В предверии натиска “третьей волны”: Контуры планетарной цивилизации и общественно-политической мысли
Запада. -М, 1989.
Попов С. И. Буржуазная идеология на пороге ХХI столетия.- М,
1988.
Пронякин Д. И. Анархизм: “Исторические” претензии и уроки истории.- Л, 1990.
Рассен Б. Практика и теория большевизма.- М, 1991.
Расы и расизм История и современность.- М.
Рахшмир П. Ю. Эволиция консерватизма в новое и новейшее время // Новая и новейшая история, 1990, № 1.
Религии мира История и современность. Ежегодник, 1988.- М,
1990.
Савельева И. М. Альтернативный мир модели и идеалы / Отв. ред. И. Гурьев.- М, 1990.
Скиба В. Й. Консерватизм – не лайливе слово // Віче, 1993, № 4.
Соргин ВВ Либерализм Запада Х – XX веков.- М, 1995.

Современный консерватизм- М, 1992.
Современный мир глазами “зеленых”.- М, 1987.
Социалистическое видение современности или современное видение социализма (обзор симпозиума) // Полис, 1994, № 5.
Социально-политические теории современной буржуазной идеологии: Критический анализ / Отв. ред. Р. Яновский. М,
1981.
Сталин И. В. Вопросы ленинизма.- М, 1947. США консервативная волна.- М, 1984.
Тихомиров ВИ. Церковь и политическая борьба в Южной
Африке.- М, 1990.
Тоффлер О. Третья волна.- М, 1992.
Троцкий Л. Д. К истории русской революции.- М, 1990.
Трудящиеся массы и антивоенное движение: О новых массовых демократических движениях в развитых капиталистических странах / Отв. ред. И. Пантин.- М, 1988.
Фомичев С. Р. Зеленые: взгляд изнутри // Политические исследования, 1992, № 1-2.
Фомичев С. Мыслить глобально, действовать локально.
Интервью с сопредседателем Лиги зеленых партий //
Общественные науки сегодня, 1993, № 2.
Худавердян В. Д. Современные альтернативные движения:
Молодежь Запада и “новый” иррационализм.- М, 1986.
Чалікова В. Ліберали, ліберальне, лібералізм // Сучасність, 1993,

№ 3.
Чичерин Б. Различные виды либерализма // Общественные науки и современность, 1993, № 2.
Шапиро И. Введение в типологию либерализма // Полис, 1994,
№ 3.
Шпорлюк Р. Комунізмі націоналізм- К, 1998.
Шведа Ю. Фемінізм як течія політичної думки та суспільно- політичний рух // Perpetuum Studiens, 2002, № 1.
Якушик В. М. Социал-реформизм в современном мире: идеология и практика- К, 1990.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал