Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка29/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   38
8.
3. 2. Консерватизм. Консерватизм (від лат. conservare – зберігати) ідеологія, спрямована на захист традиційного укладу суспільного життя і його цінностей, заперечення необхідності будь- яких суспільних зміні народного волевиявлення. Як окрема суспільно-політична течія, консерватизм формується уст, що по-в’язано з творчістю таких мислителів як Е. Берк,
Жде Местр, Л. де Бональд та інших. Е. Берк, зокрема, відкидає ідею Ж. Ж. Руссо про суспільний договір і відстоює традиційні інститути влади, Жде Местр, на противагу існуючому хаосу, виступає за релігійне впорядкування дійсності, Л. де Бональд розвиває думку про божественне походження монархії якнайкращої форми суспільного устрою, яка відповідає сутнісним прагненням людини. Поняття консерватизм з’явилося після Французької революції на початку ХІХ ст. У 1817 р. Ф. Шатобріан почав друкувати газету
“Le Conservateur”
, аур. Роберт Піл проголосив свою декларацію Консервативних принципів, після чого торі стали називатися консервативною партією. Однак Великобританія є фактично єдиною країною, де консерватори вживають це слово для засвідчення своєї тотожності. У інших країнах консервативні течії приймають різноманітні назви. Звичайно, у консерваторів в країнах з військовою диктатурою зовсім інші цінності та інститути, аніж у демократичній Англії чи США. Чітко окреслити консервативну ідеологію дуже важко, оскільки в політиці існує багато консервативних варіантів, які постійно розвиваються. Проте можна назвати деякі складові загальної консервативної доктрини. Песимізм щодо людської природи поєднується в ній з акцентом на законі та порядку, сильних збройних сил, націоналізмі та міцній сім’ї. Після Французької революції один з класиків консерватизму Е.
Берк (1729-1797) прагнув викликати підозру до раціоналістичного егалітаризму, а натомість прославити генія національної конституції. Ми боїмося залишити людей жити і працювати кожного на його власному потенціалі розуму, бо думаємо, що цей капітал в кожного надто малий. Тому кожному краще скористатися загальним банком та капіталом народів і віків Держава, на його думку, є швидше партнером між поколіннями, між живими і мертвими, до яких треба ставитися з повагою. Багато тем, які Е.

Берк висвітлив дещо риторично та несистемно, були розвинені німецькими ідеалістами XIX ст., зокрема Г. Гегелем. У Великобританії консерватори завжди підтримували монархію та церкву, в США символами неперевності традицій є національна та державна конституція, прапор, молитви в школах тощо. Консерватори в обох країнах завжди з підозрою ставилися до великих теорій держави і були прагматичними в здобутті політичної підтримки. Загальна спрямованість консерватизму може бути проілюстрована такими рядками М. Оакешофта: Для деяких людей держава це величезний резервуар з владою і це викликає в них мрії проте як можна її використати. У них є омріяні проекти різних розмірів, які вони щиро вважають корисними для людства. Тому вони схильні вважати державу інструментом розпалювання пристрастей і мистецтво політики повинне збурювати, запалювати і спрямовувати бажання. У консерваторів зовсім інша позиція в політиці – вводити вжиття вже і так надто “пристрастних” людей помірність, стриманість, примиряти і заспокоювати, не роздмухувати полум’я бажань, а гасити його Основними постулатами ідеології консерватизму були такі
- уявлення про суспільство як про соціальний організм, який гармонійно функціонує;
- переконання, що справжній зміст людському існуванню надає не суспільно-політична активність, а християнська смиренність і покора
- ідея проте, що людина у своїх вчинках повинна керуватися невласними бажаннями та мотивами, а прийнятими в суспільстві законами та звичаями. Прихильність до націоналізму, пріоритет прав нації є іншим
важливим компонентом консервативних течій. Коли обставини набувають досить трагічного характеру, консервативна націоналістична тенденція може переступати межі традиційних політичних поділів. У 1870 та 1914 роках фактично вся Франція стала націоналістичною. Поразка (як в Німеччині) поєднана з економічною кризою (як в Італії, деколи штовхає консерваторів до підтримки диктатури. Консервативна група досить різнорідна, тому цілком природною для них є підтримка твердої влади поміркованих, монархії та абсолютних форм влади (навіть диктаторських режимів. Загалом консерватизм відзначається прихильністю до існуючої влади, а також своєю стриманістю щодо загального виборчого права, яке він гальмував до початку ХХ ст. та інших суспільних змін. У кожному суспільстві найчастіше більшість людей надають перевагу збереженню (а не зміні) цінностей та інститутів цього суспільства. Природно, що багатші члени суспільства, які досягли успіху, будуть швидше приймати головні цінності та інститути цього суспільства, ніж бідні і ті, що досягли меншого успіху. Консерватизм характеризується не стільки постійною і різнорідною доктриною, скільки відповідним типом світосприйняття песимізмі звідси потреба влади недовіра до ідеї прогресу, хоча консерватори нерідко ставали знаряддям економічних та соціальних змін прагматизм захист інтересів, які вважаються основними право на приватну власність і приватну ініціативу. Загалом дослідники виділяють три різновиди консерватизму традиціоналізм, лібертаризм і неоконсерватизм. Перший різновид консерватизму акцентує на необхідності збереження соціальних порядків і моральних традицій часів класичного ринкового капіталізму (старих добрих часів. Представники цього напряму скеровують увагу суспільства
насамперед до морально-етичних проблем, таких як аборти, наркоманія, ріст злочинності тощо. Вони закликають боротися з ними шляхом вивчення в школах релігії, заборони абортів, посиленням моральних устоїв деградуючого суспільства. У політичній практиці цей напрям представлений так званими новими релігійними правими (євангелісти, а також знаходить свої симпатії серед представників американського республіканізму
(рейганізм). Другий різновид консерватизму
– лібертаризм
– характеризується крайньою прихильністю до ідей необмеженої свободи індивіда. Ідеологами цього напряму виступили Ф. Хаєк,
Дж. Роулс і Р. Позік. Вони визнавали пріоритет індивідуальних прав над колективними, трактували колективізм як шляху рабство, виступали за перегляд основ суспільного договору з метою забезпечення природних прав індивіда, проти втручання держави в економічну сферу, вважали державу загального добробуту варіантом соціалізму. Однак, позиції крайнього індивідуалізму XIX ст. (з його гаслом кожний за себе) виявились сьогодні слабо привабливими, атому не здобули серйозної політичної підтримки. Третій різновид консерватизму – неоконсерватизм – сучасний варіант класичного консерватизму. Він характеризується поєднанням базових цінностей притаманних ідеології лібералізму. Зокрема неоконсерватори перейняли від лібералів ідею суспільного розвитку, історичної, соціальної та політичної активності людини, демократизації, відійшли від елітарних та аристократичних поглядів на сучасну владу. Неоконсерватори також прийняли ідею необхідності державного втручання в економіку, але одночасно рішуче виступили проти політики державного капіталізму, ідеї усуспільнення та націоналізації економіки. Порівняно з класичними консерваторами у неоконсерваторів сильнішими були акценти щодо впровадження механізмів ринку та приватизації не лише в сферах соціального забезпечення, алей в таких традиційно державних сферах як пошта, армія і навіть тюрми. Центральний
аргумент економічної політики сучасних консерваторів – нерентабельність соціалістичних методів господарювання. Розвиваючи ліберальну ідею самостійності особистості, здатної відповідати за себе і досягати успіху безсторонньої допомоги, неоконсерватори рішуче виступили проти патерналістської політики дер-жави-няньки і відчутно скоротили асигнування як на державний апарат, такі на соціальні гарантії громадянам. Цю доктрину втілював у своїй діяльності Президент США Р. Рейган, але найбільший вплив вона мала на діяльність консервативної адміністрації прем’єр-міністра Великобританії М. Тетчер (звідси і поняття “рейганоміка” та “тетчеризм”). Тетчеризм, враховуючи його індивідуалізмі підтримку демократичних виборів, прихильність ідеї вільного ринку, можна розглядати як різновид лібералізму. Однак, з консервативної традиції він зберігає відданість королівській владі, розвиває культ міцної сім’ї й недовіру до інтернаціоналізму (наприклад, щодо політичної інтеграції в межах Євросоюзу. У країнах, де консерватизм виступає єдиною силою, невизначеності та суперечності узгоджуються всередині партії. Однак в країнах, де історичні обставини перешкоджають такому об’єднанню, консерватизм як ідеологічну позицію сповідують багато різних організацій, які часом ворогують між собою. З часів Другої світової війни ідеологічні конфлікти між консервативними партіями послабились. Причина полягає втому, що вони, за законом про загальне виборче право, змушені були полювати на свого виборця – середню та дрібну буржуазію. Багато робітників у Франції, Німеччині, Італії, США та Великобританії є прихильниками консерваторів, атому партія змушена отримати та вберегти їхні голоси. Іншою причиною є те, що при відсутності фіксованої доктрини консерватизм схиляється до опортунізму, приймаючи кожного, хто може бути корисним.

8. 3. 3. Християнська демократія. У континентальній Європі помірковану позицію яку в Англії займають консерватори, посідають християнські демократи. Народження та розвиток християнсько-демократичних партій були спричинені існуванням ліберальних та радикальних партій, які становили пряму загрозу церкві та католикам. Умови, за яких з’явилися християнсько-демократичні партії та сильний вплив церковної доктрини пояснюють ознаки їхньої ідеології та політики. Зокрема, у них ентузіазм щодо капіталізму компенсується зв’язком з сільськими виборцями і вірою церкви у взаємодопомогу і співчуття в соціальних питаннях. Наприклад, енцикліки католицької церкви ХХ ст. підкреслюють моральну гідність людей праці і їхнє право на участь в ухваленні рішень на своїх робочих місцях. Також вони пропагують ідею демократичної децентралізації влади. У багатьох країнах зв’язок партії з профспілками дає підстави християнським демократам вважати себе швидше центристським, ніж правим рухом. Однак, незважаючи на власні протести, зазначає М. Кашаглі, християнські демократи завжди становили собою консервативну партію. В минулому так було завдяки їхній історії та місцю. Зараз це є результатом їхньої соціальної бази та інтересів, які вони відстоюють Подібний феномен можна знайти під час правління Веймарської республіки в Німеччині (коли партія Центру служила притулком для багатьох католиків) та І Республіки у Франції. При цьому не треба забувати, що церква загалом вороже ставилася до формування політичних партій і демократії, яку всі папи до Лео ХІІІ називали однією з помилок нашого часу. Найсильніші християнсько-демократичні партії існують у тих країнах, де церква прийняла закон, згідно з яким вона жертвує своїми інтересами, що дає змогу практичним політикам розширити власну діяльність.

Християнсько-демократичні партії є не лише католицькими, складаються вони як з католиків такі протестантів. Та звичайно в католицьких країнах (Бельгія, Італія, Німеччина, Франція) християнські демократи мають найбільші впливи. У Голландії, Швейцарії, скандинавських країнах важливий вплив мають також протестантські партії. У Німеччині до ХДС належать протестанти, хоча користується він більшою підтримкою у католиків. Отже, християнська демократія – це рух тих, хто за допомогою християнських принципів і демократичної техніки має наметі розв’язати ряд сучасних проблем, які є в компетенції вищих органів світської влади і поза її прямим контролем. Ідеологічною основою сучасної християнської демократії є три християнські принципи – права людини (насамперед особисті, демократія (ліберальна демократія) та інтеграція (класове і міжнаціональне примирення через сильну християнсько- демократичну європейську інтеграцію. Таким чином, християнська демократія поділяє консервативні цінності індивідуалізму, повагу до приватної власності, антикомунізмі незадоволення надто активним втручанням держави. Однак, на відміну від британських консерваторів, християнські демократи підтримують принцип консультування між урядом, промисловцями, професійними спілками та іншими зацікавленими групами (так званий принцип “concertation”).
8. 3. 4. Соціал-демократія. Соціал-демократія як ідеологія робітничого класу виникає в кінці XIX – на початку XX ст. Ідеологічна основа соціал-демократії – доктрина демократичного соціалізму, основними лозунгами якої є свобода, справедливість та солідарність. Під свободою розуміється можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям і не заборонено законом, справедливість – рівність життєвих можливостей для всіх громадян і турбота
суспільства про найменш забезпечених та непрацездатних, солідарність – можливість для людини, яку внаслідок життєвих обставин спіткала невдача, розраховувати на допомогу суспільства й держави. Вирішальною умовою утвердження демократичного соціалізму і його суттю соціал-демократи вважають справжню демократію у всіх сферах життя суспільства – політиці, економіці, соціальній сфері. Політична демократія повинна забезпечити населенню реалізацію всіх його праві свобод, гарантувати існування парламентської політичної системи, загальне виборче право, багатопартійність та право на опозицію, верховенство закону, реальну участь населення в управлінні суспільством. Економічна демократія покликана створити таку економічну систему, яка б гарантувала використання національних багатстві ресурсів в інтересах всього суспільства, контроль суспільства над економікою, багатоманітність форм власності, існування ринкових механізмів при активній ролі держави у розвитку економіки, різноманітні форми участі населення в управлінні виробництвом як на національному такі на локальному рівнях. Кінцева мета соціал-демократії – досягнення соціальної демократії, тобто максимальна реалізація всіх соціальних прав громадян (права на працю, відпочинок, освіту, лікування, житло, соціальне забезпечення, ліквідація всіх форм дискримінації та експлуатації людини, формування умов для вільного розвитку кожної особистості як передумови розвитку всього суспільства. Цілі демократичного соціалізму, – вважають соціал-демократи,
– повинні досягатися мирними, демократичними засобами, шляхом поступової еволюції суспільства, за допомогою реформ та класового співробітництва, в рамках і при підтримці демократичної держави. Завдяки соціальному партнерству соціал-демократи
продемонстрували на практиці свою перевагу над концепцією класової боротьби комуністів. Соціал-демократи заперечують насильницькі методи та беззаконня. Держави, в яких вони перебували при владі (Австрія, Бельгія, Данія, Норвегія, Швеція, мають високий рівень економічного розвитку та соціальної захищеності громадян. Сучасний соціал-демократизм – це за своєю суттю ліберальний соціалізм, який дуже близький до соціального лібералізму. Найвпливовіші позиції соціал-демократичних партій розповсюджені в країнах Західної Європи, яка є традиційним центром міжнародної соціал-демократії. У х роках соціал- демократичні партії з’являються в країнах Латинської Америки, а в
80- х роках відновлюють свою діяльність у країнах Східної Європи і колишньому СРСР. Сьогодні у світі налічується більше 80 соціал- демократичних партій, загальна кількість їхніх членів становить більш ніж 17 млн чоловік. У багатьох європейських країнах, таких як Австрія, Німеччина, Франція, скандинавські країни вони мають статус правлячих партій і мобілізують значну кількість голосів виборців на свою підтримку. Діяльність соціал-демократичних партій координується Соціалістичним Інтернаціоналом. У ті роки багато соціал-демократичних партій зустрілися з певними труднощами у своїй діяльності – спостерігається зменшення їх членської бази та рівня виборчої підтримки, застарілими виявилися деякі доктринальні положення, що дало підстави деяким дослідникам говорити про кризу соціал- демократії. Однак дискусії, які у зв’язку з цим точилися в рядах соціал-демократії, дали змогу їй успішно подолати ці труднощі. Нові підходи щодо політики соціал-демократії були сформульовані в прийнятій уроці Декларації принципів Соцінтерну.
Соціал-демократи активно виступили з лозунгами необхідності прискорення економічного розвитку, але при цьому наголошували, що не може він відбуватися внаслідок погіршення навколишнього
середовища. Визнаючи провідну роль ринку та конкуренції в економічних процесах, соціал-демократи при цьому зазначають, що ринок сам по собі не може вирішувати соціальні проблеми.
Розв’язання цих проблем повинна взяти на себе держава (звідси концепція соціальної держави чи держави благоденства. Разом з тим зусилля держави повинні бути підтримані солідарними діями трудящих. Вони активно включають у свої програми вимоги феміністських, екологічних, пацифістських, антирасистських та інших громадських організацій та рухів. У зовнішній політиці соціал-демократи традиційно виступають з позицій боротьби за зміцнення міжнародної безпеки та роззброєння, за європейську інтеграцію та допомогу країнам Третього світу.
8. 4. Ідеологія ліво-лібертіальних об’єднань
Можна виділити три риси системного характеру, які визначають самоідентичність цієї групи партій
1. В їхніх програмах наголошується на рівності прав, насамперед політичних, на охороні прав меншин, боротьбі за охорону навколишнього середовища, всезагальному роззброєнні, солідарності з країнами Третього світу, егалітаризмі. Партії ці пропонують електоратові так званий альтернативний стиль життя, заснований на ідеалі боротьби за якість соціального життя, найповнішим виразом якого є прагнення до розширення ринку участі громадян. Ці угруповання намагаються нав’язати політиці перелік ліберальних цінностей, які засновані на постулаті індивідуалізму, самореалізації й соціальної підприємливості чи реальної політичної участі. Їхні програми становлять лівий виклик для традиційного соціал-демократичного консенсусу і стилю управління політикою, побудованому на економічній безпеці, розвиненому державному апараті.

2. Процес інституалізації партії заснований на пріоритеті політичної участі, що знаходить свій виразу процесі децентралізації їх внутрішньої структури, забезпечення територіальним організаціям значного рівня автономії, формування між ними горизонтальних зв’язків, що надає масам членів та симпатиків можливість здійснювати безпосередній вплив на формування політики. Саме екологічні партії, а також деякі ліво- соціалістичні партії можна окреслити як зовнішні угруповання (за класифікацією М. Дюверже), сформовані на підставі масових соціально-політичних рухів. На початковій фазі свого існування набирали вони характеру політичного виклику і пропонували свою програму як альтернативу загальноприйнятим політичним правилам. Виступаючи за включення пост-матеріальних норм в рамки прийнятого суспільного консенсусу, набрали вони з часом характеру угруповань мобілізаційного типу.
3. Партії ці адресують свій виборчий виклик до відповідного сегменту електорату. Це представники так званого нового середнього класу, що проживають у великих міських агломераціях, які сповідують постматеріальні цінності та ідентифікуються з лівою орієнтацією, освічені люди, молодь. Партії, що належать до цієї сім’ї вважаються лівими тому, що залишаються в опозиції до пануючої ринкової ортодоксії, котра диктує необхідність реалізації економічних цінностей та лібералізму, заперечують централізовану бюрократичну модель держави добробуту як частини післявоєнного соціал-демократичного консенсусу, котрий не визнає автономії одиниці перед державою, обмежує її партисіпітарні прагнення та унеможливлює виникнення та функціонування об’єднань громадян.
8. 4. 1. Екологізм (енвіроументалізм). Проблема збереження навколишнього середовища стала одним із елементів практичної політики порівняно недавно (хоча ще на початку XIX ст. Уордсвот виступив проти прокладання залізниці в Озерний район, вважаючи що це матиме згубні наслідки для його існування, а Блейк говорив
про сатанинські машини промислової революції. Зелений рух виник в Австралії уроці, коли Об’єднана тасманська група включила проблеми захисту навколишнього середовища у свою передвиборчу програму. Місяцем пізніше в Новій Зеландії виникла перша загальнонаціональна партія зелених, яка отримала назву Цінності. У 1973 р, перша на європейському континенті партія зелених виникає у Великобританії. Однак, тільки за останній час партії зелених здобули представництво в європейських законодавчих органах і представили самостійну політичну програму. В 1983 р. партія зелених Німеччини здобула
28 місць на федеральних парламентських виборах. Це був перший приклад такого значного успіху зелених на виборах. У 1984 р. для координації діяльності зелених Європи виникає Координаційний комітет європейських партій зелених, який 1993 р. трансформувався у Європейську федерацію партій зелених. У 1989 р. партія зелених виникає в США (її кандидат Р. Найдер бере участь у президентських виборах 1996 та 2000 років, а також в інших країнах Азії, Африки та Латинської Америки. У багатьох європейських державах партії зелених здобули значну підтримку на виборах, мають свої парламентські фракції, а місцями входять ідо складу правлячої коаліції (наприклад, в Німеччині, представлені у Європарламенті. Для координації своїх зусиль вони створили так званий Гуманістичний Інтернаціонал до складу якого крім зелених входить рух синіх, інші екологічні організації (такі як Грінпіс). Зелений рух незвичний тим, що будує свій світоглядна основі наукової дисципліни. Екологія - це наука, що вивчає взаємозв’язок між людиною та навколишнім середовищем. З розвитком науки стала більш зрозумілою складна взаємозалежність між різними органічними видами на планеті, кліматичними та геологічними впливами. Розвиток промислової цивілізації показав, що людина, як ніколи раніше, змінює довкілля в дуже небезпечному напрямку.
На всесвітніх зустрічах на вищому рівнів Ріо 1992 р. та в
Йоханесбургу 2002 р. політичні лідери зі всієї земної кулі серйозно обговорювали питання виснаження світових ресурсів (особливо енергоносіїв, які не відновлюються, феномен перегріву планети, небезпеку хімічного, біологічного та радіоактивного забруднення атмосфери та океанів, знищення багатьох видів рослин та тварин. Окремо націй же зустрічі наголошувалося на проблемі демографічного вибуху і нерівномірного розподілу світових ресурсів між Північчю та Півднем, що є наслідком неконтрольованого промислового росту. Всі групи зеленого руху бачать ці проблеми як життєво важливі, глобальні проблеми людства. Використання ресурсів постійно зростає, а екологічний стан планети погіршується. Практично всі питання, починаючи від приросту населення, типів промислових капіталовкладень та внутрішнього споживання, і закінчуючи туризмом, вони пропонують розглядати в світлі екології. Учасників зеленого руху поділяють на романтиків та науковців. Основна ідея романтиків – це ідея повернення до природи через гомеопатію, вегетаріанство, натуралізмі розвиток сільських громад. Науковці застерігають, що якщо індустріалізація та споживання залишатимуться незмінними то екологічна катастрофа може стати реальністю. Щодо питання вирішення екологічних проблем, серед науковців існує дві течії – легкий антропоцентризмі глибока екологія. Перші наголошують на практичних проблемах і концентруються на їхньому вирішенні. Другі відстоюють ідею докорінної зміни ставлення людини до навколишнього середовища. Цікавим прикладом глибокого екологічного підходу є теорія Джеймса Ловелока (1979). Згідно з нею Земля – це саморегулюючий організм, де живі істоти створили атмосферу, забезпечили родючість ґрунту, температуру, кисень тощо і самі залежать від них. Автор вважає, що порушення гармонійності екосфери знищить все живе, втому числі й людину. Питання проте, як розглядати цю доктрину – як наукову чи духовну – це спірне питання. Як політична доктрина для інтелектуалів екологізм має великі переваги вони стосуються практично всіх проблем, протиставляються багатьом сучасним загальноприйнятним поглядам, пропонують розуміння істини лише для вибраних і мають інтригуючий підтекст. У цьому розумінні екологізм можна розглядати як досить радикальну та опозиційну доктрину. З іншого боку, в утвердженні прав майбутніх поколінь, на противагу нинішньому, чути відгомін консервативних настроїв. Нарівні практичної політики зелені сходяться з привабливими локальними рухами, підтримують те, що їм вигідно. Різке загострення проблем навколишнього середовища зумовило радикалізацію екологічного руху і формування на його основі екстремістських угруповань, які виступають з лозунгами повної відмови від технічного прогресу.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал