Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка28/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   38
8. 2. 3. Марксизм-ленінізм. Прямою протилежністю фашизму вважають послідовників вчення Карла Маркса. Очевидним є те, що марксисти відрізняються радикальністю своїх переконань. І К. Марксі Ф. Енгельс займали колективістську й спрямовану на конфлікт політичну позицію. Треба зазначити, що марксизм-
ленінізм – це не тільки теорія історії, алей політична програма дій. Як каже сам К. Маркс філософи тільки трактують світа завдання полягає втому, щоб його змінити. У своїх теоретичних працях К. Маркс та Ф. Енгельс перевернули діалектику Гегеля догори ногами, визначивши капіталізм як один з кількох щаблів історії, який став гальмом суспільного розвитку і повинен поступитися місцем вищим етапам суспільного розвитку – соціалізму і комунізму. Рушійною силою суспільного прогресу вони вважають класову боротьбу, а пролетаріат – провідною верствою суспільства. Свою історичну місію – могильника капіталізму, пролетаріат виконає за допомогою свого бойового авангарду - комуністичної партії через встановлення диктатури пролетаріату. К. Марксі Ф. Енгельс пропагували ідею поширення пролетарської революції в ряді країні вірили у можливість створення так званих Сполучених Штатів Європи. Основним лозунгом міжнародної організації трудящих був лозунг Пролетарі всіх країн, єднайтеся У своїй фундаментальній праці Капітал К. Маркс критикує економічну теорію капіталізму як таку, яка заснована на експропріації власниками результатів найманої праці робітників додаткової вартості. У зв’язку з цим, марксистами обстоюється гасло експропріації експропріаторів. Вони приймають ідею логіки історії Г. Гегеля, але ідеологія, в їхньому розумінні, є відображенням матеріальних засобів виробництва, що лежать в її основі, а неабстрактно виявляє себе вході історичного процесу (так званий економічний детермінізм. За словами Ф. Енгельса вся попередня історія, за винятком її перших, примітивних щаблів, була історією класової боротьби, ці ворогуючі класи – завжди наслідок способів виробництва та обміну, тобто економічних умов їх часу. Економічна структура суспільства завжди визначає той базис, відштовхуючись від якого ми можемо дати певне пояснення всієї надбудови юридичних і політичних
інституцій, а також релігійних, філософських та інших ідей даного історичного періоду. Класова боротьба перестане бути рушійною силою історії тільки в майбутньому комуністичному суспільстві, коли будуть ліквідовані класи, що і є основним завданням комуністів. Велика частина творчої спадщини марксизму була присвячена пропаганді міжнародного комуністичного руху, для якого К. Марксі Ф. Енгельс написали програмний документ під назвою Маніфест комуністичної партії. У ХХ ст. найбільш послідовними прихильниками К. Маркса і Ф. Енгельса були лідери Радянської Росії. Теоретичну розробку теорії марксизму в ХХ ст. взяв на себе Володимир Ілліч Ленін (Ульянов), а після його смерті Йосиф Сталін (Джугашвілі), які очолювали російську комуністичну партію, а також радянську державу. К. Маркс та Ф. Енгельс передбачали соціалістичну революцію в найрозвиненіших капіталістичних країнах, де пролетаріат був найчисельнішим і найорганізованішим, яка повинна була відбутися за допомогою масових акцій організованих профспілками та демократичними організаціями. В. Ленін пристосував цю теорію до потреб змовницької революційної організації. Визнання представницької демократії означало б для більшовиків втрату влади (оскільки їх підтримувала лише невелика група робітників. Для узаконення своєї монополії на владу, строгої ієрархії всередині партії були розроблені доктрини диктатури пролетаріату та демократичного централізму. В. Ленін звів марксистське розуміння диктатури пролетаріату до організованої гвардії пригноблених з метою знищення гнобителів і сформував принципи революційної партії нового типу. Справжньої демократії, на його думку, можна було досягнути лише шляхом ліквідації експлуататорської меншості. Всередині партії домінуюча позиція партійного керівництва мотивувалась їх більшим знанням
наукової доктрини й існуванням контрреволюційних елементів, що проникали в партію. Все це закладало ідейні основи масових репресій і так званих чисток партії, які набрали особливо широкого масштабу і жорстокості в період правління Й. Сталіна. Очевидний успіх радянського режиму в побудові сильної індустріалізованої держави (з відсталої селянської Росії, яка спромоглася перемогти фашистську Німеччину, став поштовхом (в багатьох випадках за допомогою радянської армії) до відтворення радянського режиму в багатьох східноєвропейських країнах, Китаї, на Далекому Сході, Азії, Кубі. Культ особи, який поступово сформувався в Радянському Союзі навколо вождя народів Й. Сталіна в багатьох країнах був відтворений відносно місцевих лідерів. Більшість з них заявляли, що створили власні, ідеологічно довершені, варіанти марксизму (китайський, в’єтнамський, кубинський тощо. Як зазначав відомий американський письменник Д. Оруел, поняття якими орудували в країнах з тоталітарним марксистсько- ленінським режимом, ставали все більш відірваними від життя. Так, диктатуру називали демократією, дуже різку майнову нерівність – рівністю, репресії щодо національних рухів (як в Угорщині, Чехословаччині, Польщі) – інтернаціоналізмом. Для цих, так званих революційних режимів, насправді був характерний бюрократичний консерватизм, про який все частіше відгукувалися як про неефективний і лицемірний. Позитивна роль у боротьбі з фашизмом, успіхи в економіці й заходи соціального характеру, а також безпосередня фінансова підтримка призвели до того, що в період між двома світовими війнами і в післявоєнний період європейські соціалісти почали ототожнювати себе з комуністами. Основні соціалістичні рухи в таких країнах як Франція та Італія залишилися в союзі з Москвою і продовжували вважати себе комуністами навіть в часи холодної війни. Однак все частіше західні марксисти починають займати
власні позиції, відмінні від ортодоксії марксизму-ленінізму і віддалятися від радянського режиму (ця політика отримала назву політики єврокомунізму). Зокрема, відбулася переоцінка ідеї безумовного економічного детермінізму в історії і найбільш виразно в Італії А. Грамші (1969 р) наголосив на гуманістичних рисах ранніх творів К. Маркса, підкресливши важливу роль ідеології у функціонуванні сучасної держави. Радикальніший відхід від сталінізму характерний для марксистських груп, що діяли під впливом Льва Троцького троцькізм. Уроки революції він був одним з найближчих соратників В. Леніна і займав посаду начальника штабу Червоної армії. Троцькізм проповідував ідею перманентної революції стратегічною метою якої була перемога світової соціалістичної революції, мілітаризації економіки, одержавлення профспілок, концепцію героїчної особисті. Характерною особливістю троцькізму є фанатична віра у необхідність збройної боротьби з ворогами, бажання вирішувати всі проблеми силою. Після того як Й. Сталін вислав його з Радянського Союзу Л. Троцький оголосив, що керівництво компартії ревізувало основні положення марксизму і створило в СРСР новий клас експлуататорів – партійних апаратчиків. Філософською основою троцькізму був діалектичний та історичний матеріалізм, який Л. Троцький та його однодумці трактували досить оригінально. Після вбивства Л. Троцького ідеологія троцькізму продовжує поширюватися, зокрема в країнах Третього світу. Китайським різновидом троцькізму в х роках стала ідеологія маоїзму. З х років у суспільно-політичній думці має місце явище, яке отримало назву неомарксизму. Під ним розуміють сукупність філософських течій, які тією чи іншою мірою спираються на філософське вчення К. Маркса й інтерпретують його в дусі інших ідейних традицій – неогегельянства, філософії життя, екзистенціалізму, неофрейдизму, структуралізму. В основу всіх цих підходів покладено методологічний принцип протиставлення
західного і східного марксизму. Засновниками цього напряму вважають Д. Лукача і К. Кроша, які при вивченні філософської спадщини К. Маркса розрізняють ранньогегельянський і пізній період його діяльності. У х роках ця концепція розвивається в рамках так званої Франкфуртської школи. Її теоретики М. Хоркмаєр і Т. Адорно намагалися довести, що пролетаріат нездатний виконати своєї історичної місії – визволення людини – оскільки об’єктивно не міг вийти за межі тотального середовища, яке його оточувало. У 50-60- х роках з’являються такі форми неомарксизму як фрейдо-марксизм Е. Фромм, Г. Маркузе), екзистенційний марксизм (М. Мерло-
Понті, Ж.-П. Сартр), феноменологічний марксизм (Е. Пачі, П.
Піччоне). Всі вони намагаються виявити потенціал визволення людини, який на їхню думку захований в глибинних пластах людської індивідуальності. Свобода людини, на їхню думку, знаходить свій вияву постійному запереченні об’єктивної дійсності, бунті перманентне протистояння є єдиними формами існування свободи. Таке трактування марксизму дуже імпонувало лівоекстремістському рухові нові ліві, який найповніше себе виявив під час молодіжної революції у Франції 1968 р, а також у діяльності таких лівоекстремістських угруповань, як Фракція Червоної армії в Німеччині, Червоні бригади в Італії,
“Сантендеро луміносо” в Перу, полпотівці в Камбоджі. В цілому ж неомарксизм швидше слід вважати певною тенденцією, що має поширення серед академічної ліволіберальної інтелігенції, яка немала серйозного впливу на реальну політику.
8. 2. 4. Радикальний теїзм. Радикальне тлумачення Біблії щодо того, що бідні будуть мати землю і протестантський наголос на свободі совісті здійснили відчутний вплив на ліве крило англійської політичної традиції. Джон Бол, священик, який ще 1381 р. очолював селянське повстання, був одним з народних ватажків, який трактував Біблію радикальніше за ортодоксальну церкву.
Дигери і левеллери в часи громадянської війни поставили під
сумнівне тільки загальновизнану церкву, ай існуючу систему власності та політичного представництва. У Новому світів таких колоніях, як Масачусетс і Коннектікут, у Х ст. кількість членів християнської общини була майже такою ж, як кількість мешканців. Аналогічна ситуація виникла і в таких європейських містах, як Женева часів Кальвіна. Політичні процеси були невіддільними від тлумачення Біблії. Пізніше в історії Америки лідер мормонів Браєм Янг вивів своїх людей за межі США, девони могли сповідувати свою релігію (включаючи полігамію) згідно
Янгового трактування книги Мормонів. Отже, зрозуміло, що християнський фундаменталізм може бути впливовою політичною силою, якою він залишається до сьогоднішнього дня в США та деяких інших країнах.
Фундаменталізм – це точне, скрупульозне наслідування Біблії, Корану чи Талмуда. Це, звичайно, суто теологічна доктрина, а невіра в політичне верховенство церкви. Деякі фундаменталісти наполягають на суворому розмежуванні світських і релігійних проблем, але там, де їх більшість, таке розмежування переважно втратило практичне значення. Тим не менше, найдинамічнішим політико-релігійним рухом кінця ХХ ст. ставне християнський, а ісламський фундаменталізм (ісламізм. Він спирається нате, що іслам – це непросто релігія, а цілісна соціально-політична система. Особливого поширення ісламізм набув після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 р. Суть проблеми полягає втому, що іслам займає все вагоміше місце вжитті країн Півдня. Іслам приваблює населення цих держав як релігія, яка дозволяє полігамію і, на відміну від християнства, не асоціюється з колишньою колоніальною владою. Тому в таких районах як південна Нігерія, де раніше домінували племінні релігії, іслам поширюється значно швидше ніж християнство, тоді як в країнах, які були історично мусульманськими, наприклад Єгипет, повернення до ісламу пов’язане з неприйняттям колоніальної спадщини. Отже зараз, в країнах Півдня, іслам виступає основною
альтернативою капіталізму та демократії. Іслам – не лише релігія, алей певні соціальній культурні традиції, відмінні від традицій християнської Європи. Століття теологічних та мистецьких досягнень мають притягальну силу. На Заході існує тенденція ототожнювати іслам з нетерпимістю, фанатизмом, тероризмом тощо. Таке ставлення сформувалося історично щез часів європейсько-ісламського конфлікту періоду хрестових походів. Насправді для такого узагальнення існує недостатньо підстав. Ісламська доктрина толерантна стосовно євреїв та християн, вона відстоює ідею соціальної і політичної єдності всіх віруючих. Про політичну ідею ісламу можна судити з того, як прагматичні політики, на зразок Саддама Хусейна в Іраку, звертаються до неї як до генеруючої політичної підтримки. Аятола Хомейні в Ірані дуже успішно розвінчав шаха як знаряддя в руках американського сатани за дозвіл вживання алкоголю, кока-коли, міні-спідниць і засудження полігамії. Він говорить про ісламський уряд як про уряд пригноблених на землі, апелюючи до Корану. Хоч Корані має деякі позитивні заповіді щодо економіки – аморальність процентів, обов’язок жертвувати бідним – їх виявилося важко ввести в сучасний економічний контекст. З Корану зрозуміло, що умматом (ісламською общиною) повинні керувати люди, які притримуються приписів Корану, що община повинна бути об’єднана, а її правителі мають прислухатись до голосу громади, проте нічого не сказано про конкретні політичні та релігійні інституції. Дві головні ісламські традиції – шиїти і суніти давно розійшлися на ґрунті правонаступництва політичної влади (халіфату. Шиїти більшої ваги надають релігійній науці й Іранська конституція відводить їм більше місця, ніж іншим течіям ісламу. Взаємини між розвиненими традиціями Корану і сучасною державою є предметом
гострих дискусій в ісламських країнах. Отже, загалом іслам показав себе ефективним засобом боротьби з західними впливами, але менш ефективним в побудові альтернативної моделі (економічної та політичної) та в політичному об’єднанні віруючих. Там, де іслам стає державною ідеологією (Іран, Ірак, мають місце випадки порушення загальнодемократичних норм, прав людини і запровадження авторитарного правління. Деякі з учених навіть схильні ототожнювати ісламізм з фашизмом. Це обґрунтовується наявністю таких спільних рис
- поєднання релігійного фундаменталізму з націоналізмом
- антикомунізмі антикапіталізм;
- нетерпимість і політичний тероризм
- утвердження переваги колективного над індивідуальним
- заперечення свободи людини й інших ліберальних цінностей
- особлива влада еліти та диктаторські методи правління
- фанатизмі агресивність. Однак, досвід Туреччини є яскравим прикладом успішного пристосування норм ісламу до демократичного правління і світської держави. Зростання фундаменталізму веде до серйозного протистояння між населенням на ґрунті міжконфесійних (Ліван, Судан, Ірландія) та внутріконфесійних суперечок (рух Талібан в Афганістані, рух “братів-мусульман” в Єгипті. У багатьох сучасних державах мають місце спроби організації мусульманських політичних партій, однак, вони нечисленні і маловпливові, користуються переважно підтримкою вихідців з мусульманських держав.


8. 3. Ідеологія центристських політичних об’єднань
8. 3. 1. Лібералізм. Лібералізм (від лата вільний) це така течія суспільно-політичної думки, яка визнає пріоритетність політичних і економічних прав особи в рамках, обмежених діяльністю законів, які розуміються як узагальнення природних праві свобод цивілізованих людей. Європейський лібералізм може справедливо пишатися своїм минулим та вважати, що західні демократії багато чим завдячують саме йому. Але саме через те, що ліберали розвинули основи свого вчення, не розширивши соціальної бази підтримки, їхня виборча сила дуже послабилась, хоча філософія лібералізму ще й досі пронизує інститути і програми навіть їхніх конкурентів. Слово ліберал вперше з’явилося в Іспанії на початку ХІХ ст. Лібералами називали тут прихильників конституції 1812 р. Згодом дане поняття поширилося у Великобританії та Франції. У другій половині ХІХ ст. віги заснували Ліберальну партію, яка була достатньо потужною. У Франції ліберали стали впливовішими під час Липневої монархії та ІІІ Республіки. В Італії ліберали грали вирішальну роль у побудові об’єднаної Італійської держави.
Лібералізм можна розуміти в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під лібералізмом розуміють ідеї індивідуалізму і конституційного консенсусу, які сповідують більшість політичних партій в державах Євросоюзу і США та багатьох інших ліберальних демократіях. У вузькому значенні – це ідеологічна доктрина, якої притримується багато демократичних партійна відміну від більш консервативних (християнсько-демократичних), які знаходяться правіше, і соціалістичних партій, які знаходяться лівіше. Є ще середнє значення цього терміна, що поширене в США, де людей, що належать до лівого крила двохосновних партій часто називають лібералами, очікуючи від них прихильного ставлення до інтернаціоналізму, громадянських прав, збільшення втручання
уряду і витратна соціальні потреби. У цьому значенні воно виступає синонімом вільнодумства. У розвитку лібералізму виділяють три етапи – класичний лібералізм (XVIII – XIX т, модернізований або перехідний лібералізм кінця ХІХ поч. ХХ ст. і сучасний соціальний лібералізм неолібералізм. Перший етап характеризується введенням ідеї конституційної держави, заснованої на індивідуальних правах. Хороший приклад цього – Конституція США. Вона включає такі ідеї, як правління на основі згоди тих, ким правлять, правління як влада законів, а не людей та конституційні гарантії індивідуальних прав. Все це є проявом отриманої американськими колоніями спадщини британської парламентської конституційної традиції і поглядів “батьків-засновників” американської конституційної системи, які посилалися на Дж. Локка і на трактування британської конституції Ш. Монтеск’є (розподіл влади. Ключові положення так званого класичного лібералізму такі 1) абсолютна цінність людської особистості і природна (від народження) рівність усіх людей 2) автономія індивідуальної волі
3) сутнісна раціональність і порядність людини 4) наявність невідчужуваних прав людини, таких як право на життя, свободу, власність 5) створення держави на основі суспільного консенсусу з метою захисту природніх прав людини 6) договірний характер відносин між державою та громадянином 7) верховенство закону
8) обмеження об’єму та сфер діяльності держави 9) захист особи від втручання держави в його приватне життя і свобода його діяльності (в рамках закону) у всіх сферах суспільної активності
10) наявність вищих істин розуму, доступних індивідові, котрі повинні відігравати роль ціннісних орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком і анархією. У другій фазі філософи-ліберали XIX ст., такі як Бентам і Міллз, розвинули демократичні ідеї попередніх поколінь. Були прийняті капіталістичні доктрини вільної торгівлі і прагнення до
мінімального втручання держави на основі праць таких економістів як Адам Сміті Давид Рікардо. У Англії і в інших країнах Європи лібералів розглядали як частину нової модернізованої промислової еліти на противагу консервативнішим (якщо не феодальним) землевласникам-джентрі. У ХІХ ст. в Європі і в Америці все більшого поширення набирають ліберальні ідеї необхідності проведення політичної реформи і впровадження загального виборчого права. У цей період формуються важливі інституційні положення лібералізму, які отримали назву системи конституціоналізму і стали основою практичної ліберальної політики. До їх числа належать обмеження діяльності законодавців лише суворо регламентованою процедурою законотворчості, встановлення її меж з метою недопущення зазіхань на основні права та свободи громадян, правові механізми забезпечення відповідності процедури законодавства системі верховенства і правління закону. Третя фаза розвитку лібералізму в сфері філософії позначена творчістю англійських ідеалістів. Основна їхня ідея полягає втому, що держава існує для того, щоб гарантувати систему прав, яка дозволить індивідам досягти морального розвитку. Словами Т.
Гріна Держава гарантує права індивідів. Це форма якої набуває суспільство, щоб зберігати їх. Тільки володіючи правами можна реалізувати право індивіда робити щось корисне для загальної справи. Але вони повинні реалізовуватися так, щоб не перешкоджати реалізації прав інших. Держава не може безпосередньо втручатися в громадянський рух, але повинна займатися усуненням перешкод для його формування. Т. Грін схвалює втручання держави для забезпечення розумного рівня охорони здоров’я, житлових умові можливості використання права на власність. Леонардо Хобнаус дає чіткіше визначення політичного лібералізму як громадської, судової, особистої, соціальної, економічної, сімейної, расової, національної, міжнародної і політичної свободи. Далі він стверджує, що повна свобода вимагає повної рівності і що податкова політика повинна
враховувати зароблений і незароблений прибуток і отриманий та успадкований капітал Соціальний лібералізм ХХ ст. пов’язаний з політичною діяльністю таких відомих діячів як Ллойд Джордж, Кейнс і
Беверідж. Ллойд Джорджа можна розглядати як практичного засновника соціального лібералізму. Він увів пенсії по старості і податок на спадщину – тобто програму соціального забезпечення і прогресивну податкову систему. Беверідж у документах коаліційного уряду висунув проект сучасної держави загального благоденства, в якій державні соціальні програми (страхування і т.д.) та оподаткування захистили б усіх громадян від чотирьох монстрів невігластва, хвороб, ліні, хіті. Кейнс як економіст та урядовець відстоював необхідність втручання держави для забезпечення ефективної роботи капіталістичної економічної системи. У США в період між двома війнами адміністрація Рузвельта дотримувалася такої ж політики втручання держави в економіку та соціальне забезпечення громадян. У Європі не всі ліберальні та радикальні партії вступили в третю фазу лібералізму. Наприклад, ліві християнсько-демократичні рухи можуть розглядатися як такі, що в деяких питаннях ближчі до британських ліберальних демократів, ніж до їхніх номінальних союзників в інших державах. Після Другої світової війни в більшості держав склався своєрідний ліберально-консервативний консенсус, в рамках якого класичний лібералізм втрачає ряд своїх рис. Він набирає більш практичного характеру, в його економічній частині переважають антикейнсіанські ідеї, які становлять основу теорії сучасного консерватизму. Соціальний лібералізм взаємодіє з лейборизмом в Англії і соціал-демократизмом на континенті, а також з різноманітними реформістськими течіями в США. Він сьогодні – важливий фактор перетворення держави із нічного сторожа, якою вона була у відповідності із ліберальною ідеологією в XIX ст., в державу загального добробуту.
Основними постулатами, на яких ґрунтуєтся ідеологія лібералізму, є уявлення про первинність і природність індивідуальних прав, потреб та інтересів і на визнанні необхідності нормативного їх регулювання. Головною характеристикою ідеології лібералізму вважається ідея прогресивного розвитку шляхом реформ, чим вона і відрізняється від ідеології консерватизму. Ліберали розглядають розвиток як поступову еволюцію різних форм людської спільноти, починаючи від вільної особистості до ідеї громадянського суспільства. Незважаючи на одностайність в загальних принципах, самі ліберали поділялись за методами, сферами та темпами реформ. Існували консервативні ліберали, чиєю метою був лише захист інтересів буржуазії, радикальні ліберали, ворожі до всіх форм монархії, які виділялися з республіканських рухів у Франції та Італії, антиклерикальні ліберали. Об’єднавшись водній політичній формації чи розділившись на декілька партій з різними назвами, ліберальний рух завжди був послаблений за рахунок внутрішньої напруги та консерватизму. Сьогодні ліберальні партії в Європі роздроблені або послаблені, що, однак, не означає, що їхній вплив незначний. В ряді країн ліберальні партії є правлячими або є у складі урядових коаліцій. Свої зусилля вони намагаються координувати в рамках створеного у 1947 р. Ліберального Інтернаціоналу. До 19 партій-засновників, які ухвалили Маніфест лібералів пізніше приєдналося ще 13 партій, а також ряд партій країн Східної Європи. Вони мають серйозне представництво у Європарламенті.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал