Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка27/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   38
Запитання і завдання
1. Яке співвідношення між типологією та класифікацією партій Їхнє значення для теорії партій.
2. Суть типології партій М. Вебера.
3. Типологія партій З. Нейманна.
4. Типологія партій М. Дюверже. Її значення в розвитку теорії партій.
5. О. Кірчхеймер і Ж. Шарло про новий тип партій.
6. Що таке тип партії Які основні типи партій Визнаєте. Дайте порівняльну характеристику кадровим, масовим і виборчим партіям.
8. Які головні характеристики національно-визвольних партій
9. Які головні характеристики транзитних партій
10. Дайте характеристику основним різновидам партій.
11. Назвіть головні напрями трансформації політичних партій.
12. Які фактори зумовлюють трансформацію політичних партій
13 Як класифікують партії за їхньою величиною Що розуміти під величиною партії
14. Які існують підходи до визначення поняття мала партія
15. Як поділяються малі партії
16. Як класифікуються партії за рівнем репрезентативності
17. Що робить партію репрезентативною
18
. Класифікація партій за їхнім походженням.
19. Класифікація партійна підставі організаційного критерію.
20. Класифікація партій за класовим критерієм.
21. Класифікація партійна основі їхнього ставлення до політичної системи.
22. Яка різниця між антисистемними і протестними партіями
23. Класифікація партій за їхнім ідеологічним критерієм.
Реферати та повідомлення
1. Особливості організації та діяльності політичних партій США.
2. Політичні партії Великобританії як приклади партій європейського типу.
3. Національно-визвольні партії та їх внесок у визвольну боротьбу проти системи колоніалізму.
4. Трансформація сучасних партій у країнах Східної Європи.
Література
Білоус А. Політико-правові системи світі Україна- К, 1997.
Білоус А. Політичні об’єднання України- К, 1993.

Бодуен Ж. Вступ до політології- К, 1995.
Бурлацкий Ф, Галкин А. Социология. Политология.
Международные отношения.- М, 1974.
Буржуазные партии и политическая борьба в странах Востока /
Отв. ред. В. Ли.- М, 1987.
Даудерштадт М, Герріте А, Маркус Д. Драматичний перехід соціал-демократія у Східній та Центральній Європі- К, 2000.
Джанда К. Сравнение политических партий: исследования и теория
//
Современная сравнительная политология:
Хрестоматия.- М, 1997.

Дубина А. Что такое популизм? // Политика и время, 1992, № 3.
Желев Ж. Фашизм. Документальне дослідження німецького, італійського та іспанського фашизму // Філософська та соціологічна думка, 1991, № 1.
Зараменский И. Опьянение свободой. Опыт социально- политического анализа многопартийности // Диалог, 1990, № 15.
Злобин ВИ. Какая партия нужна пролетариату? (Из истории создания пролетарской партии в России) // Вестник
Московского университета. Сер. Соц.-полит. исслед., 1990, № 6.
Ковальчук В. Теоретико-методологічні засади вивчення політичних партій // Студії політологічного центру Генеза,
1995,
№ 2.
Косарев А. П. Демократические партии в политической системе социализма.- Казань, 1987.

Лоуэлл А. Правительства и политические партии в государствах
Западной Европы.- М, 1905.
Марченко М. Н, Фарукшин М. Х. Буржуазные политические партии: социально-философский анализ.- М, 1987.
Михельс Р. Социология политических партий в условиях демократии // Диалог, 1990, № 3, 5, 7, 9, 11, 13, 15, 18.
Мощелков Е. Н. Трансформация общественных структур в СССР и странах Восточной Европы как обьект научного анализа //
Вестник Московского Университета. Сер. 12. Соц.-полит. исслед., 1990, № 5.
Оксак О. Відповідальність проти популізму виборці, партії та уряду демократичному суспільстві // Нова політика, 2000, № 1.
Политические сдвиги в странах Запада (кон. 70-х-80-е гг.) / Отв. ред. С. Перегудов.- М, 1989.
Политические партии и демократия в постсоветской России /
Под ред. Б. Орлова.- М, 1998. Політичні партії України / За ред. В. М. Якушика.- К, 1996.
Прозоров Ю. Б. Партии в переходных обществах
(латиноамериканский опыт) // Полис, 1994, № 4.
Рассен Б. Практика и теория большевизма.- М, 1991.
Рябов С. Партія політична // Політолог. читання, 1994, № 3.
Типология политических партий и партийных систем (обзор) //
Политические системы буржуазных государств. Реф. сб.- М,
1980.

Тихомиров ВИ Партия апартеида: социально-политическая революция националистической партии ЮАР.- М, 1987.
Федосеев А. А. Политика как объект социологического исследования: Критика методологических основ современной буржуазной политологии.- Л, 1974.
Федосеев А. А. Современная американская буржуазная политология: Истоки, традиции, новации.- Л, 1989.
Холмская М. Р. О многопартийности в странах СНД //
Государство и право, 1992, № 9.
Шевцова Л. Ф. Союзнические партии в политической системе стран социализма.- М, 1978.
Якушик В. М. Проблеми теорії типологізації суспільного розвитку й держави // Політологічні читання, 1992, № 3.
Ярошенко В. Партии интересов // Новый мир, 1990, № 2.

8. ІДЕОЛОГІЇ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
З цього розділу Ви дізнаєтеся:
- про роль ідеології вжитті політичних партій
- про ідеологію радикальних політичних об’єднань;
- про ідеологію центристських політичних партій
- про ідеологію ліво-лібертіальних політичних об’єднань;
- про сім’ї політичних партій.

Основні поняття
ідеологія, кінець ідеології, суспільно-політичні доктрини, радикалізм,
традиціоналізм, фашизм, расизм, апартеїд, марксизм-ленінізм, економічний
детермінізм, єврокомунізм, троцькізм, маоїзм, неомарксизм, нові ліві, теїзм,
фундаменталізм, ісламізм, лібералізм, консерватизм, неоконсерватизм, лібертаризм,
рейганізм, тетчеризм, християнська демократія, християнські принципи, соціал-
демократія, демократичний соціалізм, ліберальний соціалізм, держава благоденства,
лівий лібертаризм, екологізм (енвіроументалізм), зелений рух, фемінізм, рух
суфражисток, сексизм, емансипація жінок, неофемінізм, соціальне партнерство
статей, пацифізм, постіндустріалізм, антиглобалізм, сім’я політичних партій.

8. 1. Ідеологія та її роль ужитті політичних партій
Ідеологія (від грецької – ідея, форма, вид, уявлення та логос – слово, поняття, вчення) – система поглядів та ідей, в яких виражене відношення до існуючої дійсності. Термін ідеологія запровадив французький вчений та філософ, автор праці Елементи ідеології) Антуан де Трасі. Ідеологічні уявлення, боротьба між ними – це достатньо давнє явище. Уст. з’являються провідні політико-ідеологічні течії,
частина з яких відчутно впливає на політичне життя і сьогодні. Прикладом цього може бути традиціоналізм, який виник уст. й існує сьогодні у вигляді класичного консерватизму. Уст. з’являються початкові форми найбільш впливової ідеології сучасності – лібералізму, а в XIX ст. спектр політичних ідеологій поповнюється соціалістичною, анархістською, соціал- демократичною, марксистською, фашистською та іншими видами ідеологій. Процес формування політичних ідеологій триває і сьогодні, оскільки кожна політична подія, явище економічного, культурного життя можуть зумовити виникнення нової, стійкої чи тимчасової, ідеологічної течії. Ідеологія може, і частіше всього є, інституційно оформлена у відповідних політичних (а також неполітичних) угрупованнях, союзах, об’єднаннях, партіях, які відстоюють її положення в політичному житті. Ідеологія та політика, як специфічні явища соціального життя людини, надзвичайно тісно пов’язані між собою. За своєю суттю політика є ідеологічною, оскільки характеризується прагненням управляти, контролювати і направляти заради певної ідеї ті чи інші соціальні сили та процеси. Щоправда в сучасних демократичних державах провідним політичним стилем є не відданість певній ідеології, а швидше прагматизм. Демократичні політики не поспішають пов’язувати свої політичні позиції з певними ідеологічними принципами – їх більше приваблює можливість управління існуючими державами, ніж спроби їхньої докорінної зміни. Мало хто з сучасних політичних та державних діячів були б задоволені, якби їх назвали радикалами (наприклад, фашистами чи комуністами, атому притримуються безпечнішого (у виборчому сенсі) політично нейтрального центру. У такій системі, яку США, цінності, на які орієнтується кожна з партій, настільки мало відрізняються між собою, що ідеологія відходить на другий план. Такі тенденції в науці отримали назву кінця ідеології”.
У 1958 р. Д. Белл виступив з тезою про зменшення значення політичної боротьби як класового протистояння та формування загальнонародних партій. Однак поява в х роках ідеологій нових лівих та нових правих призвели до її заперечення. Отже, поняття ідеологія залишається важливим елементом політичного життя, продовжує змінюватися та наповнюватися новим змістом. Слід розрізняти дещо зверхнє ставлення до ідеологій (типове для більшості практичних політиків) з відсутністю будь-яких ідей. Ключовим фактором тут є інтерпретація даного поняття. У 1986 р. відомий дослідник політичних ідеологій К. Мак-Клін виділив 27 різних визначень поняття ідеологія. Загалом їх усіх можна об’єднати в кілька окремих напрямів. Школа К. Поппера трактує ідеологію як політичну думку, типову для тоталітарних рухів. Учений вважав, що будь-яка ідеологія – це всеохоплююча й закрита система поглядів. Така система не тільки спрямована на всі політичні, соціальній моральні аспекти життя під своїм кутом зору, але її практично неможливо розвінчати, тому що завжди знаходяться пояснення (з погляду цієї ідеології) на будь-які очевидні відхилення від того, що було обіцяно чи передбачено нею раніше. Наприклад, для марксистів революція завжди неминуча, але коли вона не здійснюється, то це через те, що революцію зрадили її вожді, були неправильно потрактовані об’єктивні соціальні умови або капіталізм знайшов новий вихід із кризи. Отже, школа К.
Поппера протиставляє ідеологію науковому мисленню, що оперує гіпотезами, які можуть бути доведені. Науковий підхід до соціальних питань полягає в розробці пояснення того, як діють ті чи інші фактори і в його перевірці, а не у створенні великої всеохоплюючої теорії, яка намагається дати відповіді на всі запитання. Правильність наукових гіпотез може бути доведена будь-якими двома особами доброї волів світлі наявних доказів і буде змінюватися в світлі нових доказів. Але для ухвалення політичних рішень люди повинні також
використовувати судження про цінності, які мають особливе значення для них і не базуються лишена доказах. Тому політичні нововведення базуються на консенсусі щодо цінностей і правильному поясненні причин та наслідків. Отже, соціальні зміни мають відбуватися шляхом поступового соціального проектування, а не шляхом побудови якоїсь загальної утопії на основі бездоказових принципів. Часто поняття ідеологія вживається в значно ширшому розумінні – більш-менш цілісної системи політичних принципів, відмінної від іншої подібної системи. З цього погляду лібералізм, соціалізмі консерватизм трактуються як політичні ідеології. Марксисти вживають це поняття для позначення основних ідей суспільства, які вони розглядають як такі, що відображають його систему виробництва. Наприклад, з цього погляду, лібералізм вважається ідеологією капіталістичної епохи, а комунізм ідеологією безкласового суспільства. На важливій ролі ідеології у формуванні сучасних політичних партій наголошував у своєму дослідженні М. Дюверже. Це було підтверджено і рядом емпіричних порівняльних досліджень. Політичні ідеології, які відображають ставлення сучасних політичних об’єднань до існуючих соціально-політичних поділів, продовжують залишатися важливими індикаторами місця політичних партійна ліво-правій шкалі політичних цінностей. При цьому, однак, не можна не помічати, що в сучасній системі суспільно-політичних цінностей зароджується новий тип соціально-політичних поділів (матеріалізм – постматеріалізм), який формулює новий тип протистояння, а відтак і нових акторів політичної сцени (так звані партії нової політики. Не вписуються вони загалом у традиційну (ліво-праву) конфігурацію сучасної політичної системи, але поки що не можуть ні змінити її, ні суттєво вплинути на неї. Традиційне ідеологічне протистояння, яке оформилося на початку минулого століття, з певними модифікаціями продовжує домінувати і сьогодні в політичному
житті. Атому говорити про кінець ідеології передчасно. На відміну від філософії та політичної теорії, які займаються вивченням суспільно-політичних явищ, політична ідеологія пов’язана, насамперед, з політичною поведінкою та діяльністю. Вона спонукає людей до політичних дій і є основою цієї діяльності. Політична ідеологія розглядає такі основні проблеми
- місце та роль громадянина в суспільстві
- природу національного інтересу
- відношення між громадянином і суспільною групою
- характеристику політичної влади, її джерел та обмежень
- визначення та оцінку суб’єктів політичної діяльності
- сутність держави та її функції
- цілі та механізми функціонування економічної підсистеми суспільства в сукупності з питаннями соціальної політики. Нормативні судження з кожної з цих та деяких інших проблемі складають зміст сучасних політичних ідеологій. Тому ідеологія є системою цінностей, в яких визначені корінні інтереси нації, класу, групи, їхні позиції стосовно інших людей, класів, держав, історико- суспільного розвитку, інших ідеологій. Як органічна складова політичної суб’єктності тієї чи іншої спільноти або групи інтересів, ідеологія втілюється у відповідних суспільно-політичних доктринах, які становлять ідейну основу платформ політичних партій і суспільно-політичних рухів. Функціональна роль суспільно-політичних доктрин полягає, насамперед утому, що вони прагнуть перетворити ідеологію на інструмент політики, вони визначають політичний курс, стратегію і тактику, мету та способи її досягнення. Вдаючись до класифікації політичних партійна основі ідеологічного критерію, треба також пам’ятати, що кожна політична партія має свою особисту історію та орієнтацію, атому будь-яка загальна класифікація є достатньо умовною. Специфіка групових інтересів і соціального контексту, в якому вони мають реалізовуватися, обумовлюють орієнтацію ідеології на якусь одну центральну ідею, яка відіграє у кожній ідеології системотворчу роль. Загалом, на основі ставлення до певної системи цінностей, виділяють три типи політичних ідеологій Ідеології, які захищають і вдосконалюють існуючу економічну, соціальну, духовну та політичну підсистеми. Такі ідеології називають консервативними ідеологіями. Ідеології, які заперечують існуючу економічну, соціальну, духовну та політичну підсистеми й вимагають їхньої радикальної зміни. Їх називають радикальними або революційними. Між цими двома групами звичайно існує досить широкий спектр політичних ідеологій, які різною мірою поєднують у собі ознаки перших двох груп. Їх називають реформістськими. Кожна з цих трьох типів ідеологій використовує різні тактики для досягнення своєї мети, хоча загалом всі вони базуються на переконаннях, організації та примусі. Окрім того, учені класифікують політичні ідеології залежно від особливостей системи цінностей, які сповідують їхні прихильники. За цією класифікацією розрізняють лібералізм, консерватизм, соціалізм, анархізм, націоналізм, расизм, соціал-демократизм, комунізм, анархо-синдикалізм, корпоративізм, сталінізм, фашизм, націонал-соціалізм, єврокомунізм, маоїзм, голізм тощо. Досить часто для спрощення виділяють ліву, праву та центристську ідеології. За змістом і спрямованістю своїх головних ідей та цінностей ідеології бувають прогресивній реакційні, демократичній тоталітарні, релігійній світські, за методами їхнього обґрунтування
– раціональній ірраціональні, за об’єктом впливу та методами поширення – універсальні та партикулярні.
М. Лавер і В. Хант, вивчаючи на основі ідеологічного критерію конфігурацію партійних систем країн Західної Європи, виділили три їх моделі
1) модель Бенілюксу. До цієї моделі крім Бельгії, Голландії і Люксембургу відносять також Австрію та Німеччину. У цих партійних системах конкуренція відбувається між трьома сім’ями політичних партій – соціал-демократами, лібералами та християнськими демократами
2) середземноморську модель. До цієї моделі належать Греція, Португалія, Іспанія, Франція, Італія та Ірландія. Для неї характерні біполярна конкуренція між соціал-демократичними і консервативними партіями. Порівняно з попередньою моделлю позиції лібералів тут є слабкими
3) скандинавську модель. Має місце тут серйозна фрагментація та поляризація політичних партій. Конкуренція теж має біполярний, але двоблоковий характер. Блок лівих партій змагається за владу з правоцентристським. На відміну від попередньої моделі, ліберали та аграрії, беруть активну участь у формуванні коаліційних урядів.
8. 2. Ідеологія радикальних політичних об’єднань
Поняття радикал – достатньо невиразний політичний термін. Радикалами в політиці у свій час були переважно ультра- демократи, пізніше цей термін вживався до крайніх лівих. Проте сьогодні все частіше радикалізм став вимірюватися в інших категоріях. Радикалами називають ісламських фундаменталістів, радикальних феміністок, діячів Грінпісу і навіть англійських консерваторів – прихильників політики М. Тетчер. Зрозуміло, що їхні принципи дуже різняться між собою. Однак об’єднує всіх тенденція до негайного вирішення проблем за допомогою їх власного досить обмеженого арсеналу засобів. Вся складність
існуючих соціальних проблем зводиться радикалами або до
Корану, або до патріархального домінування економічної кризи чи ринку, расового, класового чи статевого панування чи ще чогось. Ми розглянемо ці радикальні підходи на кількох прикладах, які найчастіше сьогодні зустрічаються в політичному житті.
8. 2. 1. Традиціоналізм. Традиціоналізм вважають однією з найдавніших ідеологічних течій сучасної політичної думки. Виникає він уст. і пов’язаний з творчістю таких мислителів як Ж. Боссюе (1627-1704) і Р. Фільмер (1610-1688). Головна ідея традиціоналізму – збереження монархічного ладу, а головні аргументи – посилання на Біблію. Найбільш повно ідеї традиціоналізму викладені у праці Ж. Боссюе Політика, виведена із Святого Письма. З часів Французької революції традиціоналізму європейській політичній думці вважають праворадикальною політичною течією. У європейських країнах епохи середньовіччя влада звичайно належала королю чи імператору, який був коронований Папою або уповноваженими на це єпископами. Це було сформульовано в політичній і теологічній доктрині двох мечів – цивільної (світської) і церковної влади, які підтримували одна одну і рахувалися із сферами взаємовпливу. Існував такий поділ влади, при якому церква керувала відносинами сім’ї та власності, збирала власні податки, а король мав вплив на призначення духовенства. Крім того, королівська адміністрація значною мірою складалася зі священнослужителів, а те, що церковна влада могла відлучити від церкви часом було грізнішою зброєю, ніж королівські армії. Тільки після виникнення сучасного поняття державного суверенітету впровадженого Ж. Боденом в його праці Республіка 1576 р) і особливо після того як протестантські королі (починаючи з Генріха
VIII) у своїх державах підкорили християнську церкву світській владі, було розвинено більш радикальну ідею божественної влади короля (цезаризм, роялізм.
У той час, як парламент все частіше проголошував в Англії XVII ст. ідею загальнонародної держави, королів з династії Стюартів все більше приваблювала ідея, коли країна може мати лише одного монарха і влада його від Бога. У тих країнах, де були утворені республіки, відновлення монархічної влади стало візитною карткою антидемократичних та ультраконсервативних сил. У інших країнах, де зберігалася монархія, промонархічна позиція могла поєднуватися збільш поміркованою (як, приміром, у Німеччині
XIX ст., де Бісмарк утворив політичне поєднання соціал- реформізму, націоналізму і монархізму. Сьогодні цей напрям слаборозвинений у політичному житті й там, де існує монархія, є він швидше даниною історичній традиції, ніж політичною доктриною. Як недивно, сучасний монархізм асоціюється з демократичними формами здійснення влади. Наприклад, Британська монархія, де питання про необхідність її існування стає час від часу питанням гострих політичних дебатів. Сьогодні серйозних політичних об’єднань, заснованих на ідеології монархізму, в політичному житті майже немає (1951 р. у Німеччині була заборонена діяльність праворадикальної монархічно- соціалістичної партії, а в Болгарії на парламентських виборах 2002 р. перемогу отримала національно-монархічна партія, очолювана нащадком королівської династії. Сьогодні традиціоналізм апелює до таких фундаментальних цінностей, як повага до авторитетів, суспільної ієрархії, дисципліни, моралі, обов’язків індивіда перед суспільством. Він закликає повернутися до традиційних основ суспільства сім’ї, релігії, громади. Уст. традиціоналізм трансформується у класичний консерватизм.
8. 2. 2. Фашизм. Ідеологією, яка вважається найрадикальнішою правою ідеологією ХХ ст., виступає ідеологія нацизму чи фашизму від лат. fasio - пучок, зв’язка). Ця суспільно-політична течія найбільш віддалена від демократичного центру оскільки відкрито заперечує ідею демократії і пріоритет загальнолюдських цінностей. Історичними різновидами фашизму були італійський етатиський

(еtat-держава) фашизм, німецький гітлерівський націонал-соціалізм нацизм, іспанський фалангізм. Гітлерівська соціал-національна партія мала певні популістські риси, як видно з самої її назви, і фюрер вважався виразником справжніх інтересів німецького народу, представляючи їх повніше від будь-якого демократичного процесу. Капіталізм вони бачили як позбавлення євреями невід’ємних прав німецького народу. Держава вважалася втіленням загального блага і, безперечно, відповідала за економіку, систему освіти, соціальне та культурне життя. Фашизм проповідував ідею сильної, навіть безжалісної, влади, яка буде позбавлена недоліків ліберальної демократії. Найбільше фашисти наголошували на мобілізації німецького народу за допомогою сучасних технологій масового впливу (мітинги, факельні походи, партійні конгреси тощо. Фашисти заборонили страйки й інші форми захисту трудящими своїх інтересів. Створені ними профспілки стали формою контролю над робочою силою. Відбувається мілітаризація всіх сторін суспільного життя. Військові загони (скуадре в Італії, штурмовики та загони СС в Німеччині) повністю беруть під свій контроль суспільство. Насильство стає звичною практикою фашистського режиму. Бажання виправити несправедливість, яку фашисти бачили в підписанні 1919 р. Версальського мирного договору і сильні націоналістичні почуття (які поділяли багато німців) вилилися в зловісну доктрину панівної арійської раси, яка становила спільність людей, об’єднаних однією кров’ю. Звідси брала свій початок ідея збереження чистоти крові та раси. Нації при цьому поділялися на нищі та вищі. Вища раса повинна була поширитися на схід і очиститися від інородних елементів, таких як цигани та євреї, а також знищити фізично чи розумово недосконалих представників власної раси. Спроба втілити цю доктрину вжиття принесла загибель мільйонів людей у всьому світі. Доктрина расової переваги визначала агресивність зовнішньої політики фашизму, яка була спрямована на створення
Середземноморської імперії в Муссоліні й тисячолітнього Третього рейху в Гітлера. Основною працею, в якій були сформовані ідеї соціал-нацизму стала книга А. Гітлера “Mein Kampf” (Моя Боротьба. Погляди А. Гітлера загалом не відзначаються особливою оригінальністю і базуються на інтерпретації поглядів більш ранніх німецьких філософів. Зокрема, Г. Гегелю належить ідея сильної держави, її ролі у визначенні культури і впливі на діалектику історії, яка виправдовує війну сильнішої держави проти слабшої. А.
Шопенгауер ставив бажання вище розуму, Ф. Ніцше вірив у можливість створення надлюдини, раси вищих людських істот. У поєднанні з ретельно відібраними науковими відкриттями про природній добір та природу поділу людства на раси, ці погляди лягли в основу ідеології соціал-нацизму, що знаходила значний відгуку політично нестабільних умовах Веймарської Німеччини. На відміну від німецького, італійських фашизм, хоча й використовував ті ж причини соціального та політичного невдоволення, а також аналогічні методи здобуття влади – масові мітинги і вуличні сутички – набагато менше наголошувалося на расизмі. На противагу нацизму, притягальна сила вождя тут поєднувалася зі спробами створити корпоративну структуру представництва, в якій брали участь церква, армія, асоціації роботодавців і навіть робітничі синдикати. Незважаючи на певні відмінності, загалом для них були характерні чимало спільних ознак, що і дає підстави для об’єднання їх водну ідеологію. Такими спільними ознаками є
- культ сильної державної влади, на противагу слабосилому лібералізму ідея вищості державних інтересів над інтересами особи
- вождизм – сліпа віра в лідера (фюрера, дуче);
- нація і держава якнайвища цінність і мета
- нетерпимість до інакомислення

- відверта ставка на силові методи досягнення мети (люди діла, а не слова
- агресивні форми поведінки
- провокування суспільної напруженості та здійснення підривних акцій. Після поразки А. Гітлера у Другій світовій війні відкрита пропаганда фашистських чи нацистських ідей стала непопулярною і забороненою. Однак, расистській крайньо націоналістичні настрої залишаються ознакою ультраправого напряму й існують і сьогодні у вигляді так званого неонацистського руху (ескадрони смерті в Латинській Америці, Італійський соціальний рух, Республіканська та Націонал-демократична партія в Німеччині. Останніми, хто використовував близьку до фашистської символіку (свастика з трьома елементами, були представники Південно-Африканського руху “Брудербонд”, який захищав режим апартеїду. Південно-
Африканський режим апартеїду можна вважати останньою сучасною фашистською державою з ідеологією, що базувалася на расизмі. Подібним був і сербський режим С. Мілошевича в колишній Югославії. До сучасних різновидів фашизму належать неонацизм, який
ґрунтується на традиційній ідеології гітлерівського соціал- націоналізму націонал-лібералізм, який терпиміше ставиться до індивідуалізму і автономії особи неофашизм, де переважають ідеї патріотизму, народного ґрунту, природної держави з безжалісним урядом комунофашизм, що висуває ідеї досягнення рівності та справедливості через насильницьке знищення демократії на підставі авторитету провідних класів або націй.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал