Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка24/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   38
Ознаки партій масового та виборчого типів
Масова партія
Партія виборців Головний партійний апарат, партійна бюрократія виконує політико-адміністративні функції. Центральна роль належить професійній еліті, експертам. Організація базується на фіксованому членстві і характеризується сильними вертикальними зв’язками. Організація зі слабкими вертикальними зв’язками. Звертається до електорату, використовуючи певну ідеологію електорат приналежності. Звертається до електорату через звернення до його поглядів електорат думки. Домінують лідери, вибрані на основі внутрішньопартійних Домінують представники партії, які виконують
процедур. Існує сильне колегіальне керівництво. публічні функції. Явище персоналізації виборчого звернення. Джерелом фінансування є членські внески та дотації від зацікавлених організацій. Джерелом фінансування є публічні фонди та дотації зовнішніх груп інтересів. Партія робить акцентна ідеології. Партія зосереджує увагу на розв’язанні певних проблем. Модель кар’єри – ріст через основні етапи в межах партійної структури. Модель кар’єри – раптова поява серед партійної еліти, що може бути результатом зростання значення конкретної групи інтересу. Виборчим цілям підпорядковуються ідейно-програмні засади діяльності партії. Йдеться проте, щоб основні програмні принципи партії привертали увагу максимальної кількості виборців, нікого не відштовхували, давали кожній суспільній групі можливість віднайти щось привабливе для себе. Програма зазнає частих змін залежно від обставин. Часто різні частини програми є різними для інших середовищ. Конкуренція кількох виборчих партій водній країні приводить до стирання програмно-ідеологічних відмінностей між ними. Виборча боротьба набуває швидше характеру змагання двох команд, ніж двох політичних концепцій. Виборчі партії – це сучасні буржуазні партії. У цьому напрямі з
70- х років ХІХ ст. розвивається британська консервативна партія, голлістська партія у Франції, обидві партії США, німецька
ХДС/ХСС. Можна також стверджувати, що в цьому напрямі розвиваються деякі соціал-демократичні партії (наприклад, соціалістична партія Австрії чи соціал-демократи Німеччини.
Як підсумок, спробуємо порівняти основні ознаки, які визначають моделі масових та виборчих партій, запропоновані А.
Панеб’янко. Він співставив характер внутрішньопартійних зв’язків, спосіб обрання лідерів, джерела фінансування, ставлення до ідеології, тип домінуючої виборчої лояльності, модель кар’єри.
Національно-визвольна партія. Національно-визвольні партії – це партії, що функціонують у постколоніальних державах Третього світу. Виникають вони переважно в країнах після здобуття незалежності. Відомий дослідник цього типу партій Т. Ходгкін вирізняє три їхні форми 1) партія-конгрес – широка організація, заснована на федеративних принципах, керована центральним керівництвом. Є вона організацією націоналістичною, яка бореться за незалежність і бере свій початок від Індійського національного конгресу. Характерна така форма для початкового етапу розвитку національно-визвольних партій 2) і sensu stricto” (класичний тип партії, яка має демократичну програму та організаційну структуру. Ставить вона собі виборчі цілі, діє легально і в конкуренції з іншими партіями, подібна до європейських партій. Цей тип партій більшою мірою поширений в Азії, в Африці трапляється дуже рідко 3) революційний фронт – організація, яка виступає в революційних ситуаціях, коли метою діяльності є як боротьба за національне визволення, такі боротьба за радикальні соціально-політичні зміни. Фронт є масовою, централізованою та дисциплінованою організацією. Його цілі звичайно значно ширші ніж просто політичні. Більшість національно-визвольних партій набувають саме такої форми. У західній літературі трапляється також поділ національно- визвольних партійна революційно-централістські і прагматично- плюралістичні, що відповідає другому і третьому типам партій у Т.
Ходгкіна. Марксисти пропонують класифікувати національно- визвольні партії на марксистські (комуністичні, революційно- народні та передбуржуазні.
Усі ці партії є справді масовими зі специфічною ідеологією, яка становить поєднання соціального солідаризму з антимонопольними, антиімперіалістичними гаслами. Такого типу ідеологія, яка до того ж спирається на місцеві традиції, дає змогу партіям виконувати інтеграційні функції, оскільки головним їхнім завданням є формування нової нації.
Транзитнa партія. Поняття транзитна партія стосується політичних партій держав перехідного періоду з ще неусталеною соціальною, політичною, а відтак і партійною системою. Переважно до цієї класифікації відносять партії країн, що перебувають на етапі переходу відрізних форм авторитаризму (чи тоталітаризму) до плюралістичної демократії. Цей термін вживають здебільшого для визначення політичних партій, які виникли останнім часом на хвилі демократизації в колишніх авторитарних державах Латинської Америки, Східної Європи та державах – колишніх республіках Радянського Союзу. Ці новостворені партії відрізняються від політичних партій країн з тривало існуючою демократією. Вони мають ознаки політичних рухів чи політичних коаліцій, з одного боку, іриси класичних політичних партій, з іншого, часто є конгломератом різнорідних інтересів та груп, політичних напрямів, об’єднаних водне ціле дуже загальною спільною метою (наприклад, боротьба за незалежність чи демократію. Між тим, їхня зорієнтованість на досягнення влади (чи участь у її здійсненні, наявність відповідної політичної платформи, партійних атрибутів (символів, лозунгів, рекрутування членської бази надає їм ознак класичної політичної партії. Які класичні політичні партії, вони створюють власні організаційні структури, борються за власну партійну ідентичність і сприятливі умови для партійної діяльності (передовсім на законодавчому рівні. Загалом можна виділити три форми транзитних політичних партій. Перша становить широке об’єднання типу парасолькової
структури чи народного фронту, виникнення якого найчастіше пов’язане з першими демократичними виборами. Виконують вони завдання максимальної мобілізації підтримки населення на свою користь і протиставлення тим політичним силам, які виступають на підтримку попереднього режиму. Їхня організаційна будова є досить нечіткою і слаборозвиненою. Такими були Громадянський форуму Чехословаччині, Солідарність у Польщі, “Саюдіс” у Прибалтиці. Другою формою транзитних партій виступають оновлені правлячі партії попередніх політичних режимів. Зрозумівши безперспективність захисту збанкрутілого режиму, вони часто змінюють свої назви, корегують програми і, спираючись на ще вцілілу організаційну структуру та інертність виборців, виступають політичною альтернативою прихильникам радикальних суспільних змін. Такою була, наприклад, партія Демократичного соціалізму в Німеччині, Соціал-демократична партія Польщі, Угорська демократична партія, націонал-комуністи Прибалтійських республік СРСР. Третя форма транзитних партій – це етнічні партії, які захищають інтереси певних етнічних груп, що зазнавали чи можуть зазнавати утисків від етнічної більшості наприклад, Словацька національна партія – партія угорської меншини. Цей тип партій є найновішим у класифікації політичних партій, атому менше вивченим.
7. 2. 2. Різновиди політичних партій
Партія-комітет. Партіями-комітетами були всі неробітничі партії ХІХ ст., і лише у кінці століття деякі з них трансформуються у виборчі партії. У своєму класичному вигляді партія-комітет – це веберівська партія знаті (notabli), організована для обмежених потреб цензового виборчого права. Діяльність партії спирається на працю активістів з числа місцевої знаті, які створюють місцеві комітети, а також парламентську фракцію. Однак, у межах цих партій з’яв-ляються вже платні функціонери (виборчі агенти. Позапарламентською діяльністю партія займається лише виборами, а після них ніби зникає. Партія виступає спеціалізованим виборчим інструментом
існуючої еліти, який повинен забезпечити їй підтримку на виборах. Для реалізації інших цілей партія непотрібна.
Партія-комітет – це типова партія правлячого класу, насамперед центристська чи права. Вона не знає інституту членства, членських внесків, а живе за рахунок виборчих дотацій багатих симпатиків. Діяльність партії не регламентується чітко статутом. Немає тут також серйозного центрального керівництва – місцеві партійні комітети достатньо самостійні. Замість центрального керівництва є кілька партійних лідерів, які представляють свої власні погляди і спираються на власні ресурси. Неформальні товариські зустрічі заміняють засідання партійного керівництва. Цей тип партії є децентралізованою організацією. Провідну роль уній відіграє парламентар, а непарламентська фракція, яка загалом слабо організована і дисциплінована. З плином часу протягом ХХ ст. зі зростанням конкуренції збоку дисциплінованих робітничих партій партії-комітети змушені були також зміцнювати свої організації і розширювати можливість впливу на маси виборців. Партії-комітети починають створювати свої постійні місцеві організації, різного роду організації при партії, видають пропагандистську літературу, починають регулярно проводити з’їзди, надаючи їм щораз більш організованого характеру. Реалізація цих зміну кінцевому підсумку приводить їх до зміни типу партії – вони перетворюються у виборчі партії. До партій-комітетів можна зачислити ліберальних демократів у Японії, радикалів у Франції, американські партії. У США поширення телебачення, яке бере на себе функцію джерела політичної інформації і виборчої агітації, уможливлює діяльність американських партій як партій-комітетів. Тут вистачало невеликих виборчих штабів замість розвиненої організаційної
структури. Політичне життя США обмежувало діяльність політичних партій лише виборчою кампанією, що теж зумовлювало їхній кадровий характер. Утому ж напрямі впливала на формування структури американських партій і панівна політична культура індивідуалізму.
Партія-громада. Другий історичний тип партії, що виникає у позавиборчих цілях отримав у літературі назву партії-громади. Їхнім основним завданням є перетворення партійної організації в добре інтегрований колектив, здатний до ефективної і відданої реалізації цілей, визначених партійним керівництвом. Цей тип партії виростає з потреб робітничого класу і особливих умов його існування наприкінці ХІХ ст. Для тогочасного робітника партія була і церквою, і навчальним закладом, шансом для особистої кар’єри й інструментом політичної влади. Партія опікується робітником і його родиною, створюючи йому певне соціальне середовище. Під егідою партії функціонують спортивні, культурно-просвітницькі організації, читальні, каси взаємодопомоги, жіночі гуртки, дитячі організації тощо, що робить зв’язок члена партії з організацією щільнішим, ніж в інших партіях. Така специфічна організація зумовлювалась особливою місією соціал-демократичних партій – організацією робітників у свідомий своїх інтересів соціальний клас. Тому просвітницька, виховна та ідеологічна діяльність були найважливішими для цього виду партій. Участь у виборах була далеко неосновним їхнім завданням. Важливу роль партія приділяла боротьбі за поліпшення умов праці та побуту робітників через організації профспілок. Виникнення такого виду партій саме в робітничому середовищі має своє логічне пояснення. Робітники, як жодна інша соціальна верства, працюють і проживають у великій та організованій спільноті. Їхній низький освітній та культурний рівень, відсутність достатніх фінансових ресурсів створюють суспільну потребу в існуванні організацій такого типу. Буржуазні партії ніколи не
досягали такого рівня інтеграції своїх членів. Певний досвіду цьому напрямі мали лише християнсько-демократичні партії на ранніх етапах свого розвитку.
Такий тип політичної організації був характерний також і для комуністичних партій, однак більшовицька ленінська) модель комуністичної партії відрізняється від соціал-демократичної. Зростання життєвого рівня робітничого класу після Другої світової війни зумовлює послаблення цих, колись таких міцних, зв’язків, хоча остаточно вони не зникають і є міцнішими, ніж в інших партіях. Однак і тут на перший план все більше починає виходити виборча функція партії.
Партія-громада булане лише певною формою інтеграції партійних маса й специфічною моделлю партійної організації. Прикладом партії такого типу була Соціал-демократична партія Німеччини на початку свого існування. Згодом вона трансформувалася у справжню масову партію соціал- демократичного зразка.
Народна партія. Партія цього типу подібна за своєю структурою до партії-громади, але намагається об’єднувати навколо себе людей переважно на основі неідеологічних наприклад, релігійних) цінностей. Тому цей тип характерний насамперед для християнсько-демократичних партій, особливо на ранніх етапах їхнього розвитку. Класичним прикладом цього типу виступає Християнсько-демократичний союз (ХДС) Німеччини, виникнення якого диктувалося необхідністю подолання залишків ідеології та практики гітлерівського націонал-соціалізму, консолідацією населення на побудову демократичної Німеччини. Створений 1945 р. ХДС відображає уявлення про партію, що спирається не на інтереси окремих соціальних група на всі верстви населення. ХДС став християнською народною партією, в яку об’єдналися католики та євангелісти, між якими тривалий час
точилися політичні суперечки. Своїх прибічників партія спочатку об’єднала не стільки консервативною чи реформаторською програмою, скільки наголошенням на християнських принципах, думкою про політичне та конфесійне об’єднання (мабуть, найважливіший елементу повоєнний час, виразним дистанціюванням від націонал-соціалізму. У цьому плані нова партія сягнула за межі традиційної партійної схеми. На відміну від чітко окреслених світоглядних партій, вона не належала ані до правого, ані до лівого блоку. ХДС розпочав свій шлях як народна партія – інтеграційна партія центру. Конрад Аденауер, перший голова ХДС і перший федеральний канцлер Німеччини (1949-1963), так описав ситуацію 1945 р Поширилося переконання, що тільки велика партія, яка має свій фундаменту західноєвропейському світогляді та в принципах християнської етики, буде здатною виконати необхідне завдання просвітити народ, відновити процвітання та звести міцну дамбу проти комуністично-атеїстичної диктатури… Лише велика партія, яка охоплює всі верстви нашого населення, могла відбудувати зруйновану Німеччину, що опинилася на дні. До неї мали належати працедавці й робітники, селяни, середні підприємці, службовці, інтелігенція, північне й південне населення, люди, силою вигнані з батьківщини та біженці. Етичні засади, що стали засадами ХДС, мали надійну міць і гнучкість, потрібні для того, щоб подолати й згладити природну атмосферу напруги всередині великої партії. Отже, було засновано ХДС, який під проводом таких видатних лідерів, як К. Аденауер та Л. Ерхард, досяг найбільших успіхів серед партій Німеччини. Політика, побудована на принципах християнської відповідальності, стала головною передумовою цього успіху. Що характеризує народну партію Спочатку треба підкреслити
претензію народної партії на об’єднання в собі широкого спектру інтересів, потреб та запитів суспільства. До неї належать представники різних груп, верств, релігій, спілок та об’єднань. Усі вони гуртуються на базі певних етнічних, матеріальних та політичних цінностей. Їхні специфічні інтереси відмінні. Попри великі розбіжності, напруга пом’якшується шляхом інтеграції та компромісу. Як справжня народна партія ХДС довів для того, щоб успішно управляти країною протягом багатьох років, необхідно бути спроможним не лише залучити широкі маси виборців, ай об’єднати різні інтереси й продемонструвати згуртованість та політичну дієздатність. Досвід післявоєнної Німеччини яскраво підтверджує той факт, що народна партія може виникнути та існувати лише там, де народ сам бере активну участь у громадських справах. Для цього передусім необхідно створити необхідні умови достатні конституційні межі, виборче і партійне законодавство, що дає простір для політичних дій, також певний стан партійних справ. З цього погляду народні партії становлять повчальний та гідний наслідування взірець.
Революційна партія. Революційна партія є різновидом масової партії. Партії цього виду не є зорієнтованими ні на участь у виборах, ні на виховання та організацію певних соціальних верств. Їхнє основне завдання – підготовка та проведення революції (звідси і назва. В основі партій цього виду лежить модель більшовицької ленінської) партії, характерні ознаки якої були сформульовані В.
Леніним в праці Що робити (1902 р. В. Ленін визначає такі принципи революційної партії
– з одного боку, потреби підпільної боротьби проти царського режиму диктували необхідність тісної централізованої структури. Це суворо централізована та ієрархізована організація, керована за
допомогою залізної дисципліни, дебати в ній були суворо кодифіковані (так званий принцип демократичного централізму
– з іншого боку, партія мала становити групу, частково відокремлену від решти суспільства, якщо вона хотіла уникнути сповзання до тред-юніонізму чи парламентаризму. Вона забезпечує абсолютну перевагу апарату над своїми ланками в суспільстві профспілками, парламентарями, тощо. Революційна партія є, звичайно, елітарною організацією – вона об’єднує певну меншість професійних революціонерів і аж ніяк не прагне стати неформальним конгломератом. Є вона також місіонерською організацією, покликаною передусім просвітити пролетаріаті зорганізувати його для майбутньої пролетарської революції. Ця сепаратистська концепція партії значною мірою надихалася згубним прикладом західних соціал-демократичних партій, які, пустивши розгалуження у всьому суспільстві, зрештою інтегрувалися буржуазним суспільством. Однак цю концепцію не прийняли навіть урядах робітничого руху. Таку Німеччині видатний діяч соціал-демократичної партії Роза Люксембург рішуче критикувала цю бланкістську та мілітаристську концепцію партії, вбачаючи в ній авторитарну корупцію соціалістичної ідеології. Проте в Росії, організована в такий спосіб РСДРП(б) досягла своєї мети і у жовтні 1917 р. захопила владу шляхом революції.
Фашистська партія. Фашистські партії є різновидом масових партій, які у своїй діяльності спираються переважно на військову структуру. Є вони партіями політичної інтеграції – намагаються керувати всіма сферами суспільного життя, а також вимагають від своїх членів тотального підпорядкування ідеї, організовані по- військовому, з військовою дисципліною та ієрархією. Члени
фашистських угруповань носили військову уніформу з відповідними відзнаками рангу її власника. Військові паради, факельні походи, марші були невід’ємними атрибутами партійного життя. У політичній боротьбі робилась ставка насилу. Відповідно до ідеології фашизму, партія є вибраною елітою, її члени повинні відрізнятися особливими рисами – расовою чистотою, відданістю фюреру, традиціям. Тому деякі автори називають її партія вірних або “партія-закон”. Соціальну основу фашистської партії становили здекласовані елементи, люмпен-пролетаріат, демобілізовані і безробітні – комбатанти Першої світової війни. Водночас фашистські партії отримали суттєву фінансову підтримку від великої буржуазії якій імпонував їхній антикомунізм. Плебейське чи дрібноміщанське походження більшості фашистських лідерів відрізняє їх від виборчих партій. Навколо партії створюється ряд спеціальних організацій – жіночі, молодіжні, спортивні, дитячі. Отже, для фашистських партій характерними були такі ознаки як військова організація, вождизм, сувора дисципліна та ієрархія, тотальне підпорядкування ідеї. Типовими прикладами фашистських партій була гітлерівська націонал-соціалістична робітнича партія, фашистські партії Італії та Іспанії. Однак, варто додати, що після приходу до влади партії фашистського типу часто відіграють роль, аналогічну ролі комуністичних партій у контролі над масами і керівництві суспільним життям. Після перемоги фашистських партій діяльність інших партій забороняється, вони стають монопартіями зливаючись з державою. І фашистська, і комуністична партії виступають різновидами тоталітарних партій.


7. 3. Джерела та напрями трансформації партій
Аналізуючи причини, що зумовлюють зміни у структурі політичних партій, слід трактувати їх передусім як результат впливу суспільного оточення. Зміни у політичному середовищі спричиняють зміни структури та функцій політичних партій. М. Вебер називав масовий тип партій дітьми демократії, продуктом загального виборчого права і необхідності залучення та організації масна виборах. Розвиток масових партій був істотним, принаймні з двох позицій.
По-перше, сучасна політична демократія виникла як наслідок організації партій масової мобілізації. М. Дюверже пов’язує їхнє виникнення з процесом розширення демократичних прав організацій. Запровадження загального виборчого права зумовило заміну моделі кадрової партії масовою партією, організованою на основі розвиненої територіальної структури. Ця якісна трансформація відбувається насамперед з лівими партіями соціалістичними, а пізніше комуністичними. Лідери великих суспільних груп, що репрезентують, зазвичай, ліві програми, сформували політичні партії поза парламентом як інструмент, що давав змогу мобілізувати та зорганізувати прихильників, спочатку на основі вимоги щодо можливості їхньої участі у виборах, а згодом з метою організації цієї форми політичної участі як більш ефективної в сенсі досягнення поставлених цілей. Це змусило політичну еліту, організовану в межах парламенту, яка репрезентувала праву політичну програму, відкорегувати попередню стратегію ведення виборчої кампанії в напрямі адаптації її до процесу розширенння виборчого права. Тому загалом процес реорганізації правих партій відбувався в напрямі адаптації моделі масової партії і її більшої відкритості стосовно масового виборця.
По-друге, результатом організаційних можливостей партії нового типу був поступовий процес стабілізації масового
електорату. Певні його сегменти (наприклад, робітничий клас чи релігійний електорат) залишилися виокремленими, відшуковуючи власну політичну ідентичність. У такий спосіб масові партії стали інструментом структуризації політичних, а надто виборчих інтересів. В результаті ми мали справу з формуванням тривалої партійної лояльності, а наслідком існування масових політичних партій стало формування ситуаційного вибору у стабільну партійну ідентичність. Масові партії, маючи значну суспільну підтримку, опанували виборчий ринок, стабілізували партійну систему. Дж. Сарторі стверджував, що критичним чинником, який змінює природу партійної системи і спричиняє структурну її консолідацію, стала поява масової партії. Отже, у фазі консолідації західноєвропейських демократичних політичних режимів панівним типом політичної організації стають масові партії, які приходять на зміну кадровим. У х роках відомий дослідник еволюції партійних систем Західної Європи О. Кірчхеймер сформулював тезу про появу партії нового типу – виборчої. Масові партії, згідно з його теорією, були лише першим етапом організаційної еволюції на шляху створення виборчих агенств, близьких до американських партій. Він передбачав, що процес поступової “електоралізації” політичних партій, особливо соціал-демократичних і християнсько- демократичних, змусить інші об’єднання до прийняття подібної політичної стратегії, оскільки в такий спосіб вони зможуть продовжити своє існування на виборчому ринку, який ставав щораз більш відкритим та конкурентним. Спробуємо викласти основні положення самої концепції, а також взяти до уваги фактичні зміни, зареєстровані в окремих політичних партіях, виразниках цієї нової стратегії політичного суперництва.
Основним пунктом їхньої виборчої підтримки є вжене лише і виключно конкретна суспільна група, атак званий народний електорат. Виборча підтримка тепер скеровувалася до ширшого кола суспільства, а результатом має бути успіх на виборах та відповідальність за державну політику. Партії нового типу намагаються згладити групову самоідентичність. Існування традиційних виборчих союзів стає неефективним, зважаючи на процес переоформлення соціальної структури постіндустріального суспільства та нові правила політичної гри. Зменшення робітничого класу, виникнення нового середнього класу, не зорганізованого політично і відкритого як для лівих, такі правих впливів, якісна зміна системи суспільних вартостей чи європеїзація національних політичних систем це лише деякі з чинників, що вплинули на ідеологічний характер політичних партій та їхню парламентсько- урядову діяльність. Ключем до політичного успіху та утримання конкурентноспроможності стає здобуття голосів нового середнього класу, який у Західній Європі становить близько 67 % активного населення і позбавлений виразної партійної орієнтації. Кожна з усталених політичних партій намагається реалізовувати змішану виборчу стратегію, яка уможливлює водночас як підтримку традиційних соціальних груп, такі здобуття нового електорату, особливо представників нового середнього класу. Партії ці меншою мірою зацікавлені в реалізації експресивної функції. Принципова їхня мета – прагнення до здобуття влади – не змінилася, однак змінилися інструменти, якими вони користуються.
Колективна стратегія ідеологічної поляризації, спрямована на підкреслення групової самобутності, не забезпечує вже політичного успіху. Це особливо відчули ліві та релігійні партії (у результаті занепаду робітничого класу та процесу секуляризації суспільства. Виборчі стратегії повинні набути більш наступального характеру, оскільки йдеться про нові голоси виборців, традиційна група підтримки вжене гарантує успіху на виборах. Сучасні політичні партії втратили здатність структуризації
електорату. Адресатом їх виборчого змагання є не представник визначеної соціальної групи, який крім того є ще й членом партії, що орієнтований на відповідні цінності, а добре поінформований і підготовлений виборець. Цей перший надавав підтримку, визнаючи відповідну ідеологію, підтверджуючи на виборах факт приналежності до визначеного політичного спектру, другий починає вибирати, керуючись визначеними програмними питаннями, які йому близькі. Партії втратили здатність ефективного заглиблення в суспільство і контроль над визначеними соціальними групами. Зв’язок партії з виборцем спирається значною мірою на схему програмної ідентифікації і щораз частіше підставою для індивідуальних партійних преференцій виступають конкретні політичні проблеми, визначені у виборчій програмі партії. Можна дійти, принаймні, двох висновків, які випливають з факту оформлення нової схеми партійної лояльності. По-перше, виборці стали схильними до частішої зміни підтримки партій, що однак не означає радикальної зміни ідеологічної орієнтації, їхня підтримка партії може виявитись нетривалою і випадковою. По- друге, партії, адаптуючись до нового політичного середовища, спричинилися до відкриття виборчого ринку, почали змагатися в його межах, використовуючи зіндивідуалізовані наступальні стратегії, перестали бути представниками лише визначених сегментів електорату. Відкриття виборчого ринку зробило партії більш сприятливими до кон’юнктурних зміну рамках електорату, роблячи виборчу кампанію ареною фактичної конфронтації пропозицій з очікуваннями виборців. Це і було ключем до політичного успіху. У виборчих партіях щораз меншу роль відіграє членство. Існування розвинених локальних структурі місцевих активістів гарантувало партії доступу найвіддаленіші кутки країни. Інститут партійного членства був дуже ефективним способом перенесення партійного впливу на локальний рівень. У час електронних ЗМІ таким чином розбудований апарат партії є непридатним, а, крім того, може обмежувати свободу діяльності політичних еліт.
Членські внески перестали бути основним джерелом фінансування політичних партій. Партійні еліти знаходять сильну підтримку в групах інтересів (часто не

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал