Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка22/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   38
6. 3. Партійні коаліції
У політичному житті партії дуже часто змушені вдаватися до співпраці між собою, формуючи різного роду партійні коаліції. Сам термін коаліція означає об’єднання, спілку, блок. Походить він від латинського слова coalescere, що означає рости разом. А.
Раппапорт вважає, що коаліція це угода двох чи більше акторів, які прийняли рішення кооперуватися між собою з метою максималізації власної користі. Партійна коаліція є вибором такої партійної конфігурації, яка, спираючись на існуючі можливості та умовив найбільш оптимальний спосіб служить реалізації поставленої мети. Політичні партії, які беруть участь у формуванні партійної
коаліції, ризикують в межах міжпартійної конфігурації втратити свою ідентичність, однак переконання, що остаточний результат принесе більше користі, у них переважає. У суспільствах, які характеризуються високим рівнем фрагментаризації, політична еліта може застосовувати стратегії конфронтації або кооперації. Згідно з А. Лійпхартом, коопераційна діяльність характерна переважно для консенсусних демократій. Найчастіше вживаним поділом партійних коаліцій є поділ на основі кількості їх учасників – на двопартійні і багатопартійні. Залежно від розміру партії, які формують партійну коаліцію, вони поділяються на коаліції великих партій, малих і середніх. Залежно відмети формування коаліції вони поділяються на виборчі (для спільної участі у виборах, тимчасові (для досягнення якихось тимчасових цілей, а найчастіше формують вони парламентські коаліції (для формування і діяльності уряду або опозиції йому.
Виборчі коаліції. Формування виборчих коаліцій належить до числа найважливіших виборчих стратегій політичних партій. При формуванні виборчих коаліцій політичні партії виходять з того, що спільно вони досягнуть кращих результатів, ніж окремо. Учасники коаліції прагнуть об’єднанням своїх зусиль і ресурсів досягти такої нової якості, яка б давала їм можливість зібрати більшу кількість голосів виборців, ніж коли вони збирають їх окремо. У зв’язку з цим виборчі коаліції поділяються на адитивні, субадитивні, суперадитивні. До адитивних коаліцій належать виборчі, які отримують таку підтримку виборців, яка рівна сумі підтримки кожного окремого учасника коаліції. Коаліції, що отримують меншу підтримку називаються субадитивними, а ті коаліції, які отримуюють більшу сумарну підтримку називаються суперадитивними. Перший тип коаліцій найчастіше пов’язаний зоб єднанням споріднених партій, які борються на виборах за підтримку одного і
того ж виборчого сегмента. Їхнє об’єднання не призводить до втрати ними своєї ідентичності, атому не відбувається відпливу підтримки до інших політичних угруповань. Другий тип коаліцій – коли характер коаліції не відповідає очікуванням виборців. Це відбувається переважно тоді, коли в межах коаліції задіяні такі політичні актори, які порушують програмну цілісність та ідентичність об’єднання, що призводить до відпливу від нього різних виборчих сегментів, які не вважають цю коаліцію своєю. Третій тип коаліції означає, що її учасники зуміли зберегти свій електорат. До того ж додалися голоси тих, хто підтримує сам факт об’єднання політичних сил. Крім того, спрацьовує психологічний ефект, описаний М. Дюверже, – виборці охочіше голосують за сильніших учасників виборчих змагань. Сам факт порозуміння між політичними силами є явищем для суспільства позитивним оскільки засвідчує здатність еліт до гармонізації своїх стосунків заради суспільної користі. З правового погляду політичні партії можуть брати участь у виборах як партійні коаліції, передвиборчі блоки, окремі партії. У кожному окремому випадку законодавець передбачає інші формальні вимоги до суб’єкта виборчого процесу, що теж може бути певним застереженням для формування виборчих коаліцій.
Парламентські коаліції. Коаліції, які створють партії для забезпечення своєї парламентської діяльності називаються парламентськими. На практиці існує кілька типів парламентських коаліцій
1) коаліція як результат розпорошення партій
2) коаліція в біполярному укладі партій
3) коаліція в умовах домінуючої партії, яка виступає удвох виглядах а) проти домінуючої партії б) коаліція домінуючої партії.
Більшість учених зазначають, що золотий вік багатопартійного парламентаризму вже відійшов і після Другої світової війни ми маємо справу з партійними коаліціями, які формуються в умовах розпорошення політичних сил. Сучасними прикладами коаліцій такого типу виступають партійні коаліції Голландії, Бельгії, Фінляндії, Данії. Партійна коаліція формується тут швидше за підсумками виборів, ніж передвиборами. Жодна з політичних партійне домінує. Електоральний успіх основних партій впливає на її шанси потрапити до складу правлячої коаліції несуттєво. Рішення про це є результатом післявиборчих міжпартійних переговорів. Коаліція в умовах біполярного укладу політичних сил з’являється за двопартійності. Великобританія є класичним прикладом такого типу. З подібною схемою можна зустрітися і поза двопартійними системами. Досвід показує, що домінування партії в політичному житті відбуваєтья тоді, коли 1) партія на кількох парламентських виборах здобуває поспіль більше 40 % депутатських мандатів 2) більше ніжна випереджає своїх конкурентів. Трапляються також випадки, коли партія має незначне переважання, але залишається тривалий час правлячою, використовуючи поляризацію партійної системи. Аналіз конкретних систем цього типу дає підстави для виокремлення трьох різних укладів однопартійного домінування
1) партія здійснює державне керівництво одноосібно на основі абсолютної переваги в парламенті, а коли це не вдається, то намагається запровадити дострокові вибори. Прикладом домінування такого типу є правління Японської ліберально- демократичної партії, яке триває з 1958 р
2) якщо парламентське представництво партії не дає їй можливості одноосібно здійснювати державне керівництво і може
призвести до втрати влади, то вона намагається організувати коаліцію зі своїм домінуванням. Прикладом цього типу домінування було домінування соціал-демократів у Швеції та Норвегії
3) немає абсолютного домінування, атому партія намагається залучити до державного управління представників опозиційних сил, що дезінтегрує опозицію. Прикладом цього типу домінування є ситуація у Польщі, яка склалася після виборів 1993 р. домінування Союзу демократичної лівиці. Прикладом коаліції, спрямованої проти домінуючої партії, може бути досвід формування правих коаліцій проти правління соціал-демократів у Скандинавських країнах. Однак, звичайно, така конфігурація міжпартійного змагання призводить до перетворення її у двоблокову модель.
Урядові коаліції. Загалом парламентську демократію можна охарактеризувати як лад, який за своєю суттю полягає у формуванні населенням правлячих команд через механізм виборів. На практиці, однак, лише двопартійна система є найбільш наближеною до парламентської моделі демократії. Обидві великі партії мають можливість виграти на виборах і сформувати уряд або перейти до нього в опозицію. В ситуації, коли державне управління здійснюється через механізм партійних коаліцій, зникає безпосередній зв’язок між виборчим актом і складом правлячих команд. Як показують підрахунки, в третині випадків уряди меншості формують далеко не ті партії, які здобули найбільшу підтримку на виборах. Більше половини урядів формують коаліції більшості та меншості, склад яких за однакових результатів виборів може бути різноманітним. Часто програмні та коаліційні зміни цих партій є зовсім неочікуваними для виборців. Парламентські коаліції, які мають наметі формування уряду, складаються за таких умов 1) наявності вільної конкуренції
політичних сил, за якої вони намагаються отримати максимальний доступ до влади, але неспроможні здійснювати її самостійно 2) розпорошення політичних сил, яке виражається утому, що жодна партія і жодний політичний блок неспроможні отримати абсолютну перевагу 3) поляризації політичних силу парламенті на тлі бажання одних партій сформувати блок більшості з метою залучення інших до співучасті у здійсненні влади. Формування правлячої коаліції вимагає від її учасників дотримання таких умова) пошуку основними політичними блоками природних союзників для спільного формування парламентської більшості б) порозуміння між союзниками стосовно основних напрямів та цілей майбутньої діяльності в) розподіл посаду коаліційному уряді та узгодження програми його діяльності.
6. 4.
Теорія коаліцій
У літературі існує чимало моделей пояснення процедури формування коаліцій. Ефективне пояснення цього процесу пропонує теорія ігор. Серед інших теоретичних концепцій, що намагаються пояснити формування коаліцій, є т. зв. теорія мінімально виграшних коаліцій і теорія максимально закритих коаліцій.
6. 4. 1. Теорія мінімально виграшних коаліцій. Ця теорія трапляється найчастіше серед пояснень процесу побудови коаліцій. Виходить вона з того, що основним мотивом діяльності політиків є бажання здобути максимальну кількість публічних посаді становить це мету саму в собі. Теорія намагається визначити конфігурацію партійної системи. Виграшною коаліцією визнається та, яка контролює більшість місць у парламенті, а мінімальною – та, у складі якої не було партії (партій, які не є обов’язковими для досягнення цієї більшості.
Автори цієї теорії – Дж. фон Нейманн і О. Моргенштерн, запропонували представити процес формування правлячих коаліцій як гру зі значною, але постійною кількістю гравців. Головною метою коаліції є створення найсильнішої команди гравців, здатної здобути перемогу і поділити її результати між переможцями. Поведінка учасників гри залежить від їхньої здатності задовольнитися частковою перемогою, оскільки ті, хто бажає отримати все, обмежують свої шанси і прирікають себе на поразку. Учасники гри, зрозуміло, не бажають ділитися результатами своєї перемоги з більшою кількістю учасників, ніж це потрібно для перемоги. Для отримання перемоги гравцям потрібна більшість у парламенті, яка може бути сформована в різних конфігураціях. Зі збільшенням кількості учасників правлячої коаліції частка кожного з них у розподілі результатів перемоги зменшується. Тому ідеальними єті коаліції, які дають можливість здобувати парламентську більшість меншою кількістю учасників. Це і є мінімально виграшні коаліції. Автор так званої теорії торгів Н. Лейзерсон звернув увагу нате, що в процесі формування коаліції домінує найсильніша політична сила. Якщо партія-переможець не здобуває абсолютної більшості в парламенті, то вона може її здобути за допомогою одного чи двох союзників. Партії-переможці при цьому змушені будуть поступитися частиною своїх результатів на користь союзників. Таким чином партії-переможці зацікавлені у торгах з меншою кількістю їхніх учасників, які можуть забезпечити їй бажаний результат за мінімальних поступок в максимально короткий термін. Однак, на практиці ця теорія часто не спрацьовує з огляду на невисоку схильність сильних партій до компромісів. В. Гамсон і В. Рікер стверджують, що за звичайних умов переважають ті варіанти коаліції, які об’єднують мінімальну кількість учасників і дають мінімальну перевагу при формуванні парламентської більшості. Називають вони її коаліцією мінімального розміру. Порівняно з мінімально виграшною
коаліцією тут обов’язковою умовою є наявність мінімально можливої кількості мандатів, які дають можливість формувати (чи контролювати) парламентську більшість. Деякі автори твердять про недостатність лише кількісного обрахунку при формуванні правлячих коаліцій. Вони справедливо зазначають, що великі партії готові до формування коаліційне з усіма політичними силами і частіше готові зайняти позицію лідера опозиції, ніж учасника нестабільного уряду. Р. Аксельрод пропонує при формуванні коаліцій звертати увагу на ідеологічну дистанцію між партіями, що її формують. Він зауважує, що найуспішнішими єті коаліції, між якими ідеологічна дистанція мінімальна (скажімо, партії однієї ідеологічної сім’ї). Такий тип коаліції отримав назву мінімально наближеної коаліції.
6. 4. 2. Теорія максимально закритих коаліцій. Ця теорія виходить з припущення, що всі міжпартійні союзи засновані на ідеологічній спільності. Коаліція формується лише тоді, коли її учасники мають спільні ідеологічні погляди, подібні програмні цілі, позитивно налаштовані щодо головних ціннісних орієнтацій своїх партнерів, спираються на попередні традиції спільного формування коаліційних кабінетів. У зв’язку з цим коаліції поділяються на ліві, праві, центристські, лівоцентристські, правоцентристські. Водночас відомо що ідейно близькі політичні сили завжди конкурують між собою за завоювання подібного електорату. На практиці це ставить ідейно близькі партії перед вибором – чи шукати порозуміння між собою і скористатися частковою перемогою, чи конфрон-тувати з тим, щоб перехопити електораті витіснити конкурентів зі сцени міжпартійного змагання. Якщо вони обирають перше, то вдаються до формування коаліцій. Подібного характеру коаліції називаються закритими. Умови, на яких формуються такі коаліції, є такими 1) коаліція повинна формуватися на ідейних засадах, які є найприйнятнішими для більшості її учасників 2) жоден з варіантів відкритої коаліції
не може мати для її учасників більшої цінності, ніж політика закриття коаліції. При формуванні такого типу коаліції провідна роль належить тим партіям, без яких неможливе формування парламентської більшості. Йдеться про партії, які мають не лише значне парламентське представництво, ай певну політичну орієнтацію. Найчастіше такими партіями є центристські партії. При формуванні парламентських коаліцій важливе значення мають також малі партії, які Д. Ремі назвав партіями-обгортками. Він розрізняв чотири типи таких партій 1) комплементарні партії, які найчастіше розташовані на краях коаліції і їхній вихід з неї не створює загрози існуванню самої коаліції 2) буферні партії, які найчастіше перебувають у центрі коаліції (хоча вони не обов’язково центристські. Їхній вихід з коаліції може спричинити її дестабілізацію 3) балансуючі партії, які найчастіше перебувають у центрі політичної системи і на краю коаліції. Їхній вихід зі складу коаліції може спричинити її дезінтеграцію. Крім того, ці партії можуть стати учасниками ідеологічно неальтернативної коаліції 4) партії-крила, які перебувають на краях як коаліції, такі політичного життя. Вихід з коаліції такої партії спричиняє розпад однієї коаліції і формування нової, ідеологічно альтернативної попередній.
6. 5. Теорія кризи партійного керівництва та її
інтерпретації

Багато дослідників, які займаються демократіями Західної Європи, досить часто використовують тезу про кризу партійного керівництва. Перший тип аргументів, що мають наметі підтвердити факт існування кризи партійного керівництва можна назвати виборчими. Йдеться про переоформлення взаємних зв’язків, які налагоджуються між партіями та електоратом. Трансформація моделі партії означає, що виборча партія перестає ефективно
виконувати свої функції, а особливо мобілізаційну. У такому разі послаблюється її зв’язок з електоратом, він стає менш структурованим, менш послідовним у своїх політичних симпатіях. Це очевидно повинно впливати на стабільність державної влади. Центральним аргументом стає явище зміни виборчої лояльності електорату. Зменшення рівня лояльності повинно свідчити про кризу стабільних партій. З’являються сумніви стосовно того, чи зростання розміру змінності виборчих уподобань доводять тезу про кризу партійного керівництва. Величина цього індексу зростає, але не драматично, особливо в ситуації, коли в Західній Європі не існує сильних антисистемних партій. Тому складно говорити про дестабілізацію політичної системи. Водночас зауважено, що змінність виборчих настроїв безпосередньо стосується індивідуальних партій, але в межах того ж самого ідеологічного блоку (лівий чи правий. Є це, звичайно, внутрішньоблокова плинність виборчих уподобань (наприклад, у рамках лівих партій, і рідко коли міжблокова (наприклад, зміщення симпатій від лівих партій до виразно правих. Другий тип аргументів з’являється у х роках, внаслідок зауваженого соціологами явища інфантильності громадян до політичних механізмів ліберальної демократії. Р. Рос пише про громадянську інфантильність (що можна було б представити як відвернення суспільства від політичної активності, відзначаючи те, що вона безпосередньо спрямована проти конкретної державної влади (яка спирається на певну партійну формулу, але не порушує легітимації політичної системи. Складно однозначно визначити джерела цього явища. Може це, наприклад, означати, що західне суспільство досягнуло певного відносно високого рівня економічної безпеки і через те значна його частина перенеслася у приватну сферу. Поява так званої центристської політики зробила дуже подібними одна до одної політичні партії, навіть якщо одна з них перебуває при владі. Зміна ціннісних орієнтацій та поява нової політики – це виразні симптоми політичної активності нових післявоєнних генерацій. Політичні партії не лишене зникли,
але з’явилися їхні нові типи (наприклад, екологічні. Західні суспільства стоять на порозі нового конфлікту – боротьби матеріальних цінностей з постматеріальними. Сьогоднішня вісь політичної боротьби – це два взаємопов’язані виміри традиційний уклад ліві-праві, який спирається на соціально-економічні лінії поділу та новий конфлікт між традиційними та інноваційними суспільними цінностями. У обох випадках роль політичних партій висувається на перший план. Третій тип аргументів спирається на так звану концепцію притягання влади. Згідно з нею, криза партійного керівництва державою є результатом постійно існуючої здатності груп інтересів втягувати державу у відповідальність за реалізацію їхніх партикулярних інтересів. З’являється важка збюрократизована машина, яка сама стає групою інтересу. Спостерігається фактично явище переміщення керівництва державою, пов’язане з існуванням так званого соціально-демократичного консенсусу державний апарат, що формувався на підставі партійних механізмів, повинен був здійснювати функцію соціального забезпечення суспільства, що знаходить своє найповніше вираження в концепції держави добробуту. Є це можливим за постійного економічного зростання. Економічна криза зменшує фінансові надходження, необхідні для фінансування соціальної держави. У цій ситуації не можуть бути вирішені всі прагнення груп інтересів, що зумовлює загострення процесу міжпартійної конкуренції і негативно позначається насамперед на партії, відповідальній за функціонування державного апарату. Симпатії суспільства до неї зменшуються, але це не означає, що ставиться під сумнів сама ідея партійного керівництва. Зменшення підтримки соціал-демократичних партій, наприклад, у Швеції чи Норвегії означає лише квотум недовіри витратній моделі суспільного консенсусу. В результаті реальною стає альтернатива блоку консервативних партій, яка закладає нову модель соціальної орієнтації держави. У х роках в деяких державах Західної Європи (наприклад, у Норвегії, Швеції, Голландії та
Великобританії) спостерігаємо нове загострення суперечностей по осі ліві-праві. Правоцентристський блоку відповідь на новий суспільний виклик жертвує процесом обтяження державного апарату та ініціює процес обмеження бюрократичних структур. У четвертому типі аргументів зосереджено увагу на зменшенні ролі партій у механізмі прийняття рішень на користь інших організацій (наприклад, груп інтересу. Безпосереднім результатом цього може бути виникнення тривалих структур та процедур, які дають змогу обходити партійні канали, що є загрозою для інститутів представницької демократії. У результаті партія може втратити контроль над процесом прийняття рішень. Корпоративізм пропонує заміну партійних механізмів схемою порозуміння між двома централізованими групами інтересу бізнесом та профспілками. Виникає багато урядових та позаурядових агенцій, в яких засідають представники домінуючої групи інтересу, і це власне вони ухвалюють рішення (партії ж мають слугувати лише механізмом перенесення цих рішень до парламенту та виступати механізмом їхньої акцептації). У Австрії та Швейцарії (у х роках, а також у Німеччині, іще раніше в Швеції) мав місце такий процес ерозії контрольних функцій політичних партій. Є це альтернативна партійному керівництву політична структура.
З’являється однак проблема універсальності та тривалості такого типу змін. У х роках у Великобританії, Німеччині чи Голландії корпоративні процеси були стримані. Питання полягає також утому, чи треба цей процес розглядати як універсальну формулу, альтернативну плюралістичному механізму здійснення влади. Г. Лехмбруч відкидає, наприклад, тезу, що корпоративний процес ухвалення рішень замінить парламентські механізми, які спираються на партійне керівництво. Він вважає, що з’явиться щось на зразок функціонального поділу праці між двома підсистемами. Політичні партії сконцентрують свою увагу на виборчих та парламентських процесах, перекладаючи відповідальність за економічні процеси на корпоративістську
підсистему, яка охоплює групи інтересу та органи адміністрації. В результаті виникнуть дві функціонально спеціалізовані сфери політичної активності. Багато авторів, які займаються функціонуванням корпоративістського механізму, вважають, що він не може замінити партійної системи та партійного керівництва, бо відразу ж з’являється ціла низка проблем, з якими може впоратися лише механізм міжпартійних переговорів. Багато авторів відзначають також обмежені можливості корпоративістського механізму у багатьох політичних сферах наприклад, побудову консенсусу. Для Г. Лехмбруча ці дві підсистеми є автономними і взаємно стабілізуючими. Питання протечи є вони новою моделлю політичних взаємин, справді альтернативною плюралістичній, залишається відкритим. У Австрії та Швейцарії вони стали звичним явищем політичного життя, в Німеччині відігравали певну роль у х роках, у Швеції та Норвегії корпоративний механізм був і залишається інституційною гарантією існування держави суспільного добробуту. Такий досвідне має нічого спільного з італійським, французьким, іспанським чи голландським досвідом. У багатьох країнах корпоративні уклади зумовили появу економічних криз, хіба окреме дослідження конкретних державі оцінка придатності корпоративних механізмів у діючих там механізмах функціонування соціальної системи дасть відповідь на поставлене питання. Тоді лише можна буде щось конкретно сказати про реальність небезпеки заміни партійного керівництва корпоративними механізмами. Певною альтернативою партійному керівництву є форми безпосередньої демократії, в Швейцарії, що дає суспільству можливість безпосередньо впливати на процес ухвалення рішень, а модель референдумкратія може, принаймні, теоретично визнавати, що громадянин здатний безпосередньо формувати політику держави. На практиці, однак, виявляється, що референдум має дорадче значення, а ініціатива громадськості самостійно виникає дуже рідко. Надзвичайно мала кількість законів приймаються саме
таким чином. Це власне парламент, а не виборці під час голосування ухвалюють більшість правових рішень. Існування у Швейцарії великих коаліцій – це спосіб ліквідації руйнівних наслідків існування елементів безпосередньої демократії в межах централізованої політичної системи. Можливість застосування цих інструментів зумовлюєте, що парламентська більшість може зазнати поразки при загальнонародному голосуванні. Для мінімізації цього ризику формується коаліція, яка охоплює широке коло політичних партій та груп інтересів (т. зв. магічна формула, яка може ефективно впливати на результати референдуму чина процес суспільних ініціатив. Співпраця усіх партій (принаймні чотирьох основних) стає системою стабілізації цілої політичної системи, а консенсусні механізми повинні до мінімуму обмежити елементи відкритої боротьби в межах референдумкратії. Політичні партії загалом відіграють поважну роль у парламентських дебатах, але водночас і в позапарламентських переговорах. Представляють вони ширші інтереси, ніж групи бізнесу, а також незорганізовані сегменти суспільства. Це є істотним, оскільки ефективність консенсусного процесу ухвалення рішень залежить відстану агрегації інтересів. Отже, питання про кризу партійного керівництва має сьогодні швидше теоретичний, аніж практичний характер.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал