Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка21/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   38
Запитання і завдання
1. Назвіть головні підходи до визначення функцій партій.
2. Які функції партій належать до виражених і які до прихованих
3. Які з функцій партій мають соціальний, державно-публічний і організаційний характер
4. Охарактеризуйте функцію формування політичних цілей та завдань. Як поділяються політичні партії за характером
реалізації цієї функції
5. Якими способами реалізується функція артикуляції та інтеграції соціальних інтересів Чим відрізняються політичні партії від груп інтересів
6. Партії, як джерела ідентичності. Партійна лояльність.
7. На виконання яких завдань мобілізують населення політичні партії
8. Яка функція політичних партій вважається головною в демократичних системах Назвіть етапи її реалізації.
9. Які існують способи добору кандидатів Які фактори впливають на добір кандидатів
10. Які існують процедури формування виборчих програм
11. Що таке структуризація голосів виборців
12. Політичні партії як ланцюги зв’язків”. Функція зв’язку.
13. Функція керівництва і особливості її реалізації.
14. У чому полягає роль опозиційної партії в здійсненні керівництва державою
15. У чому полягають особливості функцій партій у недемократичних системах
16. Як реалізують свої функції політичні партії в постколоніальних державах
Реферати та повідомлення

1. Політичні партії в тоталітарних режимах.
2. Політичні партії в постколоніальних державах.
3. Політичні партії в перехідних суспільствах.
Література
Андреев С. С. Политическое управление и политическое руководство // Социально-политические науки, 1992, № 5.
Базів В. Інструмент влади порівняльний аналіз походження і функціонування політичних партій у тоталітарній та
демократичній політичних системах- Львів, 1999.
Бурлацкий Ф, Галкин А. Социология. Политология.
Международные отношения.- М, 1974.
Вятр Е. Социология политических отношений.- М, 1979.
Городецкая И. Е. Великобритания: избиратели, выборы, партии.
1945-1970.- М, 1974.
Гордон Л. Н, Плискевич НМ. Развилки и ловушки переходного периода // Полис, 1994, № 4.
Даль Р. А. Пути перехода к демократии // Политика, 1991, № 10.
Даниленко В. Н. Политические партии и буржуазное государство.- М, 1984.
Джилас М. Лицо тоталитаризма.- М, 1992.
Евдокимов В. Б. Партии в политической системе буржуазного общества.- Свердловск, 1990.
Желев Ж. Фашизм. Документальне дослідження німецького, італійського та іспанського фашизму // Філософська та соціологічна думка, 1991, № 1.
Злобин ВИ Какая партия нужна пролетариату? (Из истории создания пролетарской партии в России) // Вестник
Московского университета. Сер. Соц.-полит. исслед., 1990, № 6.
Ковлер А. И. Франция: партии и избиратели.- М, 1984.
Клямкин И. Посткоммунистическая демократия и ее особенности в России // Полис, 1993, №2.

Линц Х. Х. Крушение демократических режимов. Кризис, разрушение и восстановление равновесия // Проблемы
Восточной Европы, 1993, № 39-40.
Лоуэлл А. Правительства и политические партии в государствах
Западной Европы.- М, 1905.
Орлов А. Г. Политическая система стран Латинской Америки- М, 1982.
Піча В. М, Стеблич БА Політичні партії у політичній системі суспільства Навчальний посібник- Львів, 1994.
Политические партии США в новейшее время / Под. ред. Н. В.
Сивачева.- М, 1982.
Прозоров Ю. Б. Партии в переходных обществах
(латиноамериканский опыт) // Полис, 1994, № 4.
Рассен Б. Практика и теория большевизма.- М, 1991.
Рябов С. Партія політична // Політол. читання, 1994, № 3.
Сартори Дж. Вертикальная демократия (Меньшинства и элиты.
Полиархия в ее нормативном определении) // Полис, 1992, № 4.
Тихомиров ВИ Партия апартеида: социально-политическая революция националистической партии ЮАР.- М, 1987.
Холмская М. Р. О многопартийности в странах СНД //
Государство и право, 1992, № 9.
Шапиро И. Введение в типологию либерализма // Полис, 1994,
№ 3.
Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм- К, 1993.

Шварценберг Р. Ж. Политическая социология: В х ч- М,
1992.
Шведа Ю. Методологічні застереження Дж. Сарторі щодо аналізу партійних систем // Нова політика, 1998, № 5.
Шведа Ю. Соціологія партійних систем Моріса Дюверже // Нова політика, 1996, № 4-5.
Энтин Л.М. Политические системы развивающихся стран: государство и политические партии в странах Азии и Африки. - М, 1978.

6.
ПАРТІЙНЕ КЕРІВНИЦТВО

З цього розділу Ви дізнаєтеся
- про суть, моделі, принципи та типи партійного керівництва
- про фактори, які визначають характер партійного керівництва
- про соціологічний закон Дюверже”;
- про партійні коаліції і їх типи, теорію коаліцій
- про теорію кризи партійного керівництва.
Основні поняття
партійне керівництво, соціологічний закон Дюверже, партійна
коаліція, виборча коаліція, парламентська коаліція, урядова
коаліція, ініціативні партії, доповнюючі партії, теорія коаліцій,
мінімально виграшні коаліції, максимально закриті коаліції,
партії-обгортки, комплементарні партії, буферні партії,
балансуючі партії, партії-крила.
*** Затвердженням Р. Катца, центральною функцією партій у демократичній політичній системі є функція керівництва та політичної відповідальності за процес керівництва. Якщо інші функції можуть реалізовуватися й іншими суспільними організаціями, то виключне право на здійснення легітимної державної влади належить лише політичним партіям. Кожна партія, не обмежуючись лише політичним впливом на владу, намагається взяти безпосередню участь у її здійсненні. Ця функція є достатньо складною для аналізу і важливою для розуміння сучасного демократичного політичного процесу через що заслуговує на окремий розгляд.
У конкурентній політичній системі політичні партії відіграють важливу роль у діяльності як уряду, такі опозиції. Ці внутрішньоурядові ролі партій відрізняються в кожній країні. Вони чітко представлені в парламентській системі британського типу, але вони також є і в США та в інших країнах. У керівництві урядом партії відповідають за організацію законодавчого процесу і втілення урядом виборчої програми партії. У цьому випадку вони повинні координувати свою діяльність з представниками уряду (чи президентською адміністрацією. Партія може здійснювати керівництво сама або в коаліції з іншими. У обох випадках вона займається визначенням діяльності головних урядових структур, внутрішньою і позаурядовою партійною координацією. Опозиційна діяльність є також функцією керівництва партії у конкурентній політичній системі. За альтернативної двопартійної системи головне завдання другої партії – усунути правлячу партію й посісти її місце. За багатопартійної системи роль опозиційної партії є скромніша
– вона намагається заволодіти частиною урядових посад. Убудь- якому випадку менша партія, для того щоб функціонувати взагалі як політична партія, повинна впливати на уряд з перспективою заміни урядових кадрів у майбутньому. Якщо вона не шукає цієї заміни, її роль не відрізняється від ролі групи інтересу.
6. 1. Суть поняття партійне керівництво
У науковій літературі загальновизнаним є положення проте, що сучасні політичні системи, які вважаються демократичними, засновані на партійному керівництві. Поняття демократії пов’язане з процесом, який гарантує появу людей, які здійснюють публічні функції завдяки перемозі певної політичної партії на загальних
виборах. Можна уявити собі також і вибори непартійні, однак у сучасній практиці необхідною умовою появи демократичного правління є поява конкурентної партійної системи. На підставі цього Р. Катц стверджує, що партійне керівництво є синонімом представницької демократії. Однак треба зазначити, що йдеться про ситуацію, за якої партії виступають справжніми носіями політичної влади. Загалом принцип партійного керівництва означає, що
1) в межах політичної системи існує конкурентна партійна система, яка є результатом існування свободи створення і діяльності політичних партій. Ця конкурентна модель системи пов’язана з цінностями ліберальної демократії чи, як вважає Дж.
Смітт, є механізмом, що її наповнює
2) конкурентна партійна система інституює свободу політичного вибору здійснюваного в межах суспільства та право опозиції пропонувати альтернативні рішення
3) результатом партійної конкуренції є те, що переможець переймає цілковитий контроль над процесом керівництва (часто необхідним є формування партійних коаліцій, хоча традиційний принцип партійного керівництва насамперед акцентує увагу на формуванні однопартійного керівництва
4) створена в такий спосіб влада має демократичну легітимність. Процес прийняття рішень контролюється політичною партією (чи партіями, яка спирається на волю масового суверена, висловлену ним у виборчій кампанії
5) державна владає відповідальною перед суспільством, бо виникла завдяки організованим у політичні партії суспільним групам, які пройшли свою апробацію через участь у загальних виборах

6) існує група політиків, лояльних до партії і відповідальних перед електоратом, яка займає особливе місце в процесі суспільно- політичних переговорів та прийнятті рішень. Ці принципи існування партійного керівництва стосуються демократичного оточення партійної системи і мають загальний та системний характер. Більшість політологів, які підтримують принцип партійного керівництва в контексті теорії демократії вважають, що модель партійного керівництва уможливлює існування перед суспільством політично відповідального уряду через те що в ньому беруть участь представники партії, які так само, які партія, своїм становищем завдячують виборам. Переносячи цей аналіз на рівень партійної системи, слід визнати необхідність дотримання додаткових умов, які сприяють стабілізації переговорного процесу між політичними партіями як основного чинника у формуванні державної політики. Йдеться проте, щоб а) всі політичні рішення затверджувалися партійними політиками, обраними на конкурентних виборах, або іншими особами, відповідальними перед ними. Лояльність до певної партії як актуального суб’єкта державної влади повинна існувати в межах бюрократичного апарату та інших публічних чи псевдо- публічних інститутів б) напрям політики держави визначається правлячою партією, якщо вона формує однопартійний уряд, чи групою партій, які беруть участь у формуванні коаліційного уряду в) партія (партії) займають найважливіші посадив публічній адміністрації, а підлеглі пройшли процес добору через визначені внутрішньопартійні та міжпартійні процедури. Отже, традиційна (англосаксонська) концепція партійного керівництва, яка вважає, що лише однопартійні уряди (типу
британського) гарантують повну реалізацію ідеї домінування партійного стилю здійснення політики в державі, була повністю відкинута європейською політичною традицією. Тут більша увага акцентується на тому, що робить партія, отримуючи статус правлячої, а не на тому, в який спосіб вона обрана і чи володіє абсолютною більшістю в парламенті.
6. 1. 1.
Чинники, що визначають характер партійного
керівництва. Дж. Пасквіно відзначає три види політичних інституцій, важливих для появи і стабілізації партійного керівництва – тип виборчої системи, структура парламенту та тип політичного режиму.
Тип виборчої системи. Теза проте, що правдиве партійне керівництво може існувати лише у мажоритарній виборчій системі, сформульована М. Дюверже, отримала назву соціологічного закону. Він стверджує, що мажоритарна виборча система породжує двопартійну систему, яка сприяє інституалізації принципу партійного керівництва, а пропорційна система – багатопартійну систему, яка ускладнює його реалізацію. На думку М. Дюверже, в системах більшості функціонує: а) механічний ефект виборчого права, який полягає втому, що всі партії, які беруть участь у виборах, за винятком двох найсильніших, є перманентно підпрезентаційними; б) психологічний ефект виборчого права, який полягає утому, що виборці схильні голосувати за найсильніші партії побоюючись втрати своїх голосів. Однак очевидно, що характер зв’язків між двома типами систем є значно складнішим, ніж про це говорить М. Дюверже. Крім цього більшість політологів звертають особливу увагу на тип партійної системи, коли йдеться про стабільні демократії. В результаті виборча система постає перед нами у демократичному політичному
укладі швидше як наслідок, ніж як причина. Мажоритарна виборча система звичайно стабілізує та продовжує існування вже існуючої двопартійної конкуренції, але її не можна розглядати як виключне джерело двопартійності, а відтак і стабілізатора партійного керівництва. І хоча соціологічний закон М. Дюверже зазнав значної критики, однак очевидно, що загальна тенденція, яку він відзначив, існує. Підтверджують це порівняльні дослідження виборчих і партійних систем країн ліберальної демократії. Наприклад, із 30 країн з мажоритарною виборчою системою 21 країна має двопартійну систему, 2 – систему домінуючої партії, водній кандидати в парламент номінуються без участі партій і лише в 6 державах існує багатопартійна система. Водночас із 20 держав, які використовують пропорційну виборчу систему, 15 – мають багатопартійну систему,
3 – двопартійну, 2 – систему домінуючої партії. Про характер співвідношення виборчої і партійної систем свідчить наведена нижче таблиця.

Виборчі та партійні системи в ліберально-демократичних
державах
Держави
з
мажоритарними
виборчими
системами
Держави
з
пропорційними
виборчими
системами
Тип
партійної
системи
Австралія Двопартійна Австрія Багатопартійна Багами Двопартійна Барбадос Двопартійна Бельгія Багатопартійна Великобританія Двопартійна Данія Багатопартійна
Голландія Багатопартійна Ізраїль Багатопартійна Індія
Домінуючої партії Ірландія Багатопартійна Італія Багатопартійна Канада Багатопартійна Люксембург Багатопартійна Малайзія Багатопартійна Мальта Двопартійна Мексика
Домінуючої партії Німеччина Багатопартійна Норвегія Багатопартійна Нова Зеландія Двопартійна
Сінґапур
Домінуючої партії США Двопартійна Фінляндія Багатопартійна Франція Багатопартійна
Шрі-Ланка Двопартійна Швейцарія Багатопартійна Швеція Багатопартійна Японія
Домінуючої партії Виборчі системи зумовлюють явище надпрезентації (коли партії отримують більше мандатів, ніж подано за них голосів) і підпрезентації (коли партії отримують менше мандатів, ніж подано за них голосів.
Дж. Сарторі та М. Шугарт поділяють виборчі системи на слабкі та сильні. Обидва автори як основний критерій своєї класифікації застосовували ступінь впливу виборчої системи на виборців. Слабка виборча система не застосовує спеціальних елементів збільшення диспропорції в процесі боротьби за депутатські мандати, сильна ж їх використовує. Мажоритарна виборча система, без сумніву, належить до категорії сильних.
Частина з-поміж пропорційних систем теж належить до цієї категорії, особливо ті, які застосовують формулу де Хондта: малі виборчі округи та високий прохідний бар’єр (наприклад, в Іспанії, Греції, Португалії. Виборчі системи, які застосовують формулу Сен-Лаге: великі виборчі округи та низький прохідний бар’єр – належать до категорії слабких виборчих систем. Саме в цьому контексті треба розглядати процес становлення принципу партійного керівництва і його межі. Сильні системи застосовують маніпуляційний вплив на виборців, а також на перебіг та характер міжпартійної конкуренції, уможливлюючи стабілізацію сильнішої версії партійного керівництва. По-перше, сильна система обмежує сам вибір, підштовхуючи виборців до усвідомлення необхідності підтримки сильнішої політичної партії з метою виграшу в міжпартійній конкуренції. Таким чином страх перед втратою свого голосу стає основним мотивом, який визначає симпатії виборців. По-друге, не заохочує малі партії до участі у міжпартійній боротьбі, оскільки шанси її потрапити до парламенту мінімальні. По-третє, сильні виборчі системи ускладнюють зміну партійної системи. Слабкі системи не виключають можливості стабілізації партійного керівництва, однак, як правило, виникає слабша його версія.
Структура парламенту. Звичайно, процес формування сильного партійного керівництва чийого стабілізація пов’язаний з функціонуванням однопалатних (однокамерних) парламентів. Якщо існує вищачи друга) палата парламенту, то втрата нею реальних впливів не ускладнює перебігу процесу прийняття рішень і не створює загрози для стабільності партійного керівництва наприклад, палата лордів у Великобританії. Якщо маємо справу з сильним типом партійного керівництва, то шанси існування реального бікамералізму (двопалатності) зменшуються. Існування організаційно сильних партій, які мають значну підтримку виборців гарантує створення достатньої системи зв’язків між двома палатами і появою партійного керівництва. Буде цей процес, однак, менш ефективним у випадку бікамералізму (процес прийняття
рішень затягується, а здатність партії нав’язати своє рішення двом палатам є обмеженою, що можна прослідкувати на прикладі Німеччини.
Тип політичного режиму. На думку Дж. Пасквіно, взаємини парламент – виконавча владає вирішальними для функціонування будь-якої форми партійного керівництва. Йдеться про дві проблеми спосіб формування виконавчої влади та її повноваження. Є вони відмінними у межах президентської та парламентської системи правління. Варта зазначити, що президентська форма правління дуже відрізняється від моделі партійного керівництва. Відрізняється вона виразним домінуванням виконавчих структур надпартійними. Загалом можна стверджувати, що президентська форма правління не сприяє і навіть обмежує стабілізацію механізму партійного керівництва через обмеження міжпартійної конкуренції. Прикладами такого типу є політичні системи Франції, Фінляндії та Португалії. У Франції конституція з 1958 р. гарантує президентові багато прав, але істотно його позицію визначають два чинники існування позаконституційних конвентів та зв’язок між президентською та парламентською більшістю. Це зумовлює формування в країні політики, яку прийнято називати “двірцевою”
(court politics). Так звані президентські партії є механізмом допомоги президентові в отриманні підтримки виборців на президентських виборах. Діяльність урядує джерелом патронату збоку держави, асам президент володіє майже монархічними правами. Оскільки президентські партії сприяли перемозі президента у Франції (голлістська партія, то сенсом їхнього існування стала саме ця функція. Були це організації, які малина меті представляти інтереси певних груп еліті це відсунуло на другий план проблему їхньої програмної ідентичності. Однак, французька система – це лише псевдопрезидентська система. На практиці президент може домінувати так довго, як довго президентська партія матиме більшість у парламенті. Якщо вона втрачає більшість, то система набуває типово парламентських ознак. Вибори р. на короткий час спричинили відділення
президентської меншості від парламентської більшості
(cohabitation), а вибори 1993 р. перевернули цей укладі продовжили його (другий етап с. Так само у Португалії в 1974-1982 рр. важко говорити про існування партійного керівництва через існування тут двох інституцій правління президента і так званої Революційної ради (військового органу. І лише у першій половині х років почалася консолідація партійної системи і парламентаризація політичного режиму. Парламентська форма правління пов’язана з існуванням колегіальної відповідальності тих, хто здійснює керівництво (це може застосовуватися через квотум недовіри чи за підтримки уряду парламентською більшістю. Найдосконалішим механізмом реалізації цієї відповідальності є політичні партії. Треба також пам’ятати, що заданої форми правління прем’єр володіє правом на розпуск парламенту. Сама лише загроза застосування цього права дисциплінує парламентську більшість і є зброєю проти опозиції. У ситуації парламентської кризи партія лідери) можуть створити в такий спосіб нову більшість через повторні вибори. У парламентських системах уряд та опозиція є виразними показниками громадської думки, висловленої населенням на виборах, а факт існування партійного керівництва є фактом їхньої відповідальності перед виборцями. Політичні системи, які засновані на парламентській формі правління і мають однопалатний парламент, створений на підставі виборчої системи звичайної більшості, – це найоптимальніший політичний уклад, який гарантує появу та стабільність існування партійного керівництва. Другою крайністю є політична система, яка поєднує президентське правління з двопалатним парламентом, де кожна з палат має приблизно однакові чи подібні повноваження так званий симетричний бікамералізм, який застосовує пропорційну виборчу систему без прохідного бар’єра. Між тими крайнощами існує чимало проміжних форм.

6. 2. Типи партійного керівництва
Здобуття представництва в парламенті відкриває перед партією можливість безпосередньої участі в ухваленні державних рішень. Отже, найближчою метою партії стає здобуття нею певних визначених публічних посада перспективною – забезпечення впливу на зміст державної політики. Політичні партії як державно- політичні осередки пропонують визначену коаліційну стратегію або каталог політичних умові вимог, які визначають основи міжпартійних стосунків. Стосується це насамперед багатопартійних систем, в яких урядові кабінети мають, звичайно, коаліційний характер. У двопартійних системах, а часами і в багатопартійних (Іспанія, Греція, Швеція, Норвегія чи Данія) формуються однопартійні уряди, що контролюють абсолютну більшість мандатів у парламенті. Однак у більшості держав, де існують багатопартійні системи, партії, які досягли успіху на виборах, обирають стратегію, спрямовану на максималізацію користі у процесі формування коаліційного кабінету. Звичайно, це означає бажання отримати максимальну кількість міністерських посада також і посаду глави уряду. Однак, партійні лідери можуть прагнути контролю над конкретними міністерствами як способу реалізації своїх програмних засад, важливих з точки зору зазначеної раніше виборчої стратегії. Тому коаліційна стратегія передбачає спробу винагороди шляхом отримання контролю над певним міністерством. Таким чином у коаліційних переговорах з’являється новий чинник – проблемна мотивація партнерів, які беруть у них участь. У такий спосіб реалізується програмна мета партій. Передбачають вони програмну стратегію, в якій визначені конкретні проблемні питання, розв’язання котрих повинно бути однією з цілей діяльності коаліційного уряду. Очевидно, що розмірі важливість цих завдань стають предметом міжпартійних переговорів. В ідеологічно споріднених партіях політика добору особливих партійних завдань може взагалі не з’явитися або відіграє незначну роль. У цій ситуації програмна стратегія може набути максималістського і наступального характеру. Навпаки, у партійній
конфігурації з ідеологічними відмінностями необхідність пошуку програмного консенсусу відкриває шлях до адаптації тих вимог, які є суперечливими, коли йдеться про остаточну форму програми політики коаліційного уряду. Враховуючи способи формування партіями уряду можна виокремити три типи партійного керівництва однопартійне, коаліційне, домінуюче.
Однопартійне керівництво. Цей тип партійного керівництва здебільшого з’являється в умовах існування біполярної структури партійної конкуренції, де домінують дві великі партії двопартійність. Класичним прикладом цього типу є Великобританія. Виборці визначають не лише партійний склад парламенту, силу існуючих в ньому фракцій, але опосередковано і склад наступного уряду та його лідера. Правляча партія користується майже необмеженими засобами, які гарантують впровадження її програми вжиття. З подібним механізмом можна зустрітися також і в системах, відмінних від класичної двопартійності, хоча і приналежних до категорії систем з біполярною конкуренцією. В Норвегії та Швеції в х роках з’явилася система двоблокової конкуренції між соціалістичними та несоціалістичними силами. Партійна система Німеччини та Австрії називається модифікованою двопартійною системою (або дві з половиною партії. Трансформація політичної системи Франціїв- х роках наблизила її до двоблокової політичної системи. Політичні системи Іспанії, Греції та Італії після 1994 р. також еволюціонізують у напрямі біполярного конкурентного укладу конкуренція двох партій чи партійних коаліцій, що збільшує можливість формування однопартійного керівництва.
Коаліційне керівництво. За даного типу партійного керівництва на виборах жодна з партій (чи домінуюча коаліція) не здобуває парламентської більшості, необхідної для формування однопартійного уряду. Жодна з партійне домінує, бо існує багато
політичних сил, які опонують владі. Успіх партії на виборах ще не означає автоматичної її участі в правлячому уряді. Урядові коаліції швидше формуються за підсумками виборів, ніжу ході виборчої кампанії. Керівник уряду також призначається за підсумками виборів. Уряді його програма визначаються в результаті міжпартійних домовленостей. Типовим прикладом цього типу партійного керівництва є Данія.
Домінуюче керівництво. Цей тип партійного керівництва передбачає наявність партії, яка відіграє домінуючу роль в процесі міжпартійних переговорів з приводу формування правлячої коаліції
– так званої ініціативної партії. Звичайно, це партія, яка контролює в парламенті найбільшу кількість мандатів. Склад партійної коаліції, політична програма (ліва чи права) можуть змінюватися, однак ініціативна партія залишається основою для наступних міжпартійних переговорів. Без її участі міжпартійні домовленості неможливі, а відтак неможливе і формування уряду. Часто обрання глави урядує також наслідком міжпартійних домовленостей (часом і внутрішньопартійних, яку випадку з Італією) найчастіше після виборів.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал