Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка20/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   38
5. 2. 6. Функція зв’язку. Важливим аспектом діяльності політичних партій є забезпечення політичним лідерам серйозного каналу впливу на інших людей. Це важливий фактор політики ХХ
ст. Тими інституціями, які зв’язують лідерів із достатньо великою групою звичайних громадян, є політичні партії. З усіх організацій лише політичні партії роблять це постійно. У зв’язку з цим, вони мають можливість достатньо широко пропагувати думку політичних лідерів у масах. Це справді створює чудовий канал комунікації, який дає можливість контролювати діяльність як лідерів, такі громадян. Саме це робить партію універсальним механізмом сучасної політики. Як форма контролю над лідерами партія важлива у всіх видах держав. Лідери партії володіють багатьма видами заохочення – призначенням нарізні партійні посади, підтримкою при висуненні у вигідні округи тощо. Лідери використовують ці стимули залежно від поведінки людей на виборах, при голосуванні. Сем Рейбен, який довго був лідером Демократичної партії в Палаті представників Конгресу США, застерігав нових членів Підеш вперед – залишишся один. Це є принципом успіху в парламентській кар’єрі
– дотримуватися чинних правил. У Британській Палаті представників партійні організації дотримуються такої дисципліни при голосуванні, що діяльність окремих парламентарів стає несуттєвою. Цей канал контролює достатньо ефективним у Західній Європі та в інших частинах світу, де існують парламентські методи реалізації політики. Згідно з К. Лоусоном, політична партія є організацією яка трактує як сенс свого існування створення цілої низки центрів, які творять ланцюг зв’язків, які йдуть від виборців через кандидатів і виборчий процес до державних службовців. Цей ланцюг зв’язків” може набувати визначених форм залежно від того який тип партійної лояльності домінує серед виборчих масі які очікування він формує перед політичними партіями. У цьому ланцюгу зв’язків” партія виступає яка) ланка участі, за посередництвом якої громадяни можуть
брати участь у процесі творення політики, втому числі сформованої на парламентсько-урядовому рівні. Зв’язок громадянина з партією може ґрунтуватись на вимозі, що очікує він від неї насамперед у ролі ефективного каналу, який робить можливим його участь у процесі прийняття рішень. Йдеться про можливість політичної відповідальності партійних репрезентантів, які виконують публічні функції у внутрішньопартійній діяльності. Вплив членів та симпатиків партії на зміст виборчої програми, а також на процес висунення та підтримку кандидатів можна визнати за вступну і кінцеву фази наступного – здійснення політичної відповідальності партійних депутатів, які будуть обрані у державні структури бланка виборча. Факт участі партії вданій ролі можна трактувати як аспект процесу участі громадян у політиці, хоча, без сумніву, участь у виборах і акт голосування – це прояви мінімального рівня участі. У такому випадку політична партія стає не лише виразником постулату створення демократії участі, а швидше гарантує стабілізацію виборчої демократії. Центральну роль у процесі формування виборчої ідентичності партії, відіграє партійна еліта. Її нинішні представники нарізних рівнях внутрішньопартійної активності, звичайно приймають рішення про перебіг процесу висунення кандидатів на відповідні посади і контролюють пізніше їхню діяльність, а також представників державного апарату. Представники державного апарату оцінюють чи їхня діяльність відповідає лінії партії. Хоча і партія може мати сильну підтримку в суспільних структурах, однак саме еліти приймають рішення і контролюють весь виборчий процес в) ланка клієнтелістична. Партія завжди природно намагається відділити частину суспільства і перетворити її у свою стабільну клієнтелу, несхильну до інших сторонніх впливів. Формуються зв’язки, які можна назвати виборчим клієнтелізмом. Виборець може використати свій голос як інструмент тиску на партію (її представників) в напрямі отримання певної користі для себе, а тоді
виникає механізм взаємної залежності і контролю суб’єктів цього політичного зв’язку (патрон-клієнт). Цей тип зв’язку формує на боці виборця визначені сподівання відповідно до його преференційних рішень, вираженням чого стає його політичний акт підтримки конкретної партії та її програми. З’являється при цьому своєрідний солідарний зв’язок, заснований на факті очікування взаємних вигод. Справа оформляється на національному рівні, аполітичні обіцянки набувають абстрактного, програмного характеру. Народжується тоді клієнтелізм глобального масштабу. Початком його виникнення може стати певна соціальна група, яка очікує конкретних сатисфакцій вчас, коли колективний патрон, чи то політична партія, посідає політичну відповідальність за функціонування державного апарату. Цей глобальний вимір клієнтелізму є очевидним в самій концепції соціополітичних поділів, які сприймаються як виборчий союз з конкретною суспільною групою. Натомість за лояльність до партії вчас голосування соціальна група та її представники очікують, що партія реалізує обіцянки, викладені нею у виборчій програмі. Представлені типи зв’язків – це ідеальні моделі і на практиці жодна з партійне обмежується використанням лише одного з них. Звичайно, випрацьовується структура ланок, яка є комбінацією двох чи трьох типів зв’язків. Демократичні партії, пов’язані з представницькою системою виступають, насамперед, як ланки виборчі, однак застосовують і використовують багато інших рішень і механізмів, характерних для двох інших типів (партисіпітарного та клієнтелістичного). Але ця функція проявляється і в державах з непарламентськими методами правління. В однопартійних системах партії також виступають механізмом, за допомогою якого державний апарат здійснює контроль над своїми лідерами. Особливо пильний контроль встановлює партія за діяльністю армії, де обійняти вищі військові посади можуть лише члени партії. Партії також можуть використовуватися як важливий канал для контролю над масами.
Це більш властиво авторитарним режимам, де застосовуються форми безпосереднього контролю за поведінкою людей. Особливою проблемою авторитарного режиму є контроль за інтелектуальною діяльністю, яка, як достатньо самостійна, може становити серйозну небезпеку правлячій еліті. Тому такою необхідною є присутність партійних представників на керівних посадах у письменницьких організаціях, наукових та навчальних закладах, творчих спілках, засобах масової інформації. Держава повинна здійснювати постійний контроль затим, що громадяни думають та говорять. Це було звичною практикою комуністичних держав, військових диктатур, фашистських режимів.
5. 2. 7. Функція керівництва.
Функція керівництва може бути реалізована партією у подвійному сенсі. У буквальному розумінні вона означає, що партія самостійно чи в коаліції з іншими партіями здійснює керівництво державою шляхом опанування державних органів. Ширше під партійним керівництвом розуміється опосередкований вплив партійна органи, що ухвалюють рішення. У цьому другому значенні терміна доцільно вести мову про контроль над урядом, а не про керівництво ним. Досить часто в таку ситуацію потрапляють партії, які програли на виборах і знаходяться в опозиції. Така форма використовувалася за умов конституційної монархії чи президентської республіки, коли уряд формував монарх чи президента партії малина нього опосередкований вплив. Що стосується першої функції, то з нею все зрозуміло – партія, яка здобула підтримку на виборах (самостійно чи в коаліції) здійснює функцію керівництва. Сумнів викликає застосування визначення керівництво щодо діяльності опозиційних партій. Чи не належить цю діяльність відокремити від функцій керівництва і виділити її в самостійний вид діяльності Більшість дослідників цього процесу трактують опозиційну діяльність як частину процесу керівництва.
У демократичній політичній системі процес управління розуміють як конкурентну боротьбу різних політичних сил, з яких одна вданий час виконує керівництво державою, а інша критикує і контролює органи влади. Функція керівництва в такому розумінні є невіддільною від функції опозиції – контролю та критики. Отже, процес керівництва – це не лише саме керівництво, ай керівництво разом з контролем збоку опозиції. Опозиційні партії впливають на рішення, які ухвалює політичне керівництво, намагаючись уточнити їхній зміст чи, принаймні, спосіб виконання. Таке розуміння опозиційної діяльності не стосується діяльності антисистемних політичних партій, які беруть участь у виборах, але у своїй подальшій парламентській діяльності стоять на позиції тотальної критики уряду. Так було з комуністичними партіями у
30- ті роки. Не маючи можливості участі в буржуазних урядах, комуністи трактували парламент лише як трибуну для публічної критики капіталістичної системи.
Партійне керівництво державою. Керівництво державою від самого початку було головною метою кожної політичної партії. Протягом тривалого часу мали вони втому конкурента в особі монарха і призначуваного ним уряду. Після Першої світової війни у більшості держав світу цього конкурента вдалося усунути і партії, за невеликими винятками, стали єдиними і безпосередніми виконавцями державної влади. З правового погляду безпосередніми виразниками влади в державі є вищі державні органи, яким належить право ухвалення політичних рішень і призначення виконавчої влади. З цієї точки зору можна твердити, що політична влада належить політичним партіям, оскільки саме вони призначають своїх людей у певні органи. Однак, справедливе загалом положення виглядає дещо спрощено. По-перше, треба мати на увазі, хто саме в межах партії
приймає рішення і, по-друге, сама політична партія теж перебуває під впливом інших організацій, груп інтересів, які активно впливають на процес ухвалення рішень. Керівництво партії іноді буває цілком залежним від зовнішньої групи в прийнятті рішень армії, організації підприємців, церкви, профспілок – вплив якої може бути надзвичайно сильним. Наступною проблемою партійного керівництва є проблема взаємин міждержавними службовцями і політичною партією, що їх рекомендувала наці посади. Значною мірою це залежить від типу організаційної структури партії, типу політичної системи (інакше в парламентській, інакше в президентській. Неостанню роль відіграють і особисті стосунки. Однак, загалом можна підсумувати, що загальною є тенденція делегування у вищі державні органи людей з партійного керівництва. Якщо провідники партії безпосередньо обіймають найвищі державні посадив державі, це свідчить проте, що партія бере участь у керівництві державою. Якщо ж партія не делегує своїх провідників до влади, це значить, що вона уникає повної відповідальності за процес керівництва. У сучасних демократичних державах особливо виразною є тенденція до захоплення партійними лідерами ключових посаду виконавчих органах загалом парламент вважається менш поважним органом, часто він трактується як політична школа для майбутніх партійних керівників. Зростання значущості виконавчої влади свідчить про місце цієї гілки влади у політичній системі суспільства. В деяких парламентських системах – Великобританії, Німеччині, Австрії, Японії, Скандинавських країнах – керівники партій, що здобули більшість на парламентських виборах, очолюють уряди, стають прем’єр-міністрами. В класичній президентській системі, наприклад, у США, країнах Латинської Америки, керівник партії, що перемагає, стає президентом. Найближчі соратники лідера, члени партійного керівництва, займають інші важливі посадив уряді чи президентській адміністрації.
У системі коаліційного керівництва питання проте, яка з партій обійме посаду прем’єр-міністра уряду, і розподіл міністерських портфелів є головним політичним питанням. Існують і певні винятки. Таку Франції з часів голлістських партій керівник партії, звичайно, займає посаду президента республіки, але водночас перестає бути офіційним лідером партії. Функції керівника партії тоді виконує генеральний секретар партії, який швидше є адміністратором партії, ніж її лідером. Однак реально провідником партії залишається президент, якому належить право прийняття остаточних партійних рішень. Такою була система правління за генерала де Голля та Ж. Помпіду. Інший тип відхилень від загального правила спостерігаємо в Італії та Японії, деяких французьких партіях, де існує кілька конкуруючих угруповань та лідерів. Прем’єром стає лідер домінуючого крила партії чи парламентської фракції, але він не трактується як лідер партії. Однак у кожному окремому випадку ситуація у відносинах між владою і правлячою партією є достатньо специфічною. Варто згадати хоча б досвід правління в Німеччині К. Аденауера, який, особливо на початку свого правління, фактично одноосібно керував як державою, такі партією, такі його наступника Л. Ерхарда, який керував державою за наявності достатньо серйозної опозиції проти себе в своїй же партії. Опануванням центрального виконавчого апарату лише розпочинається процес опанування державної влади правлячою партією. Далі він поширюється на інші суспільно важливі ланки державного управління, втому числі і на державні органи на місцях. Незважаючи на розмови про безпартійність державного апарату, загальною є тенденція до того, щоб у державний апарат прийшли люди, максимально лояльні та віддані правлячій партії. Особливо яскраво це видно на прикладі Франції, де президент сам
призначає префектів. Опанування ключових посаду державному апараті є лише початком державного керівництва партії, необхідно ще, щоб ці люди забезпечували реалізацію політики партії, щоб партія визначала політику держави, дбала про зміст державних рішень. Залежить це значною мірою від того, якою є сама партія. Якщо виграє партія-комітет зі слабкою організацією та дисципліною, то тоді складно говорити, що лінія партії є над окремими політиками. Не існує тоді єдиної партійної лінії та партійної програми, немає організації, яка б слідкувала за її реалізацією. Існує група близьких один до одного політиків, їхніх команд та клієнтів, які в постійних дискусіях між собою приймають рішення стосовно державної політики. Вислів партія керує державою у цьому випадку має дуже символічне значення. Партія не є потужною і стабільною політичною силою, яка стоїть поза державними органами і керує їхньою діяльністю. Більшою мірою цю роль виконують групи інтересів, які конкурують між собою за впливи на прийняття державних рішень. При такому типі державного управління керівництво належить швидше групі політиків, які займають важливі посади, ніж партії як політичній інституції. Такий тип партійного керівництва спостерігався у більшості країн Європи в
ХІХ ста також сьогодні в США та країнах Латинської Америки. Подібною була роль партії у Франції у період V Республіки. Зводилась вона до підтримки президента і його рішень. Політичну лінію визначав президент зі своїми радниками та призначеним ним же прем’єром. У масових партіях з розвиненою організаційною структурою і суворою внутрішньою дисципліною справа виглядає по-іншому. В цьому випадку партія існує як щось відокремлене від групи провідних політиків. Існують вищі органи партії, не завжди персонально ідентичні зі складом кабінету чи парламентською фракцією, є статут партії та її програма, працює організований партійний апарат та місцеві осередки, з’їзди партії, з якими
керівництво партії змушене рахуватися. Саме вони і стежать за виконанням лінії партії. Характер лінії партії визначається характером партійного керівництва – у парламентських партіях лінію партії визначає парламентська фракція, у позапарламентських – партія визначає парламентську діяльність фракції. Так, зокрема, правління християнсько-демократичної партії Італії чи її з’їзд визначає кандидатуру прем’єра, політику уряду, право на коаліційну угоду. Рішення керівних органів партій у Німеччині, Австрії чи Бельгії визначають характер урядової коаліції (лівоцентристська чи правоцентристська, її програму і навіть розподіляють міністерські портфелі. Наприклад, ХХХ з’їзд Французької робітничої партії 1947 р. розглядав питання про квотум довіри щодо тодішнього соціалістичного прем’єра. Правління Об’єднання французького народу в липні 1952 р. порушило питання про дисципліну голосування членів партії. Питання діяльності уряду та парламентської фракції часто стає предметом розгляду керівних органів комуністичних партій. За такої структури партії поняття безпосереднього партійного керівництва державою набуває більшого сенсу.

Роль опозиційної партії. Усі політичні партії в парламентській системі беруть участь у виборах для того, щоб виграти. Однак з- поміж усіх учасників виборчих змагань переможцем виходить лише одна партія або коаліція партій. Партії, які програли на виборах і не ввійшли до урядової коаліції, не беруть участі в процесі державного керівництва безпосередньо – вони виконують функції опозиції. Роль опозиції в парламентській системі трактується як явище тимчасове. Опозиційні партії завжди мають надію (і небезпідставну) що їм вдасться або здобути перемогу на наступних виборах або ввійти до складу правлячої коаліції. Така можливість відіграє важливу роль у діяльності партії в стані опозиції. Опозиційну діяльність партії можна поділити на дві частини перша – це підготовка до наступних виборів і друга – співучасть у здійсненні керівництва державою. Підготовка до наступних парламентських виборів є головним завданням опозиційної партії. Реалізується це завдання відразу ж після закінчення попередньої виборчої кампанії і ведеться перманентно до початку наступної. Є це загалом гостра і безкомпромісна критика правлячої партії, поєднана з пропагандою власної програми. Спрощена схема цієї діяльності виглядає так Усе, що робить правляча партія, є поганим і лише наша партія може знайти справжні ліки від усіх існуючих проблем. Незважаючи на демагогічний характер, такий вид діяльності сприяє реалізації основної мети політичної партії – приходу до влади. Водночас опозиційна партія намагається здійснювати керівний вплив на поточну діяльність уряду. Хоч вона у процесі ухвалення політичних рішень відіграє меншу, ніж правляча партія, роль. її голосне має вирішального значення, але відповідний вплив на процес прийняття рішень має місце. Це свідчить проте, що навіть перебуваючи в опозиції, політична партія однаково є співучасником процесу керівництва державою. Навіть ті політичні партії (комуністичні в буржуазних парламентах, які, здавалося, цілком усунуті від співучасті у керівництві державою, об’єктивно в ньому беруть участь. Так, голосування Французької комуністичної партії проти проекту Європейського оборонного союзу не дало йому можливості набути чинності. Голосів комуністів не рахують при призначенні прем’єра, але від їхньої позиції може залежати результат вотуму довіри
уряду. Значення парламентської опозиції є тим вагомішим, чим менша перевага правлячої більшості. Так само позапарламентська опозиційна діяльність не може бути повністю виключена з процесу керівництва державою (навіть тотально опозиційна, більше чи менше, вона впливає на ухвалення політичних рішень правлячою партією чи коаліцією. Тут варто згадати масові маніфестації, походи, акції протесту чи підтримки, мітинги та страйки, які завжди є в арсеналі опозиційних силі які можуть зумовити навіть політичну кризу чи відставку правлячого кабінету. Вуличні акції гітлерівських молодиків, похід чорних сорочок Муссоліні на Рим – яскраві приклади масового впливу крайніх правих опозиційних сил на державну політику. Отже, жодна з існуючих політичних партій, навіть найбільш антисистемна та опозиційна, не перестає впливати на політику держави і таким чином, хоч опосередковано, брати участь у керівництві державою.
5.3.
Функції
партій
у
недемократичних
і
постколоніальних державах
Під недемократичними системами розуміють такі політичні устроїв яких ліквідовані основні демократичні права, такі як право на об’єднання або вільні демократичні вибори. Колись до таких режимів зачисляли деспотичні монархії. Сьогодні до їх числа належать фашистські, напівфашистські, військові диктатури. Найбільшу кількість таких держав сьогодні маємо в країнах Латинської Америки. Існують серед них такі диктатури, за яких діяльність політичних партій заборонена. Владав цих державах належить адміністративному апарату, військовим та поліції. Однак, у більшості недемократичних режимів діяльність політичних партій
у визначених межах допускається. У цій групі держав виділяють дві ситуації у першому випадку існує правляча монопартія і не існує інших, легальних чи нелегальних партій, або вони не відіграють жодної ролі в політичному житті у другому випадку в недемократичному устрої існують легальні чи нелегальні партії, які мають значний суспільний вплив. Існування легальних опозиційних партій у недемократичних режимах є явищем рідкісним. Зазвичай, недемократичні політичні режими ліквідовують легальну опозицію. У початковий період режиму легальна опозиція може ще існувати (у фашистській Італії
1922-
1926 рр., більшовицькій Росії х років. Але згодом вона ліквідовується. Опозиційні партії, легальні чи нелегальні, в недемократичній системі націлені на повалення існуючого політичного устрою, але оскільки в легальний спосіб зробити цього вони не можуть, то виборча функція для них не є істотною. Легальні партії часто є осередками інтелектуального опору режиму і для суспільства виступають лише символом демократичних можливостей здійснення влади. Дуже часто вони слугують лише прикриттям для нелегальних радикальних організацій руху опору режиму. Партії ж, які ведуть підпільну боротьбу з існуючим політичним режимом, готуються або до перевороту, або до революції. Звичайно, вони прагнуть не зміни уряду, а зміни всього суспільного устрою. Прикладом такого типу організацій є партія російських більшовиків. Діяльність монопартії за недемократичного режиму також має специфічні ознаки. Найчастіше вона заміняє державу. Типовим прикладом тут є гітлерівська Німеччина, більшовицька Росія, де діяльність усіх інших партій була заборонена.
Теоретично монопартія може виконувати обидві основні функції політичних партій – виборчу та функцію керівництва. Виборча функція стосується діяльності парламенту, вибори до якого і забезпечує монопартія. Насправді ж парламенту недемократичних режимах нічого не вирішує. Є це, звичайно, також імітацією виборчої функції монопартією. Партія в недемократичних режимах виконує у відповідному сенсі функцію добору еліти оскільки саме через партію відбувається рекрутування на відповідні державні посади. Звичайно, це неєдиний, але досить важливий, канал формування правлячої еліти режиму. Інші функції в умовах недемократичного режиму монопартія виконує подібно, які в демократичних режимах. Насамперед вона реалізує функцію керівництва, призначаючи своїх представників на керівні державні посади. У реалізації цієї функції монопартія випереджає політичні партії в демократичних державах.
Монопартія намагається повністю опанувати весь державний апаратне залишаючи жодних сфер поза своїм впливом судочинство, армію, науку. Більшість посаду державному апараті, навіть другорядних, залишаються зарезервованими для членів монопартії. У деяких диктаторських системах, особливо в устроях класичного фашизму (Італія, Німеччина, спостерігаємо ще одну особливість – партійні організації стають одержавленими і виконують державні функції, хоча одночасно і не втрачають свого партійного характеру. Велика фашистська рада в Італії стала найвищим державним органом. Державні функції перебирають на себе військові формування. Так було в Німеччині з СС, яка початково була внутрішньопартійним формуванням, а потім трансформувалася в державну поліцію. Подібне сталося із політичною поліцією в Італії. Звичайні межі міждержавним та партійним апаратом стираються, державну владу перебирає на себе монопартія.
У специфічний спосіб тоталітарні партії реалізують і інтеграційну функцію – здійснюючи контроль над всіма сферами життя суспільства і громадянина, включно з його сімейним, приватним, інтимним життям. Вони організовують систему, в якій в інтересах справи всі доносять один на одного, навіть на найближчих родичів. Бойовики партії готові до самосуду в ім’я справедливості. Зокрема, так звана ніч довгих ножів та кришталева ніч у Німеччині є тому яскравими прикладами. Завданням партії стає виховання людини, беззастережно відданої вождеві та владі. Є це специфічним способом реалізації функції інтеграції та мобілізації населення. Партія з інструменту виховання перетворюється на знаряддя деморалізації та страху, інструмент поневолення суспільства. Певні специфічні функції виконують політичні партії в постколоніальних державах. У першу чергу вони стосуються як мети, такі характеру їхньої діяльності. На відміну від політичних партій розвинених держав, основними функціями партій у постколоніальних країнах є інтеграційна, мобілізаційна. Це не означає, щоці партії не виконують виборчої функції чи функції керівництва, однак після здобуття незалежності та приходу до владиці функції політичних партій відходять в постколоніальних державах (на відміну від розвинених демократичних країн) на другий план, що часто пов’язано з фактом переходу цих державу розряд однопартійних систем. У багатьох державах Африки (Гана, Кенія, Марокко) взагалі довгий час вибори не проводились. Пояснюється це частково і тим, що у багатьох слаборозвинених державах партії не виконували власне політичних функцій і не служили розвику демократії. Дуже часто вони активізували сепаратистські тенденції, етнічні та релігійні конфлікти. До цього потрібно також додати високу безграмотність населення та суто технічні проблеми (складання списків виборців та труднощі комунікації.
У державах, де існує однопартійна система, вибори набувають швидше характеру мобілізації населення на підтримку правлячого режиму, ніж справжньої політичної конкуренції і добору кандидатів. Тому власне інтеграційна та мобілізаційна функції для цих партій є визначальними. Під інтеграційною функцією слід розуміти діяльність, спрямовану на ліквідацію існуючих племінних, мовних, релігійних суперечностей. Тут партія виступає головно інструментом виховання мас. Партія формує в населення почуття національної єдності, культивує і підтримує його шляхом загальнонаціональної пропаганди та агітації, політичного виховання, різного роду загальнонаціональних акцій. Що стосується мобілізаційної функції, то вона виконує важливу роль і в модернізації соціальних відносин у цих державах. Руйнуючи старі архаїчні структури, партія виходить на їхнє місце як новий соціальний інститут, що займається опікою над населенням, порушує і намагається вирішувати місцеві проблеми. Здійснює вона важливі акції в галузі освіти, культури, господарського життя. Партійна робота тут ведеться як боротьба з безграмотністю, племінними пережитками, за рівноправність жінок. Наприклад, у Гвінеї партія виступила проти багатоженства і викупу за жінок.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал