Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка15/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   38
4. 6. 1. Соціальна база. Функціонування партій у політичній системі значною мірою залежить від природи та розміру їхньої підтримки. Ця підтримка може бути засвідчена через активне або звичайне членство, через постійну або випадкову лояльність. У деяких партіях члени і прихильники представляють різну групу населення, в інших – члени і прихильники є представниками усіх прошарків суспільства. Розмір джерел підтримки називають соціальною базою партії. Більшість партійне обмежують себе однорідною соціальною базою, але деякі класифікуються як вузькобазові. Їхня база може бути кількох видів. Партія може розвинутись (як, приміром, старі шведські партії) з одного з історичних станів. Це стосується також партій, які виступали політичною організацією певної релігії (як, приміром, Католицька партія імперської Німеччини. Це може бути партія, яка представляє певний економічний інтерес (як партія середнього стану Веймарської республіки. Це може бути партія, яка представляє певну етнічну меншість. І зрештою, це найбільш відомий тип партії з обмеженою соціальною базою, політичний представник певного соціального класу – так звані класові партії, якими були марксистські партії. На відміну від партій з обмеженою соціальною базою, сучасні партії – це партії, соціальна база яких є широкою. Демократична партія США і Ліберальна партія Канади близько підходять до цього ідеалу. Менш виразними прикладами були б консервативні партії Великобританії і Канади, Республіканська партія США, християнсько-демократичні партії Німеччини та Італії, сучасна Лейбористська партія Великобританії. Підтримка партій була предметом багатьох досліджень з досить різними підходами. Найдавнішим емпіричним дослідженням партійної підтримки є робота А. Зігфріда. Це дослідження є прикладом виборчої географії, тобто воно досліджує географічний розподіл партійної підтримки. У дослідженнях цього типу
висновків доходять на підставі статистичних співвідношень між політичними та іншими характеристиками, такими як міське чи сільське місце проживання, заняття, релігія. Сила виборчої підтримки для партії у регіоні і характеристика цього регіону трактуються як залежні ознаки. Часто такі аналізи регіональних моделей виборів розширюються через певний проміжок часу. Цей напрям характеризує робота В. О. Кі, головного представника виборчої географії в США, та його послідовників. У багатьох цих дослідженнях надання переваги партії у певному регіоні вважається неполітичною характеристикою цього регіону, однак, є й інші твердження, згідно з якими політичні фактори (такі, наприклад, як партійна лояльність) є визначальними. Дослідження в політичній географії визначили провідні сфери зміну моделях виборів. Вони відкрили розмір політичного секціоналізму і конкурентності в регіонах. У таких дослідженнях також вивчався соціальний вплив на поведінку під час виборів. Дослідження результатів виборів дають інформацію про види партійної підтримки, а також про стабільність цієї підтримки, про результати зусиль партії, спрямованих на збільшення кількості прихильників і також про силу чи слабкість політичних партій, як їх бачать виборці. Одна сфера, яку вони висвітлюють неповністю вплив на підтримку партії діяльності самої цієї політичної партії, а також тих, хто діє у структурі уряду.

4. 7. Партійна програма
Важливим елементом сучасного розуміння політичної партії є сповідувана нею програма політичної діяльності. Програма є головним фактором, який об’єднує членів партії. Програма неповинна бутині широко розписаною, ні занадто конкретною, ні тим паче об’єктивно раціональною. Достатньо, коли вона формує
певні цілі діяльності, які схиляють людей до вступу в партію і спільної праці над їхньою реалізацією. Програма партії може змінюватися залежно від історичних умов. Слід також зауважити, що між тим, що робить партія, та її програмою може бути суттєва різниця. Так само можуть різнитися мотиви, з яких люди вступають у партію частина з ідейних переконань, а частина для реалізації своїх особистих намірів. На початку XIX ст., коли партійні угруповання були ще нечисленними, партійна приналежність давала її членам надію реалізувати свої корисливі цілі (насамперед, через здобуття якоїсь публічної посади. Такі партії М. Вебер називав партіями патронажу. Однак, із зростанням чисельності партії щораз більше її членів були позбавлені можливості отримання особистих вигод. З метою зацікавлення цих людей і залучення їх до партійної роботи застосовувались інші мотиви, зокрема, прагнення людей до таких загальних цілей, як свобода, демократія, соціальні реформи чи революція, тобто ідеологічні мотиви, а партії ж, які групувалися навколо цих цілей, називалися ідейними чи світоглядними. Політичні програми партій можуть мати різноманітний характер. За певних історичних ситуацій з’являються політичні партії, програма яких передбачає досягнення однієї цілі, наприклад, знищення рабства, зменшення податків тощо. Але такого характеру партії та програми є явищем рідкісним, найчастіше вони трапляються на етапі виникнення політичної партії. Якщо партія має наметі втриматися на політичній арені тривалий час, вона повинна розвивати свою програму, збагачувати її. Програма набуває універсального характеру. Наявність програми, яка намагається охопити всі найважливіші сфери життя суспільства, є характерною ознакою сучасних політичних партій. Це відрізняє політичну партію від груп тиску чи груп інтересів, оскільки в їхній діяльності домінує один або кілька конкретних інтересів. Універсальність програми партії пов’язана з її політичною
функцією управління цілим суспільством, усіма його сферами. Програма політичної партії є важливим засобом інтеграції членів партії та певної частини суспільства. Програми партій можуть відрізнятися між собою політичною основою. Партія формулює свою програму на основі відповідної ідеології і трактує її як застосування ідеологічних підходів до конкретно-історичних умов. Програма партії зазнає змін частіше, ніж ідеологія. Всі сучасні партії мають свою відповідну ідеологію комуністичну, соціал-де-мократичну, ліберальну, консервативну тощо. Ідеології також різняться ступенем цілісності та розробленості. Програми партій відрізняються між собою різним ступенем ідео-логічності. Існує навіть певна закономірність – революційні партії, партії, які сповідують глибокі зміни соціального устрою, звичайно, сильно розвивають свою ідеологію. Навпаки, консервативні партії не потребують такої розвиненої ідеології. Їхня ідеологія полягає в апології існуючих суспільних порядків. Так звані виборчі партії, чи партії американського типу більшу увагу акцентують на передвиборчих гаслах, ніжна партійній програмі. Роль ідеології тут виконує позиція партії стосовно ключових соціальних проблем. Існує також різниця між партіями в питанні співвідношення ідеології та політичної практики. Можна виокремити партії високого рівня ідеологічної принциповості, несхильні до компромісів і порушення чистоти ідеології, та партії, схильні до компромісів (втому числі ідеологічних. Так, можливість участі робітничих партій (соціалістів, соціал-демократів) в буржуазних урядах була важливою темою дискусій у міжвоєнний період. Якщо програма партії передбачає стратегічні, довготермінові завдання, то короткотермінові цілі та завдання партія представляє у своїй виборчій платформі. Хоча сучасні політичні партії формулюють свої цілі та завдання на всіх трьох рівнях – ідеологічному, програмному та передвиборчому, – однак за
мінімальний критерій існування партії можна вважати факт існування виборчої платформи партії. Деякі політичні партії і не мають своєї політичної програми як окремого цілісного документа, однак вони повинні мати виразну виборчу платформу, тобто партійну програму на найближче майбутнє.

4. 7. 1. Функції партійних програм. Сучасні партії вжене мають всеохоплюючих програм, але розрізняють основну програму, програму дій, виборчу та урядову програми. Тенденція до прагматизму очевидна, переважають програми на певні терміни. У своєму конкретному вираженні вони укладаються передусім передвиборами або вирішальними політичними датами і створюють гнучкішу оперативну базу, поліпшуючи здатність партій пристосовуватися і постійно орієнтуватися на поведінку та волю виборців. Наукові методи такі, як метод опитування громадської думки, що разом з демоскопією утворили окрему галузь науки, допомагають партіям планувати майбутнє, оскільки можливість прогнозувати розвиток зростає. Цей факт має вирішальне значення для класичної програми партії, в якій закріплено політичне кредо партії. Коли короткотермінове планування перебуває у центрі уваги, а гнучкість та здатність пристосовуватися становлять головні умови, тоді основоположна програма неповинна обмежувати свободу дій партії таким чином, що її діяльність не буде відповідати потребам програми дій. На практиці це означає, що основні програми повинні бути якомога загальнішими та, у принципі необов’язково щоб вони діяли протягом тривалішого часу і водночас були відкриті для змін в головних структурних умовах політики та конкретного політичного розвитку. Так звана світоглядна партія зверталася до певного кола виборців. Зараз усі партії звертаються до виборців і в цьому
контексті хочуть бути народними партіями. Перш ніж заглибитися у деталі окремих програм, треба розглянути принципові функції партійних програм. З одного боку, завдання партійних програм полягає утому, щоб вплинути на громадськість, аз іншого – щоб формувати внутрішній устрій партій. Рекламна функція, а також завдання залучення нових членів партії та досягнення сприятливих для партії рішень виборців – це завдання, які переважно спрямовані назовні. Крім того, важлива функція – відмежування від інших партій, яку називають функцією профілювання. З відмежування від інших партій та партійної конкуренції випливає, що партійні програми також наділені функцією підкреслювати переваги порівняно з іншими партіями, яку називають агітаційною функцією. Партійні програми створюють оперативну базу для матеріалізації політичних вимог партії – підґрунтя, з якого започатковується їхня конкретизація. Відносно внутрішньої структури партій, треба наголосити на інтеграційній функції партійної програми. Партійна програма повинна слугувати за загальну обов’язкову директиву для всіх членів партії, щоб визначати їхню політичну діяльність та мислення. Дія партійної програми повинна бути ще ширшою вона має спонукати членів партії до ототожнення себе з партією та її цілями, рекомендувати членам партії мислити та діяти відповідно до загальних партійно-політичних засад та перетворити це на автоматичний процес (останнє є, однак, відхиленням від того, що бажано з погляду внутрішньопартійної демократії. Для політичного керівництва партій програма створює засіб політичного впливу на партійну організацію та її членів. Партійна програма – це спільний знаменник, чию діючу інтерпретацію дає, як правило, партійне керівництво. Завдяки цьому вона стає важливим знаряддям здійснення влади. Функція панування щільно пов’язана з функцією легітимації. Той, хто може послатися нате що діє відповідно до партійної програми, вважається легітимним. Крім того, партійна програма може мати функцію рушійної сили, стимуляції. Подібна функція стимуляції є в межах внутрішньої дії партійних програм умовою для зовнішнього ефекту агітаційної функції. Загалом партійна програма відображає ставлення партії до таких проблем
1) економічного устрою, засаді форм суспільного виробництва, розподілу та обміну
2) засаді форм організації суспільного життя як системи мотивацій, яка визначає та узаконює політичну діяльність та політичні рішення
3) вирішення істотних проблем, які хвилюють більшість населення
4) структури публічних інститутів, які керують справами суспільства
5) боротьби чи співпраці політичних сил (партій) уважливих для життя суспільства справах.
4.
7. 2. Партійні програми та партійні лідери. Політичні партії живуть завдяки особистостям, які виступають від їхнього імені та завдяки програмам, в яких формулюються їхні цілі. Соціологічні дослідження засвідчують, що для певної групи людей особа лідера партії є вагомішою за саму програму партії. Особа лідера в таких партіях часто виступає спрощеним символом партійної програми. Отримали вони, за класифікацією М. Вебера, назву харизматичних партій. Є це насамперед актуальним для авторитарних та диктаторських партій (наприклад, А. Гітлер для нацистської партії, але не тільки (наприклад, генерал де Голль). Ставлення партійних мас до такого лідера є іншим, ніж ставлення патрона та клієнта – воно є безособовим, як до символу, а не до
людини. Звичайно, скільки існують партії, стільки точаться суперечки проте, що ж все таки важливіше в боротьбі за голоси виборців переконливі кандидати чи переконливі програми. Один із найобдарованіших політиків, прем’єр-міністр Баварії й голова
Християнсько - соціального союзу (ХСС) Франц-Йозеф Штраус упродовж свого політичного життя застерігав, що не варто покладати надто великі надії на політичні програми. Для нього мали вагу тільки діло й людина, що стоїть за ним, а не слово на папері. Гідна уваги думка, але вона розходиться з результатами досліджень соціологів, які вивчають проблеми виборів. Вони з’ясували, що на вибір громадян привабливість кандидатів впливає мало, вона відіграє лише другорядну роль, набагато важливішою є традиційна прихильність до певної партії, приміром, за такою схемою сільська католичка голосує за християнина-демократа, міський робітник, протестант, член профспілки – за соціал- демократа. Щоправда, кількість тих, хто під час голосування керується таким почуттям прихильності, зменшується. Зате зростає кількість виборців, що змінили свою орієнтацію, тобто тих, хто не почуває себе пов’язаним з однією партією, а щоразу під час голосування робить новий, випадковий вибір і притому в останній момент. Власне, передвиборна боротьба ведеться саме за цю групу виборців, яка становить сьогодні від 30 до 50 %. Алей у цій боротьбі об’єктивно-програмні аргументи, очевидно, є дієвішими, ніж особистість кандидата. Під час виборів до бундестагу 1983 й
1987 р. кандидати від Соціал-демократичної партії Німеччини
Ганс-Йохен Фогель та Йоганнес Рау мали більшу популярність, ніж їхній суперник від ХДС, Федеральний канцлер Гельмут Коль. Незважаючи на це, перемогу здобув Г. Кольта його християнсько- демократична партія.
Звичайно, рішення виборця віддати свій голос за того чи іншого кандидата залежить від багатьох чинників. Цей цілковито особисті, об’єктивно часто нічим невмотивовані симпатії та антипатії, або ще не зовсім вичерпана традиційна прихильність, цей, зрештою, оцінка того, хто з політиків і програма якої партії спроможні якнайшвидше розв’язати невідкладні завдання. У ідеальному варіанті програмні положення передвиборчої платформи партії мають відповідати особистісним якостям політика, який виступає з цією платформою. Серед програмних заяв політичних партій розрізняють їхні принципові програми, розраховані на довшу перспективу, та короткотермінові заяви про наміри, які стосуються певних подій чи проблем. У них робиться спроба узагальнити доволі широкий спектр думок щодо шляхів вирішення актуальних політичних проблем. Та це складне завдання надто часто пов’язане із запеклими внутрішньопартійними дискусіями. У випадкового спостерігача, який не може простежити за всіма тонкощами цих дискусій, часто залишається негативне враження про них. А це, своєю чергою, призводить до того, що з’являються заклики знайти сильну людину, яка грюкнула б кулаком об стіл і поклала край дріб’язковій сутичці. Звідси можна дійти хибного висновку, що в кінцевому підсумку торжествує таки особистість, а не програма, людина, а не слово. І все ж значну роль відіграють конкретні аргументи. Саме вони вирішують, кому із яких питань виборці нададуть владні повноваження. Залежно від того, які питання вважаються першорядними і в програмі якої партії вони знаходять найповніше висвітлення, такій партії і надасть виборець після довгих вагань необхідні для їхнього розв’язання повноваження, до того ж, звичайно, незважаючи на особистості.
4. 8. Стратегія і тактика
4. 8. 1. Центр (фокус) звернення. Відповідно до так званої теорії раціонального вибору, політичні партії виступають за досягнення трьох основних цілей 1) здобуття голосів виборців 2)
здобуття визначених публічних посад 3) реалізацію визначеної програми. Звичайно партії, що володіють значними ресурсами людськими, фінансовими, технічними, технологічними, організаційними, намагаються реалізувати всі ці цілі одночасно. Не треба, однак, виключати ситуацій, в яких партії трактують одну із зазначених цілей як пріоритетну чи єдино можливу для реалізації. Очевидно, що відмінні преференції політичних партій зумовлені різними причинами, з-поміж яких окремо треба виділити відмінності у природі політичних партій та специфіку політичної ситуації в якій вона перебуває. У цьому контексті можна говорити про різноманітний рівень прагнень (аспірації) політичних партій. Існують партії, зацікавлені у здобутті абсолютної більшості голосів виборців, іншим вистачає отримати більшу кількість голосів, ніж їхні конкуренти, а є такі, які задовольняються кількістю голосів, яка лише забезпечує їм представництво в парламенті. Подібною є різниця прагнень партій рівнів аспірації) стосовно публічних посад. Деякі політичні партії виступають лише за формування чисто партійного уряду, інші ж допускають можливість створення коаліційного уряду, застерігаючи за собою право домінування в урядовій коаліції (т. зв. ініціативні партії. Є також партії, які хоч і представлені в парламенті, однак за рішенням своїх лідерів відстоюють статус ізольованих організацій. Існує також група партій, які взагалі не приймають до уваги можливості участі в процесі здійснення влади це так звані антисистемні, або екстремістські партії. Значна частина з них усвідомлює, що шанси їхні на підтримку виборців є мізерними, атому трактує себе лише як інструмент привернення суспільної уваги до певних політичних проблем (т. зв. допоміжні партії. Якщо йдеться про межі програмних прагнень, то поширюються вони від партій, що прагнуть безумовної та повної реалізації своєї програми через організації, зацікавлені в реалізації основних її положень до угруповань, які очікують, що політика уряду,
принаймні, не буде суперечити основним програмним засадам партії. Варто при цьому зауважити, що рівень прагнень (аспірації) політичної партії як політичного актора – явище ситуативне. Може він зазнати змін разом зі зміною соціально-політичного оточення, міжнародної ситуації тощо. Зміни ці можуть зробити партії більш конкурентними, однак можуть стати і причиною їх політичної маргіналізації. Усі політичні партії хочуть бути успішними у своїй діяльності. Та вони відрізняються у вимірі успіху і в шляхах його досягнення. Ця диференціація є достатньою для подальшої класифікації їх на партії виборчого успіху і партії принципу. Партії, що орієнтуються на успіху виборах є високо прагматичними. Прикладами таких партій є Республіканська і Демократична партії США. Партії, спрямовані на виборчий успіх мають принципи, які підпорядковуються вимозі виграти вибори або здобути більшість голосів. Такі партії пробують створювати коаліції, звертаючись до певних послуг населення. Вони роблять так, займаючи гнучкі позиції і уникаючи обмежувальних ідеологічних зобов’язань. Не тільки у виборчому зверненні, ай у своїй діяльності в урядовій структурі вони поводяться, як брокери, змагаючись за максимальну кількість верств та демографічних груп. Партії принципу неповинні бути надмірно ідеологічними. До цієї категорії, відносять традиційні марксистські партії, а також партії з менш послідовною політичною філософією доти, доки їхній центр звернення залишається вузьким. Прикладами таких партій є фермерські та етнічні партії. У таких випадках визначальним є факт, що партійні лідери вирішили за краще зберегти певний характер партії, ніж збільшити частку виборців, що симпатизує їй. Звичайно, це не завжди є свідомим рішенням, але історична тривалість обмеженого звернення є достатньою для того, щоб характеризувати партії на основі принципу. Ця типологія базується на вивченні природи партій. Термінологія може відрізнятись, проте головні відмінності залишаються такими
самими. Наприклад, З. Ньюмен звертає увагу на різницю між такими термінами, як рух віри і практичні інтереси. Перший термін визначає партії принципу, а другий вживається щодо партій, спрямованих на успіх. Г. Алмонд розрізняє три види партій світські або прагматичні, ідеологічні та традиційні партії. Дослідження в цій галузі посідають значне місце в сучасній політичній науці. Відомими прикладами таких досліджень є роботи Т. Нафілда про британські і континентальні вибори і Дж. Мейсела про вибори в Канаді. У США дослідники зацікавилися тим, як впливає звернення партійна окремого виборця із ясували, що на виборця не впливають позиції двох головних партій. Проте робота В. О. Кі ставить під сумнів ці висновки.
4. 8. 2.
Види стратегій. Широке визначення політичних партій складене на підставі як стримувальних і підривних, такі змагальницьких організацій. Замість того, щоб класифікувати партії відповідно до стратегій, які вони застосовують, можна як самостійну змінну розглядати саму стратегію. Наприклад, Французька комуністична партія, яка брала участь у виборах і протягом х років здобувала близько чверті голосів, водночас виступала як антисистемна партія, яка вдавалася до страйків, вуличних походів для дестабілізації діяльності уряду. Таким чином стратегію партії можна визначити як змішану – переважно змагальницьку, але певною мірою і підривну. Стратегія правлячої
Інституційно-революційної партії Мексики була переважно змагальницькою, однак, водночас і стримувальною стосовно
існуючої в державі політичної опозиції. Дослідження 150 політичних партій, які діяли у всьому світі 1960 р, проведене К.
Джандою показало, що лише близько половини з них дотримуються змагальницької, 11 % – стримувальної і 3 % – підривної стратегії, решта партій дотримуються змішаної стратегії. Поняття про змішані стратегії узгоджується з уявленням У. Райта проте, що змагальницькі партії поєднують елементи раціонально- ефективної і партійно-демократичної моделей. Нам належить
переконатися, що підхід до партійної стратегії як до окремої змінної відкриває нові перспективи для аналізу поведінки змагальницьких партій за допомогою теорії раціонального вибору. Оскільки теорія партійної стратегії найрозвиненіша саме стосовно змагальницьких партій і, крім того, більшість існуючих у світі партій використовують повністю чи переважно змагальницькі стратегії (68 % 1960 р. Е. Даунс припускав, що партії змагаються не лише за здобуття посад, але і за збільшення кількості голосів, поданих за них на виборах. Як доводив учений, партії формулюють свої політичні цілі, щоб вигравати вибори, а не виграють вибори, щоб формулювати цілі. Отже, в двопартійних системах (при розгляді симпатій виборців уздовж якоїсь однієї шкали) партії будуть вибирати позиції, які зсувають їх ближче до центру ліво-правої шкали. Цим самим пояснювалося існування двопартійної системи в США. Даунсівська модель партії, яка намагається максималізувати кількість поданих за неї голосів, отримала особливе визнання серед теоретиків американських партій. У порівняльних дослідженнях, однак, більшою популярністю користувалася модель, розроблена У. Райкером. Які Е. Даунс, У. Райкер вважав, що партії намагаються отримувати посади, однак, їм не приписувалася здатність до максималізації кількості голосів поданих за них на виборах. Навпаки, У. Райкер виходив з того, що мета партії – перемагати на виборах з найменшою перевагою, що стимулює їх створювати мінімальні виграшні коаліції. Особливе значення робіт У. Райкера для розвитку теорії партій випливає з того, що його висновки можуть застосовуватися до формування урядових коаліцій у парламентах. У теорії коаліцій прийнято розглядати партії як організації, які змагаються за отримання посада не голосів. Спрямовані на вивчення цієї теорії дослідження показали, що мінімальні виграшні коаліції виникають у менш як половині випадків. Л. Додд дійшов також висновку, що мінімальні виграшні коаліції стійкіші за інші, однак Б. Грофман
полемізує з цим, стверджуючи що феномен пояснюється швидше специфікою партійних систем. Найдетальніше нематематичне дослідження в галузі теорії коаліцій здійснили М. Лейвер та Н.
Шофілд. Застосовуючи різні критерії, вчені порівняли мінімальні виграшні коаліції з ідеологічними коаліціями. Висновок, якого вони дійшли полягає втому, що хоча найкращі теорії, в яких не враховуються політичні установки, частіше слугують основою для неправильних, ніж для правильних прогнозів про виникнення коаліцій (правильні прогнози даються лише в 40 % випадків відсутності абсолютної парламентської більшості, їх прогностична цінність все ж відчутно вища, ніж випадкових передбачень. Я. Бадж і Г. Кеман проаналізували результати емпіричних досліджень, які виходили з позиції про прагнення партій виключно до отримання посаді виявили, що це уявлення підтверджується даними лише при умові, що коаліції розглядаються як ідеологічно
“пов’язані”. Подібні результати дає дослідження М. Франкліна і Т. Макі, яке підтверджує значення врахування ідеології для передбачення того, які коаліції будуть сформовані. Потрібно, однак, пам’ятати, що при цьому вихідні положення модифікуються партії виступають не лише як такі, що виборюють посади, ай проводять певну політику. Не обмежившись аналізом теорій, які повністю відокремлені від політичних установок, Я.
Бадж і Г. Кеман проаналізували прогностичну цінність теорій, що надають перевагу близькості політичних позицій учасників коаліції, із ясували, що вона вища, ніжу першому випадку. Їхня теорія має змішаний характер партії намагаються отримати посади як засоби проведення певної політики. К. Стром виділяє і оцінює три чистих типи стратегії бажання отримати максимальну кількість голосів за партію, здобути публічні посади і проводити певну політику. Націй основі вчений формулює сім гіпотез про вплив інституційних характеристик на поведінку змагальницьких партій, наприклад

“1. Чим напруженішим є міжпартійна конкуренція (тобто чим менш очевидні результати виборів, тим більшою мірою партії будуть намагатися збільшити кількість поданих за них голосів. Чим вигіднішим є здобуття для правлячої партії та опозиції посад порівняно з проведенням певної політики, тим більшою мірою партії будуть намагатися здобути посади. На основі своїх досліджень К. Стром розробив дві моделі причинності, які пояснюють змішані стратегії змагальницьких партій. У статті Паперове каміння А. Пшеворський і Дж. Спраг пишуть про стратегічне рішення, яке повинні були приймати соціал-демократичні та соціалістичні партії під дією такої дилеми Соціалізму не досягнути без участі в інститутах демократії, але така участь підриває волю до соціалізму. Вчені відзначають, що частка населення зайнятого найманою працею ніколи і ніде не перевищувала 50 %. Оскільки ж соціалістичні партії також звичайно не отримували більше 50 % голосів на виборах, їм необхідно було заручитися підтримкою непролетарських верств населення. Але в результаті соціалістичним партіям доводиться затушовувати ідеологічну роль класу, а це зменшує мотивацію робітників. А. Пшеворський та Дж. Спраг провели детальний кількісний аналіз наслідків використання суто класових та надкласових стратегій соціалістичними партіями семи країн. Учені пишуть, що широта вибору, з яким зіштовхується партія при визначенні свого курсу, прямо залежить від різниці між частками голосів, результуючих з використання чистих стратегій. Як показало дослідження, у більшості випадків – особливо в Данії і Норвегії – з самого початку проявилась надкласова стратегія. Хоча така стратегія коштує соціалістичній партії і якоїсь кількості голосів робітників, загалом досягається позитивний баланс голосів. У військовій справі під стратегією розуміють план досягнення
мети, а під тактикою – дії, до яких вдаються для її реалізації. Подібним чином партійною тактикою називають діяльність партії спрямовану на досягнення стратегічних цілей. Сьогодні в розвинених демократичних державах над розробкою виборчої стратегії і виборчих технологій працюють цілі штаби аналітиків та експертів. Виділяють наступні виборчі стратегії, які застосовуються у виборчій кампанії партійності, сильного контрасту, ідеологічної різниці, вибору одного гасла, створення позитивного враження про кандидатів власної партії, створення негативного враження про кандидатів-конкурентів, побудови коаліції, розбудови організації. Вибір тієї чи іншої виборчої стратегії залежить від місцевої специфіки. Обсяг міжнаціональних досліджень, присвячених змагальницькій тактиці партій, є порівняно невеликим. Г. Пеннімен вивчав стилі виборчих кампаній. Д. Фарелл і М. Уор-тманн досліджували діяльність партій трьох країн з політичного маркетингу – надання кандидатам товарного вигляду і використання засобів масової інформації. Дослідження Ш. Баулера присвячене впливу внутрішньопартійних дискусій з окремих питань на виборців. Д. Сейнсбері, за редакцією якої видані матеріали сімпозіуму з партійних стратегій і взаємин між партіями і виборцями, відзначає, що партії зіштовхуються з дилемою – зменшення чисельності членів партії зменшує їхню здатність до мобілізації виборців і структурування результатів голосування, в той час як недостатньо широка участь громадян у діяльності партій веде до відмінностей між громадською думкою і політичними рішеннями.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал