Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка14/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   38
4. 4. 2. Автономія членської бази. М. Дюверже розрізняв пряме та непряме членство в партії, маючи на увазі різницю між добровільним вступом у партію і членством, яке пов’язане з участю особи в якійсь іншій організації, наприклад профспілках. Це суттєва різниця, оскільки партії з непрямим членством, на зразок Лейбористської партії Великобританії, менш автономні, ніж партії, засновані лишена індивідуальному членстві. Однак, в 1960 р. заданими досліджень К. Джанди, у світі менше 10 % партій допускали непряме членство, тоді як близько 20 % взагалі не практикували формальної процедури прийому в партію. Оскільки дані про чисельність партій часто недостовірні чи взагалі відсутні, К. Лоусон рекомендував приділяти більше уваги кількості голосів, які отримала партія на виборах, ніж декларованій нею кількості членів. Крім того, як форму приєднання до партії можна розглядати партійну ідентифікацію, чи прихильність. Здійснення подібного характеру досліджень в Європі полегшується у зв’язку з тим, що там протягом двох десятиліть проводяться опитування

Євробарометра, результати яких, хоча із певними застереженнями, можуть слугувати джерелом даних для порівняльних досліджень. Так, дослідивши ситуацію в деяких європейських країнах, Г. Шмітт виявив, що з 1974 по 1989 р. кількість людей, які відчували себе близькими до тієї чи іншої партії, в кількох країнах скоротилася. Правда, в інших країнах ця тенденція проявилась менш виразно, а в Німеччині кількість прихильників партії навіть дещо зросла.
4. 4. 3. Автономія керівництва. На позначення групи керівників, які контролюють основні владні ресурси партійної організації, А. Панеб’янко вживає термін “домінуюча коаліція. У
1960 р. лідери більш ніж чверті партій були переважно вихідцями з однієї соціальної групи, що свідчить про неавтономність цих партій. Неавтономність керівництва особливо характерна для партій з колективним типом членства (лейбористських, частини християнсько-демократичних). К. Лоусон проаналізував склад керівництва партій утрьох країнах. Ніхто не заперечує важливої ролі керівництва, особливо в еволюції партій, однак зрозуміло і те, що його вкрай важко досліджувати лише науковими методами.
4. 4. 4. Автономія партнерства. М. Дюверже окреслив три типи альянсів, заснованих на міжпартійному співробітництві – передвиборчі, парламентські та урядові. Передвиборчі альянси найменшою мірою підривають автономію партій, а урядові – найбільшою. Партії-сателіти в країнах Східної Європи представляли собою найяскравіший приклад втрати автономії. Незважаючи нате, що дослідження міжпартійних альянсів можна вести за кількома вимірами, акцент, як правило, робився на вивченні урядових коаліцій у парламентських демократіях. Зараз треба торкнутися лише питання протечи обмежує автономію партії можливість її вступу в коаліцію, і пов’язане з цим
поняття релевантної партії. Релевантною Дж. Сарторі називав партію, яка володіє коаліційним потенціалом чи потенціалом шантажу (останнім володіють також і антисистемні партії, а також партії, здатні блокувати досягнення політичної угоди, що дає їй змогу впливати на тактику міжпартійної конкуренції. Я. Бадж і Г.
Кеман сформували теорію про вплив антисистемних партійна партійну поведінку, а Р. Хофферберт і Г.-Д. Клінгеманн висунули тезу, що Партія вільних демократів Німеччини виконує роль політичного маятника завдяки своєму потенціалу шантажу.
Багaто партій, вступають у стосунки з міжнародними об’єднаннями партій чи іноземними урядами, що може негативно позначитися нарівні їхньої автономії. Особливо виразно це прослідковується на прикладі комуністичних партій, а також на прикладі соціалістичних партій, християнських демократів та лібералів. Усі перелічені напрями мали власні міжнародні організації і проявляли той чи інший ступінь солідарності в міжнародних органах. Найвідоміший дослідник таких транснаціональних партій – Р. Голдман. Зі зміцненням Європейського Союзу значення цієї проблематики, без сумніву, зростає. Предметом дослідження стало, наприклад, суперництво партійна виборах до Європейського парламенту на перших прямих виборах до цього органу 1989 р.

4. 5. Проблемна орієнтація У порівняльних дослідженнях політичних партій значна увага приділяється позиціям партій з проблем, які мають міжнаціональне значення. Багато з цих проблем входять до обсягу поняття ідеології, але декотрі не вписуються в загальновизнані уявлення про цей феномен. Ідеологія, як ще 40 років тому довів М. Дюверже, посідає центральне місце в теорії політичних партій, виступаючи незалежною змінною, яка впливає на решту її характеристик.
Говорячи про основні ідеології – комуністичну, соціалістичну, центристську, консервативну, фашистську – М. Дюверже фактично розглядав їх як точки на ліво-правій шкалі.
4. 5. 1. Ліво-права шкала. Визначальне значення ідеології для теорії політичних партій підтверджується значним масивом емпіричних даних. Переважно дослідженнями такого характеру займаються європейські вчені. З часів М. Дюверже наукове співтовариство помітно просунулося вперед, залишивши далеко позаду найпростіші типології, які поділяли партії на комуністичні, соціалістичні тощо, але залишило сам принцип єдиної ліво-правої шкали. М. Лейвер і Н. Шофілд виділяють декілька способів визначення місця партії в межах ліво-правого простору – від старомодного вивчення первинних та вторинних джерел до систематичних опитувань експертів, контент-аналізу партійних програмі багатомірного аналізу результатів соціологічних опитувань. У додатку до своєї книги М. Лейвер і Н. Шофілд зводять воєдино результати багатьох подібних досліджень проведених у ти державах. Заслуговує на увагу опитування проведене Ф. Кастлесом та П.
Меєром у 1984 р. Учені попросили сто провідних західних політологів розмістити партії 17 державна- пунктній шкалі, розташовуючи їх від ультралівих (0) до ультраправих (10). Всього до такої процедури було залучено 119 партій, причому кожна з них оцінювалася щонайменше трьома експертами поданій країні. Далі вчені обчислили середній рейтинг і лише тоді визначили місце кожної з партійна ліво-правій шкалі. Дослідники зазначали, що подібна методика неминуче спрощує багатомірну реальність, в якій може існувати два і більше виміри, які співіснують і накладаються один на одного. Це не завадило їм дійти висновку, що обраний дає змогу судити про партії, виходячи із узагальнених стандартів, а не лише з країнознавчих критеріїв, створюючи таким чином основу для розміщення партій уздовж ліво-правого простору.
Інші міжнаціональні дослідження партійних ідеологій, проведені К. Джандою, описують проблемні позиції партій щонайменше за двома параметрами. Водному з таких досліджень був проведений аналіз текстів для формалізації позицій 150 партій із 53 держав з одинадцяти проблем, які найбільш часто ідентифікуються з ліво-правими цінностями. Далі була проаналізована кореляція цих позицій між собою, і націй основі виявлені приховані складові проблемних позицій. З’ясувалося, що позиції партій з 11 проблем, які зводилися до двох складових, 7 належали до тієї частини шкали, яка була названа марксистською, а 4 – до шкали лібералізму у відповідності до якої ранжувалося ставлення партій до громадянських та політичних свобод .
Двофакторна інтерпретація проблемних позицій була підтримана і в найповажнішому серед усіх досліджень партійних ідеологій проекті. І. Бадж, Д. Робертсон і Д. Хертл за фінансової підтримки Європейського консорціуму з політичних досліджень очолили проект, який передбачав проведення контент-аналізу передвиборчих маніфестів усіх значних політичних партій у 19 країнах з 1945 по 1983 р. Не висловлюючи коментарів з приводу змісту маніфестів, залучені до реалізації проекту фахівці з окремих країн застосували об’єктивнішу, хоча і суперечливу, методику. Кожна з фраз, що містилися в документах, була віднесена до однієї із 54 виділених в дослідницьких цілях категорій, причому самі ці категорії були зведені до семи більш широких галузей політики. Передбачалося, що найбільш важливий аспект документів – це ступінь уваги, що її приділяють партії тій чи іншій галузі політики, а непартійні позиції з окремих питань в межах таких галузей.
Контент-аналіз документів підтвердив, що існує два основних виміри – перший, який має яскраво виражений ліво-правий характер, спостерігається в ти з ти країн, другий же часто виглядає як модифіковане відображення суперечності між лівими та правими. Отже, всупереч передбаченням про колосальну різноманітність проблемних позицій у різних країнах, дослідження свідчать, що вся ця різноманітність може бути оцінена на основі
лише двох факторів, причому обидва вони мають дещо спільне з ліво-правим простором. У принципі, партії можуть змінювати свої ідеологічні позиції, і Е. Даунс сформулював теорію, згідно з якою така еволюція відбувається в результаті прагнення партій отримати більше голосів на виборах. Однак, дослідження показали, що всупереч очікуванням Е. Даунса, партії не мають особливого бажання опинитися в центрі ліво-правого простору, – незважаючи на значну кількість виборцівцентристів. Хоча існують випадки швидких ідеологічних зрушень заради досягнення успіху на виборах найбільш яскравим прикладом цього є трансформація Соціал- демократичної партії Німеччини 1959 р, як правило, партії змінюють свої проблемні позиції повільно, поступово деідеологізуючись і перетворюючись в універсальні організації. Проведене Дж. Томасом дослідження майже столітньої еволюції 54 партій у 12 західних країнах виявило суттєве звуження сфери політичного конфлікту з приводу проблемних позицій. Дж. Томас також розглянув різноманітні варіації гіпотез про кінець ідеології і про конвергенцію, декотрі з них не отримали емпіричного підтвердження. Останнім часом багато вчених зосередили свою увагу на вивченні того, чи справді, як це формулює Р. Інглхарт, конфлікт між матеріальними та постматеріальними цінностями витіснив конфлікт між правими та лівими позиціями, які традиційно визначали розкол між політичними партіями. Використавши дані про партійні симпатії виборців в 10 країнах, О. Кнутсен піддав перевірці теорію виникнення нової політики і дійшов висновку, що старий та новий конфлікти існують, але жодний з них не домінує над іншим.
4. 5. 2. Політичний спектр та його конфігурація. Відповідне розташування політичних силу просторі, де кожна з них займає свою відповідну позицію на ліво-правій шкалі політичних
цінностей, формує політичний спектр суспільства. Поділ політичних рухів та партійна ліві та праві – це традиція, яка бере свій початок від Французької національної асамблеї, коли промонархістські консерватори сиділи з правого боку, а революційні республіканці – з лівого боку конструкції у вигляді півкола. Європейські парламенти перейняли цю традицію і дотримуються її дотепер. Така класифікація політичних партій є достатньо умовною. І, звичайно ж, те, що є радикальним та лівим водному контексті (наприклад, республіканство в британській колоніальній Північній Америці, може стати консерватизмом за інших часів і в іншому місці (наприклад, республіканство в сучасних США. Однак, загалом, праві вважаются противниками політичних, економічних і соціальних зміна ліві – їхніми прихильниками. Праве крило політичного спектру переважно пов’язують з монархізмом, захистом інтересів “імущих” класів, тоді як ліве – з республіканством, антиклерикалізмом і захистом інтересів широких народних мас (робітників і селян. Засадничі цінності правих та лівих політичних сил можна представити у таблиці.
Базові цінності правих та лівих політичних сил
Праві
Ліві
Релігія, моральність, заборона абортів Атеїзм, моральний релятивізм, аборти за кошт держави Традиції, звичаї Заперечення традицій Національні цінності, патріотизм, Європа націй Інтернаціоналізм, космополітизм, Європа регіонів
Персоналізм Колективізм Вільний ринок Етатизм, державне регулювання
Суспільна ієрархія, елітаризм Егалітаризм Низькі податки Високі податки Обмеження ролі держави, децентралізація Розбудова державного апарату, централізація Інформаційний плюралізм Контроль держави за поширенням інформації
Сім’я з сильним авторитетом батьків, добро сім’ї, відповідальність батьків за дітей
Сім’я як спільнота рівних, апологія прав особи Школа з вивченням релігії, яка спирається на авторитет учителя та моральні цінності Школа, підпорядкована учням, освітні заклади, підпорядковані державі Культ сили, агресивність зовнішньої політики Пацифізм, антимілітаризм, мирне співіснування Смертна кара заважкі злочини Ліквідація смертної кари За сучасних умов ліберальної демократії ця картина може бути доповнена наявністю великого демократичного центру, який функціонує в межах політичної системи не заперечуючи законності поступових економічних та соціальних змін. На противагу центру, крайнє праве та ліве крило політичного спектру – переважно меншості, які прагнуть докорінно змінити конституційну та соціальну системи. Ліве – в антикапіталістичному напрямі, праве – в ультранаціоналістичному (навіть інколи расистському. Розташування політичних силі їхня частка в політичній системі визначають конфігурацію партійної системи держави. Адекватне визначення конфігурації партійної системи є одним з основних завдань теорії політичних партій.
Традиційна лінійна схема політичного спектру виглядає таким чином
№ Зміст пропозицій
Приклади політичних партій,
які
репрезентують
дані
позиції в країнах Заходу
1.
Ліберальні центристські і лівоцентристські) Демократична партія (США, Ліберально – демократична партія (Великобританія) Консервативні і неоконсервативні правоцентристські) Республіканська партія (США, Консервативна партія Великобританія,
Християнсько-демократичні партії Радикально- консервативні, традиціоналістські (праві)
Право-консервативні фракції і коаліції Радикально- націоналістичні Національний фронт (Франція)
праворадикальні)
5.
Соціал-демократичні лівоцентристські) Лейбористська партія Великобританія,
Соціал- демократичні партії ФРН Соціалістичні (ліві або ліво-радикальні) Соціалістичні партії Франції, Італії, Іспанії в ті роки Комуністичні
(ліворадикальні та екстремістські) Ліва партія Швеція, Комуністична партія Франції, Комуністичний вибір (Італія) Неофашистські
(правоекстремістські) Національний фронт (Франція) У науковій літературі зустрічається також модель партійного спектру, вписана вколо. Останнім часом з’явилося багато робіт, присвячених дослідженню партій орієнтованих на неструктурні проблеми. Це
особливо стосується нових партій, які в основу своєї діяльності кладуть проблеми, які були чужими для раніше існуючих політичних організацій. Головним прикладом тут можуть слугувати проблеми, пов’язані з навколишнім середовищем, які стали предметом головної турботи європейських зелених. Однак, проведене Р. Хармелем і Дж. Робертсоном дослідження 233 нових партій, які виникли в країнах Заходу з 1960 по 1980 р. показало, що всупереч тій увазі, яку вчені приділяють партіям, орієнтованим на нові проблеми (тобто екологічним, феміністським, пацифістським, проти НАТО, проти ядерної загрози, до цієї категорії можна віднести лише близько 10 % новостворених партій. Більше половини нових партій лише пропонували альтернативні шляхи вирішення старих проблем, які вписуються у ліво-правий простір. До них належать, наприклад, партії боротьби проти податків й інші різновиди нових правих партій. Обговорювали в літературі й питання протечи піддаються класифікації на підставі ліво-правого критерію партії, орієнтовані на нові проблеми. Г. Кітшельт і С. Хеллеманс провели обмежене за своїми масштабами дослідження бельгійських партій, яке показало, що ліві установки з соціально-економічних проблемі далі продовжують існувати, але вжене зовсім відповідають традиційним уявленням про ліво-правий простір. У більшості досліджень з проблемних орієнтацій важливе місце відведене методиці вимірювання таких орієнтацій. У теоретичних працях ідеологія і проблемні орієнтації частіше всього виступають як незалежні змінні для вчених важливіше як вони впливають на політичний процес (формування коаліцій) і його результати економічні та соціальні програми, ніж причини, які змушують партії прийняти ту чи іншу позицію.
4. 6. Класовість
Важливим елементом поняття політичної партії є її класовість –
соціально-класовий характер організації. В марксистській науці цей елемент визначення політичної партії посідає провідне місце. Частина науковців вважають, що класова природа партій, їх орієнтація на певний клас є явищем анахронічним. Виходять вони з того, що політичні партії, які держава загалом, повинні бути надкласовими. Інша частина науковців визнає класовими протопартії, а несучасні політичні партії. До запровадження загального виборчого права з огляду на своє соціальне становище і коло виборців всі протопартії були класовими партіями. Водночас про класовість сучасних партій говорити надзвичайно складно, оскільки вони рекрутують своїх членів та виборців з різних соціальних верств.
Біхевіоральний напряму вивченні політичних партій наголошує на інтеграційній ролі політичних партій, мінімізації значення класової стратифікації всередині сучасних політичних партій і стиранні класової різниці між ними. Це швидше вказує на відповідний зв’язок між політичною партією і соціально-класовою структурою суспільства, класово-соціальними інтересами чи ідеологією класу. У теоретичній площині проблема класовості політичних партій полягає у відповіді на запитання серед яких соціальних верств політична партія рекрутує своїх членів та прихильників, які соціальні верстви становлять соціальну основу партії Це також пов’язано з питанням класовості програми та ідеології партій. І, зрештою, відповіді на запитання чиїм соціальним інтересам об’єктивно служить діяльність політичної партії Цей зв’язок не обов’язково повинен бути безпосередньо детермінований соціальною структурою партії. Класовість партії значною мірою залежить від соціальної структури партійного керівництва, партійної еліти, впливу певних соціальних верств на діяльність відповідної партії. Загалом, треба визнати існування залежності між соціально-економічними інтересами та мотивацією політичної діяльності. І тут важливе значення може мати певний зв’язок, що налагоджується між політичними партіями та групами економічних інтересів чи профспілками. Свідчить це проте, що інтереси цих
груп партія вважає найближчими до неї. Наприклад консервативні партії найчастіше пов’язані з організаціями великого бізнесу та фінансів комуністичні та соціалістичні партії – з профспілками, а останні є колективними членами лейбористських партій, християнські партії – з релігійними громадами. Іншим важливим чинником визначення класового характеру партії є її ідеологія та програма. Аналіз ідеології та програми партії дає змогу судити проте, які інтереси, яких соціальних верств має намір репрезентувати ця політична партія. Традиційно, незважаючи нате, що сучасні політичні партії намагаються узгодити свої програми з інтересами різних соціальних верств, в програмі кожної партії можна знайти преференції для певної соціальної верстви та класу. Саме ця перевага для певної соціальної групи і дає підстави говорити про класовий характер партії. Третім чинником, що пов’язаний з класовим характером партії є роль політичної партії в політичній системі. До початку ХХ ст. класове панування найчастіше здійснювалося через безпосередню участь представників панівного класу в реалізації державної влади. Однак, у ХІХ ст. ситуація поступово починає змінюватися. Зростання чисельності державного апарату, з одного боку, та зростання рівня освіти, з іншого – зумовило те, що представники панівного класу втратили свою монополію на отримання ключових посаду державі і безпосереднє керівництво нею. Цю функцію перебрали на себе політичні партії – це вони висувають кандидатів на ті чи інші посади, а потім спрямовують їхню діяльність, а відтак і діяльність усієї держави. Кожна соціальна верства, яка хоче реалізувати свої політичні інтереси через відповідні закони, повинна знайти дорогу до відповідних політичних партій. Інші засоби, такі як ідеологічний вплив, тиск на державні органи, мають вторинний характер. Отже, щоб панувати в суспільстві, потрібно мати вплив на політичну партію, яка є при владі, тому кожна
соціальна верства старається реалізувати свій інтересу політиці через створення власної політичної партії. У початковий період формування політичних партій цей зв’язок між партією та соціальною групою був найбільш очевидним – одній соціальній групі відповідала лише одна політична партія (так звана класова партія. Однак, з ускладненням соціальної структури та соціальних стосунків ці взаємини також ускладнюються.
З’являються різні політичні партії, які намагаються реалізувати інтереси однієї соціальної верстви. Аналізуючи класову природу політичних партій, ми повинні мати на увазі два типи партій 1) партія як організація певного класу – це політичні партії, які більшою мірою ніж інші партії реалізують суб’єктивні прагнення відповідної соціальної верстви, особисті інтереси представників цієї верстви 2) політичні партії, які реалізують об’єктивні інтереси певної соціальної групи. Тут суб’єктивний та об’єктивний інтереси соціальної групи не завжди збігаються.
Найпереконливіше обґрунтування ролі партій як політичних виразників існуючих в суспільстві соціально-економічних розколів дали СМ. Ліпсет і СМ. Роккан. Вони виділили наступні лінії суспільного розмежування між центром та периферією, державою та церквою, містом та селом, власниками та найманими робітниками, які дали поштовх появі в Європі політичних партій з різними соціальними базами (регіональні, релігійні, професійні тощо. Р. Далтон поновив і суттєво обґрунтував цю теорію. Хоча Р.
Дікс і стверджує, що ліпсетівсько-рокканівська концепція історичних розколів непридатна для латиноамериканських партій, однак є підстави вважати, що сформульована С. Ліпсе-том та С.
Рокканом концепція соціальної бази може успішно застосовуватися у випадках, коли йдеться про виникнення політичних партій. Економічний статус, релігія, етнічна приналежність (втому числі мова і раса, рівні урбанізації і освіти – продуктивно
використовувались при вивченні соціальної підтримки політичних партій широкого кола країн. Автори одного з ранніх збірників наукових праць з електоральної поведінки виходили з припущення, що соціальні відмінності структурують партійні симпатії. Г. Сміт описав, наскільки складно проводити чітке розмежування між партіями і партійними системами при обговоренні соціальних розколів, які характеризують непартійні системи, самовизначення яких походить із поняття взаємодії, асоціальний склад сил, які підтримують окремі партії. Важливим стимулом для проведення серйозних досліджень з проблем, пов’язаних із соціальною підтримкою партій, стала праця Р. Роуза та Д. Ервіна. Вчені дали оцінку соціальної єдності 76 партій у 17 державах Заходу, взявши за базовий критерій частку прихильників кожної з партій, які належать до певної регіональної, релігійної, етнічної чи класової групи, а також до міського чи сільського населення. Р. Роуз і Д. Ервін дійшли висновку, що джерелами єдності найчастіше слугує релігія (її роль визначальна) і класова приналежність. Проведений К. Джандою спільно з С.
Ерссоном і Я.-Е. Лейном аналіз результатів виборів в окремих регіонах ти західних країн, який базувався наданих, що стосувалися 93 партій, став підставою для висновку, що відмінності в підтримці окремих партій сильно зумовлені регіональними факторами, але на регіональному рівні на електоральну поведінку помітно впливають такі фактори, як релігія і класова приналежність. Вважається, що партії з широкою соціальною опорою швидше агрегують різнорідні інтереси, ніж виражають якісь специфічні потреби. Дійсно, відмінності між партією та групою інтересів часто вбачають утому, що перша агрегує інтереси, а друга – їх виражає. Але ця відмінність не є абсолютною. Р. Янковський стверджує, що групи інтересів, краще багатьох партій, агрегують інтереси, в той
час як деякі партії змагаються з групами інтересів у відстоюванні специфічних позицій. Чим вужчою є соціальна база партій, тим більш імовірно, що вона виражатиме специфічні інтереси. Багато дослідників соціальної підтримки вважають навіть, що структурні партії (тобто партії, які мають міцну соціальну базу) виражають позиції зі структурних проблем. На користь такого припущення свідчать і декотрі емпіричні дані. Дослідження К. Джанди показали, що чим більше прихильників партії проживає водному регіоні, тим критичніше ця партія ставиться до централізації чим більше прихильників партії належить до певної конфесії, тим жорсткішої позиції (хоча це залежить і від характеру конфесії) дотримується партія в питаннях секуляризації. В опублікованій 1967 р. роботі С. Ліпсет та С. Роккан стверджували, що обумовленість партій суспільними розколами привела до застигання європейської партійної системи, так що в
60- х роках партії володіли практично тим же потенціалом підтримки, що і чотирма десятками років тому. Виявивши вході свого дослідження, що рівні електоральної підтримки європейських партій справді мало змінилися з 1945 по 1965 р. Р. Роуз і Д. Ервін підтримали гіпотезу про замороження партійної системи. Протягом певного проміжку часу подібна інтепретація стабільності політичних партій була загальноприйнятою, але згодом ситуація змінилася. У х роках численні дослідження продемонстрували високий рівень нестабільності електорату. В деяких країнах це привело до систематичного розмивання соціальної підтримки деяких партій, особливо комуністичних і соціалістичних. Кидаючи виклик С.
Ліпсету та С. Роккану, М. Шамір на основі аналізу часового ряду показав, що партійні системи ніколи не були застиглими, а, затвердженням Дж. Лібека, гіпотеза про застигання взагалі не піддається перевірці. Але, як пише П. Меєр, коли С. Ліпсет та С.
Роккан розглядали проблему розколів, вони цілком могли мати на увазі не окремі партії, а ширші політичні угруповання (наприклад,
правих і лівих. Так що гіпотезу можна ще врятувати. Розвиваючи цю лінію аргументації, С. Бартоліні і П. Меєр проаналізували електоральну нестійкість на матеріалі 303 виборів, які відбулися в ти західноєвропейських країнах з 1885 по 1985 рр. Висновок учених полягає втому, що партійні системи дійсно схильні до стабільності, причому з часом ця схильність посилюється. Однак, багато дослідників і далі використовують модель С.
Ліпсета та С. Роккана при аналізі занепаду впливу структурних розколів як факторів, які визначають підтримку партій. Інколи цей процес визначають як роззосередження. В збірнику наукових праць за редакцією Р. Долтона, С. Фланагана і П. Бека зазначається, що найпопулярнішою темою в останні роки стали зрушення нарівні баз довгострокової підтримки партій – партійних ідентифікацій та розколів. У книзі Коли партії зазнають краху К. Лоусон і П.
Меркл розглядають ці зрушення як важливе свідчення занепаду партій У всьому світі виникають рухи, орієнтовані на вирішення якоїсь однієї проблеми, групи інтересів наближаються до партій, другорядні партії раптово виграють вибори, тоді як провідні партії втрачають підтримку виборців Г. Рейтер наводить наступний список незалежних змінних, які використовуються в літературі для пояснення феномену занепаду партій посилення держави, поява універсальних партій, неокорпоратизм, засоби масової інформації, нові політичні проблеми та розколи, труднощів функціонуванні держави, постіндустріалізм”. Однак ні сам Г. Рейтер, ні П. Селле і Л. Свосанд такі не відшукали систематичного підтвердження ідеї занепаду партій уданих міжнаціональних досліджень. С.
Волінець відзначає, що таке підтвердження може дати аналіз організаційних змін, які відбуваються в процесі пристосування партій до середовища, що зазнає змін.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал