Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка13/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   38
4.
2. 3. Стимули партійної діяльності. Питання стимулів, які приваблюють партійних активістів (чи, говорячи словами М.
Дюверже, про природу участі) вивчене достатньо добре. Першими до аналізу цієї проблематики вдалися П. Кларк та Дж. Уільсон, які провели різницю між матеріальними (економічними, цільовими власне політичними) і солідарними (соціальними) стимулами. Стимулами участі у партійній діяльності є прагнення до досягнення особистої вигоди, до втілення вжиття партійної програми чи до спілкування з однодумцями. Ранні емпіричні дослідження, особливо в США, малина меті встановити, які з названих факторів переважають. Дж. Уільсон висловив думку, що активісти професійних партійних організацій (тобто організацій, які контролюють політичне життя даної місцевості) керуються переважно матеріальними стимулами, тоді як участь у непрофесійних організаціях має, як правило, цільову мотивацію. Однак, проведене Дж. Брюсом, Дж. Кларком і Дж. Кесселем дослідження лідерів Республіканської і Демократичної партій США нарівні округу, які брали активну участь у президентській кампанії 1988 р. показало, що в обидвох партіях домінувала цільова
орієнтація істинно ві-руючих”. У. Райт розвинув запропоновані Дж. Уільсоном відмінності, сформувавши концепцію раціонально-ефективної і партійно- демократичної моделей політичних партій. Американські партії швидше раціонально-ефективні – головна їхня турбота полягає втому, щоб отримувати голоси і вигравати вибори. Навпаки, традиційні європейські соціалістичні партії значною мірою орієнтовані на специфічну політику, ідеологізовані і стурбовані визначенням політичної лінії. У. Райт вважає, що в багатьох конкретних партіях представлені дві ці моделі в тій чи іншій пропорції. Звідси його теза проте, що розвитку дослідницької теорії і практики заважає сліпа відданість одній із моделей за принципом “або-або”. У останні роки дискусія про стимули участі в партійній діяльності відродила інтерес до різниці між лідерами і рядовими членами партій, покладеної колись в основу залізного закону олігархії. Теорія Р. Міхельса в доступній формі пояснювала, яким чином лідери встановлюють особисту владу за рахунок інтересів своїх прихильників. Цей підхід знову з’явився в теорії раціонального вибору в інтерпретації Дж. Шлезінджера, згідно з якою лідери прагнуть здобути посади, які можна отримати лише за рахунок перемоги на виборах, в той час як партійні активісти здобувають вигоди, які не обов’язково пов’язані з такою перемогою. З погляду Дж. Шлезінджера, який бачить у лідерах людей, які прагнуть здобути посади, У. Райт абсолютно неправий – існують не різні види партій, а однакові партії, суперечності між якими зумовлені конфліктуючими прагненнями до посад та вигод. А ці прагнення нерівномірно розподіляються між лідерами та активістами.
Дж. Мей запропонував термін криволінійна невідповідність для позначення ситуації, за якої уявлення вищого керівництва і рядових членів партії про її цілі збігаються, тоді як керівники
середньої ланки дотримуються інших поглядів. Зроблений Г.
Кітшельтом аналіз криволінійної невідповідності між політичними стимулами виборців, активістів і лідерів партій показав, що така невідповідність спостерігається головно в двопартійних системах, причому криволінійність як мікрополітична характеристика партійної організації найменше проявляється у континентальній Європі. Найскладнішим, для вивчення проблеми стимулів, залишається поставлене Дж. Шлезінджером питання протечи стимули є індивідуальними чи груповими. На думку Дж. Шлезінджера, Е.
Даунс помиляється розглядаючи у відповідності до свого визначення партії як команди, націлені на отримання посад через участь у виборах, і дані амбіції притаманні команді загалом, а не окремим її членам. З погляду вченого, такий підхідне дає змоги правильно зрозуміти партійну організацію. Поняття партійної стратегії виявилося в центрі дослідження У. Райта власне внаслідок того, що увага вченого змістилася від мотиваційних стимулів окремих активістів до цілей партій загалом.
4. 2. 4.
Визначальні фактори участі (партисіпації).
Міркування про готовність до участі пов’язуються з питанням про визначальні фактори участі членів партії у внутрішньопартійному житті. Уданому контексті можна розрізняти три групи факторів впливу – ресурси, схильності та доцільності. Ресурси охоплюють як соціальну структуру, такі ресурси індивіда, набуті внаслідок процесів соціалізації. Якщо провести аналіз праць, що вивчають питання проте, які змінні величини зі сфери ресурсів розглядаються як потенційні фактори, що визначають рішення взяти участь у партійній діяльності, то можна навести класичні соціально-структурні величини, як-от: стать, вік та озброєність соціально-економічними ресурсами (освіта, професія, прибутки, а також родинну політичну соціалізацію та участь у спілках та товариствах. Схильності утворюються різними
структурами мотивів індивідів. Теоретичні методи класифікації мотивів, що спонукають членів партії до членства у своїй партії, описані у працях класиків соціальної науки в царині політології, здебільшого орієнтованої на психологію, в межах дослідження партійних організацій та теорії соціології з питань організації. На базі теоретичних міркувань можна розробити схему класифікації, яка вирізняє експресивні та інструментальні мотиви прихильності, причому перші охоплюють емоційні та нормативні мотиви, а останні поділяються на політичні та матеріальні мотиви. Дослідники партій довго нехтували емпіричним аналізом індивідуальних визначників внутрішньопартійної участі. Нові емпіричні дослідження дають змогу дійти висновку, що їхнє підгрунтя утворюють передусім мотиви з соціально-структурної сфери (озброєність соціально-економічними ресурсами) та сфери соціалізації (соціальна партисіпація). Залежність участі у внутрішньопартійному житті від певних індивідуальних визначників пояснює проблему загального врівноваження двох явищ розширення участі мас та скорочення олігархії. Складність полягає утому, що розширення участі у процесі внутрішньопартійного формування волі призводить до збільшення прірви між активними та пасивними соціальними групами. Це означає, що рішення про розширену участь призводить до суперечливості постулату про рівні можливості участі. Позначена поняттям доцільності група визначальних факторів враховує той факт, що індивідуальну політичну участь не можна розглядати ізольовано від того контексту, до якого вона включена. Тому участь охоплює фактори як зі сфери партійної організації, тобто групового контексту, до якого включений член партії, такі з оточення організації. У сфері партійної організації маються на увазі специфічні партійні системи стимулювання, а в оточенні організації – соціально-політичні умови нарізних рівнях специфічної політичної системи, в межах якої здійснюється індивідуальна участь у внутріпартійному житті.
Тут напрошується доцільна структуризація партійної організації, тобто розмаїття можливих специфічних стимулів партії, аналогічно до наведених вище розрядів мотивів зобов’язань. Подібна аналогічність, однак, має сенс лише за наявності специфічних стимулів, які стосуються лише одного розряду мотивів та підлягають, таким чином, поділу на емоційний, нормативний, політичний та матеріальний стимули. Емоційними стимулами участі є винагородив межах процесів взаємодії, сприяння соціально-інтеграційним груповим взаєминам та заходам до налагодження емоційного зв’язку членів партії з керівниками, які мають певну ауру. Нормативні стимули спрямовані на систему норм та цінностей як фактори встановлення партійних зв’язків та внутрішньопартійної мобілізації членів партії до активної участі. Системи ідейно-політичних цілей, запозичені (залежно від партії) у більш значущих цінностей утворюють базу для третьої категорії стимулів – політичних. Матеріальні стимули у політичних партіях полягають передусім у можливості підтримання професійних контактів та у здійсненні професійної кар’єри у політичній та по-заполітичній сферах. У спектрі партійно-організаційних стимулів проблема розширення участі та скорочення олігархії виступає в іншому світлі, коли наведені категорії стимулів виробляються, управляються та контролюються партійним керівництвом, підвищують владу керівництва й можуть використовуватися з метою маніпуляції, втому числі для генерування позірної участі. Дотепер бракує емпіричних досліджень, які б систематично аналізували весь спектр специфічних стимулів партійної організації, вивчали б їхній вплив на внутрішньопартійну участь членів партії та намагалися б націй підставі дати оцінку
співвідношення специфічних стимулів участі та внутрішньопартійної демократії. Вирішальне значення для стимулів, що впливають на участь членів партії з різними мотивами, має спосіб диференціювання внутріорганізаційних підсистем, тобто територіальних та функціональних підрозділів партій та утворення фракцій всередині партій. Що ж до територіальних розмірів організаційно- структурного диференціювання, то тут особливо впадають у вічі три ознаки існування, ступінь та вимір автономії місцевих підрозділів партійних організацій. Коли завдяки повсюдній присутності політичних партій існує можливість діяльності на місцях, для членів партії це означає, що витрати на ресурси, необхідні для більшої участі, стають меншими, а участь пропонується у ширшому обсязі. Досить високий рівень автономії територіальних підрозділів стосовно центрального керівництва партії зміцнює можливості ідейно-політичної діяльності партійних організацій із цієї причини може розглядатися як стимул для участі членів партії у роботі цих партійних організацій, хоча вона й містить можливу загрозу загальній організаційній інтеграції партії. Розмір місцевої партійної організації – це та ознака територіальних масштабів організаційно-структурного диференціювання, якій, з огляду на можливий зв’язок з внутрішньопартійною участю членів партії, досі приділялася найбільша увага. Деякі емпірично-аналітичні праці спромоглися показати, що між участю у внутрішньопартійному житті та розміром місцевої партійної організації існує негативний зв’язок, тобто кількість активних членів партії та інтенсивність їхньої індивідуальної діяльності знижується в міру збільшення розмірів місцевого партійного підрозділу. Найбільш повно це теоретичне положення обґрунтував М. Ольсон. Територіальним іще більшою мірою функціональним моментом внутрішньопартійного структурного диференціювання
можуть зачіпатися специфічні сектори оточення та соціальні групи. Через це функціональне диференціювання партійної організації може правити за внутріпартійну структуру стимулів для членів партії, які у своїй діяльності ототожнюють себе з інтересами та цілями цих сегментів оточення та соціальних груп. Засобом внутрішньоорганізаційного диференціювання найчастіше є внутрішньопартійний фракціоналізм. Прибічники внутрішньопартійної організаційної моделі, яка ставить участь окремої людини вище від конкуренції політичних груп, що протистоять, всередині партії, дотримуються такої думки Хто прагне демократизації всієї організації, той повинен прагнути й утворення фракцій, якщо визнання у демократичних структурах немає перетворитися на суто зовнішнє представництво. Наскільки реальні форми внутрішньопартійної конкуренції груп різної спрямованості насправді правлять за фактори, що стимулюють членів партії до участі у внутрішньопартійному житті,
– питання спірне. Емпіричні дослідження цієї проблеми дають різні результати. Поряд з внутрішньопартійними системами стимулювання участі доданої структури належать також і фактори партійного оточення, існування або зміни яких опосередковано чи безпосередньо впливають на процеси участі у внутрішньопартійному житті. Соціально-економічна сфера охоплює структури й процеси, що, зокрема, впливають на соціально-структурний склад партій (система освіти та ринку робочої сили, соціально-культурна сфера охоплює зміни суспільних структур та загальні процеси зміни цінностей. До структури мотивів участі у політико-інституційній сфері належать, зокрема, законні умови, тобто внутрішньопартійний устрій та його здійснення відповідно до статуту партії а також фінансування партій, виборча система та способи партійної
конкуренції. Суттєві недоліки та проблеми наведених результатів дослідження внутрішньопартійної демократії полягають утому, що в багатьох сферах замало або взагалі немає жодних нових емпіричних досліджень. Бракує, зокрема, праць які виходять за межі первинних досліджень діяльності місцевих або регіональних організацій окремих партій. Цей недолік можна пояснити не лише численними труднощами доступу доданих, ай поворотом дослідницького інтересу вбік аналізу функціональної кризи сформованих партій та їхнього зіткнення з партіями нового типу.

4. 3. Узгодженість
Поняття узгодженість було введене в порівняльну політологію С. Хантінгтоном і розроблене Л. Андерсоном для вивчення партій, які діють у штатах та на місцевому рівні. Під узгодженістю прийнято розуміти ступінь відповідності між установками та поведінкою членів партії. До досліджень подібного характеру належить Проект з європейських партійних еліт середнього рівняв межах якого були опитані активісти – учасники більш ніж 65 загальнонаціональних партійних конференцій. Проект охопив майже всі країни Європейського Союзу. Значна кількість його результатів були опубліковані. У публікаціях, як правило, обговорювалося питання про представництво різних соціальних групу складі партійних еліт. Однак, оскільки еліти середнього рівня аналізувались учасниками проекту у відриві від інших аспектів партійної організації, багато вчених критикували це колосальне дослідження. Значно легше вивчати цю проблему на більш відкритому для дослідження поведінковому рівні.

4. 3. 1. Згуртованість. Згуртованість, під якою розуміють рівень єдності членів партії при голосуваннях в законодавчих органах, вивчати відносно легко. В США поведінка законодавців стала темою значної кількості досліджень. Подібні відомості публікуються і в інших країнах. Проте надзвичайно мало уваги приділяється впливу організаційних особливостей партії на згуртованість, хоча М. Дюверже вже давно сформулював гіпотезу проте, що контроль партії над її парламентськими представниками є наслідком загальної структури партії і її загальної орієнтації. Міркування М. Дюверже можна переформулювати у вигляді трьох гіпотез партія є тим більш згуртованою, чим більш вона централізована, чим лівішої вона ідеології і чим більш крайні позиції вона займає. Е. Озбудун здійснив найбільш послідовну спробу порівняльного вивчення згуртованості партій. Вінта інші вчені застосували для пояснення згуртованості шість зовнішніх факторів наявність президентської форми правління, федералізм, багатопартійність, ідеологічну поляризацію, одномандатні виборчі округи, ефективність законодавчих органів. Однак, як вдалося виявити К. Джанді з Р. Хармелем, 32% відмінностей між рівнями згуртованості партій можна пояснити за допомогою лише двох факторів – характеру взаємин між законодавчою і виконавчою владою і ефективності законодавчих органів. Це дослідження підтвердило тезу Л. Епстейна проте, що низький рівень згуртованості американських партій порівняно з іншими пояснюється, насамперед, чинною в країні системою розподілу влад.
4. 3. 2. Фракційність. Є й інший аспект згуртованості партійна поведінковому рівні – фракційність. Р. Заріскі визначає фракцію як внутріпартійне об’єднання (кліка чи угруповання) члени якого мають почуття спільності та єдності цілей і організовані таким
чином, що колективно діють як окремий блок всередині партії для досягнення своїх цілей.
Дж. Сарторі запропонував класифікацію фракцій, виходячи з їхніх цілей (влада чи посада) і принципів (ідеології чи ідеї. При другому підході виокремлюють чотири типи фракційності – фракційність, зумовлена ідеологічними розбіжностями розбіжностями з окремих питань розбіжностями з питань стратегії пов’язана з боротьбою за керівництво. Уході аналізу більш ніж ста партій за кожним з цих чотирьох показників виявилося, що ідеологічна основа фракцій більш поширена ніж інші, але при цьому з’ясувалося, що всі інші види фракційності пов’язані між собою якщо в якійсь партії виникала ідеологічна фракція то виникали неминуче і фракції, які вели боротьбу за керівництво. У більшості теоретичних досліджень фракційність виступає як залежна змінна. Ф. Беллоні і Д. Беллер випустили збірник статей за своєю редакцією, метою якого було описати і пояснити фракційність. Р. Заріскі пов’язує фракційність з такими зовнішніми факторами, як характер виборчої системи. У своїй статті Ф. Беллоні та Д. Беллер пояснюють фракційність ще й складністю соціального складу партії, невизначеністю її ідеологічних орієнтацій, виникненням партії в результаті злиття декількох організацій, внутріпартійною свободою і децентралізацією. Ф. Беллоні та Д. Беллер майже не розглядали фракційність як незалежну змінну. Однак, фракційність є однією з основних причин слабкої згуртованості електорату і вже через це повинна бути інтегрованою у всяку теорію партійного керівництва. Вплив фракційності на згуртованість партій явно простежується в політичному житті США. Доти, доки приблизно з 1970 р. не розпочалася ідеологізація виборців південних штатів, демократи Півдня і Півночі країни часто протистояли один одному при голосуваннях у Конгресі. З цього моменту згуртованість партій, яка визначається за методикою “Щоквартальника Конгресу
(Congressional Quarterly
), стала невпинно зростати. На думку Б.

Сінклера, цей феномен пояснюється посиленням ідеологічної однорідності Демократичної партії. Зрештою, взяті разом фракційність та згуртованість (тобто згуртованість загалом) надзвичайно важливі для теорії коаліцій, яка дотепер, за окремими винятками, схильна розглядати партії як монолітні одиниці. Д.
Бреді і Ч. Баллок у своєму огляді літератури з приводу фракцій і партій у законодавчих органах відзначають, що потрібно провести ще велику роботу по вивченню зв’язків між представленими в парламенті партіями і зовнішніми умовами, а також між ступенем фракційності парламентських партій і способами розподілу відповідальності і влади між ними”.
4. 4. Автономія Автономію можна визначити як структурну незалежність партії від інших інститутів та організацій, які діють всередині чи за межами країни. Характеристиці цього поняття присвятили свої праці Дж. Сарторі та А. Панеб’янко. На думку останнього, партія автономна настільки, наскільки вона незалежна від контрольованих іншими організаціями ресурсів. Це відповідає тезі Ж. Лагруа проте, що партії – це елементи системи організації, кожна з яких підвладна змінам, що відбуваються в окремій частині системи. Партії можуть відмовлятися від своєї автономії на користь інших секторів суспільства, які забезпечують їм фінансові ресурси, членів чи лідерів. Структурні обмеження на автономію партій можуть також бути наслідком взаємин з іншими партіями країни чи з зарубіжними організаціями. Дослідження, проведені К. Джандою показують, що фактори, здатні підірвати автономію партій, по суті не пов’язані між собою. Очевидно, що автономії, які доброго імені, можна позбутися різними способами. Розглянемо окремо фактори, що визначають автономію політичних партій.
4. 4. 1. Автономія фінансової бази. Наявність автономної фінансової бази є одним з визначальних факторів автономії політичних партій. Політичні партії для фінансування своєї
діяльності отримують кошти з різних джерел. У США партії загалом не мають багато коштів, оскільки більшість з них формуються безпосередньо з власних внесків кандидатами або від груп підтримки. Поза США, партії переважно збирають кошти і визначають їхнє використання самостійно. Вони надходять з різних джерел.
Державні кошти. Більшість держав частково фінансують партійні вибори з державного бюджету. Завжди важко вирішити скільки коштів якій партії дати і визначити певні пропорції для партій. Однак, найчастіше за державного фінансування виходять з кількості місць, які партія посідає в парламенті, або з кількості голосів які вона отримала на парламентських виборах.
Індивідуальні членські внески. Є важливим засобом надходження коштів, особливо для партій зі значним фіксованим членством. У комуністичних партіях Заходу це було суттєвим джерелом фінансування партійної діяльності. У деяких країнах члени партії платили фіксований відсоток свого доходу на користь партії.
Хабарі та скандальні надходження. Особливо характерні для партій, щільно пов’язаних із владою. В 1993 р. Ліберально- демократична партія Японії, яка тривалий час перебувала при владі, була звинувачена в отриманні мільйонних хабарів від фірм за державні підряди. У фінансових зловживаннях на користь своєї партії були звинуваченій колишній канцлер Німеччини Г. Коль, прем’єр-міністр Італії Д. Андреотті, колишній президент США Б. Клінтон.
Групи інтересів як донори політичних партій. Бізнес та профспілки, інші групи інтересів мають можливість фінансово підтримувати близькі їм політичні партії.
Доходи від підприємницької діяльності партій. Багато політичних партій мають власні газети, банки, фірми, які
створюються з метою підтримки партійної діяльності. Найчастіше такі підпримства є збитковими, але буває і навпаки.
Субсидії від іноземних держав. США, Лівія, Китай, Ізраїль. Франція, Японія та інші держави вдаються до замаскованої фінансової підтримки закордоном тих партій, які їм близькі. Фінансова підтримка СРСР комуністичних партій була важливою складовою їх фінансових ресурсів. У одній із своїх ранніх статей А. Хайденхаймер описує труднощі з отриманням даних, необхідних для аналізу джерел партійних коштів. З партій восьми країн, вивчених А.
Хайденхаймером, лише Соціал-демократична партія Німеччини покривала свої звичайні видатки за рахунок членських внесків. Це цілком узгоджується з результатами досліджень К. Джанди, які показують, що лише чверть партій, що існували в світів х роках, покладалися на власні кошти (які формуються переважно за рахунок членських внесків. Останнім часом членські внески перестали бути основним джерелом фінансування політичних партій. Центральну роль відіграють дотації та внески груп інтересів, зацікавлених у підтримці певного програмного питання. Сучасний фінансовий стан стабільних партій є достатньо хорошим і його важко порівнювати зі станом партій у попередні 20 років. Наприклад, політичні партії Данії отримують фінансовий дохідна більший, ніжу х роках, голландські – на 40 %, в Ірландії дохід партій подвоївся, а в Австрії зріс у чотири рази. З часу публікації дослідження А. Хайденхаймера, побачило світ відносно небагато праць, присвячених вивченню джерел фінансування політичних партій. Однак, декілька цінних досліджень цієї проблеми можна знайти. Головну увагу в них зосереджено на існуючій на Заході тенденції до державного фінансування партій. У 18 із 21 досліджених Г. Александером країн така практика була запроваджена після 1960 р, внаслідок чого значення надходжень від членських внесків різко знизилося.
Наслідки державного фінансування політичних партій є неоднозначними. К. Стром, зокрема, висунув теорію, відповідно до якої державне фінансування збільшує незалежність партійних еліт від активістів, Дж. Шлезінджер вважає, що воно сприяє бюрократизації партій. Проведене К. Х. Нассмахером дослідження державних субсидій партіям Австрії, Швеції, Німеччини підтверджує обидві гіпотези. Дж. Мендилоу в своєму дослідженні політичних партій Ізраїлю та інших країн дійшов висновку проте, що державне фінансування здатне викликати фундаментальні зрушення, які ведуть до зміни всієї структури партійної системи. Одне з найважливіших зрушень такого роду – підпорядкування місцевих організацій штаб-квартирі та центральному керівництву партії. Державне фінансування сприяє
іде-ологізації новостворених партій, і крім того, партії легко до нього звикають й далі не можуть вже обходитись без нього.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал