Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка12/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   38
4. 1. 2. Що робить партію демократичною Лідери та прихильники політичних партій відіграють важливу роль в успішному переході до демократії. Але політичні партії повинні самі бути демократичними для того, щоб сприяти її становленню.
Якщо партії не мають демократичного досвіду та поваги до цінностей демократії, то вони не матимуть їх, коли переможуть на виборах і почнуть керувати державою. Становлення демократії в державі неможливе без демократичного устрою політичних партій. Політичні партії, правлячі чи опозиційні, якщо вони справді прагнуть становлення демократичного устрою у своїй державі, зобов’язані підтримувати та захищати демократичні цінності та права людини насамперед у своїх організаціях. Загалом жодна політична партія не заявить, що вона недемократична. Демократія стала такою привабливою ідеєю, що навіть військові та диктаторські режими бажають заявити про свою відданість демократичним принципам. Але демократія в політичній партії не процвітатиме лише в результаті заяв про неї. Побудова демократичних інститутів та розвиток демократичної практики є безперервним динамічним процесом. В кожній країні шлях до демократії формується низкою політичних та історичних факторів. Насправді внутрішня партійна демократія може бути скомпрометована такими факторами, як обмежені структури менеджменту та зв’язку, незмінюваність керівництва, крайні погляди членів партії. Іноді ці фактори створюють ситуацію, в якій групка людей домінує у справах партії, незважаючи на волю більшості її членів. Така ситуація усуває залучення всіх до партійної діяльності та можливість членів формувати напрями та пріоритети цієї діяльності. Демократичні структури грунтуються на принципі прийняття рішень більшістю та на захисті прав меншості. Певна річ, щоці різні погляди повинні орієнтуватися на спільну політичну мету партії та на її ідеологічні засади. Віра партії в демократичні принципи має відображатись не тільки в статуті, ай у взаєминах між лідерами та членами партії. Це значить, що партія повинна бути відданою практиці демократичної
поведінки. Демократичною вважається партія, яка
- дозволяє своїм членам вільно висловлювати погляди
- сприяє членству жінок
- підтримує залучення до роботи всіх членів
- є терпимою до різних ідей
- дотримується узгоджених правил та процедур прийняття рішень
- робить лідерів підзвітними членам партії та її прихильникам. Демократія передбачає також гласність, а отже, й можливість бачити весь процес прийняття рішень. Однак, здійснення цього принципу партії дається нелегко, оскільки демонстрація перед громадськістю внутріпартійних розбіжностей у поглядах суперечить принципу єдності, до якої прагне кожна партія. А єдність потрібна особливо тоді, коли необхідно спільними зусиллями поставити на місце політичного противника. Тому більшість партій свято вірять у витончене поєднання гласного самовираження та негласного формування громадської думки. У такий спосіб вони сподіваються задовільнити як вимогу гласності, такі вимогу закритості. Багато хто з політиків взагалі проти того, щоб прати свою партійно-політичну білизну на очах громадськості й водночас політичних противників. У Федеративній Республіці Німеччині партійні структури християнських демократів спробували залучити громадськість до участі у висуненні кандидатів в депутати під час виборів до парламенту. Спроба ця, однак, закінчилася жалюгідною поразкою, й відтоді не було намірів її повторити. Зелені також змушені були значно обмежити свої далекосяжні наміри – залучити широкий загал до участі в процесі прийняття власних рішень. Демократичний устрій неможливий без контролю за здійсненням влади. У демократичних партіях це забезпечується федеральною структурою керівних органів. На всіх рівнях – від
громади, району, федеральної землі аж до федерації – загальні збори й зібрання делегатів дбають проте, щоб голови владних структур відповідних рівнів могли спиратися на мандат, виданий їм демократичним шляхом. Кожна партія сама вирішує, як їй залучати до участі у владній структурі об’єднані в ній групи. Наприклад, німецькі соціал-демократи, встановивши так звану жіночу квоту, зобов’язалися поступово віддавати до 50 % усіх партійних посаді мандатів жінкам, тоді як інші відхиляють такі положення. Спочатку фундамент – девіз, який повинні реалізовувати партійні лідери, якщо вони хочуть будувати успішну та демократичну партію. Значна частина часу, уваги та грошей партії повинні спрямовуватися на місцевий рівень. Взагалі, сила й стабільність загальнонаціональної політичної партії та успіх її кандидатів в боротьбі за виборні посади всіх рівнів залежать від кількості активних, енергійних членів партії та прихильників на місцевому рівні. База політичної партії місцевого рівня, як корені дерева, повинна бути міцною, якщо партія хоче рости та досягати успіху. Партійні лідери можуть розуміти важливість розбудови партії на місцевому рівні, але на практиці вони діють неузгоджено тане працюють віддано на демократичний процес. Як наслідок, часто маємо партію, яка неконкурентноспроможна й нездатна прийняти на себе контроль над урядом. Партійні лідери та організатори неповинні забувати про надзвичайну важливість окремих членів організації. Без членів партії лідери, незалежно від їх красномовства чи розуму, приречені займати околиці демократичного політичного життя країни. Більше того, партійні лідери не мають права забувати, що члени партії є і завжди повинні бути головною силою у визначенні курсу партії, якщо вона прагне бути справді демократичною. Партійні структури або організації повинні мати можливість самі ухвалювати рішення без домінуючого впливу вищого рівня. Проблема реалізації внутріпартійної демократії полягає переважно
утому, що наявна внутрішня організація партійне досить розвинена. Крім того, політична воля національних керівних кадрів партій надто слабка для того, щоб сприяти формуванню внутріпартійної волі або просто схвалювати його, особливо у тих випадках, коли йдеться про інтереси, особи, кандидатури та посади. Цим можуть зачіпатися важливі стратегічній тактичні інтереси керівництва. Для нижчих партійних структур з такої манери поведінки виникає дистанція до власної партії, бо за подібного зменшення самостійності не можуть з’явитися ані ентузіазм, ані мотивація, ані консенсус. Не можна не враховувати й питання протечи насправді члени партії бажають брати ширшу участь у прийнятті партійних рішень. Не можна заперечувати, що врешті-решт й усередині партій рішення ухвалюються меншістю. Але за часів, коли суспільства розвиваються і політичні системи формуються відповідно до демократичних ідей, політичні партії роблять правильно, серйозно ставлячись до принципу внутрішньопартійної демократії. Це важливо ще й для того, щоб гальмувати процес залишення партій їхніми членами. Потрібно залучати до партійних лав нових членів, зокрема молодих людей. Партії повинні відчинити свої двері для найширших верств, пропонуючи переконливі концепції гласності, терпимості, спільної участі в партійній діяльності та солідарної відповідальності. Ці потреби зумовлюють цілком практичні наслідки. Внутрішньопартійна демократія відкидає принцип вождизму, вимагає внутрішнього порядку формування волів організаційному апараті. Статут та програма партій повинні спиратися на нього. Утворення та діяльність партійних органів, визначення прав та обов’язків членів, правила щодо висунення кандидатів на політичні посади й питання фінансування – всі ці завдання й функції повинні бути врегульовані внутрішнім демократичним устроєм. Власне партійна юрисдикція сприяє демократичному устрою
партії. Усі політичні партії розробляють й ухвалюють положення, за допомогою яких можна врегулювати внутрішні проблеми. Йдеться, насамперед, про проблеми, які не можна владнати політичними методами. Мають на увазі такі речі, як нерегулярна сплата членських внесків або ж висловлювання члена партії, що ображають честь іншого, чи нерегулярна участь у прийнятті внутрішньопартійних рішень. З огляду на все це надзвичайно важко скласти відповідний ступінь градації політичних партій залежно від їх внутрішньопартійної демократії. Наприклад, в американських партіях існують інституції, які свідчать про їх внутрішній демократизм, але водночас існують і такі, що сприяють підвищенню керівної еліти. Через це жодна американська партія не може вважатися взірцем демократизму внутрішньопартійної організації. За винятком фашистських партійне можемо виявити безпосереднього зв’язку між демократизмом внутрішньої організації партії та іншими її ознаками. В дуже загальному вигляді можемо хіба що констатувати, що значно сильнішою є тенденція до демократизації внутрішнього життя в лівих партіях, ніжу правих, у робітничих партіях, ніжу консервативних. У лівих партіях існує, звичайно, більша тотожність позицій між елітою та членськими масами, ніжу буржуазних партіях. Ліві партії завжди відзначалися прагненням до політичної та соціальної демократії і боролися проти абсолютистських, диктаторських, реакційних тенденцій. Тому вони і у власній внутрішній організації тяжіють до демократичних структур. Праві ж партії, консервативні, звичайно, виступають з лозунгами порядку та авторитету, нерідко захищають монархію чи інші форми сильної індивідуальної влади, тому їхня внутрішня структура відповідає даній ідеології.
Водночас особливу позицію займають деякі партії постколоніальних держав. Вони часто спираються на виразне домінування – інколи навіть затверджене партійним статутом – керівника, який одночасно є і главою держави. Однак, не слід однозначно утотожнювати це з антидемократичною тенденцією, оскільки в цих державах особа керівника була виразом демократичного керівника. Цей керівник був звичайно ініціатором національно-визвольного руху, народним героєм, що поєднувалося з давно існуючими тут (особливо в Тропічній Африці) традиціями вождизму, що надавало йому рис харизматичного лідера.
4. 1. 3. Внутрішньопартійна демократія. Аналіз проблем внутрішньопартійної демократії здавна належить до головних проблем дослідження діяльності політичних партій. Фундамент наукових досліджень з питань внутрішньопартійної демократії становить відомий залізний закон олігархії Роберта Міхельса. У різних наукових розвідках по-різному визначається рівень дослідження, досягнутий після дискусії щодо підтвердження або спростування тези про протиріччя між організаційною структурою партії і внутрішньопартійною демократією. Так, К. Зонтгаймер вважає, що привід партійної олігархії є скоріше витвором ідеологічно стурбованих людей, ніж відображенням дійсності. Ф.
Шюттемаєр констатує, що сучасна інвентаризація партій має відмінити дослідження Міхельса”. М. Гревен, навпаки, дотримується думки, що емпірична частина розвідки Міхельса знаходить підтвердження донедавнього часу майже у всіх працях з внутрішньопартійної демократії і аж до найдрібніших деталей. Попри величезну кількість нагромаджених емпіричних даних, остаточної відповіді надану проблему немає і сьогодні. Цей факт пояснюється тим, що емпіричні результати потрібно оцінювати за однією з можливих концепцій внутрішньопартійної демократії. Нормативні ж розбіжності цих концепцій та загальні теоретичні моделі демократії, що лежать в їхній основі, засвідчують використання явно різних масштабів оцінок внутрішньопартійної демократії.
У межах партійної моделі, що ґрунтується на економічній теорії демократії, внутрішньопартійна демократія замінюється міжпартійною демократією. Широка участь членів партії у внутрішній партійній політиці та при рекрутуванні кадрів розглядається як порушення функції (дисфункція, тому що для цього треба виділяти відповідні засоби вона обмежує свободу дії партійного керівництва й зменшує ефективність та гнучкість партійної організації, спрямованих на досягнення головної мети – максимальне помноження голосів під час виборів. Оптимальне використання шансів на виборах вимагає ефективного застосування засобів, а цього найкраще можна досягти шляхом централізації влади та зосередження повноважень щодо прийняття рішень у руках партійного керівництва, орієнтованого на виборців. У такий спосіб може бути досягнуто формування внутрішньопартійного волевиявлення згори донизу. Якщо виходити з моделі демократії, спрямованої на задоволення потреби в забезпеченні існування та працездатності політичної системи, то перспектива, орієнтована на всю систему, дає інший масштаб оцінки формування внутрішньопартійного волевиявлення. Організаційну модель політичних партій, що відповідають цьому поглядові, становить репрезентативне, відкрите, відповідальне, плюралістичне та узаконене на виборах панування еліти всередині партії. Подібна концепція внутрішньопартійної демократії базується на постулаті, що структура партій може бути лише репрезентативною (В. Ген-ніс), а також на принципі внутрішньопартійної конкуренції еліти. Ця концепція у своїй екстремальній формі залишає мало місця для участі членів партії у внутрішньопартійній політиці Рішення політичної ваги приймаються лише лідерами партії. Переважна більшість не залучається й не буде залучатися. Плебісцитний модус впливу членів партії на подібні рішення непередбачений (Г. Фрідріх, В. Цегетмайєр). Тому головне значення для цієї концепції має неучасть простих членів партії у процесі формування політики, а участь у доборі кадрів Треба по-демократичному
узаконити партійне керівництво, не більше, алей не менше (Г-Й. фон Меркац). В цьому процесі, тобто в легітимації партійних лідерів знизу вгору, що постійно повторюється та знову відбувається шляхом добровільного визнання як їхнього керівного становища, такі їхнього конкретного керівництва, полягає демократичний момент. Вирішальним фактором є непостійний потік формування ідейної та політичної волі знизу вгору, а вибори, контроль, усунення та заміна внутрішньопартійних представників. Однак контроль еліти партійною базою, наприклад, імперативний мандат, однозначно відхиляється, бо обмеження повноважень відповідальної еліти, яка походить з партійних структуру вільній дії та прийнятті рішень не відповідає потребам політичної системи. У межах демократичної моделі, яка орієнтується на потребу в легітимації, внутрішньопартійна демократія здійснюється лише завдяки необмеженій участі партійної бази у процесах формування внутрішньопартійної політики. Виходячи з оцінки партій як головних легітимованих одиниць дії у масовій демократії (В.
Рудціо), які виступають організаційним інструментом вираження і безпосередньої волі громадян, в основу цієї концепції покладено модель формування внутріпартійного волевияву знизу вгору, яка чітко орієнтована на партійну базу. Відповідно до цієї концепції, участь не обмежується простою участю в організаційних справах, а означає участь у прийнятті рішень, тобто реальну участь у прийнятті обов’язкових внутріпартійних рішень на будь-якому рівні організації. Подібний процес формування волі всередині партії безперервно спрямовується знизу вгору. Він зможе виконати свою суспільну функцію лише утому разі, якщо буде можливим структурувати дискусії та процеси прийняття рішень, тобто демократизувати формування волі у такий спосіб, щоб імпульси до дискусій перетворювалися на рішення, а рішення призвели до відчутних зміну політиці уряду (Г. Петер, Н. Шправке). Отже, ця концепція нерозривно пов’язана з сильною тенденцією до імперативного
мандату, адже через нього можна наблизитися до ідеалу суверенної партійної бази. Щодо способу та вимірів бажаного зв’язку представників з волею партійної бази існують, однак, різні думки. Чим щільніший зв’язок встановлюється, тобто чим менше свободи дії надається партійним представникам стосовно представлених осіб, тим більше нормативний показник участі у рекрутуванні кадрів змінюється на користь участі у розробці політики. Якщо врешті-решт представники партії потраплять у повну залежність від вказівок партійної бази і через це стануть лише виконавцями її волі, то участь членів партії у доборі представників партії матиме лише несуттєве значення. Різні моделі пропонують не тільки різні критерії оцінки емпіричних результатів водночас вони впливають на підхід до аналізу проблеми олігархії. Якщо виходити з необхідної функціональної внутрішньої диференціації партійних організацій і, отже, з утворення внутрішньої еліти, то інтерес зосереджується на внутрішній структурі керівних груп, з одного бокуй на питанні про масштаб їхнього дійсного контролю та управління діяльністю простих членів партії, з іншого. На підставі подібного інтересу, спрямовуючи пізнання, виявляється несумісною з реальністю теза про процес формування внутрішньопартійного волевиявлення, що здійснюється під центральним керівництвом та контролюється гомогенною партійною олігархією в односторонньому порядку згори вниз. Цю тезу слід замінити на плюралістичну модель стратархії з кількома центрами влади та структурами взаємної залежності. Коли, навпаки, виходити з внутрішньопартійної демократичної моделі, орієнтованої виключно на партійну базу, то будь-яка реальна структура влади всередині партій, відповідно до норми самовизначення партійної бази, виявиться по суті недемократичною. При цьому аналіз спрямований здебільшого на модель поділу бази та керівництва, де поняття керівництво та
олігархія стають синонімами, а в центрі уваги перебуває тенденція до відокремлення та відчуження партійних еліт від бази. Загалом для оцінки стану внутрішньопартійної демократії дослідники використовують такі критерії, як участь членів партії у роботі всередині партії, участь членів партії у виробленні політичного курсу, участь членів партії у доборі кадрів та висуванні кандидатів на виборні посади. Хоча самі ці критерії трактуються вченими далеко неоднозначно, загальновизнаної методики їх визначення теж не існує. У багатьох європейських державах питання внутрішньопартійного життя є предметом правової регламентації. Конституція Німеччини відносно політичних партій стверджує таке Їх внутрішній устрій повинен відповідати демократичним принципам. Цікаво, що тут також передбачені правила побудови внутрішнього організаційного простору партій. Вказівка на внутрішню структуру партій підкреслює їхнє значення для держави, що відрізняє їх від інших типів організацій (творчих об’єднань, спілок, тощо. Порушення демократичних засад в організаційній структурі партії може мати наслідком нечинність відповідного партійного статуту. Воно не є достатньою причиною для заборони партій, але є його важливою передумовою. Під внутрішнім устроєм партії розуміють організацію процесів формування внутрішньопартійної волі. Важко, однак, визначити демократичні принципи. Основний Закон досить нечітко формулює пункт щодо організації формування внутрішньопартійної волі. До того часу, як Закон про партії набув чинності, основоположне значення для конкретизації даної статті мали ухвали Федерального конституційного суду. Вимога Основного Закону Німеччини щодо дотримання демократичних принципів у внутрішньому устрої партій була конкретизована у Законі про партії від 24 липня 1967 р. У розділах 2 та 3 цей закон містить чимало вимог стосовно правил, обов’язкових для
організаційної структури партій, які в кінцевому підсумку визначають її демократичний устрій.
4. 2. Залученість
В основному розділі своєї книги М. Дюверже приділяє значну увагу поняттям членства в партії, ступеню участі в партійних справах і природі цієї участі. Окремо ці теми продовжували привертати увагу багатьох дослідників, однак спроби їх інтеграції завершилися лише частковим успіхом. К. Джанда вважає їх складовими однієї проблеми, яку він називав залученістю. Це поняття можна визначити так – глибина психологічної ідентичності з партією і бажання сприяти досягненню її цілей шляхом участі в партійній роботі. Тобто йдеться не лише про звичайну ідентифікацію з партією, а про участь у партійних справах, яка вимагає певного ступеня активності (іншими словами недостатньо лише голосувати за партію. У порівняльній політології рівні залученості вимірювали за допомогою декількох типів змінних строгості вимог до членів партії, участі рядових членів партії в її діяльності, наявності матеріальних та цільових стимулів такої участі. Дослідження показали, що всі ці змінні пов’язані між собою і можуть бути зведені воєдино на шкалі залученості.
4. 2. 1. Членство в партії. В американському розумінні поняття партійного членства є практично безпідставним, але воно важливе для з’ясування проблеми залученості. Як зауважив М.
Дюверже, підпису відомості про прийому партію водночас символізує і зміцнює відданість партії. Для М. Дюверже поняття людини з партійним квитком відображало його уявлення про сучасну масову (як правило, ліву) партію. Вчений запровадив поняття коефіцієнт членства – як відношення кількості членів партії до кількості тих, хто за неї голосує. П. Меркл провів порівняльний аналіз членів партії, її виборців та лідерів, а С.
Бартоліні проаналізував дані про чисельність партій і коефіцієнт членства протягом тривалого часу. С. Бартоліні висунув низку
гіпотез (наприклад, проте, що членство в партії більш стабільне, ніж голосування за неї, перевірив їх на матеріалі соціалістичних партій деяких європейських країні дійшов висновку, що ступінь відповідності цих гіпотез істинному стану речей був вищим до війни, ніжу повоєнний період. Він також стверджує, що М.
Дюверже базував свої висновки на застарілих даних і перебільшував як сучасну роль, такі перспективи масових партій. На противагу С. Бартоліні, який песимістично оцінював майбутнє політичних партій у сучасному світі, П. Селле і Л. Сваасанд у своєму дослідженні, яке проводили через десять років, виявили, що загальні дані чисельності західноєвропейських партійне підтверджують тенденцію до зменшення. І все ж Р. Катц підрахував відношення чисельності партій до чисельності виборців і виявив таку тенденцію в 20 з 29 партій з
1945 по 1984 р. Оскільки рядові члени партії відіграють стримувальну роль стосовно лідерів, Р. Катц, доходить висновку, що формальне членство втратило свою привабливість і для перших і для других. А це, на думку дослідника, змушує замислитися над тим, чи продовжують партії бути каналами зв’язку між елітою та масами. До скептичної відповіді на це запитання схиляється і К. Лоусон. Однак проведене Р. Долтоном дослідження 742 кандидатів, які представляли політичні партії на виборах в Європейський парламент 1979 р, дало підстави для висновку про відповідність між політичними установками лідерів і рядових членів партії (які були опитані того ж року. Загалом, Р. Долтон виявив, що існує високий ступінь узгодженості між поглядами європейської спільноти і еліт, притому, як вважає вчений, це значною мірою пояснюється саме активним взаємозв’язком між виборцями і партіями.


4. 2. 2.
Вступ у партію та вихід з неї. Положення щодо вступу в партію або виходу з неї є важливими в теорії політичних партій, оскільки безпосередньо стосуються питання можливостей участі в політичній діяльності. З приводу виходу з партії важливо зазначити, що член партії може будь-коли вийти з неї. У політичних партіях встановлення певних термінів для попередження про вихід, як це робиться у спілках, неприпустимі. Вихід з партії може відбутися в будь-який часі без попередження шляхом подання односторонньої заявив тому числі усного повідомлення) члена партії. У науковій літературі головні пункти цих положень не викликають суперечок, на відміну від положень, які стосуються вступу. Згідно із загальним правилом, заборона чи обмеження на вступ до партії неприпустимі. Це стосується і всіляких тимчасових заборон щодо прийому в партію. Однак в юридичній літературі обговорюються значення та припустимість заборони на відмову у вступі до партії. При цьому наводяться аргументи, що заборона на відмову у вступі до партії є порушенням принципу свободи партій. Відзначається, що це позбавляє права партії боронитися від проникнення до своїх лав антиконституційних угруповань чи окремих небажаних для неї елементів. Якби заява про вступ до партії дійсно відхилялася, то претендент мав би змогу створити власну партію. В цьому плані внаслідок негативного рішення партії ніхто не відчув би утиску своїх демократичних прав. З іншого боку, заборона на вступ є надмірним засобом створення власної партії. Створення нової партії пов’язане зі значно більшими зусиллями та витратами, ніж членство у вже існуючій партії. Крім того, кожна нова партія приречена бути малозначущою, оскільки на практиці лише кільком партіям вдається здійснювати політичний вплив. Через те, що кожна з існуючих великих політичних партій становить самостійний політичний напрям, кожна з них утримує своєрідну
монополію. За такої монополії свобода партій, подібно до цивільно-правової свободи укладання договорів, має підлягати обмеженню. Тому партії, в принципі, зобов’язані приймати всіх претендентів. Відмова має бути обґрунтованою в кожному окремому випадку. Це положення достатньо суперечливе, бо відповідно до нього виключення членів партії відбувається лише за певних обставина претендентам на вступ до партії можна відмовити з будь-яких причин. Про обов’язок обґрунтовувати відмову претенденту на вступ до партії та про її відповідність закону партіям нагадують дедалі частіше. Однак, панує думка проте, що свобода партій допускає як відмову без підстав, такі заборону таких причин для відмови, які розрізняють претендентів за статтю, расою або класовою приналежністю.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал