Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



Pdf просмотр
Сторінка10/38
Дата конвертації02.12.2016
Розмір4.94 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   38

3. 3.
Формування сучасної теорії політичних партій і партійних
систем
3. 3. 1.
У пошуках теорії політичних партій. Робота відомого французького соціолога М. Дюверже Політичні партії, яка побачила світ 1951 р. завершує низку досліджень, що формують сучасну теорію політичних партій. Головна мета даної книги, – писав М. Дюверже, – полягає втому, щоб… хоча б у загальних рисах, окреслити першу загальну теорію партій… внести об’єктивність у галузь, де звичайно панує суб’єктивізм і упередженість Юрист за фахом, професор права Сорбонського університету, політичний оглядач газети “Монд” М. Дюверже був автором багатьох політологічних та соціологічних розвідок, керівником Центру порівняльного аналізу, розробником
законопроектів та консультантом багатьох післявоєнних урядів Франції. Багато з його праць, таких як Демократія без народу
(1961), Янус. Дві іпостасі Заходу (1972), Республіканська монархія (1974), Відкритий лист соціалістам (1976), Республіка громадян (1982) були помітними віхами не лише в науковому, ай у громадському житті Франції. Однак, М. Дюверже здобуває міжнародне визнання саме завдяки своїй праці Політичні партії, яка була перекладена 20 мовами і принесла її автору репутацію творця сучасної теорії політичних партій. На основі того наукового фундаменту, який був закладений у працях М. Острогорського, Р. Міхельса, М. Вебера, М. Дюверже продовжує формування політичної соціології як самостійної галузі знань. Однак, на відміну від своїх попередників М. Дюверже по- новому підходить до трактування поняття сучасної політичної партії. Для нього сучасні політичні партії – це ті партії, які виникають у період становлення загального виборчого права, діти демократії, які порушили олігархічні принципи формування правлячої еліти. З огляду на це появу сучасних масових партій М.
Дюверже порівнює з революцією. Сучасна масова партія для нього
– це партія, яка здатна реалізувати загальне виборче право і завоювати парламентську більшість шляхом використання інститутів і механізмів демократичного суспільства. На відміну від своїх попередників, М. Дюверже розглядає сучасну політичну партію не як ідейну чи соціально-класову єдність, а передусім як структурно-функціональну єдність. З огляду на це він формулює своє ключове положення проте, що суть сучасної політичної партії найповніше розкривається через її організацію. За М. Дюверже, партія є спільнотою людей, об’єднаних певною організаційною структурою, яка і в кінцевому підсумку визначає ідеологію та соціально-класовий склад партії, форми та методи її діяльності. Книга складається з двох частин. У першій М. Дюверже
розглядає способи інтеграції базових одиниць в єдину цілісну партійну спільноту. Ці структури – комітет, секцію, міліцію військове формування) – він розглядає не лише як історичні форми такої спільноти, ай як її різні якісні типи. Також М. Дюверже переконливо доводить, що набір методів реалізації загального виборчого права є достатньо широким, а сама політична партія є їх комбінацією. У сучасних політичних партіях завжди можна виділити й елементи комітету і секції, і ознаки військової організації, однак, звичайно, при цьому виокремлюють певні домінанти, якій визначають саму суть партії. Друга частина книги присвячена партійним системам. На основі широкого фактичного матеріалу М. Дюверже характеризує різні типи міжпартійних зв’язків – однопартійність, двопартійність і багатопартійність, фактори, які зумовлюють їхню специфіку (до останніх він відносить насамперед тип виборчої системи. Далі він розглядає партійне керівництво, міжпартійні союзи, взаємодію між політичними партіями та політичними режимами. Окремо досліджуються такі специфічні форми реалізації влади, як чергування та домінування партій, окремий розділ присвячений функції опозиції. М. Дюверже вводить у науковий обіг цілий ряд наукових понять, які завдяки йому стали класичними. І хоча М.
Дюверже назвав свою книгу Політичні партії зміст її набагато ширший. Лейтмотивом книги є проблема співвідношення демократії і політичних партій. На питання протечи режим політичних партій відповідає демократичному політичному режиму Дюверже М. сміливо відповідає режим без партій – це режим без демократії. У своїй праці він переконливо обґрунтовує об’єктивну необхідність політичних партій як атрибуту сучасної демократії. М. Дюверже писав Ми потрапили в замкнене коло загальна теорія партій може бути створена лише після того, як будуть проведені глибокі попередні дослідження але ці дослідження не можуть бути по-справжньому глибокими, докине сформована
загальна теорія. Незважаючи на значний успіх, спроби М. Дюверже зробити попередній начерк загальної теорії партій дотепер вчені продовжують скаржитися на відсутність цілісної теорії політичних партій. В 1972 р. Л. Мейєр назвав один із розділів свого підручника з порівняльної політології В пошуках теорії партій. Визнаючи значну роль праць М. Дюверже, Дж. Сарторі, він зазначає, що загальна теорія партій і далі відсутня. У наступному виданні свого підручника, який побачив світ, майже через десятиліття після першого, Л. Мейєр знову змушений констатувати, що вивчення всякої проблеми пов’язаної з партіями, часто відбувається у відриві від інших проблемі без всякого теоретичного обґрунтування важливості питань, яким присвячене дослідження. В огляді американської літератури, присвяченому партіям, В. Кротті заперечує існування “будь-якого переважального погляду на партії, і розглядає створення теорії партій як мету яку необхідно реалізувати. У своєму дослідженні політичних партій країн західної демократії К. фон Бойме, підкреслюючи важливість побудови теорії, яка дозволила б організувати відомості стосовно партій, відзначає, що скарги на відсутність задовільних теорій так само старі, як саме вивчення партій, і, звичайно, автору даного дослідження також дорікатимуть тим, що йому не вдалося її створити. На противагу загальноприйнятій думці про відсутність теорії партій, Дж. Шлезінджер стверджує, що теорія міститься в більшості робіт присвячених партіям. Але мине можемо звести її воєдино. У розробці сучасної теорії політичних партій провідну роль відіграє європейська політична наука. Звичайно, серед відомих теоретиків є й американці, однак більшість дослідників політичних партій є європейцями або за походженням або місцем праці (Я.
Бадж, Ж. Шарло, М. Дюверже, М. Лейвер, П. Маєр, А. Панеб’янко,
С. Роккан, Дж. Сарторі, К. Стром). І це невипадково. Пояснюючи цей феномен, треба мати на увазі безпосереднє сусідство партійних систем суміжних країн. Спільність кордонів породжує потребу в міжнаціональних дослідженнях, що спонукає вчених концентрувати свої уявлення про партії, а це в свою чергу сприяє теоретичному розвиткові. Переконливіше пояснення провідної ролі європейських учених у вивченні політичних партій полягає і втому, що політичні партії Старого світу набагато численніші та різноманітніші, ніж партії Нового світу. Оскільки тандем республіканців та демократів вже більше століття відіграє провідну роль у політичному житті США, американські вчені концентрують свою основну увагу на вивченні цих сильних політичних партій. З появою на горизонті третьої партії у дослідників з’являється стимул підійти до проблеми збільш широких позицій і виробити типологію, яка дає змогу враховувати такі партії. В іншому американська політична система рідко спонукала вчених до розробки теорії політичних партій. Сама природа американських політичних партій стримує розвиток теорії ще й втому розумінні, що на американському матеріалі важко визначити кордони партії як базової одиниці аналізу. Американські вчені намагалися вийти з цієї проблеми, проводячи різницю між партією як організацією і урядовою партією, з одного боку, та партією виборців – з другого. Однак ця спроба вивчати партію частинами в теоретичному плані виявилась не надто конструктивною. Як показав Дж. Помпер, американські політичні партії представляють собою невпорядковане переплетення цих трьох умовних формі їх важко відділити одна від одної. В огляді літератури стосовно партій США В. Кротті зауважив, що галузь вивчення політичних партій – це скоріше об’єднання чи конфедерація окремих досліджень та дослідницьких акцентів, слабо пов’язаних між собою, ніж сконцентрована на своєму
предметі, що досягла високого рівня внутрішньої інтеграції субдисципліна з чітко визначеними межами. В розділі У пошуках теорії політичних партій учений характеризує американську дослідницьку практику як свідомо емпірично орієнтовану і позбавлену теорії. Відзначаючи перспективність праць Дж.
Шлезінджера, В. Кротті продовжує Чим більше спроб розробки теорії і концептуального розвитку, тим краще для дослідницького напряму, який досі не прославився ні якістю, ні різноманітністю теоретичних розробок. Важко не погодитися з В. Кротті й втому, що вивчення політичних партій може лише виграти від більшої уваги до теорії. Раніше вже відзначалися теоретичні зусилля Дюверже М, Катца Р,
Строма К, Баджа Я. і Кемана Г. Чисельність американських теоретиків також не вичерпується Дж. Шлезінджером і Е. Даунсом. Наприклад, Д. Кеменс 1989 р. запропонував теорію партійного розвитку, яка пояснювала той парадокс, що американські політичні партії, які з початку х рр. переживають період організаційного зміцнення, водночас значно ослабли як знаряддя масової мобілізації. В основі цієї теорії – набуття американською політикою загальнонаціонального характеру, а також культурні зрушення, пов’язані з поширенням вищої освіти і зростанням ролі засобів масової інформації. Є ще розроблена А. Уером модель партійної поведінки як потоку інформації, теорія трансформації партій А. Панеб’янко, теорія добору кандидатів Галлахера Мі
Марша М, виділена М. Гамільтоном система показників, яка пояснює радикалізм соціалістичних партій, представлена в роботі М. Лейвера і Н. Шофілда теорія коаліцій, запропонована Дж.
Шлезінджером теорія багатоядерної партії. Дослідники партій більше не мають права скаржитися на відсутність теорії. Я згідний, що ми надто довго скаржились на нестачу теорії, – пише К.
Джанда. Задовгі роки роботи сформувався значний корпус теоретичних положень, і сьогодні слід віддати належне досягнутому. Ймовірніше, що у дослідників надто великі очікування з приводу загальної теорії. Сьогодні проблема полягає втому, щоб засвоїти, розвинути і розширити поле застосування перелічених вище теорій.
3. 3. 2. Форма та галузь застосування теорії політичних
партій. Якою повинна бути загальна форма теорії політичних партій Більшість дослідників бачать загальну теорію як сукупність щільно взаємопов’язаних теоретичних положень, які можна емпірично перевірити. Обговорюючи питання проте, що значить розробити теорію партій, Я. Бадж і Г. Кеман висловлюються на користь серії гіпотез чи пропозицій, відповідність кожної з яких представленим фактам, які випливають із зібраної інформації з цієї проблеми, було б ретельно зважено. Зведені воєдино, ці положення і становили б теорію чи пояснення того, чому партії діють так чи інакше. Витримавши перевірку, така теорія дозволила б також передбачати дії партій після їх приходу до влади. Для досягнення теоретичної чіткості, вважають вони, корисно було б надати всьому цьому математичного виразу, але в результаті цього значно звузиться фокус самої теорії через значну кількість спрощень. Надаючи перевагу широкому охопленню і практичному застосуванню, вчені роблять вибірна користь такої теорії, яка становила б сукупність щільно пов’язаних положень. Більшість учених сходяться на думці, що загальна теорія партійне обов’язково повинна бути виражена в математичному вигляді. Для того, щоб бути дійсно загальною теорією, вона повинна мати широку галузь застосування. Що повинна пояснювати справжня теорія політичних партій Чи повинна вона охоплювати, наприклад, поведінку виборців Як стверджує Дж. Шлезінджер, визначення партій як організацій виключає таку можливість – виборці надають перевагу тій чи іншій партії, але самі, звичайно, не є політичними партіями. Учений надає цьому обмеженню
принципового значення, зазначаючи, що значна частина труднощів у розвитку теорії партій пов’язана саме з тим, що політологи не знають, як поступити з виборцями. Вилучення проблем електоральної поведінки зі сфери, якою займається теорія політичних партійне означає, що в цій теорії повинні бути повністю відсутні відповідні положення. Та це означає, що не можна вимагати від теорії партій, щоб вона пояснювала поведінку виборців, оскільки її метою є пояснення організації та поведінки партій. Чи повинна загальна теорія партій пояснювати все, що стосується партій Більше того, чи повинна вона бути єдиною, монолітною теорією Якщо так, то нестача загальної теорії партій буде відчуватися доти, доки існує корпус взаємопов’язаних положень, які пояснюють як мінімум 1) різноманітність організаційних характеристик окремих партій 2) яким чином і коли виникають партії, зазнають змін та зникають 3) вплив партійна політичне життя в її інституційному і особистісному аспектах. Але якщо завдання загальної теорії партій є справді такими, то, по суті, очевидно, що її не буде ніколи. Мине повинні очікувати, що загальна теорія партій пояснить абсолютно все. Розумніше було би визнати, що загальною теорією може слугувати сукупність взаємопов’язаних положень, кожне з яких може бути застосоване до достатньо широкого кола явищ. Наша мета, – зазначає К. Джанда, – шукати острови, а не відкривати континенти. У 1967 р. він започатковує Міжнародне порівняльне дослідження політичних партій – так званий проект
Джанди”. В центрі цього дослідження – 158 політичних партій, які функціонували у 53 країнах світу протягом 1950-1963 рр. Всі вибрані країни мали представляти 10 культурно-географічних регіонів світу. Більшість зібраного матеріалу після його опрацювання протягом 1967-1969 рр. було відбраковано, але більш ніж 3000 документів були прийняті і узагальнені. Проект тривав до

1978 р. Інструкція, що пояснює результати проекту витримала чотири перевидання і складається з 200 сторінок (Джанда, 1972), які пояснюють 12 основних концепцій, що визначають суть проекту, і близько 100 базових відмінностей, які використовуються як індикатори головної концепції проекту. Всі ці індикатори визначені як теоретичні та практичні категорії і становлять сьогодні емпіричний фундамент сучасної теорії політичних партій.
3. 3. 3. Формування теорії партійних систем. Незважаючи нате, що дослідження політичних партій дуже близьке до дослідження партійних систем, концептуальні та теоретичні засоби, які застосовуються є різними. В класичній праці М. Дюверже ці відмінності відображені в поділі книги на дві частини Структура партій і Партійні системи. Праця Дж. Сарторі Партії та партійні системи також поділена на дві частини. У той час, коли партії вивчають спеціалісти з окремих країн, яких цікавлять партії як політичні інститути, партійні системи частіше привертають увагу тих вчених, які займаються порівняльним аналізом політики. Література з партійних систем переважно стосується демократичних країн Заходу. Хоча були спроби розробити і типологію латиноамериканських партійних систем. Попри різницю між базовими одиницями аналізу, яка виражається у відмінностях понятійних апаратів, в однопартійних системах поняття партії та партійної системи в багатьох моментах ідентичні. У фундаментальній праці Партії та партійні системи
Сарторі Дж. обґрунтував тезу проте, що партійна система виникає за наявності більш ніж однієї партії. Можна співвідносити єдину партію з державою й обговорювати феномен “партійно-державної системи, залучаючи до обговорення і властивості партії, проте, строго кажучи, однопартійних системне існує. Однак, про цю тезу вченого сьогодні надзвичайно активно дискутують інші дослідники партійних систем.
Усі вчені сходяться на тому, що партійна система, які будь-яка інша, складається з частин, які взаємодіють між собою і становлять єдине ціле. Виходячи з цього, Я.-Е. Лейн і С. Ерссон визначають партійну систему як сукупність політичних партій, які діють в країні на основі відповідної організаційної моделі, яку характеризують властивості партійної системи. Але з приводу питання які саме властивості концептуально є важливими для теорії партійних систем, серед вчених не існує єдності. В складеному А. Лійпхартом списку зазначені такі властивості 1) мінімальні виграшні коаліції 2) тривалість існування уряду 3) ефективна кількість партій 4) кількість проблемних вимірів 5) непропорційність результатів виборів. Інші вчені додають до цих характеристик міжпартійну конкуренцію та нестійкість виборчих симпатій. Щоб визначити суттєві характеристики партійної системи, Я.-Е. Лейн і С. Ерссон зробили факторний аналіз набору з
14 показників, виокрмлених на основі пропозицій А. Лійпхарта, на матеріалі 272 виборів у 16 європейських країнах з 1920 по 1984 рр. і дійшли висновку, що європейські партійні системи мають п’ять головних вимірів
1) подрібленість, тобто коливання в чисельності та силі одиниць, які входять до партійних систем
2) функціональна орієнтація, тобто відмінності між традиційними буржуазними партіями, релігійними та етнічними
3) поляризація, тобто коливання в ідеологічній дистанції між партіями по ліво-правій шкалі
4) радикальна орієнтація, тобто відмінності у ступені впливу лівих партій
5) змінність, тобто відмінності в сумарній мобільності між партіями. Учені також дійшли висновку проте, що основна проблема, яка
виникає при вивченні партійних систем, полягає в аналізі змін виділених характеристик. Ці зміни можуть бути як результатом тривалих часових тенденцій, такі швидких (навіть раптових) змін. В останні роки вимірювання динаміки партійних систем стало однією із основних тем порівняльної політології, однак спроб пояснити цей процес зроблено значно менше. За словами Г. Рейтера, ці спроби будуються на використанні понять розростання держави, неокорпоратизму, засобів масової інформації, нових політичних проблемі розколів, труднощів у функціонуванні держави, постіндустріалізму”. Достатньо показовим для цього напряму є дослідження Р. Інглхартом постіндустріалізму і нової політики. В роботі Т. Погунтке не лише виділені основні елементи нової політики, алей висловлена гіпотеза про п’ять можливих способів її впливу на партійні системи виникнення нових соціальних рухів, зростання впливу малих партій, відхід частини прихильників традиційно лівих партій до постматеріальних партій, відчуження носіїв нової політичної свідомості від політики і їхня відмова підтримувати традиційні партії, створення нових партій. Поняття партійна система досить широко вживалося як незалежна змінна при порівняльному аналізі ефективності політичних систем. Здійснений аналіз 28 партійних систем, які функціонували у 1965-1975 рр., Дж. Б. Пауеллом (молодшим, виявив кореляцію між високим рівнем підтримки екстремістських партій і урядовою нестабільністю та масовим безладом. В пізнішій роботі співвідношення між рівнем підтримки екстремістських партій та нестабільністю, з одного боку, і безпорядками, з іншого, вчений розглядає окремо. Однак С. Ерссон та Я.-Е. Лейн виявили лише опосередкований вплив роздрібленості та поляризації партійної системи на соціальне безладдя та урядову нестабільність. Найдосконалішою теорією, яка розглядає партійні системи, є теорія виборчих систем, згідно з якою партійні системи найчастіше виступають як залежні змінні. Основи цієї теорії закладені у другій
частині книги М. Дюверже, де був сформульований так званий соціологічний закон Дюверже”, за яким одномандатні округи та вибори за системою звичайної більшості породжують двопартійну систему, а пропорційна виборча система веде до формування багатопартійності. Докладний огляд дискусії про виборчі системи дає також А. Бле, доповнюючи його моделями, які пояснюють їхні наслідки. Розглядаючи аргументи на користь пропорційного представництва, вчений відзначає, що ця система не викликає явної переваги над системою простої більшості в плані забезпечення політичного порядку в зрілих демократіях, а в нових демократіях вибір пропорційного представництва достатньо ризикований. Крах комунізму і поява міжпартійної конкуренції в Східній Європі привели до того, що проблема впливу виборчих системна партії набула особливої актуальності. А. Лійпхарт став головним адвокатом пропорційного представництва і багатопартійності в цих державах. Учений стверджує, що пропорційна система і парламентаризм краще справлялися з завданнями представницького правління, захисту інтересів меншості, політичної участі виборців і контролю за безробіттям, ніж альтернативні системи, засновані на принципі відносної більшості. Ця теза зазнала різкої критики збоку К. Квейда, який виступив на захист системи відносної більшості Система простої більшості змушує політичні партії, що змагаються між собою приймати установку на формування політичної більшості. В результаті партії схиляються до поміркованості, до пошуків примирення, до згладжування гострих кутів – словом, до готовності робити ще довиборів те, здатність до чого після виборів викликає захоплення
Лійпхарта”. Приєднуючись до К. Квейда, Г. Лердірет писав, що в умовах системи простої більшості партії тяжіють до поміркованості, оскільки це дає їм змогу отримувати голоси тих, хто відкладає свій вибірна останній момент. У відповідь на критику А. Лійпхарт
зазначав, що багато країн вибирали пропорційну систему, щоб адаптуватися до нових соціальних розколів, що країни з пропорційною системою досягли більших успіхів в економічному розвитку, що системи відносної більшості часто породжують штучну більшість, що є недемократичним. Поки точилися ці наукові суперечки, нові демократії впроваджували різні виборчі системи. Дж. Хоббінг і С. Паттерсон описують складну виборчу систему Угорщини, яка поєднує елементи пропорційного представництва і системи відносної більшості, загалом висловлюються на користь останньої і проти чисто пропорційної системи. Аналіз ситуації в Польщі привів К.
Ясевича до висновку проте, що головне джерело неприємностей – непропорційна система, а відсутність зрілих партій, хоча й аргументи А. Лійпхарта не були ним підтримані. Пізніше А.
Лійпхарт використав аналіз запроваджених в Угорщині, Польщі та Чехословаччині виборчих систем для перевірки висловленої С.
Рокканом гіпотези, згідно з якою зміцнілі буржуазні партії кінця минулого століття (які комуністичні партії наприкінці х років) надавали перевагу пропорційному представництву, тому, що бачили в ньому засіб збереження хоч якоїсь влади в умовах тиску збоку нової хвилі виборців. А. Лійпхарт доходить висновку, що ця гіпотеза знаходить своє підтвердження, принаймні, в Польщі, де дійсно була прийнята достатньо радикальна форма пропорційного представництва. Описана вище полеміка відносно наслідків різного роду виборчих систем велася поза якоюсь широкою теоретичною схемою. Між тим Р. Катц пропонує дедуктивну теорію, яка пояснює проблемні орієнтації, ідеологічні стилі і структурну узгодженість представлених у парламенті партій. В основі теорії лежить положення проте, що партійна організація в парламенті представляє собою продовження організації, яка вела виборчу кампанію, атому повинна мати такі ж структурні характеристики, як раціонально організована кампанія, яка підпорядковується
виборчій системі. Враховуючи допуски відносно виборців та передвиборчої конкуренції, Р. Катц висуває дванадцять гіпотез, втому числі дві такі
“5) в умовах пропорційної системи з великими виборчими округами партії будуть більш ідеологізованими, ніж в умовах системи відносної більшості

6) партії, які конкурують між собою в малих округах, будуть переважно орієнтуватися на персоналії лідерів і патронаж, тоді як партії, які конкурують у великих виборчих округах, будуть схильні до проблемної орієнтації. Р. Катц перевірив свої гіпотези двома способами, екстенсивним – на основі залучення міжнаціональних даних, та інтенсивним, заснованим на детальному аналізі партій Великобританії, Ірландії та Італії. В обох випадках гіпотези витримали перевірку. Розроблена вченим теоретична структура дає змогу пояснити відмінності між партіями, які діють в умовах різних виборчих систем.
Запитання і завдання
1.
Дайте загальну характеристику ставленню до політичних партій в англійській політичній філософії Х – XVIII ст. Як поділяє політичні партії Д. Юм? У чому полягає заслуга Е. Берка у вивченні і сприйнятті політичних партій Які особливості сприйняття політичних партій в американській політичній традиції Проблема партій у вченні французьких революційних демократів XVII-XVIII ст. Політичні партії у теорії народного представництва Ж-Ж. Руссо. Які причини зумовили особливе ставлення до політичних партій у політичній думці Німеччини У чому полягає суть “органологічного” підходу до партій Ф.

Ромера? Класифікація політичних партій за Й. Блунчлі. У чому полягає особливість сприйняття політичних партій А. де Токвілем? Його класифікація політичних партій. Як визначає Дж. Ст. Міль місце політичних партій у представницькому правлінні Які ідейно-теоретичні витоки класичної теорії політичних партій Яку періодизацію етапів розвитку уявлення про політичні партії пропонує Г. Трипель? Класична теорія політичних партій. М. Дюверже і Дж. Сарторі – засновники сучасної теорії політичних партій і партійних систем. Якими є основні проблеми теорії політичних партійна сучасному етапі Назвіть основних представників сучасної теорії політичних партій. Формування та основні положення теорії партійних систем. Дискусії щодо форми та галузі застосування теорії політичних партій. У чому полягає суть проекту Джанди”? Його роль у формуванні теорії політичних партій.
Реферати та повідомлення
1.
А. де Токвіль про політичні партії в Америці. М. Острогорський про партійні машини. Соціологія політичних партій Р. Міхельса. М. Вебер про роль лідера встановленні партій нового типу. Проект Джанди.

Література
Арон Р. Этапы развития социологической мысли.- М, 1993.

Бекон Ф. Сочинения: В х т- М, 1972. Т.
Бурлацкий Ф, Галкин А. Социология. Политология.
Международные отношения.- М, 1974.
Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избранные произведения.- М, 1990.
Гегель Г. Политические произведения. - М, 1978.
Гегель Г. Философия права / Ред. и сост. Д. Керимов и В.
Нерсесянц.- М, 1990.
Гоббс Т. Философские основания учения о гражданине.- М.
Даль Р. А. Пути перехода к демократии // Политика, 1991, № 10.
Джанда К. Сравнение политических партий: исследования и теория
//
Современная сравнительная политология:
Хрестоматия.- М, 1997. Зародження сучасної західної політології та розвиток української політичної думки // Вступ до політології / За заг. ред. В. Й. Скиби- К, 1998.
Захарченко М. В, Погорілий О. І. Історія соціології (від античності до початку ХХ ст.).- К, 1993.
Еллинек Г. Общее учение о государстве.- СПб. 1908.
История социологии в Западной Европе и США / Отв. ред. Г. В.
Осипов.- М, 1993.
Ковальчук В. Теоретико-методологічні засади вивчення політичних партій // Студії політологічного центру Генеза,

1995,
№ 2.
Ковлер А. И. Исторические формы демократии: Проблемы политико-правовой теории.- М, 1990.
Коломейцев В. Ф. Партии в зеркале западной политологии //
Государство и право, 1995, № 10.
Констан Б. О свободе у древних в ее сравнении со свободой у современных людей // Полис, 1993, № 2.
Лобер В. Л. Демократия: исторические корни, содержание и тенденции развития.- М, 1992.
Лоуэлл А. Правительства и политические партии в государствах
Западной Европы.- М, 1905.
Мигранян А. История теории демократии. Лекции по политологии.- Таллин, 1991.
Михельс Р. Социология политических партий в условиях демократии // Диалог, 1990, № 3, 5, 7, 9, 11, 13, 15, 18.
Ожиганов Э. Н. Политическая теория Макса Вебера
Критический анализ.- Рига, 1987. Основи політичної науки Курс лекцій / За ред. Б. Кухти. Ч. Політичні процеси, системи та інститути- Львів, 1997.
Осипова Е. В. Социология Эмиля Дюркгейма. Критический анализ теоретически-методологических концепций.- М, 1977.
Погорілий О. І. Соціологічна думка ХХ ст.- К, 1996.
Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги- К, 1994.
Поппер К. Демократия и народоправие // Политика, 1991, № 10.

Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре // Трактаты.- М, 1989.
Сартори Дж. Вертикальная демократия (Меньшинства и элиты.
Полиархия в ее нормативном определении) // Полис, 1992, № 4.
Сытин А. Г. Политическая социология Мориса Дюверже //
Социально-политические науки, 1990, № 12.
Токвіль А. Про демократію в Америці- К, 1999.
Острогорский М. Я. Демократия и политические партии.- М,
1997.
Федералист. Политические эссе Александра Гамильтона, Джеймса Мэдисона и Джона Джея.- М, 1993.
Франклин Б. Избранные произведения.- М, 1956. Хто є хто в європейській та американській політології Малий політологічний словник / Відп. ред. Б. Кухта.- Львів, 1995.
Эйдлин Ф. Карл Поппер и теория демократии // Философские науки, 1990, № 5.
Шапиро И. Демократия и гражданское общество // Полис, 1992,
№ 4.
Шмачкова Т. В. Из основ политологии Запада: Характер режимов, гражданское общество и партийные системы при демократии // Полис, 1991, № 2.
Шумпетер Й. А. Капіталізм, соціалізмі демократія. - К, 1995.
Юм. Д. О партиях // Сочинения: В х т. Т- М, 1965.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал