Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів ІІІ-IV рівнів акредитації



Pdf просмотр
Сторінка2/18
Дата конвертації01.01.2017
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
1.1.2. Поняття та основні теорії суїцидальної поведінки

З прогресом наук про людину і суспільство стало зрозумілим, що із саморуйнацією неможливо боротися лише релігійними чи карними санкціями. Суїцид не можна просто засуджувати – його потрібно зрозуміти і попередити. Пояснення природи самогубства теж має свою історію, що тісно пов’язана з тим ставленням до цього вчинку, яке нав’язувалося людям суспільною ідеологією. В давні часи самогубців вважали оплутаними злими духами, у середньовіччі в християнському світі – одержимими бісами сьогодні ми нерідко натрапляємо на думку, що вчинок самогубства – це наслідок психічної патології. Розставити крапки над і можуть лише ретельні цілеспрямовані наукові дослідження. Початок системних наукових досліджень самогубства належить до другої половини XIX ст., коли вперше були описані окремі спостереження і висловлені припущення щодо характеру суїцидальної поведінки серед різних контингентів психічнохворих і здорових осіб. У розв’язанні проблеми взаємозв’язку самогубства з душевним захворюваннями з самого початку сформувалося кілька тенденцій
1) утотожнення самогубств з божевіллям (Ж. Фальре, 1822; П. Пінель
1829); 2) заперечення будь-якого зв’язку між самогубством і психічними хворобами (П. Булацель, 1900; Е. Дюркгейм, 1912); 3) визнання можливості суїциду у здорових осіб, і у хворих (Е. Крепелін, 1893: істинне значення суїцидальної поведінки в кожному окремому випадку може бути зрозумілим лише з огляду на весь комплекс факторів

17 І. В. Попов, 1898 та Л. А. Прозоров, 1913: погляд на самогубство як на прямий наслідок душевної хвороби є упередженням. Перший із зазначених напрямків сформувався під впливом пояснення, запропонованого церквою самогубство – це результат божевілля, що виникає через те, що вдушу проникають біси, які пожирають її зсередини. Проте вже уст. таке тлумачення стало недостатнім, і тому була потрібна належна аргументація, обґрунто- вана на науковій теорії. Другий напрямок виник у зв’язку зі встановленням кореляції між рівнем самогубстві кризовими процесами у суспільстві, сім’ї, переживанням кризової ситуації окремою особистістю. Фундатори цього напрямку шукали основні чинники суїциду поза межами особистості в соціальному середовищі. Виникнення третього напрямку стало можливим завдяки систематизації досвіду клінічної практики та спеціальним науковим дослідженням багатьох видатних психіатрів кінця XIX – початку XX ст. [10]. Згідно з психопатологічною концепцією, суїцид – це завжди аутоагресивний акт психічнохворої людини. Проте значна частина суїцидів здійснюється психічно здоровими людьми в результаті соціально-психо- логічної дезадаптації. Тому з’явилася інша концепція – концепція непатологічних суїцидальних ситуаційних реакцій, з позицій якої суїцид розглядається як природна загальнолюдська реакція на екстремальні умови.
Суїцид (лат. sui – себе і саеdеrе – вбивати) – навмисне само- ушкодження зі смертельним фіналом. Замах людини на власне життя кваліфікують як самогубство за умови, що вона усвідомлює значення своїх дій і керує ними. У всіх інших випадках здійснення людиною дій, які завдають шкоди її психічному чи фізичному здоров’ю, кваліфікується як аутоагресивна поведінка/нещасний випадок.
Аутоагресивна (грец. асам і лата напад) поведін-
ка – специфічна форма особистісної активності, спрямована на завдання шкоди своєму соматичному здоров’ю. Розрізняють такі види аутоагресивної поведінки:
1)
суїцидальна поведінка – усвідомлені цілеспрямовані дії, метою яких є позбавлення себе життя
2)
суїцидальні еквіваленти – неусвідомлені дії та зумисні вчинки, які призводять до фізичного/психічного саморуйнування або самознищення, хоча на це не розраховані
3)
несуїцидальна аутоагресивна поведінка – різні форми навмисних самоушкоджень, метою яких не є добровільна смерть або реалізація яких безпечна для життя.

18 Отже, суїцид (самогубство) є крайнім проявом аутоагресивної поведінки. Поряд з цими існують і такі поняття, як суїцидальні
тенденції або суїцидальна поведінка.
Суїцидальні тенденції, або суїцидальна поведінка, – це думки про самогубство, бажання і наміри вбити себе, суїцидальні мотиви, відповідні емоційні переживання (туга, безнадія, тривога, почуття провини, а також конкретні вчинки, спрямовані на заподіяння собі смерті. Внутрішніми формами суїцидальної поведінки є:

суїцидальні думки – міркування суб’єкта про відсутність цінності і сенсу життя, обґрунтування доцільності власної смерті, обмірковування способів і засобів самогубства

суїцидальні задуми – мисленнєві операції, в яких формується суїцидальний намір, обирається спосіб, визначаються засоби, час вчинення самогубства

суїцидальний намір – утворений із задумів і вольового рішення мотиваційний феномен, який пов’язує внутрішньопсихічний і зовнішньо-дієвий складники вчинку самогубства.
Зовнішніми формами суїцидальної поведінки є

завершений суїцид – цілеспрямований вчинок самогубства, який мав летальний фінал

суїцидальна спроба (парасуїцид) – цілеспрямоване оперування засобами самогубства, яке внаслідок певних обставинне завершується смертю. Видатний російський психіатрі патопсихолог О. Є. Лічко пропонує таку класифікацію суїцидальної поведінки
1. Демонстративна суїцидальна поведінка – розігрування театральних сцен із зображенням спроб самогубства без усякого наміру справді покінчити із собою, іноді з розрахунком, що вчасно врятують. Усі дії починаються, щоб залучити чи повернути втрачену до себе увагу, розжалобити, викликати співчуття, позбутися від неприємностей, що загрожують, чи, нарешті, щоб покарати кривдника, звернувши на нього обурення оточуючих, чи завдавати йому серйозних неприємностей. Потрібно враховувати, що демонстративні за задумом дії внаслідок необережності, неправильного розрахунку чи інших випадків можуть обернутися фатальними наслідками. Оцінка вчинку як демонстративного вимагає ретельного аналізу всіх обставин. Більшість спеціалістів зазначають, що така оцінка підліткового суїциду неприпустима. Афективна суїцидальна поведінка
, – суїцидальні спроби, здійснені на висоті афекту, який триває лише хвилини, але іноді через напруженість ситуації може розтягуватися на години. У певний момент тут виникає думка піти з життя чи припускається така можливість. Проте тут також існує ціла гама переходів від імпровізованого на висоті афекту суїцидального спектаклю до майже позбавленого будь-якої демонстративності щирого, хоча і скороминущого бажання покінчити із собою. У першому випадку мова йде про демонстративну поведінку, але таку, що розгортається на тлі афекту – афектив-
на демонстрація. В інших випадках афективна суїцидальна спроба може бути доповнена демонстративними діями, бажанням, щоб смерть справила враження. Зрештою, істинний замах на самогубство може відбуватися також на висоті афективної реакції інтра- пунітивного типу.
3. Істинна суїцидальна поведінка. Виникає обміркований, нерідко поступово виношений намір покінчити із собою. Поведінка будується так, щоб суїцидальна спроба була ефективною, тобто суїцидальним діям не перешкодили. У залишених записках, зазвичай, звучать ідеї самозвинувачення, записки більш адресовані самому собі, ніж іншим, чи призначені для того, щоб виправдати близьких. На рубежі XIX–XX століть з’явилася перша, соціологічна, теорія суїциду. Потім до неї додалися антропологічна і психіатрична теорії. Згодом число теорій множилося психоаналітична, біохімічна, макроприродна й ін.
Соціологічна суїцидологія, засновником якої був Е. Дюркгейм, трактує аутоагресивну поведінку як одну з моделей девіантної поведінки, галузь соціальної патології. Сам Е. Дюркгейм виділяє три
основні категорії суїцидів:

егоїстичне самогубство, початок котрого – у відчуженості. Людей, що здійснюють такого виду самогубство, мало що поєднує з навколишнім світом, іншими людьми вони схильні до самотності, постійного аналізу стану своєї свідомості. У цьому разі “розв’язка немає в собі нічого пристрасного людина точно й задовго визначає часі спосіб своєї смерті останні хвилини її життя забарвлені спокійною меланхолією вона до самого кінця не припиняє самоаналіз. Про егоцентричне самогубство йдеться й тоді, коли людина вбиває себе, усвідомивши неможливість свого подальшого легкого і безбідного життя, орієнтованого на забезпечення чуттєвих задоволень вбиває себе з іронічною байдужістю, спокоєм і своєрідною простотою

20

альтруїстичне самогубство здійснюють люди, котрі тісно пов’язані з іншими людьми, колективом і готові піти заради інших на все
(пілоти-камікадзе часів Другої світової війни, наші сучасники, які здійснювали самоспалювання, щоб привернути увагу до певної проблеми. Цей вид самогубства найчастіше характеризується тією ясною вневн- еністю, яку породжує почуття виконаного обов’язку. Інколи цей акт може мати більш пристрасний і менш свідомий характер – це поривання віри й ентузіазму

анемічне самогубство здійснюється у пристрасному роздратуванні, розчаруванні чи гніві, коли раптово і шокуюче змінюються стосунки людини з суспільством. Йому часто передує вбивство тієї людини (чи людей, яких суїцидент звинувачував у своїх нещастях. До цього ж виду Е. Дюркгейм відносив самогубства, здійснені людьми, що втомилися від безкінечної гонитви за недосяжною метою, в якій їхні бажання не лишене задовольняються, а збуджуються ще сильніше. Це збудження залишає по собі знесилення і відразу до життя (Сенека: Скільки людей кличуть смерть тому, що, випробувавши всі можливі зміни, вони роблять висновок, що їм знайомі вже всі відчуття і нічого нового вони відчути не можуть. Автор наведеної вище класифікації самогубств зазначає, що в реальному людському досвіді описані види не завжди спостерігаються у чистому вигляді анемія може поєднуватися з альтруїзмом чи егоїзмом, так само водному вчинкові можуть проявлятися егоїзмі альтруїзм одночасно [9]. Послідовники Е. Дюркгейма розвинули соціологічну суїцидоло- гію, виявивши низку закономірностей, які пов’язують рівень суїцидів із суспільними процесами, що дозволяє прогнозувати сплески самогубств. Однак, користуючись постулатами соціальної теорії, можна до певної міри пояснити причини самогубств лише у соціально неблагополучних країнах. Тоді, коли мова йде про країни з меншим тиском суспільства на особистість, такий підхід виявився неадекватним. Тому тут однією з альтернатив соціальній суїцидології постала антропологічна теорія, яка пояснює самогубство через процеси, що відбуваються в людській психіці. Так, за З. Фрейдом, людині притаманні два основних інстинкти – інстинкт життя (Libido) та інстинкт смерті (Tanatos). У момент кризи душі співвідношення між свідомим і несвідомим порушуються, несвідоме набуває сили, вповні проявляючи один із інстинктів. Іноді бажання смерті виявляється сильнішим, ніж бажання життя. Здій-

21 снюючи аутоагресивний вчинок, людина вбиває в собі інтроєкто- ваний об’єкт любові, до якого відчуває амбівалентні почуття. Крім того, з віком Libido слабшає, Т стає все сильнішим і реалізує себе повністю, лише довівши людину до смерті. Щоправда, панування Т майже ніколи не буває абсолютним – це відкриває можливість попередження самогубства [10]. Засновник індивідуальної психології А. Адлер вважав, щодо самодеструкції може спонукати комплекс неповноцінності, якого кожен набуває з дитинства. У цьому контексті самогубство – прихована атака на інших людей, через яку індивід намагається подолати свою неповноцінність, викликавши до себе жаль і осуд тих, хто відповідальний за його занижену самооцінку.
К. Меннінгер, послідовник школи психоаналізу, виділив три
глибинних мотиви, наслідком одночасного виникнення яких однозначно виступає самогубство

бажання вбити – суїциденти, як правило, інфантильні особи, тому на перешкоди ужитті найчастіше реагують гнівом

бажання бути вбитим – суїцид являє собою крайній ступінь підлеглості людина не може витримати докорів сумління і тому бачить спокутування провини лише у припиненні життя

бажання вмерти – поширене серед людей, які схильні до невиправданого ризику, а також серед хворих, які вважають смерть єдиним засобом від мук і страждань. Якщо ці мотиви актуалізуються неодночасно, то прояви аутоагресив- ної поведінки набувають значно м’якших форм, ніж суїцид [30, 61–63]. У різних психоаналітичних трактуваннях суїцид розглядається як спосіб боротьби з фруструючими зовнішніми силами і досягнення безсмертя як засіб домогтися відчуття всемогутності шляхом повернення до раннього нарцисизму як наслідок порушення психосексуального розвитку в результаті відсутності важливих осібна вирішальних стадіях розвитку як метод відновлення втраченого об’єкта любові і возз’єднання з ним несвідомий протест проти наявних міжособистісних стосунків бажання духовного відродження і відновлення контакту з самим собою шляхом руйнування его. З погляду гештальтпсихології людина й навколишнє середовище складають поле, сутністю якого є цілісність і взаємозалежність.
Зв’язок між ними здійснюється через контакту ході якого виникає психічна реальність і відбувається психологічний розвиток особистості. Процес контактування виділяє для людини в цьому полі

22 актуальні фігури, що визначаються її прагненнями, бажаннями і потребами. Контактуванню і його усвідомленню заважає ряд феноменів, які виникають на межі контакту. Людина використовує ці феномени, щоб не дозволити здійснення контакту. Ці феномени представлені захисними механізмами. Вони з різною мірою інтенсивності роблять свій внесок у походження саморуйнівної поведінки. У гештальтпсихології прийнято виділяти чотири захисних механізми. Відповідно до цього О. Моховиков розглядає чотири вектори
суїциду.
Інтроективний вектор – контакт із навколишнім середовищем переривається на стадії виникнення фігури людина вбирає в себе стандарти, цінності, норми і правила, які мають зовнішнє походження, і замінює власні бажання бажаннями іншої людини чи групи. Без здорової інтроспекції виявляється неможливим навчання і виховання. людина-інтроектор завжди робить так, як вимагають від неї інші. В її мовленні часто чути предикати Я повинен, Так належить тощо. Тому інтоективний вектор найбільше виражається в альтруїстичному самогубстві (за Е. Дюркгеймом): самогубство заради певної ідеї, на благо інших тощо. Особливо чутливі до вторгнення інтроектів підлітки.
Проективний вектор – використовуючи цей захисний механізм, людина приписує оточенню щось таке, що реально належить їй. Зазвичай це стосується бажань і емоцій, за які людина не хоче відповідати сама. Через проективну установку людина поступово віддаляється від інших людей, які, на її думку, проявляють певні непривабливі якості (насправді її власні, спроектовані назовні, і в результаті відчуває пригніченість чи депресію. У крайній точці руху за цим вектором виникає феномен анемії (за Е. Дюркгеймом), при якому самознищення є реакцією на невдачі в пристосуванні до соціальних змін. Суїциденти з переважанням проективного вектора самогубства схильні до агресії, недовірливості, підозрілості й до вибору найбільш брутальних способів саморуйнації.
Ретрофлексивний вектор – людина зупиняє свою активність нарівні конкретної дії її почуття чи бажання не виходять назовні вона починає сама себе любити, ненавидіти чи вести нескінченний внутрішній діалог. У бесіді ретрофлексія проявляється у вживанні зворотної частки “ся” і займенника себе, а також у прагненні до надмірного самоконтролю. Самогубство стає крайньою межею розвитку ретрофлексії: людина вбиває себе замість того, щоб знищити

23 того, хто змусив її страждати. У ретрофлексивному векторі суїциду одночасно поєднуються, щонайменше, дві ознаки тріади К. Меннін-
гера: бажання вбити і прагнення бути вбитим. Ретрофлексивний вектор найбільш характерний для егоїстичного самогубства за термінологією Дюркгейма. Ретрофлексивним самогубствам притаманна продуманість деталей, наявність плану самознищення.
Конфлюентний вектор – виявляється у стані, коли людина перешкоджає виникненню фігури, тому її психічна реальність представлена фоном сприйняття. Ужитті цей стан найбільш характерний для немовляти у злитті з матір’ю. Пізніше можлива конфлюенція з певною соціальною групою, значимою людиною чи незавершеним переживанням. Конфлюенція є дуже енергетично зарядженим станом. Енергія й активність індивіда – надзвичайно високі, що й зумовлює немалий ризик, а також інструкцію самознищення. У бесіді конфлюенція проявляється у вживанні індивідом безособових форм (Якось сумно, займенниками чи тверджень від третьої особи (Люди часто потрапляють у нестерпні ситуації.
Конфлюентний вектор набуває значення за суїцидальної поведінки у молодому віці, при виникненні у молоді високої міри злиття з групою приналежність до тоталітарної секти з деструктивним культом) чи зі значимою людиною, яка зважилася на самогубство (зараження аутоагресивною поведінкою – ефект Вертера). Носіїв конфлюентно- го варіанта психологічного захисту О. Моховиков визнає однією із серйозних груп ризику самогубства [13, 52]. З погляду теорії діяльності й теорії адаптації, суїцид – наслідок соціально-психологічної дезадаптації особистості в умовах мікро- конфліктів. Це дія, яка підпорядковується конкретній меті покінчити з життям, але включається у більш широку систему предметної діяльності з відповідним їй мотивом. Мета суїциду і мотиви діяльності, в яку він включений, як правило, не збігаються, а співвідношення мети і мотиву складає особистісний сенс самогубства для суб’єкта. Неоднозначність особистісного сенсу суїциду може бути описана такими типами протест, помста, заклик, уникнення, самопокарання, відмова. У напрямку від першого типу до останнього відбувається наближення мети суїциду до мотиву, внаслідок чого зростає бажання смерті, істинність суїцидальних намірів, збільшується медичний ризик і летальність суїцидальних дій. Різні особи по-різному адаптовуються до негативних життєвих умові зміну соціумі. Визначальним чинником вибору конкретної

24 моделі поведінки є позиція особистості, визначення та оцінка нею характеру змін. Суїцидно-небезпечною вважають позицію суб’єкта щодо зміну ситуації, яку він тлумачить як безвихідну, безнадійну, програшну. Дослідники виділяють такі її ознаки

фіксованість позиції: суб’єкт нездатний змінити образ ситуації, вільно маніпулювати його елементами в просторово-часових координатах

розміщення суб’єкта в точці прикладання загрозливих сил, погляд на ситуацію зсередини, нездатність дистанціюватися від неї. Звуження смислової сфери особистості порівняно зі сферою конфліктної ситуації – відбувається за рахунок обмеження уявлень про власні ресурси і наростаючої ізоляції від оточення. Ізольованість і замкнутість позиції у структурі усвідомлення конфліктних відносин замість адаптивної позиції Ми – вони установлюється значно вразливіша, Я – вони, що свідчить про відчуження особистості, втрату нею зв’язку з референтними групами, порушення ідентифікації

пасивність позиції: уявляючи загрозу змін, суб’єкт не здатен зосередитися на конструктивних щодо її нейтралізації діях внаслідок цього відбувається знецінення відомих суб’єкту варіантів рішення проблемних ситуаційне актуалізуються знання, уміння, досвід

нерозвинутість у часовій перспективі: майбутнє уявляється суб’єкту тільки як продовження або поглиблення наявної стуації, що підводить його до суїцидальної межі. Загальними показниками соціально-психологічної дезадаптації є виразні зміни у психіці і поведінці людини зниження рівня виконання нею своїх соціальних функцій, переважання негативних емоцій, можливі невропатичні синдроми, дисфорія. Показниками глибини дезадаптації є серйозність порушення звичних умов життя індивіда та його функціонування в цих умовах його ставлення до цих порушень ступінь волі до життя, готовність ефективно пристосовуватися до нових умов. Під час формування дезадаптуючих ситуативних реакцій переважають дистимічні (грец. dys – порушення і thymos – настрій пригнічений настрій) переживання нерішучості, втоми, самотності, покинутості, відчуженості, ізоляції, безпорадності, суму, душевного болю. Дезадаптивні ситуативні реакції не є патологічними. Формування дезадаптивних ситуативних реакцій відбувається або як внутрішній конфлікт, або під впливом зовнішніх чинників. Обидва

25 цих джерела, як правило, поєднуються, однак у кожному конкретному випадку провідна роль належить одному з них.
Внутрішній конфлікт – це суперечність між двома тенденціями всередині особистості (напр., між обов’язком і пристрастю. Основою внутрішнього конфлікту здебільшого виступають характерологічні особливості особистості. Він виникає у ще благополучній зовнішній ситуації. Внутрішня конфліктність особи деформує її поведінку, спілкування, нагнітає погіршення зовнішньої ситуації. Виникнення первинного, незалежного від ситуативних впливів душевного конфлікту може спричинити емоційна ригідність як риса особистості, котра суперечить високій домінантності й потребі самоствердитися. Істотним чинником формування внутрішнього конфліктує неадекватність самооцінки.
Зовнішні чинники – умови життя особистості, особливості її спілкування з іншими людьми. Впливи зовнішніх чинників провокує некомпетентність особистості в певній сфері її діяльності чи у соціальних стосунках незалежно від глибини усвідомлення нею рівня своєї компетентності. Формування цього типу дезадаптивних ситуативних реакцій сприяє підвищена тривожність суб’єкта, внаслідок чого бурхливі емоційні реакції на зовнішні впливи посилюють у його сприйнятті міру їхнього руйнівного впливу. Конфлікт, стрижнем якого є неможливість задоволення значущих потребі котрий не розв’язується, а наростає, трансформується у життєву кризу – тривалий і глибокий внутрішній конфлікт, що знецінює сенс життя, світоглядні цінності.
Стадії наростання життєвої кризи (за Т. Титаренко):
1. Наростання немотивованої тривожності, напруженості, дратівливість, апатія, зникнення почуття гумору породжені невдоволенням людини ситуацією і своєю активністю.
2. Поява страхів у зв’язку із песимістичними прогнозами на майбутнє, почуттям безсилля. Суб’єкт відмовляється від раніше поставлених цілей. У нього з’являються психосоматичні порушення, хронічна втома.
3. Стабілізація переживання безнадії й відсутності сенсу існування. Втрачається здатність планувати майбутнє, катастрофічно звужуються життєві перспективи, руйнуються найважливіші цінності, виникають суїцидальні думки і наміри. Сутність психологічної кризи полягає в дисбалансі конструктивних і руйнівних тенденцій у психіці особистості, що породжує

26 дезадаптивні ситуативні реакції, крайнім варіантом яких може бути суїцид [51, с. Одну з останніх теорій самогубства – психокультурну, яка поєднує в собі краще з соціологічної та психіатричної, запропонував відомий сучасний суїцидолог М. Фарбер. Його теорію ще називають генеральною. Однак деякі фахівці вважають, що і вона не враховує низки факторів, які ні в якому разі не можна ігнорувати. М. Фарбер характеризує самогубство як свідоме, навмисне і швидке позбавлення себе життя [58]. Сучасні американські вчені Норман Фабероу і Едвін Шнейдман також провадять свої дослідження в межах психокультурної теорії. Н. Фабероу до саморуйнівної поведінки людини відносить завершені та незавершені самогубства, алкоголізм, наркоманію, недотримання лікувальних рекомендацій, невиправдану схильність до ризику, трудоголізм тощо. Е. Шнейдман створив оригінальну типологію індивідів, які відіграють безпосередню, часто свідому роль у наближенні своєї смерті
1) шукачі смерті, котрі зумисне розлучаються з життям, зводячи можливість врятуватися до мінімуму
2) ініціатори смерті, котрі свідомо наближують її, наприклад, важкохворі, відмовляючись від системи життєзабезпечення
3) гравці зі смертю, схильні випробовувати ситуації, коли на кону опиняється життя, а можливість виживання дуже мізерна
4) схвалюючі смерть, котрі не прагнуть активно до свого фінішу, алей не приховують суїцидальних намірів (характерно для людей похилого вікуй емоційно нестабільних підлітків та юнаків) [41]. Одна зі стратегій – ретроспективний аналіз – психологічна аутопсія, при котрій клініцисти й дослідники намагаються отримати інформацію про минуле самогубці й зібрати якнайповнішу інформацію про його особистість на основі фактів з його життя. Родичі, друзі, близькі знайомі та лікарі суїцидента можуть пригадати певні висловлювання, дії і вчинки, які допомагають висвітлити його окремі особистісні якості. Інша стратегія дослідження проблеми суїциду – вивчення людей, які залишилися жити після спроби самогубства. Зазвичай, люди, які здійснили парасуїцид, і люди, які здійснили завершений суїцид, можуть суттєво відрізнятися за різними характеристиками. Отже, очевидно, що сучасні знання про самогубство не можна назвати класичними, а проблема суїциду ще має гостру потребу в комплексних дослідженнях у різних галузях науки про людину.

27


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал