Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів ІІІ-IV рівнів акредитації




Сторінка11/18
Дата конвертації01.01.2017
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18
1.6.4. Соціально-психологічні особливості суїцидальної поведінки
засуджених

Важливе значення для соціальної психології та юриспунденції має актуалізована на сучасному етапі проблема суїциду серед осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Як свідчать результати численних досліджень, утримуватння людини під арештом сприймається і оцінюється нею як максимальна за дією стресогенна ситуація. Поряд з такими типовими для життя подіями, як смерть одного з подружжя, розлучення, невилікована хвороба тощо, вона здатна обумовлювати суїцидальну поведінку. Перебуваючи в місцях позбавлення волі, людина відчуває на собі дію одночасно кількох стрес-чинників, що, як відомо, призводять до втрати особистісних резервів і здатності до пристосування. В умовах
пенітенціарних закладів до таких стрес-чинників належать
(Я. Кондратьєв, В. Васильєв): ізоляція від суспільства і розміщення в замкнутому середовищі наявність певного режиму (дію цього стрес-чинника одні науковці вважають позитивною, оскільки режим привчає до дисципліни, дотримання елементарних правил поведінки, а отже є хорошим засобом ресоціалізації; інші науковці – негативно, оскільки він нівелює особистість як таку, позбавляє її індивідуальності тощо різке обмеження потреб

141 зміна звичного стереопиту життя постійне спілкування з обмеженим колом осіб примусове включення до одностатевих соціальних групі т.ін. [21]. Зазначені стрес-чинники обумовлюють своєрідну динаміку емоційних станів засуджениих, в якій з моменту арешту ідо звільнення можна спостерігати декілька критичних для особистості та сприятливих для суїциду періодів. А саме
1.
Період після арешту. Перебування людини у слідчому ізоляторі супроводжується постійним переживанням нею страху перед майбутнім покаранням. Як відомо, умовив деяких слідчих ізоляторах значно гірші від тюремних чи інших установ виконання покарання. Атому, якщо в них потрапляє особа зі слабкою вольовою регуляцією, низьким самоконтролем та слабкими психологічними механізмами захисту, можливим стає припущення, що, якщо не суїцидаальна поведінка, то принаймні суїцидальні думки для неї будуть типовими питання винності чи невинності такої особи ми заразне розглядаємо, хоча, зрозуміло, що її невинність у цьому випадку буде ще одним провокуючим суїцид чинником.
2.
Період, що настає після набуття вироком законної сили (психічний стан людини характеризується здебільшого апатією, а в окремих випадках – готовністю спокутувати провину.
3.
Період, що настає після прибуття до установ виконання пока-
рань (це найбільш травмуючий психіку людини період, коли найгостріше відчувається зміна звичного стереотипу життя та спілкування, обмеження потреб, ворожість нового оточення. В емоційній сфері людини домінують виключно почуття безнадійності та приреченості. Психологи називають стан людини у цьому періоді психологічним паралічем або психологічною смертю. Перебуваючи в ньому, вона найбільше схильна до суїциду.
4.
Період появи і розвитку інтересів (виробляється стратегія і тактика поведінки людини в нових умовах. Цей і наступний період характеризується відносним спокоєм, без проявів гострих деструктивних форм поведінки.
5.
Період відносної особистісної стабілізації (реалізуються знайдені можливості виживання може виникнути переоцінка цінностей.
6.
Період, що передує звільненню. Приблизно за 3–8 місяців до звільнення починається ще один небезпечний і напружений період. У цей час психіка багатьох людей не витримує величезного тиску, пов’язаного з очікуванням волі, атому деякі з них здійснюють спробу

142 втечі з місць позбавлення волі, інші завдають собі різних тілесних ушкоджень різної міри тяжкості, ще інші – намагаються накласти на себе руки. Як свідчить практика, серед детермінантів поведінки останніх можна виокремити їх особистісні характеристики (сегестив- ність, домінування емоційної сфери над раціональною, слабкий самоконтроль та ін.), а також особливості зовнішніх соціальних чинників (відсутність сімї, роботи, житла і т. ін.) [9]. Психологічною проблематикою суїцидальної поведінки засуджених займається чимало науковців. Так, О. Ковальов, М. Тимонін та Е. Суслов за результатами проведеного дослідження виокремили риси соціально-психологічного портрету засуджених, схильних до суїциду. Їхні властивості демонстративна поведінка, неадекватні вчинки і висловлювання, метою яких є викликання співчуття від оточуючих. Афективність у діях суїцидентів пояснюється домінуванням слабкого типу нервової системи. Неможливість адекватно реагувати і сприймати навколишній світ розвиває у суїцидентів негативне ставлення до всього, що відбуваєтся. В зв’язку з цим у засуджених-суїцидентів спостерігається розвинутий негативізм, відсутність віри у свої можливості та соціальну підтримку. У суїци- дентів також відсутня віра в майбутнє та часова перспектива. Як уже зазначалося раніше, часова перспектива – це поняття, в яке індивід вміщує свої життєві цілі та плани. Вона серйозно впливає на його повсякденну поведінку. Атому відсутність позитивного образу майбутнього призводить до відсутності життєвих планів і обмеження часової перспективи теперішніми та минулим, що в свою чергу обумовлює дезорієнтацію та деформацію особистості [29]. Наявність зазначених характеристик впливає на появу і розвиток у суїцидентів агресивності. Вони дуже дратівливі, погано керують емоційним станом у стресових ситуаціях. Такі соціально-психоло- гічні характеристики, як образливість, почуття вини розвиваються у засуджених-суїцидентів унаслідок пережитої психологічної травми. Почуття вини спостерігається у всіх суїцидентів, але вони визначають себе винними не у вчиненні злочину, а втому, що завдали душевних страждань своїм близьким, яких позбавили спілкування з собою на час відбування покарання. Відомо, що у більшості засуджених існує стійкий імунітет проти самозасудження. Вони оцінюють призначене їм покарання як надмірно жорстке і несправедливе. Ніхто з них не переживає, як правило, каяття. Єдине їхнє дорікання проявляється як звинувачення себе зате, що попався. Таке зневаження і цинізм

143 стосовно потерпілих є своєрідним психологічним захистом, що дає змогу засудженим зміцнювати емоційно-вольовий рівень своєї поведінки. Вказані характерестики можна об’єднати в комплекс вини, формування якого підштовхує засуджених до вчинення самогубства.
Засудженим-суїцидентам притаманна вражена інтегральна поведінка. Вони замкнуті, пояснюють свою поведінку через власний світі його бачення. Нейротизм суїдицидентів проявляється, як правило, у вигляді невротичних розладів, які виникають унаслідок незадоволеності потреб. Невротикам притаманні дратівливість, гарячкува- тість, агресивність, швидка втомлюваність, неадекватна самооцінка і рівень домагать тощо.
Соціально-психологічний аналіз колективу засуджених дає можли-
вість виокремити в ньому таку структуру неформальних груп (В. Васи-
льєв, М. Єнікеєв, Я. Кондратьєва та ін.): лідери (найвищий щабель в ієрархії міжособистісних стосунків, який користується всіма благами і привілеями нейтральні (становлять так звану мовчазну більшість, яка віддає перевагу праці, навчанню і хорошій поведінці і яка підтримує позицію того кола осіб, яке дозволяє їм безконфліктно існувати співробітники з адміністрацією (головний мотив поведінки осіб цієї групи – якнайшвидше досягнення свободи. Вони користуються поблажливістю адміністрації, яка, проте, тим не позбавляє їх помсти іншими засудженими порушники або знехтувані (це особи, умови життя яких у місцях позбавлення волі найтяжчі. Вони опиняються в подвійній ізоляції з одного боку – це ізоляція від суспільства, аз іншого – ізоляція від собі подібних. Це найбільша група ризику стосовно суїцид- дальної поведінки. Повне ігнорування іншими засуджених, найтяжча і найгірша кара поряд з деякими особистісними характерристиками ослаблена морально-вольова регуляція, нетрадиційна сексуальна орієнтація тощо) стають головними детермінантами суїциду серед них [75]. У цьому контексті важливо розглянути ті соціально-психологічні мотиви, приводи і причини, що детермінують суїцидальну поведінку. М. Мелентьєв та А. Тищенко підкреслюють з цього приводу, що чітко диференціювати ту чи іншу причину суїцидального вчинку неможливо. Дуже часто уході дослідження виникає комплекс причин. Натомість із наукової точки зору цілком виправданим є виокремлення однієї причини як домінуючої в генезисі формування суїцид- дальних тенденцій особистості. Враховуючи сказане, автори звер-

144 тають увагу на такі причини 1) конфлікту сім’ї (засуджений тяжко переживає розрив сімейних відносин, тим більше, якщо рідні від нього відмовилися 2) факт винесення вироку і визнання особи винною) глибоке каяття і переживання за вчинене 4) конфліктні взаємостосунки в місцях позбавлення волі з іншими засудженими 5) групова ізоляція, групове невизнання, групове відторгнення (це складне соціально-психологічне явище, яке має яскраво виражену антигромадську спрямованість будучи результатом негативних взаємовідносин в середовищі засуджених, відторгнуті особи змушені займати найбільш низьке становище в її статусно-рольовій структурі 6) неадекватна сексуальна поведінка 7) негативні явища субкультури засуджених (наявність традицій карної романтики, хибних уявлень про честь і гідність 8) негативне ставлення до засудженого відповідно до виду його правопорушення (репутація є тим важливим критерієм, який визначає статус засудженого у соціальній ієрархії неформального середовища. Саме тому в середовищі засуджених з більшою значущістю, ніж в інших соціальних групах, певні види правопорушень користуються повагою і наділені потенціалом автоматично підвищувати статус засудженого, а інші знижують його, абощо набагато гірше, викликають обурення та гнів, роблять засудженого об’єктом зневаги та образ 9) авторитетність – неавторитетність особистості, відповідно до місця її якостей на шкалі цінностей, прийнятих у середовищі засуджених 10) види взаємовідносин серед засуджених [41]. Проблема самогубства серед засуджених має ще один аспект вияву. Йдеться про психологічні та соціально-психологічні зміни особистості тих засуджених, що відбувають довічне покарання або отримували раніше найвищу міру покарання. Саме ці зміни обумовлювали їхню суїцидальну поведінку (відомо, що людина легше переносить важку, але швидкоплинну муку, ніж довгу і відносно легшу. Соціально-психологічний стан таких засуджених характер- ризується глибокою депресією, апатією, втратою почуття реальності, фізичною і розумовою деградацією, байдужістю до оточення, небажанням спілкуватися. Найбільшого ураження в них зазнає сфера ціннісних орієнтацій та потреб. Як зазначають В. Морогін і Г. Залевський, в умовах довічного ув’язнення одні потреби і цінності взагалі втрачають сенс, інші – набувають гіпертрофованого значення. Результати проведеного ними дослідження засвідчують, що такими потребами і цінностями для засуджених є насамперед здоров’я, честь і особиста свобода [29].

145 За критерієм достовірності суїцидальної поведінки та наявності виражених психологічних характеристик усіх засуджених-суїциден- тів можна поділити на істинних, афективних, демонстративних, прихованих і неправдивих (О. Ковальов, М. Тимонін, Е. Суслов).
Істинні суїциденти: спробу самогубства вчиняють, як правило, під впливом подій, що справили на них величезний вплив. У випадку невдалої спроби самогубства вони виношують думку про її повторення. Афективні суїциденти: вчиняють самогубство після події, яка має для них високий емоційний фон. Вони позбавляють себе життя у стані афекту. Демонстративні суїциденти: вчиняють самогубство для демонстрування іншим значущості власної персони, привертання уваги до події, що відбувається в пенітенціарному закладі. Приховані
суїциденти: засуджені, поведінка яких не супроводжується яскравою суїцидальною спрямованістю вони мають стійкі суїцидальні цілі та плани, реалізації яких залежить від збігу сприятливих обставин. До числа неправдивих суїцидентів належать засуджені, що перебувають у пенітенціарних закладах на спеціальному обліку через висловлювання про готовність здійснити самогубство. Такі засуджені ніколи не здійснювали спроб суїциду і самоушкоджень. Практика свідчить, що серед засуджених найбільший відсоток становлять істинні та афективні суїциденти [9].

1.7. Особливості роботи психолога з клієнтами із суїцидальними
намірами

Самовбивство вважається страшною, безсоромною справою. Тому деякі консультанти, працюючи з депресивними клієнтами, мимоволі нехтують такою можливістю і вважають, що клієнт не може навіть думати про це. Якщо консультант проявляє таку сліпоту, виникає більша небезпека для благополуччя і навіть життя клієнта. Проблема полягає, як правило, не в приховуванні самогубцем своїх намірів, а втому, що його не почують, коли йтиметься про них.
Розрізняють спробу самогубства (парасуїцид) і реалізоване самогубство. Заданими цит. за Kennedy, 1977), жінки в чотири рази частіше, ніж чоловіки намагаються покінчити життя самогубством, а чоловіки в чотири рази частіше схильні до самогубства. Важливе питання, хто все-таки і в яких ситуаціях частіше здійснює самогубство. Уже згадувалося, що не всі люди у стані депресії

146 намагаються здійснити самогубство, але не в депресивному стані самогубство здійснюється дуже рідко, що дає змогу охарактеризувати
такі групи потенційних самогубць:
1. Одинокі чоловіки (розлучені і які не мають близьких друзів, старші 40 років.
2. Особи, які проживають самі.
3. Алкоголіки.
4. Люди, які пережили втрату близьких.
5. Люди похилого віку, які мають соматичні захворювання.
Є дві умови, що сприяють спробам самогубства. Перша – збільшення стресу до рівня, що важко переживається клієнтом. Друга – нездарність здолати стрес ні самому, ні за допомогою інших. Як правило, рішення про самогубство не виникає раптово. Часто йому передує серія спроб поділитися своїми намірами з іншими людьми. Найбільша ймовірність спроби самогубства випадає на вершину екзистенційної кризи.
Coleman (1972) вирізняє три фактори, які дуже підвищують ри-
зик при схильності до самогубства: міжособистісні кризи, падіння рівня самооцінки, втрата смислу життя й перспективи.
Shnidman (1969) вирізняє чотири умови, що сприяють можливості самогубства
1. Депресія.
2. Дезорієнтація з галюцинаціями.
3. Намагання повернути втрачений контроль над оточенням (наприклад, смертельно хвора людина може спробувати здійснити самогубство, щоб взяти під контроль час своєї смерті.
4. Залежність від інших і велике невдоволення таким становищем. Дуже важлива риса потенційного самогубця – амбівалентність. Вона ускладнює розкриття дійсних намірів. Тому про тих, хто намагався здійснити самогубство, інколи можна почути Несхоже на депресію. Учора ввечері в нього був хороший настрій.

Завдання консультанта
Консультант, зустрічаючись із клієнтом, що має суїцидальні наміри, передусім зобов’язаний проаналізувати власні настанови й почуття власного самогубства, знати їх наперед. У роботі ніколи не слід приховувати своїх справжніх почуттів. Тісний контакт із консультантом може стати міцною ниткою, що пов’язує людину, яка втратила останню надію з життям.

147 Інколи допускають, що обговорення з клієнтом можливості самогубства лише підсилює їх наміри. Однак, як правило, бесіда про почуття, що підштовхують до самогубства, зменшує вірогідність реалізації намірів. Тому консультант не повинен ухилятися від обговорення з депресивним клієнтом проблеми самогубства. Цим він показує клієнту, що думки про самогубство можуть бути сприйнятій зрозумілі іншою людиною. Розглядаючи дуже серйозно будь-який намір самогубства, все ж слід не забувати про змогу маніпулятивної загрози, щоб переконати консультанта уважливості своєї проблеми і претендувати на максимум його часу. Більшість симулянтів є істеричними особами. Деякі клієнти говорять про самогубство з бажання відомстити тим, хто нібито недостатньо їх любить. Загалом елемент ворожості міститься майже в кожному самогубстві. Зустрівшись у консультуванні з депресивним клієнтом, який висловлює суїцидні наміри, дуже важливо оцінити ризик їх реалізації. Від правильного прогнозу може залежати життя клієнта. За думкою
Pretsee (1972), якщо людина вже обрала спосіб самогубства, який обов’язково гарантує смерть, і цей спосіб є легкодоступним, то ризик суїциду стає дуже значним. Ступінь очевидності самогубства консультант може з’ясувати, коли поставить клієнту другорядні запитання (Bird, 1973). Запитувати прямо – Чи не збираєтесь ви здійснити самогубство — небажано, тому що таке запитання спонукає клієнта до заперечення. Ефективна також практика поступового розпитування клієнта, а саме
Консультант: Як Ваші справи Клієнт знизує плечима. Консуль-
тант: Не все добре Клієнт трясе головою. Консультант: Сумно
Клієнт киває головою. Консультант: Усе здається безнадійним
Клієнт: Так. Консультант: Життя інколи здається безнадійним
Клієнт: Інколи. Консультант: Чи часто Видумаєте проте, що хотіли б померти Клієнт: Більшу частину часу. Консультант: Виникає бажання покінчити з життям? Клієнт: Інколи. Консультант: Обдумували Ви, як це зробити Клієнт: Ще так далеко не зайшов. Така поступовість опитування дає змогу точніше дізнатися, як далеко зайшов клієнту своїх думках про смерть. Очевидно, що клієнт має явні суїцидні наміри, однак прямої загрози самогубства немає. Засновник логотерапії V. Frankl пропонує оцінювати замість вірогідності самогубства величину життєвого потенціалу і запитувати клієнта не про причину небажання жити, а про зміст життя для нього.

148 Чим більше знаходиться ниток, що зв’язують клієнта з життям, тим менша ймовірність самогубства. Існують певні правила консультування осіб, які мають намір самогубства (Schuts, 1982; Berman,
Cohen-Sandler, 1983; цит. за Corey, 1986, Вігої, 1973; Kennedy, 1977).
Концентровано завдання консультанта можна сформулювати так
1. З такими клієнтами треба частіше зустрічатися.
2. Консультант має звертати увагу суїцидного клієнта на позитивні аспекти його життя. Наприклад Ви згадували, що раніше багато чим цікавились. Розкажіть про свої захоплення або Завжди є заради чого жити. Що думаєте про це Такі запитання допомагають клієнту вишукати ресурси для подолання важкого стану життя.
3. Дізнавшись про намір клієнта здійснити самогубство, не слід панікувати, намагатися відвернути його якимось заняттям і застосовувати моралізаторство (Від цього нічого не зміниться, Чи знаєте Ви, що релігія вважає самогубство величезним гріхом. Така тактика лише переконує клієнта, що його ніхто не розуміє, і консультант

також.
4. Спеціаліст повинен залучити до роботи з клієнтом між консультативними зустрічами близьких для нього людей (родичів, друзів.
5. Клієнт повинен мати змогу у будь-який час зателефонувати, щоб той міг консультувати його емоційний стан.
6. При високій ймовірності самогубства слід ужити запобіжних заходів – поінформувати близьких клієнта, обговорити питання про госпіталізацію. Консультанту не завжди легко це виконати. Клієнт починає заперечувати свої наміри і переконує, що не треба про нього турбуватися. Проте консультанту краще покластися на свою інтуїцію і врахувати небезпечні ознаки в поведінці клієнта, оскільки заспокійливі заяви консультанта мають – у випадку загрози самогубства – зробити максимум можливого, щоб вплинути на вибір клієнта на користь життя.
7. Консультант не повинен дозволяти клієнту маніпулювати собою способом погрози самогубства.
8. Консультант зобов’язаний не забувати, що він не Бог і, незважаючи на найкращі наміри, не завжди здатен протистояти самогубству. Найбільшу відповідальність за власні дії несе сам клієнт. Консультант не може повністю відповідати за клієнта. Він лише професійно відповідальний за попередження реалізації суїцидних намірів. Однак незаперечна аксіома – якщо клієнт дійсно хоче покінчити з життям, ніхто не здатен зупинити його. Як відзначає Kennedy (1977), Ми говоримо так

149 життю клієнта, але ж повинні бути готовими до того, що деякі клієнти все-таки скажуть своєму життю ні.
9. Консультант має дослівно, в письмовій формі, документувати свої дії, щоб у випадку нещастя міг довести собі й іншим, що діяв професійно і вжив усіх заходів для того, щоб запобігти катастрофі.
10. Консультант має знати специфіку консультування осіб, які намагалися здійснити самогубство. Консультування спрямовується на подолання спроб до самогубства, які ще лишаються після невдалої спроби. Hamilton і Moss (цит. за Kennedy, 1977) виділяють три етапи консультування в гострій стадії, в стадії одужання і після одужання.
11. Особливо важлива робота консультанта удвох перших стадіях. Під час першого контакту після невдалого самогубства актуальними є унікальність ситуації й самопочуття “самогубця-невдахи”. Людина, яка випробувала максимальну напругу душевних сил, розуміє, що не померла, але обставини, що призвели до спроби піти з життя, лишилися. Момент пробудження – початок нового етапу життя цієї особи. Тому важливо, який вплив буде вписаний у чистий аркуш свідомості клієнта. Час першого контакту не повинен обмежуватися, клієнту слід дозволити висловитися.
12. Від консультанта, що зустрічається з таким клієнтом, вимагається непідробна віддача всіх своїх душевних сил. Ідеться про дещо більше, ніж обов’язки консультанта. Після спроби самогубства клієнт максимально чутливий і дуже вразливий, він гостро відчуває внутрішній стан консультанта. У першій стадії не слід починати обговорення основного конфлікту і поступово можна перейти до причин психосоматичного змісту самогубства. Саме консультування має бути спрямованим на зменшення тривоги й безнадійності. Стадія одужання починається, коли клієнт може повернутися до свого попереднього оточення. У другій стадії, як, до речі, і після повного одужання, можливе повторення суїцидних намірів. Особливо провокативний вплив чинить оточення, безпосередньо пов’язане із травмувальним фактором. Тому на другому етапі дуже важливою є робота консультанта із сім’єю суїцидента. Допомога сім’ї почасти вирішує проблематичні обставини. Загалом спроба самогубства – суттєва причина для зміну сімейному житті, точніше кажучи, такі зміни стають неминучими. Лише зміна умов життя по-справжньому буває цілющою для таких клієнтів. Спроба клієнта здійснити самогубство, а тим більше здійснення самогубства, є для консультанта дуже важкою психічною травмою.

150
РОЗДІЛ ІІ
ОСНОВНІ МЕТОДИ ПСИХОКОРЕКЦІЙНОЇ РОБОТИ З
СУЇЦИДЕНТАМИ

2.1.

Психодіагностика аутоагресивної (суїцидальної) поведінки

Основне завдання діагностичного етапу – оцінка суїцидального ризику -міри вираженості аутоагресивних проявів та ймовірності реалізації суїцидальних дій.
Основним способом діагностики аутоагресивної поведінки є клінічне або психологічне інтерв’ю, в результаті якого при дослідженні основних причинних факторів (біографічних, особистісних, ситуаційних) можуть бути визначені характер, особливості аутоагре- сивної активності і ступінь вираженості суїцидального ризику.
Завданням психопатологічного дослідження є визначення наявності та характеру психічних розладів (психопатологічних симптомо- комплексів, які вплинули на формування суїцидальної активності або були супутніми щодо неї. Для цього додатково використовуються різні психофізіологічні методи дослідження. Завданням психологічного дослідження, яке проводиться при непси- хотичних формах психічних порушень і у практично здорових осіб, є виявлення основних ситуативних причин, особистісних особливостей патопсихологічних установок, форм психологічного захисту і долаючої поведінки, що призвели до формування суїцидогенного конфлікту.
Основними методами вивчення суїцидальної поведінки при психо-
логічному дослідженні є спостереження, оцінка стану і поведінки суїцидента під час обстеження різні види тестування.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал