Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів ІІІ-IV рівнів акредитації



Pdf просмотр
Сторінка1/18
Дата конвертації01.01.2017
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчальний посібник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Волинський національний університет імені Лесі Українки


Р. П. Федоренко




ПСИХОЛОГІЯ СУЇЦИДУ

Навчальний посібник


















Луцьк
Волинський національний університет імені Лесі Українки
2011

2
УДК 616.89-088.441.44+159.97
ББК 88.484 Ф 33
Рекомендовано Міністерством освіти і науки, молоді та спорту
України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних
закладів ІІІ–IV рівнів акредитації (лист № 1/11-5626 від 05.07.2011 р)
Серія Посібники та підручники ВНУ ім. Лесу Українки
Серія заснована уроці
Рецензенти:
О. С. Кочарян, доктор психологічних наук, професор, завідувач кафедри психотерапії та консультування Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна;
Г В. Ложкін, доктор психологічних наук, професор кафедри педагогіки та психології Національного технічного університету України КПІ
Л. В. Засєкіна, доктор психологічних наук, професор, завідувач кафедри загальної та соціальної психології Волинського національного університету імені Лесі Українки.
Ф 33
Федоренко Р. П. Психологія суїциду Текст : навч. посіб. / Раїса Петрівна Федоренко. – Луцьк : ВНУ ім. Лесі Українки, 2011. –
260 с. (Посібники та підручники ВНУ ім. Лесі Українки. Навчальний посібник містить важливі науково-методичні положення щодо теорій та концепцій суїцидальної поведінки, розкриває мотивацію та фактори, що детермінують суїцидальні спроби, ознайомлює з основними методами діагностики, які можуть використовуватись у практичній роботі психолога для виявлення осіб, схильних до суїцидальних намірі, подає методики та техніки терапії щодо осіб, які здійснили спробу самогубства. Для студентів та фахівців спеціальності Психологія, соціальних педагогів, лікарів, педагогічних працівників.
УДК 616.89-088.441.44+159.97
ББК 88.484
© Федоренко Р. П, 2011
© Гончарова В. О. (обкладинка, 2011
© Волинський національний університет
ISBN... (серія)
імені Лесі Українки, 2011

3
ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА ............................................................................................ 6
Розділ І. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ
СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ
1.1.

Теоретичні основи психології суїцидальної поведінки
1.1.1.
Соціально-історичний аспект проблеми самогубства ................ 8 Поняття та основні теорії суїцидальної поведінки ................... 16 Особливості переживання людьми самогубства близьких ...... 27 Основний психологічний зміст передсмертних послань суїцидентів ................................................................................................ 39
1.2.

Загальнопсихологічні особливості суїциду. Суїциді суїци-
доподібні вчинки
1.2.1.
Суїцидальна мотивація ................................................................. 41 Неусвідомлюване самогубство .................................................... 43 Ризикована гра і ризикована безпечність ................................... 44 Психопатологічне і афективно-невропатичне самогубство ..... 45 Самогубство психічно нормальної людини ............................... 49 1.2.6.
Демонстративно-шантажна форма суїцидальної поведінки .... 49 Внутрішні і зовнішні форми суїцидальної поведінки .............. 50
1.3.

Соціальні форми мотивації суїцидальної поведінки
1.3.1.
Групова згуртованість як чинник, що впливає на суїцидальність ... 52 1.3.2. Соціальні засади мотивації егоцентричного самогубства ......... 54 1.3.3. Соціальні засади мотивації альтруїстичного самогубства ........ 56 1.3.4. Соціальні засади мотивації анемічного суїциду ......................... 58 1.3.5.
Суспільне ставлення до самогубства як фактор суїцидальності .... 60 1.3.6. Навіювання суїцидальних настроїв засобами масової інформації, літературними творами ....................................................... 65
1.4.

Соціально-психологічні, індивідуально-психологічні та
особистісні чинники виникнення та перебігу суїцидальної пове-
дінки у молоді
1.4.1.
Особливості виникнення та перебігу суїцидальної поведінки у молоді ............................................................ 68 Захисні антисуїцидальні фактори ............................................... 72 Формування адекватного ставлення оточуючих до суїцидальних проявів і можливостей їх виявлення та подолання ...... 75 Визначення вході спостереження перших загрозливих тенденцій, ознак суїцидальної поведінки підлітків та юнаків ............ 78
1.5.

Психологічні особливості суїциду неповнолітніх
1.5.1. Психологічна характеристика суїцидальності неповнолітніх . 82 Імпульсивність, емоційна незрілість, емоційна нестійкість як суїцидогенні особливості психіки неповнолітніх ................................ 84

4 1.5.3. Зовнішні чинники суїцидальності неповнолітніх ..................... 84 1.5.4. Сімейні чинники суїцидальності неповнолітніх ....................... 85 1.5.5. Суїцидогенні переживання неповнолітніх ................................. 86 1.5.6. Суїцидонебезпечні ситуативні реакції підлітків ....................... 89 Суїцидальна поведінка у студентському віці причини, характеристика ......................................................................................... 89
1.6.

Соціально-психологічні особливості суїцидальної поведін-
ки різних груп населення
1.6.1.
Самогубство в похилому віці соціально-психологічні чинники . 95 1.6.2.
Соціально-психологічні фактори, що детермінують суїцидальну поведінку у військових колективах ............................... 100 Психологічні особливості самогубств серед співробітників органів внутрішніх справ ...................................................................... 130 1.6.4.
Соціально-психологічні особливості суїцидальної поведінки засуджених .............................................................................................. 140 1.7.
Особливості роботи психолога із клієнтами
з суїцидальними намірами ................................................................. 145

Розділ ІІ. ОСНОВНІ МЕТОДИ ПСИХОКОРЕКЦІЙНОЇ
РОБОТИ З СУЇЦИДЕНТАМИ
2.1. Психодіагностика аутоагресивної (суїцидальної) поведінки
2.1.1. Психотерапія як метод корекції і превенції аутоагресивної суїцидальної) поведінки ....................................................................... 151 2.1.2. Профілактика аутоагресивної (суїцидальної) поведінки ......... 152 2.1.3. Організаційні і правові принципи надання допомоги суїцидентам ............................................................................................. 163 2.1.4. Основні методи психокорекційної роботи з суїцидентами ..... 166
2.2. Методи психологічної профілактики та корекції суїцид-
дальних тенденцій в учнівської молоді
2.2.1. Бажана упереджувальна поведінка батьків і оточуючих зі схильними до суїциду дітьми та підлітками ....................................... 177
2.2.2. Рекомендації педагогічним працівникам щодо надання превентивної допомоги учневі при потенційному суїциді ................ 179 2.2.3. Професійні науково-методичні заходи і підходи у профілактичній та корекційній роботі психологів із суїцидентами . 180
2.3. Формування навичок психологічної допомоги при суїциді
2.3.1. Виявлення психологічного сенсу суїциду ............................... 184 2.3.2. Техніки психологічної допомоги .............................................. 186

5 2.3.3. Особливості телефонного консультування клієнта, який виявляє суїцидальні наміри .................................................................. 193 2.3.4. Психологічна допомога людям, які пережили суїцид близьких 197 2.3.5. Групова робота з суїцидентами ................................................. 202
Список рекомендованої літератури. 208 Навчальний план та програма спецкурсу Психологія суїциду ..... 214 Додатки .................................................................................................... 231 Предметний покажчик ........................................................................... 250 Покажчик імен ........................................................................................ 255

6
Передмова
Дотепер проблема самогубства у світі залишається нерозв’язаною, атому стає дедалі актуальнішою, особливо на тлі зростання показників цього явища, яке, зокрема в Україні, набуває епідемічного характеру. Якщо пощастить зрозуміти, чому людина, завзято захищаючи недоторканність життя на планеті та поглиблюючи свої знання, вибирає між життям і смертю на користь останньої, то можна буде упритул наблизитися до розв’язання проблеми ефективного попередження самогубств. Тому важливим є вивчення феномену цього явища, втому числі через призму невід’ємної частини культури людства – світових релігій. Глибоке висвітлення деструктивної людської поведінки, а саме вчинення самогубства, досить широко репрезентоване вже у творчості мислителів античного світу. Серед досліджень цієї проблеми останніх десятиліть привертають увагу праці радянських і сучасних вітчизняних учених різних галузей знання, серед яких, зокрема, Р. З. Авакян, І. А. Алієв, С. В. Бородін, Є. М. Вроно, І. О. Кирилова, МІ. Ковальов, А. Г. Амбрумова, ЛІ. Постовалова, А. Р. Ратінов, І. Паперно та ін. Самогубство та шляхи його попередження вивчали також українські науковці Ю. В. Александров, В. О. Глушков, В. Ф. Войцех, С. В. Жабокрицький, М. П. Мелентьєв, В. П. Моска- лець, ОМ. Моховиков, Г. Я. Пілягіна, ВВ. Сулицький, А. П. Тищен- ко, А. П. Чупріков, В. О. Шаповалов, СІ. Яковенко, НМ. Ярмиш та інші, котрі висловлювали доволі різні думки не лише щодо причин існування розглядуваного явища, способів його попередження, ай з приводу його дефініції та розуміння. Особливості сприйняття самогубства релігією аналізувалися лише з оглядово-історичної точки зору, у контексті обраного вченими напряму дослідження – правового, психологічного, медичного тощо [30]. Слід визнати, що за часів освоєння космосу, біоінженерії, а після світових воєн і розвитку масової культури відбулися зміни й у духовності людини. Чим освіченішою вона стає, що більше знань просвіт здобуває, то глибше "зазирає" в себе, частіше замислюється над сенсом свого життя. Проте дедалі більше людей на планеті втрачають потяг до життя, вдаються до самогубства. Залишаючись на індивідуальному рівні затабованим через свою інтимність, нині самогубство сприймається загалом як негативне моральне явище, адже людські втрати не можна виправдати. Це розуміють і в широкому загалі, і в державі. Проте проблема мінімізації самогубства визнається дотепер не розв’язаною.

7 Згідно зданими ВООЗ, з початку х років ХХ століття суїцид на нашій планеті набув наростаючої тенденції. Статистика засвідчує, що приблизно 600 тисяч осіб щорічно закінчують своє життя самогубством. Це більше, ніж від убивству мирний час. Психотерапевти, священики свідчать, що регулярно чують сповіді людей про їхні суїцидальні думки. Сам вчинок суїциду випливає зі стану душі, психіки, з емоційного переживання та осмислення ситуації. Отже, суїциду своїй основі – психологічне явище. Тому основною частиною суїцидології є психологія суїциду, яка містить загаль- нопсихологічні, патопсихологічні, диференційно-психологічні, со- ціально-психологічні, психодіагностичні, психокорекційні, психо- лого-педагогічні, психолого-вікові аспекти. Сьогодні цю актуальну тему активно обговорюють спеціалісти, урядовці, правоохоронці і громадськість. Однак пересічний українець частіше засуджує самовбивцю або сприймає його як психічнохворого, якому – впевнений – не допомогти, а людям, чиї близькі чи родичі здійснили суїцид, доводиться потерпати від невиправданих звинувачень і неоднозначних поглядів оточуючих. Суїцид, або самогубство, є складною формою поведінки, яку зумовлюють психологічні, соціальні, ідейно-філософські, біологічні, геокосмічні чинники. Ключовими, вирішальними серед них є психологічні, оскільки самогубство – це поведінка, вчинок особистості, тобто психологічне за своєю природою, сутністю явище. Всі інші сприятливі щодо самогубства чинники діють опосередковано через емоційні переживання, мотивацію людини, що є складними процесами її психіки, у яких взаємодіють усі її рівні та утворення – від відчуттів до ідейних переконань. Психологія суїциду має загально- психологічні, патопсихологічні, диференційно-психологічні, соціаль- но-психологічні, психодіагностичні, психокорекційні, психолого-пе- дагогічні, психолого-вікові аспекти. У навчальному посібнику викладено сучасні наукові дані щодо проблеми запобігання самогубств. Висвітлено соціально-психолгічні,
індивідуально-психологічні та особистісні передумови виникнення суїцидальних тенденцій, підходи, принципи, методи і прийоми психо- діагностичної та психопрофілактичної роботи з потенційними суїци- дентами, практичний досвід роботи автора посібника з особами із суїцидальними намірами.

8 РОЗДІЛІ
СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СУЇЦИДАЛЬНОЇ
ПОВЕДІНКИ

1.1. Теоретичні основи психології суїцидальної поведінки

1.1.1. Соціально-історичний аспект проблеми самогубства

Історія людської цивілізації багата на свідчення, які доводять, що суїцидальна поведінка була властива людині щез найдавніших часів. Археологічні розкопки гробниць царів Шумера і Аккаде (ІІІ тис. дон. е, територія сучасного Іраку) відкрили цікавій водночас жахливі факти воїни особистої охорони царів випивали смертельну отруту, щоб супроводжувати своїх повелителів в останню путь і навічно застигнути біля дверей їхніх підземних опочивалень. У стародавніх кельтів (ІІ-І тис. дон. е, які займали значну частину сучасної Західної і Центральної Європи, вважалося соромом помирати у ліжку. Відчуваючи смерть, кельти влаштовували пишні бенкети, а після свята кидалися у море. З розвитком людської спільноти погляди на сутність самогубства та його моральна оцінка суттєво змінювалися. У кожну культурно-
історичну епоху в різних етносах воно розцінювалося як гріх чи норма, злочин чи подвиг, прояв героїзму чи слабкості духу. Напевне, найпершою письмовою згадкою про суїцид, яка дійшла до нас із сивої давнини, є стародавньоєгипетський твір Суперечка людини зі своєю душею. Він належить до епохи Стародавнього царства (XXI ст. дон. е) і був написаний невідомим автором в часи докорінної перебудови суспільного порядку і моралі. Весь твір пронизаний відчуттям замкнутості і покинутості, людина почуває себе самотньою у суспільстві Мені смерть видається нині зціленням хворого, виходом з полону страждань. Мені смерть видається нині благотвор- ним миром, сидінням у тіні вітрила, наповненого вітром. Мені смерть видається нині лотоса пахощами, безтурботністю на березі сп’яніння. Мені смерть видається нині неба проясненням, осягненням істини прихованої. Мені смерть видається нині домівкою рідною після довгих років ув’язнення”. Те, що твір записаний і зберігся аж до наших днів, свідчить, що він уже на той час мав важливе художнє значення й що в епоху Стародавнього Царства ставлення влади і громадськості до самогубства було досить толерантним [30].

9 У традиційних примітивних культурах смерть оцінювалась як погана або хороша. Самогубство логічно пов’язувалося з поганою смертю. За народними віруваннями і переказами народів Африки, Азії та Південної Америки, що перебували на родо-племінному етапі розвитку, самогубці перетворювалися на маленьких злих духів і погано впливали на тих, хто залишився жити, зокрема на своїх родичів.
Греко-римська культура ставилася до суїциду неоднозначно. Він тісно пов’язувався у греків і римлян із розумінням свободи, яка була однією з головних ідей їхньої філософії. З одного боку, самознищення засуджувалося. Наприклад, Сократ вважав, що самогубство неприпустиме, тому що життя людини належить богам Платон зауважував, що розум дається людині для того, щоб мати мужність жити навіть життям, сповненим страждань Арістотель стверджував, що, вбиваючи себе, людина переступає законі тому винна перед собою як перед громадянином і перед державою. В Афінах руку самогубці відрубували і хоронили окремо. З іншого боку, Епікур та його учні вважали суїцид можливим і у певних випадках бажаним. За переказами, Діоген Синопський закінчив життя самогубством, затримавши і зупинивши дихання. У Римі самогубство застосовувалося як міра покарання за певні злочини. Так, засуджений імператором
Нероном до самогубства Сенека перерізав собі судини на гомілках. Поки точилася кров, він диктував писарям те, що не встиг записати сам. Між іншим, сам Сенека так розмірковував про самогубство у Листах до Люцилія”: Мудрець повинен жити стільки, скільки належить, а не стільки, скільки він може. Вжитті ми повинні дослухатися до думки інших людей в смерті – лише до своєї власної. Живий перебуває під владою долі, той, хто не боїться смерті, – уникнув її влади. Великий той, хто не лише вирішив покінчити з життям, алей зумів знайти смерть [10]. Петроній, автор знаменитого
“Сатирикона”, перерізав собі судини на вечірці з друзями. Слабнучи від втрати крові, він попросив тимчасово перев’язати собі судини, щоб востаннє отримати насолоду від сну. Прокинувшись, він зірвав пов’язки, щоб померти. Римляни навіть ідеалізували самогубство – воно сприймалося як прояв витонченості. Тацит водному зі своїх творів (Аннали) пише, що за часів імператора Клавдія свобода полягала лише у виборі способу своєї смерті. А за часів Марка Антонія існувала академія-синапофименон – члени якої по черзі позбавляли себе життя, вигадуючи приємні способи самогубства. Стародавні іудеї – маленький кочівний народне могли дозволити

10 собі розкоші втрачати людей. Уже перші рядки Книги Буття говорять проте, що життя є благо, людина повинна цінувати його і ніколи не впадати у відчай, оскільки за всім стоїть Бог. Людина жне суперника партнер Бога у процесі життєтворення. У такому контексті самогубство виглядає як перепона, як відмова від можливості творення життя. Священні книги іудеїв містять лише декілька спогадів про самогубство у випадку полону ворогом чи мучеництва. Сучасний іудаїзм із розумінням і співчуттям ставиться до тих, хто позбавляє себе життя. Суїцидентам надаються всі права і здійснюються всі обряди, які зазвичай передбачені для вшанування померлих. Завдяки цьому родичів позбавляють подальшого безчестя. Ті, хто здійснив самогубство, вважаються емоційно пригніченими людьми, які не можуть відповідати за свої вчинки. У Стародавній Індії суїцид сприймався як спосіб звільнення від ланцюга народжень (карми) і злиття зі світом Брахми (основою світобудови. Оптимальним варіантом суїциду була повільна і поступова смерть, яка очищає від гріхів. Поряд з цим відомо багато трактатів і законів, де засуджувалася аутоагресія і рекомендувалися способи боротьби з нею. В ісламі самогубство оцінюється якнайбільший гріх і забороняється Кораном, однак самогубства в ім’я вітчизни й Алаха часто визнаються за героїчні вчинки. На Русі самогубців хоронили застарим язичницьким обрядом окремо від інших, нерідко пробивши груди осиковим колом для профілактики від нечисті. Цей звичай зберігся і після прийняття християнства у деяких українських селах і сьогодні [10]. Є підстави вважати, що у християнстві однозначне ставлення до суїциду сформувалося не відразу. Першим з отців церкви його публічно засудив Блаженний Августину І ст. Інший відомий поборник християнства Фома Аквінський писав, що самогубство – це великий гріх стосовно себе, суспільства і Бога це гріх стосовно своєї душі, тому що вона позбавляється можливості покаятися. У Біблії найбільш чітко щодо самогубства висловлюється апостол Павло Хіба ви не знаєте, що ви храм Божий. Якщо хтось розорить храм Божий, того покарає Бог, бо храм Божий святий, а цей храм – ви [1
Кор. 3:16,17]. Видатний російський мислитель Микола Бердяєв у психологічному етюді Про самогубство зазначає Можна співчувати самогубцеві, але не можна співчувати самогубству. Будучи істинним християнином, він оцінює суїцид як насильство не лише над

11 життям, ай над смертю, оскільки тут немає вільного прийняття смерті вчас, коли вона посилається творцем тому це неповага до таїни смерті, яка є такою ж великою, які таїна життя – це гріховне ставлення до життя ідо смерті. Крім того, самогубство прямо протилежне Хресту Ісуса – це відмова від Хреста. Адже сенс життя християнина – страждання – Хрест "Візьми свій хресті йди за мною. Крім того, самогубство за своєю природою є запереченням трьох найвищих християнських чеснот – Віри, Надії та Любові. Самогубець втратив віру і в Бога, і в людей. Він втратив надію і підкорився тузі, зневірі – а це найбільший гріх. Він немає любові, бо не думає про ближніх. З часом, зокрема і під сильним впливом релігійних традицій, суспільство почало вороже ставитися до самогубства. Деякі мислителі оцінювали цей вчинок навіть як вияв людиною презирства і неповаги до всього людства. Наприклад, І. Кант писав Самогубство є образою людства. Релігійні заборони позначалися на кримінальних і громадянських кодексах деяких держав. Так, в Англії та багатьох інших країнах самогубство довго вважалося кримінальним злочином. Тих, хто намагався здійснити суїцид, чекало ув’язнення. Такі санкції нібито мали слугувати засобом залякування потенційних самовбивць. Однак вони не були спроможні запобігти здійсненню цього фатального вчинку навіть після звільнення суїцидента із ув’язнення. Наведемо ще декілька суперечливих думок видатних представників європейської культури щодо самогубства. Німецький філософ А. Камю писав, що є лише одна насправді серйозна проблема – проблема самогубства. Вирішити, чи варте життя того, щоб його прожити, – означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Самогубство – один зі способів боротьби з абсурдом буття, один із методів пізнання світу. А. Шопенгауер закликав до світового самогубства, згасання світової волі до життя, яке лише породжує муки і страждання, до небуття, нірвани (він близький до буддизму) [52]. А чи справді варто жити життям, сповненим страждань Напевне, це питання одним із перших постає перед людиною, яка починає задумуватися над тим, як перервати потік нестерпних переживань. Ф. Достоєвський пише в Записках из подполья”, що свідомість – це єдина причина страждань. Звільнення від свідомості є звільненням від страждань. Це звільнення хтось знаходить в алкоголі, хтось у наркотиках. А хтось. Однак існує й інша думка – думка проте, що

12 страждання має сенс – її висловлюють і М. Бердяєв, і Ф. Ніцше, і В. Франкл. М. Бердяєв зазначає, що людина може пережити багато страждань – силу неї більше, ніж вона здогадується. Проте їй важко переживати страждання, які не мають сенсу. Страждання, мета і сенс якого усвідомлені – це вже зовсім інше страждання. За В. Франклом, жодне самогубство не може бути виправданим морально, оскільки воно позбавляє людину можливості розвиватися і спокутувати ті страждання, які вона спричинила іншим. Однак сенсу життя не можна навчитися – його можна лише знайти. Унікальний, індивідуалізований, він лежить десь поза одиничним життям людини. Завдання психолога – допомогти людині знайти свій сенс життя [52]. Таке ставлення суспільства до суїциду пов’язане, насамперед, з ритуальними самогубствами, якій до цього часу трапляються у звичаях окремих народів. Наприклад, тільки на початку х років
ХХ ст. в Індії державним законом було заборонено здійснення традиційного ритуального самогубства сатті. Мовою хінді це означає віддана дружина. Це обряд самоспалювання дружинина кремаційному вогнищі чоловіка для задоволення його чуттєвих потребу потойбічному світі. Часто перед самоспалюванням вдова приймає особливий наркотичний напій, який полегшує страждання. Вона прощається з дітьми та рідними, і її приковують біля покійника на погрібальному вогнищі, після чого його підпалюють. Якщо вдень, на який призначено кремацію чоловіка, у дружини місячні, то її сатті відкладають. Між іншим, цей обряд виконували й слов’янські жінки за часів язичництва. Однак в Індії дружина, яка залишалася жити після смерті чоловіка, ганьбила весь рід, а українки вибирали такий шлях цілком добровільно. Ще один вид ритуального самогубства, яке відбувається в Індії ще й сьогодні, – дікша. Здійснювалося воно на релігійному ґрунті і розцінювалося як подвиг, самопожертва богу і спокутування гріхів. Найчастіше використовувалися способи самоспалення чи самовтоплення. Траплялися і криваві жертвоприношення у храмі богині Калі. Особливо масовими були самовтоплення під час паломництва до священних рік здійснивши тут дікшу, людина досягає мокші (повного звільнення від страждань. Найкраще місце для самовтоплення з метою спокутування гріхів – місце злиття рік Ганг і Джамна; найкращий спосіб – зіскочити з гілок священного баньяна. Популярною була також

13 смерть під колесами важких колісниць, на яких перевозять статуї богів із храму Джаганнатха в інший кінець міста. Чи не найвідомішим видом ритуального самогубства, описаним у багатьох літературних творах і відображеним у численних кінострічках, є харакірі, або сепуку, – самогубство, пов’язане з бусідо, – моральним кодексом японського воїна самурая. Бусідо до найменших дрібниць регулював життя воїна і містив своєрідні моральній світоглядні настанови Самурай повинен щодня готуватися до смерті, щоб не бути посміховиськом в очах ворога. Якщо у тебе є вибір безчесно жити чи славно вмерти – помри. Якщо в тебе є вибір славно жити чи славно вмерти – вибери життя. Самурай завжди повинен пам’ятати, що життя – фальшиве. Є лише одна істина – смерть. Щоранку думай проте, як треба помирати, щовечора освіжуй свій розум думками про смерть і тільки так виховуй свій розумі волю. Самураї здійснювали обряд харакірі у разі образи їх честі, власного недостойного вчинку, смерті свого сюзерена (феодала, за вироком як покарання за здійснений злочин. Поняттю “хара” в японській мові відповідають слова живіт, душа, таємні наміри. Живіт японці розглядають як внутрішнє джерело емоційного існування, і розтин його через харакірі означає відкриття своїх таємних намірів, доводить чистоту помислів і прагнень. Тобто харакірі є крайнім виправданням себе перед небом і людьми. Саме як звичай такий спосіб самогубства бере свій початок з епохи Хейан
(IX – XII ст.), хоча його корені сягають набагато давніших часів. Мистецтву харакірі навчали з дитячого віку хлопчиків і дівчаток. Коли дівчина одружувалася з самураєм, мати дарувала їй на весілля ніж для харакірі, оскільки дружина мала підтримати чоловіка у вирішальний моменті здійснити харакірі разом з ним. Естетичній стороні ритуалу харакірі надавалося велике значення, тому самій процедурі передувало ретельне приготування і вона супроводжувалася виконанням численних умовностей. Самурай повинен уміти здійснити харакірі не лише якісно – справді завдати собі смертельних ран, певним способом перерізавши живіт і внутрішні органи, ай красиво. Одним із найважливіших моментів у поведінці самурая, який здійснює харакірі, є збереження аж до смерті естетичного виразу обличчя, неспотвореного гримасою болю і страждання. Для японської культури, як, напевне, ні для якої іншої, характерне оточення явища самогубства ореолом святості. Тут існують своєрідні звичаї, які чітко визначають ситуації, коли суїциду немає

14 альтернативи. Відомий український психолог О. Моховиков, який багато років займається дослідженням проблеми самогубства, пояснює таке ставлення японців до цього явища тим, що менталітет цього народу зумовлює майже повне злиття особистого і соціального Я японця будучи насамперед членом певної соціальної групи, він повинен відповідати за все, що уній відбувається. Крім того, самогубству сприяють стриманість, мовчазність, невираженість почуттів, схильність до інтровертованої агресії японців. Тому, крім сепуку, існують й інші види самознищення. Наприклад, ояко-сіндзю – парний суїцид молодих людей, які не мають можливості отримати щастя у цьому житті, або матері і дітей. Суспільство ставиться до такого вчинку зі співчуттям. Дзюнсі – самогубство, яке здійснюється, щоб супроводжувати свого імператора чи феодала після його смерті й служити йому вічно. Інсекі-джісатцу – суїцид, який здійснюється тоді, коли хтось, з ким людина так чи інакше пов’язана, порушує закон. Цим кроком суїцидент бере на себе відповідальність за ганебний вчинок іншої людини. Літні сімейні пари у випадку смертельної хвороби хоча б одного з подружжя також здійснювали парний суїцид [52]. У Стародавньому Римі ритуальне самогубство існувало як спокутування ганьби військових поразок переможений кидався животом на увіткнутий уземлю меч або слуга за наказом господаря пронизував його мечем. Так пішли з життя Клеомен III – цар Спарти, Гай Гракх – римський народний трибун, Марк Брут, який очолював заколот проти Юлія Цезаря. У християнстві самогубства на релігійному ґрунті більш рідкісне явище, ніж, скажімо, у буддизмі чи ісламі. Самоспалення старообрядців – в основному як протест проти утисків влади (подвійний подушний оклад – 1721 р) й офіційної церкви. Всі переконані старообрядці були дуже фанатичними, особливо жінки. Як правило, самоспалювання здійснювалося масово, разом із дітьми. Для цього вибирали хатину чи хлів. Попередньо сповідалися, милися, одягали білу сорочку. Вважалося, що після такої мученицької смерті в ім’я Боже вони потрапляли одразу в рай.
Самогубства христофорівців. Христофорівці – одна з гілок старообрядництва, головним ідеологом якої був Христофор Зиря- нок. Він належав до мандрівців, або бігунів, – християн-мандрів- ників. Обителі свої будували в лісі. Найчастіше – землянки. Насаджуючи “бігунську віру, закликав одновірців переховуватися

15 нібито від переслідувань Переховуватися стає все важче. Залишається один шлях – самому швидше піти з життя, добровільно прийнявши самознищення. Уст. найбільш вражаючими були самогубства за релігійними мотивами членів секти Народний дім, заснованої Джимом-
Джонсом – напівфюрером-напівпророком. Понад 900 сектантів випили прохолоджуючий напій, замішаний на цианістому калії. Вони були доведені до цього безумства білими ночами (так називалися генеральні репетиції масового самогубства у концтаборі Джонса) та іншими містичними ритуалами. Самогубства також характерні для таких сучасних релігійних сект, як “Ананда Марга”, Гілка Давидова”, церква Муна”, Велике Біле Братство, “Аум Синрікйо”, сатаністи. За різними оцінками експертів, кількість самогубств в Україні коливається в межах 20 – 42 випадків на 100 тисяч населення. Найвища смертність внаслідок суїциду зафіксована у регіонах, які найбільше постраждали від Чорнобильської катастрофи, а також у східних промислових областях України – Запорізькій, Луганській і Донецькій. Західні регіони оцінюються як більш благополучні щодо поширення самогубств. Найнижчий рівень самогубству Закарпатській області. Дослідники вважають, що одним із визначальних факторів, котрі стримують західних українців від фатального вчинку, є християнські традиції, які ще збереглися й активно підтримуються жителями цих країв. Загалом середньостатистичні показники вчинених самогубств в Україні становлять 29 осібна тис. населення. Офіційна статистика самогубств значно відрізняється від реальної приблизно в чотири рази, оскільки до неї потрапляють лише явні випадки. Ніхто не фіксує випадків невдалих спроб самогубства, кількість, за різними оцінками, в 10–20 разів більше, ніж завершені самогубства. За статистичними даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ, щороку закінчують життя самогубством понад 1 млн осіб. Серед них 280 тис. китайців, 30 тис. американців,
25 тис. японців, 20 тис. французів, 50 тис. росіян. ВООЗ поділяє всі країни за показником самогубств натри групи низький рівень самогубств (до 10 осібна тис. населення) – Греція, Італія, Гватемала, Філіппіни (0,5), Албанія (1,4), Домініканська Республіка (2,1), Вірменія (2,3). Найнижчий рівень самогубств зафіксований у Єгипті (0,3);

16 середній рівень самогубств (від 10 до 20 осібна тис. населення) – Австралія, США високий і дуже високий рівень самогубств (понад 20 осібна тис. населення) – Японія (58), Латвія (42,5), Литва (42,1), Росія
(42), Естонія (38,2), Угорщина (35,9), Україна (29). Всесвітня організація охорони здоров’я кваліфікує кількість понад самогубств на 100 тис. населення як загрозливий стан психічного здоров’я країни. Рівень самогубству нашій державі потрібно розцінювати як високий. Загалом в Україні кількість самогубств зростає, а саме явище проявляє тенденцію до омолодження. При цьому молодь використовує все жорстокіші способи самогубства, залишаючи собі мінімум шансів на порятунок.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал