Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка4/18
Дата конвертації26.12.2016
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
ТЕМА 3. ПОНЯТТЯ ЕКОНОМІЧНИХ ТА СУСПІЛЬНИХ
ПОТРЕБ. ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ ТА ВИРОБНИЦТВО

1. Поняття економічних потреб та їх класифікація Економічні
потреби суспільства.
2. Формування і розвиток суспільних потреб.
3. Виробництво і потреби суспільства – як споживача.
4. Економічні інтереси споживача. Поняття економічних
інтересів, їх класифікація.

1.

Поняття економічних потреб та їх класифікація.
Економічні потреби суспільства
Якщо людина усвідомила свої економічні потреби і прагне домогтися їх реалізації шляхом постановки, конкретної мети, то такі потреби виявляються як економічні інтереси і їх можна визначити з урахуванням різних суб‟єктів господарської діяльності.
Економічні потреби можна розглядати як ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, яке характеризується відчуттям нестачі певних благ та послуг, бажанням володіти ними, щоб подолати це відчуття.
Економічні потреби класифікують за суб‟єктами та об‟єктами.
За суб‟єктами потреби поділяють на:
˗
індивідуальні.
˗
колективні,
˗
суспільні.
До індивідуальних потреб можна віднести потреби в
їжі, одязі, житлі, які у кожної людини мають свої якісні та

57 кількісні особливості, задовольняються специфічним набором товарів і послуг.
До колективних потреб відносяться потреби певного трудового коллективу у висококваліфікованому та свідомому керівництві, сприятливому психологічному кліматі, відповідних умовах праці.
Суспільні потреби – це потреби у зниженні рівня
інфляції та безробіття, у забезпеченні конвертованості національної валюти, економічному піднесенні тощо.
Також, за суб‟єктами потреби можна розподілити на потреби відносно особливих суб‟єктів економіки:
˗
потреби домогосподарств.
˗
потреби підприємств.
˗
потреби держави.
Як власники економічних ресурсів домогосподарства мають потребу в тому, щоб якнайвигідніше ними розпорядитися
(продати, здати в оренду чи використовувати самостійно), як споживачі вони мають певні потреби у матеріальних і нематеріальних благах та послугах.
Підприємці потребують підвищення конкурентоздатності своєї продукції, зниження витрат виробництва, збільшення прибутків.
До потреб держави можна віднести потреби у збільшенні надходжень до державного бюджету, у недоторканості державних кордонів, збереженні держави як єдиного цілого тощо.
За об‟єктами потреби класифікують на:
˗
породжені існуванням людини як біологічної істоти
(фізіологічні потреби в їжі, одязі, житлі);
˗
породжені існуванням людини як соціальної
(суспільної) істоти (соціальні потреби - в спілкуванні, в суспільному визнанні та статусі, інформації, освіті тощо).
Фізіологічні потреби передбачають реалізацію об‟єктивних умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Їх елементарність визначається

58 безпосереднім зв‟язком з біологічними функціями організму людини.
У той же час, навіть, елементарні потреби не можуть розглядатися як чисто біологічні, оскільки реальний спосіб задоволення їх (спосіб виживання) має соціальний характер, отже, позначається на формуванні соціальних потреб.
Якщо відповідною категорією соціальним потребам
індивіда є фізіологічні потреби, то соціальним потребам суспільства - потреби економічні.
Крім того, проблеми класифікують на:
˗
матеріальні (потреби в матеріальних благах та послугах)
˗
духовні (потреби у творчості, самовираженні, самовдосконаленні, вірі);
˗
першочергові (продукти харчування, одяг, житло);
˗
непершочергові (потреби, що задовольняються предметами розкоші).
2. Формування і розвиток суспільних потреб
Поняття „„формування потреб‟‟ населення слід розглядати у двох аспектах: по-перше, як об‟єктивний процес їхнього розвитку; по-друге, як визначений вид діяльності суспільства і держави. У першому значенні воно характеризує об‟єктивний процес руху потреб, обумовлений законом їхньої значимості; у другому – виступає як вид цілеспрямованого впливу суспільства і держави на виховання гармонійно розвитий особистості.
При аналізі формування потреб як об‟єктивного процесу важливо правильно виявити визначальні його фактори.
Фактори формування потреб – умови й обставини, під впливом яких складаються і розвиваються потреби населення. Ці фактори підрозділяють на об‟єктивні і суб‟єктивні.

59
До об‟єктивних факторів відносяться ті, котрі діють незалежно від волі і свідомості людей і є зовнішніми стосовно самої людини:
˗
соціально-економічні і культурно-побутові умови життя населення в даній країні;
˗
рівень розвитку продуктивних сил та виробничих відносин, що визначає
˗
умови життя населення;
˗
рівень суспільного виробництва і науково-технічного прогресу;
˗
природно-кліматичні умови;
˗
статевовіковий склад населення, чисельність родин,
їхній склад.
Суб‟єктивні фактори залежать від індивіда та психофізіологічних особливостей особистості. Це думки, переваги і смаки людини, її уподобання та звички. Однак, вони формуються у визначеному соціальному середовищі, що істотно на них впливає. Процес формування і розвитку особистих потреб характеризуються визначеними закономірностями.
Розрізняють загальні закономірності формування і розвитку потреб та специфічні.
Загальні закономірності формування потреб властиві будь-якому суспільному ладові і виявляються на всіх етапах розвитку людського суспільства, наприклад ріст загальних розмірів потреб, якісне їхнє узвишшя й удосконалювання.
Специфічні характеризують окремі сторони розвитку особистих потреб, у тому числі ті, котрі властиві визначеним суспільно-економічним формаціям. До них відносяться:
˗
виховно-пропагандистська діяльність,
˗
рекламні заходи, що мають ціль збудити і сформувати потреба в конкретному товарі і послузі.
Методи формування потреб –способи використання окремих засобів для цілеспрямованого впливу на потреби

60 населення. Розрізняють такі методи формування потреб:
˗
економічні,
˗
соціально-психологічні;
˗
організаційні.
До економічних засобів формування потреб відносяться ті, котрі пов‟язані з госпо-дарською діяльністю суспільства, окремих підприємств і галузей, а так само індивідів як носіїв потреб. Основним з цих засобів є:
˗
виробництво товарів, особливо нових, котре викликає до життя і формує потреби в них;
˗
прогресивні зміни інфраструктури споживання
(газифікація й електрифікація, розвиток автомобільних доріг, комп‟ютерних мереж).
До соціально-психологічних засобів формування потреб відносяться ті, за допомогою яких виявляється вплив на свідомість споживачів. За допомогою цих засобів можна стимулювати розвиток одних потреб, обмежувати соціально-безперспективні, нераціональні потреби.
Організаційні засоби формування потреб це ті, що пов‟язані із самою організацією процесу. До них відносяться виставки-продажі, різного роду перегляди товарів, виставки товарів-новинок, демонстрація моделей одягу. Організаційні засоби використовуються в тісній взаємодії із соціально-психологічними.
3. Виробництво і потреби суспільства – як споживача
Категорія діяльності виражає собою якісно специфічний тип активності живих систем, що характеризується насамперед такою ознакою, як продуктивність, вона носить продуктивний характер.
Взаємозв‟язок потреб і виробництва характеризується впливом виробництва на потреби:
– по-перше, виробництво разом з фантазією створює нові потреби, перетворює їх з одиничних (властивих

61 окремим людям) на масові, тобто забезпечує розширене відтворення потреб;
– по-друге, виробництво створює споживчі блага, отже, забезпечує задоволення потреб.
Вплив потреб на виробництво полягає в тому що:
˗
задоволення потреб характеризує природну спрямованість виробництва в будь-якому суспільстві;
˗
потреби стимулюють розвиток виробництва. Саме поява нових потреб призводить до появи нових галузей, будівництва нових підприємств, реконструкції існуючих;
˗
рівень розвитку потреб, їх багатство, різноманітність та місце тих чи інших потреб у структурі людських цінностей характеризують рівень розвитку суспільства в цілому (його багатство, ступінь цивілізованості) і кожної окремої людини (розвинена людина має багаті, різноманітні потреби).
Аналіз взаємодії потреб
і попиту здійснили представники теоретичної течії, що має назву маржиналізм
(англ. marginal - граничний). Зародилась вона в другій половині XIX ст., її представниками є Ф. Візер, К. Менгер, Е.
Бем-Баверк [75], А.Маршалл [111], В. Парето [75], Д. Хікс
[75].
4. Поняття економічних інтересів, їх класифікація.
Економічні інтереси споживача
Економічний інтерес - це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних потреб споживача.
Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета. Тому можна сказати, що економічні інтереси - це усвідомлені потреби
існування різних суб‟єктів господарювання. Економічні
інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволенню.

62
Економічні інтереси мають такі особливості: вони є об‟єктивними, оскільки об‟єктивні самі економічні відносини та матеріальними.
Економічні інтереси можна класифікувати насамперед за суб‟єктами реалізації їх як державні, групові та особисті.
У структурі інтересів виділяють виробничі (пов‟язані з організацією виробництва) і невиробничі (пов‟язані з задоволенням особистих потреб виробника та його потреб, як члена суспільства).
Державний інтерес має такі складові свого прояву: а) суспільно-економічні інтереси - частина інтересів держави та інших суб‟єктів господарювання збігається
(оподаткування в розумних межах, виділення державних
інвестицій та субвенцій, тарифне стимулювання експорту тощо); б)
інтереси державної бюрократії
-
інтереси саморозвитку державної системи, що є корпоративним придатком до інтересів держави; в)
інтереси самоконтролю та оптимізації громадянського суспільства - держава не може бути виразником інтересів одного класу чи прошарку, в демократичному суспільстві вона частіше виступає як
інститут консенсусу.
Груповий інтерес - це сума однорідних інституйованих приватних інтересів, носіями яких можуть бути споживачі, акціонери, фондова біржа тощо. Форми прояву групового
інтересу різноманітні: корпоративний інтерес бюрократії, підприємств, асоціацій суб‟єктів господарської діяльності, трудових колективів. При цьому інтерес трудового колективу залежить від форми власності: на державних, акціонерних і приватних підприємствах він має різний зміст.
В умовах ринкових відносин груповий інтерес може бути представленим і через тіньову економіку у вигляді мафіозно-кримінальних структур.

63
Особистий інтерес охоплює потреби, що пов‟язані з реалізацією приватної власності, прав володіння та користування, управління, отримання доходів.
Кожна людина одночасно є носієм різних інтересів, оскільки вона виступає в різних образах: по-перше, як
індивід; по-друге, як представник певної верстви суспільства; по-третє, як член певного трудового колективу.
Суспільний та колективний інтереси персоніфікуються тільки в індивіді (особистості).
Взаємодію інтересів можна простежити на прикладі їх прояву в сферах виробництва і обміну. У сфері виробництва підприємці та робітники є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники або споживачі. Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечити і власні інтереси.
Взаємозалежність цих груп об‟єктивно зумовлює їх співробітництво.
Механізм узгодження
інтересів визначається насамперед сутністю існуючої економічної системи.
Державна політика в сфері економічних інтересів виходить з того, що, по-перше, за різних умов суспільного розвитку на перший план можуть виходити ті чи інші інтереси.
Якщо вчасно не зробити в економічній політиці акцент на певну групу інтересів, то результатом буде відсутність узгодженості інтересів, що гальмує соціально-економічний розвиток. При цьому важливо досягти якомога повнішої внутрішньої узгодженості інтересів.
Проблематика теми
1.
Поняття „„формування потреб‟‟.
2.
Економічні потреби суспільства та їх класифікація.
3.
Суть та зміст індивідуальних та суспільних потреб споживача.
4.
Економічні потреби суспільства.

64 5.
Класифікація потреб за об‟єктами.
6.
Класифікація потреб за суб‟єктами.
7.
Матеріальні, духовні, першочергові, непершочергові потреби.
8.
Потреби, пов‟язані з реалізацією права приватної власності.
9.
Формування і розвиток суспільних потреб.
10.
Фактори формування потреб.
11.
Загальні закономірності формування потреб.
12.
Специфічні закономірності формування потреб.
13.
Соціальні засоби формування потреб.
14.
Психологічні засоби формування потреб.
15.
Методи формування потреб.
16.
Маржиналізм та його представники.
17.
Ідейні погляди Ф. Візера та К. Менгера.
18.
Рівень розвитку потреб в ідеях Е. Бем-Баверка.
19.
Аналіз взаємодії потреб і попиту в ідеях А. Маршала.
20.
Маржиналістські ідеї щодо розвитку та взаємодії попиту
і пропозиції В. Парето.
21.
Розвиток та взаємодія попиту і пропозиції за Д. Хіксом.
22.
Виробництво і потреби суспільства, як споживача.
23.
Взаємозв‟язок потреб і виробництва
24.
Вплив потреб на виробництво.
25.
Суть поняття «економічний інтерес».
26.
Груповий інтерес
27.
Державний інтерес: суть та визначення.
28.
Державна політика в сфері економічних інтересів.
29.
Складові прояву державного інтересу.
30.
Суть взаємодії інтересів споживача.
31.
Економічні інтереси споживача.
32.
Механізм узгодження інтересів споживача і виробника.
33.
Особливості економічних інтересів споживача.
34.
Взаємодія інтересів виробництва і обміну.
35.
Умови та шляхи персоніфікаціі суспільного та колективного інтересів.

65 36.
Соціально-економічні і культурно-побутові умови життя населення.
37.
Вплив соціально-економічних умов життя населення на формування і розвиток суспільних потреб.
38.
Вплив культурно-побутових умов життя населення на формування і розвиток суспільних потреб.
39.
Рівень розвитку продуктивних сил та їх вплив на формування та розвиток суспільних потреб.
40.
Виробничі відносини та їх вплив на суспільіх потреби.
41.
Вплив рівня розвитку суспільного виробництва на формування і розвиток суспільних потреб.
42.
Вплив науково-технічного прогресу на формування та розвиток суспільних потреб.
43.
Природно-кліматичні умови та їх вплив на суспільні потреби.
44.
Поняття економічних потреб та їх класифікація
45.
Економічні потреби суспільства.
46.
Формування і розвиток суспільних потреб.
47.
Виробництво і потреби суспільства – як споживача.
48.
Економічні інтереси споживача.
49.
Поняття економічних інтересів, їх класифікація.
50.
Взаємодія інтересів споживача і виробника

ТЕМА 4. ПРАВА СПОЖИВАЧА. ХАРАКТЕРИСТИКА
ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ
СПОЖИВАЧІВ
1. Передумови розвитку захисту прав споживачів в Україні:
історичний та соціально-правовий аспекти.
2. Загальна характеристика законодавства України про захист
прав споживачів.
3. Права споживача: захист в Україні.


1. Передумови розвитку захисту прав споживачів в
Україні: історичний та соціально-правовий аспекти

66
Розвиток ринкових відносин супроводжується насиченням ринку різноманітними товарами і послугами.
Однак даний процес, поряд з позитивними моментами, неминуче приводить до росту ряду негативних явищ – обману, обваженню, обрахуванню, продажу неякісної і фальсифікованої продукції.
І хоча громадяни
є центральною ланкою ринку і виступають одержувачами, замовниками (споживачами) товарів, робіт та послуг, вони найчастіше стають жертвами обману. Тому, за сучасних умов побудови економіки України, першочерговим завданням є правове регулювання соціальних відносин, у тому числі захист споживачів як основних учасників ринкових відносин.
Формування ринкових умов, їх подальший розвиток і удосконалення породжує у покупця свої специфічні вимоги. Оскільки покупець обмежений у доступі до достовірної інформації про усі види і способи обману, то при формуванні ринкових відносин у програші дотепер залишається він сам. Єдиний спосіб захисту у покупця – це можливість вибрати з великого різноманіття найбільш кращий і оптимальний вид товару і послуги.
У процесі конкуренції, з метою як можна повніше задовольнити потреби споживача і вилучити за надані товари і послуги більше грошей, фірми використовують різні методи впливу на покупця. Багато фірм намагаються одержати ці гроші чесним шляхом за свій якісний товар, але на вільному ринку завжди є інші виробники, які намагаються облудним шляхом одержати з покупця гроші за товар неякісний або навіть фальсифікований.
Найважливішими проблемами на українському ринку, з якими зіштовхуються споживачі, залишаються:
- поява на ринку товарів не одного продавця (в особі держави, як було раніше), а безліч продавців, кожний з яких прагне завоювати визначену частку на вільних ринках
України й одержати визначені доходи від реалізації своїх

67 товарів;
˗
вільний вхід на ринок товарів будь-якого як вітчизняного, так і закордонного підприємця, виробника та
їхніх продавців;
˗
непогодженість діяльності органів державного контролю та не інформованість споживача про результати
їх діяльності;
˗
неповне нормативне забезпечення сфери захисту прав споживачів;
˗
відсутність інформаційного забезпечення споживачів про можливі способи обману, підробок тих або інших товарів, що ускладнює компетентний вибір покупцем товарів, виявлення їм при цьому різного роду обману, фальсифікацій за допомогою надійних і доступних експресних методів;
˗
національний менталітет нашого народу, який протягом багатьох років користувався здебільшого продукцією національного виробника.
У зв‟язку з актуальністю проблем, що виникають сьогодні, кожному споживачеві необхідні державна підтримка та захист від цих негативних явищ.
Захист прав споживачів
– це комплексна, багатоаспектна проблема, яка безпосередньо пов‟язана із зміцненням національної безпеки держави та захистом її громадян. Вона стосується всього ланцюга виробничих відносин (товаровиробник-торгівля-споживач), де кожна ланка має свою специфіку та особливості.
В умовах, що склалися, головні напрямки державної політики у сфері захисту прав споживачів повинні обіймати контрольну, профілактичну,
ідеологічну, координаційну та інформаційно-аналітичну функції.
На даному етапі, першочерговими залишаються питання, які підлягають обговоренню на державному рівні, а саме:

68
˗
недосконалість ринкового механізму у вигляді відсутності або викривлення інформації про товари і послуги;
˗
завищення цін і наявність монополістичних структур;
˗
необхідність реалізації заходів щодо більш справедливого розподілу прибутків, зниження рівня життя, надання послуг у сфері освіти, охорони здоров‟я, житла, транспорту, охорони навколишнього середовища.
Держава, при здійснені захисту прав споживачів, концентрує свої зусилля на створенні й удосконалені нормативно-правової бази, реформуванні системи управління в сфері захисту прав споживачів. При прийомі нормативно-правових актів, держава прагне змусити продавців, підприємців і виробників пропонувати покупцеві тільки якісну продукцію.
Процес, який спрямований на удосконалення нормативної бази в сфері захисту прав споживачів, продовжується. Так, 10 листопада 2011 року був офіційно опублікований Закон України ”Про захист прав споживачів” в новій редакції від N 15-рп/2011 (v 015p710-11) від 10.11.2011 р. [17]. Підтвердженням цьому є норми закріплені в Господарському і Цивільному Кодексах [16; 17].
Господарський Кодекс, у нашій державі, приділяє увагу проблемі захисту прав споживачів та передбачає відповідні норми закріплені в ст.20 “Захист прав суб‟єктів господарювання і споживачів” і ст.39 “Захист прав споживачів” [16; 17]. Згідно ст.39 Господарського кодексу
України: “Споживачі, які перебувають на території
України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з метою задоволення своїх потреб мають право на: державний захист своїх прав; гарантований рівень споживання; належну якість товарів
(робіт, послуг); безпеку товарів
(робіт, послуг); відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної

69 небезперечними для життя і здоров‟я людей товарами
(роботами, послугами), у випадках, передбачених законом; звернення до суду та інших уповноважених органів влади за захистом порушених прав або законних інтересів” [9].
У свою чергу, Цивільний Кодекс також не залишився осторонь і, крім установлених загальних прав і обов‟язків споживачів, продавців, виготовлювачів, що випливають з договірних відносин, виділив нові досі не застосовувані норми. Зокрема, це ст.1209 “Підстави відшкодування шкоди, завданою внаслідок недоліків товарів, робіт
(послуг)” і ст.1210 “Особи, зобов‟язані відшкодувати шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)” [66].
Так, на сьогодні нормативно-правова база в сфері прав споживачів в Україні нараховує більше ніж 50 законів і підзаконних актів. Але в порівнянні з іншими державами це незначна кількість. Наприклад, у Канаді в кожній провінції діє по 5-6 місцевих законів із захисту прав споживачів, тобто їх – майже 300, а є ще й федеральні, кількість яких перевищила сотню. В Австрії діє 200 законів, у США – понад 150, у Німеччині – близько 80 законів, а також понад 300 урядових. Незважаючи на те, що прийнято велику кількість нормативних актів, в жодній з країн поки не склалося цілісної, внутрішньо узгодженої системи відповідних законодавчих норм у сфері захисту прав споживачів.
На жаль, тенденція росту кількості законодавчих актів не зменшує кількість порушень в даній сфері. Багато фахівців бачать “корінь зла” у слабкому та недосконалому нормативно-правовому забезпеченні. З цим не можна не погодитися “чинне законодавство поки що має прогалини і нечіткості з цього питання і потребує удосконалення”.
Однак проблема не тільки в недосконалості законодавчих норм, а скоріше в їх виконанні, так більшість прав споживачів залишаються „паперовими нормами”, які у реальному життя важко використати.

70
Давно відомо, що закон активно працює тільки тоді, коли в ньому відображені і закріплені ті норми, які вже зміцнилися в повсякденному житті на рівні існуючих звичаїв, традицій, ділового етикету або звичного правила поведінки. Тому, проблема здебільше полягає в тому, що відносини між продавцем і споживачем тісно пов‟язані з проблемами розвитку підприємництва в Україні. А воно знаходиться на етапі становлення, і його розвиток супроводжується низкою складностей, що відображується на збільшенні зловживань у сфері захисту прав споживачів.
І це проблема не тільки нашої держави. Більшість країн пережили ситуацію з якою Україна зіткнулась сьогодні, хоча вони і мають значний досвід з цих питань.
Розвиток ринкових відносин у
60-70-х рр. супроводжувався різким збільшенням комерційного ризику споживачів внаслідок придбання товарів та послуг, що не мали необхідних споживчих якостей, або навіть спричиняли збитки особі чи майну. Значно зросла кількість випадків завдання шкоди як результат продажу неякісних товарів – предметів побутової техніки, ліків, продуктів харчування, косметичних засобів тощо. Наприклад, у
Країнах ЄС у той час кількість осіб, що постраждали від неякісних споживчих товарів, складали щорічно від 4 до 5 млн. У США на початок 70-х рр. щорічно від 25 млн до 30 млн людей отримували травму через вживання неякісних споживчих товарів, з них 110 тис - серйозні, а 30 тис - смертельні. Пов‟язані з цим сумарні збитки складали 5,5 млрд. дол. щорічно. У Великобританії в 1997 р. від споживачів надійшло понад 590 тис скарг ( в основному претензії були щодо якості одягу та автомобілів) [2;26;27].
Таким чином, порушення в сфері захисту прав споживачів – це звичайне явище за ринкових умов. Тим часом, процес спрямований на захист споживача в Україні, протікає більш болісно тому, що ми значно відстали від світового споживчого руху (консюмеризму).

71
Не можна стверджувати, що проблема захисту споживача від різного роду обману стала хвилювати нас тільки в період переходу до ринкових відносин. Звичайно ні, споживач мав потребу в захисті в будь-які часи.
Архівні документи свідчать про те, що протягом усього
історичного розвитку людства були спроби за допомогою держави регулювати якість і безпечність продуктів харчування, ліків, інших товарів. Так, у часи правління
Петра I був прийнятий ряд указів про торгівлю харчовими товарами на ринках столиці. Сенатський указ від 18 вересня 1713 року пропонував “В мясных рядах скотину бить и продавать по-прежнему здоровую, а ежели у кого явится больная, то такой не бить и не продавать и смотреть крепко, чтобы тайно того мясники не делали” [118].
В Указі 1718 р. пропонувалося „нездорового съестного харча” й встановлювалися жорсткі способи покарання: „за первую вину будет бит кнутом, за вторую – сослан на каторгу, за третью – учинена смертная казнь”. Нагляд за якістю продукції був покладений на поліцію. Указами
Сенату (1756 р.) визначалися права поліції, яка повинна була стежити також за цінами на харчові продукти на ринках. „Пристав должен посещать рынки своей части, и буде усмотрит жалобу или дороговизну, то о том, чего сам исправить не может, предлагать управе” [118].
Однак, незважаючи на покарання, створення установ і спеціальних служб, які здійснюють нагляд за продажем підробленої продукції, проблема залишилася гострою й у середині XVIII століття, і на початку XIX століття.
Свідченням цьому служить прийняття указів, датованих
1837, 1841, 1861, 1866 роками. Так, відповідно Статуту про покарання від 1855 р., який виносився мировими суддями, установлювався штраф до 100 руб за „приготовленные к продаже съесних припасов или напитков, вредных для здоровья или испортившихся, а равно подделку посуды из вредных для здоров‟я материалов” [118].

72
У законі від 12 травня 1890 р. до готування для продажу
і до самого продажу було прирівняне збереження фальсифікованих товарів у торгівельних і промислових приміщеннях. Були збільшені покарання: штрафи – до 300 руб і арешт до 3 місяців [118]. Серед підроблених харчових продуктів, які згадувалися в законодавстві, були хліб, м‟ясо
(1845р.), олія, жири (1891р.). Надалі список поповнили підробки бджолиного меду, кави, молока, борошна, пива, цукру [118].
На початку XX століття знову піднімається питання про недопущення та реалізацію на ринках фальсифікованої продукції. Професор В.Е. Таїров, вірменський і радянський вчений, доктор сільськогосподарських наук, винороб і благодійник, засновник першого науково-дослідного закладу у сфері виноградарства та виноробства, який володів інформацією про фальсифікацію виноградного вина, звернувся до провідних учених країни з пропозицією висловити свою думку щодо підробок вина, з якими вони зустрічалися за родом своєї діяльності. На основі отриманих матеріалів В.Е. Таїров розробив проект закону
„Про фальсифікацію харчових продуктів”. Але цей закон не був прийнятий [87].
З приходом радянської влади і встановленням державної монополії на виробництво товарів закону про захист споживача не існувало. І це легко пояснити. Не могла ж сама держава звинувачувати себе в підробці або фальсифікації. Слово ”фальсифікація” згодом узагалі зникло з законодавчих актів, а от обман покупця за рахунок обваження, обмірювання
і обрахування суворо переслідувався, аж до карного покарання.
У той же час виробництво підроблених продуктів було організовано в масовому масштабі, а доходи від реалізації фальсифікованих товарів надходили в дохід держави.
Наприклад: в індійський чай, розфасований у СРСР, додавався грузинський чай нижчих сортів у кількості до

73 45%, у залежності від сорту. У мелену смажену каву вищого сорту, додавався смажений цикорій або смажені винні ягоди.
У свою чергу, наприклад, професорові Несмєянову О.М. за спробу підробки – ”штучної чорної ікри для бідних” з желатину, ароматизованою оселедцевим тузлуком, присвоїли звання академіка і видали Державну премію [86].
Поряд з цими негативними явищами можна виділити і позитивний досвід тих часів. Справа в тому, що при виробництві продовольчих товарів майже не використовувалися харчові добавки. Раніше, у харчові продукти, відповідно Вимог Головного санітарного лікаря
СРСР, дозволялося вводити тільки кілька десятків речовин, що пройшли повні клінічні дослідження на їх нешкідливість. Тепер щорічно додатково дозволяється вводити до декілька сот нових речовин не шкідливих для організму людини.
Таким чином, Україна була унікальною за традиціями харчування державою. Багато десятиріч в країні споживали тільки натуральні продукти, вітчизняна промисловість практично була позбавлена будь-яких синтетичних, штучних добавок і залучала до харчового обігу тільки природні барвники, ароматизатори, стабілізатори, емульгатори тощо. Тому, стан сучасного ринку, на якому представлені товари, по-перше, традиційного асортименту, по-друге, нові за рецептурою та технологією, по-третє, товари-сурогати, призвів до дезорієнтації українського невибагливого споживача.
У колишньому Радянському Союзі спеціального законодавства про захист прав споживачів не існувало.
Тільки на початку 90-х років цю проблему розглянув
Комітет конституційного нагляду СРСР. Цей орган
14 вересня 1990 р. дійшов висновку про невідповідність окремих положень Основ цивільного законодавства Союзу
РСР і союзних республік та інших нормативних актів, які

74 встановлювали наслідки продажу товарів неналежної якості, положенням Конституції СРСР і законам СРСР.
Було визнано необхідним привести правові норми у відповідність із Конституцією СРСР і загальними засадами правового регулювання майнових відносин у процесі оновлення цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік. Однак політична і економічна ситуація в СРСР продиктувала інший сценарій. Союзні республіки, у період розвитку ідеї суверенізації та економічної самостійності, були проголошені незалежними.
Після прийняття Декларації про державний суверенітет
України та Закону “Про економічну самостійність
Української РСР” було започатковано створення в Україні нової правової системи, у якій чинне місце посіло законодавство захисту прав споживачів [87].
Таким чином, за десятиріччя ринкових перебудувань створено фактично новий комплексний
інститут споживчого права, в якому принципово інакше регулюються відносини громадян-споживачів. Між тим, переважна частина положень цього правового інституту потребують подальшого вдосконалення.
Для досягнення цієї мети уряду необхідно не тільки удосконалити законодавчу та нормативну базу, яка повинна охопити усі аспекти даної проблеми, а також потрібно заохочувати розробку загальних програм освіти та інформування споживачів з урахуванням культурних традицій населення, зобов‟язати відповідальні органи через засоби масової інформації публікувати результати порівняльних випробувань, які б містили загальну
інформацію про продукт, традиції споживання і особливості виробництва цього товару.
2.

Загальна характеристика законодавства України
про захист прав споживачів
Торгівля і побутове обслуговування займають важливе

75 місце в житті людей. По суті, не проходить і дня, щоб громадянин не вступав з ними в контакти, оскільки завдяки торгівлі і побутовому обслуговуванню споживач отримує все необхідне для життя - продукти харчування, одяг, побутова техніка тощо.
Споживання і справедлива торгівля - один із основоположних принципів будь-якого демократичного суспільства, а захист прав людини як споживача є об‟єктивною, незворотною закономірністю розвитку та однією з найважливіших ознак такого суспільства.
Суспільні відносини в сфері підприємницької діяльності з реалізації товарної продукції на внутрішньому ринку країни суб‟єктами господарювання усіх форм власності, що охоплює і обертання засобів виробництва, споживчих товарів і включає в себе оптову торгівлю і посередництво в торгівлі, а також роздрібну торгівлю, потребує правового регулювання.
Розвиток ринкових відносин в Україні на початку 90-х років обумовив необхідність розроблення ефективного механізму захисту прав і законних інтересів громадян- споживачів. Цей механізм передбачав розроблення і прийняття спеціального законодавства у сфері захисту прав споживачів, а також організаційно-управлінських засобів у цій галузі. Здійснення державної споживчої політики неможливе без відповідного правового регулювання. На сьогодні можна з впевненістю сказати, що в Україні створена і постійно удосконалюється законодавча база в сфері захисту прав споживачів. її розвиток умовно можна поділити на три етапи.
Перший етап розвитку законодавства України про захист прав споживачів розпочався з прийняттям
Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, яка заклала основоположні принципи побудови незалежної Української держави, її соціально-економічної та правової системи. Так, 12 травня

76 1991 р. Україна першою серед колишніх республік СРСР прийняла Закон України „„Про захист прав споживачів‟‟
(нині діє в редакції Закону від 10.11.2011 р.).
Наступного року постановою Кабінету Міністрів
України від 1 червня 1992 р. „„Про створення Державного комітету України у справах захисту прав споживачів‟‟
Державну інспекцію України по захисту прав споживачів при Кабінеті Міністрів України було перетворено на
Державний комітет України у справах захисту прав споживачів. Саме він, до 15 грудня 1999 р., виконував функції спеціалізованого органу із захисту прав споживачів, призначенням якого були розробка і втілення в життя державної політики із захисту прав споживачів.
У липні 2000 р. відповідно до Указу Президента України
№ 926/2000 „„Про Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України‟‟ Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України став правонаступником ліквідованого Державного комітету
України у справах захисту прав споживачів.
З метою підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів та відповідно до ст. 106 Конституції України Держкомстандарт України було перетворено на Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики -
Держспоживстандарт України.
Держспоживстандарт
є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом та правонаступником вищевказаних двох органів. Суттю споживчої політики нашої держави, яку здійснюють
Держспоживстандарт України і його територіальні органи,
є забезпечення високого правового рівня захисту прав споживачів саме з боку держави, забезпечення реалізації
їхніх прав на безпеку, поінформованість, вибір, відшкодування збитків, здійснення контролю за якістю та

77 безпекою товарів, продукції (робіт, послуг), сприяння діяльності громадських організацій споживачів.
Другий етап розвитку споживчого законодавства пов‟язаний з прийняттям основного Закону - Конституції
України. З цього моменту право споживача стало одним з основних прав людини, яке гарантоване Конституцією
України. Так, згідно зі ст. 42 Конституції держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів [33].
Одним із основних конституційних прав громадянина, реалізація якого вимагає встановлення певних гарантій, є право споживачів-громадян на придбання товарів належної якості. Так, відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров‟я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Кожному гарантується право вільного доступу до
інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. Право громадянина на безпечне для життя довкілля і на інформацію про якість товарів зазвичай є соціально-економічним правом, оскільки його реалізація можлива, насамперед, завдяки відповідному рівню матеріального виробництва та соціальних відносин в суспільстві [33].
Держава бере на себе обов‟язок встановлювати для виробників певні вимоги щодо якості товарів та зобов‟язати виробників, продавців надавати громадянам всю
інформацію щодо властивостей запропонованого споживачам товару. Дані вимоги встановлюються шляхом прийняття відповідних законів, створення спеціальних органів з контролю за якістю продукції та захисту прав потерпілих тощо. В останні роки в Україні простежується тенденція посилення захисту прав споживачів,

78 забезпечення ефективного контролю за якістю і безпекою продукції та усіх видів робіт і послуг, вдосконалення чинного законодавства про захист прав споживачів.
З початком нового століття в Україні розпочався та діє третій етап розвитку законодавства про захист прав споживачів. Державою та урядом України розроблені та прийняті законодавчі акти стосовно визначення основних напрямів державної та соціальної політики у сфері прав споживачів та їх подальшого розвитку.
Основними напрямами соціальної політики на період до 2015 року, схваленими Указом Президента України від
24 травня 2010 р. № 717/2010, з метою пом‟якшення негативних тенденцій на споживчому ринку України і створення в державі сприятливого соціального клімату передбачалося:
˗
забезпечити здійснення постійного і ефективного державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів центральними, місцевими органами виконавчої влади, суб‟єктами підприємницької діяльності;
˗
активізувати роботу щодо запобігання виготовленню та реалізації на споживчому ринку України неякісної, фальсифікованої та небезпечної для життя і здоров‟я людей продукції (товарів) шляхом виявлення такої продукції у виробника, постачальника, вжиття дійових заходів до вилучення неякісної продукції (товарів) з обігу, притягнення порушників до передбаченої законодавством відповідальності;
˗
посилити контроль за додержанням вимог нормативно-правових актів, що регулюють відносини між громадянами як споживачами
і суб‟єктами господарювання, передусім у сфері житлово-комунального господарства, зв‟язку та транспорту;
˗
підвищити ефективність використання законодавчих важелів захисту прав споживачів у сфері торгівлі,

79 громадського харчування та послуг з виконанням узгоджених спільних дій державними органами контролю і нагляду, правоохоронними органами та місцевими органами виконавчої влади;
˗
встановити контроль за додержанням суб‟єктами господарювання вимог законодавства щодо забезпечення споживачів у сфері обслуговування населення необхідною і достовірною інформацією про товари (роботи, послуги);
˗
забезпечити організацію виробництва і поширення соціальної рекламної
інформації про шкоду тютюнокуріння та вживання алкоголю;
˗
сприяти прискоренню вирішення питання про встановлення адміністративної відповідальності за обман споживачів, що завдає незначних збитків;
˗
здійснити заходи щодо вдосконалення законодавства з питань захисту прав споживачів та поетапного його наближення до законодавства Європейського Союзу;
˗
забезпечити проведення експертизи всіх проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо їх відповідності законодавству з питань захисту прав споживачів;
˗
підвищити рівень інформаційно-просвітницької та правової роботи серед населення щодо роз‟яснення норм і положень законодавства з питань захисту прав споживачів та забезпечити надання практичної допомоги споживачам у разі порушення їх прав;
˗
сприяти розвитку та активізації діяльності громадських організацій споживачів [60].
Указом Президента України від 12 січня 2002 р.
№16/2002 „„Про заходи щодо посилення державного захисту прав споживачів‟‟ в Україні були створені
Міжвідомча рада з питань захисту прав споживачів та
Український центр з проблем захисту прав споживачів [60].
11 грудня 2011 р. Президент України підписав Указ № 1148/2011 „„Про Програму захисту прав споживачів на 2012-

80 2015 роки‟‟, метою якої є розв‟язання комплексу проблем у сфері захисту прав споживачів, зокрема шляхом:
˗
удосконалення захисту прав та інтересів споживачів;
˗
створення належних умов для насичення споживчого ринку якісними та безпечними товарами, роботами, послугами;
˗
підвищення рівня захисту здоров‟я та безпеки споживачів;
˗
удосконалення законодавства України у сфері захисту прав споживачів, зокрема адаптація його до законодавства
Європейського Союзу;
˗
створення належних умов для реалізації громадянами- споживачами своїх законних інтересів і прав на території
України [60].
Безперечно, центральне місце в системі споживчого законодавства займає Закон України „„Про захист прав споживачів‟‟, норми якого складають основний зміст
інституту споживчого права. Саме ним встановлюються визначальні принципи правового регулювання відносин за участю громадян-споживачів, а також окреслюються соціально необхідні потреби і юридично допустимі межі їх пільгового захисту. Закон України „„Про захист прав споживачів‟‟ є спеціальним комплексним законодавчим актом, який містить особливі методи і способи захисту прав споживачів. Ці особливості насамперед полягають у встановленні крім звичайних, ще й додаткових гарантій реалізації споживачами своїх прав та додаткових обов‟язків
і підвищеної відповідальності зобов‟язаних щодо споживачів осіб. Тому вкрай важливо правильно визначати зміст тих чи інших відносин, що виникли, з метою встановлення правомірності поширення на них дії Закону
України „„Про захист прав споживачів‟‟.
Необхідно зазначити, що цей Закон, як і інші нормативні акти з питань захисту прав споживачів, поширюється на всі підприємства, які обслуговують

81 населення; торговельні, сфери послуг, побутового обслуговування, громадського харчування.
Тобто, законодавством урегульовано всі випадки, де громадянин є споживачем (особою, яка купує, замовляє, використовує або має намір придбати або замовити товари
(роботи, послуги) для особистих побутових потреб).
Закон України „„Про захист прав споживачів‟‟ поширюється на усіх споживачів, які знаходяться на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення власних побутових потреб. Відповідно до його положень споживач має право вимагати від продавця (виробника, виконавця), щоб якість придбаного товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативних документів, умовам договору, а також
інформації про товари (роботи, послуги), яку надає продавець (виробник, виконавець). Придбаний товар
(робота, послуга) має бути якісним та безпечним для життя
і здоров‟я кожної людини [16].
Закон України „„Про захист прав споживачів‟‟ визначив нові принципові підходи до врегулювання відносин за участю громадян – покупців, замовників товарів, робіт та послуг. У ньому міститься система способів захисту прав громадян-споживачів.
У Законі „„Про захист прав споживачів‟‟ набуло спеціального юридичного значення поняття „„споживач‟‟.
Споживачем визнається громадянин, який купує, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари
(роботи, послуги) для власних побутових потреб [16].
Законом визначаються також спеціальні умови щодо зобов‟язаної перед споживачем сторони (виробника, виконавця, продавця). Такою зобов‟язаною стороною визнається підприємство, установа, організація або громадянин-підприємець, які виробляють товари для реалізації, виконують роботи або надають послуги,

82 реалізують товари за договором купівлі-продажу [16]. Це означає, що суб‟єктами відносин, врегульованих Законом
„„Про захист прав споживачів‟‟, може бути лише певне коло уповноважених і зобов‟язаних осіб.
Норми, з яких складається Закон України „„Про захист прав споживачів‟‟ є неоднорідними і їх умовно можна поділити на:
- організаційно-правові, які визначають повноваження органів державної виконавчої влади, обов‟язки і відповідальність службових осіб органів у справах захисту прав споживачів та їх правовий захист (ст.ст. 5-7, 9, 10-11);
- правовстановлюючі норми, які визначають права споживачів - переддоговірні, договірні та права у разі порушення умов договору (ст.ст. 3, 11-16, 18-20);
- правозобов‟язуючі норми, які зобов‟язують продавців, виконавців, виробників забезпечити дотримання певних вимог щодо якості товарів (послуг, робіт), безпеки, гарантійних термінів до вступу в договірні відносини із споживачами (ст.ст.12,13);
- праворегулюючі норми, які регулюють відносини, що виникли між продавцями (виконавцями) і покупцями
(замовниками) як сторонами договору, та визначають правові наслідки порушення прав споживачів (ст.ст.14, 15,
17, 20, 23);
- правозахисні норми, які встановлюють організаційно- процесуальні способи захисту порушених прав споживачів
(ст.ст. 8, 9, 24).
Такий поділ правових норм сприяє раціональному застосуванню, а також подальшому структурному вдосконаленню законодавства про захист прав споживачів.
Особливе значення в системі споживчого законодавства мають норми
Цивільного
Кодексу
України, які встановлюють правила укладення договорів купівлі- продажу, підряду, перевезення, схову, страхування та
інших договорів у сфері торгівлі та побутового

83 обслуговування, юридичну відповідальність за неналежне
їх виконання чи невиконання [66].
Дотримання громадянами цих правил є надійною правовою гарантією захисту їх порушених прав як споживачів. В ЦК України чільне місце посідають норми щодо захисту прав споживачів, а саме правове регулювання договору роздрібної купівлі-продажу.
Кодекс України про адміністративні правопорушення також містить норми, які встановлюють засоби адміністративного регулювання у сфері захисту прав споживачів, а саме
- перелік адміністративних правопорушень в сфері торгівлі, громадського харчування, послуг та відповідні санкції.
Господарський Кодекс України визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб‟єктами господарювання, а також між цими суб‟єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, тобто і ті відносини, що виникають між суб‟єктами споживчого права. Правові норми Господарського Кодексу України встановлюють, державне забезпечення захисту прав і законних інтересів суб‟єктів господарювання та споживачів, а кожний суб‟єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів [9].
Важливе значення для захисту прав споживачів мають також норми інших документів, зокрема, законів від
18.12.2008 р. „„Про захист від недобросовісної конкуренції‟‟
N 689-VI (689-17), від 19 квітня 2011 року N 3235-VI „„Про рекламу‟‟ (в редакції Закону від 11 липня 2003 р.), від
24.10.2002 року „„Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини‟‟ N 191-IV, від 05.04.2011 N 40 „„Про стандартизацію‟‟ N 3176-VI (3176-17), декретів Кабінету
Міністрів України від 29.06.2010 N 34 „„Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та

84 відповідальність за їх порушення‟‟ N 2367-VI (2367-17) та
інші, які прямо чи опосередковано спрямовуються на сприяння реалізації споживачами своїх прав [16;17].
Не можна недооцінювати значення нормативних актів різних міністерств і відомств, зокрема Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України,
Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики, Антимонопольного комітету України, Державної митної служби України. Такі нормативні акти мають юридичну силу лише за умови їх державної реєстрації у Міністерстві юстиції України, яка здійснюється відповідно до Указу Президента України від
3 жовтня 1992 р. № 493/92 „„Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади‟‟.
Такі підзаконні акти, як Правила побутового обслуговування населення, затверджені постановою
Кабінету Міністрів України від 16 травня 1994 р. № 313 (в редакції постанови від 4 червня 1999 р. № 974), Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення, затверджені постановою
Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 108,
Правила роздрібної торгівлі продовольчими товарами, затверджені наказом Міністерства економіки та з питань
європейської інтеграції України від 11 липня 2009 р. № 185,
Правила роздрібної торгівлі непродовольчими товарами, затверджені наказом Міністерства економіки та з питань
європейської інтеграції України від 11 березня 2010 р. № 98, та інші містять широкий спектр адміністративно- організаційних заходів, спрямованих на припинення порушень суб‟єктами підприємницької діяльності, які так чи інакше призводять до реалізації споживачам неякісних товарів (послуг).
Захист прав споживачів має здійснюватися відповідно до вимог міжнародного права. Так, згідно зі ст. 2 Закону

85
України „„Про захист прав споживачів‟‟ якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені в законодавстві України про захист прав споживачів, то застосовуються правила міжнародного договору [17].
З проголошенням Україною незалежності перед державою постала проблема створення власної системи стандартизації, сертифікації, яка могла б працювати в ринкових умовах, а також сприяла б входженню України до структур світової економіки і торгівлі. Нині основні принципи світової торгівлі сформульовані в Генеральній угоді з тарифів і торгівлі (ГАТТ) та Угоді про технічні бар‟єри в торгівлі (ТБТ). За цими угодами кожна країна має право встановлювати власне технічне регулювання в
інтересах національної безпеки, запобігання зловживанням, охорони життя, здоров‟я, безпеки майна громадян, охорони навколишнього середовища.
У Законі України „„Про захист прав споживачів‟‟ та
інших законодавчих актах у сфері захисту прав споживачів слід виділити певні визначальні принципи, характерні для побудови їх правових норм, зокрема:
- встановлення державних обов‟язкових вимог до якості товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування населення;
- пріоритету законодавчого регулювання над договірним у відносинах між продавцями (виконавцями) та покупцями (замовниками);
- встановлення додаткових обов‟язків для продавців
(виробників) та привілеєвих прав для споживачів-покупців
(замовників) порівняно із загальними засадами цивільного законодавства;
- встановлення спеціальних способів захисту прав споживачів органами у справах захисту прав споживачів та об‟єднаннями споживачів, а також спрощеного судового захисту.

86
Існування цих принципів обумовлене необхідністю посилення захисту безпосередніх споживачів товарів і послуг в сучасних умовах бурхливого розвитку науково- технічного прогресу та підприємництва, що нерідко супроводжується випуском неякісних товарів, в тому числі небезпечних для життя і здоров‟я людей. Саме наявність цих принципів в правових нормах дає підстави стверджувати про формування в Україні комплексного правового інституту споживчого права.
3. Права споживача: захист в Україні
У ст. 42 Конституції України, проголошено: „„Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів‟‟.
У ст. 50 Закону України „„Про захист прав споживачів‟‟ встановлено: „„Кожен має право на безпечне для життя і здоров‟я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена‟‟.
Право кожного на задоволення базових потреб - на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров‟я та медичну допомогу – також гарантується Конституцією
України. Захист прав споживачів забезпечується Законом
України „„Про захист прав споживачів‟‟ N 15-рп/2011
(v 015p710-11) у редакції від 10.11.2011 року [17]. Даний
Закон регулює відносини між споживачами товарів, (робіт, послуг) та виробниками, виконавцями, продавцями різних форм власності, а також встановлює права споживачів.
Споживачі, що знаходяться на території України (не лише громадяни України), під час придбання, замовлення чи використання товарів (робіт, послуг) мають право на:

87 захист своїх прав державою; здобуття знань; належну якість продукції та обслуговування; безпеку продукції; необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її якість, асортимент, а також про її виробника
(виконавця, продавця); відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров‟я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством; звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав; об‟єднання в громадські організації споживачів (об‟єднання споживачів) [17].
Вітчизняне законодавство щодо захисту прав та
інтересів споживачів включає також й інші законодавчі та підзаконні акти, серед яких Закони України „„Про рекламу‟‟, „„Про інформацію‟‟, „„Про безпечність та якість харчових продуктів‟‟, „„Про транспорт‟‟, „„Про зв‟язок‟‟,
„„Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення‟‟, положення про „„Правила роздрібної торгівлі‟‟, „„Правила торгівлі на ринках‟‟,
„„Правила торгівлі у розстрочку‟‟, „„Правила торгівлі лікарськими засобами‟‟, „„Правила торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами‟‟, „„Правила роздрібної торгівлі тютюновими виробами‟‟ тощо. В Україні діють також певні європейські директиви в рамках міжнародних угод, підписаних нашою країною, які доповнюють вітчизняне законодавство на захист прав та інтересів споживачів нормами, визнаними у світовій та європейській спільноті, зокрема, звернення до Стразбурзького суду.
Проблематика теми
1. Основні проблеми українського споживчого ринку.
2. Основні державні засади при здійснені захисту прав споживачів.

88 3. Історичні передумови розвитку захисту прав споживачів в Україні.
4. Соціальні передумови розвитку захисту прав споживачів в Україні.
5. Правовий аспект передумов розвитку захисту прав споживачів в Україні.
6. Суть правового регулювання соціальних відносин.
7. Указ Петра I про торгівлю харчовими товарами на ринках столиці.
8. Захист прав споживачів у Радянському Союзі.
9. Характеристика законодавства України про захист прав споживачів.
10. Етапи розвитку законодавства України про захист прав споживачів.
11. Завдання Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики.
12. Організаційно-процесуальні способи захисту прав споживачів.
13. Системи стандартизації, сертифікації, метрології та акредитації.
14. Закон України „„Про захист прав споживачів‟‟ та його норми.
15. Поняття „„споживач‟‟ згідно ЗУ „„Про захист прав споживачів‟‟.
16. Спеціальні умови щодо зобов‟язаної перед споживачем сторони.
17.
Підзаконні акти щодо
Правил побутового обслуговування населення.
18. Законодавчі акти у сфері регулювання захисту прав споживачів.
19. Принципи побудови правових норм захисту споживача.
20. Програма захисту прав споживачів на 2012-2015 роки.
21. Система стандартизації, сертифікації, метрології та акредитації в Україні.
22. Права споживачів та їх захист в Україні.

89 23. Принципи побудови Закону України „„Про захист прав споживачів‟‟.
24. Європейські директиви в рамках міжнародних угод, щодо законодавство у сфері захисту прав, свобод та
інтересів споживачів.
25. Принципи світової торгівлі згідно Генеральної угоди з тарифікації та торгівлі (ГАТТ).
26. Нормативні акти з питань технічного регулювання та споживчої політики.
27. Нормативні акти з питань європейської інтеграції
України у сфері технічного регулювання та споживчої політики.
28. Нормативні та підзаконні акти Антимонопольного комітету України у сфері регулювання споживчої політики та кооперації.
29. Нормативна база Державної митної служби України у сфері споживачів товарів та споживчої поведінки.
30. Міжнародний договір України про захист прав споживачів у сфері Європейської інтеграції.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал