Навчальний посібник для студентів напряму підготовки 020105 «Документознавство та інформаційна діяльність»




Сторінка1/15
Дата конвертації15.06.2017
Розмір5.83 Kb.
ТипНавчальний посібник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПОЛТАВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЮРІЯ КОНДРАТЮКА

КАФЕДРА УКРАЇНОЗНАВСТВА, КУЛЬТУРИ ТА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА





Ірина Передерій


ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ КУЛЬТУРИ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК
для студентів напряму підготовки 6.020105
Документознавство та інформаційна діяльність денної та заочної форм навчання












ПОЛТАВА 2015

2
УДК 930.85:94
ББК Т3(0)-7я7 П 27
Р е це н зе н ти
Петренко І.М. – доктор історичних наук, професор (ВНЗ Укоопспілки Полтавський університет економіки і торгівлі»),
Сажко В.В. – кандидат історичних наук, доцент (Полтавський національнй технічний університет імені Юрія Кондратюка).

П 27 Передерій І.Г. Історія зарубіжної культури навч. посіб. для
студентів напряму підготовки 6.020105 «Документознавство та
інформаційна діяльність денної та заочної форм навчання / Ірина Григоріївна Передерій. – Полтава ПолтНТУ, 2015. – 330 с.



Рекомендовано до друку науково-методичною радою ПолтНТУ
Протокол № 12 від 2 липня 2015 р.


Навчальний посібник крім безпосереднього лекційно-теоретичного масиву містить якнайширший комплекс методичних матеріалів із курсу, а саме перелік наукової та навчально-методичної літератури, контрольні тестові завдання для самоперевірки студента із кожної теми, ілюстровані додатки, котрі унаочнюють як теоретичний, такі фактологічний матеріал. У посібнику розкрито зміст всіх періодів розвитку провідних культурних регіонів світу, що включає характеристику найважливіших здобутків у всіх культурних галузях – освіті, науці, літературі, архітектурі, образотворчому мистецтві, театрі, музиці тощо. Важливу увагу приділено також знаковим історичним постатям, видатним культурним діячам різних країн світу. Видання рекомендовано для студентів напряму підготовки Документознавство та інформаційна діяльність ступеня вищої освіти бакалавр денної та заочної форм навчання, а також тих, хто цікавиться історією культури.







© Полтавський національний


технічний університет імені


Юрія Кондратюка, 2015






© Передерій І.Г.

3
З МІСТ
Вступ
4

Глава 1. Культура і мистецтво в системі науки
5

Глава 2. Первісна культура
27

Глава 3. Культура стародавнього Єгипту
і Близького Сходу
44

Глава 4. Культура стародавньої Індії
68

Глава 5. Культура Китаю і Японії
92

Глава 6. Культура давньогрецької цивілізації
109

Глава 7. Культура давньоримської цивілізації
139

Глава 8. Культура Візантії. Середньовічна культура
Західної Європи
173

Глава 9. Культура арабо-мусульманського Сходу
208

Глава 10. Культура Європи періоду Відродження,
Реформації та Просвітництва
229
Додатки
257

4
ВСТУП
Сучасна людина живе в умовах глобалізації світової цивілізації. Всі процеси, що відбуваються у світі, мають значення не лише для однієї країни, ай для всього людства. Глобальні комунікативні, інформаційні системи, банківсько-фінансові структури, транснаціональні корпорації впливають на всіх людей у всіх країнах. Економічні, екологічні, сировинні, фінансові кризи давно перестали носити регіональний характері стали загальносвітовими проблемами. Сучасне людство може існувати, лише усвідомивши свою єдність і визнаючи за іншими народами і культурами право на своєрідність. При цьому поліваріантність світу неповинна розглядатися як підстава для ворожнечі і протистояння. Саме в цьому різноманітті містяться потенції множинних стратегій розвитку, що дозволяє розглядати світову культуру як діалог рівних партнерів, жоден із яких не володіє правом на абсолютну істину. Саме це робить вивчення дисципліни Історія зарубіжної культури особливо актуальним. Запропонований навчальний посібник представляє світову культуру як діалог культурних парадигм, котрі змінюють одна одну. Коротка характеристика окремих періодів світової культури та мистецтва дозволяє виявити особливості європейського та східного менталітету. Відповідно до загальної концепції курсу показано втілення світоглядних настанов різних епоху художній творчості. Зміна основних стилів, таких як архаїка і класика античності, візантійський, романський і готика, ренесанс, бароко, класицизм та інші – обґрунтовується з конкретно-історичних позицій. Головний акценту висвітленні особливостей зарубіжної художньої культури зроблений на зміні світобачення кожної конкретної епохи. Опис найвідоміших художніх творів, їх живописних і стилістичних особливостей, творчої манери художника дозволяє зв'язати загальні естетичні уявлення епохи з конкретним матеріалом і відійти від загальних схем. Можливість ознайомитися з досягненнями зарубіжної культури допоможе усвідомити основні цінності вітчизняної культури, пробудить гордість і повагу до її багатства, унікальності її мистецтва, й одночасно дозволить зрозуміти її місце у світовій культурі, а також побачити культуру власного народу в загальносвітовому й загальноєвропейському контекстах.

5
ГЛАВА 1. КУЛЬТУРА І МИСТЕЦТВО В СИСТЕМІ НАУКИ.

§1. Сутність культури, її функції та структура.
§2. Мистецтво як феномен культури. Його функції. Класифікація видів мистецтва провідні наукові підходи.
§ 3. Виразові засоби різних видів мистецтва.
§1. Сутність культури та її функції
Існує багато підходів до розуміння такого феномена як культура. Одні розуміють під культурою все створене людьми в процесі матеріальної та духовної діяльності, інші – лише результати духовного виробництва. Частина вчених наполягає на думці, що головним у культурі є не результат, а спосіб людської діяльності. У широкому сенсі культура – це притаманний людині спосіб життєдіяльності, система знань та цінностей, що дозволяє організувати її саме таким, а не іншим чином спосіб, безпосередньо відбитий у результатах людської діяльності. У зв’язку з цим культуру можна розглядати з точки зору її антропологічного й етнологічного змісту. В рамках етнокультури, основу котрої складають певні стійкі архетипи (універсальні форми людської уяви, можна виявити субкультури (типи культури різних соціальних груп, що відчули тією чи іншою мірою трансформаційний вплив збоку інших культурних субстратів. Вивчення історії світової культури передбачає насамперед знайомство з архетипами культур, що дозволяють виявити духовні передумови як розквіту, такі деградації тих чи інших суспільств. Культура єдина, в ній злито історичне і сучасне, специфічне і загальне, традиційне і нетрадиційне. Порушення цієї єдності загрожує спотвореннями в її розвитку. Така ж єдність спостерігається і в людській історії, у минулому і сьогоденні. Чому нам цікаві давньогрецькі міфи і східна поезія, середньовічна музика і мудрість Корану Мабуть тому, що людство, по суті, єдине. І питання, як влаштувати своє життя найкращим чином, вирішуване мислителями давнини, актуальне і для нас. Слово культура походить від латинських слів colo, colere (щось вирощувати, доглядати, обробляти. Звідси culturare (вирощений, оброблений людською працею, доведений до досконалості. Спочатку ці слова стосувалися праці на землі (землеробства, однак згодом усе частіше стали вживатись у ширшому значенні – стосовно духовно-практичної діяльності людини. Так, відомий римський оратор Ціцерон у своїй праці
“Тускуланські бесіди називає філософію культурою душі. Щоб стати філософом, вважає він, треба наполегливо вдосконалювати свої розумові здібності, плекати розум, обробляти його, як селянин землю. Отже,
основний зміст культури Цицерон вбачав у розвитку мислиннєвої діяльності людини, вдосконаленні її духовного світу. І це перша відома спроба вживання слова культура як теоретичного терміна. В епоху Середньовіччя поняття культури набуває світоглядно- морального змісту. Німецький філософ С.Пуффендорф у 1684 р. уперше вживає слово культура як самостійний термін для означення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайного тваринного існування. Культура пов’язується зі світоприйняттям, світобаченням, світовідчуттям того чи іншого народу, який займає певний географічний простір. В епоху Відродження та Просвітництва поняття культури набуває ще ширшого змісту. Італійський мислитель Джакомо Віко (1668-1744) відводив культурі вирішальну роль у суспільному розвитку. Французький філософ Шарль Монтеск’є (1689-1755) у праці Продух законів доводив, що розвиток культури того чи іншого народу залежить від розміру території держави, від клімату, географічного середовища, ґрунту. Французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712-1778) протиставляв культуру чистій природі. Згідно з його теорією культуру почали розуміти як людяність на противагу природності, тваринності. Звідси віра в те, що культура – це чиста духовність, яка можлива лише у філософській, науковій та художній творчості. Вважалося, що культуру в суспільстві можна утвердити шляхом піднесення рівня освіти народу, звільнення його від усіляких забобонів, релігійних вірувань, утопічних уявлень з метою побудови розумної держави і встановлення таких же суспільних відносин. Однак просвітницькі уявлення про культуру розвіялися під тиском реального супільного життя ранньобуржуазного суспільства. Пізніше теоретики наштовхнулись на проблему суперечностей у культурному прогресі людства. Німецький поет, драматург і теоретик мистецтва Фрідріх Шіллер досить точно побачив суперечність між природою і культурою, однобічність людини, яка відірвалася від природи і замкнулася у штучно витвореному нею світі культури. З осмислення суперечностей культури і цивілізації починає відлік сучасний підхід до культури як складного суспільно-історичного явища. Перше, що слід зафіксувати при розгляді поняття культура утому його виглядів якому воно закріплене сьогодні у свідомості, це багатозначність, розмитість меж, використання і вживання в різних відношеннях. Не так багато існує понять, які були б настільки невизначені, доступні для використання у найрізноманітніших (часто протилежних один одному) смислах, ніж те, яке ми розглядаємо. Усі дослідники культури з абсолютною одностайністю констатують цю обставину. Ще у х рр. ХХ ст. американські культурологи А.Кребер і
К.Клакхон, аналізуючи лише американську культурологію, наводили цифру 237 дефініцій (визначень. Зараз ці підрахунки безнадійно застаріли
і підвищений інтерес до вивчення культури потяг за собою лавиноподібне зростання позицій щодо його визначення. Ледве не кожен автор дає власне визначення культури. Таке семантичне (мовне) і змістовно-теоретичне розмаїття визначень свідчить про поліфункціональність, складність світу культури і того поняття, яке його виражає. У повсякденному житті слово культура розуміють і як те, що характеризує людину в сфері соціальної поведінки, зокрема, її тактовність, повагу до інших людей, делікатність, уміння завжди знайти міру свого вчинка. Широко розповсюджене ототожнювання культури з освіченістю. При цьому не з тим типом освіченості, який виступає синонімом ерудиції, накопиченою розумом інформацією, аз тим її змістом, що начебто осідає у внутрішньому світі особистості, роблячи її носієм якостей, прийнятих як культурні. У цьому разі культура ставиться на один щабель з внутрішньою інтелігенцією, практично ототожнюється з нею. Інколи у повсякденному вжитку слово культура застосовується для характеристики якісного стану тих чи інших явищ. У цьому ключі й випускаються книги з найменуваннями Культура мовлення, Культура почуттів, Про культуру продажу товарів, Культура житла тощо. І хоча це не зовсім буденне, швидше літературно-публіцистичне слововживання, але його витоки слід вбачати саме у буденній свідомості. Прийнято й розуміння культури як того, що є специфічним для міського способу життя на противагу сільському. Досить часто термін культура наближається до оціночної характеристики форм зовнішньої поведінки людини, виступає як інша назва для дотримання норм етикету. Некультурно поводитесь – ця поширена фраза явно виражає негативну оцінку тому, хто порушує загальноприйняті норми. Філософи ж намагаються трактувати слово культура у широкому розумінні. Згідно з цим трактуванням культура охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, які вироблені упродовж історії людства. Спробуємо дати прийнятне визначення терміну культура.
Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей,
вироблених людством протягом усієї історії, яка визначає рівень
розвитку суспільства, а також сам процес творення та розподілу цих
цінностей.
Яким би обмеженим не було це визначення, все ж воно дає змогу з’ясувати основний зміст культури як з пізнавальної (гносеологічної, такі з оцінної (аксіологічної) сторони.
Функції культури. Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед розмаїтих функцій, які виконує культура у суспільному житті, можна виділити кілька найбільш суттєвих.

8 1. Пізнавальна функція полягає втому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'є’нує в органічну цілісність природничі, технічній гуманітарні знання, людина пізнає світі саму себе. Кожен етап пізнання є сходинкою до храму культури. Так, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, вчиться розрізняти на конкретно- образному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний і методологічний фундамент осмислення індивідом законів буття і сенсу свого життя. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі та технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати і загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності.
2. Інформативна функція культури полягає втому, що культура передає знання і досвід попередніх поколінь. У культурі проявляється соціальна негенетична спадковість людства, його історична пам'ять. Культура опредмечена в знакових системах усних переказах, літературних пам'ятках, мовах науки і мистецтва. Приходячи в цей світ, людина застає усталену систему відносин, традицій, звичаїв. Все це негенетична пам'ять людства, яку не можна засвоїти від народження, а лише вході набуття індивідом власного соціального досвіду.
3. Світоглядна функція культури проявляється утому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору і часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що і світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій змісту міфології, згодом у релігії, й нарешті у науковому пізнанні, тобто у тих формах суспільної свідомості, що складають зміст культури. Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності.
4. Комунікативна функція культури полягає втому, що вона не існує поза суспільством, а формується через спілкування. Це спілкування може бути синхронним (одночасним) і діахронним (послідовним. Культура завжди пов'язана з історією, і навіть не підозрюючи про це, сучасна культура відтворює голоси попередніх епох. Адже всі об'єкти, що оточують людину, сприймаються і як фізичні функції, але і як знаки. Таким чином, усі феномени буття можуть бути зрозумілі і прочитані як тексти, що несуть інформацію. Це дає можливість обмінюватися не тільки самими речами, ай інформацією про них, знанням, досвідом, тобто здійснювати соціокультурну комунікацію.

9 5. Нормативно-регулююча функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Якщо, скажімо, для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи, то для індустріальної доби – її вузька спеціалізація. Однак є цінності, необмежені історичними рамками, наділені статусом вічності. До них можна віднести, наприклад, християнські 10 заповідей. Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі. Так, цінність демократія і античній Греції виражалася зовсім в інших культурних нормах, ніж, скажімо, в ліберальній Англії.
6. Інтегративна функція культури виражається в здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народив світову цивілізацію. Слід, однак, зауважити, що в культурному розвитку має місце тенденція не лише до взаємопритягання, ай до взаємовідштовхування, що проявляється як нарівні культурних типів, такі окремих культурних напрямів. Історія засвідчує, що зближення культур, як правило, проходило на основі генетичної або функціональної спорідненості. Взяти хоча б культурну близькість народів Прибалтики і Скандинавії або Азербайджану і Туреччини. Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли водних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції (Західна Європа. Сьогодні культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з іншого – на здобуття національного суверенітету і збереження культурної самобутності.
7. Виховна функція виражається втому, що культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації, алей виступає ще й фактором саморозвитку людства.
Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних і духовних потреб.
Структура культури. Культуру традиційно прийнято поділяти на духовну і матеріальну. Такий поділ, значною мірою, є умовним, оскільки всякий прояв культури має духовну основу. Під матеріальною культурою зазвичай розуміються штучно створені предмети, які дозволяють людям оптимальним способом пристосуватися до природних і соціальних умов життя. Предмети матеріальної культури створюються для задоволення різноманітних потреб людини. Говорячи про матеріальну культуру того чи іншого народу, зазвичай мають на увазі такі конкретні предмети, як одяг,

10
зброю, речі повсякденного вжитку, продукти харчування, прикраси,
влаштування житла, архітектурні споруди. Сучасна наука, досліджуючи такі артефакти (об’єкти, створені людиною, здатна реконструювати стиль життя навіть давно зниклих народів, про яких не залишилося згадок у письмових джерелах.
При
ширшому
розумінні
матеріальної
культури
в
ній
розрізняють три основні елементи: Власне предметний світ, створений людиною, – знаряддя праці, будівлі, дороги, комунікації, прилади, предмети мистецтва та побуту. Розвиток культури виявляється в постійному розширенні та ускладненні світу артефактів, одомашнення середовища проживання людини. Життя сучасної людини важко уявити без найскладніших штучних пристроїв – комп'ютера, телебачення, мобільних телефонів і т.д., які лежать в основі сучасної інформаційної культури.

Технології – засоби та технічні алгоритми створення та використання об'єктів предметного світу. Технології матеріальні, оскільки втілені в конкретних практичних способах діяльності.

Технічна культура – це конкретні навички, вміння, здібності людини. Культура зберігає ці навички та вміння поряд зізнаннями, транслюючи з покоління в покоління як теоретичний, такі практичний досвід. Однак на відміну від знань навички та вміння формуються в практичній діяльності, зазвичай на власному прикладі. На кожному етапі розвитку культури поряд з ускладненням технологій ускладнюються і навички.
Духовна культура на відміну від матеріальної не втілена у предметах. Сфера її буття – не речі, а ідеальна діяльність, пов'язана з інтелектом, емоціями, почуттями. До складових духовної культури відносять науку, освіту мову,
усталені норми моралі і права, релігію (у ранній період людської історії –
міфологію), філософію, мистецтво. Суб'єктивна духовність являє собою переломлення об'єктивних форм в індивідуальній свідомості кожної конкретної людини. У цьому відношенні можна говорити про культуру окремої людини (її багаж знань, здатність до морального вибору, релігійні почуття, культуру поведінки тощо. Поєднання духовного і матеріального формує загальний простір культури як складної взаємозалежної системи елементів, що постійно переходять один в один. Так, духовна культура – ідеї, задуми художника – може втілюватися в матеріальних речах – книгах або скульптурах, а читання книг або спостереження предметів мистецтва супроводжується зворотним переходом – від матеріальних речей до знань, емоцій, почуттів. Якість кожного з цих елементів, а також тісний зв'язок між ними визначають рівень морального, естетичного, інтелектуального, а в результаті – культурного розвитку будь-якого суспільства.

11
Взаємозв’язок матеріальної та духовної культури. Матеріальна культура – це вся сфера матеріально-виробничої діяльності людини і її результати – навколишнє штучне середовище. Речі – результат матеріально-творчої діяльності людини – є найважливішою формою її існування. Які людське тіло, річ одночасно належить двом світам – природному і культурному. Як правило, речі виробляються з природних матеріалів, а частиною культури стають після обробки людиною. Саме так колись діяли наші далекі предки, перетворюючи камінь урубало, палицю в спис, шкуру вбитого звіра в одяг. При цьому річ набуває дуже важливу якість – здатність задовольняти певні людські потреби, бути корисною людині. Можна сказати, що корисна річ – початкова форма буття речі в культурі. Але речі від самого початку були ще й носіями соціально значимої інформації, знаками і символами, які пов'язували людський світ зі світом духів, текстами, що зберігають інформацію, необхідну для виживання колективу. Це було особливо характерно для первісної культури з її синкретизмом – цілісністю, нерозчленованістю всіх елементів. Тому поряд з практичною корисністю існувала символічна корисність, що дозволяла використовувати речі в магічних обрядах і ритуалах, а також надавати їм додаткові естетичні властивості. У давнину з'явилася ще одна форма речі – іграшка, призначена для дітей, за допомогою якої ті опановували необхідний досвід культури, готувалися до дорослого життя. Найчастіше це були мініатюрні моделі реальних речей, іноді вони мали додатково естетичну цінність. Поступово протягом тисячоліть утилітарні і ціннісні властивості речей стали відокремлюватися, що призвело до утворення двох класів речей
– прозових, чисто матеріальних, і речей-знаків, що використовуються в ритуальних цілях, наприклад, прапори і герби держав, ордени тощо. Між даними класами предметів ніколи не було непереборної перешкоди. Так, в церкві для обряду хрещення використовують спеціальну купіль, але при необхідності її можна замінити будь-якою відповідною за розміром ємністю. Таким чином, будь-яка річ зберігає свою знакову функцію, виступаючи культурним текстом. Із часом все більшого значення стала набувати естетична цінність речей, тому краса довго вважалася однією з найважливіших їх характеристик. Але в індустріальному суспільстві краса і користь стали розділятися. Тому з'являється безліч корисних, але негарних речей і в той же час естетичних дорогих дрібничок, що підкреслюють багатство їх власника. Можна сказати, що матеріальна річ стає носієм духовного сенсу, оскільки в ній закріплюється образ людини конкретної епохи, культури, соціального стану та т.п. Так, лицарський меч може служити чином і символом середньовічного феодала, а в сучасній складній побутовій техніці легко побачити людину початку XXI ст. Портретами епохи є й
іграшки. Наприклад, сучасні технічно складні іграшки, серед яких багато моделей зброї, досить точно відображають обличчя нашого часу. Соціальні організації також є плодом людської діяльності, ще однією формою матеріальної предметності, матеріальної культури. Становлення людського суспільства проходило в тісному зв'язку з розвитком соціальних структур, без яких неможливе існування культури. У первісному суспільстві в силу синкретизму і однорідності первісної культури існувала лише одна соціальна структура – родова організація, що забезпечувала все буття людини, його матеріальні і духовні потреби, а також передачу інформації наступним поколінням. З розвитком суспільства стали формуватися різні соціальні структури, які відповідали за повсякденне практичне життя людей (праця, громадське управління, війна) і за задоволення його духовних потреб, насамперед релігійних. Вже у країнах Стародавнього Сходу чітко виділяються держава і культ, тоді ж з'явилися школи. Розвиток цивілізації, пов'язаний із удосконаленням техніки і технології, будівництвом міст, формуванням класів, вимагав більш ефективної організації суспільного життя. У результаті з'явилися соціальні організації, в яких набували предметної форми економічні, політичні, правові, моральні відносини, технічна, наукова, художня, спортивна діяльність. В економічній сфері першою соціальною структурою став середньовічний цеху Новий час його замінила мануфактура, що розвинулася сьогодні до промислових і торгових фірм, корпорацій і банків. У політичній сфері, крім держави, з'явилися політичні партії та громадські об'єднання. Правова сфера створила суд, прокуратуру, законодавчі органи. Релігія сформувала розгалужену церковну організацію. Пізніше з'явилися організації вчених, художників, філософів. Всі існуючі сьогодні сфери культури мають мережу створених ними соціальних організацій і структур. Через ці структури людина здійснює управління і самоврядування, створює основу для спільного життя людей, для збереження і передачі накопиченого досвіду наступним поколінням. Речі і соціальні організації в сукупності створюють складну структуру матеріальної культури, в якій виділяють кілька найважливіших напрямів сільське господарство, будівлі, інструменти, транспорт, зв'язок, технології і т.п. Сільське господарство включає в себе виведені в результаті селекції сорти рослині породи тварина також культивовані
ґрунти. З цією сферою матеріальної культури безпосередньо пов'язане виживання людини, оскільки вона дає продукти харчування та сировину для промислового виробництва. Тому людина постійно піклується про виведення нових, більш продуктивних видів рослині тварин. Будівлі – місця проживання людей з усім розмаїттям їх занять і буття житло, приміщення для управлінської діяльності, розваг, навчальної діяльності, та споруди – приміщення для виробництва, мости, греблі
тощо. Як будівлі, такі споруди є результатом будівництва. Людина повинна постійно піклуватися про підтримку їх у порядку, щоб вони могли успішно виконувати свої функції. Знаряддя праці, інструменти й обладнання призначені для забезпечення всіх видів фізичної та розумової праці людини. Так, інструменти прямо впливають на опрацьований матеріал, пристосування служать додаванням до інструментів, обладнання являє собою комплекс інструментів і пристосувань, розташованих водному місці і використовуваних для однієї мети. Вони різняться в залежності від того, який рід діяльності вони обслуговують – сільське господарство, промисловість, зв'язок, транспорт. Історія людства свідчить про постійне вдосконалення цієї галузі матеріальної культури – від кам'яного рубила і палиці-копачки до сучасних складних машині механізмів, що забезпечують виробництво всього необхідного для життя людини. Транспорті шляхи сполучення забезпечують обмін людьми і вантажами між різними областями і населеними пунктами, сприяючи їх розвитку. До цієї сфери матеріальної культури входять спеціально обладнані шляхи сполучення (дороги, мости, насипи, злітні смуги аеропортів, будівлі та споруди, необхідні для нормальної роботи транспорту (залізничні станції, аеропорти, порти, гавані, бензоколонки тощо, всі види транспорту (гужовий, автомобільний, залізничний, повітряний, водний, трубопровідний.
Зв'язок тісно пов'язаній із транспортом і включає пошту, телеграф, телефон, радіо та комп'ютерні мережі. Він, які транспорт, пов'язує людей, дозволяючи їм обмінюватися інформацією. Технології – знання та навички у всіх перерахованих галузях діяльності. Найважливішим завданням є не лише подальше вдосконалення технологій, ай передача наступним поколінням, що можливо тільки через розвинену систему освіти, а це свідчить про тісний зв'язок матеріальної культури і духовної.
Знання, цінності та проекти як форми духовної культури. Знання являють собою продукт пізнавальної діяльності людини, що фіксує отриману людиною інформацію про навколишній світі самій людині, його погляди на життя і поведінку. Можна сказати, що рівень культури як окремої людини, такі суспільства в цілому визначається обсягом і глибиною знань. Сьогодні знання набуваються людиною у всіх сферах культури. Але отримання знань в релігії, мистецтві, повсякденному житті і т.д. не є першочерговим завданням. Тут знання завжди пов'язані з певною системою цінностей, яку вони обґрунтовують і захищають крім того, вони носять образний характер. Тільки наука як спеціальна сфера духовного виробництва має своєю метою отримання об'єктивних знань про навколишній світ. Виникла вона в часи античності, коли з'явилася потреба в узагальнених знаннях про навколишній світ.

14
§2. Мистецтво як феномен культури. Його функції. Класифікація
видів мистецтва провідні наукові підходи.
Яке місце в культурі займає мистецтво Вже зазначалося, що мистецтво виступає як один з елементів духовної культури. У ньому якому акумулюються художньо-естетичні цінності. З точки зору науки
мистецтво (художня культура) – це форма духовного відображення
світу через створення художнього образу. Мистецтво осмислює явища буття особливим, властивим тільки йому способом, створюючи художній образ, тобто образ світу і людини, перероблений у свідомості художника і виражений ним у звуках, фарбах, формах, словах. У художніх образах відбивається не тільки безпосередньо побачена дійсність, ай світовідчуття, світогляд цілих епох і народів. Мистецтво виконує в суспільстві цілу низку функцій. Виступаючи складним культурним феноменом, воно втілює в собі безліч соціокультурних смислів. Насамперед, мистецтву властива пізнавально-евристична функція, яка полягає втому, що воно має здатність пізнавати світу його чуттєвому різноманітті через створення художнього образу. На відміну від інших форм пізнання, зокрема науки, мистецтво апелює недорозуму, а до почуття. І чим талановитіший художник, тим більшою мірою через унікальне, індивідуальне, простежується в його творчості загальне. Мистецтво виконує і художньо-концептуальну функцію, яка полягає втому, що художня культура виражає світогляд художника, його особисту позицію щодо дійсності. Мистецтво здатне через розповідь про долю окремої людини розповісти про долі народів, країн та епох.
Функція передбачення полягає втому, що мистецтво конструює, передбачає майбутнє, попереджає людство про прийдешні небезпеки. Дуже точно окреслив цю функцію мистецтва відомий фантаст Рей Бредбері, сказавши, що мистецтво не лякає, а застерігає людей. Мистецтво виступає як засіб комунікації (комунікативна функція), бо знайомлячись із творами мистецтвами вступаємо в діалог як з сучасними художниками, такі з творцями минулого, завдяки чому ми знайомимося з культурами інших народів та епох. Естетичні смаки, розуміння краси, притаманне даній епосі і країні, формуються у людей через мистецтво. Це естетична функція мистецтва. Мистецтво володіє також і компенсаторною функцією, сутність якої зводиться до того, що художні твори мають здатність виводити нас зі світу повсякденності, звертати в світ мрії і нереалізованих можливостей. Сприйняття творів мистецтва приносить нам задоволення. Насолода, яку ми отримуємо, знайомлячись із художніми творами, являє собою
гедоністичну функцію мистецтва. Існує кілька класифікацій видів мистецтва.

15
За способом утілення художнього образу мистецтва ділять відповідно до сприйняття їх у часові та просторі. Часові мистецтва відрізняються тим, що їхні твори розгортаються і сприймаються в часі. Твір мистецтва в цьому випадку часто виявляється невідокремлюваним від людини автора або виконавця. До часових мистецтв відносяться
мистецтво слова (поезія, музика, радіо. До просторовихживопис,
графіка, скульптура, архітектура, декоративно-прикладне мистецтво,
дизайн, художнє фото. Театр займає проміжне місце – вистава розгортається в певному просторі, але дія розгортається в часі. Отже,
театр (так само, які кіно, танець, цирк) є просторово-часовим видом мистецтва.
За формою чуттєвого сприймання розрізняють слухові (музика,
радіо), зорові (архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня
фотографія, дизайн, декоративно-прикладне мистецтво, каліграфія),

зорово-слухові (театр, кіно, танець). Ще одна поширена класифікація поділяє мистецтва
за
використовуваними
ними
засобами
виразності. Згідно з нею виокремлюють такі великі групи видів мистецтва
Тонічне або звукове мистецтво (музика, поезія) – творяться й сприймаються через звук.
Образотворче мистецтво
(живопис,
графіка,
скульптура,
каліграфія) – мистецтва, котрі зображують.
Просторово-пластичне мистецтво (всі види образотворчого –
живопис, графіка, скульптура, а також архітектура). Його твори існують у просторі, не змінюючись і не розвиваючись у часі мають предметний характер сприймаються глядачем безпосередньо і візуально.
Декоративно-ужиткове
мистецтво
(вишивка,
гончарство,
килимарство, художнє скло, художній метал, ювелірне мистецтво та ін.) – покликане зробити гарним речове середовище людини, її побут.
Синтетичне мистецтво (кіно, театр, телебачення, радіо). Його види поєднують у собі (синтезують) одразу кілька різновидів мистецтва.
Хореографічне мистецтво (танок, пантоміма) – базується на послідовності кроків, рухів людського тіла для створення найкращого сценічного ефекту.
§3. Виразові засоби різних видів мистецтва. Специфіка окремих видів мистецтва полягає втому, що кожен з цих видів втілює певне коло життєвих явищ відповідно до можливостей своїх виразово-образотворчих засобів. Розглянемо її конкретно до різних видів мистецтва.
Живопис – зображення на площині, виконане найчастіше фарбами. Поділяється на станковий живопис (має самостійне мистецьке значення,
виконується на полотні, папері, дошці) та монументальний (пов’язаний із архітектурним середовищем, є елементом його оздоблення, виконується на стіні, стелі, підлозі, віконному склі. До монументального живопису відносяться фреска, мозаїка, вітраж, що, в основному, створюються на історичну, релігійну або міфологічну тематику (жанри). Станковий живопис поділяється на такі жанри, як
портрет, пейзаж (його різновидом є мариністичний жанр – морський пейзаж, натюрморт (зображає застиглі, нерухомі (morte) предмети – букети квітів, композиції овочів, фруктів, посуду, килимів, меблів тощо),
побутовий (сюжети повсякденного життя, батальний (на тему військової історії, анімалістичний (зображення тварин, іконопис. Панорама відноситься до монументального живопису, але включає в себе й елементи станкового живопису. Треба пам'ятати, що будь-яка класифікація на абстрактному рівні недостатня, деякі явища виходять за її межі. Наприклад, мозаїки й фрески можуть носити й камерний характер. Виділяють різні техніки живопису:
олійний
живопис
– різновид художньої техніки з використанням фарб на органічній олії, яка здатна добре сохнути й утворювати тривалі плівки на поверхні. У Західній Європі олійний живопис отримав поширення на початку XV століття завдяки нідерландському художнику Яну ван Ейку див. додаток 1);
темпера – зображення, виконане фарбами, що готуються на основі сухих порошкових мінеральних пігментів і (або) їх синтетичних аналогів. Сполучною речовиною темперних фарб слугують емульсії (розведений водою жовток цільного курячого яйця, сік і рослин тощо. Темперні фарби – одні з найдавніших. До винайдення та поширення олійних фарб вони були основним матеріалом станкового живопису. Історія використання темперних фарб налічує понад 3 тисячі років. Так, знамениті розписи саркофагів давньоєгипетських фараонів виконані темперними фарбами. Темперні фарби були основними у станковому живописі візантійських майстрів. У Росії техніка темперного живопису була переважаючою в мистецтві аж до кінця XVII століття (див. додаток 2);
пастель – спресовані, стерті у порошок фарби, які найчастіше випускаються у вигляді м'яких кольорових олівців. Назву пастель мають як самі фарби, такі малюнки, створені в цій техніці (див. додаток 3);
енкавстика – техніка малювання, в якій сполучною речовиною для фарб є віск. Відома з часів античності та еллінізму (див. додаток 4).

17
акварель – техніка живопису, що використовує спеціальні фарби, які при розчиненні у воді утворюють прозору суспензію тонкого пігменту, що дозволяє створювати ефект легкості і тонких колірних переходів. Спосіб малювання акварельними фарбами виник у Китаї близько III століття. В Європі техніка стала використовуватися з XVI століття (див. додаток 5).
Графіка – вид образотворчого мистецтва, котрий в якості основних зображувальних засобів використовує лінії, штрихи, плями, що наносяться на папір, картон олівцем, вуглиною або тушшю (додаток 6). За
колористикою виділяють поліхромну (різнокольорову) та монохромну одноколірну) графіку. За призначенням прийнято розрізняти станковий
малюнок (має самостійне мистецьке значення і виконує насамперед естетичну функцію, книжкову мініатюру (ілюстрації до стародавніх книг, виконувані від руки, книжково-журнально-газетну графіку, ужиткову плакат, реклама, поштові марки, паперові гроші, а також комп'ютерну
графіку. За способом виконання виділяють оригінальну графіку (малюнок, що існує в єдиному екземплярі) й друковану (гравюра, виконувана, як відтиск зі спеціальної заготовки, котра може мати багато екземплярів, кожен із яких вважається оригіналом.
Техніки виконання гравюри
ксилографія (гравюра на дереві) – найдавніша техніка гравірування по дереву або відбиток на папері, зроблений з такої гравюри
літографія – фарба під тиском переноситься з плоскої друкарської форми (вапнякової пластини) на папір. Техніку винайшов у 1798 р. німець Алоїз Зенефельдер;
офорт – різновид гравюри на металі, котрий дозволяє отримувати відтиски з друкарських форм, які попередньо оброблені кислотами. Винайдена на зламі Х – ХVІ ст.
ліногравюра (гравюра на ліноліумі)

відбиток з малюнка, вирізаного на лінолеумі або на схожому з ним пластичному матеріалі. (Додатки 7 – 10.).
Скульптура (пластика) – вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об'ємний вигляді виконуються з твердих і пластичних матеріалів. Від використовуваних художником матеріалів залежать
техніки скульптури:
ліплення (глина, гіпс, пластилін
висікання (мармур, граніт, лід
вирізування (дерево, кістка
литво (метал, скло
кування (метал);
чеканка (метал).

18
За формою виділяють круглу та рельєфну скульптуру. Кругла
скульптура має повні трьохвимірні об’єми. Її можна розглядати з усіх боків, оскільки вона оточена вільним простором (додаток 11 – 14.).
Різновиди круглої пластики:
статуетка – вид дрібної пластики статуя настільного кабінетного) розміру, набагато менше натуральної величини, що служить для прикраси інтер'єру;
бюст (погруддя) - погрудне, поясне або оплічне зображення людини в круглій скульптурі.
статуя – об'ємне зображення людської фігури в ріст, а також тварини або фантастичної істоти. Зазвичай статуя поміщається на постаменті. Так звана кінна статуя зображує вершника
скульптурна група – група з двох або більше фігур, пов'язаних між собою за змістом та композиційно.
Рельєф – це скульптурне зображення, розташоване на площині. Виділяють такі різновиди рельєфної пластики:
горельєф – різновид скульптурного опуклого рельєфу, в якому зображення виступає над площиною фону більше, ніжна половину об’єму, а деякі елементи можуть бути зовсім відокремлені від площини
барельєф – вид скульптури, в якому опукле зображення виступає над площиною фону не більше ніжна половину об’єму;
контррельєф (від лат. с – проти і рельєф) – вид поглибленого рельєфу, що представляє собою негатив барельєфа (додатки 15 – 17). Головні жанри скульптурипортрет, історичні, міфологічні,
релігійні зображення, анімалістичний жанр.
За
призначенням скульптура поділяється на
станкову,
монументальну, декоративну та пластику малих форм (додатки 18 – 21).
Монументальна скульптура (пам'ятники, монументи) пов'язана з архітектурним середовищем, відрізняється значущістю ідей, високим ступенем узагальнення, великими розмірами монументально-декоративна скульптура включає всі види оздоблення архітектурних споруді комплексів (атланти, каріатиди, фризи, фронтонна, фонтанна, садово- паркова скульптура. Станкова скульптура, яка не залежить від середовища, має розміри, близькі до натури чи менші, і конкретний поглиблений зміст. Декоративна скульптура – це статуї, рельєфи, ліпні прикраси, надбрамні герби, які встановлюють в інтер'єрах і зовнішніх нішах будинків, у парках, садах. Декоративна скульптура не тільки прикраса, вона розвиває і поглиблює задум зодчого. Скульптура малих
форм – невеликі скульптурні зображення з фігурками тварин, статуетками якими можна прикрасити житловий інтер'єр.

19
Архітектура – мистецтво будувати будинки і їхні комплекси, призначені для громадського та приватного життя людей, в якому втілено єдність функціональної, конструктивної і художньої сторін. До новітньої добив архітектурі канонічними та навіть взірцевими вважались архітектурні формули Вітрувія (римський архітектор та інженер другої половини 1 ст. дон. е, що відповідали потребам свого часу (бароко, класицизм, готика, романський стиль та ін.). Саме Вітрувій обґрунтував, що першоосновами архітектури є міцність, користь та краса. За його уявленнями краса будь-якої споруди залежить від пропорцій, які мають співвідноситись із певними, визначеними ним, гармонічними відношеннями пропорцій людського тіла. Виразні засоби симетричність, асиметричність, масштаб, композиція, колір, ритм (співвідношення вертикальних і горизонтальних членувань. Будівельні конструкції – основа архітектурної виразності.
Типи архітектури за функціональним призначенням:
житлова
цивільно-громадська
культова (релігійного призначення)
палацова
фортифікаційна (оборонна)
промислова
ландшафтна (організовує сади, парки, сквери та інші
середовища, в яких матеріалом є ландшафті природна
рослинність). (Додатки 22 – 28). Естетичні та функціональні особливості особливості архітектури тієї чи іншої епохи об’єднуються поняттям архітектурного стилю, що являє
собою сукупність основних рисі ознак архітектури певного часуй місця,
котрі проявляються в особливостях її функціональної, конструктивної та
художньої сторін. Поняття архітектурного стилю входить у загальне поняття «мистецького стилю» як художнього світогляду, що охоплює всі сторони мистецтва і культури суспільства на певних етапах його соціального й економічного розвитку як сукупності головних ідейно- художніх особливостей творчості майстра. Архітектурний стиль, які стиль у мистецтві взагалі – поняття доволі умовне. Він зручний для осмислення історії європейської архітектури. Однак для зіставлення історії архітектури декількох регіонів (наприклад, Європи й Азії) стиль як описовий засіб не підходить. Однак за його допомогою все ж таки можна простежити глобальний вектор розвитку архітектурної думки. Відповідно прийнято виділяти архітектурні стилі глобального значення
Античний стиль (VІІІ ст. до не. – V ст. не) – архітектура Стародавньої Греції та Риму. Давньогрецька архітектура була настільки гармонійною і цілісною, що згодом сприймалася пізнішими стилями
ренесанс, класицизм, неокласицизм) як першоджерело, як еталон для наслідування. Важливою рисою цього стилю було опертя на ідею обов’язкових правильних пропорцій як міри гармонії. В архітектурі використовувалися лише правильні геометричні форми (перевага надавалася прямокутнику, а внутрішній простір будівлі ділився рядами
колон (обов’язковий елемент античних монументальних споруд) на повздовжні нефи (додаток 29). Найбільшим досягненням грецьких зодчих було винайдення ордера (художньої системи оформлення стійково- балкової конструкції) – доричного (Парфенон), іонічного і коринфського.
Візантійський
стиль припадає на час формування європейських держав (друга половина І тисне. Виник у Візантії – державі, що утворилася на уламках Римської імперії. Пощирився у Східній та південній Європі, частині Азії. Цей стиль характеризується монументальністю споруд, зовнішньою їх аскетичністю та пишністю
інтер’єів (додаток 30). Такий підхід був пов’язаний із пануванням у Візантії християнської ідеології, згідно з якою естетика архітектурної споруди повинна була мати своєрідну співзвучність із пропагованим християнством ідеалом людини – скромної зовні і багатої духовно (тобто внутрішньо. Внутрішнє убранство будівель забезпечувалося фресками та мозаїкою.
Романський стиль розвивається в добу феодалізму (Х –
ХІІ ст.), характеризується спорудженням лицарських замків-фортець у важкодоступних місцях, з ровами та підвісними мостами, будівництвом могутніх монастирів та церковних споруд, котрі у разі необхідності могли перетворитися на неприступні фортеці. Звідси такі риси архітектурного стилю, як монументальність і великий розмір форм, товстій міцні стіни, приземкуватість будівель, стриманість в оздобленні інтер’єрів, аскетизм зовнішнього декору (Додаток 31).
Готичний стиль (кінець ХІІ – Х ст.) пов’язаний із добою розквіту середньовічних міст. Це період творення місті міського самоврядування, коли будувалися ратуші із високими шпилястими вежами, величаві собори, прикрашені вітражами. Одна з характерних рис готики в архітектурі – стрільчастоподібність усіх отворів будівлі – віконних, дверних, аркових пройомів. Яскравими зразками готичного стилю в Європі є Собор Паризької богоматері (Франція, Старий Граду Празі (Чехія, Кельнський собор (Німеччина) тощо (додаток 32).
Ренесанс
або
Відродження
(ХІV
– Х ст.) після середньовіччя розпочинає нову, гуманістичну добув історії і мистецтві Європи. Цей стиль повертається до античності, як до ідеального зразка. В архітектурі характеризується спорудженням величних палаців, соборів, церков (додаток 33).
Бароко як стиль в архітектурі виникає у Європі наприкінці Х ст. і панує до кінця Х ст. Це доба абсолютної монархії в Європі.
Саме її і був покликаний оспівувати стиль бароко. Характеризується ваговитою пишністю, надмірністю зовнішніх форм, вигадливістю, химерністю споруд (додаток 34). В стилі бароко творив архітектор італійський архітектор Б. Растреллі. Він збудував у Росії знаменитий Зимовий палац (тепер – музей Ермітаж. В Україні за його проектом зведена Андріївська церква в Києві. В Україні стиль бароко набув особливого поширення і певних особливостей, завдяки яким його нерідко називають українським козацьким, мазепинським) стилем. Характеризується широким використанням традиційних українських елементів флори (грон калини, листя калини, квітів мальві ін.) в архітектурному оздобленні будівель. На Полтавщині збереглися пам’ятки архітектури, виконані в бароковому стилі головний собор Полтавського
Хрестоздвиженського монастиря, Мгарський монастир біля Лубен, Спасо-
Преображенська церква Святої Богородиці у Великих Сорочинцях.
Стиль рококо («рокайль» із франц. – мушля, раковина) розвивається в добу освіченого абсолютизму (Х ст.), розглядається істориками мистецтва як продовження стилю бароко у декоративно- прикладному мистецтві. Він є своєрідним відходом від реальності у світ фантазій, коли акцент повністю переноситься зі змісту на форму (додаток
35).
Класичний стиль виникає усередині Х ст. як своєрідна реакція на бароко і характеризується запозиченням із античності її раціоналізму, строгості, пропорційності, підпорядкування офіційним потребам людей. Панував протягом першої половини ХІХ ст. Для класичного стилю в архітектурі характерний ордерний стиль (наявність колон із портиком, симетричність, обов’язкове планування адміністративного центру міста (додаток 36). В класичному стилі споруджене м. Санкт-Петербург, архітектурний ансамбль Круглої площі м. Полтави та будівля Інституту шляхетних дівчат (центральний корпус Полтавського національного технічного університету імені Юрія
Кондратюка).
Стиль ампір виникає як продовження класичного стилю в декоративно-прикладному мистецтві і поширюється в ХIХ ст. Для ампіру характерним було звернення до мистецьких традицій імператорського Риму (ампір з франц. – імперія) з його прагненням до суворої величі та помпезності, холодної елегантності і обов'язкового прагнення звеличити абсолютну владу військових монархій (імперія Наполеона у Франції, царя Олександра І у Росії. В декоративному оформленні архітектурних споруд застосовуються військові емблеми, зброя часів Стародавнього Риму, лаврові вінці, крилаті грифони, сфінкси, леви та ін. (додаток 37).
Стиль еклектизм (суміш різних стилів) поширюється в архітектурі протягом 1830 – 1890 рр. і характеризується неоригінальним поєднанням різних попередніх стилів. Саме еклектика дала початок таким
напрямам в архітектурі ХІХ ст. як неоготика, необароко, неоренесанс, неорококо, неовізантійський стиль. Отже, еклектика «багатостильна» додаток 38). На зміну еклектиці прийшов стиль модерн (з франц. – сучасний, який панував протягом 1890 – 1910 рр. У різних країнах набув різних назву Бельгії й Франції — «ар-нуво», у Німеччині —
«югендштиль», в Італії — стиль ліберті, у Великобританії — «modern style», у США — стиль Тифера, в Україні – сецесія. Прагнучи створити новий стиль, представники модерну відмовлялися від історичних запозичень стилю еклектики, використовували умисно примхливі, мінливі форми, вигадливі лінії, принципи асиметрії і вільного планування, нові технічні та конструктивні засоби для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель, де всі рішення підпорядковані єдиному образно-символічному задумі й орнаментальному ритмові. Одним із найяскравіших представників цього стилю був іспанський архітектор Антоніо Гауді, більшість вигадливо-фантастичних творінь котрого зосереджена в Барселоні (додаток 39).
Стиль модернізм пов'язаний із рішучим оновленням формі конструкцій в архітектурі, відмовою від стилів минулого. Охоплює період із початку х років і по 70-ті-80-ті роки ХХ ст. (у Європі, коли в архітектурі виникли нові тенденції. Архітектурний модернізм включає такі архітектурні напрямки, як європейський функціоналізм 1920-30-их років, конструктивізмі раціоналізм 1920-их рр. у Росії, рух «баухауз» у Німеччині, архітектурний ар-деко стиль, інтернаціональний стиль, бруталізм, органічна архітектура. Кредо архітектурного модернізму закладено в самій його назві – це творення нового, чогось такого, що відповідало б сьогоденню. Тобто, присутня принципова настанова на новизну архітектури, – як конструктивних і планувальних ідей, закладених у проекті, такі зовнішніх форм. Образний вислів призми з бетону і скла
– добре передає загальний характер споруд модернізму. Основні принципи архітектурного модернізму використання найсучасніших будівельних матеріалів і конструкцій, раціональний підхід до вирішення внутрішніх просторів, відсутність тенденцій прикрашання, принципова відмова від історичних ремінісценцій в зовнішності споруд, їх інтернаціональний характер (додаток 40). Остання третина ХХ ст. – початок ХХІ ст. характеризується створенням художнього архітектурного стилю постмодернізм, у якому сповідується ідея деконструктивізму, тобто поєднання новітніх технологій і будівельних матеріалів із історичними стилістичними елементами. Постмодернізм приходить в історію світової архітектури на зміну ультрасучасних модерністських) стилів, таким як мінімалізм, функціоналізмі хай-тек. Суспільство гостро відчувало необхідність воскресити історичні стилі. Проте це звернення доісторії дещо іншого
роду, ніж за часів Ренесансу. Успішний сплав технологічного сучасного мистецтва з історією дав вражаючі результати. Історичні форми творчо переосмислені і сповнені гротеску, свої творіння новий стиль втілює в ігрову форму, стираючи межу між елітарністю та масовістю. Архітектура постмодерну представлена такими спорудами, як Горбатий будинок в
Сопоті, «Будинок-робот» в Бангкоку, «Дом-куб» у Роттердамі, Танцюючий дім у Празі (додаток 41).
Література – мистецтво слова, її тема – людина і суспільство в їх взаєминах. Літературна творчість поділяється натри роди:

епос оповідає про події, котрі нібито відбувалися у минулому. Його провідні жанриепічна поема, казка, билина, історико-
героїчна пісня, роман, повість, оповідання, новела, нарис, байка. До
ХVІІІ ст. віршована епічна поема була головним жанром високої літератури. Потім вона поступилася прозовому роману

лірикаодин із родів художньої літератури, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття.
Провідні жанри лірики ода (вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб,
елегія (вірш медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту,
гімн (урочиста пісня, яка вихваляє та прославляє кого-небудь абощо- небудь), балада (поезія фантастичного, історико-героїчного або соціально- побутового характеру з драматичним сюжетом, сонет (вірш, що складається з чотирнадцяти рядків – двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування, епіграма (жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту, мадригал (вірш на любовну тему) та ін.

драма – рід літератури, орієнтований на сценічне втілення.
Його провідні жанри: трагедія (драматичний твір, який ґрунтується на гострому конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, зоб єктивною неможливістю їх реалізації, комедія
(драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині, драма (п'єса соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі, водевіль (невелика комедійна п'єса, якій притаманна проста композиція, динамічний сюжет, дотепність.

Музика – мистецтво звукове і часове, що рухається, передає емоційний стан людини в звуко-інтонаційному вираженні. Засоби музичної виразності мелодія, лад, гармонія, тембр, динаміка, артикуляція, темп, ритм, фактура. Всі музичні жанри діляться на дві категорії первинні жанри – породжені народною творчістю (пісня, танець) і
вторинні жанри – народилися в процесі розвитку професійної музики
(опера, симфонія, концерт, соната, поліфонія, сюїта, п'єса і т. д.
Театр (від грец. «theatron» місце для видовищ, видовище) – це вид мистецтва, що образно відбиває дійсність, художньо опановує світу формах драматичної дії. Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежити певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно від усіх видів мистецтва (виняток – хореографія, полягає утому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчості, спостерігати створення художнього образу власними очима. Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії – співпереживання у глядача, приводить його до катарсису – духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі. Витоки європейського театру слід шукати в античній культурі. Саме там зародилися провідні театральні жанритрагедія, комедія та драма.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Борзова Е. П. История мировой культуры: Учеб. пособие для вузов /
Е.П. Борзова. –СПб, 2001.
2. Передерій І.Г. Історія української культури навч. посіб. для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм навчання
/ І.Г.Передерій, О.В.Тєвікова, А.В.Нарадько; за ред. І.Г.Передерій. – Полтава ПолтНТУ, 2015. – 274 с.
3. Гуревич П.С. Культурология: Учеб. Пособие / П.С. Гуревич. – М
Знание, 1999.
4. Емохонова Л.Г. Мировая художественная культура Учеб. пособие для пед. училищ Л.Г. Емохонова. – е изд., испр. – М.:Академия,
2001.
5. История мировой культуры: Учеб. пособие для вузов / Г.В. Драч,
В.Д. Бакулов, В.К. Королеви др.; Под науч. ред. Г.В. Драча. – Ростов- на-Дону: Феникс, 2000.
6. Культурология:
Учебное пособие для вузов
/
Г.В. Драч,
Ю.Г. Борцов, В.Е. Давидович и др. Под ред. Драча Г.В. – Ростов-на-
Дону: Феникс, 1998.
7. Петрухинцев Н.Н. ХХ лекций по истории мировой культуры:
Учебное пособие для вузов / Н.Н. Петрухинцев. – М Владос, 2001.
8. Арнольдов А.И. Человек и мир культуры. Введение в культурологию
/ А.И. Арнольдов. – М Высшая школа, 1992.

25 9. Давидович Е. Жданов Ю.А. Сущность культуры / В.Е. Давидович.
– Ростов-на-Дону, 1979.
10. Межуев В.М.
Актуальные проблемы теории культуры
/
В.М. Межуев. – М Политиздат, 1984.
11. Философский энциклопедический словарь. – М Академия, 1990.
Тестові завдання для самоперевірки
1. Хто з науковців першим ужив слово культура як самостійний термін для означення духовного світу людини a) Марк Тулій Ціцерон; b) Марк Порцій Катон Старший с) Семюель Пуффендорф; d) Жан-Жак Руссо.
2. Яка з функцій культури полягає утому, що культура передає знання і досвід попередніх поколінь, закарбовуючи їх в історичній пам’яті? а) нормативно-регулююча; b) світоглядна с) комунікативна d) інформативна.
3. Яким терміном прийнято позначати засоби та технічні алгоритми створення й використання об'єктів предметного світу а) технології b) предметний світ с) технічна культура d) артефакти.
4. Засобом відображення світу в мистецтві є а) знання b) талант с) художній образ d) уява.
5. Яка функція мистецтва виражається в його здатності приносити людині насолоду, задоволення а) компенсаторна b) гедоністична с) евристична d) естетична.


26 6. Яку назву має техніка малювання, в якій сполучною речовиною для фарб є віск а) акварель b) темпера с) олійний живопис d) енкавстика.
7. Гравюра – це а) різновид ужиткової графіки b) вид графічного зображення, виконаний водному кольорі с) відтиск зі спеціальної заготовки, котрий може мати багато екземплярів, кожен із яких вважається оригіналом d) малюнок, що існує в єдиному екземплярі.
8. Вид поглибленого рельєфу позначають терміном а) контррельєф; b) барельєф с) горельєф d) бюст.
9. Яку термінологічну назву має архітектура релігійного призначення а) церковна b) фортифікаційна с) ландшафтна d) культова.
10. Жанром якого з родів літератури є мадригал а) лірика b) епос с) драма d) трагедія.

27


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал