Навчальний посібник 2015 р. Зміст розділ наука та історія її розвитку



Скачати 10.87 Mb.
Сторінка34/42
Дата конвертації25.12.2016
Розмір10.87 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   42

1. Покажіть і охарактеризуйте у вигляді таблиці права і обов’язки наукових працівників з наведенням прикладів:


Характеристика

Приклад

Права наукових працівників



Обов’язки наукових працівників




2. Покажіть у вигляді таблиці різновиди основних етичних принципів:

Вид етичних принципів

Характеристика

Приклад

3. Наведіть приклади основних причин плагіату під час наукових досліджень у галузі бухгалтерського обліку.
Рекомендована основна література

1. Кант И. Лекции по этике / И. Кант. – М. : Республика, 2000. – 431 с.

2. Лозовой В. О. Етика: навч. посіб. / В. О. Лозовой, М. І. Панов, О. А. Стасевська та ін. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 224 с.

3. Мовчан В. С. Етика : навч. посіб. / В. С. Мовчан. – 3-тє вид., випр. і доп. – К. : Знання, 2007. – 483 с.

4. Хоружий С. С. Криза класичної європейської етики в антропологічній перспективі / С. С. Хоружий // Етика науки. – М. : Іфра. – 2007. – С. 85–97.

5. Штанько В. И. Философия и методология науки : учеб. пособ. для аспирантов естественнонаучных и технических специальностей / В. И. Штанько. – Харьков : ХНУРЕ, 2002. – 292 с.


Додаткова література

1. Анти-Плагіат [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.antiplagiat.ru/QuickCheck.aspx.

2. Петренко І. Питання виявлення плагіату літературного твору в умовах розвитку інформаційних технологій / І. Петренко // Теорія і практика інтелектуальної власності. – 2009. – № 4. – С. 57–60.

3. Advego Plagiatus “Перевірка унікальності тексту” [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://advego.ru/plagiatus.

4. ISTIO “Сервіс аналізу текстів і сайтів” [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://istio.com/rus/text/analyz.

5. Resnik B. David. What is Ethics in Research & Why is it Important? by David B. Resnik, Ph.D [Електронний ресурс] / – Режим доступу : http://www.niehs.nih.gov/ research/resources/bioethics/whatis/.



Тема 19. Бухгалтерські наукові школи


    1. Поняття та характеристика бухгалтерських наукових шкіл

    2. Італійська школа бухгалтерського обліку

    3. Французька школа бухгалтерського обліку

    4. Німецька школа бухгалтерського обліку

    5. Англо-американська школа бухгалтерського обліку

    6. Російська облікова школа

    7. Українська облікова школа


Після вивчення цієї теми студент повинен знати:

  • характеристику та ознаки наукових бухгалтерських шкіл;

  • представників італійської та французької шкіл рахівництва та їх наукові погляди;

  • фундаторів німецької та англо-американської шкіл бухгалтерського обліку та їх основні наукові доктрини;

  • погляди науковців російської та української наукових облікових шкіл.



    1. Поняття та характеристика бухгалтерських наукових шкіл


Поняття

наукова школа


У сучасних умовах як свідчить наукова практика попри широкий доступ до наукової інформації значні можливості здобуття освіти, становлення відомого вченого рідко відбувається поза межами наукової школи. Фактичний потік інформації настільки великий, що одна людина у більшості випадків не в змозі опанувати його. Таке завдання допомагає виконати наукова школа (рос. наукова школа, англ. scientific school, нім. wissenschaftliche Schule, Richtung), яка є неформальною творчою співдружністю дослідників у межах певного наукового напряму, об’єднаних спільністю підходів до розв’язання проблеми, стилю роботи, мислення, ідей і методів їх реалізації.

Вітчизняні та зарубіжні вчені по-різному трактують поняття наукової школи (табл. 19.1).



Таблиця 19.1

Дефініція “наукова школа”

Автор

Дефініція

Вільна енциклопедія “Вікіпедія”

Наукова школа – це форма організації колективної наукової роботи працівників під керівництвом лідера школи, як правило, відомого вченого. Наукова школа є творчим колективом дослідників різних поколінь, об’єднаних загальною програмою і стилем дослідницької роботи, які діють під керівництвом визнаного лідера

Тлумачний словник

Наукова школа – це напрям у науці, пов'язаний єдністю спільних поглядів, наступністю принципів і методів

К. Ланге

Наукова школа – це неформальний науковий колектив, сформований навколо відомого вченого на базі наукової установи, який поєднує з метою колективної розробки певної наукової ідеї, проблеми, напряму низку окремих наукових колективів

Продовження табл. 19.1

Автор

Дефініція

Б. Кедров

Наукова школа – це структурна ланка сучасної науки, яка дає змогу концентрувати зусилля молодих учених під керівництвом засновника певного наукового напряму на вирішення певної, окресленої галузі актуальних наукових проблем

В. Гасилов

Наукова школа – це співтовариство вчених різних статусів, компетенції і спеціалізації, що координують під керівництвом лідера свою дослідницьку діяльність, зробили внесок в реалізацію і розвиток дослідницької програми і здатних активно представляти цілі і результати програми

Н. Родній

Наукова школа – це науковий колектив на чолі з науковим керівником, який є автором певної програми дослідження. Для наукових шкіл характерний певний стиль роботи, що залишається незмінним при зміні проблематики

А. Баєв

Коли виникає питання про школи в сучасній науці, то у пошуках відповіді природно звернутися до реальної ситуації. І тоді доводиться зробити висновок, що важко знайти структуру, яка повністю володіла б ознаками наукової школи, тобто єдністю проблематики, методів дослідження і тлумачення наукових результатів, і до того ж була б пов’язана з певною особою і географічною зоною

А. Богомолець

Для створення школи необхідний перш за все видатний учений, що має нову ідею узагальнюючого синтетичного значення. Проте цього замало,... необхідні співробітники. Коли вони заражаються ентузіазмом свого керівника, стають його учнями і впродовж багатьох років працюють над різними питаннями, проблеми, висунутої керівником, то школа поступово формується у процесі роботи над цією проблемою, в процесі оформлення цих робіт в єдине, гармонійне нове вчення

Наукова школа характеризується єдиною дослідною програмою, спільністю наукових поглядів і стилем наукової діяльності у певній науковій галузі знань. Це є об’єднання однодумців, що втілюють наукові дослідження у життя. У діяльності наукової школи реалізуються такі функції:

1) виробництво наукових знань;

2) поширення знань;




Храм науки – будова складна. Різними є люди, які в ньому перебувають, і духовні сили, які привели їх туди.

Альберт Ейнштейн

3) підготовка обдарованих фахівців.

Вважається, що мінімальним циклом існування наукової школи є період у три покоління:

1) засновник школи;

2) послідовники;

3) учні послідовника.

Ознаками наукової школи є:

1) багаторічна наукова продуктивність, що характеризується кількісними і якісними показниками;

2) широта проблемно-тематичного, географічного та хронологічного діапазонів функціонування наукової школи;

3) збереження традицій і цінностей наукової школи на всіх етапах її становлення та розвитку;

4) забезпечення спадкоємності дослідження;

5) розвиток атмосфери творчості, новаторства, відкритості для дискусій;

6) об’єднання у школу талановитих учених і постійне оновлення вчених і виконавців;

7) постійні комунікаційні зв’язки між учителем і учнями;

8) активна педагогічна діяльність;

9) офіційне визнання державою важливості наукових досліджень наукової школи;

10) ефективне засвоєння і дослідження вченими актуальних проблем з висунутих керівником наукових напрямів;



11) наявність ієрархічно структурованої наукової спільноти, яка розвивається у часі і просторі;

12) спрямованість на розробку нового, оригінального напряму в науці;

13) спільність наукових інтересів, принципів і методичних підходів при виконанні продуктивної програми досліджень;

14) наявність декількох поколінь учених (ланка “учитель – учень”), об'єднаних визнаним лідером;

15) підвищення наукової кваліфікації учасників школи.

Ключова фігура наукової школи – лідер. Лідером може бути видатний, авторитетний учений, який продукує ідеї (нові напрями дослідження), учений, який може об’єднати навколо себе однодумців.

Вважається, що лідером школи може бути тільки доктор наук (професор). У наукоій школі здебільшого має бути хоча б три доктори наук за однією спеціальністю чи пов’язаною тематикою. Від розвитку і цілеспрямованої наукової роботи у рамках наукових шкіл значною мірою залежить науковий імідж навчально-наукового закладу і якість підготовки студентів.


Шляхи формування наукової школи

Є два шляхи формування наукової школи: еволюційний і комерційний. Еволюційний




Ознаки ефективного функціонування наукової школи
передбачає поступове формування і розвиток наукового колективу і матеріальної дослідницької бази в рамках розвитку ВНЗ. Комерційний шлях передбачає запрошення стороннього лідера зі сформованим колективом, що вимагає ексклюзивних умов: потужної матеріальної бази та високої оплати праці.

Ознаками ефективного функціонування наукової школи є:



  • визначення наукового напряму, актуальної профільної наукової теми, перспективи її розвитку;

  • формування наукових підрозділів (інститут, відділ, лабораторія, центр) при університеті, факультетах, кафедрах;

  • формування наукових колективів, ретельне планування наукових досліджень;

  • створення сучасної матеріально-технічної дослідницької бази;

  • наявність докторантури, аспірантури, інституту здобувачів;

  • опублікування фундаментальних наукових праць: монографій, науково-методичних посібників, статей у фахових виданнях, зокрема міжнародних;

  • наявність фахового наукового періодичного видання;

  • щорічне проведення наукових заходів: симпозіумів, конференцій, семінарів.


Історія виникнення наукових шкіл
Наукова школа концентрує величезну творчу енергію вчених, координує їхню діяльність в процесі наукового пошуку, максимально сприяє розкриттю творчих здібностей молодих науковців, їх вихованню і перетворенню на зрілих дослідників, ініціює нові напрями наукових пошуків.

Зазначимо, що поняття “наукова школа” є історичним.

Елементи колективної форми творчості і наукової

новизни типу cтосунків “учитель–учні чи послідовники” виникли ще в античну епоху. Прикладами давніх філософських шкіл можуть бути мілетська, піфагорійська, школа Платона та ін. У цьому ж контексті можна говорити про школу Г.Галілея (XVII ст.).

Наукові школи в сучасному розумінні виникли у XIX ст., коли набули поширення лабораторії, почали створюватися науково-дослідні інститути й наукові товариства, увійшли у практику колоквіуми, з’явилися спеціальні наукові журнали.

Такі зміни в організації наукових досліджень, які є закономірним наслідком дії соціально-економічних факторів, зближення науки з виробництвом привели до того, що форма колективної творчості виявилася домінуючою і необхідною для подальшого прогресу науки.

Однак, попри те, що розвиток наукового знання прямо пропорційно залежить від колективних досліджень, роль особистості керівника в них неоціненна. Народження наукової школи неможливе без появи видатного ученого з новою науковою програмою й методологією її реалізації, людини, яка поєднує в собі талант дослідника і вчителя. У процесі еволюції наукової школи запропоновані програми можуть розвиватись, розширюватись, об’єднуватись, накопичуватись. Це, в свою чергу, сприяє появі нових видатних учених з їх особистими, спеціалізованими науковими програмами і методологією наукового пошуку, створення нових наукових колективів.

Як правило, життя наукової школи припиняється зі смертю її засновника і керівника. Однак це не є аксіомою: там, де школа встигла створити нову ефективну методологію і виростити видатних учених, вона або зберігається і продовжується, або розпадається на декілька гілок з тим чи іншим ступенем спадкоємності та новизни цілей і завдань.

Вагомою є історична роль наукової школи, оскільки її вплив набагато довший за фактичне існування самої школи й ширший за її організаційні межі. Такий вплив наукової школи здійснюється не лише через ланцюжок учнів (послідовників), а й через те нове, що вносять її члени в розвиток людської думки.


Виникнення та розвиток бухгалтерських наукових шкіл

У галузі бухгалтерського обліку можна

виділити декілька історичних етапів розвитку визначальних облікових наукових шкіл, які найбільше вплинули на формування світової облікової думки, у тому числі в Україні:


      • XІХ ст. – італійська облікова наукова школа;

      • XIX ст. – французька облікова наукова школа;

      • друга половина ХІХ ст. і до наших днів – царська російська, радянська, а тепер українська облікові наукові школи;

      • перша половина ХХ ст. – німецька облікова наукова школа.

      • друга половина ХХ ст. і до наших днів – американська облікова наукова школа.




    1. Італійська школа бухгалтерського обліку

Після виникнення бухгалтерського обліку, яке відносять до ХІІІ ст., публікації перших праць з методики бухгалтерського обліку у ХV ст., декілька наступних століть суттєвих історичних згадок про розвиток бухгалтерського обліку і як практики, і як науки не мають. Наступні історичні факти розвитку бухгалтерського обліку датуються кінцем XVII – початком XVIIІ ст.


Ломбардська школа бухгалтерського обліку
Перші такі згадки є щодо італійської школи рахівництва, яка об’єднала в собі ломбардську, тосканську й венеціанську облікові школи.

Ломбардська школа пов’язана з ім’ям Франческо Вілли (1801–1884), який об’єднав юридичну й

економічну мету обліку і розглядав облік з точки зору адміністративного права. Саме з його іменем пов’язано виникнення обліку як теоретичної дисципліни. Об’єктом обліку він вважав не правові відносини, а матеріальні або грошові цінності, у зв’язку з якими виникають ці відносини, предметом обліку виступав договір.

Представники ломбардської школи виділяли в обліку:



      • теорію обліку (економіко-адміністративні відносини);

      • правила ведення регістрів та їх практичне використання;

      • організацію управління (у т.ч. ревізію рахунків).

Організація управління – частина адміністративного права, вона здійснюється не шляхом контролю цінностей, а за допомогою контролю діяльності працівників підприємства, з яких вирішальну роль відіграють матеріально відповідальні особи – зберігачі, як їх називав Ф. Вілла.

Зберігачі, отримуючи цінності, брали на себе відповідальність перед власником, яка збільшується при надходженні і зменшується при списанні цінностей. Ф. Вілла писав, що усі рахунки в обліку повинні відкриватися зберігачам (особам, які працюють усередині підприємства) і кореспондентам (особам, стороннім щодо підприємства).

Оскільки управління передбачає постійне переміщення прав і зобов'язань між зберігачами і кореспондентами, виникає необхідність безперервного збільшення відповідальності в одних і зменшення її в інших осіб. Таку координацію прав і зобов'язань здійснює подвійний запис. Особа, чия відповідальність збільшується, – дебетується, а та чия відповідальність зменшується,– кредитується.

Таким чином, Ф. Вілла перейшов від персоніфікації рахунків до їх персоналізації. При цьому об'єктом обліку він вважав не правові відносини, а матеріальні і грошові цінності, що зумовлюють ці відносини.

Систему рахівництва Ф. Вілла поділяв за типами господарств. Частинами цієї системи були три групи рахунків: депозитні (майнові); особисті (розрахунків) та підсумкові (рахунок “Прибутки та збитки”, рахунки вступного та заключного балансу).


Тосканська школа бухгалтерського обліку
Ф.Вілла вважав, що для того, аби бухгалтерія піднялася до рівня науки, вона має досліджувати свої принципи й категорії. Головна праця Ф.Вілли вийшла у світ у 1840 р., і цей рік можна вважати початком народження науки про бухгалтерський облік.

Засновником тосканської бухгалтерської школи вважається Франческо Марчі (1822–1871), який був переконаним прихильником персоналізації рахунків і розвивав юридичний напрям в обліку. Згідно з Ф. Марчі, суть підприємства – в людях, які в ньому працюють. Тому необхідно виділити чотири групи осіб – агентів (матеріально-відповідальних осіб), кореспондентів (осіб, з якими проводяться розрахунки), адміністратора і власника. Він вважав, що за кожним рахунком стоїть певна персона, тому свою теорію називав персоналістичною. Всі особи, пов'язані з підприємствами, перебувають у певних юридичних відносинах, зміст яких розкривається в обліку. Кожен факт господарського життя зводиться до зміни юридичних відносин між учасниками господарського процесу. Цей підхід привів Ф. Марчі до формулювання правила подвійного запису.




Той, хто отримує цінність або стає боржником, – дебетується, той, хто видає цінність або стає позикодавцем, – кредитується.

Франеческо Марчі

Згодом тосканську бухгалтерську школу очолив творець логісмографії Джузеппе Чербоні (1827–1917). Логісмографія – це багатоступінчаста класифікація, що забезпечує нескінченну аналітичність обліку, в якому всі рахунки персоніфіковані, при цьому аналітичний поділ рахунків називається декомпозицією або диференціацією, а синтетичне узагальнення – композицією або інтеграцією.

На тверде переконання Д. Чербоні, ведення обліку передусім має вивчати людину. Бухгалтер реєструє тільки зовнішні факти, але “зовнішні факти, – писав Д. Чербоні, – є лише наслідками внутрішніх рухів нашої душі”.

Усю наукову роботу в галузі обліку він поділив на чотири етапи.

Перший – дослідження фактів господарського життя, з метою розкриття, з одного боку, дії об'єктивних законів, що регулюють господарську діяльність підприємства, а з другого – суб'єктивних вчинків адміністраторів і тих результатів, до яких ці ​​вчинки приводять.

Другий – дослідження господарської структури, функцій та їх ефективності в загальній системі управління підприємством.

Третій – вивчення математичних методів з метою вибору апарату опису фактів господарського життя.

Нарешті, четвертий етап – логісмографічне дослідження фактів шляхом їх координування з метою виявлення юридичної та економічної сутності, а також впливу на господарство в цілому.




Венеціанська школа бухгалтерського обліку
У логісмографії слід розрізняти теорію і форму рахівництва. В основі теорії лежать два принципи: персоналістичності – за кожним рахунком неодмінно має стояти особа або група осіб (без особи немає рахунку), і дуалістичності – окреме сальдо рахунку власника та окреме сальдо сукупного рахунку агентів і кореспондентів. Принцип дуалістичності відомий як постулат Д.Чербоні. Сума кредиторської заборгованості підприємства його власникові завжди дорівнює сальдо розрахунків цього підприємства зі своїми агентами і кореспондентами.
Засновником венеціанської школи був Фабіо Беста

(1845–1923), який вважав, що облік як засіб господарського контролю вивчає рух цінностей, який, своєю чергою, пов’язаний з діями людей з управління і контролю. Йому належить розроблення теорії капіталу – концепції, згідно з якою об’єктом обліку є не цінності як такі, а їхня вартість. Теорія капіталу – вчення про управління і контроль, яке ґрунтується на вартісній інтерпретації бухгалтерського балансу, де загальний обсяг вартості є капіталом, вкладеним у підприємство, котрий складається з окремих елементів, кожний з яких має свій рахунок.

Венеціанська школа бухгалтерського обліку розвивала економічний напрям, згідно з яким облік має вивчати не кількісну і якісну структуру господарських цінностей, а їх вартість. Тобто основою обліку має бути не реєстрація юридичних відносин, а зміни у складі матеріальних цінностей. Звідси факти господарського життя, які не викликають змін вартості, не потрібно відображати на бухгалтерських рахунках.

Спроби синтезувати ідеї венеціанської облікової школи зробив Еммануель Пізані (1845–1915) у своїх працях, присвячених статмографії (від грец. статмо – баланс і графія – опис). Статмографія – це вчення про баланс, яке випливає з механістичного розуміння обліку, в якому методи обліку розробляються логічним (від балансу до рахунку), а не історичним (від рахунку до балансу) шляхом.

Е. Пізані уподібнював господарський процес механізму, в якому бухгалтерія вивчає три види операцій: динамічні (майнові рахунки), статичні (рахунки чистого майна) і статико-динамічні.

Зовні статмографія відрізнялася від логісмографії тим, що в логісмографії дні, за які виконується реєстрація, зазначену по горизонталі таблиці, а рахунки, в яких проводять реєстрацію – по вертикалі. В статмографії, навпаки, рахунки, в яких проводять реєстрацію – по горизонталі, а дні, за які виконується реєстрація, зазначені по вертикалі таблиці.

Оцінюючи праці Е.Пізані, сучасники підкреслювали, що він перебував під впливом своїх попередників і вважав, що бухгалтер констатує об'єктивно існуючі категорії подібно до того, як інженер винаходить машини.

Представник венеціанської школи бухгалтерського обліку Дж. Л. Кріппа розвивав економічний напрям в обліку, трактував облік як економічну науку, мета якої – виявлення результатів діяльності підприємства. Подвійний запис він розглядав як наслідок змін у складі цінностей: дебет указує на їх збільшення, а кредит – на зменшення. Прихильниками економічного напряму у цій школі були також В. Альфієрі, К. Гіділья, Д. Мальоне, А. Стабіліні, які стверджували, що на рахунках обліковуються саме матеріальні цінності, і називали свою теорію матеріалістичною.

За всього розмаїття поглядів італійську школу можна розглядати як єдине ціле. Її представників об'єднує цілеспрямоване змістовне трактування основних категорій науки бухгалтерського обліку. Навіть відмінності між юридичним (тосканська школа) та економічним (венеціанська школа) напрямами несуттєві. І тосканці, і венеціанці в дусі ломбардської школи розглядали облік як засіб управління, тільки перші трактували мету обліку як управління людьми, а другі – як управління ресурсами – цінностями, які беруть участь у господарському процесі. В останньому випадку облік перетворювався на науку про контроль господарської діяльності.

Представників італійської школи об’єднувало трактування обліку як функції управління. Деякі історики-науковці вважають, що бухгалтерський облік як наука був започаткований саме у рамках італійської облікової наукової школи.




    1. Французька школа бухгалтерського обліку

Наприкінці XIX–на початку XX ст. бухгалтерський облік досяг у Франції свого значного розвитку. Французька школа рахівництва запровадила суто економічний напрям у бухгалтерській науці. Представники французької школи Жан Густав Курсель-Сенель, Р. П. Коффі, Жан-Батист Дюмарше, а також Ежен П’єр Леоте і Адольф Гільбо, Л. Сей є фундаторами економічного напряму у французькому і світовому рахівництві.

Вони вважали, що бухгалтерський облік – політична економія підприємства. Крім того, наголошували на необхідності відокремлювати теорію від бухгалтерської практики. Досліджували такі економічні категорії в обліку, як амортизація, прибуток, собівартість (Л. Сей), ввели поняття „перманентний інвентар”, макрооблік (Е. П. Леоте і А. Гільбо), розробили вчення про широку й вузьку амортизацію (Ж. Г. Курсель-Сенель). Удосконалювали форми рахівництва, розробили французьку форму рахівництва (Р. Делапорт).

Е. П. Леоте і А. Гільбо створили суто економічний напрям спочатку у французькій, a потім і у світовій бухгалтерській науці. Чітко відмежовуючи науку про облік від бухгалтерської практики, представники школи вважали, що теорія рахівництва має бути незалежною від розподілу рахункових функцій. Цим вони вперше проголосили незалежність облікових ідей від вузьких практичних завдань.

Учені цього напряму бачили мету обліку перш за все у визначенні ефективності господарської діяльності підприємства, а не в контролі за збереженням цінностей, як вважала більшість італійських обліковців. Кредо цієї школи: “Бухгалтер – це економіст, а не сторож чужого добра”. За допомогою спеціальної методики він відображає рух самого капіталу, ресурсів та цінностей.




Е. Леоте
Якщо юридична теорія італійців виходила в поясненні подвійного запису з правила Е. Дегранжа “Той, хто одержує, – дебетується, той, хто видає,– кредитується”, і тому намагалася тлумачити всі рахунки як рахунки особисті, то економічне трактування французької школи пояснювало всі рахунки як рахунки засобів і процесів (операційних). Трактування подвійного запису було таким: “Немає надходження без витрат”.
Ежен П’єр Леоте – представник французької бухгалтерської науки XIX ст., який тісно співпрацював з А. Гільбо. Для Е. П. Леоте облік – це ведення рахунків, за допомогою яких досягаються реєстрація, систематизація і координація фактів господарського життя. Баланс, на його думку, на противагу вченню німецьких авторів, є не що інше, як наслідок подвійного запису – “синтез рахунків”, що не закрилися.

Баланс заданий рахунками, але разом з тим є квінтесенцією всього обліку – синтезом “реального і фіктивного активу та пасиву власника на певний термін”. Тут під фіктивним активом розуміються збитки, а під фіктивним пасивом – обсяг власних засобів.

Е. П. Леоте і А. Гільбо спробували побудувати елементарну модель господарської операції:

R = у ± х; у = R ± х, (19.1)

де R - собівартість, у – виручка від продажу, х – фінансовий результат.

Згідно з їх ученням, будь-яка операція має три можливі результати: х>0, х = 0, х< 0. Вона повинна включати “кількість, ціну за одиницю, суму і містити умови кожної операції, якщо вони були встановлені сторонами”. В основі всіх операцій лежить акт міни. Подвійний запис витікає з умов обміну.




А. Гільбо
Усі мінові операції поділяються на зовнішні і внутрішні. Зовнішні пов'язані відносинами зі сторонніми підприємствами і особами, внутрішні проводяться на підприємстві. Перші поділяються на такі, що викликають переміщення матеріальних цінностей (надходження, реалізація товарів) і такі, що не викликають змін (переоцінка цінностей); другі поділяються на пов'язані з пересуванням цінностей (передачі від однієї матеріально відповідальної особи до іншої) і на матеріально невідчутні (природний убуток, нестачі, надлишки тощо).

Рахівництво як додаток математики … є наукою про рахунки, що відносяться до результатів праці і перетворень капіталу.

Адольф Гільбо
Адольф Гільбо (1819–1895) – представник французької бухгалтерської школи XIX ст. Як і Е. П. Леоте, А. Гільбо вважається творцем суто економічного напряму спочатку у французькій, а потім і в світовій бухгалтерській літературі. Йому належить визначення:

А.Гільбо ввів у теорію обліку терміни “уніграфічний (простий) запис” і “диграфічний (подвійний) запис”.

У співпраці з Е.П.Леоте А.Гільбо висунув доктрину трьох функцій обліку:

1) функція підрахунку, пов'язана з розробкою спеціальної методики, з класифікацією об'єктів і т.д.;

2) соціальна функція, яка зіставляє класові інтереси;

3) економічна функція, яка дає змогу за допомогою облікової інформації здійснювати управління господарськими процесами.

У 1860 р. А. Гільбо запропонував ведення бухгалтерського рахунку “Реалізація”. Ця вимога дістала назву перманентного інвентаря, що вказувало на дві обставини:

1) постійне, безперервне збереження в обліку первинної оцінки;

2) безперервне отримання фінансових результатів.

Таким чином, для Е. П. Леоте і А. Гільбо облік – це ведення рахунків, за допомогою яких досягаються реєстрація, систематизація і управління фактами господарського життя. Баланс, під їхнім кутом зору, на противагу вченню німецьких авторів, є не чим іншим, як наслідком подвійного запису.




Жан Густав Курсель-Сенель
Баланс передбачає рівняння двох “мас”– активної і пасивної. Перша включає основні засоби, оборотні кошти, витрачені засоби, засоби у дебіторів і збитки, друга – власний капітал, капітал кредиторів і прибутки. Регулюючі рахунки вводяться в баланс, і тим самим створюються ніби два баланси – “брутто” з регулюючими статтями і “нетто” – без них.
Жан Густав Курсель-Сенель (1813– 1892 pp.) був також представником французької бухгалтерської школи та послідовник Е. Дегранжа. Він створив своєрідну концепцію бухгалтерського обліку як прикладної економіки, що відображає господарські процеси і є методом управління ними.

Підкреслюючи управлінські цілі бухгалтерії, Ж.Г. Курсель-Сенель писав: “Знання обліку необхідне всім, але найбільше керівникам”; “Чим повільніша оборотність капіталу, тим необхіднішим є рахівництво”.

Учений дав визначення рахівництва як мистецтва ведення рахунків. Рахунки ж, у свою чергу, призначені для відображення руху капіталу. Він вважав, що рахунків бухгалтерського обліку має бути якнайменше: менше рахунків – менше помилок. Тому для будь-якого підприємства, особливо торговельного, на його думку, було достатньо мати лише п'ять синтетичних рахунків.

Французькі економісти Ж.Г. Курсель-Сенель та Л. Сей розробили вчення про облік витрат і калькуляцію. Вони вважали необхідним розраховувати собівартості всіх вироблених предметів і наданих послуг.

Французькі економісти XIX ст. у більшості випадків розглядали бухгалтерський облік з економічної точки зору – як частину політичної економії. Наприклад, П. Ж. Прудон, говорив: “Я довго і марно шукав, чому у творах, призначених для навчання політичної економії, починаючи від А. Сміта і закінчуючи М. Шевальє, ніде не згадується про комерційне рахівництво. Я закінчив відкриттям, що рахівництво, або, простіше, бухгалтерія, і є справжня політична економія, до чого, зрозуміло, не могли додуматися автори трактатів так званих економічних, по суті таких, що становлять не що інше, як більш-менш детальні пояснення про способи ведення книг”.


П. Гарньє
У ХХ ст. на бухгалтерів Франції мав також вплив юридичний напрям, але це тривало недовго і було пов'язано з визнанням контролю головною функцією бухгалтерії. Представниками цього напряму були А. Лефевр, Л. Батардон, Г. Фор, А. Бомон, Р. Лефор, П. Гарньє та ін.
Найбільш відомим представником юридичного напряму обліку був П. Гарньє, який починав розгляд теоретичних принципів з поняття бухгалтерських фактів, які він поділив на:

1) юридичні – договори поставки, купівлі-продажу, підряду та оренди;

2) економічні – зміна цін, тарифів;

3) матеріальні – втрати від стихійних лих, розкрадань,


знос основних засобів.

П. Гарньє розробив методологію класифікацій бухгалтерських фактів. У поняття “організація бухгалтерського обліку” він включав три елементи:

1) метод – вибір методичних прийомів (перманентного або звичайного інвентаря, варіанта калькуляції);

2) система – структура бухгалтерії, документообіг, форма рахівництва;

3) процедура – порядок вибору тих фактів, які підлягають реєстрації.


    1. Німецька школа бухгалтерського обліку

У Німеччині, Австро-Угорщині, німецькомовній частині Швейцарії (в подальшому будемо говорити про належність цих країн до німецької школи) розвиток теорії обліку відбувався більш повільними темпами. Облік як наука там починає формуватися лише наприкінці XIX ст.

Особливостями німецької школи обліку того часу були:

– пошук облікового змісту не в інших науках, а в самій бухгалтерії, у процедурах облікового процесу;

– розуміння бухгалтерського обліку як частини господарської статистики, що трактувалася як аналіз господарської діяльності, що здійснюється за даними обліку (Ф. Ляйтнер);

– поділ обліку на торговий і виробничий (Б. Пенндорф). Основними завданнями торгової бухгалтерії був облік зовнішніх відносин підприємства, виявлення складу його майна, результатів господарської діяльності. Виробнича бухгалтерія, навпаки, контролювала внутрішньогосподарські процеси. Обидві бухгалтерії взаємно доповнювали і розвивали одна одну. У подальшому торгова бухгалтерія стала основою балансоведення, а виробнича – теоретичним підґрунтям калькуляції;

– розвиток балансоведення: трактування балансу як основної категорії бухгалтерського обліку та засобу для розкриття стадій кругообігу капіталу, з якої можна вивести всі інші (І. Шер). У німецькій обліковій школі розрізняли баланс-брутто (із зазначенням нерозподіленого прибутку) та баланс-нетто (з розподіленим прибутком). В основі балансу лежить рівняння капіталу: величина капіталу підприємства дорівнює різниці між обсягом майна та кредиторською заборгованістю підприємства (постулат І.Шера);

– розвиток основних видів балансу: динамічний (Е. Шмаленбах, Е.Косіоль, Е. Вальб), статичний (М. Берлінер, Г. Нікліш), синтез динамічного і статичного (Ф. Шмідт).

Прихильники статичного балансу розглядали його так: актив – це набір економічних цінностей, пасив – план їх розподілу.

Прихильники динамічного балансу звертали увагу на економічний бік господарської діяльності підприємства. Вони стверджували, що баланс показує не стан, а рух засобів та їх джерел. Предметом вивчення бухгалтерського обліку, на їх думку, є рух капіталу.


Динамічний баланс є співвідношенням активного і пасивного резерву сил, показуючи фінансові результати з урахуванням часових відношень між матеріальними і фінансовими оборотами.

Е. Шмаленбах

Яскравим представником компромісної течії був Ф. Шмідт. Він вважав, що динаміка охоплює рівномірний процес кругообороту господарських засобів, у той час як статика відображає окремі моменти динамічного процесу. Звідси, бухгалтерський облік – це динаміка, баланс – статика. Складання балансу має на меті, з одного боку, відображення майна (статична теорія), з другого – відображення результату (динамічна теорія);

– класифікація і розвиток методів оцінки (Ф. Ляйтнер);

– розвиток суб’єктивістського підходу щодо оцінки (І. Крайбіг, В. Ле- Кутр);

– розвиток теорії двох рядів рахунків (Ф. Гюглі, І. Шер, І. Крайбіг). Рахунки виводили з балансу, поділяли їх на активні та пасивні. Балансова рівність зумовлена правилом подвійного запису, що, у свою чергу, грунтується на протилежному характері дебету і кредиту в активних і пасивних рахунках;

– удосконалення планів рахунків (І. Шер, Е. Шмаленбах);

– розвиток методів нарахування амортизації (Е. Шмаленбах, П. Герстнер, І. Крайбіг, А. Кальмес);

– розвиток теорії калькуляції (А. Кальмес, Ф. Ляйтнер, Й. Шер);

– аналіз господарської діяльності і аналіз балансу (І. Шер, Ф. Ляйтнер, П. Герстнер);


І. Фрідріх Шер
– виникнення інституту бухгалтерів-ревізорів (1884, Німеччина).
Великий вплив на розвиток бухгалтерського обліку мала книга швейцарського вченого І. Фрідріха Шера “Бухгалтерія і баланс”. У цій праці він зазначав, що бухгалтерія є історіографією господарського життя, яка здійснюється за специфічними законами систематизації.

І. Фрідріх Шер (1846–1924) був одним з найбільш вагомих представників європейської облікової думки. І. Ф. Шер вважав, що “предметом бухгалтерії можуть бути тільки внутрішні і зовнішні господарські та правові факти, що вже відбулися”, а хронологічний і систематичний облік слід розуміти як хронологічну і прагматичну історіографію, фіксуючу рух речових (тілесних) і юридичних (безтілесних) благ. Бухгалтер – це літописець господарського життя, він користується математичним методом, тому облік “... є галуззю прикладної математики". Бухгалтер користується головним чином грошовим вимірником, а натуральний відіграє допоміжну роль. Мета обліку ... полягає в подвійному виведенні чистого майна”, тобто невиявлення результатів господарської діяльності, а розрахунок капіталу – не динаміка, а статика. Звідси висновок: “Сутність кожного рахунку виражається не в обороті, а в його сальдо”.

В основу обліку, на відміну від французьких обліковців, І. Ф. Шер поклав не рахунки, а баланс. В основі балансу лежить рівняння капіталу, а сам баланс розуміється як засіб для розкриття стадій кругообігу капіталу. Тому теорію обліку І. Ф. Шера часто називають балансовою. “Баланс, – писав він, – являє собою рівність між активом і пасивом, побудовану у формі рахунків у заключний день операційного періоду”.

Упродовж кілька століть вважалося, що баланс – це наслідок подвійного запису на бухгалтерських рахунках і що сам баланс, за визначенням французьких авторів Е. П. Леоте і А. Гільбо, ніщо інше, як “синтез незакритих рахунків”. І відповідно до цього погляду всі підручники викладали облік від рахунків до балансу. І тільки наприкінці XIX ст. І. Ф. Шер виклав сучасну теорію обліку від балансу до рахунків. На його думку, сам подвійний запис логічно випливає з балансу, а не з рахунків, навіть якщо історично це було й так.

І.Ф. Шер перший використав кілька рівнянь капіталу:

А – П = К (актив – пасив = капітал) (19.2)

Це найважливіше рівняння дістало назву постулату Шера: “Сума капіталу підприємства дорівнює різниці між обсягом майна та кредиторської заборгованістю підприємства”.

Рівняння (19.1) показує статику підприємства. Динаміка виражається двома іншими рівняннями:

А – П = К + Пр – Зб; (19.3)

А – П – К = Пр – Зб, (19.4)

де Пр – прибуток; Зб – збиток.

Рівняння (19.2) майже повторює рівняння (19.1), проте відмінність між ними полягає в тому, що в першому випадку фінансові результати відображаються на рахунку капіталу, а в другому – на рахунку збитків і прибутків.

Баланс у звітній формі має вигляд балансового рівняння:

А = К + П (19.5)

Рівняння (19.5) формує початковий баланс:

А + Зб = К + П + Пр. (19.6)

Значний внесок І. Ф. Шер зробив також у розвиток калькуляції, сформулювавши такі правила:

– розмежування виробничих витрат, які включають у собівартість напівфабрикатів та готових виробів, і збутових витрат, які відносять на собівартість реалізованої продукції;


      • калькуляції поділяють на попередні (планові), фактичні, наступні;

      • що вища частка прямих витрат, то точнішою є калькуляція;

– непрямі витрати необхідно розподіляти відповідно до наперед обраної бази.

І.Ф. Шеру належить також заслуга у запровадженні поділу витрат на постійні і змінні, застосуванні прийому знаходження “критичної точки”.

Для німецької школи і в XX ст. було характерне трактування балансу як основоположної, узагальнюючої та спрямовуючої категорії, з якої можуть бути виведені всі інші облікові поняття і положення. У Німеччині панувало механістичне трактування балансу, тому в центрі дискусії було питання про статичну і динамічну його природу. Передбачалося, що в першому випадку баланс відображав стан засобів на визначену дату, був причиною подальших змін, у другому баланс – це тільки підсумок минулих і безповоротно загублених зусиль.

Великим досягненням німецької школи був перехід від ідей, пов'язаних з формуванням балансу, до його аналізу.




    1. Англо-американська школа бухгалтерського обліку

Після Першої світової війни італійська і французька облікові школи занепали, формалізм німецької також не міг довго надихати бухгалтерський світ, і саме тоді починає розвиватися наймолодша, англо-американська, школа, яка і нині продовжує істотно впливати на розвиток теорії бухгалтерського обліку у світі.

В Англії наприкінці XIX ст. переважали праці з викладом не теорії, а переважно практики рахівництва. Обліковців цікавили не наукові основи обліку, а його практичні прийоми. Автори праць лише описували досягнення практики. Отже, в обліку переважав позитивізм. Це призвело до появи організаційних принципів обліку: поділ праці, локалізація інформації, конкуренція в контролі, дієвість бухгалтерії, методологічна незалежність, психологічний клімат.

Слід зазначити, що теорія обліку на той момент не вирізнялась глибиною досліджень. У ті часи була поширена персоніфікація (кожний рахунок трактувався як жива людина, відповідна персона). Згодом кожний рахунок почали розглядати як екран, за допомогою якого спостерігають за поведінкою службовців („Товари” – комірник, „Каса” – касир, „Основні засоби” – комендант). Цей аспект дістав назву “персоналізація”.

Крім того, в обліку розглядалися такі питання:

– цінка значення рахунку „Капітал” як центрального в системі рахунків (Дж. В. Фультон);

– класифікація вартостей, з яких виводилася класифікація рахунків (Е.Г.Фолсом);

– прибуток як приріст активів (Е. Купер);

– оцінка прибутку та об’єктів, що обліковуються, з первинних документів (Т. Вельтон);

– розгляд балансу як засобу розрахунку прибутку (Л.Р. Діксі);

– розвиток і поширення аудиту (Л.Р. Діксі);

– розгляд видів фальсифікації обліку (А.Т. Ватсон);

- розвиток бухгалтерської експертизи (Л.Р. Діксі, Ф. Пікслей).

Важливими в обліку були такі питання, як нарахування амортизації, розвиток систем контролю заробітної плати, розвиток фінансового обліку, розробка нових методів оцінювання виробничих запасів (ЛІФО, ФІФО, НІФО).

Англійські фахівці ігнорували наукові ідеї бухгалтерської думки, проте прагнули виробити суто практичні прийоми роботи. Але практика, в свою чергу, впливала на методологію бухгалтерського обліку. Наприклад, вирішальне значення мали дві вимоги законодавства щодо виплати дивідендів:

1) дивіденди не можна виплачувати з капіталу;

2) дивіденди можна виплачувати тільки з прибутку.

Це потребувало визначення таких категорій, як капітал і прибуток.

До основних досягнень англійської, а пізніше більш ширшої, британської облікової школи слід виділити розробку ідей амортизації, а також введення інституту незалежних присяжних аудиторів.

Створення незалежного аудиту – одна з найбільш плідних ідей британських фахівців. Його основними завданнями було виявлення фальсифікацій даних, випадкових помилок, недоліків в організації обліку.

Предметом аудиту в широкому розумінні була психологія, мотиви дій осіб, зайнятих у господарстві. Вчені навіть намагалися скласти список основних зловживань бухгалтерів, виходячи із психології людей. Перша згадка про аудиторів датується 1298 p., коли діяльність гофмейстера Лондонського Сіті була піддана аудиту спеціальною комісією у складі мера, членів муніципалітету, шерифів та інших осіб гідного звання.

Пізніше такі процедури були поширені на різні види діяльності та сформульовані основні вимоги щодо аудитора (поч. XIV ст.): обережність, чесність, знання справи тощо. Ранній аудит у Британії розвивався у двох напрямах:

а) перевірка обраними представниками городян правильності фіскальної політики урядовців;

б) перевірка аудитором правильності ведення обліку і розрахунку прибутку, оподаткування в тих господарствах, які мали зобов'язання щодо сплати податків.

У процесі становлення ринкових відносин аудит одержав новий імпульс у своєму розвитку у зв'язку з такими чинниками, як розвиток кредитних відносин, поява елементів ринку капіталів та ін. Підтвердження реальності звітних даних стає основним змістом аудиторських перевірок.




Лоуренс Роберт Діксі
Одними з найбільш визначних представників британської облікової школи були Лоуренс Роберт Діксі та Юінг Матесон.
Лоуренс Роберт Діксі (1864–1932) визначив аудит, як роботу, пов'язану з підтвердженням правильності і об'єктивності бухгалтерського балансу (1892), яка може бути виконана шляхом перевірки документів та інвентаризації цінностей. Л.Р.Діксі бачив цілі аудиту у виявленні шахрайства, випадкових помилок, неправильної методології обліку.


Юінг Матесон

В останній чверті XIX ст. проблема обліку амортизаційних відрахувань поширюється і на інші галузі промисловості. У 1884 р. Юінг Матесон видав у Лондоні книгу “Амортизація фабрик”, у якій піддав різкій критиці методику розрахунку амортизації шляхом періодичних переоцінок майна і запропонував здійснювати періодичні відрахування за наперед розробленими нормами, а також створювати амортизаційний фонд, названий ним “Знос і резерв”.

Він підкреслював, що ціна майна визначається не тільки його фізичним станом, a й іншими чинниками. Отже, підприємство повинне наперед створювати фонд, достатній для заміни устаткування у разі появи нових прогресивних машин. Це було передвісником ідей прискореної амортизації.

За даними М.Четфіпда, найперше визначення амортизації і приклад, з нею пов'язаний, належить давньоримському архітектору Вітрувію, який визначив амортизацію як “ціну минулого року”. Зокрема, оцінюючи будівлі цегляної кладки, він припускав зменшення їхньої вартості щорічно на одну восьмидесяту частину первинної.

В обліковій літературі поняття амортизації вперше була описано Д.Меллісом у 1588 p. У XVI–XVII ст. амортизація трактувалася як витрати нерухомого майна, величина якого визначалася шляхом періодичного оцінювання.

Економічна експансія Великобританії у XIX ст. сприяла поширенню традиції британської бухгалтерської школи в англомовних країнах.




Американська школа бухгалтерського обліку
Необхідно окремо відзначити американську

школу бухгалтерського обліку, представниками якої вважають Ч. Шпруга, Р. Свінея, У. Патона, Д.

Мейя, А. Літтлтона, Р. Антоні, Д. Хіггінса та ін.


Чарльз Езра Шпруг
У США першим, хто усвідомив необхідність теорії обліку, був В. Е. Патон. Він також був автором перших американських бухгалтерських стандартів. Значним досягненням американських авторів було наукове обґрунтування управлінського обліку (Роберт Антоні). Крім того, американські автори велику увагу приділяли обліку витрат і калькулюванню собівартості (Ч. Гаррісон, Дж. Харріс).
Чарльз Езра Шпруг (1842–1912) – представник американської облікової школи, один з творців наукової бухгалтерії. Серія його статей, видана під назвою “Алгебра рахунків” (1880), визнана класичною, книга “Філософія рахунків” (1908) – фундаментальною. Він був одним із перших, хто почав читати в університетах курс бухгалтерського обліку. Ч.Е. Шпруг показав своїм колегам важливість і корисність абстрактного викладу бухгалтерських ідей. Вважаючи предметом обліку цінності, він описував їх балансовим рівнянням

А=П + К, (19.7)

де A – тe, що я маю, і ті, кому я вірю (дебітори) дорівнює П – тe, що я винен, плюс К – моя вартість. Це була логічна база для виведення подвійного запису.

Модель Ч. Е. Шпруга вважається вихідною точкою для сучасної теорії бухгалтерського обліку. Вона набула подальшої підтримки в бухгалтерії і стала основою розвитку двох наукових шкіл – персоналістичної, представники якої вважали, що рахунок “Капітал” відображає кредиторську заборгованість підприємства його власнику, при цьому вони були переконані, що весь актив бухгалтерського балансу дорівнює вимогам власників, та інституалістичної, прихильники якої ототожнювали капітал з кредиторською заборгованістю.




Персоналістична наукова школа бухгалтерського обліку
Вчені, що підтримували персоналістичний

підхід, критикували закон США, який

вимагав, щоб акції оцінювалися за номіналом. Вони запропонували відхилення від номінальної вартості акцій відображати на спеціальних рахунках і вимагали переоцінки кожного виду цінностей за поточними ринковими цінами. Цей підхід підтримував Р. Стівенсон, проте Л. Міддлдітч і Р. Кестер виходили з того, що на рахунках повинна відображатись оцінка за собівартістю, а сам баланс може бути відкоригований за ринковими цінами.


Інституалістична наукова школа бухгалтерського обліку
Усередині персоналістичної школи утворилася група вчених на чолі з Г. Свінеєм, які перебували під впливом ідей Е. Шмаленбаха, враховували досвід європейської інфляції і називали свою концепцію стабілізованою бухгалтерією.

На відміну від персоналістів інституалісти виступали за оцінювання статей балансу за собівартістю. Пікслей Ф.

вважав, що бухгалтер повинен здійснювати оцінку активів на первісному рівні, тобто за собівартістю. Він підкреслював, що незмінність оцінки призводить до утворення прихованих резервів, але це виправдано двома причинами: 1) не можна вважати фінансовим результатом те, що не виявлено в грошах, 2) підприємство має право користуватися фінансовою автономією.

Таким чином, бухгалтери англомовних країн (Англія, США) у ХІХ та на початку ХХ ст. переважно ігнорували наукові основи бухгалтерського обліку, розглядали його виключно як практичну діяльність – просте як збирання та групування звітних даних. Цей напрям у поглядах на облік дістав назву позитивізму. Його прихильники були переконані, що кожна фірма самостійно встановлює правила організації та вибирає методи ведення бухгалтерського обліку. При цьому відповідальність за організацію облікового процесу на підприємстві несе не головний бухгалтер, а управляючий.

Представники англо-американської школи значну увагу приділяли оперативності отримання інформації, використанню облікової інформації для потреб управління підприємством. Бухгалтер один раз на місяць за аналітичними регістрами, які вели на місцях оперативні працівники, заповнював журнал, заносив місячні обороти на рахунки Головної книги. З Англії поширилася в інших країнах персоналізація рахунків – інтерпретація кожного рахунку як екрану, за допомогою якого спостерігають за поведінкою службовців (товари – комірник, каса – касир, основні засоби – комендант).


    1. Російська облікова школа

Російська облікова школа була сформована у XIX ст. У царській Росії вона не поділялась на окремі напрями. Її основними представниками були О. В. Прокофєв, П. І. Рейнбот, А. М. Вольф, Ф. В. Єзерський, Е. Г. Вальденберг, Е. Е. Сіверс, І. П. Шмельов, М. С. Лунський, Г. А. Бахчисарайцев та інші.


О. В. Прокофєв
Саме у XIX ст. Росія досягла значного збільшення товарного виробництва, у зв’язку з чим під впливом європейської наукової думки набула широкого розповсюдження подвійна бухгалтерія. Тому більшість наукових робіт того часу була присвячена впровадженню й поширенню подвійної бухгалтерії в Росії.

П. І. Рейнбот
Праці московського вченого О. В. Прокоф’єва були одними з перших праць з теорії та методики обліку в Росії. Найбільш популярною була його праця: „Курс двойной бухгалтерии”, що втйшла друком у 1883 р. У ній роботі автор подав практичні вказівки щодо вивчення техніки облікових записів у Росії.
Надзвичайною популярністю користувалися також праці П. І. Рейнбота, такі, як „Полный курс коммерческой бухгалтерии по простой и двойной системам” (1866), у якій було викладено порядок ведення облікових книг, і „Фабричное счетоводство” (1875), що була присвячена промисловому обліку.


А. М. Вольф



Ф. В. Єзерський
Одним із перших учених у Росії, хто назвав бухгалтерський облік наукою, був А.М. Вольф. У 1875 р. він відкрив перший у Петербурзі бухгалтерський кабінет та курси бухгалтерського обліку. Слід зазначити, що наприкінці XIX ст. у Росії з’являються професійні періодичні наукові видання з обліку. Саме з А. М. Вольфом пов’язано видання першого журналу з обліку – “Счетоводство” (1888–1904, Санкт-Петербург).

Характерною особливістю тих часів у Росії був пошук ученими – бухгалтерами інших, крім подвійної, систем обліку. Так, у 1870 р. Ф. В. Єзерський запропонував „потрійну” систему рахівництва. Суть її полягала у веденні тільки трьох рахунків – „Каса”, „Цінності”, „Капітал” і відкритті трьох регістрів обліку: Журналу, Головної книги і Звіту, що замінював баланс. Реєстрація господарських фактів, за його пропозиціями, велася за трьома напрямами: надходження, видаток і залишок. На думку Ф. В. Єзерського, запропонована ним система рахівництва давала можливість максимально збільшити точність записів і позбавитись помилок в обліку. У ті часи популярністю користувався журнал “Счетовод” (1889–1914), редактором якого був Ф. В. Єзерський. У ньому висвітлювалися практичні та теоретичні аспекти обліку, а також друкувалися матеріали для заочного навчання з рахівництва.




Е. Г. Вальденберг



Е. Е. Сіверс
Був прихильником теорії двох рядів рахунків, яка передбачала класифікацію майна на позитивні та негативні складові і класифікацію бухгалтерських рахунків на рахунки майна і капіталу. На його думку, метою бухгалтерського обліку є розрахунок і подвійний розподіл капіталу. Бухгалтерський баланс є ієрархічною структурою, на вершині якої знаходиться єдиний показник – капітал.

У 1892 р. у Вальденберга Е.Г. з’явився конкурент –

Е. Е. Сіверс. У сфері теорії подвійного запису Е. Е. Сіверс відомий як автор мінової теорії, сутність якої у тому, що в основі подвійного запису лежить обмін (міна) благами. Отримали товари, а замість них – отримали зобов'язання оплатити ці блага. Ця теорія була досить поширена.

Е.Е. Сіверс навів дуже детальну класифікацію рахунків, випередивши в цьому напрямі тенденції 30–40-х років XX ст. Для свого часу ця класифікація була великим досягненням. Вона мала такий вигляд:

I. Речові рахунки: 1) основні; 2) перехідні (калькуляційні) – а) заготовки, б) споруди, в) виробництво.

II. Особисті рахунки: 1) підприємницького капіталу – а) основні, б) перехідні (результативні); 2) позичкового капіталу – а) рахунки осіб та установ, б) рахунки кредитних запасів.




І. П. Шмельов
Важливе значення в розвитку обліку в Росії відігравав журнал “Коммерческое образование” (1907-1916 рр., Санкт-Петербург), редакторами якого були Є.Є. Сіверс та М.О. Блатов. У ньому досліджувалися проблеми теорії й практики обліку. Багато статей було присвячено питанням калькулювання витрат і розподілу накладних витрат.
Наприкінці XIX ст. поряд із „потрійною” системою рахівництва виникла і „четвертная бухгалтерия” – система, яка була теоретично описана в роботі „Новая четвертная бухгалтерия” (1895) І. П. Шмельовим. На відміну від потрійної системи Ф. В. Єзерського, запропонована система передбачала здійснення обліку за чотирма напрямками: 1) надходження цінностей, 2) витрачання цінностей, 3) визначення збитків та 4) визначення прибутків. Незважаючи на новаторство, ідеї потрійної бухгалтерії та „четвертной бухгалтерии” не дістали застосування у російській та світовій практиці обліку.


М. С. Лунський

Одним із перших творців нового методологічного напряму в галузі обліку. Саме М. С. Лунського вважають основним автором балансової теорії обліку, визнаної і поширеної у нашій країні, а також популярної закордоном.

Лунський М. С. увів кілька класифікацій рахунків, що було великим досягненням того часу: 1) прості і збірні; 2) головні й допоміжні (перехідні); 3) активні, пасивні, перемінні; 4) чисті і змішані; 5) речові, особисті, результативні.


Г. О. Бахчисарайцев

Яскравий представник російської облікової школи, який розвивав ідею балансової теорії обліку. На його думку, баланс – це облікове зображення підприємства: а) у вигляді однієї таблиці, б) у вигляді зведення рахунків.

Актив – те, що підприємство отримало (вкладене); пасив – те, що підприємство заборгувало (джерела). Всі методи прикладної бухгалтерії мають випливати з поняття про баланс і грунтуватися на ньому. Баланс – початок і кінець обліку.

На його думку, терміни “дебет” і “кредит” рахунків з теоретичного погляду є зайвими. Рахунки розподіляються на активні й пасивні. Всі пасивні рахунки – особові. Саме Г. А. Бахчисарайцев уперше в російській бухгалтерській літературі поділив усі господарські операції за впливом на баланс на чотири типи. У ті часи популярністю користувався журнал “Коммерсант” (1901–1906, Москва) за редакцією Г. А. Бахчисарайцева.




Період НЕПу: вчені у галузі бухгалтерського обліку
Після жовтневої революції розвиток бухгалтерського обліку і як практики, і як науки на певний час припинився. Радянська влада здійснила декілька спроб реформувати систему обліку, проте в кінцевому підсумку повернулась до революційних ідей.
З початком НЕПу (1921–1928) почалося

відновлення розвитку бухгалтерської науки. Нова економічна політика вимагала нових методів обліку, вивчення передової облікової думки, джерелом якої на той час вважалась німецька бухгалтерська школа.

Необхідність у єдиних принципах обліку, пошук теоретичних основ бухгалтерської науки зумовили появу першого радянського журналу з обліку – “Счетоводство” (1923–1929, Москва). У ньому друкувалися нормативні документи, а також статті російських та іноземних авторів, які за своїм науковим рівнем значно випереджали практику обліку того часу.

Почали також видаватися журнали “Вестник счетоводства” (1923–1926, Москва), “Счетная мисль” (1925–1930, Москва) і “Супутник конторщика и счетовода” – видавництво “Счетная мисль” (1926–1928 рр.). Крім того, в 1928 р. у Москві виходить “Вестник Института государственных бухгалтеров-экспертов – ИГБЭ”, в якому друкувалися статті відомих російських учених: М. О. Блатова, Р. Я. Вейцмана, Н. Р. Вейцмана, О. М. Ґалаґана, М. А. Кіпарісова, О. П. Рудановського, а також видатних зарубіжних авторів: В. Е. Патона і Г. Р. Хетфілда.

У період НЕПу, починаючи з 1924 р., виходить у великій кількості книжкова література з теорії і галузевих курсів бухгалтерського обліку (автори М. А. Блатов, О. М. Галаган, Я. М. Гальперін, О. П. Рудановський). Про посилення ролі бухгалтерського обліку в управлінні народним господарством в період НЕПу свідчить не тільки вихід великої кількості державних нормативних актів з питань обліку та поява численних періодичних бухгалтерських видань, але й мобілізація всіх працівників на вирішення народногосподарських проблем.

У цей час у російській науковій обліковій школі стали розрізняти два напрями – Московський та Санкт-Петербурзький.




Московська школа бухгалтерського обліку
Московську облікову школу очолював М. С. Лунський. Яскравими представниками цієї

школи були Г. А. Бахчисарайцев, Ф. І. Бельмер, Р. Я. Вейцман, О. М. Галаган. У цілому ця школа розвивалась у руслі ідей класичної німецької школи. Для вчених цієї школи характерним було те, що вони:

– пропонували вивчати облік від балансу до рахунків;

– вважали баланс основою обліку;

– визначали рахунки елементами балансу;

– стверджували, що закон подвійності є наслідком закону балансу;

– наголошували на незалежності інвентаря від плану рахунків;

– стверджували, що баланс є перетвореним інвентарем;

– пропонували відображати в балансі тільки майно, що перебуває у власності підприємства;

– поділяли рахунки на балансові та позабалансові;

– пропонували оцінювати активи за собівартістю;

– розглядали амортизацію як знос, величину раніше понесених витрат,

що списується у визначеній сумі на витрати даного звітного періоду;


Санкт-петербурзька школа бухгалтерського обліку
– виступали проти резервування сумнівної дебіторської заборгованості.

Санкт-Петербурзьку школу очолював Є Е.Е.Сіверс. Представниками цієї школи були

також М.О. Блатов, А. М Вольф, Л.І. Гомберг, П.І. Рейнбот, І.Р. Ніколаєв, О.І. Гуляєв, П.І. Савічев.

У цілому ця школа розвивалась у руслі ідей італійської та французької шкіл. Багато уваги приділялося обліковим теоріям. Наприклад, А.М. Вольф уперше виклав обмінну теорію, пізніше її розвинув Е.Е. Сіверс, а в подальшому обмінна теорія була основою досліджень О. М. Блатова. Л. І. Гомберг запропонував логічну теорію, в основу якої покладено економологію.

Вчені цієї школи:

– пропонували вивчати облік від рахунку до балансу;

– покладали первинні документи в основу обліку;

– стверджували, що баланс є наслідком системи рахунків;

– вважали, що баланс опирається тільки на рахунки і пов’язаний з інвентарем;

– наголошували на тому, що в основі закону подвійного запису лежить обмін діяльністю між учасниками господарського процесу;

– пропонували відображати в балансі майно, яке знаходиться не тільки у власності підприємства, але й у його тимчасовому володінні;

– вимагали відображати всі активи тільки на балансових рахунках;

– пропонували оцінювати активи за поточними ринковими цінами;

– розглядали амортизацію як фінансовий фонд, який дає змогу відновити парк основних засобів;

– висунули ідею резервування сумнівної дебіторської заборгованості.


    1. Українська облікова школа

Територія України у різні часи повністю або частково входила до складу різних держав – царської Росії, Австро-Угорщини, Польщі, СРСР тощо. Відповідно, наукова бухгалтерська думка у різні часи формувалась під значним впливом учених та практиків цих країн. Найбільший вплив, звичайно, здійснили німецька та російська облікові школа.


Галичина: вчені у галузі бухгалтерського обліку


В останній чверті ХІХ ст. розвиток обліку в Галичині набуває регламентованого, формалізованого характеру і є обов’язковим згідно із законодавством. Значний вплив на розвиток бухгалтерського обліку на західноукраїнських землях мали такі вчені, як Т. Кормош, К. Левицький, Т. Войнеровський, Р. Залозецький, В. Нагірний, П. Цьомпа, Р. Райш, К. Крайбіг та ін.




Теофіль Кормош

Автором першого практичного підручника для задаткових кас у 1895 р., був Теофіль Кормош (1861–1927 рр.). Називалося видання “Практичний підручник для товариств задаткових, основаних на підставі закону з дня 9.ІV.1873”. У цій праці простежуються погляди німецької школи на бухгалтерський облік. Автор значну увагу приділив у ній питанням формування капіталу. Розглядаючи власний капітал як основу фінансової могутності, а також як підставу для отримання кредиту, Т. Кормош конкретизує співвідношення між власним і залученим капіталом. На його думку, власний капітал повинен становити одну третину оборотного капіталу товариства.

Значну увагу Т. Кормош приділяє формуванню резервного капіталу (фонду) та його використанню. Джерелом його утворення є насамперед внески членів товариства при вступі, а також частина чистих прибутків. Щодо його розмірів Т. Кормош є прихильником німецьких економістів Шульце й Деліча, які вважали, що резервний фонд кредитних спілок має становити щонайменше 10% від декларованих уділів, а для інших товариств має зростати так, щоб товариство обмежувалось цим фондом.

Крім створення надійних фінансових умов для діяльності товариств, Т. Кормош приділяв значну увагу стратегії скорочення витрат. Він подав цікаві пропозиції щодо класифікації витрат, особливо наголошуючи на збереженні відношення різних видів витрат до величини наданих кредитів.




Кость Левицький



Центральна та східна Україна: вчені у галузі бухгалтерського обліку

До розвитку української економічної науки та бухгалтерського обліку спричинився відомий адвокат, доктор права Кость Левицький (1859–1941), який у часи визвольних змагань українського народу став першим головою уряду Західноукраїнської Народної Республіки. К. Левицький перекладав економічні та правові праці. У співавторстві з Д. Савчаком підготував „Порадник писарський", призначений для громадських писарів з методичного забезпечення діловодства та бухгалтерії. Порадник містив детальний опис правильного обліку грошових коштів у касі, ведення касової книги, складання бюджету доходів і видатків громади, формування звітності та проведення інвентаризації всього нерухомого і рухомого майна громади. Найбільшим внеском К.Левицького в галузь бухгалтерії та контролю була організація Крайового Союзу Ревізійного у Львові 1904 р., першим головою якого він і став.

У радянський період українська бухгалтерська

школа формувалась і розвивалась поряд з

московською та санкт-петербурзькою

бухгалтерськими науковими школами. Спеціалізовані вищі навчальні заклади з підготовки бухгалтерів були в Києві, Харкові, Одесі.

На розвиток обліку в цей період вплинули такі видатні вчені, як: М. Х. Жебрак, І. А. Басманов, В. Ф. Палій, В. Б. Івашкевич, М. С. Помазков, О. С. Наринський, П. С. Безруких, С. О. Щенков, А. Ш. Маргуліс та ін.

У 40–60-ті роки XX ст. в українських закладах науки захистили кандидатські дисертації з обліково-економічної тематики: у Київському інституті народного господарства – П. С. Балицька, Ю. Я. Литвин; у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка – І. Г. Ковтун; у Харківському інженерно-технологічному інституті – В. Ф. Бєсєдін, А. І. Дворніков, Г. М. Макаров, І. К. Невлер, Л. У. Олійник, B. C. Філонич; у Харківському сільськогосподарському інституті ім. В. В. Докучаєва – М. М. Голобородько, К. Е. Канський, Ф. М. Резніков; у Харківському державному університеті ім. О. М. Горького – Ю. Г. Красницький, В. П. Кутін, І. І. Лєвін; в Інституті чорної металургії Академії наук Української РСР – С. Л. Вольмир; в Українській сільськогосподарській академії – Л. А. Коробієвський, В. І. Медведко; в Інституті економіки Академії наук Української РСР – Н. Д. Нечипоренко; в Одеському сільськогосподарському інституті – Д. М. Рахлін.


Українська облікова школа
В інших республіках колишнього СРСР у цей період було захищено лише 11 дисертацій: Латвійська РСР – 2, Узбецька РСР – З, Грузинська РСР – 4, Білоруська РСР – 1, Казахська РСР – 1.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал