Навчальний посібник 2015 р. Зміст розділ наука та історія її розвитку



Скачати 10.87 Mb.
Сторінка3/42
Дата конвертації25.12.2016
Розмір10.87 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

Рис. 1.15. Концепції релігійного пізнання

людини у ньому, але і показати, якими вони мають бути, тобто прагне створити ідеал.

У філософії є ​​два основних погляди на процес пізнання (рис. 1.16).

Прихильники гностицизму (як правило, матеріалісти) оптимістично дивляться на сьогодення і майбутнє пізнання. На їхню думку, світ можна пізнати, а людина має потенційно безмежні можливості для пізнання



Підходи до проблеми пізнання у філософії

Гностицизм

Агностицизм

Агностики (часто ідеалісти) не вірять або в можливості людини пізнавати світ, або в пізнаваність самого світу, або ж допускають обмежену можливість пізнання. Вони висунули послідовну теорію агностицизму, згідно з якою


сама людина володіє обмеженими пізнавальними можливостями (завдяки обмеженим пізнавальним можливостям розуму). Сам навколишній світ непізнаваний у принципі – людина зможе пізнати зовнішню сторону предметів і явищ, але ніколи не пізнає внутрішню сутність цих предметів і явищ – “речей у собі”.

Рис. 1.16. Підходи до проблеми пізнання у філософії



Наукове пізнання – це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами здобуття і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, давати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною силою наукового пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу для розуміння сутності явищ об’єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого споглядання до абстрактного мислення і від останнього – до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.

Наукове пізнання є відносно самостійною, цілеспрямованою пізнавальною діяльністю, яка складається із взаємодії низки компонентів (рис. 1.17).


Основні компоненти наукового пізнання




пізнавальна діяльність спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні настанови з приводу своєї професійної діяльності





об'єкти пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому





предмет пізнання, який детермінується об'єктом пізнання і виявляється в певних логічних формах

особливі методи та засоби пізнання


уже сформовані логічні форми пізнання та мовні засоби


результати пізнання, що виражаються переважно в законах, теоріях, наукових гіпотезах





цілі на досягнення істинного і достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично

Рис. 1.17. Основні компоненти наукового пізнання


1.5. Генезис процесу пізнання

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, здобуття і нагромадження знань. В історичному розвитку процес пізнання досліджений у різних філософських концепціях – емпіричній, концепції сенсуалізму, постицизму та ін. (табл. 1.3).

Серед названих найбільш цікавими видаються дослідження процесу пізнання, здійснені представником німецької класичної філософії Іммануїлом Кантом. Це дослідження пізнання становить предмет вчення про пізнання, яке Кант визначив як особливу галузь філософії, що дістала назву “Теорія пізнання”, і яке у XIX ст. і на початку XX ст. домінувало над усіма іншими напрямами філософії.

Згідно з філософією І. Канта, усередині пізнання вбачають відмінність між формальним (несправжнім) або абстрактним пізнанням і змістовим (справжнім), або конкретним, пізнанням. У свою чергу усередині цього поділу відбувається розчленовування на багато видів пізнання відповідно до найважливіших сфер.



Таблиця 1.3

Філософські концепції дослідження процесу пізнання

Період

Філософська течія

Характеристика

XVII –

XVIII ст.



Емпірична концепція

(Ф. Бекон, Дж. Локк Т. Гоббс)

Пізнання є ключем до всіх інших наук, бо має у собі “розумове знаряддя”, яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок (“примар”). Бекон вважав, що поширена на той час логіка не є корисною для набуття пізнання. Порушуючи питання про новий метод “іншої логіки”, він наголошував, що нова логіка, на відміну від суто формальної, має виходити не тільки з природи розуму, але й з природи речей, “не вигадувати та надумувати”, а відкривати й відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною та об'єктивною. Основою пізнання є досвід, а чуттєві форми визначають результати отриманої наукової інформації. Порівняно з логічними формами почуття має перевагу щодо достовірності, тоді як логічне мислення здатне спрямовувати пізнання в помилкове русло

XVII ст.

Концепція сенсуалізму

(Дж. Локк)

“Немає нічого в розумі, чого не було б у відчуттях” – основний принцип сенсуалізму. Логічному мисленню як виду пізнання відводиться роль певного шостого чуття, що впорядковує емпіричний матеріал, який надають інші п'ять органів чуття. Приміром, Дж. Локк вважав, що знання не має в собі нічого того, що не було присутнім у чуттєвому досвіді. Поняття “сенсуалізм” (з лат. sensu – “почуття”) вживається для характеристики представників ранньої філософії, а саме – тих, які надавали почуттям перевагу над розумом

XVII ст.

Концепція раціоналізму

(Рене Декарт)

Раціоналісти – це вчені, які ставлять розум, логічне мислення над почуттям. Вважають, що органи почуття надають лише поверхове й ілюзорне знання, а справжню наукову істину можна встановити лише на основі суворого логічного аналізу. Вся філософія та гносеологія Декарта охоплені переконанням у безмежності людського розуму, у надзвичайній силі пізнання, мислення та понятійного бачення сутності речей. Щоб побудувати храм нової, раціональної, культури потрібний чистий “будівельний майданчик”, тобто спочатку слід “розчистити ґрунт” від традиційної культури. Цю роботу, за Декартом, виконує сумнів: усе є сумнівним, безсумнівним є лише факт самого сумніву. Для Декарта сумнів – це не порожній скептицизм, а дещо конструктивне, всезагальне та універсальне

Продовження табл. 1.3

Період

Філософська течія

Характеристика

XVIII ст. –початок ХIХ ст.

Німецька класична філософія (І. Кант)

Її основоположник І. Кант вперше спробував пов'язати проблеми гносеології з дослідженням історичних форм діяльності людей, стверджуючи, що об'єкт як такий існує лише у формах діяльності суб'єкта. Головне питання своєї гносеологічної концепції – про джерела та межі пізнання – І. Кант сформулював як питання про можливості апріорних синтетичних суджень, які дають нове знання у кожному з трьох головних видів знання – математиці, теоретичному природознавстві та метафізиці як пізнанні істинно сущого. Вирішуючи ці питання, І. Кант досліджував три головні характеристики пізнання – чуттєвість, розсудок та розум. Він вважав природним, фактичним та очевидним станом мислення діалектику, оскільки існуюча логіка не спроможна задовольнити актуальних потреби у сфері розв'язання природничих та соціальних проблем. У цьому зв'язку І. Кант поділив логіку на загальну (формальну) – логіку роздуму та трансцендентальну – логіку розуму, яка є початком діалектичної логіки

наприкінці XIX – перша половина XX ст.

Російська філософія,

раціоналістична гносеологія (В. Соловйов,

М. Бердяєв,

П. Флоренський,

С. Булгаков,

Г. Шпет);

ірраціоналістична гносеологія

(Л. Шестов)


В. Соловйов намагався обґрунтувати “органічну логіку” як одну з трьох складових філософії на рівні з метафізикою та етикою, чітко розмежовував елементарну, формальну логіку та філософську – “органічну” логіку. Перша з них має справу тільки із загальними формами мислительного процесу й не стосується філософії. Логіка філософська стосується не процесів мислення у його загальних суб'єктивних формах як емпірично даних, а об'єктивного характеру мислення, яке пізнає. Так, Л. Шестов був переконаним, що навіть “флегматичні філософи”, які винайшли гносеологію, часом робили спробу “неметодологічних виходів”, потай сподіваючись прокласти свій шлях до незнаного всупереч “безглуздим доказам” про нібито великі переваги наукового пізнання

XIX – XX ст.

Концепція інтуїтивізму

(М. Лоський)

Микола Лоський виходив з того, що теорію пізнання слід вибудовувати, не спираючись на жодну теорію, вироблену іншими науками, тобто не користуватись твердженнями інших наук як засновками. Теорію знання потрібно розпочинати з аналізу дійсних на даний момент переживань. За такого аналізу, на думку Миколи Лоського, можна використовувати здобутки інших наук, але тільки як матеріал, а не як основу для теорії пізнання. Адже знання не є копією, символом чи уявою дійсності для суб'єкта, який пізнає. Знання – це сама дійсність, саме життя, яке аналізується шляхом порівняння

Продовження табл. 1.3

Період

Філософська течія

Характеристика

XIX ст.

Концепція діалектико-матеріалістичної гносеології

(Карл Маркс,

Фрідріх Енгельс)

Вона передбачає розуміння пізнання як певної форми духовного виробництва, як процесу відображення дійсності, яка існує незалежно від свідомості, передуючи їй. Процес пізнання цієї дійсності є принципово можливим і становить активне творче відображення реальності у процесі зміни її людьми, тобто в процесі суспільної практики. Процес пізнання, за Марксом та Енгельсом, детермінований соціокультурними факторами і здійснюється не ізольованим суб'єктом як “гносеологічним Робінзоном”, а людиною, яка є соціальною істотою, тобто сукупністю усіх соціальних відносин. Активність цієї людини – найважливіша передумова пізнавального процесу

XX ст.

Концепція постпозитивізму

(К. Поппер, Т. Кун,

І. Лакатос,

П. Фейєрабенд,

С. Тулмін)

Головним предметом постпозитивістської гносеології є розвиток знання в його цілісності. Аналіз механізмів зростання і зміни знання він здійснює на підставі історії науки, а не її результатів, зафіксованих у певних формальних мовних засобах. Цим зумовлене намагання історично, діалектично усвідомити пізнавальний процес як ідею зростання, розвитку знання (К. Поппер та його послідовники); думку про єдність “нормального життя” (кількісне зростання) та “наукових революцій”, стрибків (Т. Кун); положення про взаємопроникнення, переходи емпіричного і теоретичного в пізнанні, теорії та практиці тощо. Послідовники постпозитивізму довели, що “чистих фактів “, які б не торкалися будь-яких концептуальних висновків (як вважали логічні позитивісти), не існує, наукові факти завжди “теоретично навантажені”. Окрім того, вони вказали на те, що відкриття нового знання та його обґрунтування – це єдиний процес: виникнення та розвиток нової наукової теорії водночас є обґрунтуванням її.

Кінець ХХ ст.

Концепція структуралізму (К. Леві-Строс,

Ж. Лакан, М.-П.Фу) і постструктуралізму (Ж. Деррід, А. Дельоз)

Учені цього напряму досліджували філософське та гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму головну увагу приділяли структурі зазначених видів знання, то постструктуралісти намагались усвідомити структуру і все “позаструктурне” у знанні під кутом зору їх ґенези та історичного розвитку. Обидва підходи вивчали специфіку і методи гуманітарного знання, загальні механізми його функціонування, відмінності від природничого знання, єдність синхронного та діахронного в пізнанні соціокультурних утворень (мова, мистецтво, література, мода тощо)

Продовження табл. 1.3

Період

Філософська течія

Характеристика

Початок 20-х –

60-ті роки



XX ст.

Аналітична філософія

(Б. Рассел,

Л. Вітгенштейн,

В. Куайн,

Дж. Остін,

Р. Карнап)

Філософсько-гносеологічну проблематику аналітична філософія розглядає у сфері мови, вирішуючи її на основі аналізу мовних засобів і виразів. Водночас вона наголошує на важливій ролі аналізу в пізнавальній діяльності, намагається використати його для перетворення філософії на струнке й аргументоване знання. Завдяки цьому відбувається певне розмивання меж між філософсько-методологічними та логіко-гносеологічними проблемами, з одного боку, і суто науковими – з другого. Усе більшу увагу сучасної аналітичної філософії привертають такі проблеми, як відношення концептуальних засобів до реальності; перетворення аналізу з мети філософсько-гносеологічної діяльності на одне з її пізнавальних знарядь; відмова від розуміння аналізу як жорстко пов'язаного з певною парадигмою знання; розширення самого поняття “аналіз”, предметом якого стають будь-які проблеми; прагнення усвідомити ці проблеми на історичних, діалектичних засадах

XX ст.

Концепція герменевтики

(X. Гадамер,

Ю. Габермас,

М. Гайдеггер,

П. Рікьор)

Концепція герменевтики головну увагу приділяє дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобуття та відмінностей від природознавства, намагається виявити спільне й відмінне у пізнанні та розумінні. Так, Х. Гадамер виходить з того, що реально існують різні способи ставлення людини до світу, серед яких науково-теоретичне його освоєння є лише однією з позицій буття людини. Йдеться про те, що спосіб пізнання, пов'язаний з поняттями “наука”, “науковий метод”, не є єдиним чи універсальним. Істина пізнається не тільки й не стільки за допомогою наукового методу, найважливішими способами її розкриття є філософія, мистецтво та історія. X. Гадамер наголошував, що філософська герменевтика центральною своєю проблемою має розуміння як таке. Та й сама вона є універсальним аспектом філософії, а її головною метою є осягнення “дива розуміння”, яке, в свою чергу, є способом існування людини, що пізнає, оцінює та діє. Такий універсальний спосіб оволодіння світом невіддільний від саморозуміння інтерпретатора. За своєю суттю розуміння є пошуком сенсу. Розуміння світу людиною та порозуміння між людьми, на думку Х. Гадамера, відбуваються у царині мови, яка є специфічною реальністю

Продовження табл. 1.3

Період

Філософська течія

Характеристика

XX ст.

Концепція еволюційної епістемології (К. Поппер, Т. Кун і С. Тулмін)

Напрям у західній філософсько-гносеологічній думці, головна мета якого – виявити ґенезу та етапи розвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живої природи. Еволюційна епістемологія намагається створити узагальнену теорію розвитку науки, спираючись на принцип історизму і намагаючись опосередкувати крайнощі раціоналізму та ірраціоналізму, когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук тощо. Представлена вона в постпозитивістських моделях зростання і розвитку наукового знання

XX ст.

Концепція генетичної епістемології

(Жан Піаже)

Вона ґрунтується на принципі розширення інваріантності знання суб'єкта про об'єкт під впливом змін в умовах досвіду. Жан Піаже зазначав, що епістемологія – це теорія достовірного знання, яке завжди є процесом, а не станом. Основним завданням її є визначення шляху, яким пізнання дістається реальності, а також зв'язків та відносин, які встановлюються між суб'єктом та об'єктом. При цьому суб'єкт у своїй пізнавальній діяльності не може не керуватися певними методологічними нормами й регулятивами. Одним з головних правил генетичної епістемології, на думку Жана Піаже, є “правило співробітництва”, згідно з яким, вивчаючи, як зростає людське знання, вона у кожному конкретному випадку вдається до поєднання представників філософії, психології, логіки, математики, кібернетики та інших наук

Прогрес пізнання знаходить свою остаточну межу у пізнаваності. За цією межею починається непізнаване. Існування непізнаваного – це те, що не дає зупинитись процесу пізнання.

Кант стверджував, що будь-яке наше пізнання починається з досвіду. Проте досвід має складну структуру. З одного боку, досвід є дією предметів на наші органи чуття. Проте дивитися і бачити – різні речі. Ця різниця продиктована трансцендентальним – ключовим поняттям Канта. Трансцендентальне – це призма розуму, яка відкриває і спотворює справжню реальність; те, що ділить реальність на світ у собі (ноуменальний) і світ для нас (феноменальний). До області трансцендентального належать простір і час – форми апріорного споглядання (трансцендентальна естетика); категорії свідомості, що оформлюють сприйняття (трансцендентальна логіка); нерозв'язні питання (трансцендентальна діалектика), намагаючись відповісти на які ми неминуче потрапляємо в область трансцендентальної ілюзії, бо це знання лежить за межами можливого досвіду (елементи, Бог, свобода, вічність світу).

За версією Канта, світ відчуттів і сприйнять є повним хаосом, нагромадженням безладних відчуттів і подій. Потрібно навести в цьому хаосі порядок. Цей світ перетворюється за допомогою апріорних форм, якими є час і простір. Час і простір існують тільки у феноменальному світі. Вони існують без досвіду і поза досвідом. Накладення зв'язків у світі феноменів відбувається за допомогою категорій розуму. За допомогою цих зв'язків той, що пізнає, перетворює хаос на порядок і закономірний рухомий світ.


Контрольні запитання

  1. Що таке процес пізнання?

  2. Як класифікують методи наукового пізнання?

  3. Які рівні наукового пізнання виділяють у наукових дослідженнях?

  4. Що таке “пізнання” відповідно до наукових праць учених?

  5. Як науковці класифікують рівні пізнання?

  6. Які існують форми пізнання?

  7. Що таке елементи наукового пізнання?

  8. Як характеризують та класифікують відчуття?

  9. Які виділяють функції сприймання?

  10. Що таке уявлення?

  11. Які функції уявлення виділяють у наукових дослідженнях?

  12. Які операції мислення утворюють поняття?

  13. Що таке судження?

  14. Які існують класифікації умовиводів у наукових джерелах?

  15. Які типи пізнання виділяються науковцями?

  16. Що таке концепції релігійного пізнання?

  17. Які існують підходи до проблеми пізнання у філософії?

  18. Що таке елементи наукового пізнання і як вони класифікуються?

  19. Які філософські концепції дослідження процесу пізнання виділяються вченими?

  20. Як представник німецької класичної філософії Іммануїл Кант характеризував процес пізнання?


Тести для самоконтролю

1. Під процесом пізнання розуміють:

а) процес здобуття і розвитку знання, постійного його поглиблення, розширення та вдосконалення з метою здійснення наукових досліджень.

б) характеристику вищої освіти з ознаками сформованості інтелектуальних якостей особи;

в) спосіб подання інформації;

г) процес руху людської думки від “знання” до “незнання”.


2. Пізнання – це:

а) спосіб одержання наукових фактів про процес пізнання;

б) процес аналізу і дослідження науки з метою її вивчення;

в) процес набуття і розвитку знання, постійного його поглиблення, розширення та вдосконалення з метою здійснення наукових досліджень;

г) процес здійснення наукового діяльності з метою формування наукової думки.



  1. У науковому пізнанні істинним має бути не тільки його результат, а й спосіб отримання цього результату:

а) науковий факт;

б) метод;

в) наукове твердження;

г) наукова діяльність.


4. Методи наукового пізнання:

а) теоретичні, філософські, загальноекономічні;

б) дисциплінарні, загальнотеоретичні, спеціальні;

в) специфічні, особливі, звичайні;

г) філософські, загальнонаукові, загальнологічні, спеціальні, дисциплінарні.
5. Безсистемний, досистемний, псевдосистемний, системний, метасистемний – це:

а) рівні пізнання;

б) способи пізнання;

в) шляхи наукового дослідження;

г) варіанти наукового дослідження.
6. Людина тільки накопичує факти з будь-якого предмета, явища, перебуваючи на такому рівні пізнання:

а) досистемному;

б) псевдосистемному;

в) системному;

г) безсистемному.
7. Суб’єкт “знаходить” у своєму предметі якісь його характерні, головні і другорядні властивості, починає здогадуватися про внутрішню системність пізнання на рівні:

а) псевдосистемному;

б) досистемному;

в) системному;

г) безсистемному.
8. Існує індивідуальна, практично для кожного випадку “ерзац-логіка”, використовуючи яку, суб'єкт, ще не знаючи усіх можливих “підводних каменів” пізнання, не перевіряючи ще раз по-справжньому якість набутого знання, поспішає будувати якісь прогнози. Це відбувається на рівні:

а) досистемному;

б) системному;

в) псевдосистемному;

г) безсистемному.
9. Володіння предметом – мінімальне професійне вміння, що передбачає можливість користуватися предметом настільки довго, наскільки цей предмет може взагалі існувати. Це відбувається на рівні:

а) системному;

б) метасистемному;

в) досистемному;

г) безсистемному.
10. Тільки завдяки додатковому пізнанню, яке ніби “оточує” предмет, суб'єкт повністю володіє предметом і правильно орієнтується щодо нього. Це відбувається на рівні:

а) досистемному;

б) метасистемному;

в) системному;

г) безсистемному.
11. Основні форми пізнання:

а) відчуття, сприймання;

б) абстрактне та логічне пізнання;

в) представлення та уявлення;

г) чуттєве та раціональне пізнання.
12. Відчуття, сприймання, представлення, уявлення – це:

а) форми пізнання;

б) види пізнання;

в) елементи чуттєвого пізнання;

г) типи пізнання.
13. Основні форми мислення:

а) чуттєве й нечуттєве;

б) абстрактне і логічне;

в) безпосереднє та опосередковане;

г) загальне і специфічне.
14. Усі відчуття поділяються на такі види:

а) зовнішні, внутрішні та зовнішньо-внутрішні;

б) екстероцептори, абстрактні та логічні відчуття;

в) безпосередні, внутрішні та зовнішні відчуття;

г) загальні, внутрішні і зовнішні відчуття.
15. Розкриття властивостей та структури об’єктів, спрямування практичної діяльності суб’єкта відповідно до цих властивостей об’єктів – це:

а) типи відчуття;

б) функції сприймання;

в) види мислення;

г) типи пізнання.
16. Уявлення поділяються на:

а) образи пам'яті та образи уяви;

б) уявлення предметів і явищ;

в) образи предметів і явищ;

г) певні образи і стани людини.
17. Елементи процесу “розуміння”:

а) аналіз наукових понять;

б) осмислення вже відомих наукових фактів і явищ;

в) виділення предмета як нового, незвичайного, невідомого або окремих його сторін і властивостей;

г) класифікація наукових фактів і явищ.




  1. Класифікація суджень:

а) одиничні, особливі, загальні;

б) подвійні, потрійні, загальні;

в) особливі, специфічні, різноманітні;

г) комплексні, одиничні, специфічні.


  1. Міфологічне, релігійне, філософське, наукове – це:

а) види процесу пізнання;

б) форми наукової діяльності;

в) класифікація знання;

г) типи пізнання.

20. Пізнання є ключем до всіх інших наук, бо має у собі “розумове знаряддя”, яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок (“примар”), – це:

а) концепція сенсуалізму;

б) емпірична концепція;

в) німецька класична філософія;

г) російська філософія.
Практичні завдання

1. У наукових дослідженнях пізнання – це процес здобуття і розвитку знання, постійного його поглиблення, розширення та вдосконалення з метою здійснення наукових досліджень, для якого характерні наявність певних методів. Складіть схему методів пізнання.

2. Пізнання будь-якого предмета, будь-якого нового явища починається з ознайомлення з ним, з його зовнішніми проявами і з окремими сторонами, деталями. Цей процес відбувається послідовно на певних рівнях. Складіть порівняльну таблицю рівнів пізнання.

3. Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. В історичному розвитку процес пізнання досліджений у різних філософських концепціях. Відобразіть основні філософські концепції процесу пізнання у вигляді таблиці за системою “філософська концепція – основні положення”.


Рекомендована основна література

  1. Алексеев П. В. Теория познания и диалектика / П. В. Алексеев, А. В. Панин. – М. : Высшая школа, 1991. – 383 с.

  2. Андрос Е. И. Истина как проблема познания и мировоззрения / Е. И. Андрос. – К. : Наук. думка, 1984. – 142 с.

  3. Горский Д. П. О критериях истины. (К диалектике теоретического знания и общественной практики) / Д. П. Горский // Вопросы философии. – 1998. – № 2. – С. 28–39.

  4. Лекторский В. А. Объект, субъект, познание / В. А. Лекторский. – М. : Наука, 1980. – 323 с.

  5. Губерский Л. В. Людина і світ : підручник / Л. B. Губерський, В. Г. Кремень, А. О. Приятельчук та ін. / [голов. ред. Л. B. Губерський]. – 2-ге вид. [випр. і доп.] – К. : Т-во “Знання”, КОО, 2001. – 349 с.


Рекомендована додаткова література

1. Ойзерман Т. И. Принцип познаваемости мира / Т. И. Ойзерман // Философ. науки. – 1990. – № 10. – С. 3–12.

2. Хабермас Юрген. Познание и интерес / Юрген Хабермас // Философ. науки. – 1990. – № 1. – С. 88–99.



3. Шевченко B. I. Концепція пізнання в українській філософії / В. І. Шевченко. – К. : Наук. думка, 1993. – 168 с.

4. Ярошевець B. I. Людина в системі пізнання / В. І. Ярошевець. – К. : Вища шк., 1996. – 208 с.



5. Dr. Scharmer Claus Otto. Community Action Research, Handbook of Action Research / Dr. Claus Otto Scharmer. – Thousand Oaks, Calif.: Sage Publications. – 2001. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ottoscharmer.com/docs/articles/2001CAR.pdf.

Тема 2. Поняття науки і наукової діяльності


    1. Знання як основа науки і наукової діяльності

    2. Визначення, характеристика науки та її види

    3. Наука як сукупність знань

    4. Характеристика, суб'єкти та об’єкти науки як діяльності


Після вивчення цієї теми студент повинен знати:

  • основні дефініції поняття “знання”;

  • характеристику наукових думок провідних учених щодо класифікації наукових знань;

  • нормативно-правову базу, що регулює наукову діяльність в Україні.


2.1. Знання як основа науки і наукової діяльності


А чи треба тобі знати те, що не знаєш, якщо не знаєш, що тобі треба?..

Стас Янковський
У сучасну епоху суспільство зіткнулось із ситуацією, коли в ньому стрімко змінюються система цінностей і соціальний поділ самого суспільства. Одною з причин цього є зміна уявлень про місце і роль знання у сучасному суспільстві.

Знання є найважливішою складовою змісту освіти, його ядром. На основі знань формуються вміння, навички, розумові і практичні дії. Знання виступають своєрідним “інструментом”, який дає змогу людині засвоювати нову інформацію, знаходити нові зв’язки, формувати нові судження, тобто оволодівати новими знаннями. Вони також є основою моральних переконань, естетичних поглядів, світогляду. На сучасному етапі переходу від індустріального до інформаційно-технологічного суспільства знання стають стратегічним ресурсом як для самої людини, так і для держави у цілому.




Визначення



Найголовніше у житті людини: знання. Накопичуйте знання. Це єдине, що гарантовано принесе результат.

Вадим Задорожній
Філософський енциклопедичний словник дає таке визначення: “Знання – перевірений практикою результат пізнання дійсності, правильне її відображення у мисленні людини; володіння досвідом і розумінням того, що є правильним і в суб'єктивному, і в об'єктивному відношенні та на підставі яких можна побудувати судження і висновки, що здаються досить надійними, для того щоб їх розглядати, як знання”. Знання також розглядається як перевірене суспільно-історичною практикою відображення дійсності через розумову діяльність людини.

Таким чином, знання – явище багатовимірне і багатоаспектне. Кожну зі сторін знання вивчають різні науки: філософія, психологія, педагогіка, логіка, методологія, теорія пізнання, наукознавство, соціологія. Тому не варто сподіватись на однозначну характеристику цього поняття. Заслуговують на увагу такі визначення поняття “знання”, що трапляються в літературі (табл. 2.1).



Таблиця 2.1

Дефініції терміну “знання”

Учений (учені)

Характеристика

Джерело

Платон

Володіти золотом і не вміти ним користуватися – це є ні знання, ні філософія. Лікар, який не вміє лікувати, поганий, тому що в нього немає знання своєї справи. Навіть якби ми були безсмертні, але не могли цим скористатися, це теж не було б знанням, і саме безсмертя виявилося б для нас марним. Знання є насамперед умінням

Платон. Діалоги / Платон ; пер. з давньогрец. – Х. : Фоліо, 2008. – 349 с.

Сократ

Знання є відчуття та правильна думка з поясненням

Тофтул М. Г. Етика : навч. посіб. / М. Г. Тофтул. – К. : Вид. центр “Академія”, 2005. – 180 с.

Іммануїл Кант

У наш час накопичилась величезна кількість знань, гідних вивчення. Скоро наші здібності будуть надто слабкими, а життя надто коротким, щоб засвоїти хоча б одну, найкориснішу частину цих знань

Душенко К.В. Большая книга афоризмов / К.В. Душенко. – 5-е изд. [испр.] – М.: ЭКСМО-пресс, 2011. – 1056 с.

Д. Аддісон

Знання – це те, що найбільш істотно підносить одну людину над іншою

Кондрашов А. Антология успеха в афоризмах / А. Кондрашов. – М. : Ламартис, 2010. – 1280 с.

С. Джонсон

Знання буває двох видів. Ми або знаємо предмет самі, або знаємо, де можна знайти про нього відомості

Душенко К.В. Большая книга афоризмов / К.В. Душенко. – 5-е изд. [исправленное] – М.: Изд-во ЭКСМО-пресс, 2011. – 1056 с.

В.І.Даль

Як з копійок складаються рублі, так з крупинок прочитаного складається знання

Кондрашов А. Антология успеха в афоризмах / А. Кондрашов. – М.: Ламартис, 2010. – 1280 с.

І. Аллен

Знання є розуміння того, як саме незначне явище пов'язане з цілим; ніщо не існує саме по собі

Душенко К.В. Большая книга афоризмов / К.В. Душенко. – 5-е изд. [исправленное] – М.: Изд-во ЭКСМО-пресс, 2011. – 1056 с.

Б. Айсмонтас

Знання може виступати і як таке, що має бути засвоєно, тобто як цілі навчання, і як результат здійснення дидактичного задуму, і як зміст, і як засіб педагогічної дії. Знання не тільки формує новий погляд на світ, але й міняє ставлення до нього

Айсмонтас Б. Б. Педагогическая психология / Б. Б. Айсмонтас. – М.: ИДО РУДН. – 2004. – 341 c.


Продовження табл. 2.1

Учений (учені)

Характеристика

Джерело

Н. Малюга

Знання – це адекватне відображення об’єктивної реальності у свідомості людини, що реально відтворює об’єктивні закономірні зв’язки реального світу

Малюга Н. М. Наукові дослідження в бухгалтерському обліку : навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Н. М. Малюга; за ред. проф. Ф.Ф. Бутинця. – Житомир : ПП “Рута”, 2003. – 476 с.

В. Давидов

Знання, що ґрунтуються на здоровому глузді та буденній свідомості, є важливою орієнтовною основою повсякденної поведінки людини. Буденне знання формується у повсякденному досвіді, на основі якого відбиваються головним чином зовнішні сторони та зв'язки з навколишньою дійсністю. Ця форма знань збагачується і розвивається в міру прогресу наукових знань. Одночасно самі наукові знання вбирають у себе досвід життєвого знання

Давыдов В. В. Российская педагогическая энциклопедия : Т. 1 в 2 т. / гл. ред. В.В. Давыдов. – М. : Большая Рос. энцикл. – 1993. – 608 с.

Т.Лешкевич

Знання претендує на адекватне відображення дійсності. Воно відтворює об'єктивні закономірні зв'язки реального світу, прагне до відкидання неправдивої інформації, до опори на факти. Знання робить істину доступною для суб'єкта за допомогою доказів

Лешкевич Т. Г. Философия. Вводный курс / Т. Г. Лешкевич. – 2-е изд., доп. – М. : Контур, 1998. – 464 с.

Роль знання в економічному розвитку зростає, випереджаючи значущість засобів виробництва та природних ресурсів. Так, за оцінками Світового банку, фізичний капітал у сучасній економіці формує 16 % загального обсягу багатства кожної країни, природний – 20 %, а людський капітал – 64 %. У таких країнах, як Японія і Німеччина, частка людського капіталу становить близько 80 % національного багатства. На сьогодні цінності створюються за рахунок підвищення продуктивності та використання нововведень, тобто застосування знання на практиці. Економічне зростання дедалі більше залежить від здатності здобувати нові знання й застосовувати їх в усіх сферах життя (рис. 2.1).

Частина знань є науковими. Ознаки наукових знань:

– загальність, тобто належність всьому людству;

– перевіреність наукових фактів, тобто можливість перевірки кожного факту з відомих законів чи теорій;

– відтворюваність явищ, тобто можливість повторення відкритого явища іншим ученим (що підтверджує існування певного закону природи);


З

Н

А



Н

Н

Я



С

П

Р



И

Я

Ю



Т

Ь

становленню і розвитку особистості, що має знання (освітнє знання)



становленню світу й позачасовому становленню його вищих принципів, розглянутих з позиції конкретного й наявного буття. Таке знання дістало назву релігійно-культурологічного. Воно описує науково-культурологічну картину світу. Акумуляція і трансляція таких знань відбуваються за допомогою традицій, звичаїв, обрядів і дістають своє відображення у релігії та господарській думці

визначенню мети становлення – практичне панування над світом і його перетворення для людських цілей. Це знання позитивних наук, знання панування і дії

Рис. 2.1. Спрямування знань
– стійкість системи знань, тобто така глибина опрацювання гіпотези, яка запобігає швидкому старінню знань.

Наукова діяльність, спрямована на здобування, засвоєння, переробку та систематизацію наукових знань характеризується:

– новизною та оригінальністю, тобто щось уже об'єктивно відоме не може бути науковим результатом;

– унікальністю і неповторністю, тобто кожен результат – єдиний у своєму роді і не має потреби у повторенні, крім випадку перевірки своєї правильності;

– імовірнісним характером і ризиком, тобто неможливістю точно передбачити, чи буде отримано передбачуваний результат;

– доказовістю, тобто переконливістю результатів наукової роботи та їх відтворюваністю.




Важлива не кількість знань, а якість їх. Можна знати дуже багато чого, не знаючи найпотрібнішого. 

Лев Толстой

З погляду традиційної логіки виділяються знання істинні та помилкові. Істинне знання – це результат правильного віддзеркалення|відображення| об'єктивних властивостей речей і явищ. Оволодіння учнями об'єктивно істинними знаннями через правильне виконання навчального завдання|задавання| – одна з найважливіших цілей |громадської| освіти|утворення|.

За способом здобуття, структурою, формою існування та іншими ознаками знання поділяють на емпіричні (засновані на досвіді) й теоретичні.

У логіці та методології існує низка підходів до визначення змісту емпіричного і теоретичного знання. Для розуміння закономірностей навчання заслуговує на увагу позиція Н. Вахтоміна: “Специфіка емпіричного знання полягає саме в тому, що воно є знання про окремі явища чи окремі відношення, взяті порізно, а теоретичне знання – про сутність, про таке відношення, яке складає основу окремих відносин”.

Вирізняють також знання явні, що мають чітку форму і тим чи іншим чином можуть бути пред`явлені, та неявні (латентні), що зосереджуються у структурах соціокультурного досвіду людства та підсвідомості людини; особистісні (схожі на неявні знання та уміння), їх передача у знаковій формі ускладнена; декларативні (знання про те, що саме людина знає), процедурні (знання про те, що людина вміє робити зі знаннями), експериментальні й епістемічні; безпосередні (ці знання здобувають шляхом спостереження) та опосередковані (здобуваються й підтверджуються експериментальними дослідженнями або виводяться шляхом логічних міркувань); визначені (точні, ясні) та невизначені – здогадки, припущення.

Б. Айсмонтас |також| виділяє два види знань, але не визначає основи такого поділу: знання з|із| предметної|предметної| галузі та знання закономірностей| пізнавальної діяльності.

Основні підходи до класифікації знань показано на рис. 2.2.

В. Гінецинський вважає|лічить|, що, оскільки знання вивчаються різними науками, то і класифікацію знань потрібно розглядати|розглядувати| з погляду кожної з них: “Як і будь-який інший продукт (об'єкт), знання може бути охарактеризоване з погляду чотирьох аспектів: онтологічного, гносеологічного, аксіологічного| і прагматичного. В онтологічному (тобто з погляду на вчення про буття), оскільки в самій дійсності наявні тільки|лише| речі, властивості та стосунки, знання можна поділити| на три види: мереологічне|, реляційне й операційне”.

Основною особливістю мереологічних (класифікаційно-описових) знань є поділ множин на підмножини. Цей вид знань передбачає розчленування ансамблів предметів на підкласи речей-елементів. Основною особливістю реляційних знань є підстановка елементів у всю ту безліч оточень, у яких вони трапляються, що дає підстави виділити відношення цих елементів. Операційне знання характеризується широким використанням процедур перетворення, що визначаються як установлення відповідності між безліччю початкових|вихідних| елементів та похідних|зображень|.

Є різні підходи до класифікації видів знань, описані в багатьох джерелах. Але і для науки, і для освіти важливою є кожна з існуючих груп знань, оскільки у своїй сукупності вони допомагають людині створити цілісне уявлення про навколишній світ, сформувати своє ставлення до нього, дати можливість перетворювати і керувати ним.

Таким чином, знання – це перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Саме процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відтворення у свідомості людини об’єктивної реальності. Це взаємодія суб’єкта і об’єкта, результатом якої є нове знання про світ, відображення об’єктивної дійсності у свідомості людини в процесі її практичної діяльності (виробничої, розумової, наукової). Такі нові знання стають наукою, коли вони стикаються із серйозними складними проблемами, тобто наука є не тільки знанням, а й свідомістю, зокрема вмінням користуватися набутими знаннями.

Автор

Види знань



Б.Коротяєв, І.Лернер

наукове і навчальне


П.Копнін

основи науки або загальні теоретичні положення; закони; основні поняття; теорія; ідеї


О.Степанов, Б.Мещеряков, А.Гріцанов, В.Абушенко, І.Підласий, Н.Підд`яків

явні; неявні (латентні); декларативні; процедурні; експериментальні; епістемічні;

безпосередні; опосередковані;

визначені (точні, ясні);

невизначені

Б.Айсмонтас

знання з предметної галузі

знання закономірностей пізнавальної діяльності

Л. Зоріна

основні і допоміжні



В. Аванесов

знання назв, імен; знання сенсу назв, імен; фактуальні знання; знання визначень; порівняльні, зіставні; знання протилежностей, суперечностей, антонімів; асоціативні; класифікаційні; знання причинно-наслідкових стосунків, знання підстав; процесуальні, алгоритмічні, процедурні; технологічні; імовірнісні; абстрактні; методологічні

раціональні й емоціональні; феноменальні (якісні) й есенціалістичні (кількісні); емпіричні й теоретичні; фундаментальні та прикладні; філософські і знання окремих наук; природничо-наукові та гуманітарні; наукові й позанаукові

Н. Малюга

інтуїтивне; демонстративне;

сенситивне (відчуттєве)

Дж. Локк

М. Полані

явне (артикульоване) і неявне (імпліцитичне) знання



В. Гінецинський

мереологічне, реляційне, операційне з



В. Максаковський, А.Усова

терміни, поняття, факти, закони, теорії, методологічні, оцінні, закономірності, парадигми, концепції, гіпотези, ідеї



П.Підкасістий

буденне, спеціалізоване (наукове, релігійне, філософське), професійне, практичне; описові, пояснювальні, приписові



С.Аверінцев, Б.Єнікеєв,
явні, неявні, особистісні, суспільні, визначені, невизначені

Рис. 2.2. Класифікація знань



2.2. Визначення, характеристика науки та її види


У науці немає широкого стовпового шляху, і тільки той може досягти її сяючих вершин, хто, не боячись втоми, вибирається по її кам'янистих стежках

К. Маркс
Виникнення науки тісно пов’язане з природним процесом поділу суспільної праці, зростанням інтелекту людей, прагненням їх до пізнання невідомого, всього сущого, що становить основу їх буття. При цьому наука є однією з форм суспільної свідомості, що дає об'єктивну картину світу, системою знань про закони розвитку природи і суспільства.
Часто науку визначають як сферу дослідницької діяльності, спрямовану на виробництво нових знань. Однак будь-яке виробництво виникає тоді, коли в ньому є потреба. Чим же зумовлено історичне походження науки?

Походження науки пов'язане із запитами матеріального практичного життя людей, постійного накопичення та відокремлення знань про різні сторони дійсності. Один із засновників наукознавства Дж. Бернал, відзначаючи, що “дати визначення науки, власне кажучи, неможливо”, намічає шляхи, якими можна наблизитися до розуміння того, чим є наука (рис. 2.3).




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал