Навчальний посібник 2015 р. Зміст розділ наука та історія її розвитку



Скачати 10.87 Mb.
Сторінка13/42
Дата конвертації25.12.2016
Розмір10.87 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   42
Умови вступу до університету

Вступ до середньовічних університетів був досступним для представників усіх соціальних станів, що вважалося одним з найбільших досягнень новоствореної вищої школи. Щоправда, загальна доступність до вивчення високих наук визначалася не скрізь (наприклад, в Оксфорді), деколи перепоною до вступу були релігійні й класові бар'єри, проте у більшості випадків доступ до перших університетів був вільний.

Перед початком навчального року молодь сходилася до університету, магістр заносив до списку усіх охочих навчатися тут. Вступники вносили плату за запис (у Кракові у XVI ст. 1–8 грошів) – бідні сплачували менше, заможніші – більше. Декого з сиріт зовсім звільняли від оплати. Тут же студенти складали присягу на вірність університетському статуту і від цього часу ставали молодими (“жовтодзьобими”) студентами, поселялися в бурсі або на приватних квартирах. Якщо студенти не мали з чого жити, то шукали заробітку. Заможні, що приїхали власними кіньми, зі своєю челяддю, обирали респектабельніші оселі, деколи їх навіть записували до окремих списків.

Вступник до Ягеллонського університету в XVI ст. складав прилюдно таку присягу:



Я, (ПІБ, місто), добровільно зобов'язуюся жити тихо і спокійно,

не давати спонуки до жодних бешкетів і неспокою і до таких дій нікого не підбурювати під карою мого відрахування з університету.

Студенти середньовічних університетів мали статутом затверджену форму одягу, в якій мали приходити на заняття і на всі урочисті події (диспути, іспити тощо).

У Середньовіччі молодь охоче прагнула навчатися в університетах, тому що люди, які закінчували тодішні університети, набували широких загальнолюдських прав. Випускники середньовічних вищих закладів звільнялися від податків, їх не мали права бити різками, вони могли звернутися до найвищого (навіть королівського) суду, мали гарантований заробіток за фахом.

За іспити і диплом студент платив окремо і досить значні кошти, з яких частину внеску видавали як платню екзаменаторам, а частину передавали до університетської каси.

Наприклад, в Італії у ХІV ст. за докторський диплом платили 60–65 дукатів, на той час це була величезна сума, яку не кожний міг внести одразу, а більшість сплачувала поступово.

Цікаво, що папа Пій IV, побачивши в цьому можливе джерело значних прибутків, видав у 1565 р. наказ, за яким будь-хто міг стати доктором, якщо присягне папі і внесе відповідну суму грошей. Лекції та іспити оголошувалися необов'язковими, обов'язково треба було було внести до папської скарбниці гроші. Це так обурило студентів Падуанського університету і його професорів, що вони сотнями залишали стіни “святині наук”, і місцева влада змушена була видавати дипломи “за стародавнім правилом”. Однак спекуляція дипломами не припинялася, і це завдавало великої моральної шкоди тогочасним вищим школам.


Університети для українських студентів

В Україні необхідність удосконалення і здобуття знань з вищих наук утверджується вже у епоху Відродження. За “Литовським статутом” 1529 р., молодь з українських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, могла вільно виїздити на навчання за кордон без обмежень. Їхали також із Лівобережної України. Та українська спільнота по-різному ставилася до наміру навчатися в європейських університетах. Перешкоди чинила церква, боячись, щоб разом з освітою майбутні бакалаври і магістри не “завезли” додому католицизму. Справа ускладнювалася тим, що польські єзуїтські колегіуми, деякі середні й вищі школи на Заході не приймали православних, і дехто заради науки приймав католицьке віросповідання або уніатство, а повернувшись додому – вихрещувався знову у православну віру.
5.2. Історія формування та розвитку рівнів освіти

У процесі формування університетської освіти, ще починаючи з ХІІ ст. виробилася система освітніх рівнів, яку поступово прийняли усі університети світу.


Бакалавр

Слово “бакалавр” (від лат. bacalaureus, італ. baccalare,

фр. bachelior, англ. bachelor – молода людина) невідомого походження. Одні вважають, що воно походить від латинського bасса lаurеа (“Лаврова гілка”), інші – від baculus (“кий”, “палиця”). Спочатку це слово з'явилося у середовищі середньовічного рицарства і означало зброєносця шляхетного роду, що самостійно домігся звання дрібнопомісного дворянина (bas cavalier). Звідси термін перейшов до університетського лексикону. Трактування терміна “бакалавр” є таким (табл. 5.2).


Таблиця 5.2

Значення терміну бакалавр

Термін

Пояснення

Бакалавр

Академічний ступінь або кваліфікація, що присуджується особам, які освоїли відповідні освітні програми вищої освіти

Лицар-бакалавр

Титул у британській системі нагород і почесних звань

Бакалавр (лицар)

У Середньовіччя титул лицаря в дворянстві

Хронологію запровадження освітньуого рівня “бакалавр” у європейських країнах зображено у табл. 5.3



Таблиця 5.3

Хронологія впровадження освітнього рівня “бакалавр”

Період

Країна

Характеристика

ХІІІ ст.

Париж

Бакалавр як титул для слухачів теологічного факультету

XV ст.

Англія

Бакалавр музики

ХVІ ст.

Німеччина

Бакалавр як ступінь, що передує доктору

Вперше термін “бакалавр” згадується у першій половині XIII ст. в Licentia docendi у зв'язку із запровадженням цього титулу папою Георгієм IX (1227– 1241) для слухачів теологічного факультету Паризького університету, що оволоділи відповідними програмними вимогами, вирізнялися в дискусіях під час великого посту, були визнані здатними до викладання (під керівництвом магістрів) “нижчих дисциплін”; витримали відповідний іспит та блискуче захистили диспут і, як наслідок, дістали право носити червону камилавку.

У ХІІІ ст. ступінь бакалавра вважався найнижчим університетським ступенем. Окремих учнів зі ступенем бакалавр допускали до викладання “складніших” дисциплін, проте бакалаврів не приймали в члени об’єднань докторів та магістрів. З часом титул бакалавра, як найнижчий науковий ступінь, почали присвоювати на всіх чотирьох факультетах середньовічних університетів, але переважно на філософському. Розрізняли два різновиди ступеня бакалавра (рис. 5.5):

Різновиди ступеня бакалавра

прості

завершені



simplicis

formati
Рис. 5.5. Різновиди ступеню бакалавра у ХІІІ ст.


Ступінь бакалавра, необхідний для здобуття вищих ступенів – магістра й доктора – вважався нижчим ступенем викладацької кар’єри. Для професорів факультету вільних мистецтв вищим ступенем поступово усталився ступінь магістра.

Особи, які не залишали навчання після отримання ступеню бакалавра, могли спробувати здобути магістерський ступінь, що надавав їм право на читання ординарних лекцій, тобто текстів вищого порядку, які вивчались більш глибоко. З часом це звання перекинулось на інші факультети та розповсюдилось по всій Західній Європі.

На богословських факультетах бакалаврат не був ступенем у власному розумінні слова, а означав лише положення та слугував назвою всіх тих, що перестали бути студентами, але ще не стали професорами. На цих факультетах розрізняли такі рівні бакалавра (рис. 5.6).

Різновиди ступеня бакалавра

baccalarii formati

baccalarii cursores

currentes

особи, які закінчили повний курс богословських наук і дістали шанс для отримання вищих наукових ступенів

особи, які ще не закінчили повний курс навчання, проте мали право трактувати Святе Письмо

перший ступінь, який здобувають після закінчення навчання та вивчення курсу основ певних наук

Рис. 5.6. Різновиди ступеню бакалавра у ХV ст.
Бакалавр “currentes” у цьому значенні зберігся до наших днів.

З розвитком мережі університетів у Європі вимоги до бакалаврів вже дещо змінилися. Було введено вікові обмеження, диференційовано підходи до наукових галузей. Спочатку у французьких університетах юнак, що допускався до іспитів на здобуття ступеню бакалавра, мав мати бути віком не менше 16 років, а згодом в окремих університетах вікові “планки” були підняті. Наприклад, у Паризькому університеті до іспитів на ступінь бакалавра мистецтв допускали юнаків лише після досягнення 20-річного віку і за умови, що вони 5 років училися мистецтва, два роки відвідували публічні диспути і хоча б один раз захищали софізм.

З Європи ступінь бакалавра потрапив до США, де перші коледжі з'явилися у 1636 р. Для здобуття ступеню бакалавра тут потрібно було закінчити коледж після здобуття середньої освіти.


Магістр

Слово “магістр” латинського походження (від лат. magister, що означає начальник, учитель, майстер) і має стародавні корені. Відповідно до українського перекладу “магістр”, – це “майстер своєї справи”. Трактування терміна “магістр” таке (табл. 5.4).



Таблиця 5.4

Трактування терміна “магістр”

Термін

Пояснення

Магістр

Посадова особа (магістр вершників та ін.)

Магістр

Голова деяких світських і церковних закладів (наприклад, Великий Магістр (гросмейстер) – голова духовно-рицарського ордену

Магістр (Україна)

Магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, набула спеціальних умінь та знань, достатніх для виконання професійних завдань і обов'язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад певного виду економічної діяльності

Магістр (Росія)

Освітньо-кваліфікаційний рівень, середній між бакалавром і доктором наук: присуджується особам, які закінчили університет або еквівалентний нальний вча заклад і вже є бакалаврами, а також пройшли додатковий курс навчання (1– 2 роки), здали спеціальні іспити і захистили магістерську дисертацію; в Російській Федерації ступінь введений на початку 1990-х років.

Хронологію запровадження терміна “магістр” у європейських країнах показано у табл. 5.5.



Таблиця 5.5

Хронологія запровадження терміну “магістр”

Період

Країна

Характеристика

VI ст. до н.е.

Давній Рим

Магістр – важлива посадова особа

VI ст.

Візантія

Магістр – найвищий титул вельможного панства для службовців

ХІІ ст.

Західна Європа

Магістр – особливе звання, яке носив учитель “семи вільних мистецтв”

У Давньому Римі слово “магістр” означало важливу посадову особу й відповідало понад п’ятдесяти номенклатурним посадам. У Візантії “магістр” – це найвищий титул вельможного панства для службовців, ним наділяли тільки найбільш поважних осіб цієї держави.

У Західній Європі в період Середньовіччя слово “магістр” означало особливе звання, яке носив учитель “семи вільних мистецтв”. Це поняття поширилось у ХІІ ст. і спочатку не мало офіційного статусу. У більш широкому розумінні перші магістри самі користувалися відповідним титулом у процесі вчительської практики, коли попередній учитель визнавав їхні заслуги і власна практика притягувала до них учнів, давала змогу заснувати школу з власної ініціативи. Як підкреслює Ж. Верже, до виникнення перших університетів звання магістра було лише питанням традиційної практики.

У західноєвропейських університетах старшим студентам, які успішно засвоїли арифметику, геометрію, астрономію, теорію музики (так званий квадріум) на факультеті „вільних мистецтв” присвоювали ступінь магістра мистецтв.

Це давало право вступу на один із трьох вищих факультетів університету, а також викладати (Magister artium liberalium) „сім вільних наук”. Із 30–35 старших студентів університету магістрами ставали не більше як 5–6 осіб, адже для цього потрібні були не тільки знання, а й значні матеріальні витрати.

Пізніше ступінь магістра могла здобути особа, яка після закінчення університетського курсу складала усний іспит у відповідній галузі знань та публічно захищала схвалену факультетом дисертацію. В особливих випадках факультет міг допустити до іспиту на ступінь магістра особу, яка подала диплом іноземного університету.

Особа, що витримала магістерський іспит, але не захистила дисертацію, називалась магістрантом.

У процесі виникнення перших університетів набуття звання магістра стало процедурою, яку університети визнали власною монополією. Найбільш складна система встановлення ступенів існувала в Паризькому й німецьких університетах. Тут процедура наукового визнання вищого ступеню магістра зазвичай полягала у складанні тестів у три послідовні, тісно пов’язані етапи.

Перший етап передбачав подання комісії кандидата за рекомендацією його магістра, який вважав, що учень досяг достатньо високого рівня. До складу цієї комісії входили представники університетської влади – ректор і канцлер. Останній мав функцію контролю рівня дотримання вимог попереднього періоду навчання. Після цього журі призначало іспит, що передбачав проведення кандидатом тривалого диспуту з окремого питання. За результатами випробувань здобувачеві надавалась ліцензія (licentia docendi) як юридичний документ на право викладацької діяльності.

Отримання ліцензії, яку надавав канцлер і яка була гарантією високого рівня інтелектуальної підготовки, ще не означало початку викладацької діяльності. Для цього кандидат мав скласти “публічний” іспит з достатньо вагомою назвою “інаугурація” і виконував роль церемоніалу. У ході цього процесу, що починався в церкві та супроводжувався урочистими промовами, молитвами, необхідно було скласти присягу факультету, після чого вже наступного дня в єпископському палаці здобувач отримував магістерські емблеми (берет, рукавички, книги) та проводив другий диспут з бакалаврами за самостійно обраною темою.

Такий церемоніал був констатацією належності ліценціата до вченої корпорації (corpus magistrorum), свідченням його здатності до викладацької діяльності. Слід зазначити, що ступінь магістра, який був гарантований церквою та світською владою, визначав також стан і соціальну належність його власника.

У той час ступінь магістра був найвищим і лише у ХІХ ст. був введений ступень доктора філософії. Хоча в деяких країнах, наприклад в Англії, Україні, Росії, ступінь магістра продовжували використовувати як найвищий у певних галузях. У Німеччині у ХІХ ст. протягом деякого часу ступінь магістра не використовували взагалі і повернулися до нього як до академічного ступеню, лише у 1960 р.



Ступінь магістра відкривав його держателю доступ до більш високого положення у соціальній ієрархії та ставив багатьох членів університету … на рівень, який відповідав рівню шляхетних за народженням

Ж.Верже



Загалом система “бакалавр – магістр” була в усіх західноєвропейських університетах, але в кожному з них були певні особливості процесу їхнього здобуття. Особи, які здобували вищий ступінь магістра, відповідно до статутів ХІІ–ХІV ст., мали обов’язково займатись викладацькою діяльністю. Та з часом цього правила вже не дотримувались.

В Україні, та і в Росії магістри могли клопотати про зарахування їх до спадкоємних почесних громадян, а при вступі на цивільну службу мали право на чин ІХ класу. Їх також призначали екстраординарними професорами університетів, яким вручали такі ж академічні знаки, як і докторам, тільки не золоті, а срібні.


5.3. Історія формування та розвитку наукових ступенів і вчених звань

Поняття наукових ступенів і вчених звань зародились у вищих для свого часу школах Європи як підтвердження офіційного визнання наукової кваліфікації людини в певній галузі знань. З'явилися вони вперше у середньовічних університетах і дійшли до нас майже без змін.




Ліценціат

Ліценціат (від пізньолат. Licentiatus, букв., “допущений”) – це науковий ступінь, прийнятий у системі вищої освіти Франції, університетах Австрії, Фінляндії, Швейцарії та деяких латиноамериканських країнах.

Ліценціат трактується:

1) у середньовічних університетах – викладач, який дістав право читати лекції до захисту докторської дисертації;

2) перший учений ступінь у деяких країнах, що присвоюється на третьому –четвертому році навчання у вищому навчальному закладі і дає право викладати в середньому закладі.

У середньовічних університетах це був проміжний ступінь між бакалавром і доктором, а в сучасних французьких університетах – це перший ступінь. Розрізняють ліценціатів літератури, науки і педагогіки. Ступінь ліценціата присвоюють особам, що склали на 3–4 році навчання у вищій школі 3–4 іспити з дисциплін, що визначають ступінь наукової спеціальності. Вона дає право викладати в ліцеї (як правило, в провінції) і складати іспити на отримання сертифікату САРЕS (Certificat d’Aptitude du Proffesorat du Second degree), який давав змогу обіймати посаду викладача середнього навчального закладу, зокрема и будь-якого ліцею.




Кандидат наук


Кандидат наук – науковий ступінь в Україні та деяких інших країнах колишнього СРСР. Вперше запроваджений після Жовтневого перевороту постановою Раднаркому від 13 січня 1934 р. Цей ступінь разом з іншими радянськими науковими званнями та ступенями був успадкований Україною після розпаду СРСР.

У незалежній Україні цей ступінь продовжує існувати, хоча вже ввели попередні ступені (або освітні рівні) на зразок європейських ступенів бакалаврів та магістрів. Відповідність кандидата наук західним науковим ступеням є суперечливою. Незважаючи на це, кандидати наук з точних наук (фізико-математичних, хімічних, біологічних і технічних) часто можна вважати відповідними ступеню доктора філософії.




Доктор


Термін “доктор” взято з грецької мови, де він означає «вчитель». Отже “доктор медицини” означає “вчитель медицини” – найвищої кваліфікації. Медичні, правничі і теологічні факультети класичних університетів мали право надавати своїм випускникам науковий ступінь доктора (відповідно – медицини, права, теології). Перші правила присудження вченого ступеню склав Папа Онорій ІІІ 1219 р.

У Давньому Римі вчителів шкіл традиційно називали докторами (від лат. – doceo, навчаю, docere – навчати), додаючи відповідне означення (doctor rethoricus, doctor atrium, liberalium чи навіть doctor palestricus, d. gladiatorum чи doctor armorum – доктор риторики, вільних мистецтв чи навіть доктор гімнастики, гладіаторства чи боротьби). Офіційно визнаних і оплачуваних вчителів, звичайно вчителів граматики і риторики, вже називали професорами (від лат. professus sum – “викладати”, “читати лекції”).

Пізніше імператори дарували університетам право надавати ступінь Doctor legum особам, які вивчали римське право, а папи – Doctor canonum et decretalium (університети, які вивчали канонічне право). Згодом, коли обидва права – римське та канонічне – стали вивчати одночасно, обидва ступені злились в один – Doctor utriuque juris (доктор обох прав).

“Доктор” як науковий ступінь вперше почали надавати в Болонському університеті близько 1130 р. Пізніше, через сто років, – Паризький університет, а нині це роблять багато вищих навчальних закладів Європи, США, Аргентини, Індії, Канади, Мексики, Ірану, Туреччини та інших країн. Доктор наук у таких країнах – єдиний вчений ступінь, що справді допомагає і забезпечує певний соціальний статус, успіх, кар’єру.

Історичні факти запровадження наукового ступеню “доктора” у європейських країнах зображено у табл. 5.6.

Таблиця 5.6

Хронологія впровадження освітнього рівня “доктор”

Період

Країна

Характеристика

1130 р.

Болонья

Вперше надано науковий ступінь “доктор”

1231 р.

Франція

Надано науковий ступінь “доктор” у Паризькому університеті

ХІІ ст.

Європа

Титул “доктор” як почесна відзнака відомим ученим

XV ст.

Німеччина

Докторів зараховували до почесного шляхетного стану

XV ст.

Англія

Доктори музики

XVI ст.

Європа

Надання ступеню доктора на юридичному, медичному та богословському факультетах

XVIІІ ст.

Європа

Філософські факультети сприйняли “доктор” як науковий ступінь

XVIІІ ст.

Європа

Надання докторського ступеню жінкам

ХІХ ст.

Європа

Запроваджено титул “почесний доктор”

Початково ступені доктора та магістра були рівнозначними. Тільки з ХVІ ст. на юридичному, медичному та богословському факультетах першості набув ступінь доктора, тоді як філософи віддавали перевагу ступеню магістра. З кінця ХVІІІ ст. і філософські факультети більшості університетів сприйняли докторство як вищий науковий ступінь.

За імперськими німецькими законами особи, що здобували ступінь доктора, прирівнювались до дворянського стану. Часто західні університети, а іноді й українські та російські, за особливі заслуги давали почесні (honoris causa) докторські дипломи. Роздача почесних докторських ступенів (per diploma) здійснювалася за вибором університетських рад під час великих академічних свят та ювілеїв. У новітню добу ступінь доктора почали присвоювати і жінкам.

У різних країнах, навіть у різних університетах однієї країни, були різні вимоги до присвоєння ступеню доктора. Наприклад, в університетах Німеччини були такі правила (рис. 5.7).

Вимоги для отримання ступеня доктора

Складання університетського іспиту у формі письмового твору на задану тему (klausur)

Проходження співбесіди щодо написання твору та іспит з різних дисциплін (examen rigorosum).
Рис. 5.7. Вимоги для отримання ступеня доктора
Після цього докторант мав подати дисертацію, в деяких університетах вимагали її публічного захисту. На богословському факультеті надавали лише honoris causa. В Німеччині тривалий час практикувавли promotio in absetia без іспиту, тільки на основі надісланої дисертації, часто навіть не надрукованої.

Згодом порядок присудження наукового ступеню – доктора був таким. Ступінь доктора наук присвоюється після промоції (лат. Promotio) або габілітації (лат. Habilitatio), під час якої претендент виступає з викладом своєї праці, а промотори (у нас це офіційні опоненти) дають їй оцінку і пропонують рішення – присудити науковий ступінь доктора відповідної галузі науки.

ДОКТОР

Франція


Англія, Росія

ліценціат

магістр

У деяких країнах, наприклад в Австрії, за наявності вагомих праць науковий ступінь могли присудити без промоції дисертації, одразу після здачі трьох ригорозів (іспитів) (рис. 5.8).



Рис. 5.8. Порядок присудження наукового ступеню “доктор” у різних країнах
В Україні та Росії для здобуття ступеню доктора достатньо було попередньо здобути ступінь магістра, за винятком медичного факультету, де вимагали докторську дисертацію з публічним захистом нової наукової проблеми, поданої та розробленої в ній.

У деяких країнах є два види ступеню доктора – доктор філософії, який присвоюють на підставі наукового доробку та складання відповідного іспиту, і доктор “габілітований”, який присвоюють на підставі захисту дисертації.

З XII ст. титул доктора почали надавати і як почесну відзнаку відомим ученим з додаванням певного означення. Наприклад, Тома Аквінський мав титул doctor angelicus (ангельський), Р. Бекон – doctor mirabilis (незвичайний), св. Бонавентура – doctor seraphicus.

З виникненням інституту докторів з'явилися і певні привілеї для власників цього титулу. Наприклад, викладати в університетах і брати участь у наданні докторського ступеню іншим особам мали право лише доктори. З XV ст. докторів зараховували до шляхетного (дворянського) стану. Урядові посади обіймали також лише доктори, до яких зверталися через титули IIIustris (ваша cвітліcть), Nobilis (ваше благородство) чи Nodolissimus (ваша знаменитість), що ставило їх на один щабель з дворянами. Німецькі закони 1500, 1530, 1540 і 1577 рр. про порядок використання мундирів вимагали, щоб доктори і їх родичі одягалися так, як шляхта. Їх “м'якше” карали за борги, запрошення їх до суду мало відбуватися у поважній формі. У Франції доктори мали право бути професорами titulare, agreges (штатними викладачами ліцеїв), а в Німеччині та Росії – обіймати професорські кафедри.

У XV ст. англійські університети в Оксфорді та Кембриджі почали надавати докторські ступені в галузі музики (наприклад, Гайдну), з XVIII ст. цим шляхом пішли і деякі німецькі університети.

До XVIII ст. докторський ступінь надавали лише чоловікам. Першими жінками-докторами були Дорота Шлєзер (1787 р., філософський факультет, Геттінген), Марія Кароліна Сібольд (1817 р., медичний факультет, Гессен). Вперше право жінок на докторський ступінь узаконила Швейцарія у 1867 р., потім Швеція – у 1870, Данія – у 1875 р., Італія – у 1876 р., Кембриджський університет – у 1881 р. З 1866 по 1882 рр. у Франції здобули титул доктора 109 жінок. У Росії цим правом жінки почали користуватися із заснуванням вищого лікарського жіночого інституту у 1897 р.

За всіх можливих відмінностей у різних країнах учений ступінь доктора залишався і залишається єдиним, основним і незмінним у всьому науковому світі.

Доктор філософії (Rh. D.) – західний, американський вчений ступінь, володар якого завжди має переваги під час працевлаштування у трудовій кар’єрі. Назва цього ступеню зовсім не пов’язана з філософією, оскільки це може бути фахівець з хімії, фізики, психології та ін.

Цього ступеню набувають за такими етапами (рис. 5.9).

Порядок здобуття наукового ступеню “доктор філософії”

співбесіда з поданих документів з уточненням екзаменаційним і докторським комітетами

складання іспитового листка

вивчення установлених предметів (лекції, семінари, індивідуальні заняття, публікації)

підготовка семінарів, індивідуальних завдань та складання їх в установленому порядку у формі заліків та іспитів

захист дисертаційної роботи

Рис. 5.9. Порядок здобуття наукового ступеню “доктора філософії”


І хоча, здавалося б, ця система повністю повторює нашу аспірантуру, та це не зовсім так, бо наукова робота в межах Rh.D. є більш гнучкою, демократичною, індивідуальною. В ній все залежить від здібностей здобувача і вмілого наукового керівництва. Принципово важливим є останнє: якщо у вченого не буде здобувачів вченого ступеню, – він просто залишиться без роботи.

На сьогодні існує достатньо пропозицій щодо змін системи присвоєння наукового ступеню доктора наук. Так, одним з найдієвіших проектів, спрямованих на підвищення статусу, авторитету докторських програм, став проект Європейської асоціації університетів (ЄАУ), розпочатий 2004 року, в якому взяли участь 49 європейських університетів 25 країн. Мета проекту – максимально вивчити і проаналізувати практику підготовки докторських дисертацій у європейських країнах і зробити такі програми максимально ефективними, взаємовигідними.

Окрім наукових ступенів, у вищій школі в різні часи використовували поняття “професор” і “доцент”, які на сьогодні чітко виокремились і мають загальну назву “вчені звання”. При цьому якщо звання “професора” історично використовувалось в університетах різних країн, то звання доцента більш притаманне лише царській Росії.


Професор

Професор (від лат. рrofessor – викладач, вчитель) – вчене

звання (науково-педагогічне), посада викладача вищого навчального закладу чи співробітника наукової установи. Професор веде навчальну та методичну роботу, читає лекційні курси, проводить наукові дослідження, керує самостійною підготовкою та науково-дослідною роботою студентів, підготовкою наукових та педагогічних кадрів.

Термін “професор” уперше стали вживати в Римській Імперії (середина І ст. до н.е. – кінець V ст.), де професорами називали вчителів граматичних шкіл, вчителів-наставників. Згодом професорами називали вчителів духовних шкіл, а з XII ст. – викладачі університетів. Термін “професор” був синонімом вчених ступенів магістра чи доктора наук.

Офіційно звання професора почали присвоювати викладачам університетів з XVI ст. До того їх здебільшого називали докторами або магістрами.

У вузах і науково-дослідних інститутах СРСР звання професора спочатку присвоювали кваліфікаційні комісії народних комісаріатів. А згідно з Постановою РНК СРСР від 26 квітня 1938 р. їх функції було передано Вищій атестаційній комісії (ВАК) СРСР. Відтоді звання професора присвоюється Вищими атестаційними комісіями за поданням Вчених рад ВНЗ чи науково-дослідних установ.

Професорів у царській Росії, до якої входили більша частина України, поділяли на ординарних – повноправних членів академічного сенату і екстраординарних – не членів сенату, що отримували значно нижчу платню.


Доцент

Доцент (від лат. docere “навчати”) – вчене звання викладачів вищих навчальних закладів, які виконують функцію університетських лекторів; вчене звання співробітників наукових установ; посада у вищих навчальних закладах.

У царській Росії Університетським статутом 1863 р. було введено посаду доцента, яким вважали штатних університетських викладачів, що мають вчений ступінь магістра. Університетським статутом 1884 р. звання доцента було ліквідоване і введене звання приват-доцента, яке збереглося до 30-х років ХХ ст.

Приват-доцент (від лат. privatum – “приватний” і docent – “вчитель”) – учене звання позаштатного викладача в університетах та деяких інших навчальних закладах царської Росії, введене за ініціативою М. I. Пирогова з метою розширення кола викладачів, здатних читати лекційні курси поряд з професорами та доцентами.

У США, Польщі посаді доцента приблизно відповідала посада ад'юнкт-професора (від англ. associate professor, Assoc. Prof.), у Франції – maître de conférences.

5.4. Наука і освіта в Україні у XIX–XX ст.

У Росії, до складу якої входила більша частина сучасної України, як і в інших країнах, величання викладачів звертаннями на кшталт “магістр”, “доктор”, “професор” увійшло в обіг раніше, ніж було офіційно визнане. Перші вчені ступені тут було узаконено 20 січня 1819 р. “Положением о производстве в ученые степени”, що проіснувало до 1884 р., коли його зміст перейшов остаточно до університетського статуту (рис. 5.10).

Дійсний студент

Магістр

Доктор

Дійсним студентом вважався той, хто закінчив повний курс свого факультету і отримав атестат. Студент, що подав при цьому наукову роботу і склав кандидатський іспит без захисту дисертацій, отримував ступінь кандидата


До кандидата, що бажав здобути ступінь магістра, висувалася вимога мати повну уяву “о преподаваемой науке в целом, ее составе так, чтобы он был в состоянии сообщить в порядке свои сведения другим или приложить их к употреблению”

Особа, що бажала здобути ступінь доктора, мала володіти глибокими знаннями у галузі наук, з яких вона здобувала ступінь


Рис. 5.10. Вчені ступені, передбачені “Положением о производстве в

ученые степени”
Положенням передбачалося три категорії наук (відповідно до кількості тодішніх факультетів) – філософські, медичні та юридичні. З кожної категорії призначалися публічні іспити у присутності усіх членів факультету. Вищий ступінь присвоювали лише тому, хто мав попередній. Були визначені і можливі терміни здобуття вченого ступеню. Дійсного студента допускали до кандидатського іспиту лише через рік, кандидата до магістерського – через два, магістра до “докторського” іспиту – через три роки.

Склавши усні та письмові іспити, здобувачі вченого ступеню магістра чи доктора мали підготувати дисертацію і після схвалення факультетом захистити її публічно. У 1820 р. було введено правило, згідно з яким особи, що бажають обійняти посаду професора, повинні мати ступінь доктора чи магістра.

У 1844 р. залишено лише три вчених ступені – кандидата, магістра і доктора та скорочено термін їх здобуття. Магістром тепер можна було стати через рік після закінчення університету, доктором – ще через рік. У 1864 р. затверджено нове положення про здобуття наукових ступенів. Було скасовано іспит на ступінь доктора, залишився лише публічний захист дисертації з призначенням двох офіційних опонентів.

14

10



9

8

для дійсних студентів



для кандидатів

для магістрів

для

докторів


Наукові ступені та вчені звання в Російській імперії давали право на отримання відповідного класу на державній службі (рис. 5.11).

Рис. 5.11. Відповідні класи державної служби при отриманні вченого ступеню чи звання


Особи, що мали ступені чи звання, звільнялися від спеціальних іспитів, необхідних для отримання чина колезького асесора чи статського радника. Професорам і докторам присвоювали певні чини, вони носили формені мундири. Ректор мав чин 5-го класу, ординарний професор – 7-го, екстраординарний професор, ад'юнкт, проректор – 8-го класу. Це відкривало шлях до дворянства: чин 9-го класу надавав персональне дворянство, 4-го класу – спадкове дворянство.

Прийнята в Російській імперії система вчених ступенів та наукових звань загалом відповідала європейській, проте відзначалася більшою вимогливістю. Зарубіжні вчені ступені в Росії оцінювалися на щабель нижче: ступені бакалавра і ліценціата прирівнювалися до російського кандидата, а доктора – до магістра. Тому той, хто повертався з-за кордону доктором, діставав у Росії після додаткових іспитів ступінь магістра.

Після 25 років праці на посаді професору присвоювали звання заслуженого з правом виходу на пенсію із збереженням повної зарплатні. (У Краківському університеті, наприклад, обрані на посаду доктори, що пропрацювали на кафедрі не менше як 20 років, діставали почесне звання “батьків університету”).

За університетським статутом 1906 р., здібним студентам після закінчення університету пропонували залишитися при кафедрах на 4 роки для “приготовления к профессорскому званию”. Спочатку потрібно було скласти усний іспит на ступінь магістра і захистити магістерську дисертацію, якою слугувала переважно опублікована робота. В особливих випадках, коли здобувач був добре відомим, йому відразу присвоювали ступінь доктора (наприклад, статистик А. А. Чупров, економіст П. Б. Струве).

Випускникам учительського інституту при Московському університеті присвоювали титул бакалавра. Бакалаврами називали також викладачів духовних академій.

З установленням радянської влади і проведенням «революційних» реформ у системі освіти поширюється відмова від атестатів при прийомі на навчання та від диплому при призначенні на роботу, розформовуються всі університети і на їхній основі створюється мережа вузькопрофільних інститутів, знецінюються наукові ступені та вчені звання.

Цю помилку скоро відчули, тому вже у 1925 р. було запропоновано впровадити у всі ВНЗ посаду доцента, що було затверджено постановою РНК СРСР від 22.08.1930 р. У 1933 р. було відновлено діяльність більшості університетів.

У 1934 р. в СРСР знову були запроваджені звання асистента, доцента і професора. Згідно з інструкцією Всесоюзного комітету по вищій технічній освіті при ЦВК СРСР від 10.06.1937 р., вчені звання зберігалися за їх власниками протягом 5 років з моменту припинення роботи у ВНЗ чи НДІ. Постановами РНК СРСР від 20.03.1937 та 26.04.1938 рр. було затверджено порядок присудження наукових ступенів кандидата та доктора наук, який із незначними змінами зберігався понад 50 років.

Щодо наукових ступенів, то на території сучасної України дипломи доктора філософії, права та інших наук до 1918 р. видавали у Харківському, Київському св. Володимира та Одеському (Новоросійському) університетах, до 1939 р. – у найстарішому університеті України – Львівському (нині Львівський національний університет імені Івана Франка), до 1941 р. – у Чернівецькому університеті.

Після жовтневої революції 1917 р. було повністю ліквідовано українську університетську систему самоврядування та автономію, а майбутніх викладачів стали готувати “Інститути народної освіти”. У 1934 р. деякі вузи (інститути народної освіти) перейменували в університети і стали повертати вчені ступені, однак при цьому не йшлося про повернення університетської автономії та самоврядування.

У 1934 р. партійними органами СРСР було прийнято рішення запровадити значно меншу, спрощену дисертацію і ступінь, якому дали назву “кандидат наук”. Першопочатково це було зроблено для того, щоб полегшити здобуття вченого ступеня малограмотними претендентами та дати їм право займати посади доцента і професора, інші керівні посади в навчальних і наукових закладах.

Право присудження наукових ступенів, яке в усьому світі належить ректорам університетів, в СРСР передали спеціально створеним адміністративним органам – Кваліфікаційним комісіям, пізніше – Вищій Атестаційній Комісії у Москві.

Двоступенева система, запроваджена в часи СРСР для слабкопідготовлених претендентів, з часом втратила своє первісне призначення – завдяки активній діяльності науковців. Незважаючи на партійний диктат в науці, вона перетворилася на досить логічну обґрунтовану систему, яка була досить ефективною протягом десятиліть у республіках СРСР, у тому числі в Україні, і діє тепер.

Термін “кандидат наук” набув поширення не тільки в СРСР, але і в країнах соціалістичного табору. Через відсутність ідентичних наукових ступенів у зарубіжних країнах сьогодні деколи виникають труднощі при укладенні міждержавних домовленостей про взаємне визнання наукових ступенів, у процесі їх нострифікації. Деколи аналогом ступеня “кандидат наук” вважають передбачений Болонським процесом ступінь ”Doctor Philosophy” (Ph.D.).

Несприятливі історичні умови (відсутність власної централізованої держави, належність окремих українських земель до різних державних утворень) були однією із причин того, що вища освіта, а отже, і наука, в Україні розвинулись пізніше, ніж у Західній чи Центральній Європі.

Першим навчально-науковим осередком, що досягнув університетського рівня, в Україні стала Києво-Могилянська Академія. Це відбулося на початку VII ст. У тому ж сторіччі у 1661 р. з’явився і Львівський університет. Більшість інших університетів були створені вже у XIX ст. у східній та західній частинах України, які входили на той час відповідно до складу Російської та Австро-Угорської імперій відповідно.

У радянські часи вища освіта і наука в Україні швидко розвивалися. У десятки разів збільшилась кількість вищих навчальних закладів, у сотні разів – чисельність студентства та викладацького складу. При цьому пріоритетний розвиток забезпечувався технічним, технологічним, медичним, педагогічним та військовим вищим навчальним закладам. Великого поширення набули вечірні та заочні форми навчання, які з часом ставали поєднанням навчальних закладів з промисловими та сільськогосподарськими підприємствами.

Аналіз ситуації в науці показує, що запровадження після жовтневої революції двох рівнів наукових ступенів різко змінило положення науковців, насамперед це виразно позначилося на їхніх вікових характеристиках. Ці зміни тривають і досі, вже після розпаду СРСР, їх можна спостерігати на прикладі українських вищих шкіл. В СРСР з 1934 р. по кінець 1986 р. було захищено близько 518 тисяч дисертацій (близько 11 тис. за рік – за винятком воєнних років), у т.ч. 473 тис. кандидатських дисертацій і 45 тис. докторських. Відношення докторів до кандидатів наук становило 1 : 10.

Для порівняння, на 1 жовтня 2010р. в економіці України працювало 14 418 докторів наук, що на 4,0% більше, ніж на відповідну дату минулого року. У 2010 р. диплом доктора наук отримала 491 особа. У суспільних науках працювали 42,8% докторів наук, у технічних – 11,8%, природничих – 15,5%, медичних – 14,6%, сільськогосподарських – 3,3%, у гуманітарних науках – 12,0%. Середній вік чоловіків докторів наук на момент отримання диплома становив 49 років (жінок – 47 років).

За незначного  збільшення кількості професорів (на 0,2%)  і  старших  наукових  співробітників (1,7%)  чисельність  доцентів  зросла  майже  на чверть проти 2009р. (відповідно 9 434, 2 286, 2 159 осіб). При цьому число жінок доцентів стало більше на третину, старших наукових співробітників – на 5,5%.

Протягом останніх років при розподілі кількості докторів наук за віком спостерігається збільшення частки науковців пенсійного віку: серед чоловіків вона становить 58,0% (у 2009р. – 54,8%), серед жінок – 53,2% (52,4%), частка учених до 40 років залишається досить незначною – 3,7% (532 осіб). Середній вік на 01.10.2010р. становив 61 рік (жінок – 57 років).

Слід зазначити, що кількість докторів наук, які виїжджають з України за кордон на постійне місце проживання, з року в рік скорочується і за останні 5 років у середньому не перевищувала 6 осіб.

Контрольні запитання

1. Який історичний розвиток пройшов процес підготовки наукових кадрів у Європі?

2. Коли були засновані перші університети?

3. Як поділялись університети за типами у Європі у XIII–XVIII ст.?

4. Що таке університетське самоврядування?

5. Якими були основні види навчання в університеті у Євпропі у XIII–XVIII ст.?

6. Скільки факультетів і які з них мали середньовічні університети?

7. Що передбачає навчальний цикл “артистичних” (підготовчих) факультетів середньовічних університетів?

8. Що розуміють під терміном “бакалавр”?

9. Яка хронологія впровадження освітнього рівня “бакалавр”?

10. Які різновиди ступеню бакалавра існували у ХІІІ ст.?

11. Які різновиди ступеню бакалавра у ХV ст.?

12. Як трактують термін “магістр”?

13. Яка хронологія впровадження освітнього рівня “магістр”?

14. Що розуміють під терміном “ліценціат”?

15. Коли було запроваджено науковий ступінь “кандидат наук”?

16. Яка хронологія впровадження освітнього рівня “доктор”?

17. Які вчені ступені передбачені “Положением о производстве в ученые степени”?

18. Що передбачають класи державної служби при отриманні вченого ступеню чи звання?

19. Що розуміють під вченим званням “приват-доцент”?

20. У якому випадку присвоюється вчене звання доцента?


Тести

1. Які з варіантів відповідей є науковими ступенями в Україні?

а) професор і доцент;

б) доктор наук і професор;

в) доктор наук і кандидат наук;

г) кандидат наук і доцент.


2. Які з варіантів відповідей є вченими званнями в Україні?

а) професор і доцент;

б) доктор наук і професор;

в) доктор наук і кандидат наук;

г) кандидат наук і доцент.
3. Наука та освіта є цілісним комплексом, який існує ще з часів:

а) Античності;

б) Середньовіччя;

в) Ренесансу;

г) Просвітництва.
4. У Середньовіччя термін “бакалавр” трактувався як:

а) королівський воїн, що самостійно домігся звання дрібнопомісного дворянина (bas cavalier);

б) відважний вояка, що домігся звання дрібнопомісного зброєносця;

в) зброєносець шляхетного роду, що самостійно домігся звання шляхетного дворянина (bas cavalier);

г) зброєносець шляхетного роду, що самостійно домігся звання дрібнопомісного дворянина (bas cavalier).

5. Ліценціат – це науковий ступінь, прийнятий у системі вищої освіти:

а) Франції, університетах Австрії, Фінляндії, Швейцарії;

б) Англії, університетах Італії, Іспанії, Німеччини;

в) Франції, університетах Португалії, Чехії, Польщі;

г) Латвії, університетах Литви, Угорщини, Чехії.


6. Перші вчені ступені у Росії було узаконено:

а) 20 січня 1919 р.;

б) 20 лютого 1819 р.;

в) 20 січня 1819 р.

г) 20 лютого 1919 р.
7. Найстарішим університетом у світі є університет:

а) Оксфорд у Великобританії;

б) Сорбонна у Франції;

в) Кембридж у Великій Британії;

г) Аль-Каруїн у місті Фес (Марокко).
8. У ХІІІ ст. ступінь бакалавра вважався:

а) найвищим університетським ступенем;

б) найнижчим університетським ступенем;

в) найвищими науковим ступенем;

г) найнижчим науковим ступенем.
9. Ліценціат трактується як:

а) перший учений ступінь у деяких країнах, що присвоюється на третьому-четвертому році навчання у вищому навчальному закладі і дає право викладати в середньому закладі;

б) другий учений ступінь у деяких країнах, що присвоюється на третьому-четвертому році навчання у вищому навчальному закладі і дає право викладати в середньому закладі;

в) перший учений ступінь у деяких країнах, що присвоюється на першому-другому році навчання у вищому навчальному закладі і дає право викладати в середньому закладі;

г) третій учений ступінь у деяких країнах, що присвоюється на четвертому-п’ятому році навчання у вищому навчальному закладі і дає право викладати в середньому закладі.
10. Вчені ступені, передбачені “Положением о производстве в ученые степени”:

а) бакалавр, магістр, доктор;

б) бакалавр, магістр, професор;

в) дійсний студент, магістр, доктор;

г) дійсний студент, магістр, кандидат наук.
11. Об’єднання викладачів між собою та викладачів зі студентами з метою здобуття нових знань – це:

а) інститут;

б) академія;

в) училище;

г) університет.
12. Розрізняли два різновиди ступеню бакалавра у ХІІІ ст.:

а) прості, завершені;

б) складні, вивершені;

в) прості, складні;

г) формальні, вивершені.
13. Ступінь ліценціата присвоюють особам, що склали:

а) на 1–2 році навчання у вищій школі 1–2 іспити з певних дисциплін;

б) на 1–2 році навчання у вищій школі 3–4 іспити з певних дисциплін;

в) на 3–4 році навчання у середній школі 3–4 іспити з певних дисциплін;

г) на 3–4 році навчання у вищій школі 3–4 іспити з певних дисциплін.
14. “Положением о производстве в ученые степени” передбачалися три вчені ступені:

а) дійсний студент, магістр, доктор;

б) учень, студент, магістр;

в) студент, магістр, професор;

г) магістр, доктор, професор.
15. Ректором першого університету у Болоньї у 1481 р. був обраний українець:

а) І. Франко;

б) В. Стефаник;

в) М. Вернадський;

г) Ю. Дрогобич.
16. Середньовічні університети складалися з 4 факультетів:

а) „творчих мистецтв”, теологічний, історичний , правничий;

б) „вільних мистецтв”, теологічний, медичний, правничий;

в) теологічний, біологічний, правничий, „добровільних мистецтв”;

г) „вільних зань”, теологічний, філософський, правничий.
17. Кандидат наук – науковий ступінь в Україні та деяких інших країнах СНД, вперше запроваджений:

а) після Жовтневого перевороту;

б) після Першої світової війни;

в) після Другої світової війни;

г) з дня проголошення Незалежності України.
18. Уже у 1925 р. було запропоновано впровадити у всі ВНЗ посаду, яка затверджена постановою РНК СРСР від 22.08.1930 р.:

а) кандидат наук;

б) професор;

в) доцент;

г) асистент.
19. Від самого початку створення вищих шкіл у Європі склалося кілька типів університетів:

а) світський тип вищої школи, республіканський тип вищої школи;

б) управлінський тип вищої школи, світський тип вищої школи;

в) монархічний тип вищої школи, світський тип вищої школи.

г) республіканський тип вищої школи, монархічний тип вищої школи.
20. Розрізняли такі види рівня бакавра у XV ст.: baccalarii formati, baccalarii cursors, currentes на:

а) на медичних факультетах;

б) на богословських факультетах;

в) на біологічних факультетах;

г) на політологічних факультетах.
Практичні завдання

1. Побудуйте хронологічну таблицю до питання “Історичний екскурс підготовки наукових кадрів у світі”.

2. Схематично відобразіть дату, місто діяльності та найменування найстаріших університетів світу.



3. Графічно відобразіть вимоги ті порядок здобуття ступеню доктора (наук) у різні часи і в різних університетах.
Рекомендована основна література:

  1. Гайденко В. П. Западноевропейская наука в средние века: общ. принципы и учение о движении / В. П. Гайденко, Г. А. Смирнов ; [отв. ред. И. Д. Рожанский, А. В. Ахутин] ; АН СССР, Ин-т истории естествознания и техники. – М. : Наука, 1989. – 351 с.

  2. Гуревич А. Я. История Средних веков : 2-е изд. / А. Я. Гуревич, Д. Э.  Харитонович. – М. : МБА, 2008. – 320 с. 

  3. Джуринський О. М. Історія освіти та педагогічної думки / О. М. Джуринський. – М. : Владос-Прес, 2003. – 400 с.

  4. Піскунов А. І. Історія педагогіки та освіти. Від зародження виховання в первісному суспільстві до кінця XX століття : навч. посіб. / А. І. Піскунов ; за ред. А. І. Піскунова. – М. : ТЦ Сфера, 2004. – 512 с.

Додаткова література:

    1. Большая советская энциклопедия. – Москва. – Т. 23 (1931). – С. 362; Т. 47 (1940). – С. 426-427; Т. 56 (1936). – С. 84–102; С. 475; Т. 8 (1972). – С. 470; Т. 21 (1975). – С. 155; Т. 27 (1977). – С. 17–21.

    2. Высшее образование в Европе. – Том 15. – М. : Логос, 1990. – № 3. – 118 с.

    3. Кинелев В. Г. Высшее образование в России. Очерк истории до 1917 года / В. Г. Кинелев ; под ред. В. Г. Кинелева. – М. : НИИВО, 1955. – 352 с.

    4. Корсак К. В. Світова вища освіта: порівняння і визнання закордонних кваліфікацій і дипломів : монографія / К. В. Корсак. – К.: МАУП-МКА, 1997. – 209 с.

    5. Микитьсь В. Давньоруські студенти і професори / В. Микитьсь, К. Абрис. – К., 1994. – 288 с.

    6. Українська радянська енциклопедія. – Т. 1. – К. : УРЕ, 1959. – 325 с.

    7. Садовничий В. А. Университетское образование. Приглашение к размышлениям / В. А. Садовничий, В. В. Белокуров, В. Г. Сушко, Е. В. Шикин. – М. : Изд-во МГУ, 1955. – 352 с.

    8. Южаков Н. С. Большая энциклопедия / С. Н. Южаков ; под ред. С. Н. Южакова и П. Н. Милюкова. – Т. 2. – СПб, 1900. – 1039 с.

    9. Яблонський В. А. Вища освіта України на рубежі тисячоліть / В. А. Яблонський. – К., 1998. – 225 с.

    10. Harvard University, Graduate Studies in Natural Sciences. 1995-1996. – Cambridge, Massachusets, 1995. – 59 р.

    11. Jagellonian University. Guide for International Students. 1996-1997. – Cracow, 1996. – 73 р.

    12. Slownik naucny. Ilustrowana Encyklopedia obecnych vedomosti. Treti dil. – Praha, 1890. – 112 p.

    13. Wielka encyclopedia powszechna ilustrowana. Tom V. – Warszawa, 1891. – 732 p.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   42


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал