Навчальний посібник / Л.: Ромус-Поліграф, 2002. 128 c




Сторінка2/10
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Станом на 1.01.2001 року чисельність працівників основної діяльності у наукових організаціях складала 188,0 тис.чол., в тому числі безпосередніх виконавців наукових та науково-технічних робіт - 120,8 тис.чол. В різних галузях економіки працювали 69,1 тис. фахівців, які мали науковий ступінь доктора або кандидата наук. Чисельність докторів наук порівняно з 1991 роком зросла на 27,1% і склала 10,3 тис.осіб, а кандидатів наук - на 2,0% і склала 58,7 тис.чол. Понад 60% загальної чисельності науковців вищої кваліфікації мали вищі вчені звання. Більше половини загальної чисельності докторів та кандидатів наук, зайнятих науково-технічною діяльністю, працюють у вищих навчальних закладах, близько 30,0% - в організаціях академічного профілю, понад 14,0% - у галузевих наукових організаціях і лише 17 докторів і 146 кандидатів наук (0,3% загальної кількості) зайняті у заводській науці.
Певна частина висококваліфікованих фахівців виїздить до країн з більш привабливими для наукової діяльності умовами. Загалом за останні п´ять років за кордон виїхав 851 науковець з вченими ступенями, чверть
яких-у віці до 40 років. Незважаючи на постійне зниження чисельності спеціалістів в науково-технічній сфері, насиченість держави науковими кадрами у порівнянні з розвиненими країнами світу залишається досить високою. У 2000 році чисельність науковців в розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення становила 5,2 особи (в Японії- 13,7,
Німеччині - 11,6, Іспанії - 5,9, Польщі - 5,1, Угорщині - 5,1 особи відповідно).
Помітно збільшилась чисельність молодих фахівців. їх питома вага у загальній кількості працівників галузі склала 19,5%. В той же час, майже кожний другий фахівець, що працює в галузі науки - пенсіонер. Середній вік доктора наук складав 59,1 років, кандидата наук - 50,7 років.
Відповідно до закону "Про освіту" в Україні встановлена система наукових ступенів і наукових звань. Випускникам коледжів, інститутів, академій, університетів за результатами кваліфікаційної роботи присуджується перший науковий ступінь - бакалавра відповідної спеціальності.
Випускникам інститутів, академій, університетів, інших до них прирівняних навчальних закладів за результатами захисту кваліфікаційної роботи присуджується другий науковий ступінь - магістра відповідної спеціальності.
Наукові ступені кандидата і доктора наук присуджуються спеціалізованими вченими радами у встановленому порядку за результатами захисту дисертацій.
Основною формою підготовки науковців є аспірантури, які функціонують при академічних та науково-дослідних інститутах. Протягом останніх років в Україні спостерігається активізація роботи аспірантур.
Кількість закладів, що здійснюють підготовку аспірантів, збільшилась в 2000 році до 418, в тому числі 224 науково-дослідних інститути та 194 вищих навчальних закладів. Переважна більшість закладів, що здійснюють підготовку аспірантів, підпорядковані шести міністерствам (відомствам):
НАНУ - 30%, Міністерству освіти і науки
- 28%, Українській академії аграрних наук - 8%, Міністерству охорони здоров´я та Академії медичних наук - по 6%, Міністерству аграрної політики-
5%.
Аспірантура може бути з відривом від виробництва (на 3 роки) та без відриву від виробництва (на 4 роки). Скасовано віковий ценз для вступу до аспірантури. В 2000 році чисельність аспірантів складала 23,3 тис.чол. При цьому 91,9% з них навчалися за рахунок державного бюджету, 5,2%

- на комерційній основі та 2,9% - за рахунок інших джерел фінансування. Кожний п´ятий аспірант в Україні навчається у галузі технічних наук, кожний шостий - економічних наук.
Іншою формою підготовки науковців
є співпошукацтво.
Співпошукувачі - особи, які мають вищу освіту і значний досвід роботи за спеціальністю та можуть самостійно працювати над дисертацією.
Наукові працівники мають можливість поглибити свої знання чи завершити наукову роботу шляхом використання творчих відпусток і переведення на посади наукових співробітників.
Для підготовки докторів наук в 209 закладах функціонують докторантури, в яких зараз навчається 1,1 тис. осіб. Переважна більшість докторантів (94,2%) навчаються за рахунок державного бюджету, 1,0% -на комерційній основі, 4,8% - за рахунок інших джерел фінансування.
Наукові звання старшого наукового співробітника, доцента, професора присвоюються вченими радами вищих навчальних закладів і затверджуються в установленому порядку. Найбільш видатні вчені обираються зборами НАН
України, галузевими і громадськими академіями членами-кореспондентами і дійсними членами - академіками. Науковим працівникам і працівникам вищої школи за великі заслуги у науці і педагогіці присвоюються почесні звання "Заслужений діяч науки і техніки України", "Заслужений працівник
ВИЩОЇ школи" та ін.
Отже, організація науки в Україні зберігає свої традиційні форми і, разом з тим, набуває нових більш досконалих і здатних працювати в умовах ринку видозмін.
2.1. Об´єктивна необхідність наукових досліджень на сучасному етапі розвитку економіки

Науці належить винятково важлива роль у забезпеченні подальшого прогресу світової цивілізації. В Декларації "Про науку і використання наукових знань", прийнятій на Всесвітній конференції з науки в Будапешті, підкреслено, що наукові дослідження завжди мають бути спрямовані на підвищення добробуту людства. У Посланні Президента України до
Верховної Ради "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 - 2001 рр." інноваційний шлях розвитку проголошено серед стратегічних пріоритетів держави.
Необхідні передумови стабільного економічного зростання на основі
інноваційного розвитку і досі в нашій державі не створені. Статистичні дані
свідчать про довготривалу тенденцію падіння рівня інноваційної активності в усіх галузях виробництва. За останні 10 років кількість винахідників та раціоналізаторів скоротилася більш яку 20 разів і склала в 2000 році 45,1 тис.чол., або в середньому 27 осіб на одне підприємство, що займалось винахідництвом та раціоналізацією. У 2000 році видано понад 3 тисячі патентів на винаходи. 1 найбільша їх кількість отримана підприємствами та організаціями галузей "Наука і наукове обслуговування", "Чорна металургія",
"Машинобудування та металообробка", "Хімічна та нафтохімічна промисловість". Спостерігається постійне падіння рівня наукоємкості вітчизняної продукції. Як наслідок, вітчизняна продукція менш конкурентоспроможна на світовому ринку. Відсутність інноваційного розвитку обумовлює вкрай високу енергоємкість виробництва і цей показник не тільки в кілька разів вищий, ніж у розвинених країнах, а й з кожним роком зростає. Роздержавлення ряду великих наукоємких підприємств дасть змогу посилити перехід на інноваційний шлях розвитку економіки в цілому.
Незважаючи на значні втрати останніх років, вдалося зберегти досить потужний науково-технічний та науково-виробничий потенціал, провідні наукові школи в різних галузях науки. Залишаються високими загальний рівень освіти та кваліфікація фахівців. Останнім часом з´явилося чимало науково-технологічних розробок, які можуть бути конкурентоспроможними на світовому ринку. Слід врахувати наявність реальних зовнішніх ринків збуту готової продукції українських підприємств в окремих галузях, зокрема, в машинобудуванні, металообробці, біотехнології, харчовій промисловості.
Існують зразки успішної роботи в ринкових умовах окремих наукоємких підприємств. Наприклад, під Києвом вводиться в дію найсучасніше виробництво голографічних засобів захисту продукції.
Україна - одна з найбільших країн Європи - має досить розвинутий науково-технічний, промисловий і аграрний потенціал. Вона посідає провідне місце в Європі по видобуванню руди, виробництву чавуну і сталі, виробництву міндобрив, тракторів і цукру, по видобуванню вугілля і газу, по виробництву металообробних верстатів, електроенергії і цементу. Проте сьогодні міжнародну вагу і престиж країни не можна оцінювати цими показниками. Кризове становище країни вимагає фундаментального наукового підходу до розв´язання багатьох економічних проблем. Саме здійснення наукових досліджень дозволить знайти шляхи виходу з кризи, визначити перспективні напрямки розвитку економіки і входження її в цивілізоване ринкове середовище, оцінити можливості використання закордонного досвіду економічного розвитку для рішення проблем народного господарства України.
Тому об´єктами наукового дослідження в економіці є продуктивні сили; виробничі відносини; засоби виробництва; ціноутворення; функції
управління народним господарством; трудові ресурси; фінансові ресурси та
ін.
Єдиний шлях, який дасть змогу Україні підняти економіку та вийти на світовий ринок, - власний інноваційний розвиток.
2.2. Види і класифікація економічних наук

Самостійною галуззю класифікації наук виступає економічна наука. Як
і кожна наука, вона розвивається на основі притаманних їй законів та у відповідності з конкретною суспільно-економічною формацією.
Розвиваючись в умовах формацій, що історично змінювались, економічна наука, перш за все, вивчала економіку виробництва, тобто розвиток виробничих сил, виробничих відносин за певних історичних умов.
Кардинальні перетворення ринкового характеру, що відбуваються в нашій державі, інша природа економіки, що народжується і розвивається, нові проблеми вимагають нового погляду на економічну науку в цілому, її предмет і систематизацію.
Відомо, що економічна наука зародилася в стародавній Греції як наука про закони домашнього господарства, а свою назву вона дістала від слів "Оікоз" - дім і "N011103" - закон. Термін "Оікопошіке" з´явився наприкінці V
- на початку IV століття до нашої ери, і вперше його вжив грецький філософ
Ксенофонт. Цим словом тривалий час називали великі господарства. В
інтерпретації Ксенофонта, економіка - це наука про ведення господарства, управління майном, домом. Філософ відносив до економіки і діяльність по збору коштів для утримання господарства тощо.
Пізніше найвидатніший вчений стародавнього світу Арістотель значно розвинув вчення про господарство. Тому саме з його іменем пов´язується походження назви "економіка". Отже, з самого початку зародження економічної науки її предметом були проблеми, які ми називаємо мікроекономічними.
Наприкінці середніх віків, коли склалися великі держави, зв´язки між господарствами і окремими регіонами в їх межах настільки розширилися і поглибилися, що виникло нове утворення - народне господарство. Важливу роль почало відігравати фінансове господарство держави, яка стала виконувати і економічні функції, сприяти розвитку землеробства, ремесел і торгівлі. За цих умов почав зростати інтерес економічної науки до проблем розвитку народного господарства або економіки в цілому. Розширення об´єктів дослідження привело до уточнення і назви економічної науки.
Французський економіст А. де Монкретьєн ввів для цього термін "політична
економія", назвавши свою працю "Трактат політичної економії" (1615 р.).
Предметом дослідження у А.де Монкретьєна були питання державних фінансів, зовнішньої і внутрішньої торгівлі, джерел багатства тощо.
Назву "політична економія" сприйняли англійські економісти-класики
Д.Рікардо, А.Сміт. Цей термін використовували також К.Маркс, Ф.Енгельс і послідовники їх школи.
Після виходу в світ праці видатного англійського економіста
А.Маршалла "Принципи економіки" (1980 р.) назва "політична економія" в багатьох країнах почала змінюватися терміном "економіка" (Есопотісз) або "економічна теорія".
Сучасна економічна теорія відображає підсумок розвитку економічних досліджень, доробок у сфері вивчення багатьох економічних проблем, які в минулому не існували або не були актуальними. Отже, економічна теорія - це наука, яка вивчає те, як окремі суб´єкти господарства і суспільство в цілому досягають своїх цілей в умовах обмеженості ресурсів.
Економічна теорія - це фундаментальна економічна наука. На її основі виникло багато інших економічних наук та навчальних дисциплін, які в своїй сукупності становлять систему економічних наук.
Економічні науки - це сукупність наук, які вивчають об´єктивні економічні закономірності, здійснюють статистичну обробку і теоретичну систематизацію явищ господарського життя, розробляють практичні рекомендації для вдосконалення сфер виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ. Економічні науки об´єднані загальною метою - допомогти людству найкращим чином вирішувати свої завдання у сферах виробництва, обміну, розподілу та споживання, досягти найбільшого достатку, прискорити економічний розвиток.
Для реалізації цієї мети кожна з економічних наук підпорядковує та систематизує свої знання таким принципам:
1) досягнення економічного росту - виробництво більшої кількості і кращої якості товарів і послуг;
2) забезпечення економічної ефективності - максимальної віддачі від мінімуму затрат ресурсів;
3) економічна свобода: вільний вибір сфери та роду діяльності, можливість прийняття оптимальних рішень для подальшого розвитку;

4) соціально-економічна забезпеченість як працюючих, так і непрацездатних; повна зайнятість усіх, хто може і хоче працювати;
5) справедливий розподіл доходів;
6) створення належних умов для виконання державою своїх функцій;
7) сприяння формуванню раціонального торговельного балансу міжнародної торгівлі і міжнародних фінансових операцій.
Економічні науки розглядають проблеми, що стосуються окремих господарств, підприємств і економіки як єдиного цілого. Норвезький економіст, лауреат Нобелівської премії Рагнар Фріш чітко поділив економічні дослідження на мікроаналіз і макроаналіз. Звідси з´явилися назви "мікроекономіка" і "макроекономіка".
Під терміном "мікроекономіка" розуміють дослідження економічних процесів у домашніх господарствах, на підприємствах і в організаціях.
Предметом вивчення тут є, насамперед, такі явища, як ринок, попит, пропозиція, ресурси, витрати, доходи, їх розподіл тощо.
Макроекономіка вивчає функціонування і розвиток цілісних господарських організмів. Предметом її дослідження є народне господарство
і його основні підрозділи, господарські об´єднання країн, світове господарство. У межах окремих держав макроекономіка займається проблемами економічного розвитку, господарської кон´юнктури, зайнятості і безробіття, грошей та фінансів і т. п.
Як уже відзначалося, економічна теорія (мікро- і макроекономіка) є фундаментом для виникнення і розвитку багатьох інших економічних наук.
На базі мікроекономіки виникли такі науки і навчальні дисципліни, як "Економіка підприємства", "Фінанси підприємства", "Бухгалтерський облік",
"Аудит", "Маркетинг", "Менеджмент" та інші. На основі макроекономіки -
"Гроші і банки", "Економіка зовнішньої торгівлі", "Державні фінанси",
"Міжнародні фінанси" та інші.
В останнє десятиріччя швидко розвивається третій напрям економічної науки - мезоекономіка ("мезо" - означає проміжний, посередині). її розвиток викликаний тим, що в сучасній економіці все більшу роль відіграють господарські суб´єкти середнього рівня - картелі, великі господарські об´єднання, спілки працюючих, промисловців, споживачів. Господарської самостійності набувають регіони, посилюється роль галузей і підгалузей народного господарства. Це нове, специфічне середовище, в якому діють господарські мікроодиниці, і є об´єктом вивчення мезоекономіки.

Мезоекономіка стала основою для розвитку галузевих і регіональних економік.
У спрощеному вигляді перелік економічних наук показаний на рис. 2.1.


Рис. 2.1. Класифікація економічних наук і навчальних дисциплін

Усі економічні науки поділяють на шість груп: теоретичні; історичні; науки світової економіки; науки регіонів країни; економічні науки народного господарства; науки функціональних економік.
Кожна з економічних наук використовує специфічні категорії і поняття та притаманні їй методи дослідження. Необхідність вивчення внутрішньої структури економіки обумовила поділ економічних наук на галузеві економіки і науки з певних економічних функцій. Спеціалізація галузевих економічних наук базується на відокремленні галузей суспільної трудової діяльності. Формування наук з певних економічних функцій привело до створення таких наук, як ціноутворення, фінанси і кредит, статистика, бухгалтерський облік та ін.
Таким чином, економічні науки вивчають виробничі сили і виробничі відносини. Всі економічні науки, перш за все, є історичними та відображають
історію людства з точки зору розвитку способу виробництва.
Економічні науки у своїх дослідженнях грунтуються на багатьох інших науках або тісно стикаються з ними, а саме, з математикою, математичною статистикою, соціологією, політологією, психологією,
історією, комп´ютерними технологіями. Кількість економічних наук, особливо
прикладних, швидко збільшується внаслідок розміщення і ускладнення господарської діяльності.
Усім економічним наукам властива певна структура знань, яку вони відображають (рис. 2.2).


Рис.2.2 Структура знань, що відображають економічні науки
Як бачимо, в кожній економічній науці є теоретична і прикладна
(практична) частини. Теоретичний рівень називають позитивною наукою
- вона аналізує факти і зв´язки між ними, шукає закономірності в економічних процесах. Прикладний рівень має назву нормативної науки
- системи знань про те, як поліпшувати економічні умови життя людей.
Вона знаходить свій вияв у розробці економічної політики - системи заходів органів державної влади і управління, які визначають мету, завдання, пріоритети, методи, засоби і шляхи їх досягнення в економіці. Економічна політика має багато складових - цінова, фінансово-бюджетна, інвестиційна, грошово-кредитна, валютна, зовнішньоекономічна, антимонопольна, митна політика тощо. Економічна політика не завжди є складовою певної економічної науки, але основи економічної політики розробляються державними виконавчими органами, науково-дослідними установами, підприємствами з врахуванням наукових положень.
Таким чином, економічні науки повинні відіграти важливу роль в обґрунтуванні шляхів виходу України з кризи і становленні ринкових відносин.
2.3. Загальні проблеми розвитку економічної науки на сучасному етапі

Напрями досліджень в економіці визначаються роллю і призначенням економічної науки в суспільстві на певному етапі його розвитку.

Дослідження в економіці підпорядковані вирішенню економічних завдань суспільства.
Науковою основою вирішення таких завдань є національні науково- технічні програми. Вони являють собою комплекс соціально-економічних, науково-дослідних, організаційно-господарських
і
інших програм, направлених на вирішення великих народногосподарських проблем.
Національні науково-технічні програми формуються, виходячи з довгострокових інтересів розвитку матеріальної та духовної культури народу
України. Ці програми виходять за межі окремих галузей і регіонів, однак мають певну цільову орієнтацію на вирішення найважливіших загальносуспільних проблем.
Законом України "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки" визначено наступні головні напрями розвитку науки і техніки на період до
2006 року: фундаментальні дослідження з найважливіших проблем природничих, суспільних і гуманітарних наук; проблеми демографічної політики, розвитку людського потенціалу та формування громадянського суспільства; збереження навколишнього середовища та сталий розвиток; новітні біотехнології
і методи лікування найпоширеніших захворювань; нові комп´ютерні засоби та технології інформатизації суспільства; новітні технології та ресурсозберігаючі технології в енергетиці, промисловості та агропромисловому комплексі; нові речовини і матеріали.
Основним засобом реалізації національних програм та пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки є державні науково-технічні програми.
Державні науково-технічні програми формуються і реалізуються на основі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах. Головними видами державних науково-технічних програм є:
1.науково-технічні, направлені на вирішення фундаментальних проблем в різних сферах науки;
2.виробничо-технічні, пов´язані з вирішенням значних проблем розвитку і вдосконалення виробництва, підвищенням його технічного рівня та економічної ефективності;
3.соціально-економічні, пов´язані з вирішенням проблем розвитку і вдосконаленням соціально-економічних факторів підвищення ефективності суспільного виробництва;

4.екологічні, направлені на розробку і здійснення заходів по раціональному природокористуванню, проведенню важливих природоохоронних акцій;
5. регіональні, направлені на розвиток великих народногосподарських територіально-виробничих комплексів.
Велику роль у пошуку шляхів подальшого розвитку економіки України відіграють наукові економічні дослідження. Основними напрямками сучасних економічних досліджень є: проблеми соціального розвитку суспільства: формування демографічної політики, розвиток трудового потенціалу та мотивації праці, соціального захисту та соціального страхування; проблеми формування зовнішньоекономічної політики держави та забезпечення конкурентоспромоможності національної економіки в глобальному конкурентному середовищі; державне регулювання відтворювальних процесів через цінову,
інвестиційну, бюджетну та кредитну політику; методологічні, методичні та інформаційні проблеми прогнозування розвитку економіки країни на шляху до фінансової стабілізації; вивчення економічного потенціалу країни та напрямів його ефективного використання з урахуванням структурних змін; прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил України; розробка методологічних підходів до оцінки технологічних змін в народному господарстві України, формування інформаційного банку даних для економічного моніторингу структурних технологічних змін; прогнозування їх впливу на основні макроекономічні параметри розвитку країни; аналіз і прогнозування результатів виробничої та ф інансової діяльності підприємств, об´єднань, регіону з метою виявлення їх виробничого потенціалу; управління фінансовою діяльністю підприємств в умовах ринкових відносин для запобігання можливому банкрутству; моделювання взаємопов´язаних макроекономічних процесів, сценарію можливого розвитку України; прогнозні розрахунки макроекономічних показників соціально-економічного розвитку України до 2010 р.; розробка концептуальних основ управління регіоном як цілісною системою, що має окремий потенціал розвитку, визначення напрямів реструктуризації господарського комплексу промислового регіону; формування сучасної регіональної пол ітики в умовах ринкових трансформацій та забезпечення цілісності й унітарності держави; дослідження місця наукового комплексу в розв´язанні соціально- економічних проблем держави на регіональному рівні; удосконалення управління народним господарством (організаційних структур управління, взаємопов´язаного розвитку галузей і регіонів країни, матеріальних і вартісних пропорцій);
визначення шляхів входження в ринок, роздержавлення економіки і створення багатоукладного народного господарства; впровадження ринкових відносин у виробництво, ефективних методів оцінки результатів господарської діяльності, нових форм і методів господарювання, ціноутворення, планування, обліку, аналізу тощо; підвищення ефективності виробництва (ріст продуктивності праці і якості продукції, створення конкурентоспроможних видів продукції для виходу на світовий ринок, раціональне використання ресурсів та ін.); розвиток конкуренції товарів та товаровиробників; розробка і реалізація зовнішньоекономічних програм співробітництва, програм інтеграції, залучення іноземних інвестицій в народне господарство та ін.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал