Навчальний матеріал Естетика



Сторінка5/7
Дата конвертації01.01.2017
Розмір1.3 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Проаналізуйте напрямки розвитку мистецтва Давнього Риму і зробіть висновки щодо: а) спадковості та б) відмінностей між мистецтвом Давньої Греції та Давнього Риму.

Головний стимул римського мистецтва – ідея корисності, пафос користі в ім’я держави. Ця ідея поступово перетворювалась на ідею світового панування, влади як самоцілі. Життєздатним у мистецтві було лише те, що відповідало цим прагненням.

У містах будувались форуми (місця народних зборів), амфітеатри (арени гладіаторських боїв), терми (розкішні лазні, які в ті часи були осереддям суспільного життя). Римські архітектори, використовуючи кращі досягнення будівельної техніки того часу, споруджували будівлі, у яких чіткість замислу поєднувалась із пишністю виконання.

Це, наприклад, тріумфальна арка Тита (81 р. н.е.) – велична споруда, яка прославляла перемоги імператора й надихала на нові перемоги; Пантеон (120 р. н.е.) – храм богів, який втілює імперську ідею об’єднання культур і релігій під владою Рима. Велич, могуття, сила – ці ідеї «звучать» в архітектурі Пантеону.

У багатьох випадках римські майстри копіювали грецькі образи (скульптура). У мармурових копіях римського часу дійшли до нас, наприклад, роботи грецького скульптора Лісіппа «Геракл з левом» (Санкт-Петербург, Державний Ермітаж) і Апоксіомен (Рим, Ватикан). Жанр реалістичного скульптурного портрета є суто римським внеском у світову художню культуру. Розглядаючи зразки цього виду мистецтва (скульптурні портрети римських імператорів Тиберія, Нерона, Адріана, Каракали), можна глибше зрозуміти історію Рима, відчути його велич і трагізм падіння «крізь призму» окремих доль.

Разом з римською античністю уходила в минуле ціла епоха. Багатовіковий розпад імперії був важким і хворобливим. Безкінечні війни, політичні протиріччя обумовили розрив економічних зв’язків і занепад культури.



Прочитайте наступний текст, зробіть висновки щодо історичної ролі християнської релігії в формуванні середньовічної культури.

Особливо потрібно зупинитися на історичній ролі християнства, світовій релігії, яка визначила новий світогляд, нову ідеологію, нові ідеали мистецтва. Протягом трьох віків Рим переслідував християнство, проте він став одним із всесвітніх центрів нової релігії. У 313 р. н.е. довго гнане християнство, набувши авторитету та впливовості, стало заперечувати світовідчуття, з якого зросло античне мистецтво. Правляча верхівка Рима сподівалась за допомогою нової релігії скріпити державу, що втратила міцність. Проте в 395 році Римська імперія розпалася на Західно-латинську й Східно-грецьку, а в 476 році остаточно зруйнувалась. Почалася нова історична епоха, яка отримала назву середньовіччя.

Християнська культура з самого початку пов’язувала традиції Заходу і Сходу, у ній знайшли місце і східні містичні культи, і давні легенди, і релігійна поезія Ізраїлю, і філософські учення неоплатоніків. Разом з тим Церква, яка набирала силу, особливо її чернече крило, відкидали мистецтво античного світу. Так на межі двох епох, у боротьбі ідеологій народжувалась християнська культура, виникала храмова архітектура, церковна музика, церковна література, твори християнського живопису і скульптури.

Перехідним етапом від античного мистецтва до мистецтва середньовіччя можна вважати мистецтво Візантії, яке вбирало в себе традиції античності і в той же час видозмінювало їх під впливом християнської релігії і східних культур. До видатних досягнень візантійського мистецтва відноситься собор св. Софії у Константинополі (532 – 537 рр.). Внутрішнє убранство й будова ранньосередньовічних храмів пов’язані з символізацією релігійної ідеї. Так, внутрішній інтер’єр храму св. Софії (мозаїки, багато прикрашений самоцвітами олтар, гра світла й кольорові вітражі) повинен був асоціюватися у сприйнятті віруючих з образом небесного Єрусалима.



Законспектуйте основні положення. Визначте зв’язок між традиціями римської архітектури та архітектурою раннього середньовіччя.

Архітектура храмів Х – ХІІ століть називалась романською, стиль її бере початок від античних зразків ранньохристиянської архітектури (баптистерій і базиліка). Головна роль у розвитку романської архітектури відводилась Франції (собор Нотр-Дам у Пуатьє); значні пам’ятники романського мистецтва створені в Германії (собор у Майнці-на-Рейні, собор у Шпейєрі).



Готична архітектура – це мистецтво періоду зростання середньовічних міст і боротьби жителів міст із феодалами. Готичний стиль синтезував риси романських і візантійських храмів (собори Парижа і Реймса у Франції, Страсбурга і Кельна в Німеччині, костьол св. Анни у Вільнюсі, будівля ратуші в Таллінні).

Найбільш ранні твори християнського живопису – це розписи стін у римських катакомбах, де нерідко поруч із героями античної міфології постають старозавітні та євангельські святі. Античні мотиви наповнюються новим змістом (наприклад, мотив пастуха перетворився на наповнений глибокого змісту сюжет «Добрий пастир» – Христос, який пасе свою паству).

Живописні образи в мозаїках і фресках поступово відходили від принципу «схожості», усе частіше порушувались античні пропорції. Зображення ставало все більш пласким і схематичним, одночасно посилювався контраст кольорів, зміщувалась перспектива. Ці зміни, спочатку не досить помітні, створювали основу для майбутньої абсолютно нової форми живопису – іконопису.

Музичне мистецтво відігравало в житті церкви важливу роль. І це не випадково, адже мова звуків доступна всім, вона говорить часом більше за слова. Прихильники християнства Василь Великий, Григорій Назіанзін, Іоанн Дамаскін прекрасно розуміли важливість музичного мистецтва для християнської культури. Ними багато зроблено для впорядкування музичного супроводу богослужіння. Іоанну Златоусту легенда приписує введення в обіг музичних номерів, зміст яких присвячений певним святам (акафісти й тропарі). Також варто згадати творчість Єфрема Сірина, який створив більше 10 тисяч урочистих гімнів.

Для розвинутих країн Європи епоха Відродження (ХІV – ХVІ століття) була часом зародження капіталістичних відносин, формування абсолютних монархій і перших буржуазних республік. Це був час, коли вперше намітилась криза релігійної свідомості й виникли нові уявлення про велич і гармонію світу, про красу людини. Особливо варто підкреслити, що Відродження було не просто реставрацією античності, але поворотом в оцінці світу й людини. Філософію Відродження відрізняє яскраво виражена гуманістична спрямованість. У цей час переглядаються питання про положення людини у світі, про достоїнство особистості. Ціннісно-моральний акцент філософії підтверджується наявністю таких творів, як «Про перевагу й вищість людини» (Фаціо), «про достоїнство» (Манетті), «Про істинне й хибне благо» (Лоренцо Валла).

Говорячи про мистецтво Відродження, перш за все, треба відзначити, що ця епоха відрізняється невиданим злетом художньої майстерності, аналог якій може бути знайдений тільки в античності. Але види мистецтв Відродження розвиваються не паралельно. У кожній країні, в силу різних причин, домінував певний вид мистецтва. Різноманітність видів художньої творчості породила цілий ряд нових жанрів, які зберігають своє значення й у наш час (новела, сонет, портрет, натюрморт, опера, ораторія, мадригал і багато інших). Реалістична природа мистецтва Відродження прагне перебороти релігійний канон середньовічного мистецтва й вільно використовувати народно-світські традиції. Але якщо в мистецтві італійського Відродження досягали найвищих висот живопис, скульптура, архітектура й література, в інших європейських країнах не менш стрімко розвивались музика, графіка, мистецтво театру.

До найбільш пізніх процесів Відродження відносяться культури Іспанії й Англії періоду ХVІ – ХVІІ століть. Іспанське Відродження позначене глибоким зв’язком з народно-демократичними традиціями. Саме в іспанському театрі було виведено на сцену героя, у якому виражався гуманістичний ренесансний ідеал (творчість Лопе де Вега – пропагувалась ідея соціальної рівності людей (комедія «Собака на сіні»).

Своєрідність розвитку англійського мистецтва не дозволяє виділити в ньому період, рівнозначний епосі Відродження в Італії, Франції, Германії та інших країнах Західної Європи. Але епоха, пов’язана з пізнім Відродженням, вивела в англійській літературі величну фігуру В.Шекспіра, творця національного театру, автора всесвітньо відомих трагедій. Англійський театр епохи В.Шекспіра посідав одне з провідних місць у художній культурі країни. Театр був «провідником» нової ідеології, втілював у живому дійстві гуманістичний ідеал Відродження. У той же час пізнє Відродження надає образу людини-титану трагічних рис. Епоха поступово усвідомлювала, що людська обдарованість і талант, благородство й великий потенціал творчих сил не є гарантією захисту від соціальних потрясінь, загибелі окремих людей і цілих країн. Таким чином мистецтво пізнього Відродження доходить до основного духовного протиріччя свого часу – діалектиці титанічного й трагічного. Зрілий англійський театр узагальнив і втілив у живому дійстві образи героїв Відродження, конкретизував характерні риси, їх трагічну долю (трагедії В.Шекспіра «Гамлет», «Отелло», «Король Лір»).



Прочитайте наступний матеріал стосовно мистецтва Нового часу і випишіть назви та суттєві ознаки провідних стилів європейського мистецтва ХVII століття.

Необхідно усвідомити поняття «стиль мистецтва». Стосовно аналізованого періоду складно говорити про загальні ідейно-естетичні основи художньої творчості навіть у мистецтві однієї країни. У художній культурі європейських країн ми спостерігаємо домінування не стільки виду мистецтва, скільки стилю мистецтва: у XVII столітті – це бароко, маньєризм, класицизм.

Стилі бароко та класицизм вважаються „великими” епохальними з огляду на їх поширення та домінування в художній культурі європейських країн. Бароко XVII століття вбирає різні ідеологічні відтінки: розрізняли аристократичне й католицьке, буржуазне й протестантське бароко. Стиль відображав і демократичні настрої, існувало «народне», «козацьке» бароко. Стиль бароко охоплював різні види мистецтв: літературу й живопис, музику й архітектуру.

Барочній стихійності, динаміці, конфлікту емоцій і розуму в XVII столітті протистояв інший ідеал – врівноваженості й міри, панування розуму й морального відчуття. Мова йде про мистецтво класицизму, стиль якого склався пізніше, а поширення було меншим порівняно з бароко. Центральне положення програми класицизму – вимога розумності, нормативності, природного слідування законам реального світу. Класицистичне мистецтво прагнуло до наслідування античних зразків, до синтезу античної культури з національними традиціями.

Засновниками класицистичного стилю в мистецтві були відомі художники Франції Н.Пуссен (живописні твори «Смерть Германіка», «Спляча Венера») і П.Корнель, драматург, творець театральної трагедії «Сід».

Питання для самоконтролю


  1. Назвіть етапи розвитку давнього мистецтва.

  2. Визначте всесвітньо-історичне значення мистецтва доби античної класики.

  3. Назвіть мистецтва, що входять до складу мистецького комплексу часів християнського середньовіччя. Який вид мистецтва є провідним для цього комплексу? Аргументуйте свою думку.

  4. Назвіть види і жанри мистецтва часів Відродження.

  5. Назвіть провідні стилі мистецтва XVII століття. Поясніть панування стилів мистецтва в художній культурі Нового часу.

Навчальний матеріал

Прочитайте і законспектуйте основні положення. Зверніть особливу увагу на пояснення змісту опорних понять

У мистецтві, що розвивалося на зламі ХІХ – ХХ століть відбувалися глибокі якісні зміни, дійсна природа й масштаби яких і в наш час остаточно не вивчені. Мова йде про стрімке оновлення і створення нових структур художнього мислення, що виникали в мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ століть, про небачене оновлення художньої мови, зміну жанрів і видів мистецтв, виникненні нових стилів і напрямів.

Було б спрощенням думати, що зміни, які розпочались у мистецтві на початку ХХ століття, стосувались лише модерністських течій, які дійсно були охоплені духом експериментаторства, пошуком небачених раніше художніх рішень. Модернізм і авангард початку століття великою мірою були пов’язані з якісними змінами в культурі і свідомості суспільства, але не менш інтенсивно змінювалось і реалістичне мистецтво.

Величезне значення в цей період зберігає класична реалістична традиція, представлена в літературі (романи Д.Голсуорсі, Т.Драйзера, творчість М.Горького, драматургія Б.Шоу і К.Гамсуна).

У той же час всередині реалізму, в системі його течій відбуваються суттєві зрушення. Починаючи з межі століть виникає література, яка прагне до відтворення соціального буття, використовуючи значний елемент умовності, фантазії (романи Г.Уеллса, К.Чапека). У цей же час активізується психологічна течія в реалістичній літературі, яка отримала міцний стимул у творчості письменників ХІХ століття (Л.М.Толстой, Ф.М.Достоєвський).

Можна згадати й документальну літературу, у якій знайшла реалізацію тенденція відображати життя «у формах самого життя». Документальна література ХХ століття не є щось нове. «Література факту» існує давно (мемуари, щоденники, спогади). ХХ століття лише продовжує традицію, але в новій якості і в різних видах і жанрах мистецтва (наприклад, радіо- або телерепортаж, публіцистика, документальний фільм та ін.).

Говорячи про інші художні напрями перших двох десятиліть ХХ століття, варто згадати про модернізм, підкресливши, що модернізм був не тільки породженням кризи буржуазного суспільства, «хворобою духу», що вразила певні прошарки суспільства, але включав у себе й бунтарське, стихійно-революційне мистецтво, нереалістичне за природою.

Різні модерністські течії (символізм у поезії, експресіонізм у літературі й живописі, фонізм, кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм в образотворчому мистецтві, атональна музика) важко взаємодіяли один з одним, виростали на різному культурно-історичному ґрунті, мали можливості як занепаду, так і творчого зросту.

Так, символізм був одним з перших великих рухів декадентського плану, особливо в російській поезії (ранній О.Блок, В.Брюсов, А.Бєлий). З загальним напрямом символізму можна співвіднести творчість художника М.Врубеля.

У 1898 році виникає об’єднання «Світ мистецтва», куди ввійшли майстри найвищої культури, художня еліта Росії початку століття. В об’єднанні взяли участь найвидатніші художники Бенуа, Сомов, Бакст, Лансере, Головін, Врубель, Добужинський, Серов, Нестеров, Реріх, Кустодієв, Петров-Водкін, Малявін. Величезне значення для формування об’єднання мала особа Сергія Дягілєва – мецената, талановитого організатора, імпресаріо гастролей російського балету й опери за кордоном. Знамениті «Російські сезони», організовані С.Дягілєвим, познайомили європейських глядачів з мистецтвом Ф.Шаляпіна, А.Павлової, С.Лифаря, В.Ніжинського.



Музичне мистецтво початку століття досить різноманітне й багате на імена молодих музикантів, чия творчість прокладала шляхи в майбутнє. Десятиліття 1900 – 1910 років було десятиліттям А.Скрябіна й С.Рахманінова (Росія), К.Дебюссі й М.Равеля (Франція). У цей же час бурхливо входило в життя нове покоління: І.Стравінський, С.Прокоф’єв. А.Шенберг розробляє нову музичну систему, додекафонну (дванадцятиступеневу), яка позначить собою новий напрям у музичній творчості – комбінаторику («серіальну музику»).

Особливо варто сказати про новий напрям у мистецтві 20-х років – конструктивізмі. Конструктивізм як новаторська творчість виникає в різних видах мистецтва – літературі, архітектурі, живописі, театрі. Поява нового напряму була викликана напруженими пошуками нових засобів мистецтва, адекватних змінам у суспільному житті. Елементи конструктивізму з’являються на межі століть, коли у твори художників входить образ міста. Ставлення до нового героя спочатку було неоднозначним. Адже урбанізація (характерний для ХХ століття процес промислового розвитку й зосередження населення у великих міських центрах) несла із собою «згладжування» суб’єктивно-особистісного начала, заперечення романтичного сприйняття життя.

Розуміння урбанізму як явища виправданого, творчого формувалось з великим трудом. Але саме урбанізм і пов’язані з ним новаторські архітектурні рішення (роботи Ле Корбюз’є, архітектора Франції) дозволили показати й новий антиромантичний образ міста, і настрої захопленості перед майбутнім.

Конструктивістські засоби використовувались у різних видах мистецтва й були загальними у своїй основі. Їх відрізняє перш за все величезна функціональність усіх складових елементів і суворий відбір тільки найважливішого, конструктивно необхідного. Крім того, конструктивізм виходив з проголошення пріоритету дії, енергії. Звідси активне пересування учасників у дійствах (масові театрально-музичні дійства перших років революції в Росії), закручені спіралі в архітектурі, рух фігур по колах у живописі, остинатні формули й ритми в музиці.

В українській літературі на початку ХХ століття плідно працювали письменники (Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська). У 20-ті роки минулого століття вступили на ниву літературної праці й молоді письменники й поети (М.Рильський, П.Тичина, М.Бажан, М.Семенко, В.Сосюра, М.Зеров, М.Хвильовий, Ю.Яновський, П.Панч, З.Тулуб та інші).

На період 20-х років припадає початок творчої діяльності класика українського кінематографу, кінодраматурга й режисера О.Довженка (всесвітньо відомою стала його кінострічка «Земля», фільми «Арсенал», «Щорс», кіноповість «Поема про море»); розвивається новаторський театр Л.Курбаса «Березіль»; значний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили видатний художник-графік Г.Нарбут, художники О.Богомазов, О.Екстер, В.Єрмолов. Молоді митці сповідували різні стильові ідеї (неоромантизм, неокласицизм, імпресіонізм, символізм, футуризм-авангард), але на перших порах більшість із них підтримувала радянську владу на Україні, про що потім гірко жалкували.

У 1934 році в Москві на Першому з’їзді радянських письменників був проголошений як основний метод художньої творчості соціалістичний реалізм. Новий метод був штучним, політизованим утворенням і вимагав від митців «правдивого відображення дійсності у її революційному розвитку». Таким чином розмаїття творчих пошуків мусило змінитися на однодумність. Новаторські твори багатьох українських митців (М.Семенка, М.Хвильового, М.Зерова, Г.Шкурупія, І.Багряного, В.Поліщука, В.Підмогильного, М.Бойчука та інших) були забуті, самі ж автори жорстоко покарані.

Уважно прочитайте наступний текст, випишіть основні положення художньої програми авангардного мистецтва

У художній культурі ХХ століття часто виникали такі течії мистецтва, представники яких категорично відмовлялися від будь-якого наслідування або спадковості відносно минулого. Більш того, упродовж ХХ століття й у сучасну добу представники новітніх течій мистецтва час від часу наголошують на такому:



  • Мистецтво минулого є застарілим мистецтвом, воно повністю вичерпало свій творчий потенціал, тому слід відмовитися від такої спадщини

  • У той же час слід створювати повністю нове мистецтво, яке буде відповідати завданням нової доби, звертатися до людей за допомогою принципово нової художньої мови та відкривати нові обрії життя.

З метою кращого засвоєння матеріалу зверніть особливу увагу на зміст поняття авангард.

Поняття „авангард” походить від французького «avantgarde», що означає „передовий загін”. Поняття авангард у мистецтвознавстві вказує на сукупність усіх новаторських, революційних, бунтарських, епатажних течій художньої культури першої третини минулого століття (1900-1930 рр.) Авангардні течії виникали у мистецькому житті і раніше. Загальною прикметою таких течій було намагання певного мистецького угруповання або мистецького об’єднання репрезентувати принципово нове мистецтво.

Уважно прочитайте наступний матеріал:

На початку ХХ століття авангардні рухи охопили практично всі види мистецтва. Художники-авангардисти у декларативній формі оголошували початок нової ери мистецтва, претендували на роль винахідників нової художньої творчості. Молоді митці дуже енергійно пропагували власні здобутки, вдавалися до публічних дискусій, не звертаючи увагу на суперечливу реакцію глядачів. Тому виставки авангардного мистецтва, мистецькі маніфести супроводжувалися або палкими дискусіями, або скандалами та заборонами.

Сьогодні, аналізуючи мистецтво авангарду на тлі історії ХХ століття, ми можемо підкреслити таке: авангардний рух фактично знаменував собою закінчення класичного періоду розвитку мистецтва. У той же час авангард відкривав новий період розвитку мистецтва - некласичний. Свідчення тому – гранично експериментальний характер мистецтва авангарду, його потужний революційно-руйнівний пафос стосовно класичного мистецтва. Експериментаторські зусилля молодих митців на початку ХХ століття загалом були спрямовані на таке:


  • заперечення всього, що здавалося на той час застарілим, буржуазним, міщанським тощо.

  • відмова від головних принципів класичного мистецтва – 1) принципу наслідування; 2) принципу подібності мистецьких форм природним формам або формам суспільного життя.

  • стирання відмінностей між окремими видами мистецтва, намагання щодо синтезу видів мистецтва. Наприклад, такий синтетичний вид мистецтва як кінематограф розвивався багато у чому завдяки тому, що майстри образотворчого мистецтва прагнули подолати межі мистецтва живопису та відобразити у своїх творах ритм, динаміку життя, різку зміну емоцій.

На тлі глобальних суспільних змін, що відбувалися на початку минулого століття, мистецтво авангарду виконувало функції руйнування старої культури й одночасно намагалося стати пророком і творцем нового мистецтва.

Тим не менш наслідки таких намагань були суперечливими. Відмова від кращих традицій світового мистецтва сприяла пошукам чогось „нового”, штучно створеного зусиллями окремих митців-винахідників або творчих угруповань. На цьому шляху були дійсні здобутки і дійсні відкриття нових обріїв творчості. Але непоодинокими були випадки, коли пошуки нового, наприклад нової художньої мови у літературі, у живописі або у музичному мистецтві приводили або до так званого „зарозумного” мистецтва або до абсурду. Сказане означає, що мова, форми, прийоми окремих творів нового мистецтва часто були настільки складними, штучними, що їх не розуміли сучасники. Багато творів авангардного мистецтва просто не витримали перевірку часом і були забуті. Тому, хоча до наших часів дійшла велика кількість творів авангардного мистецтва, багато з них сьогодні викликають не стільки естетичний, скільки академічний (науковий) інтерес. Такі твори вивчаються як художні артефакти, у контексті доби, стилю мистецтва або у контексті біографії автора.

Напрямків авангардного мистецтва існувало дуже багато. У першій третині ХХ століття найбільш впливові авангардні течії мали такі назви: кубізм, експресіонізм, футуризм, абстрактне мистецтво, сюрреалізм, наївне мистецтво, конструктивізм. До мистецтва авангарду тимчасово могли приєднуватися окремі відомі митці, творчість яких була самобутньою і цілком не належала до вказаних напрямків. Це Пабло Пікассо, Марк Шагал, Альберт Філонов (єдиний теоретик і практик „аналітичного мистецтва”) та інші.

Уважно прочитайте наступний матеріал. Випишіть імена представників українського авангарду, зробіть висновки стосовно вкладу українських майстрів у світову художню культуру.

Український літературний журнал «Всесвіт» у 2009 році відзначив 100-річчя українського авангарду. У журналі був поданий перелік європейських міст, які відіграли значну роль у становленні авангардного мистецтва та авагардної естетики. Йшлося про Барселону, Белград, Берлін, Брюссель, Будапешт, Київ, Лісабон, Лондон, Москву, Нью-Йорк, Париж, Рим, Санкт-Петербург, Харків, Цюріх. Цілком природно, що до європейських міст потрапили Київ та Харків, які на початку ХХ сторіччя були справжніми форпостами нового мистецтва в Україні. Київ та Харків подарували європейській авангардній скарбниці українські доробки (йдеться не лише про авангардні футуристичні угруповання, а й про сам спосіб модерного письма, нові форми художньої репрезентації, які маємо в Юліана Шпола, Майка Йогансена, Валер’яна Підмогильного тощо).

Розглянемо більш детально окремі факти з історії українського авангарду. Перша публічна виставка робіт московських та київських художників-авангардистів під назвою «Звено» відбувалася у Києві 2 листопада 1908 року. Безпосереднім організатором виставки стала художниця Олександра Екстер. Московський авангард презентували художники Давид, Володимир та Людмила Бурлюки, Михайло Ларіонов, Наталя Гончарова, а київський – Олександра Екстер, Олександр Богомазов та їхні однодумці. У дослідженні О. Кашуби, присяченій першим виставкам авангардного мистецтва Києві 1908-1910 років зазначається: «Київські глядачі та критики шквалом обурених відгуків накинулися на учасників цієї акції… Епітети, якими критики наділяли живопис, були суто негативними: «потворне, дике явище», «виставка стає огидною», «нездарні живописці» і таке інше». Найбільш активно критикували Володимира Бурлюка, котрий саме тоді, у 1908 році, винайшов нову манеру живописної виразності – геометризацію, метод оздоблення речей, або навіть людських тіл геометричними та негеометричними фігурами. Другою авангардною акцією в Україні стало проведення в Одесі та Києві «Інтернаціональної виставки картин, скульптур, гравюр та малюнків» («Салон»), яку організував скульптор Володимир Іздебський у 1909 та 1910 роках. Перша виставка відкрилася 4 грудня в Одесі й включала близько 800 полотен французьких, італійський, німецьких, російських та українських малярів. Твори охоплювали практично всі тогочасні напрямки живопису, давали уявлення про розмаїття пошуків митців. Крім виставок живопису в місті проводилися й інші культурні заходи, націлені на популяризацію нового мистецтва: читалися лекції, влаштовувалися концерти. Відтак у атмосфері міста сформувалося чекання «нового», й авангардистські прийоми зарубіжних та вітчизняних малярів змогли знайти підтримку у глядачів. У Києві «Салон» пройшов більш спокійно, відкрившись 12 лютого 1910 року, та викликав навіть доброзичливе ставлення у деяких критиків. Було надруковано статтю В. Іздебського «Новий живопис», де він намагався охарактеризувати тодішній стан справ у мистецтві. Другий одеський «Салон», що відкрився у лютому 1911 р., свідомо підкреслив модерністське спрямування вибраних полотен. В.Іздебський прагнув реалізувати ідею синтезу мистецтв. На жаль, заплановане друге турне містами України та Росії здійснити не вдалося. Виставка «Салон» припинила своє існування, але значення цих мистецький заходів було великим – так вдалося зруйнувати неприступну стіну між авангардним мистецтвом та глядачем й визначити шлях новаторських пошуків українських митців.

Попри тривалу історію розвитку авангардного мистецтва в Україні, поняття «український авангард» як самостійне було застосоване значно пізніше. До цього поняття одним із перших звернувся французський мистецтвознавець А. Наков. У 1973 році в Лондоні проходила виставка під назвою «Tatlin's dream». Тоді Захід уперше побачив праці світового рівня безвісних на той час авангардистів України Василя Єрмилова і Олександра Богомазова. І це змусило науковців та мистецтвознавців згадати про відомих у всьому світі майстрів, за походженням, вихованням, самосвідомістю і національними традиціями пов'язаних з Києвом, Харковом, Львовом, Одесою. Йшлося про одного із лідерів футуристичного руху Давида Бурлюка, фундатора «супрематизму» Казимира Малевича, засновницю української школи конструктивістської сценографії Олександру Екстер. Йшлося також про феномен Олександра Архипенка, митця, що був «просякнутим» художніми враженнями української землі. У творах майстра знайшли відображення і магія трипільської культури, й архаїка половецьких статуй, мозаїки Софії Київської, рельєфи Михайлівського Золотоверхого собору, кольори селянської кераміки.

Питання для самоконтролю:


  1. Назвіть напрямки та стилі мистецтва, що існували на зламі 19 – 20 століть.

  2. Назвіть відомих Вам митців, представників мистецтва кінця 19 – початку 20 століть.

  3. Назвіть провідні твори мистецтва, що були створені на зламі 19 – 20 століть.

  4. Які суспільно-політичні події спонукали щодо кардинальних змін в мистецтві, обумовили оновлення художньої мови мистецтва, виникнення нових напрямків художньої творчості?

  5. Яку функцію виконало свого часу мистецтво авангарду?

Навчальний матеріал



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал