Навчальний матеріал Естетика



Сторінка4/7
Дата конвертації01.01.2017
Розмір1.3 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Прочитайте наступний матеріал, законспектуйте визначення форми та змісту в мистецтві. Зверніть увагу на значущість єдності форми та змісту як естетичну ознаку твору мистецтва, підкресліть принципи досягнення єдності форми та змісту.

Однією з естетичних ознак твору мистецтва, універсальним критерієм художньої майстерності в мистецтві є гармонійна єдність форми та змісту. Гармонійна єдність – принцип зовнішньої та внутрішньої раціональної організації твору, коли формальні елементи слугують втіленню змісту, а зміст відповідає обраним елементам форми.

У практиці мистецтва художній твір існує як цілісна система, відмічена єдністю форми та змісту. Розщеплення цілісного твору на елементи форми та змісту здійснюється умовно з метою естетичного аналізу будови твору. Зміст пов’язаний з ідеєю твору, містить його проблематику, тематичні й сюжетні лінії, перелік певних фактів тощо. Отже, тема, сюжет, головна ідея, ідейно-тематичний зміст – це категорії аналізу змісту твору.

Форма твору є засобом організації змісту. Зміст при цьому є більш активним елементом, оскільки зміст, тема, ідея потребують для свого втілення певної художньої форми. Наприклад, тема історичного минулого, героїчної боротьби, патріотичних вчинків потребує для свого втілення великої форми, зокрема, епосу, трагедії, роману. Ліричні почуття особистості можуть буті втіленими у формах поетичного твору, вірша, сонета тощо. Одночасно форма є активним елементом щодо досягнення єдності твору, в цьому сенсі форма здатна диктувати відображення змістовних елементів, здійснення акцентів на окремих деталях.

Важливою складовою формально-змістовної єдності твору є інтерпретація теми, тобто осмислення, трактовка теми митцем, автором. Обираючи тему, митець часто стикається з фактом існування творів на обрану тематику. У даному випадку митцю необхідно здійснити певне переосмислення теми, знайти моменти, здатні актуалізувати обрану тему в очах сучасників. Так виникає феномен поетичної ідеї твору як ознаки унікальності та самобутності твору. Поетична ідея в художній формі уособлює те, що митець прагнув висловити в творі, його звернення до сучасників (або до нащадків), здійснене в художньо-образному змісті твору. Поетична ідея твору відмічена суб’єктивністю, оскільки творцем поетичної ідеї є автор твору. Інколи поетична ідея може співпадати з істинами моральних, правових, наукових оцінок. У такому випадку поетична ідея твору як суб’єктивне явище стає об’єктивним феноменом, художньою істиною. Існування художніх істин у творах мистецтва обумовлене художнім досвідом і талантом митця. Художня істина інколи дорівнює художньому відкриттю, унікальній ідеї, що знайде підтвердження в майбутньому. Цілком зрозуміло, що такі художні відкриття не дорівнюють науковим гіпотезам, а стосуються радше закономірностей суспільного життя в їх моральному значенні.

Єдність авторської думки та почуття, єдність зображення дійсності та її оцінки складає пафос твору. Пафос – це особлива пристрасть митця, стан його почуттів, особливості індивідуального світовідчуття. Пафос надає твору мистецтва особливої сили, сприяє специфічному «зараженню» публіки творчими ідеями. Домінуючим елементом пафосу є емоціональна і моральна спрямованість художнього твору, заснована на особистих переконаннях автора-митця.



Питання для самоконтролю:

  1. У чому полягає відмінність мистецтва від інших форм суспільної свідомості?

  2. Назвіть та проаналізуйте функції мистецтва.

  3. Назвіть складові художньої образності.

  4. Проаналізуйте художній твір (за вибором), використовуючи поняття форми та змісту твору.

  5. Проаналізуйте художній твір (за вибором) з точки зору його самобутності, використовуючи поняття поетичної ідеї, пафосу, інтерпретації.

Навчальний матеріал

Прочитайте і законспектуйте основні положення. Зверніть особливу увагу на пояснення змісту опорних понять.

Художня культура є однією із найважливіших сфер культури людства. Художню культуру можна розуміти як окрему, самостійну сферу культури людства. У сучасній науковій літературі існує багато визначень художньої культури. Ми розглядаємо художню культуру як утілення духовного світу людини в багатстві образів мистецтва, видів художньої діяльності, розмаїтті напрямків художньої творчості. Як синонімічне до поняття „художня культура” часто застосовується поняття „мистецтво”. Тим не менш художня культура і мистецтво – поняття різні за обсягом, тому слід розрізняти їх.



Мистецтво – центральна ланка художньої культури, сукупність видів художньої діяльності, стилів і жанрів художньої творчості

Художню культуру утворює, з одного боку, мистецтво як система видів художньої діяльності, як система стилів і жанрів художньої творчості. З іншого боку, до складу художньої культури входить сукупність художніх цінностей разом із певною системою їх відтворення, функціонування та зберігання. До художньої культури певної епохи належать:

  • сукупність художніх творів (художніх цінностей)

  • сукупність технологій художнього виробництва

  • сукупність творчих об’єднань митців

  • сукупність творчих навчальних закладів

Прочитайте наступний матеріал і випишіть назви видів мистецтв, що утворювалися історично в ході культурного розвитку людства.

Мистецтво розвивається як система видів художньої діяльності, система жанрів та стилів.



Вид мистецтва виникає історично, на тлі багатовікового використання людиною у власній практичній діяльності певного матеріалу, творчого пошуку засобів художньої виразності, засобів утілення змісту. Слово „мистецтво” походить від грецького „techne” – техніка. Власне вид мистецтва історично виникає, у прямому розумінні, як техніка, тобто досконала робота, досконале вміння обробки певного природного матеріалу з метою створення речей. Ще у часи прадавніх культур виникло мистецтво обробки каменю, мистецтво малюнку, мистецтво оздоблення тощо. Елементи виду мистецтва також виникали як елементи культу (акторська гра, музичне виконавство, пісні, танок як елементи містерій).

Подібно до інших елементів культурної системи, мистецтво тривалий час існувало в умовах духовного синкретизму, було органічно об’єднано з релігією, магією, культом, трудовими процесами, полюванням тощо. Давні греки називали мистецтвом будь-яку діяльність, яка виконується людиною на основі знання розумних законів (традицій) та відмічена досконалістю. Мистецтвом у розумінні греків була як скульптура, так і політична діяльність, як поезія, так і мистецтво керування морськими судами.

У ході історичної еволюції склалася система видів мистецтва, до складу якої входять: архітектура, скульптура, живопис, театр, музика, література, хореографічне мистецтво, кіно-, телемистецтво, дизайн.

У чому полягають причини розмаїття видів мистецтва? Це питання багато разів поставало в історії класичної естетики. І. Кант вбачав причини мистецького розмаїття в багатстві творчих здатностей людини; Г. Гегель пов’язував видову специфіку мистецтва з внутрішньою диференціацією об’єктивного духу, французькі естети робили наголос на розмаїтті засобів, що використовують митці. В естетиці ХХ – ХХІ століть з приводу цього питання склалася дещо інша думка. Дійсна причина розмаїття видів мистецтв пов’язана з розмаїттям видів практичної діяльності людини в сфері художнього опанування світом, з естетичним багатством дійсності. Завдяки формам практичної діяльності людина отримала можливість всебічно розвивати власну духовність, формувати багатство й повноту почуттів, сприймати красу, цінити прекрасне.

Художньо-естетичний розвиток людства містить два процеси, що розвиваються назустріч один іншому. Перший процес бере початок від давнього синкретизму, тобто від недиференційованості художнього мислення, що містило елементи танцю, музики, літератури, театру тощо. Історичний розвиток цього синкретизму відбувався в напрямку формування окремих видів мистецтва. Художньо-естетичний розвиток людства у цьому сенсі є остаточно незавершеним, впродовж ХХ – ХХІ століть ми спостерігаємо процес утворення нових видів мистецтва (кіно, телебачення, відео, ознаки художності притаманні рекламі, моді, в Інтернет-просторі активно формується група медіа-мистецтв та ін.). Одночасно відбувається зворотній процес синтезу мистецтв, поєднання кіно, театру, музики, хореографії в окремі жанрово-видові, здебільшого тимчасові утворення. Для розвитку видів мистецтва однаково плідними є процеси набуття самостійності виду, так і процеси взаємодії, діалогу мистецтв. Попри тенденцію щодо злиття видів мистецтв, ціннім для естетичної науки, для практики мистецтва є специфічні особливості кожного виду. Кожен вид мистецтва внаслідок історичного розвитку додає певного змісту в естетичне засвоєння світу, в художню культуру. Кожен вид мистецтва під час багатовікового розвитку набуває певних переваг у зображенні тих чи інших аспектів буття. Так, досить тривалий час (до ХХ століття) перевага у зображенні кольорового багатства світу належала живопису; потужними вербальними засобами детального відтворення різночасових подій за допомогою розповіді володіло мистецтво літератури; наочне відображення сюжету за допомогою дії, тобто за допомогою акторської гри та оздоблення сцени було доступне театру. Безпосередні почуття здатні передати „безпредметне” мистецтво музики та хореографічне мистецтво. У ХХ столітті завдяки технічним винаходам виник синтетичний вид мистецтва – кінематограф. Кінематограф поєднав у своїх засобах мистецтво зображення, мистецтво кольору, мистецтво слова і мистецтво звуку. До всього зазначеного кінематограф додав власні художні засоби технічного походження – ракурс та монтаж.

Цирк – мистецтво акробатики, гімнастики, пантоміми, музичної ексцентрики та ін. Цирк порушує перед естетикою питання щодо власної мистецької природи. У чому полягає специфіка цирку? Цирк – це мистецтво або видовище, що бере початок в глибині тисячоліть? Перша ознака цирку, що пов’язує його з мистецтвом є відсутність прямого практичного призначення циркових номерів. У чому полягає практична цінність, скажімо, пантоміми, фокусів, мистецтва клоунади? Шлях щодо розуміння природи циркового мистецтва в естетиці знайдений за допомогою теорії ужиткового мистецтва. Ужиткове мистецтво, спрямоване на створення побутових речей, побутових прикрас відмічене давньою історією. Оздоблені прикрасами побутові речі сприймаються як прекрасне, є виразниками, по-перше, непересічного значення краси, естетичного, що функціонує в побуті, а з іншого, свідченням творчих здатностей людини. Мистецтво цирку по-своєму розкриває творчі здатності людини. Мистецтво цирку спрямовує нашу увагу на віртуозне володіння людиною різноманітними предметами; мистецтво цирку акцентує владу людини над тваринами (мистецтво дресури), вільне володіння простором, власним тілом, власними почуттями. Дослідник В. Шкловський з цього приводу писав: «Цирк є місцем подолання загрози ... Перемога над страхом, над неможливістю є основою цирку, його відмінністю від театру» (Цит. по: Борев Ю. Эстетика. – М.: Искусство, 1993. – С. 272).



Прочитайте наступний матеріал і випишіть теоретичне визначення жанру. Занотуйте види жанрів за тематичними та функціональними ознаками.

Жанр – поділ будь-якого виду мистецтва за тематичними або функціональними ознаками. У кожному виді мистецтва існує розгалужена система жанрів, які виникають у ході історичного функціонування мистецтва, еволюції видів художньої творчості в історії культури.

За тематичними ознаками у такому виді мистецтва як живопис виокремлюються: портрет, пейзаж, натюрморт, історичний живопис, побутовий живопис та багато інших жанрів.

За функціональними ознаками у мистецтві кінематографу виокремлюються: хронікальне кіно, документальне кіно, художнє кіно, наукове кіно, навчальне кіно.

За тематичними (сюжетними) ознаками у художньому кіно можна визначити: мелодрама, комедія, мюзикл, детектив, історичне кіно, казкове кіно.

Прочитайте наступний матеріал і випишіть теоретичне визначення стилю. Зверніть увагу на існування епохальних стилів мистецтва.

Стиль - об’єднання певної кількості видів мистецтва на основі художньо-естетичної програми.

Стилі мистецтва, які об’єднують певну кількість видів мистецтва відрізняються оригінальністю, навіть унікальністю художньої мови, тяжінням до певних жанрів тощо. Стилі виникають у художній культурі, починаючи з XVII століття. Існування стилю мистецтва – ознака самодостатності художньої культури, свідчення виокремлення системи видів і жанрів мистецтва від стану духовного синкретизму або духовної залежності. У такому випадку програма стилю виступає своєрідним філософським обґрунтуванням художньої творчості. Зокрема програма стилю визначає завдання мистецтва, намічає шляхи його розвитку, відмежовується від мистецтва минулих років як застарілого, формує уявлення щодо справжніх ідеалів мистецтва. Часто з викладенням програмних положень у формі маніфестів виступають молоді митці, творці нового стилю (наприклад, маніфести західноєвропейських романтиків XIX століття або відомі маніфести футуристів на початку XX століття).

У контексті історії світової художньої культури існували так звані епохальні стилі – бароко (XVII століття), класицизм (XVIII – початок XIX століття) та романтизм (кінець XVIII – перша половина XIX століття). Епохальні стилі об’єднали своєю програмою майже всі види професійного мистецтва свого часу та поширилися на художню культуру більшості європейських країн. З кінця XIX століття виникали нові стилі мистецтва. Нові стилі мистецтва не набували епохального значення, а натомість об’єднували певною програмою окремі види мистецтва. Наприклад, імпресіонізм у кінці ХІХ століття поширився на музику, живопис та літературу. Стиль модерн на початку ХХ століття посів значне місце в мистецтві архітектури. У ХХ столітті поняття стилю зберігає своє значення, набуте у минулому. Разом із тим поняття стилю застосовують для характеристики творчої манери окремого митця, майстра, навіть для характеристики окремого періоду його творчості.

Питання для самоконтролю:


    1. Розкрийте теоретичний зміст поняття «мистецтво».

    2. Розкрийте співвідношення понять художньої культури та мистецтва.

    3. Назвіть відомі Вам види мистецтва. Наведіть приклади творів кожного з них, які вам відомі.

    4. Дайте визначення стилю мистецтва.

    5. Назвіть відомі Вам стилі мистецтва. За можливості наведіть приклади творів.

Навчальний матеріал

Прочитайте і законспектуйте основні положення. Зверніть особливу увагу на пояснення змісту опорних понять

Людський рід налічує в своєму розвитку близько мільйону років. На початку історії природа протистояла людині як ворожа сила, хаос. Організація колективної трудової діяльності сприяла привнесенню в природні процеси „людської міри”, тобто порядку, організації. Це означало досягнення мети з одночасним переживанням природи як такої, що існує в зв’язку з людиною.

Такі процеси відбувалися за доби палеоліту (50 тис. р. до н.е.), що налічує десятки тисячоліть розвитку. Процеси формування здатності діяти розумно, цілеспрямовано, здійснювати під час роботи власну мету продовжувалися дуже довго. Віками люди працювали для того, щоб задовольнити, перш за все, власні матеріальні потреби. Але вже в прадавню епоху цінувалися повсякденні речі (прості знаряддя праці, побутові речі), котрі були досконалі за формою і зручні в користуванні.

Удосконалення знарядь праці, формування навичок праці вело до набуття певної майстерності. Як наслідок, побутові речі стали доповнювати прикрасам, що не пов’язані з безпосередньою функцією предмету. Орнамент, різьба, мозаїка, розпис – все це доповнювало повсякденну (утилітарну) функцію предмету естетичною. В умовах прадавнього синкретизму, тобто в таких умовах, коли за об’єктивних причин не існувало відмінностей між видами фізичної та розумової праці, виробничий труд поступово набував елементу творчості. Вивчення творів доби палеоліту свідчить, що ранні зображення були примітивними, зробленими за допомогою контуру. Це були перші наскальні малюнки, які не об’єднувалися в композицію. Прадавній художник, попри вміння малювати, не узагальнював всю складність оточуючого світу, не вибудовував певного сюжету, а зображував окремі фігури.



Початок неоліту дав поштовх цілому комплексу змін у житті давньої людини. Під час неоліту (20 тис. р. до н.е.) змінюється техніка виготовлення знарядь праці, виникають нові форми праці, побуту, суспільного життя. У цілому весь комплекс змін, що торкнулися суспільного життя давньої людини, носить назву неолітичної революції. Більшість дослідників пов’язує неолітичну революцію з першим в історії цивілізації розподілом праці, виокремленням скотарства та землеробства. Розподіл праці знаменував початок аграрної цивілізації, коли головним видом праці стало землеробство. це сприяло збільшенню виробництва продуктів харчування, утворенню залишків продукції, що надавало людям більшої впевненості, сприяло формуванню почуття певної незалежності від сил природи. Найшвидше суспільні зміни проходили на Близькому Сході, де на початку 5 тис. до н. е. починають виготовляти знаряддя з міді, будувати системи зрошування землі, використовують гончарне колесо та візки на колесах.

Разом із удосконаленням знарядь праці збільшується обсяг знань. Виникають знання з математики, географії, топографії, розвивається писемність, ускладнюється релігія, виникають уявлення щодо добра і зла. Досить поширеними стають техніки прикраси речей, одягу, знарядь праці та зброї (художній розпис, різьба, коштовні вироби). Тема звірів як уособлення могутності природи стосовно людини більше не є домінуючою в культурі неоліту. Тим не менш традиція зображення звіра, що виникла за часів палеоліту, зберігається. Указана традиція зумовлює існування характерного „звіриного” стилю, що використовується в декоративних цілях – йдеться про прикраси зброї, кінських сідел та збруї, одягу та побутових речей, створені за допомогою бронзових або золотих мініатюрних зображень звірів. Зображення звірів у поєднанні з рослинним орнаментом використовувалося для створення жіночих прикрас з дорогоцінних металів. Розвивається мистецтво кераміки (витвори з глини), усна народна творчість, музика, мистецтво танцю.

Найдавніші пам’ятники культури розташовані на території України, в Північно-Східному Криму, в центральній частині та на сході України. Найдавніші пам’яти це кургани, земляні піраміди, котрі є ровесниками кам’яних споруд (менгірів, кромлехів, дольменів), побудованих на морських узбережжях Франції, Англії, Ірану, Індії тощо.

Призначення таких споруд остаточно не виявлено, хоча гіпотез існує дуже багато. Відносно кримських курганів існує така гіпотеза. Форма земляного насипу та спосіб поховання померлої людини, традиції покладення речей віддзеркалюють уявлення давніх людей про єднання природи, людини та людського роду, про життя після смерті. Земляний насип, його розташування стосовно сторін світу, спосіб покладення речей, коштовностей слід „розшифровувати” як прадавню мову міфів, елементи котрої можна знайти в давніх слов’янських легендах. Таким чином, прадавній курган є за своїм призначенням не тільки місцем поховання померлої людини, але й уособленням міфічної свідомості, „шифром” космологічних знань прадавніх людей, втіленням їх уявлень стосовно будови Космосу та місця людини в ньому.



Прочитайте наступний текст, випишіть опорні поняття, занотуйте їх значення

У Давньому світі (приблизно 5-4 тис. до н.е.) завершується формування людських колективів (роди й племена) і відбувається подальша, більш глибока економічна та суспільно-політична диференціація суспільства. Виникають рабовласницькі держави, що отримали назву давніх цивілізацій.

До складу цивілізацій Близького Сходу входять Давній Єгипет, Шумери, Вавилон, Фінікія та Палестина. за типом соціально-політичного устрою вони належать до так званих деспотій, тобто вся повнота влади належала деспоту-царю або фараону. Крім того суспільне життя в таких країнах підпорядковується релігійним нормам. Роль держави зводиться до будівництва зрошувальних систем, зведення монументальних споруд (піраміди, храмові комплекси, палаци), ведення війни.

Давні цивілізації Близького Сходу зробили значний внесок в світове мистецтво. Мистецтво було тісно пов’язане з релігійним культом, відмічене пануванням суворих правил щодо зображення (канон).

Всесвітньо відомими є сьогодні давньоєгипетські піраміди (3200-2400 до н.е.), які втілюють панівну ідею мистецтва того часу – перемогу над таємницею смерті та ствердження у вічності земних володарів. В епоху Нового царства вказана ідея головувала в храмовому будівництві (храмові ансамблі Карнак, Луксор, Абу-Сімбел). Гігантоманією відзначені багато пам’ятників мистецтва тієї доби. Але слід згадати також і про інші твори, що віддзеркалюють більш реалістичні та людяні мотиви (портрет Нефертіті, 14 ст. до н.е.; Дочки Ехнатона: фрагмент розпису палацу в Ахенатоні, 14 ст. до н.е.).

Мистецтво народів півдня Месопотамії зазвичай називають вавилонським мистецтвом. Ця назва поширюється на мистецтво самого Вавилона (2 тис. до н.е.) та на мистецтво шумерів та аккадців (4-3 тис. до н.е.).

Народи Шумеру та Аккад за сприяння своїх нащадків, вавилонян поширили основи своєї науки, літератури уявлення стосовно Всесвіту, релігійні ідеї. Міське будівництво в Месопотамії велося інтенсивно, оскільки міста ставали укріпленнями. Для розташування богів будувалися особливі споруди – зіккурати. Окремі елементи архітектури зіккуратів (арка) можна знайти значно пізніше, в архітектурних спорудах європейських міст.

Політичне значення давніх держав зменшувалося разом із часом, а за допомогою війн нові держави стверджували свою могутність. Починаючи з 1 тис. до н.е. і до 7 ст. до н.е. мистецтво Ассирії прославляло перемоги її володарів (Крилатий бик з палацу Саргана, 8 ст. до н.е.; „Сцени полювання”, „Левиця, що помирає” – рельєфи палацу Ашшурбаніпала, 7 ст. до н.е.)



У ході вивчення наступного тексту випишіть специфічні особливості давньогрецького мистецтва

Знайомство з мистецтвом античного світу зручніше почати з давніх грецьких міфів. Зібрання міфів про Прометея, про пригоди Ясона («Золоте руно»), про Персея й Геракла, Тезея, Едіта й Антігону свідчать про яскравий самобутній характер грецької міфології. Гомерівський епос надав народним сказанням закінченості й стрункості.

Фантастичні образи, пов’язані з уособленням сил природи (Зевс, Посейдон, Гефест, Артеміда, Афіна), збагатились індивідуальними величними рисами, якими скористались драматурги, поети, живописці й скульптори.

У давньогрецьких міфологічних текстах поступово накопичувались дані об’єктивного характеру, застосовувались спроби пояснення світу (Гесіод, поема «Теогонія»). Крім того, міфи містили життєві спостереження за природними явищами й історичні факти (поеми Гомера «Іліада» й «Одіссея»). У межах самої міфології з’являються думки про народження світу, небесних світил, земних стихій.

Безумовно, для того, щоб людство прийшло до постановки таких питань, повинні були пройти віки. У руслі пошуку доказових об’єктивних відповідей на питання світоглядного характеру виникає грецька філософія. Антична філософська література дійшла до нас далеко не повністю: цілий ряд творів античних філософів відомі лише за фрагментами (тексти Геракліта Ефеського, Парменіда, Зенона Егейського, Демокрита, Епікура, деякі діалоги Платона). Тим не менше великі ідеї важливі для нас як приклади роздумів про смисл життя, про цінність знання й неосвіченість, що стає на заваді людині і шкодить державному благу, про людські чесноти й безкорисливу мудрість.

Ідейною основою грецького мистецтва були вироблені грецькою філософією уявлення про Космос, прекрасну гармонійну природу й зіркове небо. Людина – основна структурна одиниця космосу, «міра» його. Тому бачення світу художником, пластичне й скульптурне, визначалось пропорціями людського тіла. Прекрасне тіло, врівноважене й гармонійне, символізує прекрасний Космос. Ці міркування обумовили класичний ідеал грецької скульптури – величну фігуру людини (роботи грецьких скульпторів Мирона, Фідія, Поліклета).

Звертаючись до мистецтва періоду високої класики, до епохи найвищого культурного розквіту Афін, пов’язаної з іменем афінського стратега Перикла (середина V ст. до н.е.), потрібно познайомитись з основними досягненнями архітектури (ансамбль афінського Акрополя), роботами Фідія та його учнів, зразками вазового розпису.

Період грецької класики позначений небувалим розквітом театрального мистецтва, таких його жанрів, як комедія і трагедія. Грецький театр був одним з найулюбленіших масових видовищ, йому надавалось величезне виховне значення. Трагедії Есхіла «Прометей», Софокла «Цар Едіп» і «Антігона», Еврипіда «Андромаха» і «Медея», комедії Аристофана з плином часу набули значення зразкових і визначили розвиток театру епохи Відродження, музичної драми (опери), класичних жанрів театрального мистецтва 17 – 18 століть.

Розквіт мистецтв і увага публіки до нього сприяли розвиткові теорії мистецтва. Протягом класичного й пізньокласичного періодів провідні філософи Греції звертались до дослідження сутності мистецтва, художньої творчості, жанрів і видів мистецтва. Для з’ясування цих питань доцільно звернутися до фрагментів «Поетики» Аристотеля й ознайомитись із визначеннями понять «мистецтво», «вид мистецтва», «жанр мистецтва».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал