Навчальний матеріал Естетика



Сторінка2/7
Дата конвертації01.01.2017
Розмір1.3 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Опрацюйте матеріал з естетики християнського середньовіччя, зробіть висновок стосовно моментів спадковості та моментів відмінностей між естетичними ідеями античних та середньовічних авторів.

Ідеї Космічного Розуму та космічної краси продовжують своє існування в трансформованому вигляді в умовах середньовічної естетики. Космічний Розум античних філософів перетворюється на Розум Божественний, якому, на відміну від людського, притаманна досконалість. Середньовічні філософи-естетики багато попрацювали над тим, щоб пристосувати певні естетичні ідеї античності у нові ідеї християнського вчення.



Аврелій Августин (354-430 роки н. е.) – один із перших християнських філософів. Августин був мислителем, добре освіченим і добре обізнаним в ідеях античних філософів. Відтак Августин вбачав свою культурну місію в переосмисленні античної спадщини у відповідності до нових потреб. Звернемо, наприклад, увагу на одну із головних біблейських ідей – ідею творіння. За християнською міфологією Бог творив світ впродовж шести днів із «ніщо». Антична традиція вважала, що творити, тобто надавати форму можна лише «чомусь», насамперед матерії. Із теоретичного протиріччя між творінням із «ніщо» та творінням на основі «чогось» вийти було важко, майже неможливо. Тим не менш божественний атрибут творіння заперечувати та «обходити» було не можна.

Августин вважав, що божественне творіння – це таки процес надання форми матерії відповідно до законів мистецтва і краси. Тому він часто називає Бога Митцем (artifex) і порівнює його з земним художником. Божественний та земний митці працюють у відповідності до одних правил: закон єдності керує принципами формоутворення. Єдність зумовлює гармонію всіх елементів новостворених речей. Августин вбачав сутність творчості в наданні матерії міри, числа, рівноваги, тобто всього того, що існує в самій божественній істоті. Тому й божественну істоту Августин називає «міра без міри», «число без числа»», «вага без ваги», підкреслюючи тим самим, що Бог містить в собі всі ідеї міри, числа та ваги. У Розумі Творця перебувають всі без винятку ідеї всіх без винятку творчих форм. Своїми міркуваннями стосовно божественного творця Августин порушив важливу для естетики проблему Ідеального (Божественного) Художника, суть якої визначається так. Ідеальний Художник містить в своєму розумі сукупність творчих ідей, задумів, котрі він втілює в художніх творах. Творчість здійснюється на основі розуму за допомогою вольового імпульсу. Вольові зусилля спонукають творчі ідеї до втілення в матеріалі. Мета творчості – це краса і благо. Ці ідеї виникли в Августина як наслідок спостережень за роботою справжніх художників.



Фома Аквінський, також важливий представник епохи християнського середньовіччя, використовував теоретичні розробки Августина і далі розширював естетичну проблематику. У центрі уваги Фоми Аквінського перебували теоретичні питання прекрасного, що опрацьовувались з богословської точки зору. Фома Аквінський вважав, що для визначення прекрасного потрібно три умови: досконалість, пропорція, ясність. Філософ стверджував, що краса є тим, що задовольняє людину в процесі чуттєвого споглядання речей або творів мистецтва. Причиною виникнення почуття задоволення є довершеність форми предмета, пропорціональне співвідношення частин.

В естетичних теоріях християнського Середньовіччя, поряд із традиційними поняттями прекрасного, досконалого, гармонійного, пропорції та міри отримували розробку також і нові естетичні поняття. На основі спостережень за творчою діяльністю митця виникли поняття образу (imago), архетипу, знаку. Пояснимо зміст цих понять, як їх розуміли середньовічні філософи-богослови. Поняття образу за духовним змістом є близьким поняттю «образ Бога». «Образ Бога», в свою чергу, притаманний внутрішньому духовному стану людини, його розуму й інтелекту. Зовнішні ознаки людини (вертикальна хода, краса та цілісність тіла) також вказують на спорідненість з «образом Бога». Образ пов’язаний з архетипом, архетип – джерело образу, між ними існує генетичний зв’язок. Наявністю генетичного зв’язку із архетипом образ відрізняється від знака. Знак має варіативний зміст, який не обов’язково походить від архетипу; образ бере початок від архетипу, тобто має божественне (істинне) походження. Архетип може механічно відбитися в образі (подібно дзеркальному відображенню), а може свідомо створити свій образ.



Прочитайте наступний матеріал. Зробіть висновки щодо значення доби нового часу для перетворення естетики на самостійну наукову дисципліну.

Термін «естетика» ввів у науковий обіг у 1735 році німецький філософ Олександр Готліб Баумгартен (1714-1762). Поняттям «естетика» Баумгартен позначив філософську науку про досконалість чуттєвого пізнання, за допомогою якого людина розуміє і творить прекрасне. Результати чуттєвого пізнання втілюються в образах мистецтва. Використавши вже знайомі нам давньогрецькі поняття ейсетікос, естаномай, естаноме, узагальнивши багатовіковий шлях розвитку естетичної проблематики в структурі філософського знання Г.Баумгартен окреслив поняттям «естетика» самостійну сферу філософського знання. Потреба у виокремленні естетичної проблематики в самостійну наукову галузь викликана ускладненням форм мистецької діяльності в новочасну добу, з одного боку, та накопиченням естетичних знань, з іншого. Відтак потреби теорії і практики мистецької діяльності доби нового часу опосередкували наступний, більш складний етап формування науки естетики. У своїх роботах Баумгартен розглядав естетику як науку, пов’язану із «непевним», чуттєвим пізнанням. Основним засобом здійснення естетичного пізнання є судження смаку, тобто естетична оцінка. Найпростішими з естетичних оцінок є судження стосовно певного предмету на основі власного смаку: «красиво» – «не красиво», «подобається – «не подобається» тощо.

Важливим етапом у розробці питань естетики став період, пов’язаний із розвитком німецької класичної філософії. Безпосередній розробці естетичної проблематики приділили багато уваги німецькі філософи І. Кант, Й. Г. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель.

Еммануїл Кант (1724—1804 р.) був переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство «може бути ідеалом досконалості». Отже, поняття досконалості використовується Кантом як важлива ознака естетично прекрасного, довершеного. Класичним стало визначення Кантом прекрасного як «цілевідповідного без цілі». У даному визначенні підкреслена, по-перше неутилітарна природа краси, а по-друге, творча, ігрова природа мистецтва

Йоган-Готліб Фіхте (1762—1814 р.) у розумінні естетики тяжів до ототожнення предмета естетики з теорією мистецтва. Розглядаючи специфіку мистецтва в порівнянні з наукою і мораллю, він вважав, що саме мистецтво сприяє становленню цілісної людини. Ця думка спрямувала науковий інтерес Й. Г. Фіхте до проблем художньої геніальності.

Особливої уваги заслуговує філософсько-естетична концепція Ф. Шеллінга (1775-1854 р.), автора ґрунтовної праці «Філософія мистецтва». У роботі Шеллінг виходить з ідеалістичного розуміння мистецтва як особливого етапу розвитку абсолютного духу. Крім філософських міркувань праця «Філософія мистецтва» є цінною завдяки детальній розробці кола естетичних категорій, опрацюванню питань видів мистецтва, зокрема поезії, деталізації питань трагедії й комедії як жанрів драматичного мистецтва, аналізу творчості італійського поета і письменника доби Відродження Данте.

Додаткового опрацювання естетична проблематика отримала в теоретичній спадщині Г. Гегеля (1770—1831 р.). У роботі «Лекції з естетики» Г. Гегель вказав, що предметом науки естетики є «царина прекрасного», інакше кажучи, «сфера мистецтва, або, ще точніше, – художня творчість». Г. Гегель увів у визначення предмета естетики поняття прекрасне, котре в його концепції було обмежене сферою мистецтва. Зв’язок естетики виключно з «цариною прекрасного» звужував естетичну проблематику, обмежував її лише мистецтвом. Естетичні проблеми людського життя в концепції Г. Гегеля залишалися поза увагою, що, без сумніву, звужувало предмет і завдання науки естетики. Новочасна доба, зокрема період кінця ХVIII – початку ХІХ століть є періодом, коли естетика із розділу філософського знання перетворюється на самостійну науку із власним предметом, завданнями, категоріальним апаратом, колом специфічних питань, що потребують опрацювання.

Питання для самостійної роботи


  1. Поясніть вплив античної космології на формування естетичних понять.

  2. Поясніть вплив антропологічної проблематики на формування естетичних понять.

  3. Розкрийте значення ідеї прекрасного, як її розумів Платон.

  4. Розкрийте зміст естетичних понять доби християнського середньовіччя.

  5. Укажіть роль німецьких філософів доби нового часу у формування естетики як самостійної науки.


Навчальний матеріал.

Прочитайте і законспектуйте основні положення. Зверніть особливу увагу на пояснення змісту опорних понять

Київська Русь була однією з найбільш культурно розвинених країн середньовічної Європи. Ще до прийняття християнства в Київській Русі існували правові і моральні норми, язичницька релігія та писемність. Подібно до мешканців інших країн, для жителів Київської Русі актуальними були питання сенсу життя, цілей людського існування, історичної долі власного народу. Ці та інші проблеми та засоби їх розв’язання втілювалися в міфах, народній творчості, у звичаях та ритуалах.

Починаючи з Х – ХІ століть роздуми над проблемами культури починають здійснюватися у контексті християнства, християнських цінностей, християнського світогляду. Слід відмітити, що духовні здобутки Київської Русі у той час зазнали значного впливу з боку античності. Своєрідним „провідником” античних ідей для Київської Русі була Візантія. Крім того, Київська Русь підтримувала торгові та економічні зв’язки з народами європейських країн, з країнами Близького Сходу, Кавказу та Закавказзя. Ці обставини також сприяли розширенню культурного досвіду східних слов’ян.

Культурне життя Київської Русі ХІ-ХІІ століть було відмічене, з одного боку, розвитком комплексу мистецтв (архітектури, живопису, літератури, музики), а з іншого, розвитком наукових знань, започаткуванням власної філософської традиції. У той час активно здійснювалися переклади відомих робіт античних філософів (Платона, Аристотеля) та впливових християнських мислителів, засновників християнського вчення та християнської філософії (Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Василія Великого).

У добу ХІ-ХІІ століть складалися писемні твори – географічні описи, літописи, опрацьовувались морально-правові аспекти культури. Особливої популярності набували „Повчання” – твори морально-релігійного спрямування, котрі на прикладах із життя аналізували питання моралі, моральної поведінки, висвітлювали історичні події та суспільні відносини. Подібний твір морально-релігійного спрямування уклав київський князь Володимир Мономах – „Повчання Володимира Мономаха дітям”. У цьому творі підкреслюється значення мирного життя у порівнянні з війною, заперечуються конфлікти у людських та міждержавних стосунках. Автор рішуче виступає проти смертної кари як такої дії, що суперечить нормам християнської моралі.

Відомими мислителями Київської Русі були Іларіон Київський та Данила Заточеник. Іларіон Київський був автором твору „Слово про закон і Благодать”. Відповідно до традицій того часу „Закон” означав Старий Заповіт, а „Благодать” – Новий Заповіт. Концепція Іларіона розглядала культурну історію як таку, у якій реалізується Божественний задум. Тим не менш, у відповідності до богословських традицій, автор висловлював думки стосовно людської свободи, сенсу людського існування, божественної природи князівської влади, необхідності її наслідування. Твори Данила Заточеника містять політичні та життєві поради новгородському князю Ярославу. Данила – прихильник та шанувальник розуму. Автор вважав, що людському розуму підкоряється сила, а мудрість керує долею. Звертаючись до думок античних філософів, до авторитету Святого Письма Данила намагається возвеличити духовність, затвердити цінність мудрої людини.

За даними досліджень, естетичні ідеї в добу Київської Русі формувалися опосередковано, у контексті моральних, правових та релігійних настанов. Досить переконливе уявлення щодо процесу поступового нашарування естетичних уявлень на сферу морально-правових та релігійних роздумів дають нам писемні джерела «Повість минулих літ», «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис», що спираються на більш ранні твори, зокрема на «Ізборник» 1073 року. «Ізборник» цікавий перш за все естетичністю зовнішнього оформлення. Крім зовнішнього оформлення в «Ізборнику» містяться «повчальні» статті, що мають певну естетичну зорієнтованість. У творі досліджується феномен краси через співставлення краси розумового та краси витонченого, тобто краси внутрішньої та краси зовнішньої. Важливо підкреслити, що вже перші спроби осмислення естетичної проблематики, теоретичного оформлення естетичних уявлень спиралися на застосування принципу калокагатії, принципу поєднання краси й моральності. За допомогою цього принципу в писемних джерелах осмислювалася краса людини, що полягала в гармонії розуму і почуттів, зовнішнього і внутрішнього, краси і добра. Дія калогативного принципу чітко прослідковується на різних етапах історичного становлення естетичного комплексу в Україні. На думку української дослідниці Л. Т. Левчук, дію калокагативного принципу можна виявити, по-перше, в естетичних дослідженнях проблем художньої творчості, що створювались у різні часи; по-друге, калокагативністю просякнута суто українська традиція поклоніння герою, герою-воїну, герою-поету та герою-філософу. У цьому сенсі, зазначає Л. Т. Левчук, «реальні історичні особи переживали процес легендаризації, перетворювались на літературно-поетичні образи». Як наслідок, узагальнене етико-естетичне знання впливало на морально-естетичний світ конкретної людини, а автори найбільш впливових, визнаних історичною спільнотою художніх або філософських творів трансформувалися в народній уяві на рівень народних наставників. У різні часи цю функцію могли виконувати Ярослав Мудрий, Петро Могила, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко ... (Цит. по: Л. Т. Левчук. Українська естетика: традиції та сучасний стан. – К. : МАКЛАУТ, 2011. – С. 18-19).

Прочитайте за законспектуйте наступний текст. Зверніть увагу на відкриття в Україні кінця ХVII – початку ХVIII століть низки науково-освітніх закладів, виявіть вплив цих закладів на розвиток української та європейської культури, зробіть наголос на формуванні естетичних ідей в структурі українського наукового та філософського знання.

Наприкінці ХVII та на початку ХVIII століть в Україні створюють низку науково-освітніх закладів, що сприяє, передусім, збільшенню кількості людей, залучених до культурного розвитку. У той час «надзвичайно важливим був сам факт кількісного охоплення освітою і культурою різних верств населення, оскільки кількісний факт врешті-решт трансформується в якісний – формування особистостей, здатних забезпечити Україні безперервний рух в культурному розвитку» (Цит. по: Л. Т. Левчук «Українська естетика: традиції та сучасний стан. – К. : МАКЛАУТ, 2011. – С. 27).

Серед освітньо-наукових закладів, відкритих наприкінці ХVII – у ХVIII століттях слід назвати такі: Львівський університет (1661), колегії (семінарії) у Чернігові (1700) та Харкові (1727). Києво-братська колегія, заснована у 1633 році митрополитом Петром Могилою в Києві у 1701 році була перетворена в Києво-Могилянську академію. Як зазначає український філософ В. Нічик, «протягом усього свого існування Києво-Могилянська академія була основним чинником розвитку освіти, науки, культури не лише в Україні, а й у всьому православному регіоні».

Києво-Могилянська академія від початку створення була відкрита новим тенденціям, притаманним Відродженню та добі європейського Просвітництва. Завдяки науково-освітній діяльності діячів Києво-Могилянської академії наукове та філософське знання в Україні ХVIII століття здійснило крок в напрямку від схоластичної середньовічної до раціоналістичної новочасної культури мислення. Києво-Могилянська академія у своїй науковій та філософській діяльності акумулювала доробок ранніх українських гуманістів, братських шкіл, Острозського освітнього осередку, письменників-полемістів. Науково-освітня діяльність Києво-Могилянської академії знаменувала докорінні зміни в способах осягнення світу і філософствування (Цит. по: В. Нічик. Києво-Могилянська академія і німецька культура. – К., 2001).

Дослідженнями українських істориків сьогодні детально відтворений процес інтеграції українських студентів, випускників Києво-Могилянської академії до європейських університетів. Деякі з них після закінчення університетів повертались до України. Інші залишались там, де вони здобули освіту, ставали викладачами, професорами, деканами, науковцями-дослідниками, брали безпосередню участь в загальноєвропейському процесі розвитку науки, культури, мистецтва. Випускником Болонського університету був український композитор М. Березовський (1745 – 1777). В університеті м. Болонья він вивчав музику під керівництвом професора Болонської музичної академії Дж. Мартіні, неодноразово брав участь у постановці опер. З Україною та Італією пов’язані життя та творчість В. Григоровича-Барського (1701-1747), який, народившись в Україні, отримав освіту в Києво-Могилянській академії, продовжив навчання у Львові та в Італії. Письменник, живописець, мандрівник, В. Григорович-Барський створив 150 малюнків під час подорожей країнами Європи, Азії та Африки. На малюнках В. Григорович-Барський відтворив пейзажі, міста та архітектурні споруди різних країн світу. Крім того В. Григович-Барський брав участь у народних святах, описав італійські маскаради, діалоги та комедії, залишив свої спостереження щодо викладання наук у Римській академії (Цит. по: В. Нічик. Києво-Могилянська академія і німецька культура. – К., 2001). Сьогодні відомі імена багатьох українців, що навчалися в університеті м. Падуя, в Римському університеті, в навчальних закладах Польщі та Німеччини. Постійні зв’язки Києво-Могилянській академії з навчальними закладами європейських країн сприяли інтелектуальному збагаченню молоді й опосередковано впливали на розвиток культури мислення. Усі ці обставини вплинули на рівень зацікавленості мистецтвом з боку студентської молоді, опосередкували увагу до художньої творчості, до естетичних ідей.

Безпосередній вплив на теоретичне оформлення естетичних понять, на розвиток естетичного знання в Україні ХVIII ст. здійснили шкільні курси риторики та поетики. Риторика є наукою й мистецтвом красномовства, що сформувалася ще в давньогрецькій культурі й продовжувала існувати в добу середньовіччя та Відродження. Крім того в основу викладання курсів риторики була покладена робота давньогрецького філософа Аристотеля «Риторика». Саме на традиції греко-римської античності спиралися викладачі риторики у ХVIII столітті. Поетика була досить складною наукою, в якому поєднувалося поетичне мистецтво з правилами поетичної творчості. Відтак у змісті даного курсу приділялася увага питанням походження поезії, її художнім можливостям, котрі визначалися, з одного боку, принципами наслідування, а з іншого, творчою фантазією автора. Під час викладання поетики використовувалося поняття «стиль». Залучення цього поняття давало можливість порушувати певну проблематику, відмічену естетичною спрямованістю. Йдеться, зокрема, про питання родів і видів поезії, специфіку епічних та комічних творів, специфіку індивідуальної творчої обдарованості поета тощо.

У контексті наукових пошуків і естетичних надбань викладачів Києво-Могилянській академії заслуговує на увагу постать Феофана Прокоповича (1677-1736), вихованця й ректора цього закладу. Серед естетичної проблематики, представленої в курсах риторики й поетики Ф. Прокоповича виокремлено проблему краси. Красу науковець розглядав, по-перше, як красу людини, втілену в гармонії духа й тіла; по-друге, краса залучалась до аналізу природи та побуту.

З ХVIII століттям пов’язана діяльність Г. Сковороди (1722 – 1794). Естетичні погляди Г. Сковороди формувалися на основі літературознавчих, етичних та філософських ідей. Крім того у спадщині Г. Сковороди чітко прослідковується його зацікавленість питаннями художньої творчості. Теоретичні міркування Г. Сковороди опосередковані ідеєю створення «філософії сердця», однією зі складових якої є естетико-художнє пізнання світу. У своїх ідеях Г. Сковорода спирається на Платона, Аристотеля, звертається до праць візантійських богословів. Тим не менш теоретичний доробок Г. Сковороди не слід вважати простим копіюванням. Оригінальність мислення Г. Сковороди виявляється в його прагненні поєднати філософію з поезією. У своїх роздумах про щастя Г. Сковорода пише про «справжнє життя», відмічене знанням того, що складає істинне щастя і де його знайти». Г. Сковорода аналізує почуття людини, намагається виявити ті духовні стани, що допомагають досягти гармонії світовідчуття. Серед морально-етичних станів його цікавлять щастя, зло й невіра. Читачі робіт Г. Сковороди постійно стикаються із намаганням філософа найти калокагативні ситуації, поєднати естетичні й етичні принципи. Калокагативність світобачення, яка простежувалася в умовах формування естетичних ідей доби Київської Русі, отримує подальший розвиток в творчості Г. Сковороди. Підхід до питань краси у Г. Сковороди досить широкий. Він показує красу як життєво-побутове явище, як феномен природи, що «благолєпнєє сонця», і, нарешті розглядає красу як божественне явище, ідеал. На тлі динаміки уявлень щодо краси Г. Сковорода використовує суміжні поняття «пафос» «насолода», «нетлінність» тощо. Теоретичне розшарування феномену краси відбивається в поезії. Міркування філософа щодо краси, щастя й добра узагальнюється в поняття «сродної праці». Феномен «сродної праці» мислиться Г. Сковородою як основа «морального і прекрасного життя, джерело свободи, радості, задоволення, праці і насолоди». (Цит. по: Л. Т. Левчук «Українська естетика: традиції та сучасний стан. – К. : МАКЛАУТ, 2011. – С. 35-47).



Прочитайте наступний матеріал. Зробіть письмовий аналіз стану української естетичної думки ХІХ століття. Зверніть увагу на своєрідність моделі української естетики ХІХ століття.

У ХІХ століття мистецтво Україні демонструє потужні творчі здобутки. У цей період мистецтво, мистецтвознавство плідно співпрацюють з естетикою завдяки діяльності видатних українських письменників, живописців, діячів театру. Аналіз української естетики ХІХ століття вказує на відсутність усталених зв’язків з представниками європейської естетичної думки. Ці обставини спричинили подвійний вплив на модель української естетики ХІХ століття. Українська естетика в цей час, по-перше, на власний розсуд відпрацьовувала складні проблеми естетичного комплексу, що було позитивним явищем, оскільки в умовах вимушеної ізоляції від європейських наукових розвідок українські естетики спромоглися зберегти свою своєрідність, зокрема орієнтацію на принципи калокагатії. З іншого ж боку, відсутність контактів з європейськими теоретичними напрацюваннями спричинила орієнтацію українських естетиків ХІХ століття не стільки на розвиток теорії, скільки на порушення соціальних проблем у складі естетичних теорій.

На початку ХІХ століття в Харкові завдяки відкриттю університету склався цікавий колектив вчених, що доклали чимало зусиль для розробки естетичних проблем. У цьому плані слід назвати ім’я І. Рижського, першого ректора Харківського університету. Він викладав естетику, був автором теоретичних робіт з естетики та літературознавства. Харківські вчені активно залучали до розробки естетичних ідей досвід французької естетичної школи. У полі зору науковців Харківського університету поставали такі питання теорії естетики, як питання прекрасного, спроби теоретичного осмислення синтезу мистецтв, визначення поняття «вид мистецтва». Як суміжні з естетикою вивчалися мовознавчі та літературознавчі питання естетико-художньої виразності української мови, проблема своєрідності української мови та її можливості щодо перекладу європейських поетичних творів, з’ясовувалася роль жанру байки в українській культурі.

«Поступове утвердження естетики як науки та усвідомлення її значення в розвитку національної культури було властиве для різних регіонів України в першій половині ХІХ століття», – пише Л. Т. Левчук. Слід відмітити, що крім літератури, монументального мистецтва й живопису в другій половині ХІХ століття почався активний розвиток театрального мистецтва. У містах Києві, Полтаві, Харкові, Одесі виникли театральні трупи, почали виходити друком драматичні твори, написані українськими авторами.

Особливого значення в ХІХ столітті набувають ідеї Т. Г. Шевченка. Поет не залишив теоретичних праць з естетики, тим не менш аналіз його поетичної творчості свідчить про те, що Т. Г. Шевченка цікавила низка проблем, безпосередньо пов’язаних з естетичним комплексом. Йдеться про специфіку прекрасного, психологію творчого процесу, соціальну спрямованість мистецтва.

Початок 60-х років ХІХ століття виявився драматичним періодом розвитку української культури. Набирає обертів практика жорсткого переслідування національних культур, у тому числі й української. У 1863 році виходить циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону вживання української мови; у 1876 році імператор Олександр ІІ видає Ємський указ. Що забороняє вивчення української мови в школах, друкування творів і перекладів на українській мові. У цих складних умовах інтелігенція продовжувала роботу зі ствердження української національної культури. Зв’язок історико-культурної й естетичної проблематики виявився в роботах М. Костомарова, українського письменника, історика, фольклориста й літературного критика (1817-1885). Естетичні погляди М. Костомарова спирались на ідеї німецьких романтиків. Утім, усупереч характерному для німецької естетики наголосу на професійному мистецтві як «царині прекрасного». М. Костомаров зосередив увагу на фольклорі. Естетичні погляди М. Костомарова виразно характеризує його гасло: «пісня – це істина».

Паралельно з діяльністю М. Костомарова розгорталася діяльність П. Куліша, історика, письменника, етнографа (1819-1897). П. Куліш поділяв естетичні погляди німецьких філософів, наголошував на значенні естетичної спадщини Шеллінга та Гегеля. Теоретична позиція П. Куліша засновувалася на ідеї національної замкнутості України. Відповідно до даної ідеї П. Куліш вважав, що Україна повинна не стільки опікуватися майбутнім, скільки зберігати минуле. Саме цінності минулого, наголошував П. Куліш, забезпечать моральність нації, самобутність її мистецтва. Краса, істина, добро в інтерпретації П. Куліша є застиглими формами, що мають бути засвоєними народом.

Значної підтримки українській естетиці другої половини ХІХ століття надала художня практика. Упродовж кількох десятиліть Україна збагатилася творчими досягненнями письменників Марка Вовчка, Леоніда Глібова, Степана Руданського, Івана Нечуй-Левицького. Літературний процес дозволив чіткіше усвідомити роль мистецтва в соціально-політичному житті суспільства, наголосити на просвітницькій та художньо-естетичній функції мистецтва, звернути увагу на виховний вплив мистецтва на маси. Поряд із літературою в другій половині ХІХ століття активно заявили про себе театральне мистецтво, музичне мистецтво та образотворче мистецтво.



Прочитайте і законспектуйте наступний матеріал. Проаналізуйте діяльність київської естетичної школи 2000-2010 років, визначте актуальні напрямки естетичних досліджень останніх років.

Аналіз естетичних досягнень київських науковців 2000-2010 років показує їх своєрідність та міждисциплінарність. Суто естетичні проблеми, пов’язані з дослідженнями художньої творчості, вивчення естетичного досвіду об’єднується з культурологічними, антропологічними, літературознавчими пошуками. Дослідження в галузі теорії та історії художньої культури, естетичний аналіз художньої творчості, особистості митця здійснювали Володимир Мазепа, Віктор Малахов, Лариса Левчук, Мирослав Попович, Катерина Шудря.



У дослідженнях українських естетиків 2000-2010 років чітко прослідковується інтерес до історії української та зарубіжної культури. Продуктивним для подальшого розвитку естетики є звернення українських науковців до історико-естетичного аналізу краси, здійснення естетичного аналізу сучасної мистецької практики, дослідження досвіду українського мистецтва ХХ століття, зокрема творчості Л. Курбаса та К. Муратової. Не менш активним є використання біографічного методу в контексті естетичних досліджень. Це дало змогу проаналізувати творчість найвідоміших представників культури і мистецтва ХХ століття П. Флоренськго, Т. Манна. В. Кандинського, К. Штокгаузена. У роботах київських естетиків широко представлений аналіз західноєвропейських та американських естетичних концепцій, об’єктом аналізу стають естетичні концепції сучасного мистецтва постмодернізму (наукові роботи Т. Гуменюк). Сучасні дослідження київської естетичної школи продовжують роботу над проблематикою, закладеною на початку 2000-х років, а саме: виявлення наукового потенціалу біографічного методу в естетиці, історична реконструкція теоретичного доробку європейської естетики, вивчення міжпредметних зв’язків естетики з етикою, культурологією, філософською антропологією, психологією та мистецтвознавством.


Питання для самоконтролю

  1. Проаналізуйте естетичні ідеї доби Київської Русі, акцентуйте зв’язок етичних та естетичних уявлень в змісті писемних творів.

  2. Розкрийте значення принципу калокагатії для формування естетичних ідей в Україні ХУШ століття.

  3. Назвіть освітньо-наукові центри в Україні ХVIII століття. Які навчальні предмети сприяли розробці естетичної проблематики?

  4. Дайте характеристику естетичної моделі в Україні ХІХ століття. Яка проблематика стає провідною для естетико-мистецтвознавчих пошуків в Україні другої половини ХІХ століття?

  5. Визначте напрямки наукових естетичних пошуків представників київської естетичної школи 2000-2010 років.


Навчальний матеріал.

Прочитайте і законспектуйте основні положення. Підкресліть зміст опорних понять. Зверніть особливу увагу на розробку питань естетичного в структурі естетики ХХ століття, на дискусії, пов’язані з визначенням змісту естетичного як метакатегорії естетики.

Естетичне – метакатегорія естетики ХХ – ХХІ століть. За допомогою категорії естетичне в сучасному теоретичному знанні визначається предмет естетики як науки, усвідомлюється системна єдність похідних естетичних категорій прекрасного, піднесеного, потворного, трагічного, комічного та ін. Теоретичне оформлення естетичного як метакатегорії відбулось тільки в ХХ столітті, хоча само поняття естетичного активно використовувалось в класичній естетиці ХVШ-ХІХ століть для визначення суб’єкт-об’єктних відносин, для аналізу мистецтва, для позначення специфічного виміру людської свідомості, а саме естетичної свідомості.

У наш час теоретичний узагальнений зміст категорії естетичне пов’язується з особливою сферою суб’єкт-об’єктних відносин, коли ставлення суб’єкта до об’єкта супроводжується почуттям безкорисного, незацікавленого задоволення. Подібне визначення естетичного є доволі дискусійним, оскільки деякі науковці на початку ХХ століття схилялись до ототожнення естетичного з естетизмом та гедонізмом. Що слід розуміти під поняттями естетизму та гедонізму?



Естетизм – особливий тип світогляду, заснований на визнання естетичного (художнього) досвіду вищою цінністю культурного життя та справжньою істиною буття.

Гедонізм – переживання щастя, насолоди. З давніх часів, починаючи від доби античності існували етичні вчення, що пов’язували вищий сенс людського буття з прагненням щастя та отримання насолоди. Подібні вчення в етиці отримали назву гедоністичніх. У ХІХ столітті гедонізм стали пов’язувати з естетизмом, оскільки вважалося, що тільки через спілкування з мистецтвом людина спроможна пережити справжнє щастя та насолоду.

Ототожнення естетичного з естетизмом та гедонізмом надавало естетичному негативного відтінку, обмежувало функції естетичної теорії сферою мистецтва. Тим не менш у середині ХХ століття естетичне позбулося негативного забарвлення і закріпилося в його позитивному сенсі. Упродовж ХХ століття різні естетики по-різному використовували поняття естетичного. Для визначення предмету естетики поняття використовували О. Ф. Лосев, Д. Лукач, Г. Гадамер, Г. Маркузе та ін. У інших випадках естетичне використовувалося як синонім естетичної свідомості (Г. Гадамер); Г, Маркузе вбачав в естетичному спосіб життя суспільства майбутнього; М. Дюфрен пов’язував естетичне з естетичним досвідом.

Однією з причин поширення категорії естетичне в науці ХХ – ХХІ століть стала девальвація (знецінення) категорії прекрасного. Нагадаємо, що в класичній естетиці категорія прекрасного слугувала для визначення предмету естетичної науки. Панування в мистецтві ХХ – ХХІ століть авангардних, модерністських та постмодерністських рухів зробило проблемним використання поняття прекрасного як визначального щодо мистецтва. Науковці дійшли згоди в тому, що в сучасній художній культурі місце прекрасного як духовної цінності посіли так звані «шок-цінності». Йдеться про новизну, незвичність, інтенсивність як виміри мистецтва ХХ – ХХІ століть. Поряд із феноменами прекрасного в сучасному мистецтві співіснують феномени абсурдного, потворного, болісного, жорстокого, низького, політичного, жахливого, шокуючого та ін. Зрозумілим є те, що естетика, якщо вона претендує на роль метатеорії мистецтва, має створити якусь більш узагальнену й абстрактну категорію для позначення свого предмету. Такою категорією стала категорія естетичного. За допомогою категорії естетичне в сучасній естетиці позначається специфічний духовний (або естетичний) досвід, сутність якого зводиться до системи неутилітарних (безкорисливих) стосунків суб’єкта з об’єктом. Наслідком таких стосунків для людини є стан духовної насолоди (катарсис). Зазначеному досвіду властивий виключно духовний характер, він (досвід) передбачає споглядання об’єкта, розташованого назовні. Інші естетичні категорії є модифікаціями естетичного. Йдеться, насамперед про категорії піднесеного, прекрасного, потворного, трагічного, комічного. Більш детально ці категорії будуть розглянуті в наступній лекції.

Прочитайте і законспектуйте наступний матеріал. Зверніть увагу на форми реалізації естетичного в житті та в культурі. Підкресліть визначення феноменів естетичного досвіду, естетичної свідомості, естетичної культури.

Для конкретизації змісту естетичного як метакатегорії естетики ХХ – ХХІ століть доцільно зупинитися на формах реалізації естетичного в житті та в культурі, розглянути феномени естетичного досвіду, естетичної свідомості, естетичної культури.

Уся сфера культурного життя людини просякнута естетичними інтуїціями. Найбільш концентровано естетичні відносини зосереджені в мистецтві, де естетичне функціонує на рівні художнього: художньої діяльності, художнього мислення, художньої форми. Мистецтво в цьому сенсі є діяльністю, безпосередньо спрямованою на створення естетичного. Мистецтво – головний, але не єдиний виразник естетичного в житті і в культурі. Можна вказати на гру як на діяльність, тісно пов’язану з естетичним. Подібно до мистецтва, справжня ігрова діяльність позбавлена користі і надає учасникам почуття духовної насолоди. Безумовно, гру не слід повністю ототожнювати з естетичним. Важливими компонентами гри є змагання, суперництво, азарт, бажання перемоги за будь-яких обставин.

Носієм естетичної виразності став сучасний інформаційний простір. Художні образи та символи активно використовують сучасні засоби масової інформації; мистецькою символікою просякнутий Інтернет-простір; емоційно-образна мова мистецтва використовується в Інтернет-спілкуванні, в анімаційних технологіях, в навчанні, в індустрії моди, в спорті, у виробництві реклами, в культурно-розважальній діяльності, в буденному житті.

Своєрідними формами реалізації естетичного є естетичний досвід, естетична свідомість та естетична культура.

Естетичний досвід – сукупність неутилітарних, інтуїтивно-діяльнісних відносин суб’єкта щодо реальності, яким притаманна споглядальність, ігровий, зображально-виражальний характер.

Естетична свідомість – духовна складова естетичного досвіду.

Початок формування естетичного досвіду пов’язаний з давніми формами життєдіяльності, до складу яких входили магічні культи, обряди, прадавня мистецька діяльність, міфотворчість тощо. На ранніх культурних стадіях до складу естетичного досвіду входила слабо розвинута, інтуїтивна естетична оцінка. В основі давніх інтуїтивних естетичних оцінок були покладені також слабо розвинуті, майже недиференційовані почуття задоволення або незадоволення. За часів давніх цивілізацій Сходу та в античній Греції почалося осмислення складових естетичного досвіду, формування естетичної свідомості на основі теоретичного оформлення питань краси, гармонії, порядку тощо в структурі філософсько-космологічного мислення.

До складу естетичної культури входять численні суспільні інститути, практики, форми поведінки, світовідчуття, твори, що стосуються реалізації естетичного досвіду людства, або певного етапу його (естетичного досвід) розвитку. Найбільш повній реалізації естетичний досвід підлягає в художній культурі, тим не менш виміри естетичного досвіду охоплюють практично всю сферу життєдіяльності людини.

Прочитайте наступний матеріал, випишіть визначення катарсису. Зробіть висновок стосовно історичної мінливості теоретичного змісту поняття катарсис.

В естетиці ХХ – ХХІ століть катарсис є категорією, що має безпосереднє відношення до естетичного, до форм реалізації естетичного досвіду. Поняття катарсис походить від грецького «katharsis» - очищення. Катарсис вказує на вищий або оптимальний духовно-емоційний результат естетичного сприйняття, акцентує естетичний вплив мистецтва на людину. Поняття катарсису до мистецтва застосував, як ми пам’ятаємо, Аристотель. У роботі «Поетика» філософ показав катарсичний (духовно-емоційний) вплив трагедії на глядачів, розглянув трагедію як своєрідне наслідування, яке «за допомогою страху та співчуття здійснює очищення подібних афектів». Неповнота та загадковість цього формулювання спонукали до численних коментарів поняття катарсису. Упродовж ХVІ – ХХ століть одні науковці-естетики розуміли катарсис як очищення від надмірних афектів, інші вважали, що катарсис вказує на повне позбавлення від почуттів.

В естетиці Відродження катарсис пов’язували з отриманням насолоди від спілкування з мистецтвом; у Новий час теоретики класицистичного мистецтва у відповідності до раціоналістичного підходу до мистецтва вважали, що людина має стримувати бурхливі почуття як такі, що ведуть до нещастя; реформатор театрального мистецтва ХVIII ст. Лессінг (Німеччина) наполягав на тому, що яскраві переживання мають стимулювати соціальну активність людини: німецький філософ і поет Гете розумів катарсис як відновлення втраченої гармонії фізичних і духовних сил людини. Відомий австрійський психіатр З. Фрейд на початку ХХ століття розумів катарсис як один з методів психотерапії, націлений на вивільнення пригнічених почуттів; німецький драматург першої половини ХХ століття Бертольд Брехт створив власну теорію драми і визначив катарсис як певну дію, що потрясає людські почуття і тим самим сприяє позитивному перетворенню людини.

В естетиці ХХ століття катарсис визнаний загальною естетичною категорією, багатьма дослідниками зроблений наголос на позитивному соціально-моральному значенні катарсису. Мистецтво здатне відтворити найбільш суттєві, гострі життєві ситуації, тому катарсис як сильне естетичне переживання здатен морально врегулювати людське життя. У катарсисі виражається сутність естетичного досвіду як досвіду насамперед духовного, відтак катарсис сприяє налагодженню діалогу людини з вищими духовними цінностями.



Прочитайте наступний матеріал. Зробіть письмовий висновок щодо значення феномену смаку для реалізації естетичного досвіду в житті людини.

Для реалізації естетичного досвіду, для налагодження гармонійних стосунків з оточуючим світом людина має володіти певною здатністю. Це відчували вже давні мислителі, тим не менш назва для такої здатності виникла лише у ХVII столітті, коли була обрана категорія смаку. Чому саме смак? Логіка міркувань при обранні поняття смаку була такою. Подібно до того, як за допомогою смаку як фізіологічної здатності людина розрізняє солодке, солене та ін., за допомогою смаку як духовного почуття людина має виявляти прекрасне в мистецтві, розрізняти піднесене й низьке, відділяти високий рівень художнього в мистецтві від недосконалого, потворного тощо. В естетичному сенсі поняття смаку вперше використав іспанський мислитель ХVII ст. Бальтазар Грасіан, позначивши тим самим здатність людського розуму на осягнення прекрасного в мистецтві. Смак розглядався ним як здатність, що властива людині від народження і подібна інтелекту. Якщо інтелект націлений на пошуки істини, то смак керується пошуками краси речей. У ХVIII столітті смак розглядався як критерій художньої обізнаності, ознака вихованості та духовного аристократизму. Навколо питань смаку точилися дискусії, на теми смаку створювалися спеціальні трактати. Дослідники дійшли згоди, що смак допомагає створювати твори мистецтва і правильно їх оцінювати.

Підсумок дискусіям навколо питань смаку підвів французький філософ Вольтер. У статті «Смак» (1757 р.), написаній ним для його знаменитого «Портативного філософського словника», Вольтер зазначив: «Смак – чуття, дар розрізняти властивості страв, опосередкував метафору, в якій словом «смак» позначається чуттєвість стосовно прекрасного й потворного; художній смак передує роздумам, цінує добре, не схвалює погане» (Цит. по: Вольтер. Эстетика. Статьи. Письма. Предисловия и рассуждения. – М. : Искусство, 1974. – С. 267-268). На думку Вольтера, високий художній смак частково притаманний людині від народження, а частково підлягає вихованню. Смак можна виховувати за допомогою спілкування з прекрасним у природі та прекрасним у мистецтві. Викривлений смак виявляється в схильності людини до сюжетів, що обурюють освічений розум, у виборі всього претензійного, манірного замість простого й благородного. Викривлений смак є хворобою духу. Справжнім, «тонким» смаком, вважає Вольтер, володіє незначна частка цінителів мистецтва, що свідомо виховували свій смак; основна ж маса людей, насамперед тих, що займаються виробництвом, торгівлею, фінансами та ін. позбавлені смаку. У людей, що працюють, просто бракує часу для виховання смаку. Вольтер вважає недостойним людського духу такий стан речей, коли справжнім смаком володіють лише багаті та бездіяльні люди.

В естетичній концепції І. Канта (ХVIII ст.) смак розглянутий як суб’єктивна здатність, яку неможливо описати за допомогою понять, але яка притаманна всім людям, спирається на загальні людські якості. Смак, за Кантом, є здатність оцінювати предмет на основі почуття задоволення або незадоволення, вільного від будь-якої зацікавленості.

У ХХ столітті питання смаку вивчали представники соціологічної естетики, що намагалися вивчити масові смаки та смаки представників окремих верств населення. Метою наукових пошуків була проблема формування смаків користувачів, окремих груп населення. В кінці ХХ та на початку ХХІ століття проблема смаку в естетиці відійшла на другий план, поступившись місцем проблемам колективного безсвідомого. Тим не менш смак є людською здатністю, почуттям, що сприяє налагодженню спілкування з мистецтвом, встановленню гармонії з оточуючим світом, з іншими людьми. Відтак теоретичне вивчення проблем людського смаку, особливо проблем виховання смаку, проблем естетико-педагогічного впливу на формування смаків зберігають своє значення в наш час.
Питання для самоконтролю


  1. Розкрийте значення естетичного як метакатегорії сучасної естетики.

  2. Поясність причини знецінення категорії прекрасного в естетиці ХХ – ХХІ століть.

  3. Укажіть форми реалізації естетичного в культурі ХХ – ХХІ століть.

  4. Поясніть теоретичний зміст поняття естетичного досвіду.

  5. Розкрийте значення понять катарсис та смак для сучасного стану естетичної культури.

Навчальний матеріал

Уважно прочитайте та законспектуйте наступний текст. Випишіть теоретичні визначення прекрасного та піднесеного, зверніть увагу на історичну мінливість теоретичного змісту понять прекрасного та піднесеного.

У давній філософії поняття краси, прекрасного використовувались як синоніми в контексті космології, метафізики, богослов’я. Поняття прекрасного слугувало для оцінки широкого кола явищ, поняття краси використовувалося для позначення досконалості. Історичні витоки формування уявлень щодо прекрасного містяться в давньоєгипетській культурі. У давніх текстах прекрасне є характеристикою богів, людей, речей. Стосовно людини більш цінується фізична краса.

В античній Греції прекрасному притаманний загальний оціночний характер. Поняття краси співвідноситься з поняттям космосу. Давнє поняття космос позначає не тільки навколоземний простір, але й порядок, лад, гармонію. Давній філософ Геракліт вказує на «прекрасний космос» та на його виміри: гармонію, порядок, симетрію, що базуються на зіткненні протилежностей. Сократ першим із філософів порушив проблему прекрасного як проблему людської свідомості, людського розуму. Із Сократом пов’язують введення до наукового обігу поняття калокагатії, прекрасно-доброго як пограничного між етикою та естетикою. Калокагатія в Давній Греції вказувала на тип ідеальної людини, із властивою їй гармонією фізичних і розумових сил. Калокагатія у Сократа містилася поряд із мудрістю, справедливістю, обіймала весь комплекс людських моральних чеснот, пов’язаних з естетичною чуттєвістю. Давньогрецьке поняття прекрасного, таким чином, не обмежувалося сферою естетичного, а поширювалось на сферу етичного. Для Платона прекрасне функціонує на рівні моральної ідеї, що нагадує людській душі про існування ідеального світу. Прекрасне, згідно з ученням Платона, спрямовує людину на шлях досконалості.

Античні вчення про красу та прекрасне вплинули на естетичні ідеї християнського середньовіччя. Середньовічна естетика, спираючись на ідею божественного творіння світу із «ніщо», стверджувала ідеальну красу світу та красу людини, хоча до чуттєвої краси ставилася обережно. Чуттєва краса, на думку середньовічних філософів, відволікала людину від пошуків справжньої краси, духовної. Компонентами краси в середньовіччі вважалися форма, число (ритм), порядок, рівновага, контраст. Провідним принципом краси була єдність. Краса людини полягала в єдності фізичного і духовного. Утім відсутність фізичної краси не заважала людині бути залученою до духовної краси. Головною метою мистецтва було створення краси.

У ХVIII столітті разом із формуванням естетики як науки прекрасне (краса) розглядалося як предмет естетики і головної естетичної категорії. У ХІХ столітті естетика вважалася наукою про красу, або філософією прекрасного, яке найбільш повно реалізується в мистецтві. Російський науковець, літературний критик М. Чернишевський всупереч такому підходу намагався пов’язати прекрасне з життям. «Прекрасним є те, в чому ми бачимо життя таким, яким воно має бути згідно з нашими уявленнями», – зазначав М. Чернишевський.

У ХХ столітті здійснювалися спроби щодо пошуків об’єктивніх законів красоти на основі математики, але життя довело безперспективність таких пошуків. Багатовікова практика пошуків «законів краси» свідчить про те, що краса естетичного об’єкта є остаточно невербалізованим відзеркаленням історично сформованих духовних закономірностей людського життя, природного універсуму. Цим дійсна краса відрізняється від поверхневої «красивості», що спирається на окремі характеристики об’єкта, на моду, на мінливі суб’єктивні смаки. Краса об’єкта є необхідною умовою реалізації естетичного в модусі прекрасного. Сприйняття прекрасного залежить також від самої людини, від її суб’єктивного естетичного смаку, від її вихованості, освіченості, від її налаштованості на сприйняття прекрасного.

Поняттям піднесеного позначається досить рідкісна (принаймні в наш час) модифікація естетичного, яка важко піддається опису. Піднесене вказує на таку духовну взаємодію людини з оточуючим світом, внаслідок якої людина переживає складні відчуття захоплення, милування й одночасно священного страху щодо об’єкта, котрий перевищує людські можливості його сприйняття. Історично поняття піднесеного виникло в грецькій античності у зв’язку з поняттям ентузіазму, божественного надхнення, притаманного поетам, провидцям. У риториці піднесене вказувало на стиль мовлення, високий за змістом й одночасно стриманий. У християнській естетиці питання піднесеного не розглядалися як самостійні, але піднесеною духовністю були просякнуті всі складові релігійної культури. Піднесене сягало свого апогею в християнському мистецтві, в храмовій архітектурі, в музиці, в богослужінні. У демократичній естетиці ХІХ століття піднесене втрачає свій духовно-релігійний зміст. Внаслідок цього одні естетики взагалі виключали піднесене зі складу естетичних категорій, інші розглядали піднесене з точки зору природної величі та сили. У ХХ столітті інтерес до питань піднесеного посилюється. Піднесене розглядається як велич людського духу в порівнянні з природними силами. Прочитайте та законспектуйте наступний текст. Зверніть увагу на форми реалізації потворного в мистецтві різних часів та напрямків. Підкресліть посилення інтересу до потворного в мистецькій практиці ХХ століття.

Категорія потворного виникла в естетиці як опозиція прекрасному. Потворне позначає ту сферу незацікавлених суб’єкт-об’єктних відносин, що супроводжуються почуттям незадоволення. На відміну від естетичних категорій прекрасного та піднесеного потворному притаманний складний, опосередкований характер. Потворне визначається в стосунках з іншими категоріями, як їх діалектичне скасування. Історично в естетиці вивчалися питання потворного в житті та в мистецтві.

В естетичних ідеях в Давній Греції було відмічено, що потворне як антипод прекрасного виявляється в усіх сферах життя (руйнування речей, об’єктів), в людині (хвороби, смерть), в моралі (аморальні вчинки), в державному керівництві (обман, корупція, несправедливі суди). Потворне в Давній Греції оцінювалось негативно, як антицінність, що суперечить традиційним цінностям порядку, досконалості, моралі. Потворне в мистецтві не викликає реального страждання, тому потворне, будучи зображеним у творі мистецтва, здатне викликати почуття задоволення завдяки майстерності митця.

Християнська естетика високо цінила красу оточуючого світу та красу людини. Потворне в людині розглядалося як наслідок гріхопадіння. Утім, згідно з християнською доктриною потворна зовнішність людини здатна поєднуватися з внутрішньою духовною красою. На даній основі сформувалася естетика аскетизму християнського чернецтва. Згідно з естетикою аскетизму феномени потворного в людській зовнішності є символами аскетичного подвигу, християнської мужності та стійкості.

У класичній естетиці ХVIII – ХІХ століть потворному приділялося небагато уваги. Г. Лессінг в роботі «Лаокоон» (1766) зазначав, що потворне слід зображувати в поезії й уникати зображення потворного в образотворчому мистецтві. Пізніше науковці-естетики дійшли висновку, що майстерне зображення потворного в мистецтві, по суті, перетворює потворне в прекрасне. Митці романтичного спрямування пов’язували потворне з образами казкової фантастики. Митці реалістичного напрямку пов’язували потворне з соціальним злом, розглядали потворне як аморальне.

Потворне посіло більш значуще місце в мистецтві ХХ століття. Образи потворного властиві мистецтву сюрреалізму, театру абсурду І половини ХХ століття, де потворне зображувалося в більш-менш естетизованому вигляді. Зображуючи потворне, митці-сюрреалісти та діячі театру абсурду намагалися викликати в людях почуття соціального протесту. Існує й інший підхід до зображення потворного в мистецтві ХХ століття. У масовому мистецтві ІІ половини ХХ століття потворне зображується через підкреслену натуральність, агресивність, через відтворення жорстоких акцій, спрямованих на збудження негативних емоцій страху, жаху. Метою такого зображення потворного в масовому мистецтві ІІ половини ХХ століття є намагання занурити глядача в шоковий стан. Таке зображення потворного можна спостерігати в численних кінематографічних сценах насилля, вбивства. вампиризму в фільмах жахів, у фільмах-трилерах, детективах, у деяких майстрів боді-арту тощо.



Прочитайте і законспектуйте наступний матеріал. Проаналізуйте специфіку проявів трагічного і комічного в житті та в мистецтві. Зверніть увагу на історичний розвиток жанрів драматичного мистецтва, трагедії й комедії.

Однією з традиційних категорій естетики є трагічне. Стосовно цієї категорії слід зробити таке застереження. Трагічне як естетична категорія притаманна тільки мистецтву, на відміну від прекрасного, піднесеного, комічного. Ці категорії володіють своїм предметом як в житті, так і в мистецтві. Трагічне в житті не стосується мистецтва, оскільки спостерігання трагічних подій в житті (катастрофи, людські жертви тощо) не супроводжується ніякими позитивними почуттями. Трагічне в житті слід позначити як екзистенціальний досвід, тому трагічне в житті частіше визначається поняттям «трагізм». Російський філософ М. Бердяєв пов’язував трагізм життя з глибокою невідповідністю між духовністю людини та емпіричною дійсністю. Трагізм в «чистому» вигляді, не опрацьований мистецтвом, не може вважатися предметом естетики.

В історії естетики категорія трагічного формувалася на основі спостережень за одним із провідних жанрів драматичного мистецтва, трагедією. Сутність трагічного в мистецтві міститься в зображенні раптових страждань і загибелі героя. Загибель героя в трагедії є наслідком його власних, неусвідомлених вчинків або вини, що виникає внаслідок дії могутніх сил (доля, рок). Герой трагедії намагається боротися з цими могутніми силами, постає проти долі, але гине. Загибель героя трагедії символізує стан внутрішньої свободи людини по відношенню до могутніх сил, що перевищують людську силу. Глядачі (читачі) трагедії співчувають герою, в кінці трагічного дійства переживають катарсис, почуття естетичної насолоди. Питання катарсису в його естетичному розумінні були порушені Аристотелем на матеріалі аналізу античної трагедії. Трагедія розглядалась Аристотелем як вищий за духовним змістом жанр поетичного мистецтва. Як на класичний взірець трагедії Аристотель вказує на твір давньогрецького драматурга Софокла «Едіп». У розумінні трагічного класична європейська естетики була близькою до ідей Аристотеля. Класична німецька естетика розглядала трагічний конфлікт як протиріччя свободи і необхідності. Г. Гегель вбачав суть трагічного конфлікту в моральній сфері. Трагічне протиріччя, за Г. Гегелем, виникає між моральною силою та людськими характерами, що діють. Естетичний зміст трагедії він вбачав у катарсисі, наголошуючи на тому, що трагедія пробуджує в людині «страх і співчуття».

Предтечею некласичного підходу до питань трагічного був З. Фрейд. Звернувшись до трагедії Софокла «Едіп», З. Фрейд замінив естетичний смисл трагедії на псхофізіологічний. На думку З. Фрейда, доля Едіпа цікавить глядачів тому, «що вона (доля) могла б стати нашою долею». Доля Едіпа є лише реалізацією дитячого бажання людини. Від цієї теорії З. Фрейда бере початок вчення про Едіпів комплекс. Відкриття феномену Едіпового комплексу здійснило значний вплив на художню практику, мистецтвознавство і естетику ХХ століття.

В естетиці ХХ століття питання трагізму життя посідають більш значне місце, ніж питання трагічного в його естетичному вимірі. В філософії, естетиці, художній практиці ХХ століття постійно здійснюється наголос на трагічному розколі людини з самою собою, з іншими людьми, із суспільством. Діячі мистецтва ХХ століття звертаються до зображення трагізму людського життя, акцентують мотиви абсурдності існування людини. Тим не менш стосовно мистецтва ХХ – ХХІ століть можна казати про відтворення окремих елементів трагічного, а не про трагічне в його класичному, цілісному смислі.

Комічне традиційно розглядається як парна категорія трагічного. Тим не менш комічне не є ні антиподом, ні модифікацією трагічного. Спільним між цими категоріями є те, що вони беруть початок від найдавніших жанрів драматичного мистецтва, трагедії й комедії. Однак, якщо трагічне як естетична категорія розглядається лише у зв’язку з мистецтвом, то феномен комічного поширюється і на життя, і на мистецтво. Феномен комічного спрямований на збудження сміху, втім комічне не слід ототожнювати лише зі сміхом, смішним. Шуткування, дружні висміювання людських недоліків, необразливі розігрування супроводжують людське життя, сприяють відпочинку, допомагають позбавитися нервового напруження. У випадку, коли смішне сприяє отриманню задоволення, ми маємо говорити про комічне в його естетичному вимірі. Очищення за допомогою сміху, зняття психічної напруги в естетичному катарсисі є однією із суттєвих функцій комічного в історії культури.

Інша культурна функція комічного пов’язана із сатирою, висміюванням людських недоліків, зокрема помилок, аморальних вчинків, викривлених суджень. Така функція комічного сформувалася завдяки жанру комедії як одного із найстаріших жанрів драматичного мистецтва. Витоки жанру комедії сягають часів античності, коли в комедії зображувалось життя простих людей і висміювались недоліки буденної моралі. Християнство досить упереджено ставилось до комедійних жанрів мистецтва, утім комічне в часі християнського середньовіччя процвітало в «низькій», народній культурі. Пародійним сміхом були насичені різноманітні форми карнавальної дії (карнавальна хода, маски, костюми, лялькові театральні вистави тощо). У добу Просвітництва (ХVIII ст.) в естетиці відродився інтерес до форм драматичного комедійного мистецтва. У наукових роботах тих часів можна знайти чимало цікавих думок щодо жанру театральної комедії. Видатний комедіограф ХVIII ст. Мольєр писав, що завдання комедії полягає в тому, щоб, розважаючи людей, повчати їх.

Форми реалізації комічного в культурі різноманітні. У наш час формами реалізації комічного є жарт, анекдот, афоризм, епіграма, гумор, карикатура, пародія, сатира, іронія тощо. Відмінності між цими формами полягають у ступені позитивної налаштованості, ступені висміювання та критицизму, хоча механізм комічної дії в будь-якому випадку той самий.

Загострення протиріч культурного життя в ХХ – ХХІ століттях, глобальний кризовий суспільний лад актуалізували такі форми комічного, як гротеск та іронія. Гротеск та іронія можуть бути розглянуті як захисні реакції культури на руйнівні процеси. Слід зауважити, що за своєю суттю гротеск є суперечливою формою, що долає межі комічного, хоча традиційно розглядається як його (комічного) модифікація. Суть гротескного образу (від франц. Grotesque – дивовижний) полягає в загостренні, фантастичному збільшенні окремих негативних рис зображення з одночасним нівелюванням позитивних рис. Як наслідок, в зображенні виникають парадоксальні образи, що викликають уже не стільки сміх, скільки здивування, огиду, навіть страх. У художніх образах гротеску концентровано виражається негативність людського характеру. Такими є окремі художні образи М. Гоголя, Салтикова-Щедріна, Ф. Кафки.
Питання самоперевірки


  1. Назвіть історичні джерела прекрасного в естетиці.

  2. Назвіть історичні джерела піднесеного в естетиці.

  3. Поясніть поширення образів потворного в мистецтві ХХ – ХХІ століть.

  4. Поясніть сутність трагічного в мистецтві.

  5. Назвіть форми реалізації комічного в культурі.

Заняття 1. Тема: Основні історичні етапи формування науки естетики

Мета семінарського заняття: знайомство з історичними етапами розвитку естетики, з процесами формування естетичного знання в структурі філософії, етики й антропології, наголос на перетворенні естетики в самостійну наукову дисципліну, набутті естетикою самодостатності та самобутності в культурі ХХ - ХХІ століть.

Питання семінарського заняття



  1. Естетика грецької античності. Формування естетичних ідей про красу, гармонію, міру та ін.

  2. Естетика християнського середньовіччя. Значення богословської проблематики для переосмислення і подальшого розвитку естетичних ідей.

  3. Естетика Нового часу. Провідні естетичні ідеї в роботах представників німецької класичної філософії (Ф. Шеллінг, І, Кант, Г. Гегель).

  4. Естетика ХХ - ХХІ століть.

  5. Українська естетика: традиції історичного розвитку та основні проблеми сучасності.

При підготовці до семінарського заняттяопрацюйте теми дистанціоного курсу № 1, № 2 та № 3. Визначте свою точку зору з питань походження естетичних ідей, впливу філософії, суспільно-практичної діяльності на формування уявлень про красу та досконалість. Поясніть процеси формування естетики в добу античності, проаналізуйте вклад античних мислителів у розбудову основних теоретичних понять. Зверніть увагу на історичну мінливість предмету естетики, розширення теоретичного змісту естетичних категорій, на опосередкованість естетичного знання формами культури та мистецтва. Виявіть міжпредметні зв'язки сучасної естетики з формами наукового знання. Зверніть увагу на калокагативність як провідний принцип української естетики минулого. Проаналізуйте сучасний стан та напрямки розвитку сучасної української естетики. Для опрацювання питань семінарського заняття зверніться до вивчення наступної літератури:

1.Боннар А. Греческая цивилизация. В 3-х томах. - М., 1991.

2.Борев Ю. Эстетика. - М., 2000.

3.Бычков В. Эстетика. - М. : Гардарики, 2002. - 514 с.

4.Бычков В. Эстетика Аврелия Августина. - М., 1984

5.История эстетической мысли: В 6-ти т. - М. : Искусство, 1983. - Т. ІІ.

6.Гегель Г. Эстетика: в 4-х т. М. : Искусство, 1968-1973. - Т. ІІІ.

7.Левчук Л.Т. Естетика. - К.: Изд-во ПАРАПАН, 2003. - 459 с.

8.Левчук Лариса. Українська естетика: традиції та сучасний стан. - К. : МАКЛАУТ, 2011. - 339 с.

9.Левчук Л. Західноєвропейська естетика ХХ століття. - Київ, «Либідь», 1997. - 224 с.

10.Афонін В. О., Шелупахіна Т. В. Етика. Естетика. : Навчальний посібник для організації самостійної роботи студентів. - Луганськ. «Елтон - 2», 2009.

Після опрацювання спеціальної літератури стисло викладіть свою точку зору (600 знаків) з кожного питання семінарського заняття.



Заняття 2. Тема: Категорії класичної та некласичної естетики

Мета семінарського заняття: знайомство й аналіз естетичних категорій, що формувалися в історії естетичного знання як узагальнення естетичного досвіду, мистецької практики; наголос на трансформації естетики від її класичного до некласичного стану ченез розширення та трансформацію теоретичного змісту категорій в естетиці ХХ - ХХІ століть.

Питання семінарського заняття:

1.Основні категорії класичної естетики:

категорії прекрасного і піднесеного: історія формування і теоретичний зміст;

категорія потворного: історія формування і теоретичний зміст;

категорії трагічного і комічного, їх зв'язок із жанрами драматичного мистецтва

2.Категорія естетичного як метакатегорія естетики ХХ - ХХІ століть

3.Катарсис і смак як категорії естетики ХХ - ХХІ століть

Під час підготовки до семінарського заняття вивчіть матеріал тем № 4 та № 5, виявіть моменти еволюції теоретичного змісту категорій класичної та некласичної естетики. Зробіть висновок стосовно причин подібної еволюції, використовуючи приклади з історії мистецтва.Для опрацювання питань семінарського заняття зверніться до вивчення наступної літератури:

1.Борев Ю. Эстетика. - М., 2000.

2.Бычков В. Эстетика. - М. : Гардарики, 2002. - 514 с.

3.Бычков В. Эстетика Аврелия Августина. - М., 1984

4.История эстетической мысли: В 6-ти т. - М. : Искусство, 1983. - Т. ІІ.

5.Гегель Г. Эстетика: в 4-х т. М. : Искусство, 1968-1973. - Т. ІІІ.

6.Левчук Л.Т. Естетика. - К.: Изд-во ПАРАПАН, 2003. - 459 с.

7.Левчук Лариса. Українська естетика: традиції та сучасний стан. - К. : МАКЛАУТ, 2011. - 339 с.

8.Левчук Л. Західноєвропейська естетика ХХ століття. - Київ, «Либідь», 1997. - 224 с.

9.Афонін В. О., Шелупахіна Т. В. Етика. Естетика. : Навчальний посібник для організації самостійної роботи студентів. - Луганськ. «Елтон - 2», 2009.

10.Шестаков В. Катарсис: метаморфозы трагического сознания. - М., 2007. - 549 с.

Після опрацювання спеціальної літератури стисло викладіть свою точку зору (600 знаків) з кожного питання семінарського заняття.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал