Науково-дослідна робота українознавчого спрямування



Скачати 394.67 Kb.
Дата конвертації30.03.2017
Розмір394.67 Kb.

Науково-дослідна робота

українознавчого спрямування

Історико-філософський зріз проблеми українського менталітету

Зміст

Вступ __________________________________________________ 2



  1. Українська ментальність: основні риси й характеристики_____________3

  2. Національний характер українців_________________________________9

  3. Мова і національна психологія___________________________________25

  4. Духовне здоров’я нації залежить від здоров’я кожної особистості_____28

Висновки_______________________________________________________31

Список використаних джерел і літератури___________________________32




Вступ

Менталітет - це характер та лад людського мислення, що реалізується на рівні свідомості, але базується на структурних елементах сфери підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і етносу в цілому.

В роботі досліджується проблема визначення специфіки українського менталітету. Розглядаються різні підходи до цієї проблеми в історії української філософії.

В наше завдання не входить докладний аналіз цієї складної філософської, історичної та соціологічної категорії. Але буде слушним зазначити, що соціальний менталітет несе в собі відбиток логічно неосмислених історичних традицій, успадкованих від попередніх поколінь стилів та типів поведінки, особливостей мислення, рис національного характеру, світогляду, релігії, тощо. Тут мається на увазі комплекс всіх елементів душі народу, як психічної подібності людей, що породжує об'єктивний „автоматизм” інтелектуального та духовного життя.

Простіше кажучи, менталітет (людини, суспільства, народу) - це душа, специфічне інформаційно-енергетичне поле, що охоплює емоційний, інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності розгорнутої соціальної системи. Природне і культурне, раціональне (інтелектуальне) і підсвідоме (інтуїтивне), індивідуальне і суспільне - все це „перетинається” та постійно взаємодіє на рівні менталітету і здобуває кінцеву змістовну складову на вищих - духовному, моральному та релігійному рівнях.

Характерно, що менталітет - це не пасивний об’єкт, своєрідний еквівалент сумарної дії всіх названих чинників. Він сам є трансформуючим фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, і в той же час малопомітним, оскільки імпульси, які їм транслюються етносу чи окремій людині йдуть з глибини історії і навіть майбутнього.



  1. Українська ментальність: основні риси й характеристики

Аналіз сталих структур української ментальності до певної міри дозволяє виявити особливості історичної долі народу та перспективи його розвитку. В той же час динамізм обумовлює формування нових можливостей розвитку, обґрунтовуючи існування етно-національної спільноти як живого організму, що розвивається відповідно як до зовнішніх реалій існування, так і внутрішніх духовних чинників.

Більшість дослідників феноменологічного напряму до найусталеніших рис українського національного характеру відносять: індивідуалізм, гуманність, демократизм, волелюбність (що часто переростає в анархізм), толерантність та миролюбність, милосердність, щирість та душевність, хазяйновитість, оптимізм, честолюбство, інтровертизм, тощо. У той же час серед найтиповіших рис відзначають нестабільність і суперечливість вдачі, брак колективної волі, національної солідарносте та згоди.

Проте виділення тих чи тих характеристик можна було б продовжити, в залежності від сфери буття українців, що її обирає автор для дослідження, звертаючись до переліку психічних характеристик.

Особливості психічного типу, національного характеру обумовлюють значною мірою специфіку світогляду українського народу. І. Нечуй-Левицький, досліджуючи світогляд українців, відзначав, що «кожний народ творить собі богів, по своєму образу і смаку, дає їм форми по своєму психічному «характеру».

Крім феноменологічного аналізу особливостей психічного типу українців, досить перспективним видається порівняльний аналіз. Зокрема, проведений через пошуки відмінностей та аналогій між характером росіян чи поляків, тобто етнічних спільнот, що відіграли в історії України вирішальну роль. Тут особливо слід відзначити роботи Н. Бердяєва, де проводиться глибинний аналіз російської ментальності, та С. Франка, який, наприклад, у роботі «Російський світогляд» аналізує глибинні, онтологічні основи специфіки російського світосприйняття.

Общинно-родова свідомість російського народу поєднується з анархо-волелюбними інтенціями. Таке поєднання породжує парадоксальне співіснування ідеалу свободи з общинним, колективним, хоровим началом, що розчиняє індивідуальну свободу особистосте у пошуках Царства Божого для «миру» — всіх і прагнення втілити його на землі будь-якими засобами, в тому числі й насильницькими.

Готовність підкорятися владі поєднується в російській душі з потягом до володарювання як засобу максимального втілення прагнення справедливого гармонійного майбутнього вже з сьогодні на завтра і, таким чином, подолання почуття трагічної дисгармонії буття, що притаманна російській душі. Спроба «ощасливити» світ, привнести істину в життя вкорінилася в російській душі як потреба вселюдського «переобустройства», відмови від індивідуалізму заради планетного «всеєдінства». Вже Ф. М. Достоєвський писав, що Росія породила специфічний культурний тип людини — «всемірного болєльщіка». Звідси розуміння патріотизму, розширеного до загальноєвропейських та всесвітніх масштабів. «Француз може служити не лише своїй Франції, але навіть і людству тільки з тією умовою, що залишиться найбільш французом; так само англієць і німець. Один лише росіянин, навіть у наш час, тобто набагато раніше, ніж буде підведено загальний підсумок, має вже здатність ставати найбільш росіянином саме тоді, коли він найбільш європеєць. Це і є найбільш істотна наша відмінність від усіх інших... Росія живе рішуче не для себе, а для однієї лише Європи».

Зовсім інакше сприймає світ українець. Аналіз історичних, культурних та етнічних особливостей розвитку українців дозволяє стверджувати, що українцям притаманне гармонійне, «земне» ставлення до навколишнього світу. Взаємодія з природою, що завжди була щедрою до українців, породжує оптимістичний психологічний настрій, а специфіка землеробства породжує індивідуалізм як одну з найтиповіших рис українського характеру. Цю відмінність українського психічного типу від російського відзначав і Т. Масарик — один із найвизначніших теоретиків національного в XX столітті. «Малороси (тут термін «Малорос» використовується не в політичному сенсі, а для етнографічного і мовного означення людності, що заселяла Україну, Східну Галичину, Буковину і Угорську Русь) відрізняються від Великоросів не лише діалектом, але господаркою, кліматом і багатством. Малорос має інший характер, ніж Великорос, унаслідок цілого свого світогляду, як це добре з'ясував Гоголь. Для Малороса великоросійська мова є зовсім штучною», — вважав Т. Масарик.

У той же час С. Франк звертає увагу на принципові відмінності способів освоєння та пізнання світу в західноєвропейській та євразійській традиції, розглядаючи в цьому контексті і Малоросію (як частину Російської імперії) як частину євразійського простору.

Звертаючись до аналізу особливостей світогляду Г. Сковороди, якого С. Франк вважає російським мислителем XVIII століття, автор вказує на психологічну укоріненість і «природну, вроджену» філософічність (коли саме життя і є філософією) російської натури.

У подальшому самозаглибленість, ліризм, естетизм та філософічність українського характеру, що притаманні інтровертному психоповедінковому типу, визначаються як найвластивіші риси українців дослідниками різних напрямів.

На формування саме цих рис вдачі українця значний вплив мало, на думку Д. Чижевського, «постійне тло української історії — природа України... Степ був тією основою, що якнайбільше придалася до усталення психічних рис... Сполучення широти і розмаху краєвиду з буйним розквітом життя, що притаманне Степові як формі буття природи, так само як море, ліс і гори, породжує почуття безмежно-могутнього або величного, а водночас і своєрідний неспокій». Ландшафтні особливості України, на думку дослідників, стали джерелом «величності», що породжує «естетичне і релігійне» почуття і філософську настанову. Саме ці географічні особливості існування українців як автохтонного етносу протягом віків історії формували зазначений психофізичний тип, а відтак і ментальність українців.

Чуттєве ставлення до довколишнього світу як одна з основних рис характеру української людини особливо притаманна українській жінці. Так, Ю. Липа звертає увагу на те, що українські селяни, особливо жінки, наділяють увесь світ здатністю бути живим. І це язичницьке, міфологічне сприйняття допомагає вижити в тих найтяжчих умовах, в яких українці існували протягом віків своєї історії. Коли б не чуттєве ставлення жінки-селянки до своєї праці, життя б перетворилося для неї на пекло, — зазначає Ю.Липа. Українська жінка живе казкою від тисячоліть, і саме ця здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині.

Аналіз особливостей взаємозв'язку людини з природою на терені України дозволяє стверджувати, що специфіка української ментальності, особливості національної психології українців та глибинні основи сформованого віками кордоцентричного світогляду народу перебувають у тісному зв'язку із специфічними особливостями українського ландшафту, природного довкілля існування населення даної території. Для українця — це, насамперед, органічна єдність з природним середовищем, заглибленість у природу, нерозривність мікро- та макрокосму. Не можна не погодитися з академіком Д. Гродзинським у тому, що в рисах українців надзвичайно чітко відображається характер природи, на тлі якої триває їхній історичний розвиток, формування у боротьбі, щоденності радощів та горя, сподівань і зневіри. «І в кожному з нас живуть ті настрої, які сторіччями мали наші пращури у рідній домівці-природі». Довіра до доброї неньки-землі за довгі віки історії українського етносу перетворилася на архетип колективного українського несвідомого, сформувавши психологічний оптимізм і гармонійне світовідчуття українців.

Швидка зміна довколишнього природного середовища призводить до втрати «грунту» під ногами етносу, знищення мікрокосму людини, природних зв'язків і, врешті-решт, втрати почуття Батьківщини. В результаті таких змін відбувається масова маргіналізація населення, що може закінчитися руйнацією етнічної та національної цілісносте. Менталітет народу зазнає різких негативних впливів, що призводить в тому числі й до формування нових, здебільшого песимістичних психо-поведінкових настанов. Як правило, вони впливають на вироблення негативного уявлення, втрати відчуття гармонійності буття, виникнення психологічного дискомфорту. Негативне значення для українців мала руйнація природного довкілля за триста років російської колонізації, особливо в радянський період, апогеєм якого стала Чорнобильська катастрофа. Масові фобії, що виникли після аварії, і є реальністю існування українців сьогодні, свідчать про втрату гармонії макро- та мікрокосму особистосте, формування песимістичних психологічних настанов значної частини населення.

На основі кордоцентричності українця формується ідилічне уявлення про нього як сентиментальну, м'яку людину. Часто ця характеристика сприймається як беззаперечна. Проте вона має, як довів Г. Грабович, свій початок у міфі про Україну, що розвивається, зокрема, на ґрунті Гердерівської моделі слов'янської історії. Гердер висловлює ідею про притаманну слов'янам м'якість та ідилічність. (Аналізові українського кордоцентризму присвячена велика кількість досліджень, як культурологічних, так і філософських. Тому немає потреби зупинятися спеціально на цьому питанні). Проте, в польській культурі формується принципово інакше уявлення про Україну. Наприклад, Ю. Словацький Україну трактує як глибинне порогове явище. «Вона існує між світом цивілізації і чистої (втім, якоїсь і моторошної) природи». В ній нормальні закони людського буття не діють. Це країна «крайніх емоцій, анархії козаччини, що плине молоком, медом і кров'ю». Ця зловісність, непередбачуваність роздвоєної душі українця на жіноче (зло) і чоловіче вольове (добро) начало витворює стереотип некерованого, «дикого» українця, людини миттєвого настрою.

У подальшому селянська сентиментальність, ліризм, що виливається, зокрема, у витворенні примітивних геніальних форм (як-от лірична українська пісня, що, на думку М.Шлемкевича, сягає найвищих рівнів пісенної народної лірики, проте не переростає у щось складніше, залишаючись прикладом геніального культурного примітиву) у поєднанні з жорстокістю та нераціональністю козацького вольового начала обумовлює психічну і світоглядну роздвоєність українського менталітету.

Роздвоєність української душі знаходить відображення в культурній традиції, наприклад, у Шевченка чи Гоголя. Для Гоголя, на думку Г. Грабовича, це протистояння, розірваність і глибока трагедійність боротьби між козацьким і селянським (чоловічим і жіночим ) началом, для Шевченка - протидія між ідеальною спільністю, «святою правдою» і реальною суспільною структурою. особливостям українського менталітету (певному консерватизму, уповільненості, зваженості) в Україні не відбулося соціальних вибухів в періоди „помаранчевої революції” кінця 2004 року та політичної кризи початку 2006 року. В той же час потрібно зазначити, що ці риси є серйозною перешкодою на шляху реформування нашого суспільства, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни бажаної динаміки та ініціювати прорив на фронті впровадження в життя інноваційних політичних, соціальних та суто інформаційних технологій.

Втім, ці перешкоди чи навряд можуть вважатися постійними. Чітке визначення та нормативне закріплення спочатку на рівні провідних політичних сил, а потім і на рівні держави української національної ідеї, ініціювання консолідації етносу навколо цієї ідеї значно прискорять соціальні процеси та виведуть їх на рівень виконання Україною своєї всесвітньо-історичної місії. А це можливо на рівні логічного усвідомлення спочатку на рівні національної еліти, а потім і всього нашого населення, архетипу „Україна”.

2. Національний характер українців

Територія кожного народу має свої природні особливості і певною мірою впливає на формування національного характеру. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те потуг.

Михайло Литвин (за походженням справді литвин), що в 1550 році був на Україні, - подає відомості про багатство української землі: «Грунт Київщини до такої міри родючий і зручний для обробітку, що лан, виораний раз парою биків, дає великий урожай; навіть необроблене поле дає рослини, які годують людей своїм корінням і стеблом. В старих дубах і буках, в котрих зробилися дупла, обильно водяться рої бджіл зі щільниками меду, який має чудовий колір і смак. Диких звірів і зубрів, диких коней і оленів така сила по лісах і полях, що на них полюють тільки задля шкіри, а м'ясо через велику кількість викидають, окрім спинної частини; ланей і диких вепрів навіть зовсім не вживають. Дикі кози в такій великій кількості перебігають зимою зі степів до лісів, а літом назад, що кожен селянин забиває їх до тисячі на рік. По берегах річок у великій кількості зустрічаються оселі бобрів. В птиць така дивовижна сила, що весною хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів і лебедів, а пізніше їх виводками наповнюють курники. Вірлят зачиняють до кліток задля пір’я, котре чіпляють до стріл. Псів годують м’ясом диких звірів і рибою, бо ж ріжки переповнені неймовірною кількістю осетрвів та іншими великими рибами… Тому багато річок називають «золотими», особливо Прип’ять, котра в одному місці, коло Мозиря при гирлі Тури в час наповнення свіжою водою з джерел, щорічно з початком березня, наповнюється такою силою риби, що кинутий до неї спис насаджується (на рибу) і стоїть повисно, ніби встромлений у землю – так густо там збивається риба. Я би не повірив тому, коли б сам не бачив частенько, як відтіль без перерви черпали рибу і наповнювали нею за один день до 1000 возів, що належали купцям, котрі щорічно з’їздяться в цім часі».

Історичні чинники впливають на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився "авантюрничо-козацький" тип характеру.

Зовсім виняткове значення має для нас опис України французького інженера Боплана. 1630-1647 роках Боплан перебував в Україні на польській службі. Не раз доводилось йому брати участь у війнах з українськими козаками, але коли він добре пізнав наш народ і козаків, став нашим симпатиком.

Про українських козаків Боплан пише, що вони «хоробрі побідники, загартовані у боротьбі, завжди готові за першим наказом, за тиждень, виступити в поле… Не можна надивуватися, з якою сміливістю вони перепливають море.. Під час плавання козаки зовсім не п’ють горілки і взагалі не беруть її з собою, а якщо знайдеться у човні п’яний , то його отаман наказує кинути за борт… Козаки з природи сильні і рослі, люблять вбиратися, але лише тоді, коли вертаються переможцями… Не багато з них вмирає у ліжку і у великій старості; більша частина залишає свої голови на полі честі…»

Про козацький устрій Боплан пише, що гетьмана козаки обирають у такий спосіб: збирається Рада «старих полковників і сивих вояків, що користуються загальним довір’ям». З цього кола вибирають гетьмана поміж собою більшістю голосів. Козаки, каже Боплан, «сліпо слухають» гетьмана і його «влада необмежена», але трохи далі той же Боплан додає: «Одначе без згоди Ради, або (інакше кажучи) Військової Ради, нічого (гетьман) не розпочинає... Очолюючи військо, вони (гетьмани) мусять пам’ятати , що у небезпеці повинні відзначатися розумом, хитрістю, хоробрістю і передовсім остерігатися невдачі: бо козаки трусливого провідника забивають як зрадника і на місце його становлять нового». Так само вибирають і похідного отамана (на час військових походів), причім, задумуючи йти в похід, «козаки просять дозволу не в короля, але у (свого) гетьмана».

Про вдачу українців Боплан пише, що вони мають нахил до лінощів, багато п’ють різних напоїв, одначе під час походів козаки зовсім не пиячать... Загалом, крім одягу, не можна помітити в козаків нічого грубого. Єднаючи з хитрим і гострим розумом щедрість і безкорисність, козаки страшенно люблять свободу; смерть вважають кращою за рабство і для оборони незалежності часто повстають своїх гнобителів - поляків… Будовою тіла міцні, легко переносять холод і голод, спеку і спрагу; на війні невтомні, відважні, хоробрі, або, ліпше сказати, зухвалі і мало дорожать своїм життям.

Соціальні чинники, тобто відмінності в психології різних суспільних верств - майже не досліджена галузь етнології. Цікаві погляди на цю проблему висловив Дмитро Донцов у своїй праці "Дух нашої давнини" (Мюнхен-Монреаль, 1951), але про це мова далі.

Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу; починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Національні образи світу (часто підсвідомі), стереотипи поведінки, психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб завжди є відображенням етнічної ментальності, тобто того, що можна назвати "духом народу". Космополітична ж культура, яку донедавна називали інтернаціональною, денаціоналізує особистість, позбавляє її почуття патріотизму і тому шкідлива для нації.

Національні відмінності - це перш за все відмінності в психології мислення, яка відображається насамперед у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. На думку Дмитра Овсяникова-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, "геній завжди в психологічному смислі глибоко національний". Окремі ж суб'єкти, "що стоять у розумовому відношенні нижче середнього рівня, тим більше слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак".

Отже, національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними у порівнянні з іншим етносом.

У Деннику подорожі Павла Алепського (з міста Алеппо в Сирії), секретаря антіохійського патріарха Макарія III — вони подорожували по Україні в 1654 і 1656 роках, - про Україну згадується з захопленням, як про «прекрасну країну, що повна мешканців і замків, як гранатове яблуко зерен». Уперше ступивши на українську землю у Рашкові над Дністром, П. Алепський зразу помітив високий рівень культури: «Починаючи цим містом, себто по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялись по вулицях». В іншому місці пише: «В козацькому краю в кожнім місті та кожнім селі побудовані доми для бідних і сиріт. Хто туди заходить, дає їм милостиню, не так, як у молдавськім або волоськім краю, де вони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися».

Звертає увагу також на прекрасні будови по всіх містах і містечках та упорядкування їх. Тут є скрізь лазні для мешканців, скрізь на дзвіницях і вежаж бачив він гарні годинники, на площах - водограї.

Вказуючи, що ціле населення України грамотне, П. Алепський відзначає велику освіченість української верхівки. «Серед монастирських (київської Лаври та ін.) наставників є люди вчені, правники, промовці, знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями».

Про київських жінок пише, що «вони гарно повдягані, зайняті своїми справами, ніхто не кидає на них нахабним оком».

Особливо багато пише П. Алепський про українське будівництво — міське, оборонне і найбільше, розуміється, церковне. «Ми мали нагоду відвідати маєстатичні церкви зимові та літні з пребагатими шкляними вікнами, які радували наші серця; всі вони побудовані недавно від часу, як до керми прийшов гетьман Зиновій Хмель». Скрізь по містах відзначає «великі, прегарні, чудові» церкви. Про св. Софію у Києві не знаходить слів до похвали: «Людському розуму несила їх охопити — такі різноманітні барви її мармуру [очевидно, думає про мозаїки], такі їх сполуки, такий гармонійний розклад частин її будови та безліч високих колон, такі високі її бані і вся вона простора, має багато портиків і притворів»... Про іконостас св. Софії каже, що він «чудовий і величавий; він новий, надмірно великий, глядач з дива не сходить, на нього дивлячись. Ніхто не має сили його описати, такі гарні, різноманітні його різьби і позолота».

Переїжджаючи через Україну, Алепський пише: «Дорога через Україну йшла здебільш серед численних садів, що їм нема ліку, і ланів усякого збіжжя заввишки з людину, неначе то море безкрає, широке та довге. О, яка це благословенна країна! Що за благословенний народ! Який він численний!»

У Києві, пише далі Алепський, «при кожному домі, неначе при яких палатах, є великі садки, де ростуть усі овочеві дерева, які тільки в них удаються; безліч дерев алепської шовковиці... є також великі оріхові дерева, багато в цих садах росте винограду. Серед прегарних грядок з огірками вони сіють багато крокосу, рути і гвоздик різних барв». Про ліси за Києвом каже, що там росте кедр, про ліс з Прилук до Густинського монастиря — що він увесь складається з горіхових дерев, вишень і слив.

З України через Путивль П. Алепський з патріархом поїхали до Москви, де були майже два роки. Побут свій у Москві П. Алепський описує в дуже непривабливих фарбах, і, незважаючи на те, що патріарх там одержав великі подарунки, Москва їм не подобалася. Про москалів він пише, що «всі вони, від великого до малого, мають п’ятий темперамент, а саме лукавство... чужинцям нічого не скажуть... Життя москалів дуже зв’язане, та ніхто з чужинців не може зносити цього, і людині все здається, ніби вона у в’язниці». Загально про свій побут у Москві сирієць Алепський пише так: «Жарти та сміх стали нам зовсім чужі, бо лукаві москалі підглядали нас і про все доносили. Бог хай спасе нас і звільнить від них».

Зате віддихнули патріарх та його оточення, коли знову стали ногою на українську землю. Перед Києвом, ночуючи на березі Дніпра, П. Алепський записує: «Цієї ночі ми спали на березі ріки, зовсім задоволені та спокійні, бо від тої хвилини, коли ми лише побачили Печерську Лавру, що здалеку виблискувала своїми банями, та як лише до нас долетіли премилі пахощі цих цвітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися, і ми розливалися в подяках Господові Богові. Цілих два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть-чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Московщині) ніхто не може почувати себе хоч трохи свобіднішим і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли, а всі інші, от хоч би ми, навіть ставши панами цілої країни (як патріарх!), ніколи не перестануть бентежитися та відчувати в серці неспокій. Зате Козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, наче ми самі!»

До другої половини XVII ст. відноситься кілька подорожей та інших писань, що змальовують Україну в добу гетьманів І. Виговського та І. Самойловича, добу, яка ще жила традиціями та побутом часів Хмельницького.

До таких належить передовсім подорож по Польщі й Україні У. Вердума в 1670-1672 рр. Його спостереження українського життя особливо рельєфні на тлі опису життя поляків. Вердум писав: «Ввічливості і розуму полякам не бракує; одначе вони легковажні і змінливі та віддані зайвій розпусті. Коли мають у чомусь інтерес і є слабшою стороною, вміють поводитися дуже покірно і миролюбно, але ж коли зустрічаються зі слабшою стороною і запанують, то стають горді, зарозумілі й жорстокі; так що, або понижено служать, або гордо панують, як такий характер (поводження) описує Лівій. У звичайному житті й товариській розмові вживають так багато компліментів і підлесливості, як, може, ніякий інший народ... Зрештою, польський народ у цілому недбалий і лінивий, управляють найбільш необхідні грунти, а решту залишають пустувати».

Описуючи різні польські страви, які «виготовляють поляки дуже неохайно», пише: «Після дуже солоних і перчених страв полякам добре смакують напої. Пиятика є тут так розповсюдженаі у вищих і нижчих верствах, мужчин і жінок, як ніде на світі. При великій кількості випитого доходить у них часто до бійок, причім мусить завжди блищати шабля. Також цілий спосіб життя польського народу ще дуже грубий і власне варварський».

Кажучи про вбрання поляків, зауважує: «

х сорочки сягають по пас, а коли є дуже охолодженні, мають з правого боку продовгасту хустку до носа, завішану коло ножа на пасі від шаблі, а зрештою, не уживають жодного полотна. Ще дуже визначні пани уживають сорочки, спідні убрання і пошевок на постіль з турецького шовку і носять їх не перучи доти, доки тримаються купи... Нарешті, нема в Польщі багато старих людей, чи то тому, що їдять замало хліба і забагато коріння та забагато п’ють водки і тим способом спалюють і нищать життєздатність, чи тому, що самітне і таке непорядне життя не дозволяє їм дожити до старих років».

Про українців У. Вердум пише: «Найбільше ласкавості в словах і жестах знайдеш на Русі, спеціально у жінок, до чого спричиняється також русинська мова, вимова котрої не така тверда, як польська. Тому кажуть, що у Львові живуть такі гарні, делікатні й спокусливі невісти, як, зрештою, ніде на цілій земній кулі. Зустрів я там сам порядну жінку, котра, коли я щось хотів у неї купити, вміла мені сказати чемний комплімент латинською мовою і вміла висловитися в дуже підлесливих виразах».

«На Русі носять мужчини й жінки селяни гніду опанчу з сукна, яку самі виробляють. Шляхта і купці носять блакитну, селяни -козаки носять літом опанчу з білого сукна, зимою з баранячих кожушин, котрі сягають від шиї аж до ніг; вишивані на плечах взорами червоними, жовтими, гнідими та іншими кольоровими шкірками, виглядають дуже добре... Літом ходять лише в сорочці; у селянок сорочки з грубого полотна, у міщанок і заможніших дівчат — з гаптованої китайки, причім всі форми тіла видно так добре, як би ходили голими. Горішня частина таких сорочок коло шиї і паса стягнена у збори, як плащ, і чепурно обрамована різнокольоровою бавовною. Притім вони підперезані понад стегнами червоним, жовтим, зеленим чи іншого кольору паском і виглядають так цілком незле. Щодо оздоби голови, то вона відначається великою зграбністю. Оздоблюють її літом свіжими квітками і зеленими вінцями, зимою мусять їх заступати восковими вінцями. Уживають також перстенів на пальцях і дуже великих кульчиків у вухах і намиста з кришталю, шкла, міді, мосяжу, згідно з фантазією та засобами... Польські селяни не так гарно вбрані (одягнені), мало, одначе, різниці між міщанською і тою людністю».

Вердум, що походив з Центральної Європи, дивувався гігієнічним засобам українців у вихованні дітей: «На Русі купають дітей аж до року щоденно два рази в теплій воді, кладучи їх цілих у воду, так що тільки вистає голова. Так вони лежать у воді довше як годину й полощуться, як жаби. Вважають, що це сприяє зростові дітей».

Перш ніж розглянути вплив на формування українського характеру різних етносів, що впродовж тисячоліть мешкали або просто проходили землями України, звернімо увагу на такі факти:

1. "Всяка крапля іншоетнічної крові через кілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20 поколінь (близько 500 років) теоретично має 1048576 предків".

2. За дослідженнями чеського біолога ХІХ ст. Менделя, групи крові підлягають законам спадковості. Кожен етнос охочіше приймає споріднену йому кров, ніж чужинську.

3. Палеоантропологічні дані та гематологічні групи сучасних народів дають право вважати українців спорідненими з людністю Північної Італії, Балкан, Швейцарії, Півдня Німеччини, Півдня Англії, Чехії, Словаччини, окремих районів Франції (90 % українців мають групу крові "А", "АВ" та "О", але дуже мало групи "В". Пор. з росіянами та монголами, у яких група "В" становить 80 %).

4. У кожній нації є основні етнічні компоненти - первені (термін Юрія Липи) і домішки, тобто незначна кількість іноетнічних генів. За законом Менделя в антропологічній расі домішки є меншовартісні, ніж первені , тому вони дуже швидко будуть еліміновані (тобто вигнані, виключені).

В Україні ХХ ст. марно шукати досліджень з етногенезу та етнопсихології. Якщо такі праці були, то їх найчастіше просто знищували. Так сталося і з працею доктора Юрія Липи, лікаря, який в 1945 p. був убитий енкаведистамм на порозі свого дому. Його книга "Призначення України", яка з'явилася у Львові в 1938 p., була майже невідома в радянській Україні. Нині маємо видання цієї праці, здійснене у Львові в 1992 p. видавництвом "Просвіта".

Юрій Липа визначає 4 складники української пракультури і докладно характеризує їх: це трипільський, понтійський, готський, київсько-руський первені.

1. Трипільська пракультура має етнічний зв'язок з пракультурою Малої Азії, тобто більш південною. Це були люди, що гартувалися у суворіших кліматичних умовах, ніж малоазійці. Саме вони залишили у спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі. "Це - характери, що кружляють у крові сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися".

Саме трипільська цивілізація сформувала праукраїнські міста і села, збудувала дороги, вали, розбила землю на поля й лани. Від них у нас і психологія хлібороба, і пошана до жінки, і родинні звичаї, і демократичний громадський устрій.

2. Понтійська пракультура - це культура північного Причорномор'я, де людність була перемішана з еллінським етнічним типом. Ольвія і Пантикапей існували понад тисячу років. Їхня культура була тісно пов'язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи (напр.. Коструба, Богині Матері, Полеля, та ін.) Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Як писав професор Щербина, індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо. Цю рису також успадковано від понтійського первеня.

3. Готські впливи, відомі в ІІ ст. н.е., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остроготів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість.

Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака, який дивував іноземних істориків: люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра тощо. Катерина ІІ заздрила козацькому вмінню провадити свою економічну політику, а польський історик дивувався, звідки Богдан Хмельницький мав кошти для ведення війни.

4. Київсько-руський первень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 років. Від неї в українців свідомість своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільше притлумлюватися у ХVІІІ ст. Ще старші люди передавали нащадкам цей глибинний український патріотизм, але вже для українськості наставали сумні часи.

Далі Юрій Липа розглядає домішки, які вважає меншовартісними, ніж первені в національному характері, проте зазначає, що нехтувати ними не можна.

Домішки можуть бути двох типів: ті, що виявляються в антропології (фізіологічні), і ті, які накладають духовний відбиток на національний характер (імпрегнаційні).

Велику роль для імпрегнації має психологічний стан народу, його ставлення до сусідів, його сприйняття чи не сприйняття іншого етносу.

Українці дуже неохоче вступали в шлюб з представниками інших етносів. Щоб поєднати свою долю з чужинцем, українській дівчині потрібно було побачити спільність його норм моралі з українськими звичаями, правопорядком. А також вагому роль має ще й ставлення цього чужинця до України. Ще рідше одружувалися з чужинками українські чоловіки.

Так для українців сильною перешкодою злиттю з кочівниками була абсолютна нехіть і ненависть до руйнівників, гвалтівників, грабіжників, і про це є чимало свідчень в літописах. Тому маємо всі підстави (враховуючи також закони Менделя) говорити, що це психологічне несприйняття кочових етносів (татари, печеніги, монголи тощо) було надзвичайно відштовхуючою силою чужорідних елементів, які відзначалися й нижчим рівнем культури в порівнянні з осідлим людом.

Так само перешкодою для сприйняття іранських і кавказьких домішок була їхня мусульманська релігія, хоча незначний вплив цих етносів лишився серед народу Азовського примор'я, Донеччини, Кубані. Характерною рисою залишеною цими етносами вважають войовничість, незалежність, грубуватість.

Незначними в українській нації є домішки кельтського й норманського етносів, які також характеризуються як войовничі, мало організовані, але найбільш творчі елементи (кельто-скіфи, варяги).

Римська і фракійська домішки позначилися переважно в галузі права. "Римське право" користувалося популярністю і в запорозьких козаків, хоча вони мали і свої давні правові норми. Особливо римські і фракійські етнічні впливи відчутні в характері південних українців, в Карпатах, Подністров'ї, на Буковині.

Єврейські домішки мало позначились на українській антропології, оскільки не мають певного антропологічного типу (напр., наявність євреїв серед негрів, китайців та ін.), проте додали до психології українців деякі посередницькі здібності, хоча ці впливи незначні.

У багатьох дослідженнях, особливо російських, значно перебільшена роль польських, литовських, угорських і німецьких чинників в українській етнічній психології та антропології.

Особливої уваги заслуговує розгляд російських (московитських) домішок. Юрій Липа зазначає: "Кільканадцять урало-алтайських номадських племен без культури й держави підбили Київські, а пізніше Новгородські культуртрегери в Х-ХІІ ст. і християнізували, нав'язавши їм богослужебну мову Києва, кріпацтво (для ліпшого економічного визиску) і назву, що вказувала на приналежність до Києва-Руси ("русскіє"). Монгольське поневолення, що тривало в них найдовше з усіх європейських народів, дало їм спільне глибоке відчуття святості влади, хоч би й найбільш брутальної, а зате презирство до індивідуальності своїх і чужих людей". Далі Юрій Липа робить висновок, що "московити були заслабою індивідуальністю, щоб впливати й духовно. Імпрегнація з їхнього боку була дуже незначна і не зоставила слідів".

Щодо формування московського етносу, то про це маємо чимало праць як російських, так і іноземних авторів ХІХ-ХХ ст., які зазначають, що національний характер і психологія росіян має свої особливості, вироблені під більшим впливом угро-фіннського і татаро-монгольського етносів, ніж слов'янського. Найвідоміші з цих досліджень - праці Дж. Флетчера (ХVІІ ст.), К. Абеля (професор Оксфордського університету, ХІХ ст.), М. Данилевського, В. Ключевського, М. Грушевського, Г. Федотова, Е. Ільїної, В. Новодворської та ін.

За науковими даними домішка антропологічно чужих первенів зникає в досить короткий строк. Для прикладу візьмемо факт, коли жовта раса (китайці) повністю очистилася від домішок білої раси. Те ж саме можна стверджувати про український етнос, серед якого вже немає домішок татарського типу, яка мала вплив у відносно недовгому часі, але не залишила значних слідів у психіці.

Соціопсихічні складники українського характеру тісно пов'язані з етнопсихічними. Структура української нації складна. Це чотири типи: нордійський, понтійський, динарський і остійський.

У давноминулі часи, коли суспільство розвивалось природним шляхом, ці типи за своїм характером, природженими здібностями і своєю роллю в житті народу відповідали чотирьом кастам або соціальним верствам.6 У кожної з цих верств існує певний тип звичок, виховання, поведінки, а отже - своя психологія, свій характер.

Розглянемо ці расові та соціальні типи докладніше, взявши за основу праці Дмитра Донцова, Юрія Липи, Олександра Кульчицького, В'ячеслава Липинського.

1. Нордійський тип характеризується красивою зовнішністю, високим зростом, світлим волоссям, блакитними очима, довгим обличчям з прямим тонким носом, розвинутим підборіддям. Розумова характеристика: витривалість, правдолюбство, сила волі, пильність, любов до порядку, впевненість у собі, розсудливість. Нордієць не терпить в інших розхлябаності, пліткарства, нестриманості у поведінці, галасу; він не вміє прощати, не любить сам каятися. Він не швидко знаходить собі друзів, заприязнюсться далеко не з кожним. Дуже вибагливий до товариства, до свого оточення, і, коли не знаходить такого, віддає перевагу самотності. Понад усе цінує власну свободу, але більше відданий громадській ідеї, ніж своїй родині. Це тип державного мужа, аристократа, полководця. Він у всьому вивищується над натовпом. Нордійська раса найбільше поширена. в Скандинавії, Англії, Бельгії, на півночі Німеччини, у Франції.

2. Понтійський тип - переважно середнього зросту, з темним волоссям, довгим обличчям, вузьким прямим носом, сірими або синіми очима. За характером це найбільш творчі натури, закохані в життя, в мистецтво, романтики, революціонери, змовники, ідеалісти. Серед них багато винахідників, талановитих, пристрасних, обдарованих натур. Їм притаманне творче горіння, певна нематеріальна духовна енергія, яка формує суспільство. Таку силу мають одержимі непересічні особистості.

Вони люблять усе вишукане, яскраві барви, рельєфні форми. Це добрі проповідники, красномовні оратори. Цей тип поширений в Піренеях, на Корсиці, в Сардинії, Італії, Франції, на півдні Балканського п-ва і в Північному Причорномор'ї.

3. Динарський тип - це люди огрядні, високі, міцно збудовані, сильні фізично. Вони веселі, співучі. Люблять свій край, свою садибу, свою хату. Чесні, горді, сміливі, але дуже вразливі, добродушні. Природжені вояки, але воюють і повстають у крайніх випадках. На думку професора Вадима Щербаківського, це раса, котра витримала всі навали і збереглася через тисячі літ аж до наших днів. Цей тип більше відзначається почуттєвістю, яка не спрямована на перетворення світу, бо динарці віддають перевагу почуттям перед пізнанням і волею. Але за наявності добрих провідників ці люди можуть досягти великих успіхів у побудові держави. Поширена ця раса в Альпах, в Боснії, Герцоговині, Хорватії, Албанії, Австрії, Німеччині, Україні.

4. Остійський тип. Повні, круглолиці, з невиразними простацькими рисами обличчя, часто з великим черевом. Досить посередні розумові здібності спонукають остійця пристосовуватися до середовища і намагатися не виділятися серед маси. Остієць - це типовий дрібний міщанин з вульгарними смаками. В усьому намагається слідувати моді, будь то модний одяг чи модна книжка, чи модна ідея - тут вживаємо термін Юрія Липи, - тобто те, що визнане всіма. Він не вміє панувати над своїми забаганками, завжди розслаблений і нерішучий у вчинках, ніколи не буває твердим і відчайдушним. Остійці не бувають наділені якимись талантами чи одержимі якимись ідеями. Працюють лише задля грошей, але ніколи - заради ідеї. У цих людей ніколи не спалахує іскра творчого вогню. Ця остійська неспроможність до творчої праці викликає у них ненависть до видатних індивідуальностей, талановитих перетворювачів світу. За висловом Дмитра Донцова, наукова праця остійця - це описовий, безсистемний жанр. Звідси - їхня ворожість до будь-якої систематизації чи узагальнення.

Самобутні особистості, пророки, вожді, поети, борці для остійця небезпечні, бо він великий ледар і заздрісник. Самотність його лякає, зате в колективі він почувається комфортно, як вівця в отарі. Такі типи можуть бути небезпечними в критичні моменти історії.

Співвідношення всіх чотирьох типів в українській історії не завжди було однаковим. За княжої доби, коли суспільство було повністю ієрархізованим, українці мали свою провідну верству (князівство, боярство, дружинників), яка складалася переважно з нордійсько-понтійських типів. Це була активна верства, що об'єднувала націю. Її не могли знищити ні татаро-монгольська навала, ні польсько-литовське панування. Ця раса брала участь і в формуванні нової провідної верстви за часів козаччини.

Проте відомо, що у всі часи на війнах і в суспільних катаклізмах завжди гинули кращі представники нації. Так було і з козацькою шляхетною, хороброю, мудрою верствою, і пізніше з українською свідомою інтелігенцією. Якщо в ХVІІ-ХVІІІ ст. серед українців ще жила пам'ять про власну національну аристократію, то в ХІХ і ХХ ст. ми зовсім її втратили.

Расова структура України змінилась у порівнянні з Князівською добою. Нині 44 % українців - це динарський тип, 27 % - остійський, решта 29 % - це мішанина цих двох рас і лише незначна кількість понтійського та ще менше нордійського расового типу.

Найсучасніші генії теорії підтверджують думку про те, що українці зі століття в століття несли непоправні втрати найкращої частини свого генофонду. Це, безумовно, не могло не справити негативного впливу на їхніх нащадків, особливо в порівнянні з тими народами, котрі розвивалися за законами природного відбору, коли залишалися кращі, міцніші представники нації.

Найбільшої шкоди українській нації завдало панування більшовицької диктатури з її ідеями безкласового суспільства, що призвело до повного хаосу в суспільстві, який Юрій Липа слушно назвав "маскарадом". Під час такого "маскараду" остійцеві легко прикритися маскою державного мужа і успішно грати свою роль, адже всі залишки шляхетної верстви, якщо не загинули, то переважно сидять за ґратами. Тобто сталося те, що народ влучно висловив у приказці: "Не дай, Боже, з хама пана!", або "Як пан швець, то Січі кінець".

Недостатня диференціація суспільної структури призвела до примітивізації культури з її рівнянням на середнього споживача і до спрощення взаємин у межах однієї верстви - "сірої маси" з її сірою культурою взаємин. Звульгаризовано саме поняття "інтелігент", яке лише в ХХ ст. набуло зневажливого відтінку: "гнилий інтелігент", "корчити із себе інтелігента" тощо.

А якщо врахувати, що переворот 1917 p. робили спролетаризовані селяни, які оголосили себе диктаторами, то стане зрозумілим причина "змужичення" провідної верстви з її селянською психологією, традиціями плебсу, нездатного до організації суспільства. Їхня головна турбота - втриматися на "вершинах", на які випадково виштовхнула їх доля. Звідси - пристосування до кожної з політичних течій, балансування між "своїми" і "чужими", відсутність переконаності в національній ідеї, нездатність до вольових рішень заради цих ідей.

Існує різниця в ментальності не тільки різних націй, але й в середині однієї нації - це відмінність у світосприйнятті провідників і маси. Якщо для аристократа Княжої доби найвищу насолоду дають речі нематеріальні - слава, . честь, відвага, гордість, то для пересічного міщанина чи бідного селянина ці поняття втрачають цінність. На перше місце виступає матеріальна вигода - багатство, яке забезпечить стабільність і спокій, усуне потребу напружуватись, щоб здобути необхідне. "Ковбасна" психологія може розвинутися лише в плебейській верстві із заниженим почуттям людської гідності.

Сказане вище зовсім не означає, що селянська праця є меншовартісною, а психологія селянина шкідливою. Давня хліборобська культура в Україні має свої високоморальні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до природних багатств тощо. Але не слід забувати, що це лише селянська культура, і її ніяк не можна ставити як загальнодержавну, формуючу культуру всієї нації. На думку Ортеги: "селянськість - це характеристична риса суспільності без провідної касти. Народ, який думає, що може жити без аристократії, в своїм світі думок, моралі, політики й смаку, сам правити,- приходить неминуче до розкладу".8

Отже, занепад нашого народу почався з виродження його провідної верстви, заміни її на менш достойних людей з психологією наймитів, позбавлених творчої життєвої енергії, яка могла б формувати націю.

Але не слід забувати, що риси певної соціальної верстви (класу) ще не є рисами загальнонародної національної вдачі.



3. Мова і національна психологія

Зміни в українській психології значною мірою залежать також і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації.

Найґрунтовніше проблему залежності культури народу від його мови розробили американські вчені: Бенджамін Лі Уорф (1897-1941) - інженер, мовознавець і антрополог та Едуард Сепір (1884-1939) - спеціаліст з етнолінгвістики. Їхні концепції отримали назву "теорії Сепіра-Уорфа".

Вони доводять, що мови відрізняються не тільки тим, як вони будують речення, але й тим, як вони поділяють світ на елементи, які є матеріалом для побудови речення. На ряді конкретних прикладів Уорф робить висновок про взаємозв'язок мови - з одного боку, і психічної, розумової та практичної діяльності людей - з другого. Причому цю залежність він розуміє як залежність мислення, світогляду і поведінки людей від прийнятих форм слововживання, від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття.

Логіка не відображає дійсності, але вона видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої.

Про те, що мови - це глибоко відмінні системи прийомів мислення, писав відомий мовознавець Олександр Потебня.

Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: "Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції".10

У національній пам'яті криються глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки.

В етнопсихології досліджується таке явище як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?

Таке "розмивання" етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше те, що ці люди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей абсолютно не усвідомлюють цього або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що в свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки.

Внутрішній колоніалізм російської мови - не таке вже нове явище для українців (пор. засилля церковнослов'янщини як загальноприйнятої писемної мови). Але він призводить до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Довгий час російська вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян ХVІІІ ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову "панівної" нації. Звідси - всі хвороби національної психіки: і відсутність національної самосвідомості, і комплекс меншовартості, і невпевненість у власних силах, і пораженство, і абсолютна нехіть до державотворення.

Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову.

Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто "автоматичність" користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, все, що функціонує в несвідомій сфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енергії нації.

Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови.

Говорячи про мову і національну психологію, слід відзначити і той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли українці віддавали життя в боях за свободу України, говорячи російською мовою. Отже, русифікація, спрямована на притлумлення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає певність, що з приходом справді національної влади в українців оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть в чужих державах.

У чому ж причина цього українського самовідродження? Ось як відповідає на це питання В. Перхач: "Цей феномен у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичній стійкості. Такі якості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у Дотрипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури".



4. Духовне здоровя нації залежить від здоровя кожної особистості

Д. Сікейрос писав: "Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому... Треба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того, щоб вивчати себе в цьому дзеркалі, щоб іти далі відповідно до реальності нашого часу, і весь час дивлячись уперед".

За нормальних умов історичного розвитку, коли народ не піддається ніяким національним утискам, його психіка врівноважена, дії спокійні, впевнені, національна гордість проявляється як щось природне для всієї нації.

На жаль, Україна була позбавлена природного культурно-національного розвитку. Історична розірваність територій між кількома панівними державами спричинилася до прояву в українському характері двох патологічних явищ: атрофії та гіпертрофії національної психіки.

Тож подивимося, яких "хвороб" слід позбутися українському етносу, щоб стати самим собою у своїй державі.

1. Людина без національних запитів і прагнень - вражена "хворобою" атрофованого національного почуття. Саме існуванням великої кількості таких людей серед українців виправдовували свою шовіністичну політику наші "старші брати". Звідси і міщанське: "вы же сами ведете своих детей в русскую школу", і удавана байдужість до мовної проблеми: "говорите на своем украинском, кто вам запрещает?"

Причини атрофії національної психіки відомі:

а) антиукраїнська політика Московської держави впродовж кількох століть;

б) обмеження і переслідування національної культури в українському середовищі своїми ж запроданцями;

в) притлумлення національної свідомості та зосередження її на класових чи професійних інтересах;

г) зростання міського населення за рахунок сільських жителів і нівеляція їхніх національних рис, коли своя психіка втрачена, а нова не набута та ін.

Отже, втрата свого національного образу призводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдужа і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на матеріальних речах: добробуті, ситості тощо. Цій "хворобі" піддаються переважно люди остійського, рідше динарського типу.

2. Якщо національність може бути об'єктом почуття, то за умов пригноблення нації іншою нацією виникає почуття образи і національного приниження, несприйняття насильства, виникає озлоблення й ненависть до гнобителів. Часто, на противагу існуючому серед більшості народу затьмаренню національних почуттів, демонструється підвищена, розпалена любов до рідного краю, до своєї мови, звичаїв тощо.

Це - гіпертрофія національної психіки. Їй піддаються, як правило, люди емоційного складу - понтійського типу. Нордійці, котрі відзначаються стриманістю, рідко проявляють назовні свої почуття, вони впевнено роблять свою справу заради національної ідеї.

Людину з гіпертрофованим національним почуттям в СРСР називали "буржуазним націоналістом". На думку деяких російських психологів на цьому ж ґрунті з'являється також і шовінізм, і національна пиха, і національна зарозумілість, але це не зовсім відповідає дійсності: ці риси більше характерні для націй-загарбників, якими українці ніколи не були. Для українців, котрі довгий час самі перебували в національному ярмі, навряд чи буде характерною національна пиха чи зарозумілість. Швидше навпаки - відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок навіть кращих представників української нації.

Обидві "хвороби" національної психіки не є невиліковними. Хоча перша (атрофія) потребує значно більших затрат на "лікування", довшого часу і більших зусиль, оскільки самі "хворі" не усвідомлюють своєї "хвороби" і її загрозливих наслідків для всієї нації. Самим просвітянством тут не обійтися. Має бути систематична програма національної освіти на всіх рівнях: від пологового будинку до дитячих ясел і садків, шкіл, технікумів, вузів, а також розроблена програма перекваліфікації самих просвітян, учителів, викладачів усіх рівнів.

Але найефективнішим засобом проти національної атрофії стане зміцнення і утвердження самої Української держави як незалежної, визнаної у світі, багатої, висококультурної, національно свідомої, гордої й шляхетної.

За цих умов зникне і гіпертрофія національної психіки, яка перейде в звичайний і природний для кожної здорової нації патріотизм.

Важливо усвідомити, що знання про національні риси характеру, психологічні особливості народу потрібні перш за все для самовдосконалення кожного індивіда. Прадавній афоризм "пізнай самого себе", не раз проголошуваний античними мудрецями і розвинутий вітчизняним філософом Григорієм Сковородою, не втратив своєї вартості й сьогодні.

Пізнати, якими ми є, нелегко. Кожен може знайти в собі риси понтійця, що мирно уживаються з лінощами остійця. "Чистих" типів, напевно, ми не зможемо відшукати. Отже, слід спрямовувати себе на вдосконалення кращих рис особистості, водночас позбуваючись того, що заважає нашому поступу.

І хоча національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, але духовне здоров'я нації цілком залежить від здоров'я кожної особистості. Тож будемо свідомими того, що кожен українець є спадкоємцем глибокої і мудрої нації, багатої духовно і морально, і не ганьбімо пам'ять наших пращурів!

Висновки


Глибинні пласти українського менталітету, безумовно, закладені землеробством, яке з найдавніших часів було головним заняттям арісзованого проукраїнського та українського етносів. Саме зв'язок з землею визначив особливості світобачення наших предків, їхні культурні орієнтири та соціальну організацію. Вчені Інституту філософії та соціології НАН України в свої численних наукових дослідженнях, довели, що весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптовані до степового та лісостепового ландшафтів, детерміновані природними кліматичними циклами та сільськогосподарським календарем. Закодовані на рівні архетипу „Україна”, закріплені в традиціях та мові, ці чинники крізь століття генерують свої імпульси, зумовлюючи такі риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, відсутність агресії, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (дещо завищена самооцінка, хвалькуватість, пасивність в громадських справах).

Позитивні риси українського національного характеру суттєво деформуються під час реалізації нашим етносом своєї всесвітньо-історичної місії, як буфера між двома типами цивілізацій - західної, європейської та східної, мусульманської. На нашому ментальному рівні це зумовило постійну гіперболізацію зовнішніх чинників, постійне прагнення покласти на них провини за свої численні біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній підсвідомості, як стан людини, що є фактичним хазяїном землі, але через дію зовнішніх, ворожих сил, не може бути її вільним господарем („прийдуть кляті бусурмани (ляхи) і все попалять”). Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, зайва сором'язливість, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ.



Список використаних джерел і літератури

  1. Бердяєв М.О. «Руська ідея», 1946.

  2. Овсянико-Куликовский Д.Н. Психология национальности. – Петербург, 1992. –С. 6.

  3. Макарчук С., Турій С. Український етнос. – Львів, 1990. – С.17.

  4. Липа Ю. Призначення України. – Нью-Йорк, 1953. – С.131.

  5. Там же. – С.153.

  6. Там же. – С.154.

  7. Січинський В. Чужинці про Україну. – Київ, 2011. – С.32.

  8. Там же. – С.47.

  9. Там же. – С.66.

  10. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Мюнхен; Монреаль, 1951. – С.90.

  11. Естетика и поэтика. – М.,1976. – С.259.

  12. Короткий російсько-український електротехнічний словник. – Львів, 1991. – С.7.

  13. Творчество. – 1958. - №8. – С.14.





Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал