Науковий стиль української мови



Скачати 98.21 Kb.

Дата конвертації30.05.2017
Розмір98.21 Kb.

НАУКОВИЙ СТИЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
1. Мовні особливості наукового стилю.

2. Жанрові особливості наукового стилю.

3.

Становлення наукового стилю української мови

1. МОВНІ ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВОГО СТИЛЮ
Науковий
стиль функціональний
різновид літературної
мови, що
використовується з пізнавально-інформативною метою в галузі науки, техніки й
освіти.
Науковий стиль належить до книжних стилів літературної мови, яким властиві попередня підготовленість висловлювання, ґрунтовна обізнаність з проблемами і темами, монологічність, унормованість мови. Сфера його використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта.
Основні стильові ознаки наукового стилю і специфічна мовленнєва системність визначаються позамовними стилетвірними чинниками:
а) призначення – пошук ідеї, визначення понять і категорій, формулювання концепцій, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, і класифікацій, роз’яснення явищ, систематизація знань;
б) зміст стилю – теоретичні відомості та практичні знання про людство, природу і
Всесвіт;
в) мета стилю – повідомлення нового знання про дійсність і доведення його
істинності;
г) комунікативне завдання стилю – передавання адресату знань у переконливій і доступній формі.
Наукові тексти розрізняються за способами передачі інформації, що в них міститься.
Більшість дослідників за викладом змісту
інформації в науковому тексті виокремлюють опис, оповідь і роздум (доведення).
За допомогою опису ми отримуємо можливість подати цілісне уявлення про предмет, його склад або частину предмета (у їхньому статичному стані) через уявлення його
індивідуальних або видових характеристик. Причому зовсім не обов’язково називати тільки суттєві ознаки, важливо також, щоб це були відмінні ознаки, які виділяють предмет з низки однорідних, суміжних. Для наукового опису характерний максимально повний, вичерпний перелік ознак об’єкта.
Завдання оповіді – зафіксувати, подати окремі етапи (стадії) такого формування, зміни від початкової стадії до якогось кінцевого стану. Тут ми вже маємо справу не з переліком сукупності якихось стійких ознак предметів, як при описі, а з фіксацією окремих станів, що змінюються (або стадій), поданого як процес, подія. Такі тексти мають чітку структуру. Усі складові частини тексту (речення) мають визначене місце в системі через тісний зв'язок між компонентами. Ця особливість фіксується у характері логічний зв’язків між складовими тексту (реченнями), які мають вигляд послідовного ланцюжка.
Роздум – особливий спосіб викладу. Таке повідомлення у формі суворо логічного розгортання доведення будь-якого положення, теорії, думки – характерна й розповсюджена форма викладу в науковій сфері.
Доведенняце такий спосіб викладу, через який підтверджується (або заперечується)
істинність знань людини про світ, який мав характер гіпотез або не перевірених практикою суджень. За допомогою доведення передається процес переходу від гіпотетичного, передбачуваного знання про будь-який з матеріальних об’єктів до дійсного знання про нього.

Це логічна операція, яка полягає в тому, що із певної послідовності тверджень, які є завжди
істинними, на основі правил для висновків отримують нове істинне твердження. Таким чином, різниця між цими двома операціями полягає в тому, що виведення базується як на
істинних, так і гіпотетичних, а доведення – тільки на істинних твердженнях.
Основними стильовими ознаками наукового стилю є абстрагованість і узагальненість, підкреслена логічність, однозначність і точність, зрозумілість та об’єктивність викладу, доказовість, логізована оцінність, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення причинно-наслідкових відношень, висновки тощо.
Абстрагованість наукового стилю створюється шляхом широкого використання мовних одиниць абстрактного й узагальненого значення, зокрема абстрактної лексики, слів, що виражають узагальнені поняття та ін. Абстрагованості тексту сприяють лексичні, морфологічні та синтаксичні засоби. Наприклад, у науковому стилі частотність вживання
іменників порівняно з іншими частинами мови дуже висока, що визначає іменний характер цього стилю.
В узагальнено-відстороненому значенні виступають абстрактні
іменники (клімат, швидкість, гравітація, сюжет, діалектика, категорія, вічність, фактор,
функція) та дієслова широкої семантики (існувати,
мати,
виявляти,
проявлятися). Узагальнено-відсторонений колорит створюють також позачасові форми дієслів, зокрема теперішнього часу постійної дії, абстрактного теперішнього часу або абстрактного майбутнього часу(Вода кипить при температурі 100°. В металі почнуть
індукуватись вихрові струми, які також будуть змінюватись) та дієслова третьої особи множини у неозначено-особовому значенні (Буре вугілля видобувають на території
Придніпровської височини, Прикарпаття та Закарпаття). На синтаксичному рівні узагальнена відстороненість виражається у виведенні зі структури речення суб’єкта дії і зосередженні уваги на самій дії. Такими є неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові речення.
Підкреслена
логічність наукового стилю виявляється в послідовності, несуперечливості висловлювання, в його доказовості й аргументованості, побудові мовлення відповідно до законів логіки зі збереженням відношень і зв’язків з реальною дійсністю. Першою умовою логічності мовлення є логічність мислення. Вона передбачає вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратися на попередні етапи мислення, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), вміння пояснювати, обґрунтовувати та аргументувати факти, вмотивовувати висновки, що є необхідними умовами логічності мовлення. Другою умовою логічності мовлення є знання і правильне використання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, досягти смислової зв’язності мовлення, уникаючи суперечливості у викладі матеріалу. Йдеться насамперед про граматичну повноту висловлювання, тобто вживання повних, переважно складних сполучникових речень, оскільки сполучники дають змогу членувати зміст і чіткіше передати смислові та логічні зв’язки між частинами змісту і речення.
Логічність у науковому стилі мови витримується найпослідовніше,
її називають відкритою (однозначною, без підтексту). Принцип відкритої логічності є основним для організації наукового тексту і виявляється у словосполученнях, реченнях, порядку слів, надфразових єдностях, зв’язному тексті (в тричастинній його композиції – вступі, основній частині, висновках). Отже, реалізацію підкресленої логічності як стильової ознаки забезпечує текстова категорія логічності.
Точність і однозначність наукового стилю формуються на основі зв’язку мовлення з дійсністю і мисленням. Їх можна досягти за умови глибокого знання предмета мовлення, мовної системи і вироблених мовленнєвих навичок. Точність мови – це відповідність змісту мовлення предметно-речовій дійсності, реальним особам і системі понять про них. Точність залежить від вибору слова чи вислову, а також від уміння мовця зіставляти слово, предмет

(річ, ознаку, явище) і поняття. Точне слововживання забезпечується знанням системи лексичних значень, розмежуванням значень багатозначного слова, слів-синонімів, омонімів, паронімів. Вживання великої кількості термінів, слів у прямому значенні, обмеження синонімічних замін творять точність наукового стилю. Крім того, у науковому стилі багато зносок, посилань, цитат, прізвищ авторів, власних назв, цифрових даних, які аргументують наукові положення і підсилюють об’єктивність та достовірність висловленого.
Зрозумілість наукового стилю забезпечується точністю та логічністю викладу. Усне мовлення для адресата буде зрозумілим, якщо його мислення встигатиме за мисленням мовця, а ще краще, якщо трохи випереджатиме його, тобто існуватиме ефект очікування. Зрозумілості усного мовлення сприяють чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне
інтонування, розмірений і уповільнений ритм, спокійний і ввічливий тон. На письмі зрозумілості досягають послідовністю викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки, повтором домінантних, ключових і наскрізних слів.
Об’єктивність викладу в науковому стилі полягає у зваженості оцінювання ступеня дослідження проблеми, шляхів її розв’язання, ефективності певної теорії, рівня завершеності
її вивчення, обґрунтованості результатів тощо.
Таким чином, основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:
великою кількістю наукової термінології (атомна маса, дистанція, дистиляція,
емісія, реорганізація, транскрипція, турбуленція та ін.);
наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок;
оперуванням абстрактними, переважно іншомовними, словами (дилема, вакуум,
сектор, процес, формуляр, ценз, шифр та т.);
використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;
залученням цитат і посилань на першоджерела;
як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;
чіткою композиційною структурою тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);
характерною монологічністю текстів;
переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).
2. ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВОГО СТИЛЮ
У науковому стилі виокремлюють такі підстилі:
власне науковий (із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова
доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;
– виробничо-технічний – використовується у спеціальній літературі, що обслуговує різноманітні сфери господарства та виробництва
науково-популярний (іноді і науково-публіцистичний) – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів (книги, статті у неспеціальних журналах, лекції);
науково-навчальний – реалізується в підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й не виключає використання елементів емоційності
(підручники, посібники, лекції, словники тощо).

У межах власне наукового підстилю виділяють науково-інформативний різновид з жанрами (реферат, анотація, резюме, огляд) та науково-довідковий (довідники, словники, каталоги).
Зберігаючи основні ознаки стилю, кожний підстиль і жанр характеризується своїми особливостями використання мовних засобів. Власне науковий підстиль має
інтернаціональні загальнонаукові терміни; науково-популярний – використовує й елементи художнього мовлення (епітети, порівняння, метафори), щоб зацікавити читача; науково- навчальний – характеризується доступністю викладу інформації, спрощеністю системи доведень, програмністю викладу матеріалу, спрямованою на активізацію мислення учня, поступовим, послідовним уведенням термінологічної лексики.
Основні жанри наукового стилю.
До основних жанрів наукової літератури належать монографія, стаття, реферат, анотація, дисертація, тези, підручник, посібник тощо.
Рефератодна з найбільш поширених форм наукової роботи, над якою доводиться працювати і учням, і студентам, і викладачам, і серйозним ученим. Будь-яка праця науково- дослідницького характеру може включити реферативну частину, яка містить критичний огляд наукової літератури, виклад змісту концепцій та їх аналіз тощо. Така реферативна частина обов'язково є в курсових і дипломних роботах. Головна вимога до неї – не вдаватись до плагіату, тобто не видавати чиїсь думки, міркування, висновки за свої. Тому в реферативних частинах роботи слід зазначити авторів концепцій, робити точні посилання і т.
Ін.
Реферат може існувати і як окрема робота, що становить стислий виклад книги чи
іншого першоджерела з метою фіксування інформації.
Наукова стаття – це найбільш поширений жанр наукового стилю мовлення. Вона становить порівняно невелику за обсягом письмову роботу (6–15 сторінок машинопису), у якій розглядається, як правило, одна наукова проблема. Наукова стаття – це обов'язково оригінальне дослідження, яке містить нову інформацію стосовно зазначеної проблеми. Це може бути аналіз ще ніде не описаного матеріалу, розгляд відомого матеріалу в іншому аспекті або міркування автора щодо тих чи інших питань науки. Наукова стаття може містити невелику реферативну частину, якщо йдеться про стан вивчення проблеми.
Матеріали наукового дослідження можуть бути покладені в основу наукової доповіді, яка може бути прочитана на будь-якому зібранні фахівців – науковій конференції, симпозіумі, семінарі тощо.
Тези доповіді є одним із найстійкіших жанрів. Вони мають суворо нормативну змістово-композиційну структуру, в якій виділяються: преамбула, основне теоретичне положення, завершальна теза (висновок). Чітке логічне членування змісту тез підкреслюється рубрикацією, а в деяких випадках – і виділенням абзаців під однією рубрикою.
Рецензія – це відгук, критична оцінка того чи іншого різновиду творчої роботи: наукової праці, художнього твору, вистави, кінофільму тощо. Рецензії доводиться писати науковцям, студентам, критикам, фахівцям з будь-якої галузі науки чи виробництва.
Звичайно, за рецензування повинен братися лише той, хто достатньо глибоко обізнаний з проблематикою рецензованого твору і спроможний дати йому об'єктивну оцінку.
Анотація – це коротка, стисла характеристика змісту книги, статті тощо. Вона не розкриває змісту наукового джерела, а лише інформує про наявність наукового джерела певного змісту і характеру. Сутність і призначення анотації полягають у тому, що вона відповідає на питання, про що йдеться в цьому джерелі. Таким чином, анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об'єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і таким чином допомагає в пошуку, відборі та систематизації необхідної

інформації. Анотація обов'язково складається з двох частин: бібліографічного опису (вихідні дані джерела відповідно до чинних ДЕСТів) і власне тексту,
Монографія – наукова праця (книга), в якій досліджується одна проблема або обмежене коло питань. Монографія передбачає опрацювання великої кількості фактичного матеріалу, переконливих висновків. Автор монографії пропонує власну наукову гіпотезу чи концепцію розв’язання важливої наукової проблеми. У монографії обов’язково мають бути теоретичні розділи, висновки і наукова література.
Дисертація наукова праця, підготовлена для прилюдного захисту на здобуття наукового ступеня. У дисертаційних дослідженнях відкривають нові напрями в науці, започатковують досі невідомі підходи до розв’язання складної проблеми, вивчають ще невідоме або з’ясовують питання, які забезпечують подальше просування у цій проблемі чи галузі. Дисертація має визначені розмір і чітку структуру, стандартні композиційно- мовленнєві форми, які мають бути наповнені оригінальним змістом дослідження.
Підручник і посібник як жанри науково-навчального підстилю мають багато спільного
і відмінного у текстотворенні. До спільних ознак належать науковість, об’єктивність викладеного матеріалу, відповідність його навчальній програмі, наступність і перспективність у процесі розгортання навчального курсу, доступність подавання матеріалу, спрямована на активізацію мислення учнів, студентів; поступове і послідовне введення термінологічної лексики; суворе дотримання норм української літературної мови; культура й естетика мовлення.
Різниця між підручником і навчальним посібником полягає у способах подавання матеріалу і мовного викладу. Підручник містить увесь обов’язковий зміст навчального курсу. Навчальний посібник може розглядати не всі розділи, теми, проблеми, а ті, що, на думку автора, потребують особливої уваги, або містити матеріал ширший, ніж передбачає програма. Часто навчальний посібник є першою спробою підручника і в наступних виданнях трансформується в нього.
Окремі жанри наукових робіт безпосередньо стосуються наукової діяльності студентів. Це, зокрема, реферат, а також курсова і дипломна (магістерська) робота.
Курсова робота – закінчене наукове дослідження, яке, на відміну від реферату, відзначається самостійністю і містить елемент наукової новизни. Крім ознайомлення з науковою літературою, курсова робота передбачає збір матеріалу для дослідження, спостереження над ним, обробку результатів спостережень, їх опис, виявлення певних зв'язків між предметами і явищами, пояснення цих зв'язків. За обсягом це невелика робота, здебільшого ЗО – 40 сторінок рукописного тексту.
Дипломна робота становить закінчене самостійно виконане наукове дослідження, яке відзначається науковою новизною і має практичне значення. Тема дипломної роботи повинна бути актуальною, відповідати сучасному стану вивченості тієї чи іншої проблеми, а також відкрити для студента можливості самостійного наукового пошуку. Дипломна робота виконується під керівництвом кваліфікованого викладача, який консультує студента, допомагає скласти план роботи, орієнтує студента в наукових концепціях, напрямках та методиці дослідження.
Обсяг дипломної роботи суворо не регламентується. Звичайно він становить з гуманітарних дисциплін 60 – 75 сторінок тексту, з точних наук обсяг може бути меншим.
Структура дипломної роботи така: титульний лист, зміст, вступ, головна частина, висновки, список використаної літератури, а також у разі потреби – додатки. Рекомендують дотримуватися таких пропорцій між частинами дипломної роботи: вступ – до 10 %, головна частина – 80 – 85 %, висновки – 5 – 10 % від обсягу тексту.
Магістерська робота – це кваліфікаційна науково-дослідницька робота випускника, яка готується з метою публічного захисту і отримання освітньо-кваліфікаційного ступеня

„магістр”. Її автор покликаний продемонструвати рівень своєї наукової кваліфікації, уміння самостійно вести науковий пошук і вирішувати конкретні наукові завдання.
Магістерська робота має узагальнювальний характер, оскільки є своєрідним підсумком підготовки магістра. Водночас це самостійне оригінальне наукове дослідження студента, результати якого мають теоретичне і практичне значення. У процесі написання магістерської роботи студент упорядковує на власний розсуд накопичені наукові факти та доводить їх наукову цінність або практичну значущість.
3. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК НАУКОВОГО СТИЛЮ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Науковий стиль сучасної української мови (мова науки) почав формуватися ще в давній книжній українській мові за зразками і під впливом грецької і латинської мов (латина на той час була мовою наук усієї Європи). Частково науковий стиль формувався з власне українських мовних засобів шляхом спеціалізації їх ужитку і термінологізації значень. Хоч
„наука” Київської Русі, крім богослов’я, була популяризаторською, все ж вона мала істотне значення для становлення наукового стилю української мови. Визначними творами наукової літератури того часу були: переклад світової історії Іоана Малали (VI ст.), що містив історію
Давньої Греції, Риму та Візантії; „Хроніка” Георгія Амартола (Многогрішного), в якій
ідеться про історію Візантії; хроніка Георгія Сінкела; „Ізборник” Святослава (1073). Крім
історичних творів, у X–XI ст. були поширені й природничі: „Шестодневи” – виклад природознавства у формі коментарів до історії шести днів творення світу, де є філософське вчення про елементи, рух небесних світил, про тварин та рослин; „Фізіолог” – збірка оповідань про навколишній світ; „Бджоли” – збірник сентенцій знаменитих людей та ін.
У XVI–XVII ст. в Острозькій академії, Львівському братстві, Києво-Могилянській академії, Києво-Печерській лаврі та в інших навчальних закладах, братствах, монастирях
України видавалися наукові книги – монографії, трактати, лексикони, прогностики, послання, бесіди. У Києво-Могилянській академії, наприклад, було розроблено теорію онтології терміна, виділено властивості наукових номінацій, закладено передумови дихотомії „слово-термін”.
Науковий стиль у сучасному його розумінні (формування окремих терміносистем відповідно до різних галузей знань) починається з ХІХ ст., з популярних публікацій у журналі „Основа” (1861–1862 рр.) та брошур товариства „Просвіта”, виданих у Львові у
1868 р.
Свідома, цілеспрямована праця над створенням української термінології розпочалася тоді, коли були засновані Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові (1893 р.) та
Українське наукове товариство у Києві (1907 р.). Науковий стиль розвивали своєю мовною практикою такі вчені, як І. Франко, М. Драгоманов, С. Подолинський, К. Михальчук,
М. Грушевський, А. Кримський, В. Гнатюк, І. Верхратський, І. Свєнціцький, М. Сумцов та
ін.
Україномовна наука, а отже, й науковий стиль української літературної мови набули активного розвитку в 1917–1920 рр. Тоді вийшло близько 60 граматик української мови, в той час як у наступні 1920–1924 – тільки 13. Словників було видано відповідно 45 і 15.
Інститут української наукової мови видавав (з 1921 р.) перекладні загальні й термінологічні словники. Цей період характеризується помітним пуристичними тенденціями у галузі створення української термінології.
Кожне нове українське відродження (початок ХХ ст.; 20-і, 50–60-і та 80–90-і роки
ХХ ст.) супроводжувалося особливою увагою до наукового стилю, до встановлення розумного співвідношення між термінологією інтернаціональною та створеною на основі питомої української лексики.

Науковий стиль української мови кінця ХХ – початку ХХІ ст., як і літературна мова цього періоду, засвідчує лібералізацію мовних норм, що виявляється у збільшенні кількості варіантних мовних одиниць, іншомовних запозичень, у пошуках нових текстових форм для наукової інформації.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал