Наукові праці кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Серія: Бібліотекознавство. Книгознавство. Випуск 3



Сторінка9/37
Дата конвертації22.12.2016
Розмір7.16 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   37

Внесок Степана Сірополка у вивчення шкільних бібліотек
У статті розкрито роль відомого бібліотекознавця і педагога Степана Онисимовича Сірополка (1872–1959) у розвитку шкільних бібліотек в Україні другої половини XIX – початку XX ст.; розглянуто наукові праці вченого, в яких висвітлено необхідність відкриття шкільних книгозбірень.

Ключові слова: ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського, С. О. Сірополко, бібліотечна справа, шкільні бібліотеки, народні бібліотеки, земства, каталоги.

Розвиток національної системи освіти та бібліотечної справи в Україні, наукове вирішення сучасних освітніх і бібліотекознавчих проблем неможливі без творчого осмислення і переосмислення історичного досвіду минулого. Сьогодні серед пріоритетних наукових завдань увага вчених і практиків акцентується на необхідності незаангажованого, вільного від ідеологічних нашарувань прочитання спадщини визначних діячів бібліотечної справи і бібліографії; звернення до першоджерел вітчизняної бібліотекознавчої думки, до невідомих або маловідомих (оригінальних) текстів; вивчення історії становлення і розвитку галузевих, зокрема педагогічних, книгозбірень, їхньої бібліотечної мережі. Тому аналіз праць бібліотекознавців, бібліологів, істориків–педагогів, громадських діячів, які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної освіти та бібліотечної справи і яких свого часу не було належно оцінено, залишається актуальним.

До теми історії педагогічних бібліотек, зокрема шкільних, зверталося багато вчених, просвітян, педагогів, бібліотекознавців кінця XIX – початку XX ст.: Д. Балика, Є. Мединський, І. Огієнко, К. Рубинський, М. Тулупов, М. Чехов, П. Шестаков, Д. Багалій, С. Сірополко. Окремі аспекти розвитку та діяльності педагогічних бібліотек висвітлювали сучасні дослідники: Л. Вовк, А. Волинець, Т.  Добко, Т. Горбаченко, Л. Чепурна, О. Чорна та інші. Вагомий внесок у вивчення історії педагогічних бібліотек, як спеціальних, другої половини XIX – 20–х рр. XX ст., їхні типовидові ознаки, функції та завдання ґрунтовно здійснено П. Роговою, яка вперше в Україні і на пострадянському просторі на дисертаційному та монографічному рівнях представила етапи становлення та розвитку педагогічних бібліотек України, підкреслила вагому роль громадських діячів України у цьому процесі. У її монографії висвітлено внесок С. Сірополка у розвиток освіти та бібліотечної справи, зокрема шкільних бібліотек.

Упродовж другої половини XIX – початку XX ст. українська свідома громадськість, провідні педагоги доклали чимало зусиль для розвитку національної освіти, бібліотечної справи в Україні, зокрема комплектування фондів бібліотек українською книгою та виховання вчителів як духовних наставників. Велику історико–культурну цінність для бібліотечного джерелознавства становлять праці видатного вченого–педагога, публіциста, бібліографа, книгознавця, бібліотекознавця, культурно–громадського діяча, автора численних праць з питань освіти, історії педагогіки, бібліотекознавства С. О. Сірополка (1872–1959). Учений зробив чи не найвагоміший внесок у розвиток мережі педагогічних та вчительських бібліотек в Україні, визначення їхніх видових ознак та в укладання каталогів для відповідного формування фондів. Як зазначає П. Рогова, «він, зокрема, є одним із перших, хто у цей період визначав педагогічні та вчительські бібліотеки як спеціальні» [5, с. 17]. У серпні виповнюється 140 років від дня народження С. Сірополка. Ґрунтовно досліджує ідеї вченого доктор історичних наук, професор Т. Ківшар, яка не тільки однією з перших зацікавилася його персоналією, а й доклала зусиль до повернення з–за кордону в Україну особистого архіву та бібліотеки С. Сірополка. Нині його багата творча спадщина привертає заслужену увагу багатьох інших сучасних дослідників.

Вагомою складовою фонду Державної науково–педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського (ДНПБУ ім. В. О. Сухомлинського) є праці видатних педагогів, бібліотекознавців, книгознавців, культурно–освітніх діячів XIX – XX ст. Ці рідкісні та цінні видання, зокрема і спадщина С. Сірополка, є національним надбанням України, а також об’єктом всебічних досліджень Бібліотеки. Метою статті є вивчення і оприлюднення наукових праць, доповідей, статей С. Сірополка з фонду ДНПБУ ім. В. О. Сухомлинського, в яких висвітлено історію відкриття та діяльності шкільних і народних бібліотек другої половини XIX – початку XX ст.; привернення уваги користувачів до маловідомих його публікацій (оригінальних текстів) у періодиці, які з часу виходу друком не перевидавалися. Бібліотека має у фонді наукові праці С. Сірополка з питань освіти та бібліотечної справи, зокрема такі: «Основные вопросы внешкольного образования» (1913), «Порадник діячам позашкільної освіти» (1918), «Народні бібліотеки. Організація та техніка бібліотечного діла» (Кам’янець–Подільський, 1919), «Історія освіти в Україні» (2001); публікації у збірнику «Народное образование в земствах» (1914) та доповідь на «Первом общеземском съезде по народному образованию» (1911); статті, які друкувалися на сторінках періодичних видань кінця XIX – початку XX ст., зокрема таких, як «Світло», «Для народного учителя», «Педагогический листок», «Украинская жизнь» тощо; наукові розвідки про життєвий шлях і діяльність С. Сірополка – М. Євтуха, О. Завальнюка, Т. Ківшар [2–3], Р. Кіри [4], Л. Самоплавської та інших. Науково–інформаційний розвиток освітянської галузі потребує виявлення, дослідження та аналізу зазначених документів.

На українських етнічних землях з 70–х рр. XIX ст. почали формуватися педагогічні книгозбірні, зокрема навчальні бібліотеки колегіумів, ліцеїв, семінарій, шкіл, які були спрямовані переважно на забезпечення загальноосвітніх інформаційних потреб освітян. Зважаючи на те, що державою виділялося недостатньо коштів на освіту широких верств населення, провідні суспільні кола, земства і громадськість переймалися проблемами не тільки розбудови закладів народної освіти, а й розвитку бібліотек, що зумовило значні зміни у системі народної та позашкільної освіти [5]. Завдяки увазі земств до розвитку освіти, шкільних бібліотек, що обслуговували вчителів і учнів, а надалі й інші верстви населення, ці книгозбірні були перетворені на народно–шкільні, які надалі виокремилися у народні та прилюдні бібліотеки. Фондами народно–шкільних книгозбірень мало змогу користуватися доросле населення, за умови видачі книг додому у позанавчальний час. Бібліотечні послуги в цих книгозбірнях надавав учитель, як правило безкоштовно. Слід зазначити, що з 70–х рр. XIX ст. земства почали засновувати при школах бібліотеки – учнівські й вчительські, що забезпечували інформаційні потреби як учнів, так і вчителів. Їхні фонди були невеликими, оскільки кількість книг залежала від фінансування земств.

За відсутності спеціальних книгозбірень учителі користувалися фондами шкільних бібліотек, які в цей час набули свого розвитку. Шкільні бібліотеки, засновані земствами, підпорядковувалися Міністерству народної освіти. Фонди цих книгозбірень комплектувалися за каталогами, які Міністерство видавало щоп’ять років, та щорічними доповненнями до них. Каталоги містили невелику кількість літератури, що виходила в царській Росії, відповідала запитам школи й диференціювалася для бібліотек середніх і початкових навчальних закладів, народних училищ. Фонди шкільних бібліотек більше відповідали запитам школи, а не задоволенню потреб населення. У 1905 р. вийшли нові правила про народні бібліотеки, якими скасовувалося комплектування бібліотек згідно з каталогами. У п’ятому параграфі цих правил зазначалося, що народні бібліотеки можуть комплектуватися як учнівські, учительські, публічні, тобто в них розширювалися фонди, якими могли користуватися вчителі. Як зазначає П. Рогова, «це була велика перемога демократичних сил, нового часу» [5, с. 61]. Але на практиці народно–шкільні бібліотеки у багатьох місцях ще тривалий час комплектувалися по–старому: по–перше, у зв’язку з тим, що бібліотекарі не знали цих правил; по–друге, керівництво не давало дозволу комплектуватися по–новому. Отже, з розвитком освітнього руху в Україні в другій половині XIX – на початку XX ст. збільшувалась кількість шкільних і народних бібліотек. Діяльність цих закладів сприяла підвищенню культурно–освітнього рівня населення.

У кінці XIX – на початку XX ст. почали виходити друком праці вітчизняних педагогів, діячів народної освіти, зокрема С. Сірополка, які містили рекомендації щодо організації бібліотек. Свої перші наукові доробки С. Сірополко присвятив проблемам організації позашкільної освіти. У 1910 р. вийшло його дослідження «Народные библиотеки: Порядок открытия библиотек и их организация» [14], у якому вчений виклав власну концепцію організації роботи книгозбірень, запропонувавши зробити народні бібліотеки загальнодоступними та безплатними. Розмірковуючи над питаннями організації бібліотечної справи й національної освіти, С. Сірополко пише на цю тему низку статей, які вміщує на сторінках журналу «Світло» (1910–1914) – першого україномовного педагогічного часопису в Україні, який виходив у Києві. Степан Онисимович був постійним автором цього видання, яке крім освітянських проблем висвітлювало й питання позашкільної освіти, відкриття шкільних і народних бібліотек. У статті «Школа і книжка» С. Сірополко наголошує на потребі зміцнити школу засобами, якими здобувається освіта поза школою, тобто з’єднати її з різними освітньо–виховними позашкільними установами, якими вважав, зокрема, бібліотеки і читальні [13, с. 5]. Степан Онисимович розумів необхідність створення в Україні національної школи, втілення в життя принципу природовідповідності, згідно з яким навчання в школі має відбуватися рідною мовою. Вбачаючи зв’язок і взаємозалежність між національною освітою і бібліотечною справою, він зазначав: «Коли поряд з національною школою існуватимуть народні бібліотеки та інші просвітні інституції, український народ матиме добру зброю для боротьби з тою темрявою, що тепер його густою хмарою огортає» [13, с. 6]. У статті «Школа і книжка» вчений підкреслював, що ініціативу в організації бібліотек мусить проявляти народний вчитель, як людина, що найближче стоїть до справи просвіти народу, а також має бути найближчим співробітником бібліотеки, виконуючи обов’язки бібліотекаря [13, с. 6]. Він постійно наголошував на вагомій ролі вчителя як духовного наставника і просвітителя у національному вихованні та освіті, в організації книгозбірень.

Про потребу запровадження шкільної та позашкільної освіти українською мовою С. Сірополко наголошував у статті «Певний шлях», зазначаючи, що розвиток бібліотечної справи в Україні залежить від грамотності населення, навчання в початковій школі рідною мовою [12].

Степан Онисимович покладав великі надії на земства у справі розбудови бібліотек в Україні. Саме завдяки діяльності земств народно–бібліотечна справа набула великого розвитку. У статті «Нові правила про народні бібліотеки», що вийшла у «Світлі» 1912 р., С. Сірополко критикував нові правила про пришкільні бібліотеки, видані 9 червня 1912 року Міністерством народної освіти, що перешкоджали діяльності земств і керівників бібліотек (бібліотеки за цими правилами підпадали під обмежувальний каталог) [11].

На першому загальноземському з’їзді народної освіти в Москві (1911) С. Сірополко піднімає питання про потребу підготовки бібліотечних працівників на курсах, які організовувалися губернськими і повітовими земствами [7]. Бібліотекарі, на його думку, стоять поруч із вчителями.

До редакції педагогічного часопису «Світло» надходила велика кількість листів із проханням пояснити, як відкривати бібліотеки. У цій справі допомагала книга С. Сірополка «Народные библиотеки» (М., 1910) [14, с. 75]. У цьому дослідженні викладено все, що стосувалося справи організації бібліотек, а саме: значення народних книгозбірень; участь народного учителя в бібліотечній справі.

У збірнику «Народное образование в земствах» (1914) опубліковано дві статті С. Сірополка: «Учнівські бібліотеки», «Учительські бібліотеки». Видатний педагог вважав, що успіх шкільної справи залежить від учнівських та учительських бібліотек, які він настійно рекомендував відкривати при навчальних закладах. У статті «Учнівські бібліотеки» С. Сірополко ставить питання про збереження фондів шкільних книгозбірень, про поліпшення їх комплектування, прищеплення учням навичок самостійного читання, а також висловлював побажання земствам клопотатися про відміну обмежувального каталогу [9, с. 202].

Також на особливу увагу заслуговують публікації С. Сірополка у часописах «Для народного учителя», «Украинская жизнь», «Педагогический листок» та інших. У статті «Очередные задачи в народно–библиотечном деле», яка надрукована у журналі «Для народного учителя», учений висвітлив теоретичні аспекти бібліотечної справи, і запропонував читати цю дисципліну на учительських семінарах та педагогічних курсах, оскільки в бібліотеках працювали переважно вчителі [8, c. 27].

С. Сірополко брав активну участь у роботі журналу «Украинская жизнь», який видавався у Москві і мав на меті ознайомлювати громадськість з життям українців. Степан Онисимович написав для цього журналу статтю «Наследство г. Кассо на Украине». Офіційна політика Міністерства освіти була такою: за новими правилами про народні бібліотеки (1912) в них не допускались українські книжки, а ті, що вже були, підлягали вилученню. С. Сірополко зазначав: «…одним росчерком пера г. Кассо из пришкольных народных библиотек Украины изъяты книги на украинском языке…, как это имело место в народных библиотеках Харьковской губернии» [6, с. 17].

Історію становлення і розвитку шкільних і народних бібліотек С. Сірополко висвітлив у своїй праці «Історія освіти в Україні» [10].



Учений зробив великий внесок у розбудову бібліотечної справи. Аналізуючи історичне значення його праць з бібліотекознавства, доречно підкреслити, що вони допомагали «відчинити ширше двері справжньої культури для тих мільйонів, що перебували за порогом правдивої освіти» [1, с. 5]. С. Сірополко, як й інші видатні вітчизняні педагоги, громадські діячі, відстоював українізацію бібліотек. Він вважав розбудову шкільних книгозбірень одним із найважливіших напрямів освітньої діяльності. Вивчення праць С. Сірополка, в яких висвітлено становлення і розвиток шкільних бібліотек, сприятиме розбудові бібліотечної справи в Україні.

Список використаних джерел та літератури:

  1. До побачення // Світло. – 1912. – Кн. 9. – С. 3–6.

  1. Ківшар Т. Степан Сірополко / Т. Ківшар // Бібл. вісн. – 1997. – № 6. – С. 32–35.

  2. Ківшар Т. Визначний український вчений, громадський і політичний діяч – Степан Сірополко / Т. Ківшар // Вісник Книжкової палати. – 1997. – № 8. – С. 22–23.

  3. Кіра Р. В. Культурно–просвітницька діяльність та педагогічні погляди Степана Сірополка : автореферат дис. … канд. пед. наук : 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки / Роксолана Володимирівна Кіра; Прикарпат. ун–т ім. В. Стефаника. – Івано–Франківськ, 2001. – 20 с.

  4. Рогова П. І. Педагогічні бібліотеки України (друга половина XIX – 20–ті роки XX ст.) : [монографія] / П. І. Рогова ; АПН України, ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського. – К. : Четверта хвиля, 2009. – 270 с.

  5. Серополко С. Наследство г. Кассо на Украине / С. Серополко // Украинская жизнь. – 1915. – № 2. – С. 16–19.

  6. Серополко С. О подготовке библиотечного персонала / С. Серополко // Первый общеземский съезд по народному образованию : доклады : в 2 т. – М., 1912. – Т. 2. – С. 36–41.

  7. Серополко С. Очередные задачи в народно–библиотечном деле/ С. Серополко // Для народного учителя. – 1910. – № 17. – С. 27–28.

  8. Серополко С. Ученические библиотеки / С. Серополко // Народное образование в земствах. – М., 1914. – С. 201–207.

  9. Сірополко С. Історія освіти в Україні / С. Сірополко // К. : Наук. думка, 2001. – 912 с.

  10. Cірополко С. Нові правила про народні бібліотеки / С. Сірополко // Світло. – 1912. – Кн. 4. – С. 56–61.

  11. Сірополко С. Певний шлях / С. Сірополко // Світло. – 1912. – Кн.8.– С. 19–22.

  12. Сірополко С. Школа і книжка / С. Сірополко // Світло. – 1910. – Кн. 4. – С. 3–6.

  13. Шерстюк  Г. Серополко С. Народные библиотеки. Порядок открытия библиотек и их организация / Г. Шерстюк // Світло. – 1910. – Кн. 1. – С. 75–76.

В статье раскрыта роль известного библиотековеда Степана Анисимовича Серополка (1872–1959) в развитии школьных библиотек в Украине во второй половине XIX – начала XX ст.; рассмотрены научные труды ученого, в которых освещена необходимость открытия школьных библиотек.

Ключевые слова: ГНПБ Украины им. В. А. Сухомлинского, С. А. Серополко, библиотечное дело, школьные библиотеки, народные библиотеки, земства, каталоги.

In the article the role of the famous library scientist and pedagogue Stepan Onysymovych Siropolko (1872–1959) in the development of school libraries in Ukraine of the second half XIX – beg. XX cc. is revealed; the scientist’s works are considered, in which the necessity to open school libraries is substantiated.

Key words: V. O. Sukhomlynskyi State Scientific and Pedagogical Library of Ukraine, S.O.Siropolko, librarianship, school libraries, people’s libraries, zemstvos, catalogues.
УДК 02(477)(092):002.2 Г.І. Ковальчук,

м. Київ


Книгознавчі зв’язки С. Сірополка

з Українським науковим інститутом книгознавства

У публікації на архівних і опублікованих матеріалах розкриваються книгознавчі зв’язки С. О. Сірополка з УНІКом, головною книгознавчою установою республіки в 1920–х рр. Використано документи архіву УНІК, публікації з журналу «Бібліологічні вісті», з інших видань УНІК, а також листування директора Інституту Ю. О. Меженка. Основна теза – у 20–х – на початку 30–х рр. ХХ ст. в Києві та по всій Україні ім’я та бібліотекознавча й книгознавча діяльність С. О. Сірополка були добре відомі спеціалістам.

Ключові слова: Сірополко, Український науковий інститут книгознавства , УНІК, «Бібліологічні вісті», Меженко, Довгань.

Український науковий інститут книгознавства (УНІК) було створено в Києві в 1922 р., коли Степан Онисимович Сірополко вже перебував в еміграції. Але УНІКу, штат якого налічував усього від 6 до 9 осіб, вдалося залучити до спільної активної наукової і науково–практичної роботи широке коло книгознавців, бібліотекознавців, бібліографів, у т. ч. емігрантів. Це відбувалося через запроваджену Інститутом систему «бібкорів», тобто бібліотечних кореспондентів: УНІК офіційно, на бланку установи, звертався до певної особи з проханням взяти на себе обов’язки представника Інституту в цьому місті чи країні, популяризувати діяльність УНІК, для чого Інститут надсилав свій журнал чи інші видання, а також інформацію про заходи, наукову роботу, плани тощо. С. Сірополко також був таким представником УНІК у Чехії. В першому номері празького журналу «Книголюб» (1927 р.) він опублікував відповідну статтю про УНІК [1]. Одночасно, кореспондент УНІКу мав інформувати Інститут про книгознавче та бібліотечне життя свого міста чи країни. Таким чином Інститут одержував різноманітні матеріали, більшість з яких публікувалися (переважно у багатющій рубриці «Хроніка», хоча були і наукові статті) на сторінках журналу УНІК «Бібліологічні вісті», що випускався Інститутом з 1923 по 1930 р. включно. Серед повідомлень були замітки про теми наукових розробок, над якими працюють вчені в Україні, Росії, Польщі, Чехії та інших країнах (дуже корисно для координації наукових тем), про заходи, виставки, громадські об’єднання, зокрема і в українській еміграції. Журнал охоче залучав С. Сірополка до співпраці, як, власне, і інших діячів еміграції.

Так, у рекламній листівці щодо передплати журналу завжди подавався надзвичайно широкий перелік осіб, які співробітничали з «Бібліологічними вістями», у т. ч. завжди згадувалося ім’я і С. Сірополка з уточненням: (Прага). Лише в листівці в № 4 за 1930 р. (на титулі позначено дату виходу 1931 р.) – останньому номері журналу перед його закриттям – прізвище Сірополка відсутнє. Насправді в журналі було опубліковано 2 статті С. Сірополка в рубриці «Хроніка» та 9 публікацій, в яких згадано його ім’я, його діяльність. Зокрема, в № 1–2 за 1925 р. розміщено його статтю «Український відділ в бібліотеці Слов’янського інституту в Празі» (підп. С.) та в № 4 за 1929 р. статтю «Видавнича та бібліотечна діяльність товариства «Просвіта» у Львові за 60 років свого існування» (підп.. Ст. С–ко).

Щодо публікацій в «Бібліологічних вістях» про С. Сірополка, можна назвати згадку про нього ще в першому, випущеному друкарським способом (два попередні випуски друковані на машинці), номері журналу – № 3 за 1923 р. У рубриці «Праця бібліологів» сповіщалося, що С. Сірополко «виготовив до друку «Бібліотекознавство» (с. 44). Гурток бібліологів, який, власне, брав участь у збиранні інформації та редагуванні «Бібліологічних вістей», а саме Ю. Меженко, Я. Стешенко, М. Іванченко, добре був обізнаний про бібліотекознавчу діяльність С. Сірополка – коло вітчизняних діячів книжкової та бібліотечної справи було не досить великим. Та й за публікаціями, в т. ч. в київському журналі «Книгарь» (1917–1921), що певною мірою можна вважати передвісником «Бібліологічних вістей», особа Степана Онисимовича була добре відома спеціалістам. Для прикладу, у випуску «Книгаря» за серпень–вересень (№ 12–13) за 1918 р. була надрукована програма Всеукраїнського з’їзду бібліотекарів, запропонована членом організаційної комісії з’їзду С. О. Сірополком. За справедливим твердженням Т. І. Ківшар, опрацьовану ним програму «можна вважати своєрідною концепцією бібліотечної справи України 1918–1919 років, у якій були визначені головні завдання її розвитку» [2].

1925 року «Бібліологічні вісті» (c. 155) сповіщали про зміст № 4 журналу «Українське книгознавство», що випускався в Подєбрадах (Чехія); серед авторів цього номеру згадано і С. Сірополка.

Влітку 1926 р. в Празі відбувся Міжнародний з’їзд бібліотекарів і друзів книги. Степан Сірополко брав активну участь у підготовці та проведенні з’їзду. Український науковий інститут книгознавства було також запрошено: в архіві УНІК, що зберігається в Інституті рукопису НБУВ, є відповідні документи [3], зокрема, власноручний лист Сірополка до УНІКу та програма української виставки під час Міжнародного з’їзду. На з’їзд планували їхати від Інституту директор – Юр Меженко, та учений секретар – Микола Іванченко, але дозволу чи відрядження вони, звісно, не отримали. Натомість УНІК відправив на з’їзд 18 книг і 4 зразки видавничих знаків Інституту для експонування в українському відділі на виставці. По одержанню цих книжок Д. Антонович писав УНІКу: «В загальному каталозі виставки буде заакцентовано, що книжки ці видані найвищою українською бібліологічною інституцією» [4]. Оскільки від УСРР на з’їзді так і не було представників, по закінченні з’їзду Степан Сірополко на початку серпня надіслав на власному бланку (в лівому куті надруковано «Степан Онисимович Сірополко») лист Інститутові, рукописний оригінал якого збережений в архіві УНІК: «На нараді українських делегатів Міжнародного бібліотечного з’їзду було ухвалено вироблений проект статуту Товариства прихильників української книги надіслати до центральних бібліотечних установ В. України, Галичини та Підкарпатської України з проханням обговорити цей проект статуту та приступити до заснування Товариства або його філії. Нарада однодушно визнала за бажане, щоб Товариство було засновано на В. Україні з місцем осідком Товариства в Києві, а в інших українських землях і емігрантських колоніях було утворено філії Товариства <…>. Маю шану від імені ініціативної комісії звернутись до Інституту з палкавим проханням взяти на себе почин заснування в Києві Товариства прихильників української книги, а також подати свої міркування щодо самого проекту Статуту, який до цього долучається. З правдивою пошаною Степан Сірополко» [5]. І на наступних двох аркушах машинопис Статуту Товариства, 22 §. Зокрема, § 1. «Метою товариства є сприяти розвиткові української книжки. § 2. Для осягнення цієї мети товариство має: а) видавати періодичні органи та різні друки в галузі українського книгознавства; б) скликати наради та з’їзди в справах, зв’язаних з книжковою продукцією та поширенням книги; в) організовувати книжкові виставки, бібліотеки, книгарні, книгозбірні; г) уладжувати лекції та курси з галузі українського книгознавства; д) входити в зносини з різними аналогічними установами як українськими, так і чужеземними» [6].

Слід зазначити, що саме завдяки такому листуванню УНІК мав можливість інформувати широку фахову аудиторію зі сторінок «Бібліологічних вістей» про значні події. Так, у № 1 за 1926 р. був анонс майбутнього з’їзду, названо установи–організатори, згадано про плановану виставку українського друку, подано перелік доповідей [7]. У № 3 за цей же рік подано вже ґрунтовну статтю з оглядом результатів з’їзду – «IV Міжнародний бібліологічний з’їзд (Конгрес бібліотекарів і прихильників книги)», а в примітці зазначено, що резолюції з’їзду, в якому брало участь 600 делегатів з 30 країн, подав в перекладі з чеської та французької С. Сірополко. Крім того, в цій же статті повідомляється, що до складу президії четвертої секції, присвяченої стану наукових бібліотек, входив українець проф. С. Сірополко, і було заслухано його реферат «Бібліотечна справа на Україні в минулому та тепер в зв’язку зі станом духовної культури» [8].

З іншого боку, співробітники УНІКу зверталися до вчених–емігрантів листами, в яких інформували про свою діяльність і заохочували до співпраці. Для прикладу наведемо цитату з листа Юрія Меженка до Володимира Дорошенка від 28 вересня 1928 р.: «От і тепер ми дискутуємо справу «українського бібліографічного репертуару», а до нас не озвалися ні Ви, ні Ів. Ів. Кревецький, ні Сірополко, ні Биківський, ні будь–хто інший, а нам здається, що це питання важливе і актуальне» [9].

Треба особливо підкреслити ту велику роль, яку відігравали «Бібліологічні вісті» за кордоном в справі піднесення авторитету вітчизняної культури. Зокрема, С. О. Сірополко високо оцінював «Бібліологічні вісті». У статті «Боротьба з «українським націоналізмом» на Радянській Україні» в газеті «Діло» за 15 серпня 1931 р. він підкреслював, що журнал виходив «без усякої домішки марксистсько–ленінської теорії, без використання діалектично–матеріалістичного методу». Пропаганди марксизму–ленінізму на сторінках «Бібліологічних вістей» дійсно не було, та й не повинно було бути, адже це фаховий книгознавчий, а не політичний журнал. При цьому можемо категорично стверджувати, що в журналі жодного разу не було надруковано нічого ворожого радянській владі. Публікації вчених–емігрантів С. Сірополка, Л. Биковського, І. Огієнка, І. Борщака становлять справді наукові твори, цікаві фахівцям в незалежності від місця проживання їх авторів.

Але в публікаціях 1931 року, коли відбувся справжній розгром УНІКу, картина була представлена зовсім інша. Дісталося не тільки штатним співробітникам інституту, але й деяким з тих, хто лише епізодично друкувався у виданнях УНІК, зокрема й Степанові Сірополку. Цитую статтю К. Довганя «Класова боротьба на книгознавчо–бібліографічному фронті» з журналу «Критика» (1931, № 7–8): «Коли візьмемо, прикладом, празький емігрантський журнал «Книголюб», що його редагує Сірополко, то побачимо, що цей журнал сповнений лютих ворожих вихваток проти нашого будівництва, проти Радянської України» (с. 56). Або далі: «У добродіїв Сірополків та Зленків «революційного» запалу вистачає лише на брудні наклепи на СРСР та на те, щоб польокайському [по лакейські? – Г. К.] лизати черевики чеського буржуа» (с. 57). Такі тези не були підкріплені конкретикою, а лише притягнуті «за вуха», і зовсім не пов’язані зі змістом наведених цитат з «Книголюба». Певні звинувачення сьогодні можна трактувати тільки позитивно. Наприклад, фраза з першої сторінки № 1–2 «Книголюба» за 1928 р. – «Українське товариство прихильників книги в Празі з щирим почуттям приєднує й свій голос на пошану Х–річчя Чехо–Словацької республіки, разом з сердечним побажанням дальшого розвитку матеріальної й духовної культури Чехословацької республіки на щастя й славу всіх народів, у ній сущих» – трактується К. Довганем так: «Ось якою мовою розмовляють з своїми хлібодавцями спроституйовані панове з «Книголюба», що живляться недоїдками з столу чеської буржуазії … Панове Сірополки дуже добре знають своє місце, свою роль найманих «ідеологів» готованої проти СРСР інтервенції» (там само, с. 57).

Інколи напади неграмотних аспірантів УНІК на С. Сірополко сьогодні викликають просто посмішку, адже стверджують, мимоволі, що він таки був відомим діячем. Так, на засіданні «Товариства войовничих матеріалістів – діалектиків» у Києві 29 травня 1931 р. «тов. Чабанюк» (що це за книгознавець, що він опублікував, хто його пам’ятає?), критикуючи статтю М. Ясинського «Бібліографія України» у виданні ВБУ, дорікає, що той не говорить «про політичну фізіономію» «Книголюба». Цитую: «Ми знаємо, товариші, хто є ідеолог цього самого «Книголюба», знаємо, що на чолі цього «Книголюба» стоїть відомий усім нашим бібліотечним і бібліографічним робітникам Сірополко – український емігрант» [10]. Ми теж сьогодні знаємо, хто такий Степан Сірополко, причому впевнені, що знаємо об’єктивніше та достовірніше, ніж тоді.

Саме Степан Онисимович Сірополко був одним з небагатьох, хто виступив у 1931 р. на підтримку УНІКу, його директора Юрія Меженка та інших вчених. Крім вище названої статті в газеті «Діло», яка мала значний резонанс в Радянській Україні, він опублікував також у випуску № 3–4 «Книголюба» за 1931 р. статтю з саркастичною назвою: «Прорив» на книгознавчому фронті на Сов. Україні» (с. 124–130) та інші матеріали. На думку деяких сучасних дослідників, зокрема російського бібліографа Є. К. Соколинського [11], захист Ю. Меженка і УНІКу з боку редактора «Книголюба» був нерозумним, бо викликав зливу нових звинувачень. Так, той же Кость Довгань, колишній аспірант Ю. Меженка, суворо дорікав уже в 1933 р. Меженкові, що той не відмежувався публічно від солідарності «петлюрівського лейб–книгознавця Сірополка», «петлюрівського теоретика», як Довгань його тут назвав [12]. Проте Ю. О. Меженко не відмовився від С. О. Сірополка. В 1940–і роки він включив відомості про його праці до складу тому з бібліографічної періодики, а в 1960–ті, коли відповідав у листі російському колезі П. Н. Беркову на питання щодо празьких бібліофільських видань, зазначив: «О таких изданиях теперь принято или умалчивать, или ругать. Я предпочитаю первое» [13].

Втім, не тільки К. Довгань тоді недобрим словом згадував С. Сірополка у зв’язку з УНІКом. Наприклад, у «Наукових записках УНДІК» 1933 р. опублікована стаття Я. Керекеза «Шляхами націоналізму та формалізму», з підзаголовком «Методологічні засади Ю. Меженка в книгознавстві», в якій С. Сірополка, поряд з І. Огієнком і Л. Биківським, було названо «творцями націонал–фашистського книгознавства в еміграції» (с. 31).

Щодо УНІКу, він після таких звинувачень був реорганізований і перепрофільований на потреби «соц. будівництва», повністю змінив штат співробітників, а врешті–решт став інституцією непотрібною, бо не презентував наукової думки. З половини 1930–х рр. українські книгознавчі дослідження відбувалися лише в емігрантських осередках. Їм, як справедливо підкреслював польський дослідник К. Мігонь [14], бракувало наукової глибини робіт УНІКу, вони частіше стосувались освітянських проблем функціонування книги. В більшості випадків навіть ця скромна популяризаторська праця любителів української книги спиралася на теоретичні підвалини УНІКу і свідчила про вплив його діяльності.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал