Наукові праці кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Серія: Бібліотекознавство. Книгознавство. Випуск 3



Сторінка3/37
Дата конвертації22.12.2016
Розмір7.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

2. Організатор бібліотек і пропагандист бібліотекознавства

При написанні праць про шкільництво, навчання в усіх формах навчальних закладів С.Сірополко обов’язково розглядає питання забезпечення навчальних установ бібліотеками або наявністю книжних фондів. У розвитку української бібліотечної справи С.Сірополко вбачав тісний зв’язок з ростом грамотності населення, з навчанням у школі і засвоєння української мови. про що він писав: „Коли поряд з національною школою існуватимуть народні бібліотеки та інші просвітні інституції, український народ матиме добру зброю для боротьби з тою хмарою, що його огортає” [13, с. 287].

З самого початку своєї трудової діяльності С.Сірополко працюючи в сфері педагогіки і шкільництва паралельно розробляє принципи організації і ведення бібліотечної справи. Ще перебуваючи у Москві, він публікує „Народные библиотеки: Порядок открытия библиотек и их организация” (1910), „Школа і книжка” (1910).

В період, коли царський уряд в 1912 р. видав нові правила про народні бібліотеки, в яких українські книжки підлягали вилученню, С.Сірополко осудив їх і в статі „Нові правила про народні бібліотеки” (1912) закликав до розповсюдження української книжки через книгарні, листонош та ін. Зокрема він писав: „Просвітні товариства, громадянства, окремі особи повинні були ширити поміж людністю по можливо дешевій ціні, а то й дурно – українську книжку”[13, с. 288].

Після приїзду до Києва в період діяльності Української Центральної Ради С.Сірополко плідно працює не тільки на ниві шкільної освіти, а й у бібліотечній справі так як у Генеральному Секретаріаті він відповідав за роботу шкіл і бібліотек. Водночас С.Сірополко працює у міській бібліотеці, де підготував „Інструкцію для бібліотекарів” і „Взірцевий каталог для шкільної та народної бібліотеки” [14]. Водночас він читав лекції з бібліотекознавства у Фребелівському педагогічному жіночому інституті та на курсах підготовки працівників позашкільної освіти. Також підготував і опублікував ряд рецензій на книги з проблем освіти. Активно співпрацював з редакцією журналу „Книгарь”.

Перебуваючи в Польщі С.Сірополко підготував і опублікував з бібліотечної тематики наступні праці „Організація дитячих бібліотек” (1924); „Факти та цифри з діяльності читалень за минулий рік (1924); „Право на існування дитячої літератури та вимоги щодо цієї літератури” (1926). Крім того, він написав перший підручник з бібліотекознавства українською мовою, в основу якого було покладено курс лекцій, які він читав у Фребелівському жіночому педагогічному інституті у Києві в 1917–1918 рр., де здійснювалася підготовка бібліотекарів.

У Чехословаччині С.Сірополко редагував український відділ місячника слов’янської бібліографії „Слов’янська книга”, де друкувалися підготовлені ним відомості про бібліотечну справу та книговидавництво України, а також огляд літератури з питань педагогіки [6].

У 1926 р. (28 червня – 2 липня) С.Сірополко був учасником VІ Міжнародного бібліотечного з’їзду у Празі. він повідомляє, що на ньому було 29 українських делегатів. Але 25 з них були з українських емігрантів в Чехії, 3–ї з Львова, а з радянської України – всього один (з Києва) [12].

У 1928 р. С.Сірополко опублікував статтю про бібліотечну справу в радянській Україні за останнє десятиліття [3]. У ній він наводить статистичні дані скільки є станом на 1 грудня 1925 р. самостійних бібліотек (не зв’язаних з будь–якими установами. Всього 152, що становило 2,4% загального числа бібліотек при установах. В той час як в Росії на 1 січня 1925 р. число самостійних бібліотек складало 78% і лише 22% – при установах. При переліку в них книжних фондів, як зазначає С.Сірополко в основному російськомовна література.

В кінці статті С.Сірополко робить висновки про те, що бібліотечна справа в УСРР дотримується до невластивого їй напряму завдяки підпорядкуванню загальної освіти „політосвіті”. Радянська влада не може похвалитися поширенням бібліотечної справи порівняно із станом її в останні часи до революції. Якісний стан бібліотек стоїть на низькому рівні. С.Сірополко звертає увагу й на інші хибні явища в становищі бібліотек в УСРР. Єдиним надбанням в галузі книгознавства в УСРР є поширення дитячих бібліотек.

Отже, С.Сірополко добре розумів, що без наявності бібліотек і книг не могло бути якісного навчання, грамотності населення, знання історії і культури свого народу й національної свідомості. Тому все життя працював не тільки над організацією шкіл і навчальних процесом в них, а й над тим, щоб при навчальних установах були бібліотеки з книгами.

3. Активний діяч української журналістики.

Важливою ділянкою діяльності С.Сірополка є його журналістська публіцистична праця в українській і чеській періодиці. За більш ніж 40–річну діяльність у цій сфері він публікувався в понад сорока різних періодичних виданнях Москви, Києва, Львова, Ужгорода, Мукачева, Варшави, Парижу, Праги та ін. У багатьох виданнях він був членом редколегій, а окремі сам редагував. Зокрема, ще в період праці у Москві С.Сірополко редагував педагогічні журнали „Народное образование” та „Педагогический листок” [13, с. 287].

У Празі С.Сірополко був відповідальним редактором видання Українського товариства прихильників книги – „Книголюб”. Там само редагував український відділ місячника слов’янської бібліографії „Слов’янська книга”, де друкувалися підготовлені ним відомості про бібліотечну справу та книговидавництво України, а також огляд літератури з питань педагогіки [13, с. 287].

Про його активність на журналістський ниві свідчить те, що він був довголітнім головою Союзу українських журналістів і письменників на еміграції С.Сірополко присвятив журналістиці ряд праць, зокрема, „Основа журналізму” 1940), „Етика літерата” (1923), „Наболілі питання української преси” (1934), які написані із знанням фахової справи. Але найважливішою з цих праць є монографія „Українська журналістика на тлі доби”, написана у співавторстві з Ольгердом Бочковським. О.Бочковський підготував першу частину у вигляді 11 лекцій про методику журналістики, проблему преси, журналістські школи, пресову політику, форми викладу матеріалів (статті, хроніка, інтерв’ю, репортаж і т.п.). Але О.Бочковський в 1939 р. помер, тому другу частину монографії з 11 коротких розділів С.Сірополко в 1940 р. завершив сам. Провідною думкою другої частини праці є: роль преси і журналістів у суспільстві. Це підтверджує сама назва основних розділів. Наприклад: 1. „Преса і суспільна думка. Завдання публіцистики. Роль преси в організації суспільної думки”. 3. „Вимоги, яким має відповідати журналіст”. 6.Етика часопису журналіста”. 10. „Часопис, читач і громадянство. Об’єктивізм і суб’єктивізм часопису”. 11. „Преса і культура. Преса як чинник духовної культури. Завдання української преси” [2].

Як бачимо, проблеми, які закладені у назвах розділів, не втратили своєї актуальності і в теперішній час. Вражають також окремі висновки і оцінки С.Сірополка у змісті книжки. Окремі з них варті того, щоб їх оприлюднити, а саме: „Публіцист – це журналіст, що прямує до того, щоб дати читачеві та провести до його свідомості ясні і точні формули чергових громадсько–політичних завдань даного часу” [2, с. 133].

Так само С.Сірополко формулює свої вимоги. яким якостям має відповідати журналіст. Передусім це обдарованість, патріотизм, правдивість, акуратність, готовність до праці, спритність, чуйність, пам’ятливість, довірність. Але це ще не все. Далі С.Сірополко викладає, яких етичних принципів має дотримуватися журналіст. Це, насамперед, служити інтересам свого народу; не замовчувати правди; мати певну ідею, не міняти свої погляди з дня на день на ту саму справу; бути чесним у боротьбі зі своїм партійним противником чи конкурентом; не комбінувати фактів та вигадок та інші [2, с. 135]. Тобто тут представлений своєрідний кодекс честі журналіста, етичні принципи якого і в наш час мають високу моральну якість.

У цій же монографії С.Сірополко викладає свої міркування щодо ролі і значення для суспільства преси. Він стверджує, що преса має значну „роль в організації суспільної думки … Вона є чинником в організації суспільної думки… Завдяки українській пресі поширювалася серед аморфної маси українська свідомість … На жаль наша публіцистика не витворила ще типу своєї, української газети, … яка будила б власну самостійну думку”, – завершує С.Сірополко.

Це писалося тоді, коли ще зовсім не було телебачення і мало була розповсюджена радіофікація. Основна інформованість суспільства йшла через пресу. Пройшло 70 років, чи багато в Україні журналістів українських газет, які дотримуються етичних норм, проголошених С.Сірополком? Чи багато у нас, вже незалежній Україні, українських газет, які за С.Сірополком „будят власну самостійну думку”? Хоч як гірко визнавати справедливе звинувачення С.Сірополка про те, що в той час „наша публіцистика не витворила ще типу своєї, української газети”, то і в наш час, вже в незалежній Україні, такою газетою, на мій погляд, можна назвати лише … одну, це газету „День”.

Отже, С.Сірополко плідно працював і на журналістській ниві. Більше того, він виявив високі фахові знання і вміння, які успішно передавав молодим журналістам як в лекціях, так і в публіцистичній праці.

4. Громадська діяльність на українську справу.

Аналізуючи подвижницьку працю Степана Сірополка на ниві педагогіки, шкільництва, бібліотекознавства й публіцистики не можна обійти його титанічну громадську діяльність в інтересах українського народу.

З приїздом на викладацьку роботу в Український високий педагогічний інститут він стає активним членом Українського історично–філологічного товариства в Празі (1925–1938 рр.), яке об’єднувало наукові сили українських емігрантів. На його засіданнях С.Сірополко часто виступав з доповідями з питань освіти, навчання та виховання.

У Празі з ініціативи цього товариства був заснований Український академічний комітет для об’єднання українських наукових діячів та їх участі у міжнародній науковій праці. Професор С.Сірополко був генеральним секретарем управи Українського академічного комітету для міжнародної інтелектуальної співпраці при Лізі Націй.

Українським академічним комітетом у 1932 р. в Празі був організований другий Український науковий з’їзд, на якому підводилися підсумки наукової праці за 10 років еміграції. С.Сірополко виступив на пленарному засіданні з доповіддю „Підсумки педагогічної праці на еміграції за десять років”, у якій, даючи оцінку українським педагогам на еміграції, він зазначав, що „вони пустили в широкий обіг серед українського вчительства правдиві ідеї педагогічної науки. Ознайомили своїх і чужих з сучасним становищем народної освіти на Совєтській Україні та інших українських землях, з увагою стежать за шкільною реформою на чужині, підготували до практичної роботи вчителів початкових і середніх шкіл, які вже працюють на Закарпатті, на Волині і в Галичині” [8].

На цьому з’їзді проф. С.Сірополко керував філософсько–педагогічною секцією. Крім того, до з’їзду у приміщенні Центральної бібліотеки Праги Бібліографічно–виставковою комісією під його керівництвом була влаштована виставка української книги. Стенди з майже 1000 книг свідчили про самовіддану працю українських науковців на чужині на користь духовності і культури українського народу. Серед книг значна частина була видана чеською, англійською, німецькою і французькою мовами. Українські вчені в еміграції дбали про розвиток української книги і української культури. З цією метою ними було створено Українське товариство прихильників книги, головою якого обрали С.Сірополка (1927–1934 рр.).

Членами товариства стали визначні діячі української науки та культури Д.Чижевський, Л.Білецький, В.Сімович, О.Кандиба (псевдонім О.Олесь) та інші. Товариство видавало свій друкований орган „Книголюб”, редактором якого був Степан Сірополко.

Наприкінці 1930 р. у Празі було засноване Українське педагогічне товариство, головою якого теж було обрано С.Сірополка. Українська емігрантська громада проявляла велику турботу за збереження історичної пам’яті українського народу. З цією метою у 1925 р. у Празі з ініціативи професорів Українського вільного Університету було створене Товариство „Музей визвольної боротьби України”. Основною його метою було збереження найцінніших пам’яток визвольної боротьби і надбань української еміграції. У ньому були зібрані архіви місій УНР, Союзу Визволення України, таборів українських полонених, українських військових таборів у Чехословаччині, збірки української періодики, листування видатних діячів Української національно–демократичної революції та ін.

С.Сірополко брав активну участь в роботі Управи Товариства. На загальних зборах товариства його було обрано почесним членом товариства. Він опублікував статтю „Десятиліття Товариства „Музею визвольної боротьби України”, у якій подав відомості про архівні матеріали, які були у музеї.

На превеликий жаль у 1948 р. більшість архіву музею була вивезена до Москви, а музей за наполяганням СРСР був закритий.

Громадянська праця С.Сірополка не обмежувалася лише ділянкою педагогіки, школознавства, бібліотекознавста. він взяв також активну участь в організації допомоги потерпілому від голоду населенню України. 3 грудня 1928 р. загальні збори Українського Академічного Комітету ухвалили рішення про створення при Комітеті Комісії допомоги інтелектуальним силам в голодних регіонах України. Комісія, визнаючи потребу поширення завдань своєї діяльності, звернулася до української діаспори в ЧСР з пропозицією утворити Комітет допомоги голодуючим України. 5 січня 1929 р. такий Комітет був створений і його очолив проф. С.Сірополко. Комітет звернувся до українських громад ЧСР із закликом про те, що „на Півдні України понад 4 млн. людності терплять тяжку скруту від неврожаю, який охопив величезну територію. Населення, а особливо діти, стоять перед загрозою голодної смерти. Комітет звертається … з проханням прийти на допомогу голодним України своїми пожертвами” [15]. Цей факт підтверджує, що в чорноземній Україні голод був і в 1928–1929 роках, про що в радянських історіографічних і публіцистичних працях навіть не згадувалася.

С.Сірополко впродовж багатьох років очолював також Союз українських журналістів і письменників на чужині. Союз інформував зарубіжну пресу і міжнародні організації про становище в Україні під радянською і польською владою організовував доповіді. Припинив діяльність у 1945 р.

С.Сірополко був також активним діячем у Львівському товаристві „Просвіта”. У праці „Просвіта чи політосвіта” він пропонував розрізняти ці два поняття. На його думку просвіта – це пробудження і розвиток у кожній особі національної свідомості та залучення її, перш за все до культури свого народу, а потім і до всесвітньої культури, що є цілістю тих матеріальних та духовних цінностей, яких прагне досягти людство на шляху всебічного розвитку. Він обґрунтував, що просвіта може бути об’єднуючим цементом українського нарду в інтересах його національно–політичного відродження, а не політосвіта з її партійними гаслами, що об’єднують членів окремої партії” [9].

Підсумовуючи все вищезазначене, є всі підстави зробити висновок, що Степан Онисимович Сірополко у своїй діяльності відзначався великим подвижництвом у розвитку педагогіки, шкільницта, бібліотекознавства, журналістики. у всіх цих сферах він залишив значну наукову спадщину, яка ще повністю не досліджена. Його невтомна праця, на користь українському народу, відданість свої й Батьківщині, високі моральні якості можуть бути зразком для наслідування молодим поколінням.


Список використаних джерел та літератури:

  1. Артемчук Г. Духовні заповіти Степана Сірополка / Г. Артемчук, М. Євтух // Рідна школа. – 1997. – №10. – С. 6

  2. Бочковський О. Українська журналістика на тлі доби / О. Бочковський, С. Сірополко. – Мюнхен: Український технічно–господарський інститут, 1993. – С. 203–204.

  3. Сірополко С. Бібліотечна справа на Сов.Україні за останнє десятиліття / С. Сірополко // Літературно–науковий вісник. – 1928. – Т. 96. – С. 81–89.

  4. Сірополко С. Історія освіти в Україні / Степан Сірополко. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 469.

  5. Сірополко С. Національне виховання / С. Сірополко // Рідна школа. – Львів, 1927. – Ч. 5–6.

  6. Сірополко С. Огляд українських педагогічних журналів, що видані в Галичині / С. Сірополко // Слав’янська книга. – 1926. – №1. – С. 59–61.

  7. Сірополко С. Освітня політика на Україні за часів Директорії / С. Сірополко // Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879–1926). – Прага, 1930. – С. 169–171.

  8. Сірополко С. Підсумки педагогічної праці на еміграції за десять років / С. Сірополко // Тризуб, 1932. – Ч. 18–19. – С. 15.

  9. Сірополко С. Просвіта чи політосвіта? / С. Сірополко // Діло. – 1929. – 11 серп.

  10. Сірополко С. Реформи народної освіти в Італії / С. Сірополко // Літературно–науковий вісник. – 1926. – Т. 9. – Кн. ІV. – С. 335–341.

  11. Сірополко С. Співпраця школи та родини в освітній справі / С. Сірополко // Рідна школа. – Львів, 1927. – Ч. 5–6.

  12. Сірополко С. VІ–й Міжнародний бібліотечний з’їзд у Празі (28 червня – 2 липня 1926 р. ) / С. Сірополко // Літературно–науковий вісник. – 1926. – Т. 90. – С. 245–254.

  13. Українська педагогіка в персоналіях. –К.: Либідь, 2005. – Кн. 2. – С. 59–60.

  14. Фребелівський жіночий педагогічний інститут у Києві – вищий жіночий навчальний заклад, заснований у 1908 р. для підготовки виховательок для дитячих садків. Названий так на честь німецького педагога, теоретика дошкільного виховання Фрідріха–Вільгельма–Августа Фребеля (1782–1852).

  15. Центральний державний архів громадських об’єднань України, ф. 269, оп. 2, спр. 103, арк. 66.

В статье освещаетсятворческая деятельностьвыдающегося украинского педагога, организаторашкольного, образования, библиотек, библиотековеденияи журналистики.

Ключевыеслова: педагогика, школьное образование, библиотековедение, журналистика.

This article hilights creative activity of outstanding Ukrainian pedagogue Stepan Siropolko, who was actively engaged in forming of school education, library organization and worked in the field of library science and journalism.

Key words: pedagogy, school education, library science, journalism.

УДК 02(477)(092):37(09) Л.В. Баженов,

м. Кам’янець–Подільський
Національно–патріотичні, освітні та історичні погляди Степана Сірополка: до проблеми формування світогляду
Розглядається процес формування національно–патріотичного, освітнього та історичних поглядів С. Сірополка, його внесок у дослідження та популяризацію історії освіти в Україні.

Ключові слова: Сірополко Степан Онисимович, історія освіти, світогляд, історичні погляди, українська революція, еміграція.

Степан Онисимович Сірополко (1872 – 1959) – видатний учений України та української еміграції, історик освіти України, бібліотекознавець, педагог, громадсько–політичний діяч українських визвольних змагань ХХ сторіччя – залишив нам свою творчу спадщину, яка нараховує понад 500 монографій, книг, нарисів, статей українською, чеською, німецькою та французькою мовою. Пріоритетним у його дослідженнях була історія освіти в Україні, узагальнення всіх етапів її розвитку від найдавніших віків до доби Київської Русі й до середини ХХ ст., обгрунтування її національного контексту та узагальнення передового педагогічного досвіду, набутого в Україні за тисячу років функціонування освіти для прийдешніх поколінь. Метою цієї статті є з’ясування процесу формування історичних поглядів С. Сірополка у руслі національно–культурної та освітньої розбудови України, становлення його як історика освіти України.

Як відомо, Степан Сірополко народився у сім’ї професійного поштового працівника, який за обов’язком роботи і службових переміщень постійно змінював місця проживання. Його сім’я мешкала в Прилуках, Хоролі, Борисполі, Лубнах, Обичеві, Ромнах, Пирятині, Золотоноші та інших містах, містечках і селах Наддніпрянської України. Мати були кузиною дружини Симона Петлюри. Батьки були освіченими людьми, але далекими від науки, освіти та майбутніх уподобань сина Степана [1, c. 351]. Проте в цій багатодітній родині свято шанували своїх предків, коріння яких сягали українського козацтва ХVII–XVIIIcт., не зважаючи на політику русифікації населення, у сім’ї існував культ української мови, всі її члени вільно володіли і розмовляли рідною мовою. Ця обставина була вирішальною у подальшому житті Степана Сірополка і, зрештою, привела його на бік українського національно–культурного відродження та національно–визвольних змагань.

Значний вплив на подальший розвиток національно–патріотичного світогляду С. Сірополка чинило навчання у класичній чоловічій гімназії в м. Прилуках Полтавської губернії, яку він закінчив 1893 року. Не зважаючи на "російський" статус закладу, тут також панували з–поміж викладачів та гімназистів українська мова. Директором гімназії на той час був відомий діяч українського національно–культурного відродження другої половини ХІХ ст. Теодосій Вороний, який був послідовником педагогічних ідей знаного хірурга М. Пирогова та демократичних ідей київської "Громади" 1860 – 80–х років, був одним із засновників у Києві нелегальних недільних шкіл для дорослих і дітей, згодом працював професором Ніжинського ліцею. Опіку над гімназією здійснював відомий український патріот і меценат Григорій Галаган. Вони ж створили тут відповідну атмосферу українофільства. За "негативний" вплив на колектив, особливо гімназистів, ще під час навчання С. Сірополка у 1888 р. офіційна влада звільнила Т. Вороного з посади директора закладу без права обіймати будь–яку державну посаду. Варто додати, що навчали і виховували гімназистів, у тому числі С. Сірополлка, як згодом з’ясувалося, "політично неблагонадійні" з точки зору влади Іван Богословський, Іван Кононенко (вчителі математики), Олександр Лебєдєв (учитель класичних мов) та ін. Не останню роль у формуванні світогляду С. Сірополка відіграла бібліотека гімназії та книги, які надавали йому для користування викладачі. За спогадами сучасників, у старших класах Степан Онисимович уже мав власну бібліотеку, яку постійно поповнював купленими книгами, чимало часу проводив у бібліотеці гімназії, багато читав, у тому числі й "заборонену" літературу [2, C. 104]. Цю любов до книги він зберіг до кінця життя. Вона ж привела його на роботу в бібліотеки, зробила його відомим бібліотекознавцем.

Отже, у прилуцький період С. Сірополко не тільки здобув класичну середню освіту, але й сформувався як людина з активною громадською позицією, визначив свої пріоритети в служінні Україні.

Правда, батьки С. Сірополка хотіли бачити свого сина правником (суддею чи адвокатом) – тоді модної професії, яка забезпечувала спокійну роботу і достаток. Тому він у 1893–1897 рр. студіював на юридичному факультеті Імператорського Московського університету. Хоча він не виявив особливого потягу до професії, що здобував, був по суті посереднім студентом, проте дякував долі, що мав змогу слухали лекції тодішньої викладацької і наукової еліти, найавторитетніших професорів права О. Чупрова, В. Хвостова, П. Соколовського, земляка Д. Самоквасова, який одночасно був відомим археологом, та інших [2, c. 105–106]. Одночасно С. Сірополко повною мірою користувався можливостями бібліотек університету та Москви для саморозвитку, входив у студентське українське земляцтво, яке тісно було зв’язано з українською громадою міста, і за багато років співпраці став його сподвижником. Саме ці земляцтва створювали гуртки "Просвіти", художньої самодіяльності, клуби "Громада", які поширювали українську художню, історичну та політичну літературу, тут вивчалася історія та культура України, дебатувалися проблеми відродження і захисту української мови, майбутнього розвитку України. В складі української громади діяли переслідувані владою конспіративні осередки, які пропагували національно–визвольні ідеї, вели серед українців патріотичну роботу [3, с. 57–58].

Після закінчення університету кілька років С. Сірополко працював присяжним повіреним (адвокатом) у судах Москви та Тули і, зрештою, перейшов на постійну роботу спочатку в шкільний відділ Тульського, а згодом Московського губернських земств. Саме в цей московсько–тульський період життя 1897–1917–х рр. Степан Онисимович остаточно сформував свої історичні, освітні, бібліологічні і політичні погляди та позиції. Тут він розпочав писати історичні про освіту, педагогічні та методичні праці, складати навчальні програми, опікувався розвитком дошкільної і шкільної освіти, організацією педагогічних виставок, відкриттям у Тулі навчально–педагогічного музею, земського книжного складу та комплектуванням літературою бібліотек шкіл, а також громадських бібліотек і безплатних бібліотек–читалень [4]. До його перших опублікованих праць належить книга "Короткий огляд тридцятирічної діяльності Тульського губернського земства", яка визначила його подальші наукові інтереси до досліджень історії освіти в Україні, та упорядкований ним бібліографічний покажчик "Краткий указатель литературы по крестьянскому вопросу" (Тула, 1904). Одночасно в цей період С. Сірополко редагує журнали "Педагогический листок", "Народное образование", викладає у Народному університеті ім. Л.А. Шанявського, був членом Державного комітету народної освіти у Петербурзі й, таким чином, сформувався як відомий організатор, теоретик і практик освіти [5; 6].

Однак, менше досліджена діяльність С. Сірополка в українських громадах і земляцтвах Росії. Відомо, що він став відомим діячем українських об’єднань на Тульщині, Москві і Петербурзі, співпрацює з редакцією московського часопису "Украинская жизнь" (редактори – діячі української громади С. Петлюра та О. Саліковський) [1, c. 351], займається створенням недільних шкіл, гуртків з вивчення української мови та ліквідації неграмотності з–поміж українців, поширенням української літератури [3, c. 105; 6]. За п’ятнадцятиріччя постійного перебування і праці в Росії Степан Онисимович так і не зрусифікувався, не тільки зберіг свою українську автентичність, але й загартувався як український патріот. Тому стає зрозумілим, чому з утворенням Центральної Ради у 1917 р. він повертається в Україну і переїздить до Києва. С. Сірополко одразу ж виявив себе підготовленим до боротьби за незалежну соборну Україну, до проведення реформ в галузі національної освіти і культури, стає видним діячем української революції.

У 1917 р. С. Сірополко плідно займається народним шкільництвом у Києві, працює в міській управі, водночас експертом Генерального секретаріату освіти, а з липня 1919 р. – радником Міністерства народної освіти Української Народної Республіки, зосереджує свою науково–педагогічну діяльність на проблемах організації шкільної, дошкільної та позашкільної освіти, бере участь у розробці програмних документів наради земських і міських діячів в справі організації народної освіти в Україні (15–20 грудня 1917 р.), згодом проекту створення єдиної національної школи в Україні, втілює в життя політику українізації освіти, науки і культури (бібліотечної справи) [7, с. 8]. Коли Директорія УНР змушена була переїхати до Кам’янця–Подільського (1919 р.), С. Сірополко викладає в місцевому Українському державному університеті й водночас був директором бібліотеки цього закладу. Завдяки його подвижництву бібліотека швидко стала однією з найкращих книгозбірень періоду української революції [1; 6].

Після поразки визвольних змагань, у 1920 р. Степан Онисимович разом з урядом УНР мусив покинути рідну землю. В еміграції він виконував обов’язки товариша (заступника) міністра народної освіти, залишаючись в уряді УНР до кінця 1924 р. Активно працював над проблемами отримання освіти рідною мовою українцями, що опинилися в еміграції, особливо в інтернованих частинах української армії. За його ініціативою та безпосередньою участю у м. Ченстохові (Польща) було відкрито українську гімназію, а пізніше – Український народний мандрівний університет, налагоджено книгодрукування та забезпечення українською літературою таборів інтернованих у Вадовицях, Каліші, Стрілкові, Щеп’юрні та інших, займався організацією шевченківських свят в Тарнові у березні 1922 та 1923 рр., очолював Громадський комітет зі святкування 5–ї річниці проголошення самостійності Української держави, був сам переконаний і вселяв віру своїм соратникам, що ця держава рано чи пізно відродиться, і її сини – емігранти повернуться на рідну Батьківщину [6].

На початку 1925 р. С. Сірополко переїздить до Праги (Чехословаччина), де розпочинає працю в освітніх установах й здійснює наукові дослідження, що тривали до 1959 р. Празький період був досить плідним у діяльності вченого, педагога і бібліотекознавця, утвердив його громадянську позицію, як незламного поборника незалежної соборної України, українського патріота, що силою обставин мешкав на чужині. До кінця своїх днів він продовжує бути активним діячем української діаспори: обирався головою Спілки українських журналістів та письменників в еміграції, був почесним членом наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, активним членом Українського історико–філологічного товариства, Комітету допомоги голодним в Україні, членом управи і секретарем Музею визвольної боротьби України в Празі й ін. Одночасно він постійно публікує політичні огляди, статті з проблем української освіти та бібліотечної справи в еміграції та критикою організації освіти більшовиками в радянській Україні у таких українських журналах, часописах і календарях зарубіжжя, як "Шлях виховання і навчання", "Учитель", "Бібліотечний працівник", "Книжка", "Книголюб", "Українська школа", "Тризуб", "Життя і знання", "Наша хата", "Наша культура", "Трибуна України" тощо [3, c. 69; 8, с. 756].

Найбільшим виразником світогляду, освітніх та історичних поглядів С. Сірополка є його монографія "Історія освіти на Україні" (1937) [9; 10], яка стала першою узагальнюючою працею з цієї проблеми й належить до кращих надбань української наукової думки. Знаючи особисто М. Грушевського і сповідуючи розроблену ним періодизацію історії України [11], автор розглядав початковий розвиток освіти в Україні з часів княжої доби ІХ–ХІІІ ст., зазначив високі її стандарти і досягнення в Київській Русі та Галицько–Волинському князівстві і як наслідок – розвинене літописання. Як відомо, радянська історіографія визнавала початки України лише з ХІVcт. Чимало уваги учений приділив дослідженню процесу виникнення, розкриттю ролі і значення діяльності братських шкіл для утвердження української освіти у ХVI–XVIII ст. [12, с. 8]. У книзі піддано нищівній критиці політику насильницької русифікації української освіти, що втілювалася в Наддніпрянській Україні російським самодержавством у ХІХ – на початку ХХ ст. Послідовно обгрунтовуючи саме уявлення про українську освіту як цілком окрему, а не периферійну частину російської, автор наголошує на відмінності й тих історичних обставинах, що гальмували її розвиток. Загальна характеристика освітянської справи у дослідженнях С. Сірополка є оригінальною й має непересічне значення у процесі переосмислення як змісту, так і методів сучасної освіти [13].

Важливо підкреслити, що книга "Історія освіти на Україні" написана на базі широкого використання історичних джерел, що підсилює вартість наукового дослідження. Посилаючись на джерела (документи, літописи, хроніки, давні акти тощо), з одного боку, автор утверджує достовірність свого дослідження, а з другого, – він вводить читача у курс різних поглядів учених на те чи інше спірне поняття, аналізує варіанти оцінок, зважаючи на всі можливі заперечення або сумніви, подає власну оцінку різних поглядів і висновків. Це є свідченням наукового критицизму, критерію наукової достовірності й доказовості – традиції об’єктивності й коректності "старої" української науки, її незалежності від швидкоплинних настроїв суспільства [14].

Національне спрямування освіти, на думку С. Сірополка, повинно полягати в невіддільності освіти від національного грунту, в її органічному поєднанні з національною історією, народними традиціями, збереженні та збагаченні культури українського народу. В основу національного виховання, підкреслював учений, мають бути покладені рідна мова, традиційні християнські принципи гуманізму, демократизму, спадкоємність поколінь [6]. У цьому ми вбачаємо сутність світогляду, історизму та національних пріоритетів Степана Сірополка.

Особливо актуально звучать для сучасного і прийдешніх поколінь українського народу такі слова Степана Онисимовича: "Рідна мова – не просто ознака нації, без мови вона взагалі не може існувати. Мова об’єднує людей як спільноту, є імунною системою нації" [6]. Ті ж нинішні політики України, які торпедують державність української мови, прагнуть посунути її на користь інших, так чи інакше діють навпаки від того, що сповідував і заповідав С. Сірополко.

Як ми знаємо, у 1939 р. після приєднання західноукраїнських земель до СРСР, радянська влада знищила майже весь наклад монографії С. Сірополка "Історія освіти на Україні". Тому в останні роки життя учений працював над завершенням рукопису другого видання цієї фундаментальної праці. Автор доопрацював і поглибив зміст, доповнив рукопис розділами з історії освіти Галичини, Буковини, Закарпаття й створив, таким чином, єдину цілісну концепцію історії української освіти від дохристиянських часів до 20–х років ХХ ст.



Отже, закладені в роки юнацтва в Україні та утвердженні завдяки українським громадам Москви, Петербурга і Тули національно–патріотичні, освітянські та історичні погляди С.О. Сірополка, знайшли своє загартування у добу Української революції 1917–1921 рр. та подальше удосконалення й розвиток в умовах західної української еміграції 20–х – 50–х років ХХ ст. Такий світогляд привів Степана Онисимовича на стезю відданого служіння національним інтересам України, боротьби за її державність та її національно–культурне та освітнє відродження. Його ідеї, проекти, концепції, теорія і практика у цій царині співзвучні потребам і втіленню в життя нинішньої суверенної Української держави.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал