Наукові праці кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Серія: Бібліотекознавство. Книгознавство. Випуск 3



Сторінка15/37
Дата конвертації22.12.2016
Розмір7.16 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   37

ЄВГЕН МАЛАНЮК

(С п о м и н)

Євгена Маланюка зустрів я вперше досить давно, бо десь у році 1922–ому.

Це було у таборі інтернованих вояків Армії УНР у Щипіорно коло Каліша, у Польщі. Туди перевели із Стшалкова 5–ту Херсонську Дивізію, в якій був тоді Євген Маланюк у ранзі сотника.

Його тяжко було не помітити. Це був високий, стрункий, добре збудований юнак, який ходив по таборовім подвір’ю в незмінних обмотках, що якось підкреслювали його трохи цибату ходу. За мундур йому правив "балахон" (так ми прозвали норвезьку рибальську куртку сірого кольору з капузою, що нам видавала якась добродійна організація). Не зважаючи на те, що "балахон" робив людину подібною до лантуха, — Маланюк умів якось по–своєму заламувати капузу, навіть із претенсією на елеґанцію.

Ходив він усе з високо піднесеною головою, так що перше враження робив людини зарозумілої. Всі вже тоді казали, що він поет, хоч, мабуть, велика більшість його творів не знала.

Перебував він у колі старшин і козаків, що мали зацікавлення літературні; видавали таборовий журнал на гектографі (здається, "Веселку").

В отаких як це спогадах є одна неприємна сторінка, а саме: хотілося б говорити лише про особу, якій присвячується спогад. Але доводиться говорити про більше людей, що були учасниками подій, щоб дати тло, без якого все виглядало б нереально — абстрактно.

Чим тільки не займалися в таборах! Досить згадати про безліч курсів, починаючи з курсів Генерального Штабу і кінчаючи курсами балету.

А в той самий час старі бойові старшини кинулися в ремесло. Так, пригадую, сотник Федорів, либонь старшина Генерального Штабу, відкрив майстерню направи взуття і всім оповідав, що думка стати шевцем виникла у нього ще на німецькому фронті. Другий — сотник Мехеда занявся столярством. Почав робити немудрі меблі для сусідніх польських селян, що їм давали перепустки до табору. (З табору тоді випускали дуже рідко — в особливих випадках). Все зароблене йшло — по таборовій термінології — на "поліпшення харчів" — тим більше, що й розплата відбувалася переважно натурою.

Про сотника Мехеду згадую довше, бо до нього, до варстату навідувався і Євген Маланюк з метою "поліпшення харчів", тобто помогти господареві при сніданні. А в Мехеди був завжди хліб і навіть сало, а часом і чарка горілки.

Коротко ж кажучи — це було голодне, обідране Запоріжжя за колючими дротами, з неповторними типами, от як усім відомий Козак Омелько, що вдягався в історичну запорізьку одежу, носив оселедця, займався голярством під відкритим небом, а найбільшою журбою його було, що не вмів навчитися грати на бандурі; або біловусий (а скорше жовтовусий, бо білі вуса були міцно прокопчені тютюновим димом) ротмістр Атрахович, що при знайомстві обов’язково рекомендувався: "Особистий ад’ютант і бойовий ординарець генерала Скобелева". Були перекладачі романсів на україську мову, що тут же продукували свої твори… Всього не перелічиш.

Це — з одного боку. А з другого — безнадійна сірість і брак хоч якоїсь перспективи. Був рік 1922–ий.

Того року табір Щипіорно був скасований, і всіх мешканців його було перевезено до недалекого Каліша. Але це зовсім не змінило їхнього положення. Правда, час від часу відбувались значніші імпрези.

Першою такою імпрезою була поява місії "Української Радянської Республіки", що складалася з 3–ох чи 4–ох суб’єктів виразно "кавказького" вигляду, у вишиваних сорочках, що в супроводі представників "панської" Польщі щось торочили про "амністію", про пробачення якихсь гріхів, а далі по одному пропускали перед "ясними" очима місії і питали, чи бажає вернутися на "родіну". Результати були досить мізерні. До повороту зголосилось коло півтора десятка, переважно старших осіб. Хоч, пригадую, в числі записаних на поворот опинився один власне з літературного гуртка, що ще на прощання написав дуже дотепний веселий фейлетон у "Веселці" про те, як він повертався з табору додому, як весело співали — вистукували вагонові колеса та який був невеселий (мабуть, на жаль, правдивий) кінець цілої афери по повороті додому. На жаль, забув прізвище автора.

З позитивних імпрез був непоганий театр. Був хор. Була старшинська кантина. Неймовірно розповсюджена була гра в "лото". А взагалі було сумно й безнадійно. З’являлися й зникали різні чутки: про виїзд до Франції, до Бельгії на роботи. Ті, що перервали науку у високих чи середніх школах, вишукували різних можливих способів продовжувати студії. Пригадую, як одного разу мій товариш одесит, хорунжий Женя Ружицький прийшов з– поза табору і зовсім серйозно заявив: "Я продався в рабство". Виявилось, що це не був жарт. Він підписав угоду з якимсь польським дідичем, що той дасть Ружицькому гроші на чотири роки, щоб закінчити медицину, а опісля Ружицький буде 8 років працювати на дідича. Та це вийняток, що тільки ілюструє, як тяжко — неможливо було простою дорогою дістатися на високу школу у Польщі. І нарешті, неймовірні, але правдиві відомості: у Чехії відкрилась Українська Господарська Академія; приймають теж вояків Армії УНР, що перебувають у таборах інтернованих і мають освітній ценз. Поляки дають візи на виїзд. Більш підприємчивий народ, не чекаючи на візи, подався через Татри до Чех на "зелену візу". Поважніші, переважно члени студентських громад, подавали заяви про впис до Академії, діставали формальні завідомлення про прийняття і їхали легально.

Євген Маланюк був у числі цих останніх. Восени 1923 року виїхав до Чехо–Словаччини і вписався студентом на гідротехнічний відділ інженерного факультету Української Господарської Академії в Подєбрадах.

Подєбради — це, мабуть, один із найістотніших етапів у житті молодого Маланюка. Бо це була кузня, де гартувалися характери вчорашніх вояків, які в запалі оборони молодої Держави ставили на кін єдине й найдорожче, що мали.

Тим, що перетривали і нудьгували в таборах — народження Академії було неначе заплатою за гірке почуття переможеного.

А справді, це було чудо: українська еміґрація створила свою національну Політехніку. На території прихильної Чехо–Словаччини, за її славного президента — філософа і гуманіста Томаса Ґаріка Масарика та з його підтримкою, повстала Висока Українська Школа. По 200 роках відновилася традиційно Київська Академія Петра Могили, хоч не на Україні. В часі заломання, розбиття й політичного розсварення знайшлася група людей, що, об’єднані та одержимі спільним бажанням, створили щось дійсно у маштабах Великого Зриву Нації.

Академія — була школа не тільки для підготування кадрів фахівців. Далеко важливішим було те, що в тій школі створилася особлива атмосфера, де могли кшталтуватися і досконалитися молодечі характери студентів, що походили з цілої соборної України, включаючи далекий Зелений Клин, і таким чином формувати тип модерного всеукраїнця.

Маланюк пішов до Академії, як і сотки інших вояків Армії УНР. І тут він одержав те, про що згадував ціле своє життя: культурне і освічене товариство, знайомство і приятелювання з кращими українськими мислителями того часу. З них тільки згадати професора Біднова, Ольгерда Бочковського, Євгена Чикаленка. А найголовніше — в Подєбрадах утворився літературний гурт, що писав, дискутував, змагався. Той гурт літераторів мав свою вдячну інтеліґентну авдиторію.

До гурту адептів літератури належало більше, але по прізвищах треба згадати Наталю Лівицьку–Холодну, Миколу Чирського, Олену Телігу, Леоніда Мосендза. З Праги наїжджали Ольжич, Самчук. На час Подєбрад, либонь, припадають найбільш безжурні, безтурботні дні Маланюка. Він часто згадував з гумором ескапади т. зв. трьох мушкетерів, себто себе, Туган–Барановського (сина) й Мухіна. З Мухіним, до речі, приязнь там започаткована тривала до останніх днів у формі сталого листування. В Подєбрадах, крім технічних наук, що було обов’язком, відбувалося багато відчитів із різних галузей науки. Довший час гостив театр Загарова, була величезна бібліотека. В 60–ох кілометрах була Прага — один із кращих старих культурних центрів Европи.

В Подєбрадах оформилася і політична концепція Маланюка. Одна деталь — коли 1925 р. зав’язалась Леґія Українських Націоналістів (у Подєбрадах), Маланюк був у числі засновників. Але незабаром він перестав бути членом Леґії, і то не з ідейних причин. Просто йому вже тоді була тісна всяка партійна колиска.

А ось що каже про Подєбради сам Маланюк:

"Думав: прокляття, погрози, постріл

І неодмінно кров,

Доля ж, як добрий старий Калліостро,

Зло обернула в добро.

Знову перо, книги мудрі і рідні,

Людські обличчя, сніг;

Тьмяні добраночі, ясні добридні

Та молитви весні…"

Я пізнав Євгена Маланюка у 1922 р. у таборі. До 1926 року в Подєбрадах ми були просто добрі знайомі. Хоч, правду кажучи, від часу виходу у світ його першої книжки поезій "Стілет і стілос" у 1925 році, я був великим адоратором його як поета. Та й у цім я не був вийнятком: усі ми, особливо гідротехніки, були горді, що серед нас з’явився правдивий поет. В розмовах про нього нам було приємно фамільярно, ніби ненароком, підкреслити "наш Женя".

1926 року навесні було засноване Студійне Товариство "Гідроспілка". Довелося нам тоді співпрацювати тісніше, і ми пізнались ближче. Але в 1929 році він виїхав до Варшави, я до Галичини, і наші шляхи надовго розійшлися.

До тривалої приязни прийшло аж у Нью–Йорку, як ми спіткались у 1950 році. Тут була нагода для довгих розмов і до пізнання Євгена Маланюка, як людини.

Кілька літ ми працювали або разом, або недалеко один від одного і тоді відбувалися щоденні зустрічі під час полудневої перерви. Був він теж частим гостем у нашій хаті, де почував себе, як удома.

Не одне переговорилося за той час. Маланюк був цікавий і оригінальний співрозмовець. Були часом досить запальні дискусії, особливо, коли збиралось товариство. З людиною таких широких зацікавлень, знавця літератур, особливо слов’янських, і філософії — тем ніколи не бракувало.

Спробую з пам’яті хоч дещо навести, про що говорилось, та про думки Євгена Маланюка в окремих питаннях. Якось Євген сказав: "Ми не відмовимося продискутувати з колеґою трасу витиченого шляху, але ми ніколи не будемо дискутувати про саму мету. Просто тому, що цього не потребуємо".

Справді, про мету ніколи не було мови; мета була поза дискусією. Але про що б не точилася розмова, червоною ниткою в’язалася подія чи проблема ні з чим іншим, як власне з Метою.

Найбільше говорилося про Шевченка. Ця тема верталася безконечне число разів. Маланюк був одним із ліпших шевченкознавців. До речі буде сказати, що мав він подиву гідну літературну пам’ять: часто з пам’яті цитував; "Кобзаря", мабуть, знав цілого. Розумів і боготворив велич Шевченка. Не міг знести і подарувати ніколи тим, що, одягнувши нашого генія у кожух і сакраментальну смушеву шапку, тягли його із всесвітніх висот до повітової просвіти.

Казав, що українська інтеліґенція не знає і не вивчає Шевченка; що у нас мало правдивих шевченкознавців. А без основних студій над Шевченком — нема правдивого українознавства. По Шевченкові, як і слід, був Іван Франко, що його може найліпше схарактеризував, дослівно двома словами, в одній поезії Максим Рильський: "простий і ясний". Євген вважав, що Франко був геніяльний український лірик. Тільки через прокляті обставини мусів він марнувати свій час на "чорній роботі". А ліричні твори писав прихапцем у крадений час. І хоч як потрібна була робота на "громадській ниві", але Маланюк ніколи не простив Михайлові Драгоманову, що запряг Франка до тої роботи.

Зрештою, за словами Маланюка, сам Франко при кінці життя зрозумів це і висловив жаль у поезії про ненароджені діти — твори, та нарікав, що Драгоманів скрутив йому руки.

Маланюк був до кінця непримиренним противником радянщини. Він написав кілька памфлетів, присвячених цьому питанню. Але мистець і естет переважав у ньому, коли на під’яремній Україні з’являлась якась нова, надійна літературна величина. Пильно вивчаючи всі новинки совєтської літератури, він вправно вибирав із безнадійної маси графоманської полови все, що мало іскру Божу.

Поміж підсовєтськими поетами найвище він цінив покійного Максима Рильського, трохи старшого віком сучасника Маланюка. Потім Миколу Бажана, якого вважав спадкоємцем Рильського. З молодших — Ліну Костенко, Івана Драча, Миколу Вінграновського. До Тичини згубив респект після зустрічі з ним, либонь, у 1926 році, у Празі чеській, куди Тичина приїздив до нововідчиненої місії УССР з метою ловлення душ серед численної української еміґрації на гачок "українизації". Як оповідав — Тичина робив враження на смерть переляканої людини, що боялася своєї тіні. Хоч, може, це було тільки враження. З пізніших джерел, опублікованих уже після смерти Євгена Маланюка, довідуємося, що Тичина зовсім не був такий полохливий: дуже добре вмів давати собі раду і бути в ласці кожночасного сатрапа України — від Постишева до Хрущова.

З прозаїків любив Стельмаха за його широкі полотна та Зінаїду Тулуб за "Людоловів".

Щодо цих двох — відбувалися гарячі дискусії. Були сумніви щодо тенденції та художньої правди їх творів. Євген же міг пробачити письменникові навіть недвозначну тенденцію за самий літературний рівень твору. Певно, що він був по–своєму правий. Проте — тенденція могла бути й даниною "кесареві", що без неї твір і зовсім не появився б. Але було дві думки. Зате не було розбіжності думок в оцінці Миколи Куліша, якого Євген підкреслено любив ще й тому, що він був теж херсонець.

Також гордий був з іншого свого земляка і навіть товариша з реальної школи — Юрія Яновського. Він цікаво оповідав про те, що шедевр Яновського "Чотири шаблі" повстав із оповідань генерала Юрка Тютюнника, командира 4–ої Київської дивізії Армії УНР, героя Першого Зимового Походу і Другого, що скінчився Базаром.

Тютюнник, динамічна натура, зневірився в доцільності дальшого сидіння в таборах і повернувся на Україну після Другого Походу. Там його приділили до Одеської кіностудії і примусили відігравати свою власну ролю у фільмі, що мав віддати боротьбу "доблесної" красної армії з "петлюрівськими бандами". Тютюнник зустрів у студії Юрія Яновського, що був там сценаристом. За словами Маланюка — Тютюнник у довгих розмовах оповідав Яновському про боротьбу Армії УНР за незалежність, і ці оповідання лягли в основу згаданих "Чотирьох шабель". Пізніше Тютюнника, звісно, зліквідували.

Цінив і подивляв неперевершеного майстра сонету Миколу Зерова. З пієтизмом згадував про духово співзвучних своїх сучасників Юрія Липу і Юрія Клена, що обидва невчасно відійшли.

Багато і посвятно працював, підготовляючи до видання їхні твори.

Пригадується час, коли по цей бік залізної заслони розпинали Миколу Хвильового. Чого тільки не писалося тоді про нього!? — міра стратилася, так, як то вміємо зробити тільки ми. Маланюк дуже болів тим усім. Він був по стороні Хвильового. Він казав, що не можна обвинувачувати мистця за вчинки його персонажів. Для нього мірилом була художньо–естетична вартість творів письменника. Та й закинути Хвильовому брак послідовности не було рації після того, як він написав свої знамениті "Памфлети", а пізніше "Вальдшнепи", і нарешті заплатив найбільшу ціну за ревеляційне "Геть від Москви!". І це все в умовах нечуваної деспотії, в повній свідомості того, що його за це чекає.

Розумів і подивляв геній Гоголя, якого рахував Сином Української Землі. Не поділяв думки декого з українських людей пера про відступництво Гоголя. Вважав це за велике непорозуміння. Щоб судити Гоголя за те, що він писав московською мовою, треба взяти тодішні імперські аспірації "малоросійського дворянства" та переконання, що та імперія є спільним добром України й Московщини. Безумовно, із сучасної точки зору це було смішне і наївне, але історичні факти треба брати так, як вони були, а не як нам хотілося б.

Зате на творах Гоголя, хоч писаних по–московськи, вчилися патріотизму українські покоління до самої революції 1917 року. Бо вся українська тематика Гоголя напоєна такою великою любов’ю до української природи, побуту й людей, що розмови про відступництво Гоголя здаються несерйозними.

Другим улюбленим поетом і письменником Маланюка був граф Алексєй Толстой. Він був теж української крови, бо походив по прямій лінії з козацького роду Розумів, пізніше графів Розумовських.

Про братів Розумовських — Григорія (старшого), що одружився з дочкою Петра Великого Єлисаветою, імператрицею російською, і молодшого Кирила, останнього гетьмана України, — Євген міг оповідати годинами. Він прочитав був про Розумовського реферат, і десь у його паперах повинні лишитися матеріяли студій над цікавим козацьким родом Розумовських.

Згадати теж треба поета Ґумільова, що його Маланюк високо цінив, а теж Анну Ахматову (Горенко). Ще любив він читати й цитувати найбільшого російського сатирика Салтикова–Щедріна, що сам бувши високим російським урядовцем (губернатором) і знавши всю адміністративну машину монархії, нещадно висміяв систему царської Росії у своїх направду безсмертних творах, особливо у "Пошехонській старині", "Господах Головльових" та в "Історії города Ґлупова", написаній навмисною канцелярською мовою, породженням царського бюрократизму. Деякі вирази Щедріна стали синонімами, і їх любив Євген приточити в розмові.

Було б неоправданою претенсією думати, що у цих, з пам’яти записаних фраґментах я подав усе, що було переговорене на протязі без малого двох десятків літ. Звичайно — ні.

Я поминув багато великих імен, що були темою розмов. Свідомо не згадую про політичні розмови, гадаючи, що ще не час про це говорити. Через ті ж причини не згадую розмов про товаришів пера Євгена Маланюка — його сучасників.

Кожна людина є окремий світ. І чим вищий інтелект людини, тим той світ стає складніший, тяжчий для зрозуміння і для схарактеризування.

Маланюк був людиною многогранною, з дуже широким діяпазоном зацікавлень, людиною безкомпромісових переконань у принципових питаннях.

І в той самий час він був іноді безпорадним у звичайних щоденних справах. Як людина дуже розумна, він знав це, старався приховати перед сторонніми, але цілком одверто, з йому одному властивою, роззброюючою усмішкою в колі найближчих, кепкував сам із себе.

Був дуже вибагливий у доборі знайомих і дуже чулий до всяких форм у чужому оточенні, але був найприємнішим, непримушеним компаньйоном поміж своїми. Був самітним контемплятором і дуже любив життя і людей. Особливою любов’ю любив свій край і своїх людей. От, хоч би його вірш, написаний у Гантері 1956 р. "В горах":
Земля — одна. Й над нею сяє синь —

Єдиною для всього світу — неба.

Єдині форми сили і краси,

Ні назв, ні чисел згадувать не треба.

Гребенів? Hunter? Хата чи намет?

Тим самим димом віє від багаття,

Ті самі — хліб і молоко, і мед

В заатлянтійській зоні Підкарпаття.

………………………………………..

І зовкілля

Зовсім рідне.

Й надодаток пахне

Ось чебрець — херсонське євшан–зілля.
Цей короткий нарис присвячений майбутнім біографам поета Євгена Маланюка.

Інженер Петро Шох



Історія становлення та розвитку бібліотечної справи в Україні

УДК 027.7:378(477.43)"199/201" В.С. Прокопчук,

м. Кам’янець–Подільський
Наукова бібліотекаКам’янець–Подільського

національного університету імені Івана Огієнка за 20 років незалежності України: тенденції, проблеми, перспективи
У статті проаналізована діяльність наукової бібліотеки Кам’янець–Подільського національного університету імені Івана Огієнка за 20 років української незалежності і на основі цього визначені деякі тенденції, проблеми й перспективи розвитку бібліотек вищих навчальних закладів.

Ключові слова: вищі навчальні заклади, університет, наукова бібліотека,інформаційні ресурси, наукові дослідження.

Цій статті передувала опублікована в науковому збірнику хроніка діяльності наукової бібліотеки Кам’янець–Подільського національного університету імені Івана Огієнка [1], яка в часовій послідовності представила основні події за 20 років праці і стала джерелом дослідження, мета якого – представити читачеві основні підсумки роботи книгозбірні, виявити тенденції розвитку, проблеми і перспективи, характерні для бібліотек й інших вищих навчальних закладів.

Особливості нашої університетської бібліотеки полягають, насамперед, у тому, що вона найдавніша серед книгозбірень ВНЗ Поділля, заснована на початку вересня 1918 року, має найбільший фонд – 753088 документів, структурована до потреб навчального процесу, наближена до користувачів і налічує на початок 2012 року 6 абонементів, 8 читальних залів, комп’ютерний читальний зал (20 персональних комп’ютерів) загальноуніверситетського призначення, довідково–бібліографічна бібліотека (більше 3 тис. книг), а ще 18 бібліотек – кабінетів на базі кафедр, факультетів, всього – 34 підрозділи.

Оскільки фонд і кадри розпорошені по 10 факультетах, це привело до пошуку адекватної системи управління бібліотечними процесами. Щомісяця на координаційних нарадах аналізується робота наукової бібліотеки за попередній період, визначаються завдання на наступний, заслуховуються інформації, звіти про роботу окремих підрозділів. Більш глобальні проблеми розглядаються на засіданні Бібліотечної ради, яку очолює начальник науково–дослідного сектора університету, доктор фізико–математичних наук, професор І.М. Конет, методичні питання вирішує методична рада. Визначена система критеріїв, за якими підводяться підсумки роботи за рік, моральні і матеріальні стимули, у тому числі й премія імені Й.І. Токаря, упродовж 1948–1993 рр. незмінного керівника бібліотеки [2].



Спеціалізація фонду і його концентрація в різних підрозділах вимагає посилення інформаційно–бібліографічної роботи. В університетській газеті «Студентський меридіан», майже в кожному числі, бібліотеці відводиться сторінка «Життя наукової бібліотеки», інколи – розворот, де під рубриками «Нові книги», «Акція «Подаруй бібліотеці книгу» – в дії», «Запитуйте – відповідаємо» та інших подаються списки й огляди літератури. Вони, як і віртуальні виставки, розміщуються на Сайті бібліотеки. Формуємо електронний каталог, куди занесено 230 тис. бібліографічних записів, власне – увесь активний бібліотечний фонд. Відповідні рубрики – «Бібліографія», «Рецензії» – введуться в «Наукових працях Кам’янець–Подільського університету імені Івана Огієнка» (серія «Бібліотекознавство. Книгознавство»). Використовуємо й інші випробувані форми бібліографічного інформування : бібліографічні та біобібліографічні покажчики, «Бюлетень з проблем вищої школи», «Календар знаменних і пам'ятних дат університету», Дні інформації, Дні кафедр тощо.

Особливістю минулого двадцятиріччя є й те, що діяльність книгозбірень отримала законодавче регулювання. Зокрема Закон України «Про інформацію» (1992) закріпив право особи на отримання інформації, а бібліотеку визначив одним з важливих суб’єктів інформаційних відносин, її документальні фонди – важливим джерелом інформації, вперше дав наукове потрактування низці бібліотечних понять, поставив юридичну засторогу вилученню друкованих видань з бібліотечних фондів з ідеологічних чи політичних міркувань (ст. 45).

Закон України «Про видавничу справу» (1997) передбачив обов’язкові для розсилки примірників (ст. 24), визначив основні функції Книжкової палати України як державної наукової установи у сфері видавничої справи та інформаційної діяльності (ст. 27).

Взаємовідносини між виробниками обов’язкових примірників та їх отримувачами врегулював Закон України «Про обов’язковий примірник документів» (1999), встановив відповідальність за порушення вимог.

Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» (1995) зафіксував статус бібліотеки, її працівників і користувачів, ввів у понятійно–термінологічний апарат термін «документ», означивши ним не юридичний акт, а матеріальну форму одержання, зберігання, використання і поширення інформації, зафіксованої не тільки на паперовому, а й електронному, магнітному та інших носіях. Нове найменування отримали ті, хто звертається до наших послуг: це вже не читач, а користувач, що засвідчує зрослі можливості і функції бібліотек. Закон визначив види бібліотек, унормував взаємодію між ними, порядок створення, реорганізації і ліквідації, дав право бібліотеці на додаткові платні послуги та ін.

Закон України «Про культуру» (2010) визначив роль і місце бібліотек в системі культурно–освітніх закладів держави.

У цей період з’явилось чимало інших підзаконних нормативних документів. Серед них – Укази Президента України «Про проведення в Україні у 2007 році «Року української книги» (2006), «Про деякі невідкладні заходи щодо підтримки культури і духовності в Україні» (2009) – поставив вимогу забезпечити збереження існуючої мережі закладів культури. Постанова Верховної Ради України від 16 січня 2009 року запровадила мораторій на виселення закладів культури, у тому числі й бібліотек. Наказом Міністерства культури і туризму від 29 грудня 2008 р. затверджені типові норми часу на основні процеси бібліотечної роботи. 2010 року Держказначейство України своїм наказом внесло зміни до Інструкції з інвентаризації матеріальних цінностей, передбачивши низку нових правил інвентаризації бібліотечних фондів [3]. Ці та інші нормативно–правові акти сприяли більш чіткому врегулюванню діяльності бібліотек у нових умовах.

Намітилася тенденція зростання книжкових інформаційних ресурсів бібліотек вищих освітніх закладів, удосконалення їх структури і змісту. Скажімо, книжковий фонд наукової бібліотеки Кам'янець–Подільського національного університету ім. І. Огієнка, незважаючи на списання літератури, фінансову кризу, протягом 1991–2011 рр. зріс із 788222 до 953088 примірників, тобто – майже на 165 тис. [4]. До локальної університетської комп’ютерної мережі введено понад 7 тис. підручників, навчальних, методичних посібників, наукових праць. Три чверті надходжень припали на період 2004–2011 рр. Щороку бібліотека отримує близько 350 назв журналів і газет, 100 із них – російські видання.

В умовах постійної нестачі фінансів все–таки зміцнювалася матеріальна база бібліотеки. Добавились дві нових аудиторії для відділу рідкісних видань на історичному факультеті, нові приміщення отримали бібліотеки економічної, природничої та мистецької літератури, у результаті бібліотечні площі сягнули 3600 м2 на 363 м2 більше ніж 1990 року. Оздоблення, меблі, комп’ютери, копіювальна техніка відповідає сучасним вимогам. Ми розпочали надання додаткових платних послуг з надією, що фінансові надходження посилять можливості підтримки матеріальної бази в належному стані.

У роки незалежності України в бібліотеках ВНЗ з’явилась електронна складова. 2006 року бібліотека Кам’янець–Подільського тоді ще державного університету отримала комп’ютерну програму «УФД. Бібліотека», а далі 38 комп’ютерів, ламінатор, 13 сканерів–зчитувачів, 7 принтерів, 3 сканери та іншу техніки. 2007 року був відкритий загальноуніверситетський комп’ютерний читальний зал, 2011 року – комп’ютерний читальний зал педагогічного факультету. Відбувається формування електронного каталогу, до якого внесено 230 тис. бібліографічних записів, бібліотеки електронних видань. Тільки 2011 року до цих ресурсів звернулося майже 16 тис. користувачів.

У вказаний період активізувалася науково–дослідницька бібліотекознавча діяльність колективу бібліотекам, якій 2008 року повернуто статус наукової. У штаті з’явилась посада вченого секретаря – координатора цієї роботи. На базі підрозділів проводяться семінари, діє школа передового бібліотечного досвіду, школа молодого бібліотекаря. Курси підвищення кваліфікації на базі Хмельницького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти як стаціонарні, так і очно–заочні пройшли майже всі працівники бібліотеки. На основі розробленого нами Положення, затвердженого ректором університету доктором історичних наук, професором О. М. Завальнюком, проведено чотири тури атестації: 17 працівників підтвердили, а 28 підвищили свою кваліфікаційну категорію.

У бібліотеці нині працює 6 магістрів, 4 аспіранти. Троє працівників – випускників Кам’янець–Подільського училища культури заочно здобули повну вищу фахову освіту, а Н.О. Козак на базі Черкаського Східноєвропейського університету економіки і менеджменту завершила магістратуру за спеціальністю «Документознавство та інформаційна діяльність»

Тільки за останні 7 років наукова бібліотека провела 5 наукових конференцій, круглих столів з актуальних проблем бібліотечної роботи, у тому числі дві міжнародні конференції за співучасті Російської національної бібліотеки (Санкт–Петербург), з якою укладений договір про співпрацю, та науково–технічної бібліотеки Краківської політехніки (Республіка Польща), видано два збірники наукових праць серії «Бібліотекознавство. Книгознавство» [5].

Працівники наукової бібліотеки взяли участь у наукових заходах, які проводила Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського, Харківська державна бібліотека ім. В.Г. Короленка, наукові бібліотеки Львівської політехніки, Хмельницького національного університету, Хмельницької гуманітарно–педагогічної академії, Хмельницького кооперативного інституту, Краківської політехніки. 2010 року директор наукової бібліотеки та завідувачки відділів наукової бібліографії, комплектування та наукової обробки літератури Т.М. Опря і О. В. Литвиненко виступили на І міжнародному бібліографічному конгресі, що проходив у Санкт–Петербурзі на базі Російської національної бібліотеки. Протягом 2005–2011 рр. під грифом бібліотеки опубліковано більше 30 окремих видань, 80 статей головним чином з питань історії і методики бібліотечної справи. Бібліотека отримала свою друковану історію [6]. Проведена кропітка дослідницька робота, підготовлена і опублікована також низка статей про організаторську й науково–методичну працю корифеїв бібліотечної справи, видатних бібліографів, бібліотекознавців, керівників фундаментальної бібліотеки Кам’янець–Подільського державного українського університету С.О. Сірополка, Л. У. Биковського, М. І. Ясинського [7].

На жаль, у цей перехідний період суспільного життя бібліотеки, як і інші суспільні інституції, супроводжували серйозні проблеми.

Фінансова криза в багатьох бібліотеках спричинила скорочення штату, зменшення витрат на матеріальну базу, поповнення фондів, яке крім того гальмують тендерні закупівлі, відновлені новою владою і поширені на придбання книг, періодики. Уповільнилась закупівля комп’ютерної техніки, на сьогодні науковій бібліотеці університету ще не вистачає 20 персональних комп’ютерів, 11 принтерів, 2 сканери, 2 ксерокси, 8 сканерів штрих–кодів

Є й кадрові проблеми. Низький рівень пенсій не забезпечує оптимального рівня життя людей, тому й зростає частка працівників пенсійного віку. Посилення освітнього потенціалу працюючих розбивається об високу плату за здобуття повної вищої освіти, ступеня магістра тощо.

Вже кілька років так звана оптимізація руйнує систему масових бібліотек. За п’ять останніх років мережа масових бібліотек Хмельницької області, наприклад, скоротилася з 896 до 884 бібліотек. Серед діючих з’явились такі симбіозні утворення, як бібліотеки–клуби (5 одиниць), клуби–бібліотеки (43), бібліотечні пункти (212), які за сумісництвом і безоплатно обслуговуються працівниками сусідніх бібліотек чи іншими фахівцями, і таких закладів набралося аж 260 [8]. Звичайно, це ослаблює виконання бібліотеками інформаційних, просвітницьких, виховних функцій. На жаль, грудень 2011 – січень 2012 рр., час підготовки і прийняття бюджетів, ще більше погіршив ситуацію – відбулись нові закриття, об’єднання, реорганізації бібліотечних закладів. Намітилася й негативна тенденція зменшення фонду масових бібліотек. Наприклад, 2010 року вони отримали 175310 документів, а списали 410410. За 2006–2010 рр. тільки по Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Островського фонд зменшився на 228180 примірників, по сільських – на 754 тис., а загалом по системі – на 1 млн. 103 тис. одиниць [9].

Тому в найближчій перспективі необхідно динамічно нарощувати інформаційний ресурс, особливо за рахунок електронної складової. Адже студенти–заочники, які в значній мірі послуговуються фондами масових бібліотек, тепер все частіше шукатимуть навчальну літературу в бібліотеках вищих навчальних закладів. До нас прийде міський читач, і ми його маємо обов’язково прийняти, обслужити.

Аналіз діяльності бібліотек у нових умовах висвітлює не тільки проблеми, а й точки прикладання наших зусиль.

Перед науковою бібліотекою Кам’янець–Подільського національного університету імені Івана Огієнка стоїть невідкладне завдання здійснення повної комп’ютеризації і автоматизації бібліотечних процесів, дальшого формування електронного каталога, нарощування бази електронних видань. При цьому 2012 року основна увага буде приділена створенню електронного каталога рідкісних і цінних видань, а їх у фонді бібліотеки є більше 27 тис., ремонту зношених книг, їх оцифровуванню.

Гостро стоїть проблема площ, особливо у центральному абонементі, де зберігається більше 700 тис. документів та відділі рідкісних видань. Проблему наближення документів до читача, як і проблему площ для центрального абонемента, у значній мірі вирішило б відкриття читального залу іномовної літератури та залу періодичних видань.

Поповненню фондів, особливо найновішими виданнями, сприяло б звільнення бібліотек від обтяжливих тендерних процедур.

Все настирніше проглядає потреба в кооперації зусиль бібліотек ВНЗ, публічних бібліотек у галузі створення й використання в області корпоративного електронного каталога, повнотекстових баз даних для якомога повного задоволення інформаційних потреб студентів, викладачів, усіх користувачів.

Варто Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України відпрацювати систему підвищення кваліфікації бібліотечних працівників, у першу чергу – керівників бібліотек та завідувачів загальнобібліотечних підрозділів на базі Центрального інституту післядипломної педагогічної освіти АПН України та провідних бібліотек України (Державної науково–педагогічної бібліотеки України ім. В.О. Сухомлинського та наукової бібліотеки Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, зокрема), атестацію працівників бібліотек унормувати положенням, як це зроблено, приміром, для педагогічних працівників загальноосвітніх шкіл.

Аналіз діяльності наукової бібліотеки К–ПНУ ім. І. Огієнка дає підстави для наступних висновків:



  1. незалежність, яку отримала наша держава 20 років тому, благотворно вплинула на розвиток університетських бібліотек, без яких отримати вищу освіту неможливо;

  2. попри труднощі перехідного періоду, удосконалювалася мережа і внутрішня структура бібліотек, започаткувалася кооперація інформаційних ресурсів, бібліотечні процеси набувають все виразніших ознак автоматизованих, комп’ютеризованих;

  3. суттєво зріс фонд книжкових та електронних видань, удосконалювалася матеріальна база й кадровий потенціал, активізувалась наукова діяльність бібліотек;

  4. у той же час в умовах комерціоналізації взаємовідносин з’явилось чимало нових проблем, насамперед, з фінансуванням, до різких перемін у діяльності бібліотек і психологічно, і професійно не готовою виявилася значна частина працівників, поповнення фондів ускладнили відновлені тендерні процедури закупівлі книг, електронних і періодичних видань;

  5. однак бібліотечна громадськість виявилася здатною долати ці та інші труднощі і, за умови оптимальної фінансової підтримки, сприятливого нормативного поля, перетворити бібліотеки в сучасні потужні інформаційні центри, успішно виконати функції інформаційного забезпечення навчально–виховного, науково–методичного процесу.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал