Наукові праці кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Серія: Бібліотекознавство. Книгознавство. Випуск 3



Сторінка14/37
Дата конвертації22.12.2016
Розмір7.16 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   37

Список використаних джерел і літератури:

  1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4009, оп.1, спр. 7, 12 арк.

  2. Там само, ф. 4026, оп.1, спр. 9, 15 арк.

  3. Там само, спр. 11, 316 арк.

  4. Там само, спр. 20, 22 арк.

  5. Там само, оп.2, спр. 6, 258 арк.

  6. Там само, спр. 8, 18 арк.

  7. Там само, спр. 9, 83 арк.

  8. Там само, спр. 10, 62 арк.

  9. Там само, спр. 15, 8 арк.

  10. Там само, спр. 16, 48 арк.

  11. Там само, спр. 17, 108 арк.

  12. Там само, спр. 19, 51 арк.

  13. Там само, спр. 20, 19 арк.

  14. Там само, ф. 4372, оп.1, спр. 7, 8 арк.

  15. Там само, спр. 49, 35 арк.

  16. Там само, спр. 50, 5 арк.

  17. Там само, спр. 71, 71 арк.

  18. Там само, спр. 73, 9 арк.

  19. Виказ жертводавців до «МВБУ» за час від 1 серпня до 1 грудня 1925 року // Вісти Музею визвольної боротьби України (далі – Вісти МВБУ). – 1925. – груд. (№2). – С. 2–4.

  20. Діяльність Товариства «МВБУ» за час від 28.V.1925 до 1.IV.1935 // Вісти МВБУ. – 1935. – квіт. (№8). – С. 8–9.

  21. Загальні збори Товариства «Музей ВБУ» в Празі // Вісти МВБУ. – 1936. – жовт. (№12–13). – С. 8–9.

  22. Заремба О.С. Видавнича та бібліотечна діяльність української еміграції в Чехо–Словаччині (1918–1939) / Олеся Заремба. – К.: Логос, 2006. – 176 с.

  23. На Український дім у Празі «замість вінців і квітів на могилу акад. С. Смаль–Стоцького пожертвували» // Вісти МВБУ. – 1938. – верес. (№20). – С. 5.

  24. На Український дім у Празі пам’ятний список жертводавців (до 1.1.1934) // Вісти МВБУ. – 1934. – січ. (№4). – С. 2–6.

  25. Наріжний С. Українська еміграція: культурна праця української еміграції між двома світовими війнами / Симон Наріжний; НТШ. – 2–ге вид. – Л.; Кент; Острог, 2008. – Ч.І. – ХХ, 372 с.: ССХХХІІ с. фотогр.

  26. Наш обов’язок перед історією рідної землі // Вісти МВБУ. – 1925. – груд. (№22). – С. 1–2.

  27. Новіші дари для Музею ВБУ // Вісти МВБУ. – 1935. – квіт. (№8). – С. 12–14.

  28. Новіші дари для Музею ВБУ // Вісти МВБУ. – 1935. – жовт. (№9). – С. 11–13.

  29. Новіші дари для Музею ВБУ // Вісти МВБУ. – 1936. – жовт. (№12–13). – С. 10–14.

  30. Пам’ятний список жертводавців від 1.IV до 1.Х.1935 // Вісти МВБУ. – 1935. – жовт. (№9). – С. 1–6.

  31. Пам’ятний список жертводавців від 1.І до 29.ІІ.1936 // Вісти МВБУ. – 1936. – лют. (№11). – С. 4–7.

  32. Правила прийняття та переховування МВБУ документів та інших предметів // Вісти МВБУ. – 1925. – груд. (№2). – С. 2.

  33. Прокопчук В.С. І.І. Огієнко, С.О. Сірополко, Л.У. Биковський: любов до книги – крізь усе життя / В.С. Прокопчук // Вісник Кам’янець–Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Історичні науки. – Кам’янець–Подільський: К–ПНУ ім. І. Огієнка, 2011. – Вип. 4. – С. 391–406.

  34. Сірополко С.О. Діяльність акад. проф. д–ра Степана Смаль–Стоцького в Товаристві «Музей визвольної боротьби України» в Празі / Степан Сірополко // Вісти МВБУ. – 1938. – верес. (№20). – С. 2–5.

  35. Сірополко С.О. Історія освіти в Україні / Степан Сірополко. – К.: Наук. думка, 2001. – 912 с.

В статье рассказывается о научной и памятников деятельности Степана Онисимовича Сирополка в эмиграции в Чехословакии, участие в деятельности Украинского общества сторонников книги в Праге, общества «Музей освободительной борьбы Украины».

Ключевые слова: С.О. Сирополко, научная деятельность, пам'яткниохранительная деятельность, Чехословакия, Прага, эмиграция.



The paper describes the research activities and pam'yatkoohoronnu Stephen Anisimovich Siropolko in exile in Czechoslovakia, participate in the activities of the Ukrainian Society book fans in Prague Society "Museum of Ukraine's liberation struggle".

Keywords: S.O. Siropolko, scientific activity, pam'yatkoohoronna activity, Czechoslovakia, Prague, emigration.
УДК 821.161.2.09 Л.Г. Рева,

м. Київ


Біографічний дискурс Євгена Маланюка

В статті, присвяченій життю та діяльності українського літературного діяча Є. Маланюкові, є два важливих аспекти: перший – наші досліди з приводу його перебування в непрості 1920–і – 40–і роки в Чехо–Словаччині, а другий – спогади про майстра очевидця, його сучасника, колеги по Подєбрадській господарчій академії, П. Шоха. Обидва матеріали є спробою вписати до біографії поета свою сторінку, літературознавчі роздуми.

Ключові слова: Є. Маланюк, література, «Празька» школа, культура, Еллада.

Маланюк Євген Филимонович (20. 01. (2.02).1887, с. Архангород Херсон. обл., тепер селище міського типу Новоархангельськ Кіровоградської обл. – 16. 02. 1968 р., Нью–Йорк – український поет, літературний критик, літературознавець. Походив з козацького роду. 1912 р. закінчив Єлисаветградську гімназію. 1913 р. навчався в Петербурзькому університеті й політехнічному інституті. Під час І–ої Світової війни був мобілізований. 1917 р. закінчив Київську військову школу, служив старшиною в армії УНР. 1920 р. інтернований до Польщі (м. Каліш). Тут разом з Ю. Дараганом видавав літературний часопис «Веселка» (1922–23), де дебютував як письменник. 1922 р. виїхав до Чехо–Словаччини, де закінчив у 1923 р. Подєбрадську Українську господарчу академію. Одружений у першому шлюбі у серпні 1925 р. з сестрою С. Сірополка Зоєю Равич, батьками якої були Микола Равич та мати – Ніна, лікар. Невдовзі розлучився. Другий його шлюб був зі словачкою. 1929 р. – він знову у Польщі, працював у Варшаві інженером. Заснував літературну групу «Танк», співробітничав з журналом «Вісник». 1945 р. переїздить до Праги, звідти – до м. Регенсбурга (Німеччина), де працював викладачем математики в українській гімназії. З 1948 р. – емігрував до США. Ось тут і розкрився в повній мірі як письменник, літературний критик, громадський діяч.

Ми зупинимося на найбільш вагомому періоді життя Євгена Маланюка – чехо–словацькому досвіді, який став найважливішою сходинкою у майбутньому зрості одного з найбільших письменників української діаспори – Євгена Филимоновича Маланюка: спочатку подамо розвідку про зростання свідомості майстра, його становлення, потім – його промову на ювілейному святі в Празі 1947 р., знайдену в матеріалах рідкісного видання – “Українській господарській Академії в ЧСР: 1922 – 1935”, виданій у Нью–Йорку 1959 р., в якому щиро розповідає сам письменник про поневіряння, нелегкий шлях становлення в іноземному суспільстві, а закінчимо спогадами про Є. Маланюка та чехо–словацький осередок його сучасника, інженера П. Шоха (Додаток № 2). Дуже важливо для нас було показати не лише долю талановитого українського письменника Є. Маланюка, а й історичні реалії, описані ним самим, які постають для нас нехай і в суб’єктивному вимірі, що є більш важливим. До того ж долучити й суб’єктивні виміри іншого очевидця – його соратника П. Шоха, і уявити, в якому середовищі опинилася і родина Сірополків.

Сподіваємося, що ці матеріали придадуться тим, хто досліджує життя та діяльність митця, а також стануть у пригоді дослідникам і тим, хто цікавиться українською культурою та життям української громадськості початку ХХ ст. за межами нашої Вітчизни. Матеріали будуть у знадобі до розкриття родинних гілок Сірополків, повніше доповнять життєписи членів їх родини, показуючи їх на позаматерикому українському тлі.

Доля розкидала мільйони українців по всьому світу. Складна й драматична історія українського зарубіжжя, що ще донедавна в Україні або заборонялася, або безсоромно фальсифікувалася. Тільки в останні роки почали правдиво її висвітлювати. З’являється чимало вагомих праць науковців, публіцистів, журналістів, не залишається непоміченою й мемуарна література.

Йдеться перш за все про найбільш спотворений період нашої історії – 20–40 рр. ХХ ст. Неймовірні втрати внаслідок двох світових воєн, які кількаразовими хвилями прокотилися на наших теренах, а також страшний більшовицький експеримент, що коштував нам втрати еліти нації. Тепер це все – новітня історія. "Тоталітарна система, фізично знищивши українську інтелігенцію, загнала літературу, а з нею й усю культуру в прокрустове ложе марксистсько–ленінських догматів"[1].

Роль чехо–словацького українського еміграційного осередку поміж двома світовими війнами, в історії нашої держави важко оцінити. Тут діяло понад 20 українських установ і товариств, а імена видатних українців – І. Горбачевського, який був ректором Карлового університету в 1902–1903 рр., Михайла Грушевського, Олександра Колесси, Івана Борковського, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Євгена Маланюка, а також інших славних представників українського народу, які завдяки братньому слов’янському, навіки вписані в історію світової та європейської культури і науки, діяльність яких спрямовувалась на утвердження основ гуманізму, усвідомлення себе та історії своїх народів у світовому й європейському контексті.

Раніше дискриміновані імена письменників і вчених, без яких історія української культури була б неповною, спрощеною, однобокою, знову повернулися на свою пращурівську Батьківщину. До таких імен належить і Євген Филимонович Маланюк (1897–1968) – не лише один із найяскравіших, найбільш непересічних поетів в українській та світовій літературах, поет так званої "празької школи", "поет національного болю, гніву і боротьби" [2], а й філософ, літературознавець, який зробив спробу обґрунтуванню періодів історії української культури [3].

"Маланюк і Тичина – найвизначніші з сучасних українських поетів" [4] – ось оцінка, яку надано в світовому літературознавстві визначним українським постатям.

Так уже сталося, що найбільш обдаровані люди різнопланово талановиті. Опинившись в еміграції, Є. Маланюк успішно випробовує себе, навчаючись у щойно відкритому вищому навчальному закладі – Українській господарській Академії в Подебрадах (містечку, що знаходиться за 50 км від Праги). Виступ Є.Маланюка з ювілейною промовою 16 травня 1947 року до Шевченківських роковин, як документ історії, і нині може бути важливим джерелом розуміння історичного розвитку України для закордонної громадськості (Додаток № 1) [5].

Тема української, а також російської та білоруської еміграції у Чехо–Словаччині хвилює дослідників, науковців і широкий загал і нині. Ще 14–15 серпня 1995 року у Празі відбулася Міжнародна конференція співзвучної тематики: "Російська, українська та білоруська еміграція в Чехо–Словаччині поміж двома світовими війнами. Результати і перспективи досліджень. Фонди Слов’янської бібліотеки і празьких архівів", на якій обговорювалися теми доповідей та повідомлень, що сприяли глибшому і ширшому висвітленню цього непростого періоду в історії наших народів [6].

Почуття Батьківщини у кожного з біженців було особисте і постійне. "Для них, політичних емігрантів, ставших такими після поразки УНР і змушених покинути рідну землю, як виявилося, назавжди, образ Батьківщини виникав у її широкій історичній ретроспективі постійно. Саме в епосі становлення державності, культури, формування національної самосвідомості бачили вони силу й могутність держави, шукали витоків духовного відродження, нові шляхи і можливості знаходження державності України. І саме "княжа епоха" єднала їх з сучасністю. Крізь призму "княжої доби" сприймали вони ті процеси, які відбувалися на покинутій батьківщині, і образи–символи історичного давнього часу втілювалися в поетичні рядки" [7].

Для Є.Маланюка "княжа епоха" асоціювалася з "українським середньовіччям", а улюбленим символом був історичний шлях (цикл "З варягів", вірші "Варязька балада", "Історіо–софічне" та ін.) [8].

Українська література в 20–х роках роздвоїлася: в Радянській Україні привілеювала тематика побудови світлого майбутнього, а література емігрантська розробляла теми, про які в Україні годі було б і думати. Досить часто зверталися до образу України, трактуючи історію по–своєму, задавалися одвічними питаннями ролі митця й мистецтва в суспільстві, фіксації часу… Навіть підхід до вивчення й трактування самого літературного процесу в історичному вимірі був неоднаковим. Розкуто, поза ідеологічними рамками, не спираючись на класиків марксизму–ленінізму, підходили українці–емігранти до своїх визначень, роздумів, медитацій. "Прекрасно знаючи національну історію, уважно стежачи за подіями в Україні, що відбувалися, політичними катаклізмами (Голодомор 30–х рр., репресії і та ін.), і по–людськи страждаючи від неможливості жити на рідній землі, українські поети черпали в образах–символах "княжої епохи" силу, впевненість і надію" [9].

Досліджуючи геокультуру України, Є.Маланюк дає визначення самого слова "культура". "Наша земля, – стверджує вчений, – протягом довгих століть належала до антично–грецького кругу, до кругу античної культури Еллади – родовища пізнішої культури і Риму, і Європейського Заходу. Отже, знаходилася в крузі великої, в своїм універсалізмі, неперевершеності, властиво, єдиної культури, до якої належав старовинний світ, з якого витворилася геть пізніше західня культура, вся західня культура, вся західня цивілізація сучасна і все те, що нині називаємо європейською культурою" [10].

Античній Елладі притаманна природна органічність життя. Глибоколюдська довершеність і краса; краса перш за все. Ніколи греки не зводили своїх храмів зусиллями калічених наганячами рабів, вони творили натхненно і радісно, бо праця – це гімн життю. Так само і в Україні: зведені церкви золотилися банями в ясному блакитному небі та надихали на творчість. Усьому цьому велично вторувала насичена барвами еллінська природа; так само, як і зелений український ландшафт – щедрий і неповторний. А звідси – краса духовності, нашої творчості, побуту. Історично–український ідеал, який зродився як синтез культури Еллади і старовинного Риму, одухотворений християнством і був одним із складників української культури.

У творенні образу України Є.Маланюк виходить із конкретних історичних реалій: з одного боку, це краса і сила вільного духом народу, з іншого – безкінечні навали загарбників. Захищаючись від них протягом віків, Україна завжди йшла до своєї незалежності.

Маланюк задається питанням: чи не в "елладності" геополітичного положення України між Сходом і Заходом "треба шукати причин, чому Україна, "між двома силами" існуючи, не здобулася на більше, ніж бути пляцдармом для боротьби цих сил" [11]. Можливо, вважає Є.Маланюк, звідси й випливають причини української національної драми: її весь час відривали від європейського контексту. Таким чином вироблялась і передавалась од покоління до покоління політична пасивність, обмеженість світогляду вузькомісцевими рамками…[12].

Крізь усю українську історію, Маланюк простежував дві протилежні тенденції. "Будівничий конструктивний струмінь і опортуністичне малоросійство тих, кому зручно й вигідно жити в рабстві [13] – пише С.Білокінь. – Мабуть, немає іншого українського поета, хто так відчайдушно картав не кого ж, як таки свою батьківщину за її інертну вдачу, що оберталась і спокійною толеранцією до наїзників, і байдужністю до своїх діячів" [13].

Історія української літератури веде свій початок з прадавніх кириличних рукописів. Богослужбова література, видрукована кирилицею в ХV–ХVІІІ ст. – найменш досліджена ланка в українській літературі, а між тим, книги, які здебільшого були перекладними з грецької, мали цікаві авторські передмови та післямови. Вплив Еллади позначився й тут. Гедеон Балабан, єпископ Львівський, Галицький і Кам’янець–Подільський (1530–1607), український меценат, відомий своїми книгами–шедеврами, видрукованими в Стрятині і Крилосі, користувався в основному грецькими списками–текстами. Він доповнював свій служебник, требник та євангеліє учительне чинопослідуваннями зі слов’янських книг і вносив матеріал, необхідний для українців, якого не було у греків. Відтак, книги його як з текстологічного боку, а особливо, в мистецькому плані, є раритетними. Не випадково звертався єпископ до грецьких книг. Його служебник, виданий у Стрятині 1604 року, у передмові детально розповідає про листування Гедеона з Александрійським патріархом Мелетієм Пігасом, який вимагав організації повсюдно гімназій, друкарень "умножения ради книг в преподаніє разума". У післямові до книги Гедеон Балабан скромно називає себе "исправителем священныя сея книги", а свого небожа, Федора, якому належала Стрятинська друкарня, – "типографом". Після смерті Гедеона, майно Стрятинської друкарні викупив Києво–Печерський архимандрит Єлисей Плетенецький і вона дала початок друкарству лаври (37 дошок: 17 заставок, 13 кінцівок, 6 ілюстрацій, 1 рамка), яка видавала розкішні книги впродовж трьох століть. А друкарня Крилоса перейшла львівським братчикам (7 дошок: 4 заставки, 2 ілюстрації, 1 рамка). Як відомо, друкарня Львівського Ставропігійського братства проіснувала два століття і була важливим громадсько–політичним осередком не лише в Західній Україні, а й в усій Європі.

"Сонну" національну "несвідомість, або підсвідомість", про яку говорить Маланюк, і яку нібито остаточно пробуджує в українців Т.Шевченко, відзначає і славіст–україніст Г.Грабович, погоджуючись з Маланюком, що вона ніби заякоренена, а сам етап до Котляревського – передновітній, переднаціональний в українській свідомості…[14].

Історія української літератури, як і історія народу – процес безперервний. Зусиллями дослідників, науковців зникають білі плями, фальсифікації тих чи інших часів.



А в Україні один із найяскравіших небагатьох постатей вітчизняної літератури ХХ ст., її безумовний класик, Є.Маланюк, "на жаль, так мало знаний"…[15].

Список використаних джерел і літератури:

  1. Історія України / кер. авт. кол.: Зайцев Ю. – Львів, 1996. – С. 426.

  2. Нервлий М. Муза болю, гніву, боротьби // Маланюк Є. Поезії. – К., 1992. – С. 6.

  3. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К.: Обереги, 1992. – 80 с.

  4. Нервлий М. Муза мужности й боротьби // Ольжич О. Цитаделя духа. – Братислава, 1991. – С. 29.

  5. Маланюк Є. Чвертьстоліття: з ювілейної промови 16 травня 1947 р. / інж. Є. Маланюк // Українська господарська Академія в ЧСР: 1922–1935. –Нью–Йорк, 1959. – С. 127–130

  6. Русская, украинская и белорусская эмиграция в Чехословакии между двумя мировыми войнами. Результаты и перспективы исследований. Фонды Славянской библиотеки и пражских архивов: междунар. конф.: Прага,14–15 авг. 1995 : сб. докладов. – Прага, 1995. – 534 с.

  7. Ананченко Т. Символика образа "княжеской эпохи" в творчестве украинских поэтов–эмигрантов // Русская, украинская и белорусская эмиграция в Чехословакии между двумя мировыми войнами… – Прага, 1995. – С. 290.

  8. Рева Л. Микола Дашкевич – історик, джерелознавець, автор військового епосу Придніпров’я (за Північними пам’ятками): Кримський відгомін // Воєнна історія Північного Причорномор’я та Таврії: наук. зб. за матер. всеукр. наук. військ.–істор. конф. (6 –7 жовтня, 2011 р., м. Севастополь). – Севастополь, 2011. – С.290 – 297.

  9. Ананченко Т. Символика образа "княжеской эпохи" в творчестве украинских поэтов–эмигрантов // Русская, украинская и белорусская эмиграция в Чехословакии между двумя мировыми войнами. Результаты и перспективы проведенных исследований. Фонды Славянской библиотеки и пражских архивов: сб. докладов. – Прага, 1995. – С. 291.

  10. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992. – С. 12.

  11. Маланюк Є. Книга спостережень. – К., 1995. – С. 13.

  12. Салига Т. Залізних імператор строф… // Маланюк Є. Поезії. – Львів, 1992. – С. 23.

  13. Білокінь С. Вояк української культури // Маланюк Є. Книга спостережень. – К., 1995. – С. 3.

  14. Білокінь С. Там само. – С. 5.

  15. Грабович Г. До історії української літератури. – К., 1997. – С. 322.

  16. Євген Маланюк: 1897–1968 // Історія української літератури ХХ століття: Кн. перша: 1910–1930 рр. – К., 1993. – С. 345.

В статье, посвященной жизни и деятельности украинского литературного деятеля Е. Маланюка, есть два важных аспекта: первый –– наши исследования по поводу его пребывния в непростые 1920 ––1940–е годы  в Чехо–Словакии, а второй –– воспоминания о мастере очевидца, его современника, коллеги по Подебрадской хозяйственной академии, П. Шоха. Оба материала являются попыткой вписать в биографию поэта свою страницу, литературоведчкеские размышления.

Ключевые слова: Е. Маланюк, литература, «Пражская» школа, культура, Эллада.

In article devoting for life and activity by literary man E. Malanyuk, are two  important aspects: first –– our studies are about his  sojourn in  complicated 1920 ––1940 years in Chechiya and Slovakiya, and second ––  remembrance about  writer by  eye–witness, his  contemporary,  colleague for Podebrady’s  household’s Academy, P. Shoch. The both materials are the  trial to write on for the poet’s biography  our page, the literary reflection.

Key words: E. Malanyuk, literature, «Prague’s school», culture,  Hellas.
Додаток № 1

Інж. Є. Маланюк



ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ

(З ювілейної промови 16 травня 1947 року)

25 літ тому в чеських Подєбрадах українська енергія скупчилася і скерувалася в конструктивному напрямку творчої праці. Плідні наслідки того скупчення і скерування скоро стали очевидними для всіх, не лише для українців. Так — в скороченні мала б записати історія нашої еміграції подію, що її річницю сьогодні згадуємо і саме тому святкуємо.

Еміграцію, що на початку є завше більш або менш хаотичним станом біженства, молена охарактеризувати, як не–упорядковане поле сил, скерованих в різноманітні, дуже часто взаємно протилежні сторони, поле сил, що так скажу, без вислідної, або з вислідною близькою до нуля.

Року 1921 і 1922 еміграція наша, що перебувала переважно на терені таборів інтернованих, являла саме таке хаотичне поле сил. Лікарі редагували часописи. Вояки грали на сцені. Інженери музиканствували. Полковники викладали теорію Айнштайна. Генерали часом навіть вишивали. Центральні комітети партійних примар відбували засідання, а графомани, як звичайно, писали вірші. Поруч численних труп і капел, повставали не менш численні народні і ненародні університети.

Певно, що така чинність давала і позитивні результати, хоча б вже тим, що заповнювала інтернований день, якщо не завше працею, то хоч ілюзією праці. Але для багатьох було ясним, що таке тривання з дня на день не має жодних перспектив і мусить довести до нехибного умирання.

Десь року 1922 впало чітко сформульоване гасло культурної творчости. Вийшло воно — а це треба для історії підкреслити — з того кола військових, яке виразно побачило, що культура — теж зброя, і яке пізніш стало родовищем еміграційної літератури. Того ж таки року серед висококваліфікованих фахових урядовців нашого державного центру намітився конкретний план. А той план збігся з ідеєю людини великого жару та впертої настирливості — саме в цій людині, що перебувала в Празі, план той знайшов свого технічного виконавця.

Отже, силові лінії з таборів, Тарнова й Праги почали шукати точки свого перехрещення і цю спільну точку знайшли в Подєбрадах.

І сталося чудо.

Хай це слово не звучить пересадою. Не була це якась наша перемога на дипломатичнім фронті, не була це сакраментальна консолідація політичних сил, не було це зродження якоїсь геніальної всеукраїнської партії, ані навіть прийняття України до колишньої Ліги Націй. Було це всього лишень народження високої національної школи, де мали, все ж таки вперше, по довшій двохстолітній перерві, викладати нашою мовою, скажім, такі предмети, як Математика чи Фізика.

Було це "всього лишень" — народження Національної Політехніки.

Та це була не лишень Національна Політехніка, хоч і цього формального моменту також не варто недооцінювати.

Не можна не дооцінювати того факту, що складні високошкільні дисципліни вперше викладалися і вчилися рідною мовою, бо і без авторитету Потебні є оне, що в той спосіб незмірно збагачувалася, і бездержавна мова, і бездержавна національна психіка, в якій до того часу бракувало тих понять в схилогічно–природній формі. Не можна недооцінювати факту, що людина на протязі 8–ми семестрів говорила не "перпендикуляр" і не "піон", а саме "прям".

Прошу на хвилинку вдуматися в цю ніби формальну дрібничку і зрозуміти, що за цим, позірно–анекдотичним фактиком розкривається широка перспектива зовсім не дрібних і зовсім не формальних наслідків в царині розвитку української особистости. Власне.

Бо Національна Політехніка у Подєбрадах була не лише нормальною Політехнікою — була вона Академією і недарма носила ім’я, зв’язане з прагрунтом нашої і загальноєвропейської культури (антикою) та безпосередньо зв’язане з високою традицією Академії Київської, Академії Петра Могили та Івана Мазепи.

Подєбрадська Академія була перш за все лябораторією, де культивувався тип Новітнього Українця, що систематичною творчою працею, з одного боку – ліквідував у собі психо–історичні щербини, а з другого – культивував свій національний розвиток можливо якнайприродніше і якнайширше, розуміється, наскільки це було можливе на чужині.

Це було чудове видовище спостерігати, як з людського матеріялу, часом ще досить сирового (або і навпаки – занадто вже спетрифікованого) що–місяця, що–дня, щогодини, по авдиторіях, по лябораторіях, по креслярнях – вироблювалася, виформовувалася й вишліфовувалася особистість, особистість повновартісна і національно–конструктивна.

Півтисяча національних інженерів замість півтисячі викорінених і суб'єктивно маловартих біженців – то був творчий дорібок Академії, вартий якщо не подиву, то, у всякім разі, пошани й поваги. Що доля позбавила більшість цих творчих одиниць щастя віддати свою творчість Батьківщині на Батьківщині – а це становило і становить їх найжагучішу мрію й найприроднішу мету життя – це вже, як сказав би Кіплінг, тема для іншої повісти, що правда, ще ... незакінченої. Але факт залишається фактом. І де б подєбрадець сьогодні не був – в Хінах чи в центральній Африці, у Франції чи в Бразилії, в таборі УНРРА чи на пароплаві серед Атлянтику –– степень його національної конструктивности й величина його творчого потенціялу залишаються незмінними. Єсть, значить, в кожнім подєбрадцеві щось таке, що Академія вкорінила й виформувала в його духовності раз назавжди. Мимо волі, говорячи про це, перейшлося на патетичний тон апології, дещо ризикованої в устах небезстороннього подєбрадця. Але смію запевнити, що пересада в цих твердженнях, коли й є, то становить занадто мінімальний процент. Іспит суспільно–національної вартости вихованців Подєбрад складено в неменшій мірі від іспиту вартости фахової.

Повторюю, ми ще не настільки старі, щоб загубили мірило об 'єктивизму, і хоч гармонійна співпраця професури й студентства явила в Подєбрадах рідко практикований деінде зразок і створила традицію, то все ж, в першу чергу, згадаємо сьогодні учителів наших і вдячно схилімося в учнівськім поклоні саме перед ними, бо вони нам перелляли знання свої й досвід, а й їм належали неустанний почин та постійний приклад. Багатьох серед них сьогодні вже не долічуємося.

Немає великого педагога, знаменитого інженера–науковця й справжнього будівника Академії, незабутнього бл. п професора Івана Шовгенова; немає невтомного, повного блиску і дотепу Д–р. Миколи Вікула, якого наукову кар'єру безжалісна смерть перетяла в самім розквіті її й на якого лекціях можна було бачити слухачів з інших факультетів — така була зваба його чарівного викладу Неорганіки. Немає патріярха національної справи Євгена Чикаленка, що йому ласка Божа дала можливість зустріти многоплідного життя під сінню Національної Політехніки і там, з почуттям сповненого обов’язку, повторити в обличчю нової української доби молитву Симеона Богоприїмця: "Нині відпускаєш." — на скромній посаді Голови Термінологічної Комісії Академії. Немає Біднова, Бича, Вілінського, Шереметинського, Бочковського... Немає вже великих фахівців і великих учителів наших чеських — Гразького, Єждіка, Стокласи...

Що не ім 'я — то постать, то фрагмент доби. І на нас, саме на нас, що нас навчила Академія оцінювати й поважати Людську Особистість взагалі, Українську — зокрема й передовсім, на нас тяжить обов'язок утривалити їх несмертельну пам’ять для наступних поколінь так само, як поглиблювати пошану до тих з наших учителів, яких ми маємо щастя бачити нині чинними і здравствующими серед нас. Щоб там не говорилося про так звані обставини, монографія про Івана Шовгенова є одним з найперших і найближчих наших обов 'язків.

Скорочуюся і підсумовую.

Академія в Подєбрадах була не лише Політехнікою і навіть не лише лябораторією Українця Новітньої Доби, була вона також національно–суспільним середовищем, яке притягало, скупчувало й будувало — на еміграції — повновартісногієрархізоване національне суспільство. Згадаймо рівень нашого позаакадемічного життя: наші імпрези, лекції позадєбрадських вчених, наші імпонуючі зв'язки зі світовим студентством, наш щорічний студентський парлямент, остаточно –– наше товариське життя, навіть до вечірок і балів включно.

Зважмо, зрештою, який великий, збавенний і, може, досі недоцінений вплив мало подєбрадське академічне середовище на рівень нашого політно–партіиного життя, і зрозуміймо, які чуда може творити культурне середовище і що значить для політики культура! Нам, Подєбрадцям, не треба доводити, що без культури немає політики Це для нас, Подєбрадців, є аксіома, що її справдили ми нашим життьовим досвідом.

Значення Академії в Подєбрадах давно переросло академічні рамки і стало, отже, синонімом національного досвідного поля, створеного українською енергією на чужині.

Це досвідне поле достарчило багатий дослідний і досвідний матеріял, що ще чекає на солідне простудіювання й важливі висновки.

Не належимо до тих земляків, що носять готовий рецепт рятування Батьківщини — в кишені власної камізельки. Не вміємо тубальним голосом пророкувати майбутнє та гістерично деклямувати про неньку–серденьку, чи шелестіти паперовими шабельками Але ми добре знаємо, чого може доконати одуховлена людська енергія, чого може осягнути творча праця і яку вартість має конструктивна, структуральна, національна особистість.

І ще одне, може найважливіше: ми не відмовимося продискутувати з колегою трасу витиченого шляху, але ми ніколи не будемо дискутувати про саму мету.

Просто тому, що цього не потребуємо.

(Інж. Є. Маланюк. Чвертьстоліття: 3 ювілейної промови 16 травня 1947 р. // Українська господарська Академія в ЧСР: 1922–1935. – Нью–Йорк, 1959. – С. 127–130).


П. Шох


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал