Наука І наукові дослідження




Сторінка4/11
Дата конвертації16.01.2017
Розмір4.74 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
44
Між органами почуттів людини та мікрооб'єктами, будівлю і властивості яких вивчає сучасне природознавство, використовується все більш складна техніка. Це є характерним, наприклад, для фізики, фізіології, біохімії, молекулярної біології та ін. Наука, наближуючись за допомогою технічних засобів до мікрооб'єкту, водночас віддаляє дослідника до меж безпосереднього почуттєвого пізнання. Складні технічні комплекси, що знаходяться між самою людиною і мікрооб'єктом, сприймають, переробляють і передають різноманітну інформацію до органів почуттів у певному вигляді, переважно зовнішньої подібності до сигналів, що надходять у мозок при безпосередньому почуттєвому сприйнятті об'єктів. Отже, етап почуттєвого відбитку модифікується у своїй основі. Неправильне розуміння сутності пізнання в таких умовах породжує іноді помилкові висновки.
45
Розділ 2. СИСТЕМНІСТЬ У НАУКОВОМУ ПІЗНАНШ
2.1. Ознаки і принципи визначення системи Система — це ціле, що складається зі з'єднаних частин, множини елементів, які знаходяться у співвідношеннях і зв'яз­
ках один з одним і утворюють визначену цілісність, тобто єдність певної структури. У цьому визначенні виділяється одна найбільш загальна та суттєва складова — цілісність системи, тобто єдність будь-яких об'єктів. Уявлення про систему потерпали складну і тривалу еволюцію в історії пізнання. Тому існує ціла низка загальних визначень системи, але жодне з них, узяте окремо, не характеризує повною мірою її сутність. Підкреслимо, що визначення системи виділяє певні категорії явищі є вихідною категорією для конкретного наукового пізнання, а також його властивостей. Поняття "система" широко застосовується в різноманітних областях науки і практики. Кожний об'єкт можна назвати системою. Сутність поняття "система" відбиває сукупність загальних формальних) і конкретних (змістовних) визначень. Таким чином характеризуються найбільш істотні властивості системи й основні системні принципи [10-12]. Сформулюємо основні системні принципи наступним чином а) багатокомпонентність об'єкта, що називається системою б) цілісність системи, тобто принципова незвідність властивостей системи до механічної суми властивостей усіх її елементів, а також не визначення з властивостей складових системи властивостей цілого в) взаємна залежність кожного елементу від іншого, а також залежність властивостей цих елементів в системі від їх розташування у системі в цілому, функцій та інших параметрів усередині цілого г) залежність поведінки системи від поведінки її окремих елементів, їх властивостей та структури
46 д) залежність системи від чинників середовища, під впливом яких система виявляє і може змінювати властивості. Тут, власне, сама система є головною, активною стороною взаємодії є) ієрархія системи, тобто кожна ланка системи, з одного боку, являє собою більш обмежену структурну систему, аз іншого — є частиною (компонентом) більш широкої системи ж) множинність підходів до вивчення кожної системи через принципову складність їх структури і властивостей. Умовою адекватного та поглибленого пізнання системи є застосування комплексу сучасних методів дослідження, включаючи розбудову множини різноманітних моделей. Ці моделі характеризують визначення властивостей і у своїй сукупності наближають до виявлення властивостей цілої системи.
2.2. Класифікація систем Розкриттю змісту різноманітних за своєю природою типів систем істотно сприяє їх класифікація за певною ознакою [12]. Класифікація систем дедалі ґрунтується на урахуванні законів їх будівле, функціонування, взаємодії (поведінки, розвитку та інших істотних ознак. Критерії, що покладені в основу кла­
сифікації систем, обумовлені їх природою, рівнем організації та ін. У процесі класифікації, насамперед, виділяється загальний тип систем — матеріальні системи, тобто ті, що уявляють собою цілісні сукупності матеріальних об'єктів. Матеріальні системи поділяють на неорганічні та органічні живі) системи. До неорганічних систем відносять фізичні, хімічні, кристалічні та інші системи. До живих — уся безліч різноманіття тваринних, рослинних форм, які населяють Землю, починаючи від найпростіших і закінчуючи самими складними біологічними об'єктами. До останніх належать організми, популяції, види та конкретні екологічні системи. Якісно особливий клас матеріальних живих систем складають соціальні системи, які мають надзвичайно широкі варіативні компоненти за типом, формою та складністю. Більш прості соціальні об'єднання утворюють сім'я, група, колектив складні — нація, раса, держава, соціально-економічний лад суспільства тощо.
47
Інший самий загальний тип систем утворюють абстрактні системи, що являють собою продукт людського мислення, свідомості. Види абстрактних систем різноманітні. До особливих видів абстрактних систем належать поняття (категорії гіпотези теорії та їх похідні, що виникають в процесі пізнання теоретичні узагальнення систем різноманітного типу, сформульовані в загальній теорії та спеціальних теоріях систем. Наукове пізнання останніх десятиліть характеризується значною увагою до дослідження мови як лінгвістичної системи. Узагальнення в цій області науки, наприклад, призвели до створення семіотики — загальної теорії знаків. Результатом інтенсивної розробки принципів побудови та природи формалізованих логічних систем є метатеорія. Сьогодні найбільш розвинутими метатеоріями є логіка (мета­
логіка), математика (метаматематика) та ін. Дослідження в вищезазначеному напрямку тісно пов'язані з задачами кібернетики, обчислювальної техніки та інших областей науково-теоре­
тичного знання і практики. На базі інших критеріїв класифікації виділені статичні та динамічні системи. Основні параметри і властивості статичної системи залишаються постійними, незмінними з часом. Статичні системи вивчаються у відповідних розділах фізики. Загальною властивістю динамічної системи є зміна її стану у часі. До систем такого типу належать живі організми. Динамічні системи поділяють на однозначно детерміновані та ймовірні (стохастичні. У перших — значення змінних величин розподіляються однозначно в будь-які моменти часу, в останніх — за випадковим принципом [13,14]. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем системи поділяються на закриті і відкриті. У свою чергу, до складу закритих систем належать ізольовані та замкнуті. Ізольовані системи не обмінюються з зовнішнім середовищем ні речовиною, ні енергією. Такі властивості, наприклад, має калориметрична бомба Бертло, що застосовується для рішення задач в області біоенергетики. Замкнуті системи обмінюються з зовнішнім середовищем лише енергією, при відсутності речовинного обміну в звичайному розумінні цього явища. Нарешті, відкриті системи обмінюються з зовнішнім середовищем і речовиною, і енергією.
48
Усі, без винятку, тваринні і рослинні організми є відкритими системами. У біології іноді пояснюють несхрещуваність деяких видів з позицій уявлення про замкнуту ізольовану систему. Причина такої помилки складається в ототожненні цілком різноманітних за своєю суттю понять з різних областей наукового знання — термодинаміки і біології. Саме загальне термодинамічне розуміння однієї з найбільш істотних ознак виду як відкритої системи, збігається з біологічними уявленнями про основну властивість і умову життя — обмін речовиною та енергією при взаємодії організмів з зовнішнім середовищем. Важливо відзначити, що синтез знань про системи з використанням висновків з різноманітних областей науки пред'являє особливі вимоги до термінології та адекватного трактування змісту наукових понять, що використовуються. Інакше можливі методологічні помилки. Існують інші класи і види матеріальних та абстрактних систем, особливо, якщо їх класифікація будується на конкретно- науковій основі. У зв'язку з цим варто навести низку змістовних визначень біологічних систем шляхом виділення найбільш істотних якісних властивостей і ознак. Як приклад — живий організм, жива речовина (протоплазма, рефлекс тощо. Організм, як система, є вищою специфічною формою організації матерії на основі складної сукупності клітин, єдність і цілісність функціонування яких виявляється в життєдіяльності організму з характерним для нього основними біологічними властивостями власного оновлення (обміну речовин, власного відтворення, власного розвитку, власної регуляції функцій у процесі взаємодії з зовнішнім середовищем. Таким чином, життєдіяльність організму є результатом інтеграції в єдине ціле процесів, що проходять та організовуються на різноманітних рівнях. Додаючи до цього, треба визначити, що уявляє собою протоплазма, з якої утворяться клітини організму. Природно, що протоплазму можна розглядати в загальному плані як найскладнішу систему, характеризуючи її фізичні, хімічні та біологічні ознаки, які визначають загальні властивості клітини.
4
К
49
За визначенням, під протоплазмою розуміють те, що складає живу клітину. До складу протоплазми належить найскладніший полімерний ліпонуклеопротеїдний комплекс, який утворює різноманітні надмолекулярно-структурні елементи. Останні функціонують у зв'язку з водно-сольовим субстратом у напрямку власного оновлення, тобто обміну речовин. Таким чином, у змістовних визначеннях конкретних систему їх конкретно-науковому змістів тому або іншому вигляді відбиваються загальні характеристики певної системи. В чому полягають практичні аспекти системної проблематики Зупинимося на цьому детальніше.
Науково-технічна революція характеризується корінною перебудовою промислового виробництва на базі новітніх досягнень в області наукового пізнання в техніки. Це пов'язано також з розробкою автоматизованих систем керування у різноманітних галузях економіки (промисловістю, будівництвом, транспортом та ін.), автоматизованих систем збору та опрацювання інформації в державних масштабах і в багатьох інших сферах суспільної діяльності. Теоретична сторона рішення зазначених практичних задач знаходить свій відбиток у розробці принципів побудови різноманітного типу систем ієрархічних, цілеспрямованих, з власною організацією тощо. Слід уточнити, що цілеспрямовані системи функціонують у напрямку досягнення визначеної цілі в кібернетичному розумінні даного поняття, а саме втому сенсі, що фактично стан системи в конкретних умовах її функціонування має напрямок щодо досягнення заданого результату. Для систем, які організуються власним чином, властивим є самодовільна (за засобами поведінки, дій) зміна своєї структури, організації та інших властивостей [15]. Сучасні технічні системи характеризуються складністю, багатокомпонентністю структури, стохастичним характером своєї організації. Це обумовило необхідність інтенсивної розробки теорії систем типу "людина-машина", системотехніки, системного аналізу. Вирішення проблем для систем типу "людина-машина" призвели до виникнення таких нових областей науки, як
50 ергономіка та інженерна психологія, у яких важливе місце займає фізіологічний аспект самої людини, як головної частини даної цілісної системи. В чому полягають загальні задачі та функції теоретичного аналізу комплексу системних проблем Цей аспект системної проблематики більш чітко визначився у процесі розвитку досліджень у цьому напрямку. Головні проблеми загальнонаукової теорії систему цілому пов'язані зоб рунтуванням логіко-методологічних принципів дослідження системі розробкою метатеорії їх аналізу. Головна задача спеціалізованих теорій систем полягає у формуванні основних конкретно-наукових уявлень, положень і визначень різних типів систем та їх особливостей. У системній проблематиці існує принципове обґрунтування методологічних умові обмежень застосування методів дослідження певних систем. Типові, діаметрально протилежні підходи у процесі вирішення системних задач, що пов'язані з методами описання систем, сприяють виникненню системних парадоксів, наприклад, парадоксу ієрархічності. Але будь-які парадокси можуть бути здолані шляхом поступових наближень. За їх допомогою урахування певних обмежених уявлень про систему дозволяє отримати більш адекватні зведення проаналізовану конкретну систему. Аналіз методологічних умов застосування системних методів свідчить про принципову відносність опису тієї або іншої системи вданий період її дослідження, а також про необхідність використання усієї сукупності конкретно-наукових (змістовних) і формальних засобів системного дослідження. Оскільки систематика є сферою наукового знання (тобто систематика уявляє собою сукупність методів, принципів і теоретичних узагальнень, на основі яких вирішуються задачі упорядкованого позначення та опису всієї сукупності об'єктів, що утворять визначену, закономірно пов'язану з реальністю систему, тому слід визначити основні принципи, задачі і функції систематики. Розвиток наукового пізнання обумовив виникнення систематики у всіх тих її областях, де вивчаються складні, внутрішньо розгалужені і диференційовані системи об'єктів: у біології, географії, геології, хімії, мовознавстві, психології, соціології тощо.
4* 51
Систематика спирається на різноманітні, за своїм змістом, принципи. У самому простому вираженні ці принципи зводяться до упорядкування об'єктів за формальною, зовнішньою ознакою, починаючи від позначення компонентів системи порядковими номерами і закінчуючи надписом відповідних термінів з визначеним описовим змістом. Систематика вирішує завдання утворення цілком природної системи об'єктів, ґрунтується на об'єктивних законах, тобто її принципи виражають сутність цих законів. Наприклад, періодична система елементів ДІ. Менделєєва (1869) у хімії відбиває внутрішню суть об'єктів (атомів) і на такій основі — закономірну впорядкованість розташування цих об'єктів уданій системі за атомною масою. Систематика, вирішуючи задачі упорядкування, опису сукупності об'єктів у їх єдності та цілісності, спирається на загальні принципи типології. Ядро систематики, яке вона виділяє в об'єктах будь-якої системи, визначає стійкі критерії ознак, властивості, функції, зв'яз­
ки. Причому одиниці, за допомогою яких утворюється систематика, повинні відповідати низці формальних вимог. Отже, будь- яка одиниця, що має назву, наприклад, "таксона, повинна бути єдиною в системі, і її характеристики можна було б повною мірою відмежувати від інших неосновних одиниць. Зазначені вимоги повніше відбиваються в систематиці, що ґрунтується на теоретичних уявленнях про будівлю і закони розвитку системи. У зв'язку з виключними труднощами утворення теорії систем, що мають місце для певної низки умов, систематика будується на основі сполучення теоретичних уявлень і практичного використання. У залежності від типу і різновиду системних об'єктів існують різноманітні спеціальні типи систематики, утому числі біологічна, що одержала найбільший розвиток у зв'язку з якісними особливостями і винятковим різноманіттям форм життя. Наприклад, задача біологічної систематики полягає в описі та упорядкованому позначенні всіх живучих і вимерлих організмів, установленні генетичних відношень і зв'язків між конкретними видами і їх сукупності. Біологічна систематика будується на синтезі даних і теоретичних положень усіх біологічних
52 наук, наближуючись таким шляхом до створення глобальної системи або природної класифікації тварині рослин. За своєю сутністю і характером біологічна систематика органічно пов'язана з теорією еволюції. Біологічна систематика забезпечує практичну можливість орієнтування в складній картині існуючих живих форм. У цьому полягає одна з основних функцій систематики у науковому пізнанні. За сучасним даними, нараховується близько
1,5 млн. тварин, 350-500 тис. рослині мікроорганізмів (існуючих і вимерлих) [8]. Біологічна систематика підрозділяється на два загальних напрямки — систематику тварині систематику рослин, що вирішують конкретні задачі і мають багато загального в методах дослідження. Поряд з цим таким систематикам властиві деякі специфічні особливості, що обумовлені якісною своєрідністю організмів. Проте це не поширюється на теоретичні основи та мету систематики тварині рослин, яка є єдиною. Біологічну систематику розділяють власне на систематику в зазначеному вище широкому значенні цілей, задачі методів і на таксономію, тобто теорію класифікації. Одиницею в системі живих організмів є вид. Вид як система визначається за наступними критеріями морфологічному, біохімічному, популяційному, географічному, екологічному, генетичному, фізіологічному та ін. Торкаючись методів і значення біологічної систематики
[16], потрібно відзначити, що основним її підходом при вивченні будь-якої групи залишається класичний порівняльно-морфо­
логічний. Вданий час він доповнюється такими методами, як каріосистематика, природна і штучна гібридизація. Крім того, існують інші методи систематики біохімічна систематика (хе- мосистематика), геносистематика та ін. У цілому систематика базується на сукупності загальних і спеціальних принципів. Розробка актуальних питань і проблем анатомії, гістології, цитології, ембріології, фізіології, біохімії, біофізики, фізики та інших наук потребує насамперед знання місця досліджуваних об'єктів та взаємозв'язків між ними. Урахування такого роду зведень є досить важливим кроком і в таких науках, як генетика, порівняльна фізіологія, біохімія, біогеографія, екологія, агрономія, палеонтологія і т.д.
53
Винятково велике практичне значення систематики полягає в безпосередній роботі з конкретними об'єктами дослідження. Наприклад, в біології це тварини та рослини, в фізиці — це матеріальні об'єкти (фізичні тіла) тощо. Такі підходи потребують володіння методами точного розрізнення організмів (фізичних тілі визначення рівня їх еволюційності, розвитку, динаміки та
ін. У сільському господарстві важливою є інформація про шкідників культурних рослину лісовому — шкідників дерев, траві інших рослинних форм паразитів домашніх та диких тварину рибному господарстві — рибу медицині — збудників, переносників інфекційних хвороб на людей та домашніх тварин. Зростання потреб щодо розвитку синтетичних наук сприяє розквіту теоретичної і практичної систематики. Однієї з істотних причин такого прогресу варто вважати також необхідність поглибленого вивчення складних системних об'єктів на ґрунті системного підходу.
2.3. Методологічні основи системного дослідження Системний підхід — один з головних напрямків методології спеціального наукового пізнання і соціальної практики, мета і завдання якого полягають у дослідженнях певних об'єктів як складних систем. Системний підхід сприяє формуванню відповідного адекватного формулювання суті досліджуваних проблему конкретних науках і вибору ефективних шляхів їх вирішення. Методологічна специфіка системного підходу полягає втому, що мета дослідження полягає у вивченні механізмів утворення складного об'єкту з певних складових. При цьому слід особливу увагу звернути на різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв'язків системи, на процес (процедуру) об'єднання основних понять у єдину теоретичну картину, що дозволяє викрити сутність власне цілісності системи. Підкреслимо, що доволі часто наукове пізнання характеризується певною "роздвоєністю. А саме, з одного боку — це прагнення до цілісного розгляду об'єктів, з іншого — до систематизації знання про об'єкт з використанням певних конкретних, часткових уявлень про нього.
54 Такий підхід має під собою історичне підґрунтя. Так, до середини XIX ст. пізнавальні уявлення про цілісність системи розвивалися нарівні конкретних предметів, де взаємозв'язок та єдність частин були очевидними за зовнішніми ознаками і властивостями. Спроби пояснення сутності якогось явища (в більш широкому плані) носили механістичний, натурфілософський, метафізичний характер. Водночас розвивалися ідеалістичні погляди на природу цілісності системи, починаючи від простих об'єктів і закінчуючи, власне, її складними. У науці ідея цілісності більш послідовно і глибоко розвивалася лише стосовно тих знань, де виявлялися і розбудовувалися принципи логічної організації саме системи знання. Низький рівень і роз'єднаність поглядів на проблеми цілісності і системності знання випливали з суто пізнавальних установок класичної науки в напрямку поглиблення популяризації (тривіальності, еле- ментаризму і механіцизму. Відносна обмеженість знань і реальних можливостей вирішення наукових проблем широкого плану обумовили необхідність пошуку елементарної основи будь-якого об'єкта і зведення складного до простого, а також механістичного розуміння явищ з позицій однозначного детермінізму. Проблеми системності і цілісності складних соціальних і біологічних об'єктів були вперше розглянуті в діалектичній єдності на базі детермінізму [18,19]. Еволюційна теорія Ч. Дарвіна затвердила в біології ідею розвитку та уявлення про реальність існування певних рівнів організації живих систем. Тим самим були створені передумови системного підходу в біології, біофізиці, біохімії та ін. На початку XX в. наука здійнялася на якісно новий щабель свого розвитку. Головним надбанням стала проблема структурної організації та функціонування складних системних об'єктів. У сучасній науці формуються та широко використовуються категорії системності. У результаті такого прогресу центральне місце займає саме системний підхід. Необхідність розробки наукових і практичних задач нового типу сполучена з розвитком загальнонаукових і конкретно-науко­
вих (спеціальних) теорій та гіпотез. В процесі їх побудові знайшли відбиток принципи та положення системного підходу. Так, В. І. Вернадський (1934-1940) розвив концепцію про біосферу, в
55
основу якої був покладений новий тип найскладніших системних об'єктів глобального масштабу — біогеоценоз [17]. Ідеї системного підходу застосовуються в екології, фізіології, в багатьох напрямках сучасної біології, фізики, хімії, а також у психології, суспільних науках. Зокрема, у теперішній час, одними з основних об'єктів екологічного дослідження є екосистеми. У фізіології людини і тварин розроблено теорію функціональних систем, що має фундаментальне значення при вирішенні багатьох з актуальних проблем системної діяльності головного мозку та його відділів, центральної нервової системи. У біології, починаючи з другої половини XX ст., відзначається взаємне проникнення інших наук — фізики, хімії і т.д. У психології розвиваються ідеї про структурну організацію системних операцій, які виявляють властивості інтелектуального навантаження людини, складних форм діяльності і поведінки людини. Кібернетика розробляє методи і засоби будови і функціонування особливого класу систем — інформаційних та тих, що керують формальними операціями на виробництві. На основі взаємозв'язку принципів кібернетики, біології і системного підходу виникли такі науки, як нейробіоніка, ней- рокібернетика. Нейробіоніка — це галузь науки, яка виникла на стику кібернетики та фізіології. У нейробіоніці вирішуються питання застосування принципів функціонування нервової системи і, особливо, її найвищих відділів та використання цих результатів щодо вирішення інженерних задач. У зв'язку з розвитком апаратної складової ЕОМ, кібернетичної техніки, автоматичного керування біоелектричними потенціалами, що генеруються у центральній нервовій системі та інших органах, широко застосовуються біосигнали для керування технічними системами. Друга половина XX ст. характеризувалася постановкою та вирішенням системних задачу суспільній практиці у зв'язку з запровадженням складних технічних систем. При цьому різноманітні технічні питання і проблеми, методи і засоби їх вирішення концентрувалися навколо єдиних цільових програм. Типовим
56 прикладом можуть бути космічні, енергетичні, технологічні проекти. У цих комплексних програмах значне місце займала все-ж-таки проблема типу "людина - машина. Таким чином, науково-технічна революція характеризується взаємним проникненням (інтеграцією) різноманітних напрямків теорії і практики. Причому, масштаби об'єктів трудової діяльності і наукового знання мають складну системну природу. Дослідження складних системних об'єктів потребує гармонійного сполучення аналітичних і синтетичних методів вивчення структури і функцій системи. У багатьох розділах сучасної науки синтетичний напрямок досліджень домінує, що обумовлено необхідністю зведення в єдине ціле усієї сукупності даних, одержаних різноманітними методами при розробці комплексних наукових програм. Це стосується, наприклад, проблем екології, охорони природи, цитології, еволюційної фізіології і біохімії, біофізики, молекулярної біології, генетики і багатьох інших наук. Ці принципові вимоги до дослідження фундаментальних проблем сучасної науки в цілому є обов'язковими не лише при широкому охопленні об'єктів, що утворюють визначені цілісні широкомасштабні системи, наприклад, екосистеми, алей, що особливо важливо, при поглибленому вивченні елементарних основ "класичних" об'єктів: клітин, тканин, органів, фізичних тіл, хімічних елементів тощо. Отримані на субатомному та молекулярному рівнях дані розкривають виняткову складність багатьох біологічних, фізіологічних, хімічних та ін. об'єктів як суперкомпонентних систем. Системний підхідне існує у вигляді строгої методики з логічною концепцією. Він являє собою систему, утворену з сукупності логічних прийомів, методичних правил та принципів теоретичного дослідження, виконуючи таким чином евристичну функцію в загальній системі наукового пізнання. Сукупність пізнавальних принципів системного підходу немає жорстких граней і за своєю суттю орієнтує і спрямовує певну систему двояким чином за конкретними етапами проходження. З одного боку, його змістовні принципи сприяють виявленню обмеженості традиційних об'єктів дослідження, визначенню
57
і виконанню нового типу задач при новому стилі мислення. З іншого, за допомогою понять і принципів системного підходу, відзначаються перспективи побудови нових предметів дослідження шляхом планування і визначення їх структурних і типологічних параметрів та властивостей. Проектування структурних і типологічних характеристик нових об'єктів сприяє розробці конструктивних комплексних програм дослідження і ров- витку науки. Особливі функції системного підходу в науковому пізнанні і соціальній практиці визначаються критичною природою його принципів. Всебічний критичний аналіз особливостей розвитку сучасного виробництва на базі системного підходу дозволив здійснити і намітити комплекс адекватних заходів для захисту навколишнього середовища в регіональних і глобальних масштабах. Виразом системних принципів в еволюційній теорії явилося критичне обґрунтування істотної самостійної ролі чинників біологічної організації. Критичний підхід, щодо вивчення системних процесів у зв'язку з дослідженнями на клітинному рівні, усунув перешкоди на шляху проникнення клітинної теорії в різноманітних областях біології як загально біологічної концепції. Це сприяло поглибленій розробці проблем структурно- функціональної організації живих систем. Тлумачення системних принципів у фізіології головного мозку (які у фізіології всієї центральної нервової системи) було сполучено з критичною переоцінкою обмеженого розуміння принципів його діяльності. На зміну уявленням про роботу окремих, відокремлених центрів прийшли теорії, що пояснюють функції головного мозку з позицій інтеграційної діяльності нервових механізмів на системному рівні як один з головних принципів здійснення цілісних реакцій організму. Доречно відзначити, що критична роль системних принципів наукового пізнання яскраво виступає також у процесі вирішення проблем технічного прогресу. Однією зважливих конкретик системного підходу в області сучасної техніки є перехід до конструювання складних технічних систем та їх комплексів. Виникнення системотехніки пов'язане з критичним переглядом старих підходів до перспектив розвитку техніки. Тепер
58 об'єктом (одиницею) конструювання виступає цілісна функція технічної системи, а не окремий технічний засіб (машина, конкретне знаряддя праці тощо. Сучасне конструювання здійснюється з обов'язковим та першорядним урахуванням цілісної функції системи типу "людина - машина. Інакше бути не може, оскільки до таких систем пред'являють високі вимоги надійності, точності, високої працездатності та інші істотні умови функціонування. Чим більш ускладнюється технічна система, тим ширше діапазон проблем, вирішення яких повинно вести до здійснення єдиної цілісної функції з певним кінцевим її результатом. Критична функція принципів системного підходу виражається не лише в забороні тих або інших важливих положень науки і практики, алей водночас у розробці нових конструктивних пропозицій та рішень. Критичний аналіз стану і перспектив дослідження з актуальних проблемна ґрунті системного підходу виявляє неповноту предмету пізнання, зосередженню основної уваги вданій області дослідження, недостатністю цього предмета, принципів і методів вирішення наукових і практичних задач, включаючи і засоби побудови знання. Варто підкреслити, що одним з принципів системного підходу є передача знань у розвитку систем знання. Цим підкреслюється активна роль цього чинника упізнанні та виключається невиправдане нехтування існуючими уявленнями. Виходячи з розглянутого уданому розділі матеріалу, є можливим коротко визначити прогресивне значення системного підходу наступним чином. Предмети (об'єкти) дослідження і принципи системного підходу мають більш широкі масштаби, зміст та значення у порівнянні з традиційним рівнем наукового пізнання та практики. Прикладом цього служать такі поняття (категорії, як біосфера, біогеоценоз, людина - машина тощо. Системний підхід містить у собі принципово нову головну установку, спрямовану у своїй основі на виявлення конкретних механізмів цілісності об'єкту і, можливо, повної типології його зв'язків. Значні труднощі, що стоять на шляху вирішення цієї головної задачі, полягають утому, що виявлення у багатокомпонентних об'єктах різнотипних зв'язків є лише однією з основних
59
сторін дослідження системного об'єкту. З іншого боку, важливо впроваджувати порівняння динаміки всього різноманіття зв'язків у сумірному вигляді за логічно однорідним критерієм, загальним для цілісності системи. Наприклад, в екології уявлення про ланцюги продуктів системи дозволяють встановити вимірні зв'язки між її складовими компонентами. У фізіології і психології обсяг інформації, що поступає до центральної нервової системи, вимірюють у бітах. Істотним є те, що таким шляхом встановлюється не лише кількість, але і якість інформації, тобто її зміст для даного каналу зв'язку і системи в цілому. Системний підхід визначає принцип розчленовування досліджуваних багатокомпонентних об'єктів, виходячи з принципу найбільшої важливості зв'язків для системи в цілому при різноманітті типів у кожній конкретній системі. Обґрунтований вибір найбільш адекватного розчленовування здійснюється за розподілом сумірної одиниці аналізу (наприклад, умовний рефлекс та інші категорії. На такому підґрунті досліджуються основні властивості системного об'єкту при нерозривному зв'язку структури і функції в її динаміці. Системний підхід, у принципі, є загальним природничо- науковим напрямком методології. Він не вирішує філософських питань, але пов'язаний з необхідністю філософського трактування своїх положень. Історія розвитку системного підходу свідчить про його нерозривний зв'язок з діалектикою. Втілені в ньому принципи дослідження цілісного (сходження від абстрактного до конкретного єдності аналізу і синтезу логічного та історичного виявлення в об'єкті різноякісних зв'язків та їх взаємодії, синтезу структур­
но-функціональних уявлень про об'єкт тощо) є найважливішим компонентом діалектичної методології наукового пізнання. Діалектика і системний підхід утворюють різні рівні методології, субординація між якими виражається в конкретизації послідовності принципів діалектики. В другій половині XX ст. помітно підвищився інтерес до методологічної сторони системних принципів. Методологічні дослідження знайшли відбиток при вирішенні задач, пов'язаних з побудовою загальної теорії систем.
60 Вся сукупність методологічних проблем, що пов'язана з вивченням складових системних об'єктів, була позначена терміном "системний підхід, що з х років XX ст. затвердився в науці. У закордонній літературі дане поняття позначається іншими термінами — системний аналіз, системний метод, сис­
темно-структурний підхід, загальна теорія систем. Тому варто підкреслити, що за системним аналізом і загальною теорією систему нас закріплено більш специфічне, більш конкретне значення. Термін "системний підхід" більш адекватний і в повній мірі відповідає задачам системної проблематики в цілому.
61
Розділ 3. ДОІСТОРІЇ ВИНИКНЕННЯ УНІВЕРСИТЕТІВ
3.1. Університети Західної Європи, Америки, Азії, Росії Система навчання зберігала наступність від античності. Особливо яскраво це можна прослідкувати на прикладі Візантії. Освіта будувалася на семи вільних мистецтвах. Без достойної освіти не можна було досягти хорошої посади навіть шляхетній людині. Велика увага приділялась математичним дисциплінам і логіці. Граматика вважалась матір'ю всіх наук. Крім граматики, філософії, риторики, логіки, вивчались арифметика, музика, геометрія, астрономія [21-24]. Наприкінці десятого і на початку одинадцятого століть починається підйом середньо освітніх шкіл, розширюється мережа університетів. Вони приходять на зміну старим центрам античної освіти. Щоправда, які раніше, особливо у Візантії, велику духовну та наукову роль відіграють Афіни, Олександрія. Язичницькі центри освіти невдовзі згасають. Гине в пожежі Олександрійська бібліотека, за наказом імператора Юстиніана зачиняється Академія в Афінах, яка до XI століття була центром неоплатонізму. У Константинополі в IX ст. відкривається Магнаврська вища школа, а в 1045 р. — перший університет. Вищі школи та університети створюються у Парижі, Болоньї, Палермо, Монпе- лье, Оксфорді, Салерно та ін. містах Європи. Навчання у школі проводилося не національними мовами, а латинню, не розмовною грецькою, а мовою Демосфена, Аристотеля, Фукідіора. Не було поділу школи на початкову, середню та вищу. Підручників не було. Предмети вивчалися уривками, описово. Центрами навчання ремесла в містах були цехи.
62
£ * aq
Виникнення вищих шкіл і університетів надало можливості здобути більш глибокій систематичні знання з богослов'я, філософії, астрономії, медицини, хімії, математики. Університети створювалися за наказам правителів або Папи, мали відносну автономію та незалежність. З розвитком шкіл та університетів інтенсивно тривав процес формування світської інтелігенції. З XIV ст. у виробництві книг широко став вживатися папір, до цього — дорогий пергамент. Книга стає більш дешевою, і тим самим більш доступною. У ХП-XV ст. з'являються численні бібліотеки при кафедральних школах і університетах. Багато з них збереглося до цього часу. До XIII ст. все більше розвивається інтерес до дослідного знання. Роджер Бекон досягає значних результатів у оптиці, фізиці, хімії. Збагачуються географічні та історичні знання європейців, удосконалюються географічні карти, укладаються географічні атласи. Культуру середньовіччя довгий час розглядали як чисто релігійну, її освітній та науковий аспект описувався цілою низкою дослідників негативно. Однак система пріоритетів і цінностей середньовіччя є не менш оригінальною, значимою й закономірною для сучасної людини, ніж культурні досягнення інших епох. В останні роки кількість вищих навчальних закладів, названих університетами, невпинно зростає. Переважно, це не нові, щойно відкриті ВІІЗи, а старі (іноді дуже старі) навчальні заклади, що поспішно перетворені в університети. Втім, як правило, таке перетворення не можна назвати необгрунтованим: мова йде про інститути, що мають широкий і багатогранний профіль підготовки спеціалістів, які накопичили величезний досвід педагогічної (а часто і наукової) діяльності, що об'єднали у своїх стінах колектив висококваліфікованих викладачів. Цей процес загалом відповідає стрімкому зростанню університетських центрів, починаючи з XIII ст., що проходив у Європі- аз ст. — і у Сполучених Штатах. Бурхливе зростання кількості університетів у світі, що ознаменував кінець XX ст., не с випадковіш. Цей процес закладений
63
ще два з половиною сторіччя тому (і навіть раніше) видатними просвітителями і далекоглядними політиками. Сьогодні слово "університет" має значення, утворене від слів "universitas literarum" (сукупність наук, що логічно дійсно відповідає багатобічності університетської освіти. Але історично слово "університет" має інший зміст воно говорить не про універсальність наук, що викладаються в ньому, а про корпоративну структуру університетів, яка ґрунтується на принципі самоврядування. Корпорація або товариство професорів і студентів має назву "universitas studentium". Історія університетів починається з епохи західноєвропейського середньовіччя і пов'язана зі збільшенням та зміцненням міст, потребами міської економіки і культури. Перші університети Європи були відкриті у Північній Італії. У 1158 р. з юридичної школи утворився найстарший Булонський університет, потім виникли університети у Падуї
(1222 p.), Неаполі (1224 p.), Римі (1303 p.). Дещо пізніше Булонського виникли перші університети у Франції та Англії у Парижі (1200 русту Оксфорді та Кембриджі (1229 p.). Протягом XII-XVII ст. нові університети зароджуються на інших територіях Європи. Перші слов'янські університети з'явилися у Празі (Карлів університет, 1348 р) і Кракові (Ягелонський університет, 1364 p.). Трохи пізніше були відкриті перші німецькі університети — Гейдельберзький (1385 р) і Кельнський (1388 p.). У США розвиток університетів, рівень університетської освіти довгий час відставали від європейських. До війни за незалежність у Північно-Американських колоніях Англії (1775-1783 pp.) було засновано 9 коледжів (Гарвардський у
1636 p., Вільяма та Мері у 1693 р, Йельський у 1701 р. та ін.), що були, по суті своїй, привілейованими середніми школами. І лише уст. вони перетворилися в університети. У першій половині XIX ст. почали створюватися коледжі типу університетів (Вірджінський у 1824 p., Мічманський у 1837 p., Каліфорнійський у 1868 р. та ін.).
64 У країнах Латинської Америки університети були засновані в період іспанського колоніального панування (у Сан-Домінго у
1538 р, у Мехіко в 1551 р. тощо. У країнах Азії та Африки університетів сучасного типу май- було аж до XX ст. Винятками були нечисленні університети, відкриті британською колоніальною владою в Індії (Каль­
куттський, Мадрасський, Бомбейський, 1857 p.). Наприкінці в. університети виниклий у деяких країнах Сходу, що зберегли державну незалежність. Таку Японії в 1877 р. був відкритий Токійський університет, а в 1897 р. — університету місті Кіото. У 1898 р. заснований Пекінський університету Китаї. Історія університетської освітив Росії починається з останніх років епохи Петра І. На межі 1720 та 1721 років, філософ Вольфу процесі листування з імператором Росії висловив основні організаційні принципи майбутніх російських університетів. У 1724 р. лейб-медик Блюментрост за вказівкою Петра довів до відома народу регламент устрою в Росії вищої навчальної освіти — Академії наук, університету і гімназії. Передбачалося, що в університетах буде три факультети юридичний, медичний і філософський, на яких повинні читатися лекції з математичних і гуманітарних наук. Оскільки на той час власних професорів Росія немала, велися переговори з іноземними вченими. До Росії приїхали математики Даніїл та Микола Бернуллі, історик Байєр, астроном Жозеф Нікола Деліль, ботанік Буксбаум і деякі інші. Академія наук Росії була заснована 12 (23) січня 1724 р. у Петербурзі за наказом Петра І.
28 січня (8 лютого) Петром був підписаний проект академії, а її відкриття відбулося наприкінці 1725 p., проте заняття в академічному університеті почалися лише у 1726 р . , тому що небу ло підготовлених студентів. За вказівкою нових академіків, з закордонних університетів особисто запрошені були відомі студенти, які призначалися ад'юнктами в новій академії. Крім того, були викликані російські студенти, що навчалися в німецьких університетах. На
17 професорів припадало в той час усього 8 студентів.
5
" 65
У 1731 р. Російський Сенат наказав зайнятися вербуванням студентів для академічного університету із різних навчальних закладів : Олександро-Невської семінарії, Слов'яно-греко- латинської академії, Новгородської семінарії. Факультетів і кафедр в Академічному університеті небу ло, напрямок викладання визначався фахом академиків, які читали лекції. У січні 1758 p. М. В. Ломоносову той час він був членом канцелярії Академії наук) звернувся з проханням до президента Академії наук графа КГ. Розумовського. Повідомлення називалося "Надмірності, хиби і замішання в Академії. У ньому, зокрема, говорилося "... Університет та Гімназія дуже в худому стані і потребують, щоб Канцелярія більше до них прилежала... нарешті бракує особливих регламентів, інструкцій і штатів для різних департаментів, як для Академічних зборів, для Університету, Гімназії. Звернення Ломоносова було розглянуто і в березні
1758 р. йому був доручений нагляд завченою і навчальною частинами академії, утому числі — за університетом і гімназією. М. В. Ломоносов енергійно взявся за перебудову університету. Він домігся грошових сумна витрати навчальної частини університету, написав інструкцію для учнів, збільшив їх кількість і поліпшив утримання, завів регулярні іспити. Від кожного із професорів університету вимагалася конкретна, стисла програма його науки. М. В. Ломоносов склав новий регламент, а також штат для університету та гімназії. Він наполягав на покупці особливого будинку для розміщення університету. Протягом першого року ці заходи дали позитивні результати, і на початку 1760 р. "університеті гімназія були віддані в повне завідування Ломоносову без усякого стороннього втручання.
14 липня 1754 р. 1.1. Шувалов явив у Сенат проект про заснування в Москві університету з двома гімназіями. Детальний план створення університету і його штатного розкладу були складені М. В. Ломоносовим і отримані І. І. Шуваловим 19 липня 1754 р. Сенат схвалив проект про заснування Московського університету, і 22 серпня 1754 р. його рішення було відправлено на затвердження імператриці Єлизаветі Петрівні. 12 січня (23 січня за новим стилем) 1755 p., після декількох місяців підготовчих робіт
66 відповідний указ був підписаний імператрицею. Кураторами Московського університету були призначені І. І. Шувалов, Л. Л. Блюментрост, а директором — А. М. Аргамаков. На прохання 1.1. Шувалова, з академічного університету на викладацьку роботу до Москви були призначені учні і вихованці М. В. Ломоносова — магістри ММ. Поповський, Ф. Я. Ярем- ський і А. А. Барсов. У березні 1755 рвони прибули до Москви і стали першими викладачами гімназій і університету. Академія наук прийняла велику участь у створенні наукової і навчальної бази Московського університету — бібліотеки, фізичного кабінету тощо. Офіційне відкриття Московського університету відбулася
26 квітня 1755 р. і було приурочено до річниці коронації імператриці. Примітно, що дати указу Петра про заснування університету в Санкт-Петербурзі й указу Єлизавети про відкриття університету в Москві збігаються — це 12 (23) січня. Згідно доісторичних подій того часу, І. І. Шувалов розглядав цей акт як подарунок своїй матері Тетяні до дня її іменин 14 (25) січня. У наступні роки Тетянин день ставі понині є) святом усіх студентів Росії. Університет мав три факультети (юридичний, медичний, філософський) і дві гімназії (для дворян і різночинців. Восени
1755 р. університеті гімназії були укомплектовані учнями. За розпорядженням Синоду, з московської Слов'яно-греко-латинської академії і різних духовних семінарій були направлені до університету ЗО студентів. Крім того, у гімназію було прийнято 100 стипендіатів і учнів, що навчалися за власні кошти. За своїм соціальним складом студенти першого прийому були, головним чином, різночинцями дворянська молодь неохоче йшла в університет, віддаючи перевагу гімназії, де можна було одержати необхідні загальноосвітні знання. Перші студенти із дворян, які закінчили гімназію, з'явили­
ся до університету лише в 1759 p., але їх кількість, у порівнянні з різночинцями, була незначною. У перші роки діяльності Московського університету в його стінах навчалися діти всіх прошарків населення, крім кріпаків. Проходження повного курсу університетської освіти займало сім років.
5
* 67
Першими професорами, підготовленими в Московському університеті, були філософі математик Д. С Анічков, географ
X. А. Чеботарьов, фізик П. И. Страхов та ін. З перших років свого існування Московський університет самостійно створював і розвивав науково-експериментальну базу викладання. У 1756 р. почала працювати університетська бібліотека, були підготовлені фізичний і мінералогічний кабінети, а також хімічна лабораторія. Велику популярність придбала видавнича діяльність університету. Вже з 1756 р. у друкарні університету почала видаватися газета "Московські вєдомості". З 1779 по 1789 pp. друкарнею керував видатний російський просвітитель, вихованець університету МІ. Новіков. У другій половині XVIII ст., Московський університет закінчили найяскравіші діячі російської культури — ДІ. Фонвізін, В. І. Баженов та ін. Перший університетський статуту Росії було затверджено
12 (23) січня 1755 р. "Проект про заснування Московського університету, відповідно до якого університет підпорядковувався Сенату, керувався кураторами, призначуваними верховною владою. Колегія професорів складала дорадчий орган при кураторах. Всі дисциплінарні справи вирішував університетський суд. Проте після смерті Ломоносова (1766 p.) перший російський академічний університет фактично припинив свою діяльність. Отже, перша спроба створення університету в Росії виявилася невдалою. У 1782 р. було організовано Комісію про заснування училищ (очолювати її було доручено сенатору Петру Васильовичу
Завадовському). Уроці комісія уклала " план" майбутніх російських університетів, який уявляв собою перший російський проект статуту університетів. Але цей проект такі не було реалізовано. У 1802 р. було засноване міністерство народної освіти Росії. Комісія про заснування училищ перейменована в Головне правління училищ. Міністром був призначений П. В. Завадовсь- кий, прихильник ліберальних ідей. Вся імперія була розділена
68 на шість навчальних округів, підпорядкованих особливим попе­
чителям, що були в той же час неодмінними членами Головного правління училищ. У цей час уряд Росії сприяв відкриттю низки нових університетів Дерптського, Віденського, Казанського, Харківського. У Головному правлінні училищ були розроблені основи нових університетських статутів. Університети були не лише науковими і навчальними закладами — на них, до того ж, покладалися й адміністративні функції, наприклад, керування навчальними закладами округу. При кожному університеті повинен був засновуватися педагогічний інститут для підготовки вчителів, атак о ж училищ ний комітет для керування гімназіями та повітовими й цивільними училищами. Все це і знайшло відбиток у першому загальному університетському статуті, що був прийнятий) листопада 1804 р. Проект статуту був запропонований відомим громадським діячем В. Н. Кара зі ним. Основні положення цього статуту були такими. Університет визначається як "вищий навчальний закладу якому "готується юнацтво для вступу до різноманітних звань державної служби поряд з цими практичними цілями університету ставиться в обов'язок проводити наукову діяльність і поширювати наукові знання статут наказує, щоб щомісяця проводилися збори Ради, власне, вченого характеру, на яких професори "обмірковують твори, нові відкриття, досліди, спостереження і дослідження в університетах повинні бути засновані наукові і літературні товариства, організовані конкурси, встановлені премії університет складається з чотирьох факультетів або відділень відділення моральних і політичних наук, відділення фізичних і математичних наук, відділення медичних наук і відділення словесних наук "академічний стан" складають ординарній екстраординарні професори, магістри, ад'юнкти, студенти і вчителі мов, приємних мистецтві гімнастичних вправ. У статуті докладно формулюються обов'язки професорів вони повинні "викладати курси кращим і найзрозумілішим чином та поєднувати теорію з практикою у всіх науках, у котрих це потрібно. Професор повинен "поповнювати свої курси новими відкриттями, які мають місце в інших країнах Європи.
69
Вищим органом керування університету є Рада, що складається з ординарних і екстраординарних професорів при обранні до Ради "природні росіяни, потрібні знання і якості що мають, повинні мати перевагу перед чужоземцями. Рада обирає зі свого середовища терміном на один рік ректора, котрий затверджується найвищою органом влади є головою Ради і найвищим представником університету. Навчальними справами відділень (факультетів) відають збори відділень із деканами на чолі їхні рішення затверджуються Радою університету. Виконавчим органом університету є правління, яке складається з ректора, деканів і особливого неодмінного засідателя, котрий призначається піклувальником із числа ординарних і екстраординарних професорів. Правління завідує всією господарською, адміністративною і фінансовою стороною діяльностю університету. Отже, статут 1804 р. у порівнянні зі статутом 1755 р. встановлював деяку університетську автономію.
Дерптський університет
Дерптський університет (тепер Тартуський) було створено на базі шведського університету, заснованого в м. Дерпті в 1632 р. під назвою Академія Густавіана, і припинив існування в 1710 р.
Дерптський університет відновив свою діяльність у 1802 p., аз р. він отримав назву Юр'євського університету.
Санкціонуючи в 1802 р. відкриття цього університету, царський уряд розраховував готувати тут вірних йому чиновників із середовища остзейського дворянства. Університет складався з чотирьох факультетів юридичного, філософського, медичного і богословського (лютеранського. Першим ректором університету був Георг Паррот. Спираючись на статут 1803 p., що надавав Дерптському університету значно більшу автономію, ніж іншим російським університетам, професори-просвітителі заснували при університеті педагогічну семінарію, яка готувала вчителів для шкіл Прибалтики, шкільну комісію та інші заклади. На першому етапі існування університету особливо успішно І розвивалися медичні і природничі науки. І


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал