Наш засіб макропулоса




Сторінка7/7
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7

110

Це в психології нашу свідомість порошать візерунчастими визначеннями особистості, що ніяк не зачіпають за живе. У літературі все
інакше. Чесніше, прозоріше… Сучасна література надає можливість читачеві «помацати» власними аналізаторними системами певні джерела, що лежать в основі творіння сучасного часу. Адже, ніхто інший як письменник, має потенціал, обумовлений його включеністю в творчу діяльність. Так він проявляє прогностичність, силу передбачення і правдивого попередження, які допомагають читачам дивитися на дійсність з меншим страхом, підозрою і вселяють надію на те, що непізнаний світ з усіма його стражданнями все ж кінцевий в своїх гримасах. Хоч візуально і безнадійний.

«Імітувати любов простіше, ніж відчувати її. Мені здається часом, що люди, які люблять один одного по-справжньому, вже перевелися.»
Наіль Муратов «Психопат».

Недаремно суспільство через літературу прагне перейти від культу сили до діалогічного взаєморозуміння за допомогою витончених засобів, у число яких входять відгомони справжньої, а не задекларованої толерантності, любові та альтруїстичності.

«У якомусь сенсі, так, альтруїст. Але я люблю окремих людей, а ось до людства в цілому ставлення складне.»
Наіль Муратов «Психопат»

У романі «Психопат» іноді, нехай вибачить мене читач, практично неможливо провести розділ між нашим істинним світом і світом літературним. Особливо це стосується нашого бажання знати майбутнє.
Причому ми готові на будь-які видатки, аби знати, що з нами буде в


111 наступний момент життя. Це не можна назвати випадковим бажанням, оскільки невпевненість у завтрашньому дні і прагнення проскочити повз покарання за наші земні пустощі у деяких персон таке велике, що ментальне та фізичне шаманство переведено вже в нашому суспільстві в розряд бізнесу.

«…Погодьтеся, куди цікавіше дізнатися власне майбутнє! І хіба мій попередній досвід цілющого сну – не провальна спроба з’ясувати щось про те, що трапиться по закінченні трьох років? По суті, ця процедура нагадує підглядання нишком у замкову щілину, от тільки підсумок сумний. Ти втрачаєш зв'язок із дійсністю, загадковим чином переміщаєшся в абсолютно порожній нематеріальний простір, а потім з’ясовується, що це – всього лише наслідок банальної алергії. Алергії на майбутнє? Смішно, чи не так?.. Що може бути простіше – заснути, накурившись фіміаму, а потім прокинутися з твердим знанням про всі майбутні події. Один-два ходи, і ти в дамках, купаєшся в розкоші та любові. А якщо навіть і не в любові, то, принаймні, в тому, що замінює її за гроші.»
Наіль Муратов «Психопат».

Інше питання, куди заводять такі бажання і дії? Цей тип соціального
інфантилізму – дізнатися майбутнє та заспокоїтись, не дає нічого, крім програмування на якусь парадигмальну установку стосовно життя взагалі та смерті особливо. Люди думають, що знаючи майбутнє, уникнуть смерті, оскільки ці шаманічні ритуали нібито дають впевненість у завтрашньому дні та світовому власному безмежжі.

«…світ влаштований так, що майбутнє залишиться для тебе таємницею, навіть якщо ти вдихаєш пророчний дим! Ти ніколи не зможеш


112 вийти за межі, окреслені вселенським метрономом, але, може, воно й на краще! Жити б стало нецікаво. Втім, померти, непевно, теж.»
Наіль Муратов «Психопат».

Але яка безнадія та безвихідь звучать у словах Психопата, коли він розуміє, що його кармічне призначення трансформувалося в хоч і не пряме самознищення, та глобальне кооперування з подібною особою в сенсі резонансного самоналаштування на загибель.
«Мій шлях – шлях спокутування, жертвоприношення власної любові, болісний і одночасно солодкий обряд, у якому ми з Квітень міняємося призначенням. І вже не стільки я виконую те, що визначено долею, скільки вона, сама того не відаючи, знищує мене як самостійне явище природи.»
Наіль Муратов «Психопат»

Навпаки, подивіться на те, як головний герой оцінює такого попутника.
Для нього важливо, що він міряє площу їхніх стосунків глибиною своїх переживань. Здавалося б – математичний парадокс. Але тільки не в літературному жанрі соціально-психологічного роману. Навпаки, психопати, як правило, переконуються у своїй потрібності для суспільства і необхідності подальшого виконання своєї самопризначеної місії, коли виявляють у звичайних людей свої вади. У цьому й полягає найбільша небезпека для суспільства. Не в тому, що психопати існують. А в тому, що вони, як правило, мають рацію.

«Як ставитися до досконалості, що виявилася вадою? Мої почуття починають зазнавати дивовижної метаморфози.»
Наіль Муратов «Психопат»



113

Причому, їх прихильності і оцінки, як правило, настільки рухливі і непередбачувані, що стає ясно: розподіл їх ставлення до людей у часі неможливо вловити здоровим розумом. Для цього потрібно бути або подібним до них, або створити оманливе враження, що вам все одно і ви не претендуєте на їхню увагу.

«У кінцевому рахунку, ми засинаємо, щоб прокинутися вранці з ясним усвідомленням того, що в наших відносинах щось безповоротно втрачено.»
Наіль Муратов «Психопат»

Хочу ще раз звести в одному абзаці психологію і літературу. Не варто сприймати серйозно мої порівняльні екзерсиси, оскільки, насправді, літератор завжди може запозичити в вищеозначеній науці загальнодоступні відомості і артефакти, а психолог, для засвідчення самодостатності своєї професійної сфери, може апелювати її використанням в літературі. Такий непростий, але своєрідний симбіоз, що більше підтримує, на мій погляд, науку про душу.
«Міркуючи абстрактно, не складно втратити лік часу» – це авторський посил нам, читачам. Категорія абстрактного мислення як вищої форми розумової діяльності і категорія часу – одні з найскладніших у психології.
Але автор роману не дає нам наукові визначення, про які ми говорили на початку статті. Він просто доводить до нас окремі думки посередництвом художніх образів, яким ми віримо. Точніше, ми віримо в те, що такі люди як
Психопат існують.
А це сильніше наукових визначень.
Якщо ми перестанемо розглядати життя як постійний рух і роздуми, відійдемо від розуміння різноманіття особистостей і їх протилежностей, якщо перейдемо до площинного вимірювання всіх людей, то зіткнемося з


114 ефектом, який обумовлює одноманітне особистісне сприйняття елементів життя.
Щоб підкреслити контрастність сприйняття моменту буття різними героями роману, варто вчитатися в рядки любовних епізодів, оскільки, як правильно показав автор роману, психопат небезпечний у своїх уподобаннях. І якщо не знайдеться людина, яка урозумить психопата в його претензіях на первородство любові до об'єкта, то, як правило, все закінчується трагедією.

«– …Поцілувати цю дівчину – це все одно, що поцілувати мрію.
Відчуваєш дотик до божественного.
– До божественного мають право торкатися тільки люди, – цілить вона, – а ти – лише маленький шматочок лайна.»
Наіль Муратов «Психопат»

Психопат – не один такий, і це не додає оптимізму. Вони не переводяться. Іноді трапляються навіть більш витончені, умілі та ще більш жорстокі. І йдеться не так про тих, що вбивають голіруч. Часом доводиться мати справу з шаховим асом, який грає тривалу і вишукану партію, до якої ми абсолютно не готові і не знаємо, як цьому протистояти. Згодна з автором роману: «Огидно відчувати себе пішаком на чужій шахівниці». З
іншого боку, не варто замінювати одну ілюзію на іншу, і давати окозамилюваний шанс людям, в якому вони можуть пограти роль Бога.

«– Але ти помиляєшся в головному: не існує ні диявола, ні пекла!
– Перестань! – посміхнувся я. – Тоді хто ж постійно будує Богу підступи?
– Ви, люди. – Він як ніколи серйозний. – А, отже, він сам.


115

– Здорово! – У моєму тоні стільки отрути, що зараз цей хлопчик нею захлинеться. – Якщо пекла не існує, значить я нічим не ризикую. Раз моїй душі не горіти в полум’ї, то і каятися їй, погодься, ні в чому.
– Ти неправильно все уявляєш, – терпляче вимовляє хлопчина. – Є щось гірше, ніж горіти в пеклі.
– Перестань! Що може бути гірше, ніж постійне страждання! Вже мені- то це відомо.
– Забуття набагато гірше...»
Наіль Муратов «Психопат»

Неблизькі світи розумного прожиття людей, вихованих так, щоб у них були розвинуті схильності до сучасних «людських» якостей і заглушені якості біблійні, і створює той контраст сприйняття особистості, про яку оповідає роман «Психопат». Анрі Пуанкаре писав у своєму трактаті, що
«кут завжди можна розділити на яке завгодно число рівних частин». Так і сучасна людина: вона і психопат, і святий, і гравець в Бога або його антипода, – завжди знайдеться людина (найімовірніше, це буде літератор), яка розділить цей образ на яку завгодно кількість частин, з яких ми виберемо свою. Ту, яка ближча нам.







116

ЗМІНИТИ СВІТ НА КРАЩЕ
Рецензія на дитячу книгу Оксани Радушинської «Зелен-день, або Чарівні русалчині коралі».
Радушинська О.П. Зелен-день, або Чарівні русалчині коралі: Пригодницько- казковий роман. − Тернопіль: «Навчальна книга Богдан», 2013. − 180 с.

Якщо ви хочете, щоб ваші діти були розумні, читайте їм казки.
Якщо ви хочете, щоб вони були ще розумнішими, читайте їм ще більше казок.
Альберт Енштейн
Щоб почати рятувати світ, треба рятувати одну людину за однією, рятувати всіх − це романтизм або політика.
Чарльз Буковскі

Відкривати очі дитині на світ в юності − вже запізно. Вважаю, що з цим погодяться і батьки, і педагоги, які заглядали у порожньо-пересичені очі сучасного юнацтва. На жаль, юні особи, які тільки входять у життя, які


117 своїми допитливими оченятами уважно придивляються до нас − а яка ж
інформація про світ потрапить від нас до них? − іноді отримують цю
інформацію із джерел настільки випадкових, фрагментарних та вузькоспрямованих, що дорослим залишається лише хапатися за голову. І це не дивно, адже основним джерелом отримання знань для сучасних дітей
є телебачення та Інтернет. При цьому їм притаманні меркантильність і слабке усвідомлення певних норм моралі та етики.
Ми ж, навчені досвідом буття, з усіх сил намагаємося, щоб шлях дітей був якщо не легшим, ніж наш, то принаймні, не настільки помилковим.
Тому, іноді потураючи, ставимося поблажливо до їх полегшених запитів у житті. Навіщо ментально переробляти, якщо відомо: не можете зробити світ кращим, то, ну хоча б, не намагайтеся змінити його на гірше. Наведена аксіома сьогодення у когось викликає протест, хтось уникає відповіді про свою відповідальність перед майбутнім і ховається в штучну шкаралупу, мотивуючи це тим, що у нього поки що все добре. Хтось перекладає вирішення питання на ранок, який мудріший за вечір...
Але так не буває: ви прокинулися в понеділок і самі стали кращими, або з вашою допомогою, чи без неї, весь світ також став кращим. І суть не в тому, що ми почали поспішати жити, стимулюючи не внутрішнє споглядання й уяву, які розвивають особистість, а кліпмейкерске прискорено-розчленоване мислення, яке не дає нам зупинитися на повільно-споглядальному сприйнятті життя. І якщо ми ще якось можемо з цим впоратися, то діти, які з вини неуважних і байдужих дорослих перестрибнули через поступове сприйняття світу, страждають найбільше.
Що ж робити, запитаєте ви? Та нічого не робити, окрім того, що не потрібно шинкувати світ для дітей. Бажаєте − рубайте його для себе хоч на дрібні шматочки, хоч через м'ясорубку пропустіть. Але дитині дайте можливість пізнати світ в неспішній красі і єдності.


118

І це можна зробити не тільки через любов і прийняття дитини, не тільки через правильне виховання, а й через читання книг. Не планшетів, не ТV переглядів, не комп'ютерних коміксів за сюжетом творів. А через звичайне читання, яке має прищеплюватися дитині за допомогою культурної парадигми сім'ї, через присутність вдома на полицях справжньої бібліотеки, через наявність книги поруч з батьками, чи на приліжковій тумбі, чи в салоні машини, чи пляжній торбі. Треба зробити так, щоб книги для вашої дитини перейшли з розряду old-fashion в розряд повсякденного користування. Читання книг у дитинстві − порятунок від пустих очей і відсутності допитливості до життя в юності. Всі люди, схильні до читання, які люблять тепло справжньої книги в своїх руках і випробували
інтелектуальне бенкетування від поглинання прекрасних текстів, погодяться зі мною.
І особливо це стосується казкових сюжетів. Тому що казка − це вікно в незвіданий світ дитячих фантазій і особистих, нікому не підконтрольних
«імажинаріумів», в переливчастому світлі яких і дозріває особистість дитини.
Згадайте себе. Вечір суботи, на вулиці холодна темрява. Ви прибігли з ковзанки, напилися гарячого чаю зі смачним бабусиним варенням і сіли в м'якому кріслі під лампою з блакитним абажуром. Поруч муркоче улюблений кіт, у сусідній кімнаті мама і тато обговорюють новини з роботи.
А ви занурилися у світ фантазій... Я описала найкращі моменти для дорослішання − спокій, стабільність і непорушність буття, підкріплені дитячою вірою в те, про що написано в книзі. Може й наївно, може з минулого життя, але впевнена, що всі успішні батьки мали в досвіді цю аперцептивну картинку.
І не потрібно боятися, що у дітей виникнуть емоційні і когнітивні дисонанси, коли очікування не збігаються з реальністю. Казки не дають такого ефекту. Більше шансів, що у вашої дитини психологічна проблема


119 або емоційний зрив станеться від нерозуміння вашого розлучення чи дефіциту батьківської уваги, ніж від читання казок. І сказати, що це дурниця може тільки людина, для якої читання є чужорідною діяльністю, і дитинство якої було штучно відірвано від того, що зветься щастям. Тому що класична дитяча література, як правило, зачіпає звичайний людський досвід. Тільки в казках він пропущений через таку собі чарівну лінзу, через яку дитячий письменник виводить тканину тексту своїм міфічним пером.
Саме про чарівне перо письменниці Оксани Радушинської ми і поговоримо сьогодні. Кожна книга цієї письменниці, створена з любов'ю до дітей і дитинства загалом, дає нам можливість, не забуваючи, що ти дорослий, звірити чисті й незвернені ноти дитинства зі справжнім щастям від нього у виконанні автора.
Таке сприйняття книг дорослими проглядає в численних інтерв'ю і рекомендаціях до читання книг. Що ж стосується дітей, які реагують на фальш дорослих, як лакмусовий папір на кислоту, то варто подивитися відео і фотозвіти зустрічей Оксани Радушинської зі своїми юними шанувальниками, щоб зрозуміти − їм це подобається.
Нова книга авторки «Зелен-день, або Чарівні русалчині коралі» розповідає про двох неслухняних дітей Нестора та Соломію, відносячи читача до чаклунства дитинства, проведеного у бабусі в селі. Поруч із головними героями читач бачить русалку, домовика, водяника, піратів і чаклуна. Усі події відбуваються перед святом Трійці, коли чарівні сили найбільш міцні. Є і таємниця, яку близнюки повинні дізнатися від бабусі у ході своїх пригод.
Здавалося б − стандартний набір сучасної української казки на тлі сільського пейзажу. Однак не відпускає думка, що тільки око стороннього, але добре підготовленого дорослого, могло побачити народний відтінок сюжету, картини дитинства, правдоподібні персонажі та багато щирих дитячих вражень і почуттів. Книга не відступає перед завданням, яке


120 завжди стоїть перед дитячим письменником: інтегрувати просту складність і певну глибину кута зору, що тримають у фокусі численні нюанси сюжету, описовості героїв і пейзажів.
При обговоренні творчості дитячих письменників часто можна почути поблажливі слова якоїсь людини, що прорікає, як непорушне: а що тут писати? Відповідаю: а ви спробуйте. Спробуйте зробити так, щоб дитина, читаючи вашу книгу, забула про плин часу і щоб її фантазію надовго не відпускав сюжет. Щоб після прочитання вашої книги дитина обрала тип рефлексивного міркування, життєвий шлях, стиль життя.
Такого результату − саморефлексії дітей після прочитання книги − м'яко досягає письменниця Оксана Радушинська, творчість якої можна порівняти із точним і своєчасним «влученням» у світ дитинства. Як говорить сама письменниця, «для написання казки потрібно буди чесними зі своїм дитячим «Я», не забувати, що ти дорослий у світі дитини». А я додам: і просто фахово робити свою справу, намагаючись через кожну дитину зробити світ кращим.








121

ПРОЩАТИ БЛИЖНЬОМУ…
Рецензія на книгу Світлани Талан «Мої любі зрадники»
Світлана Талан
Мої любі зрадники
: роман / С.Талан. – Тернопіль: Богдан,
2013. – 280 с.

Чи варто було вмирати, щоб рятувати вбитого?
Бруно Ферреро

Відома аксіома: якщо ти не прощаєш вад ближньому, то залишишся без рідних та друзів. Але, читаючи книгу Світлани Талан «Мої любі зрадники», тішиш себе надією, що казка попри все відбудеться і все закінчиться добре. Хоча інтуїція дорослого підказує, що у нашому житті рожеві окуляри – річ незручна та непрактична: дуже часто треба замінювати скло, яке не витримує пресингу жорсткої дійсності.
Сучасні тлумачні словники визначають, що «зрадник – це людина, яка порушила вірність кому-небудь або залишилася у боргу перед ким-небудь».
Але поняття зрадник, як і герой, відносні. Хтось може посперечатися, але це так, особливо в історичній площині. З іншого боку, зрадник – це особистісне, коли той, хто зрадив, відчуває себе зрадником. Дозволю собі навести біблейський приклад: коли Іуда довідався, що Христа засуджено на смерть, то зрозумів всю ганебність свого вчинку, покаявся і повернув первосвященикам тридцять срібняків. Але слід продовжити цю відому усьому світу історію. Іуда, не покаявшись у смиренній молитві, зневірившись та відчувши холод відчаю та безнадійності, пішов із життя


122 слідом за зрадженим ним Христом. До чого у літературній рецензії посилання на біблейську історію, скажете ви? Відповім. Історії із життя, які покладає в основу своїх сюжетних ліній талановита українська письменниця Світлана Талан, пронизані біблейським духом та переспівами.
Хоча ці історії справді життєві, знаю зі слів самої письменниці, як фантом майбутнього сюжету мов би виникає із випадкової зустрічі, розповіді північного попутника, мимовільного образу, який промайнув повз письменницю на вулиці… Біблейські сюжети та обличчя живуть серед нас, і в цьому нас за допомогою художніх образів, вплетених у сучасний сюжет, переконує письменниця Світлана Талан.
Почуття до ближнього – це основа книги «Мої любі зрадники», її сюжетної лінії, фундамент усієї розповіді. Почуття до ближнього, за задумом письменниці, це таке диво, що може виникнути тільки на основі взаємоповаги, взаєморозуміння, взаємодопомоги.
Взагалі, слово
«взаємний» говорить про діаду у сприйнятті ситуації чи іншої людини, що дійсно є важливим, коли стосунки будують кілька осіб. Любі мої зрадники…
Це як обожнювальна ненависть, як сипучий пісок та м’яка глина, як яскравий сонячний світ та мерехтливий маяк у туманній ночі. Протиріччя та невизначеність, тиха любов і спалахи пристрасті, довгі проміжки часу та миттєвість секунд, які ніколи не повернеш… На жаль, коли у людей, навіть дуже близьких, виникають протиріччя, вони здатні тільки звинувачувати один одного, а не шукати виходу із ситуації чи позитивно спонукати один одного подолати образу. Особливо, якщо це стосується взаємин, які отруєні таким негативним явищем, як наркотики.
Потрібно розуміти, що при зловживанні наркотичними речовинами формуються специфічні індивідуально-психологічні риси, змінюється особистість наркомана. Причому, вживання наркотиків призводить до кардинальних змін у стосунках людини з оточуючими, змін типу міжособистісних стосунків, настрою. Взагалі у наркотично залежної особи


123 піраміда основних життєвих правил немовби стає з ніг на голову: в ній є любов, відданість, почуття обов'язку, прихильність, почуття провини. Але вони якість штучні, а не справжні людські, біблійні. Змінюється у наркомана картина світу загалом, яка є посуті фундаментом формування позитивного відчуття життя. І те, про що я згадала − тільки верхівка айсберга життя наркомана. Через наркоманію загинуло багато хороших людей. Через викривлене ставлення світу, через ворожість інших людей (часто, до речі, суб’єктивну), вони покидали життя як примари. Чи були вони на цьому світі, чи ні… Залишилися тільки розмиті байдужістю спогади балакучих сусідок, бо рідні часто не хочуть рефлексувати щодо минулого своїх любих зрадників….
Світлана Талан у своєму романі не дає згаснути полум’ю сімейної солідарності при виході з життєвих криз. Письменниця залишає нам надію на те, що ініціатива, воля, бажання все робити спільно, переживання разом як добрих подій, так і поганих, підтримка – це запорука того, що сімейні негаразди, які досхочу погуляли по вашій родині, нарешті залишать ваш дім, і ви заживете спокійно та достойно.
Письменниця дає нам урок толерантності: прагнення почути, зрозуміти одне одного, навчає робити кроки назустріч любим зрадникам, прощати їм образу і не повертатися до неї ні в думках, ні у вчинках, дає підставу вважати, що обурених та зневірених зрадників буде менше на нашій землі. А будуть тільки любі мої… Хоча… Окуляри з рожевими скельцями потрібно все ж зміцнювати... Щоб черговий раз не розбилися, коли з’явиться підстава знову вимовити фразу «мої любі зрадники».




124

«МЕНТАЛЬНІ ГРАБЛІ» ВІД СВІТЛАНИ ТАЛАН
Рецензія на книгу Світлани Талан «Помилка»
Помилка: роман / Світлана Талан; передм. С. Куяви. − Харків: Книжковий
Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. − 336 с.
Все наше надбання ... − це життя.
Це дивний дар, і я не знаю, як ми повинні ним розпорядитися, але життя − це єдине, що ми отримуємо в дар,
і дар цей вельми дорогий.
Джон Апдайк

Відверто скажу: з позиції автора рецензії, мабуть, потрібно шукати не тільки сильні місця в романі, а й злегка критикувати. Цього зовсім не хочеться робити стосовно творів відомої української письменниці Світлани
Талан. Чому? Я особисто знайома з автором, вела діалоги щодо психологічних та методологічних аспектів творчості, спостерігала за тим, як вона спілкується з публікою, уважно слухала відповіді майстра на зустрічах з читачами. Всі тексти Світлани Талан породжені самим життям і тими
історіями, які їй, як автору, підкидають несподівані і такі необхідні зустрічі зі звичайними людьми. На мій погляд, це є запорукою достовірності творів й автентичності справжнього митця. Фантастика хороша, але ступінь прогностичності автора і його антиціпаційну кваліфікацію можна перевірити тільки через багато десятиліть.


125

Світлана Талан знайомить нас із сучасністю, з життєвими історіями, які можна кваліфікувати, як «ментальні граблі». Автор вказує нам, читачам, куди не варто наступати на своєму шляху, щоб наш життєвий сценарій хтось найсильніший зверху – над нами не пустив по вже прокладеній негативній колії.
У ході інтелектуальної бесіди з групою творчої інтелігенції я почула фразу від дуже шанованої мною людини. Він, розповідаючи про свого друга, зронив фразу «…його життя не вдалося». Я остерігаюся таких вкидань в інформаційний простір, тому оскаржила висловлене.
Чи маємо ми право судити про успішність життя іншої людини? А чи знаємо ми, як судять інші успішність нашого життя? Я не тільки не говорю про щось подібне, а навіть намагаюся впадково не стати свідком обговорененя когось. Неприємно, бо ти ніби причетний до висловленої думки, і це насторожує. Хвала небесам, присутні мене зрозуміли. І відповідь була гідна. «Ви праві, − сказали мені, − інформаційний простір сам знає ціну кожній людині».
До чого ж я веду? Сила романів Світлани Талан полягає в тому, що вона опосередковано, через своєрідного провідника у сфері творчості, дає нам таку оцінку інформаційного простору. І нам не потрібно чекати десятиліть, щоб побачити, чим закінчується підлість і зрада, дворушництво, маніпулювання та затятого непрощення.
Новий роман про найболючіше: наркоманію і СНІД, хвороби, що викошують молоде покоління нашої країни. Чому так сталося? Чому країна з найпотужнішою магічною трипільською культурою, з найсильнішими архетипними традиціями і пра-українським сімволізмом, які завжди стояли на варті моральності, були її оберегами, перебуває в такому жалюгідному духовному стані? Як психолог скажу: наркоман і хворий на СНІД − це люди, риси яких змінює сама хвороба. Вони зневірюються, озлоблюються на весь білий світ, втрачають сенс життя і змінюють увсю парадигму свого


126
існування й існування всіх близьких людей. Невже наша нація гідна бути нацією змінених особистостей, які втратили життєвий сенс?
Відповідь на це складне запитання дає автор роману «Помилка».
«Прийшов час прощення…» − говорить головна героїня роману. Кого ж прощати нам в цьому житті? Своїх ворогів і недругів за всі прикрощі, за підлі вчинки, якими вони наповнювали наше життя? А може, себе самого за невірні кроки, за зраду своїх клятв і ідеалів? Питання складне… Кожен вирішує для себе…
Заспокоївши голову і душу, в абсолютній тиші всередині свого єства кожен із нас повинен хоча б раз у житті вимовити магічні слова «прости мене»… Прости мене, мій вороже, за те, що я бажала тобі того ж, чого ти бажав мені … Прости мене, моя Самість, за те, що не слідувала своїм внутрішнім ідеалам і переконанням, піддаючись на улесливі приманки
Темних ... Прости мене, моя подруго, що не виконала своїх обіцянок…
Хочеться декілька слів сказати про жіночі теми у творах Світлани
Талан. Ті жіночі психотипи, які з'являються у її романах, значимі для сприйняття сюжетної лінії, завжди впізнаванні, хоча життя голових героїнь часто змушує читача замислюватися про те, хто веде нас за руку по дорозі життя і про ті сенси, які ми самі переінакшуємо або від яких відступаємося, зупиняючись на більш легких і доступних. Моє життєве кредо − фемінізм.
Подобається це комусь чи не подобається. І полягає воно не в тому, що я вітаю маскулінізацію жінки і зміну поняття «стать» на «гендер». А в тому, що мені завжди хочеться пояснити бентежній жіночій суті, що мати на все власну думку не так вже й погано. Особливо тоді, коли жінка потрапляє під п'яту авторитарного чоловіка, який докорінно змінює тип усталених жіночих взаємин з соціумом і життям. Світлана Талан пише портрет взаємин жінок- подруг, який змінюється завдяки втручанню деспотичного чоловіка, що не дав можливість виконати життєво важливу обіцянку однієї жінки іншій. Чим


127 закінчуються невиконання таких сакральних речей, знають усі. Автор застерігає нас наслідками таких кроків всім сюжетом свого роману.
За допомогою художніх образів автор показує нам полотно життя, яке
Ошо прокоментував би відомою фразою: «Життя таке коротке, проживайте його не інакше як щасливо. Падіння − частина життя, зведення на ноги − його проживання. Бути живим − це подарунок, а бути щасливим − це ваш вибір!»
Підводьтеся, живіть, виправляйте помилки і не забудьте прощати, дихайте на повні груди і любіть кожен момент свого життя.












128

НАВЧИТИСЯ ЖИТИ НА ЗЕМЛІ ЯК ЛЮДИ…
Рецензія на роман Світлани Талан «Розколоте небо»
Розколоте небо: роман / Світлана Талан. − Харків: Книжковий Клуб «Клуб
Сімейного Дозвілля», 2014. –
352 с.

Тепер, коли ми навчилися літати у повітрі як птахи, плавати під водою як риби, нам не вистачає тільки одного: навчитися жити на землі як люди.
Бернард Шоу

Щоразу, коли в університеті читала студентам різних спеціальностей лекцію про мотивацію, намагалася згадати піраміду Маслоу. Чому намагалася? Всі відразу ж починали кричати: «Знаємо, знаємо!!! Нам вже розповідали... на політології (варіанти − соціології, історії)». Я завжди перепитувала, а в чому ж суть самої піраміди і теорії, до якої вона належить. Відповіді студентів, на жаль, завжди були досить нечіткими. Як виявилося, відсутність задоволення фізіологічних потреб у їжі, теплі та
інших необхідних для виживання людини речах, здавалися студентам якимись абстрактними, існуючими десь далеко і в чиїйсь уяві поняттями, які вони не мали наміру персоніфікувати і приміряти до свого суб’єктивного реального досвіду. Молодь більше дбала про самореалізацію, обговорюючи її з більшим ентузіазмом, ніж фізичні потреби. Це відкриття мене, якщо чесно, засмутило, оскільки, проживши життя, частіше я бачила прояви безпорадності людини, позбавленої хліба і житла, ніж самореалізації. Тут можна сперечатися, погоджуватися із геніальним


129
Маслоу чи не погоджуватися з моїми спостереженнями. Але суть у тому, що студенти могли приміряти на себе відсутність самореалізації, але не могли навіть і приблизно уявити власних фізичних злиднів, що руйнують тіла голодом, холодом і спрагою. Я зрозуміла, чому: всім їм здавалося, що це може бути десь там, далеко, з кимось, але не з зі мною, не з моїми близькими.
Тоді піраміда Маслоу здавалася мені символом нашої дійсності.
Суспільства, побудованого на жорсткому підпорядкуванню системі, скріпленої алебастровим розчином атмосфери страху. Коли соціальні ліфти були наглухо задраєні, а міфологізація деяких персоналій та їх можливостей дійшла такого рівня, що головуючі соціальні страхи уявлялися буденним людям настільки недосяжними, що, здавалося, вони живуть тільки міфами один про одного і ніколи не матимуть можливості зустрітися поглядами і зазирнути один одному в очі. Зараз ми знаємо, що ці страхи зустрілися і не тільки подивилися один одному в очі. Ніхто нічого
«запитати» не забув.
На мій погляд, черговий роман Світлани Талан «Розколоте небо», як і все, що відбувається зараз у історичній площині, працює на виправлення цієї тотальної помилки нашого суспільства − забування дат, особистостей, подій – забування історії! Роман ґрунтується на реальних подіях, спогадах людей та особистісній позиції письменниці. Це тільки зміцнює нас у розумінні аксіоми художника Тоні Берланта, який вважає: що більше особистого й інтроспективного змісту містить художня творчість, то більш універсальною вона стає.
Атмосфера подій, що розгортаються в сюжеті, знімає полуду псевдоміфологічностіі й імітації дійсності з історичних фактів. Ми, разом з героями, проживаємо всі негаразди тих років, поринаючи за допомогою творчості автора в істинність почуттів і емоцій головних персонажів роману.
Слід сказати, що не створюється відчуття фотографічності і штучності


130 сюжету. Адже письменниця вкладає в свої творіння більше сили і таланту, ніж просто фіксування подій. Її завдання − дати стимул нашій уяві і рефлексії, оскільки саме ці психологічні характеристики роблять нас по- людськи емпатичними та співчуваючими. Сумно, що в останні десятиліття нас намагалися перетворити на бездушні машини, які дивляться убік, коли з кимось поводяться підло, або коли вбогі духом, але багаті гаманцем, намагаються принизити словом і ділом простих людей. Я не думаю, що згадані особи (вбогі духом) знають психологію і чули про піраміду Маслоу.
Але, зазвичай, вони добрі емпіричні психологи і знають, як придушити опір людей. І оскільки самі вони далекі від духовності, то методи з їх арсеналу − виключно матеріальні. На жаль, це працює. Недарма я розпочала свій відгук з доказової дієвості піраміди Маслоу і нинішнього наповнення цього конструкта смисловим змістом від молодих співвітчизників. Саме невіра в те, що з будь-якою людиною може трапитися щось більш неприємне, ніж двійка на іспиті або подертий в тисняві маршрутки рюкзак, привчання нашого розуму до того, що наше життя схоже на комп'ютерну гру, яку в разі невдачі можна перезавантажити і почати все з початку, і дає пролонговану надію таким негідникам, які чергують біля соціальних і життєвих ліфтів.
Тому такою важливою є тема, обговорена за допомогою художніх образів на сторінках роману «Розколоте небо» письменницею Світланою
Талан: тема наших життєвих потреб і тих рук, які можуть цими потребами управляти. Я написала «рук», а подумала, що все ж мається на увазі щось
інше: голова, душа, серце того, хто керує. Тож таким сумним є досвід
України як держави: керували нею останні сто років, з дозволу сказати, дýрні і невігласи, які легко і бездумно ставали катами власного народу. Бо позбавлення їжі та штучна провокація голоду для вирішення низьких і корисливих цілей − придушення особистості та ментальності цілого народу
– злочини без означеного терміну давності. Оскільки збиток, який нанесено за допомогою страху цілісному та дуже стійкому архетипу нації і


131 колективному несвідомому − це колосальний крок назад в історичному шляху мільйонів співвітчизників.
Не варто повторювати аксіому, що наші архетипи працюють завжди.
Працюють і в особистому житті, і в політиці, вони є своєрідним фундаментом державної та суспільної складової кожної нації. Тому такою важливою є якість тих індивідуальних елементів архетипізованих приєднань до колективного несвідомого, які кожен з українців вносив і вносить в скарбничку ментальності.
Хемінгвей писав, що «від болю хочеш тільки одного − щоб він скінчився. Немає нічого гіршого в житті, ніж фізичний біль. Перед обличчям болю немає героїв». Але на мою думку, люди, які пережили голод і страждання, які намагалися гідно витримати тортури і смерть, є героями тільки за фактом того, який вклад вони зробили в наше колективне несвідоме − не вклад нескінченного терпіння, а вклад боротьби і ненависті до всього підлого і мерзенного, що не дає щирій душі України розгорнутися на повну силу і заявити про себе всесвіту.
Можливо, після читання і обмірковування таких психодраматичних текстів, як роман Світлани Талан, коли мій сучасник, занурюючись в переживання, прибирає палець з комп'ютерною кнопки «перезавантажити», він перезавантажує свою свідомість і совість.
Таке перезавантаження є цінним розумінням відповідальності кожного, хто живе «тут і зараз», за здійснення глобальної ідеї свободи, оскільки апріорі ми всі піклуємося про свою душу в результаті вільного вибору.
Вибору жити як Люди.




132

ОДКРОВЕННЯ СІМЕЙНОГО АЛЬБОМУ, АБО
НАРАТИВНА ПРАКТИКА
Рецензія на роман Тетяни Тіховської «Паперова лялька»
Паперова лялька: історичний роман / Тетяна Тіховська. − К.: Типографія
«ПП«КП«УкрСіч», 2014. − 168 с.
Якщо у тебе немає переконань − тебе переконають у чому завгодно.
Для чого ти живеш... Вмираєш...
Борешся?
З фільму «Леви для ягнят» режисер Роберт Рефорд, сценарист Метью Майкл Карнахан

Тримаю в руках книгу, схожу на сімейний альбом, який можна побачити в будь-якому помешканні. На обкладинці − обличчя з минулого багатостраждального століття. Фотографії облич: жіночих, чоловічих, дитячих. Лиця немов просвітлені, вони відповідають урочистості зафіксованого на плівку моменту та розумінню того, що ця фотографія залишить в історії щось щемливе й неповторне. І що це неповторне ніколи більше не буде відтворено в цьому світі.
Один із моїх знайомих після смерті батька сказав, що жахливо вперше в житті по-справжньому усвідомити слово «ніколи»: ніколи не побачити, не поговорити, не потримати за руку… На що я відповіла: у кожного свій відлік


133 того моменту, коли це трапляється. Чим пізніше ви усвідомлюєте, що у житті існує слово «ніколи», тим довше, в порівнянні з іншими, ви були щасливим у цьому житті…
Узагалі, фотографії із родинних альбомів характеризують сім'ю краще за всі розповіді чи міфи: хочеш дізнатися правду про родину, розкрити сімейні таємниці, зуміти психотипи членів сім'ї ‒ переглянь сімейний альбом. У випадку Тетяни Тіховської ми отримали паперовий варіант сімейного фотоальбому ‒ роман, який оповідає про історію родини упродовж майже століття.
Кожен автор, який знайомить читачів із белетризованою історією свого життя або життя близьких людей, повинен бути безмірно відвертим зі своїм читачем, оскільки запідозривши автора в невідвертості, читач миттєво закине запропонований текст на полицю. Чому так відбувається з автобіографічними романами?
Адже коли звичайна, не причетна до літератури, людина приховує якусь частину свого життя ‒ це інтригує й лякає. Коли автор роману намагається «впакувати» всіх сімейних скелетів у таємну шафу ‒ це відверто дратує. Чому дратує? Тому, що дуже швидко перестаєш довіряти авторові, в текстах якого знаходиш неприховані неузгодження.
У романі Тетяни Тіховської таких неузгоджень, навіть при камуфльованих причіпках, ми не знайдемо. Ми відчуваємо тут неабияку відповідальність автора не тільки перед нами, читачами, а, перш за все, відповідальність перед героями книги, ‒ обличчями з сімейного альбому. І відповідальність ця не лише індивідуальна, але й така, що виходить за межі
індивідуального і стає практично історичною й загальнолюдською, бо відкриває картину страждань усіх громадян нашої країни через світлини окремої сім'ї, оскільки розвиток сім'ї та розвиток архетипічності нації завжди перебуває під впливом стосунків у кожній конкретній родині.


134

Я не відкрию таємницю, якщо констатую факт: авторка роману зайнялася паперовим варіантом системної сімейної психотерапії, результатом якої бачить руйнування сімейних міфів і стереотипів заради того, щоб жінки в сім'ї перестали страждати, а психодинаміка сімейного життя змінилася. Недарма в епілозі ми читаємо коментар щодо наймолодшої із жіночого Крила Сім'ї: «І страшенно хочеться вірити, що вже на ЦЮ ляльку дмухатимуть тільки теплі ласкаві вітри…».
Як би не хотілося відкрутитися від того, щоб писати з погляду психолога, але доведеться торкнутися краєчком концептуальних положень системної сімейної психотерапії. Її основу склала кібернетика, точніше, загальна теорія систем, де визначається: всі частини і процеси цілого взаємовпливають і взаємообумовлюють один одного. Сім’я в цій теорії ‒ відкрита система, яка перебуває в постійному взаємообміні з навколишнім середовищем і утворює, як пазли, свою загальносімейну картину світу. У цій картині головне питання не «Чому?», а «Навіщо?»
З психологічної точки зору для вирішення проблем, поставлених життям перед сім'єю, необхідно використовувати системну логіку, яка необхідна, щоб відповісти на це непросте питання: «А навіщо?» Як відомо, запитання задають за для того, щоб отримати відповідь. У нашому випадку, кінцевий результат ‒ зрозуміти закони, за якими живе сім'я, закони породження висловлювань, специфіку вербальної взаємодії та комунікації взагалі. У сім'ї безліч подій відбувається одночасно, і всі вони є своєрідним повідомленням для її членів. Ці повідомлення надходять до людей і вербально, і невербально. Наприклад, вербальне повідомлення – лист із табору від ув’язненого, чи записка перед самогубством одного з членів родини. Невербальне ‒ небажання мати дитину й аборт, який є таємницею для усіх, окрім втаємничених, або міфи про причини смерті значущих у родині осіб, невдалі шлюби чи нещасне кохання ‒ усе це жива система, яку так докладно описала автор роману «Паперова лялька».


135

І якщо у психолога свій метод аналізу сімейної системи, то у письменника свій шлях ‒ це шлях інтуїції, образного мислення та креативного вирішення завдання щодо корекції за допомогою літературного тексту своєрідних «стежок» родинної мапи.
Окремо варто сказати про роль жінки в романі, адже жінки тут – головні герої. Жінка – це та фігура в структурі сім'ї, на якій тримається, як на стрижні, все, що відбувається з усіма членами родини. Є сильна Жінка –
є сильна родина. Зникає вона із сімейної структури – валиться, мов підкошене буревієм дерево, вся родина. Як психолог, що працює із проблемними сім'ями, засвідчую це за допомогою своєї емпірики та консультаційного досвіду. Тому мені зрозумілі тихий сум, повага, загальнокультурний контекст, якими користується письменниця для опису сильних, стійких характерів жінок у романі: без них, їх любові, ніжності, сили волі, волі до життя та категоричного відторгнення безнадії ‒ сім'я б не вистояла в епоху соціальних катаклізмів та штучно створених історичних вихорів.
Тетяна Тіховська за допомогою свого роману надає можливість своїм нащадкам і нам, читачам, не тільки ознайомитися з літературно оформленою історією своєї сім'ї, але й вибирати доцільну поведінку в рамках системи, орієнтуючись на свої особистісні вподобання і життєвий контекст.
Це не означає жити тільки під впливом своїх егоїстичних потреб і мотивів.
Це означає змінювати систему певними зусиллями усіх розумних родичів, на життя і вчинки яких так чи інакше впливають правила функціонування даної сімейної моделі.
Можливо це складно, але продуктивно – мінятися самому, змінюючи систему. Також хочеться відзначити, що прямо або опосередковано автор


136 залучив до свого тексту так звані наративи, коли за допомогою тексту читач осмислює і будує життя на основі історій, які автор розповідає нам.
М. Мамардашвілі говорив, що «…ми вільні тоді, коли можемо вибирати; і чим більше вибору, тим більше свободи». Я так розумію, що
Тетяна Тіховська, будучи причетною до педагогіки, вибрала дуже тактовний
і влучний спосіб змінити долю жінок своєї родини та паралельно з цим ‒ дати читачам певну обізнаність у схемі наративного сприйняття: авторка роману написала майже психотерапевтичну родинну сагу, в якій (хай вибачать мене математики) змінила якість вибору числа ступенів свободи всім, хто доторкнеться до цього сімейному альбому.











137

НЕ ПРОПУСКАТИ ВСЕ КРІЗЬ СЕРЦЕ?
Рецензія на книгу поезій Ольги Тимофієвої «Вибране»
Тимофієва Ольга Олександрівна. Вибране: Поезії / Передмова Наталії
Ребрик. – Ужгород: Гражда, 2012. – 240 с.: іл.

Не кожному дано бути добрим.
Це такий же талант, як музичний слух або ясновидіння, тільки більш рідкісний.
Брати Стругацькі
А для мене й хвилина – життя,
Що Любов’ю та Богом освячена.
Ольга Тимофієва

Сучасна українська жіноча любовна лірика є однією з моїх пристрастей. Занурюючись у світ і творчість авторок поезій, я мимоволі приміряю все, що написано на себе і своє життя. Тут згадуються перефразовані слова класика про те, що всі щасливі – щасливі однаково.
Насмілюся вас як психолог-практик запевнити, що нещасливі теж нещасливі однаково. Взагалі, коли ми говоримо про щастя, то маємо на увазі свої почуття, благословенні на взаємність. Нещасливі люди найчастіше зворотного зв'язку з тим, кого люблять, не мають, і їхні почуття


138 без відповіді є початком того, що в психології називають «адаптацією до поразки».
Але, читаючи поезії Ольги Тимофієвої, не варто адаптовуватися до поразки любові. Навпаки. Ти читаєш про те, що сам давно-давно або нещодавно-нещодавно прожив. І так радісно, що ситуація любові, її іскор, її нерівностей і неоднозначностей, є не тільки у тебе в житті. Інші це також проходять і проходять, так гідно вербалізуючи почуття, що хочеться повторити те, що вже сходить або зійшло нанівець.
Хіба буває солодким полон? –
Питаєш.
Коли у полоні твоїх долонь
Згораю.
Коли у полоні твоєї душі –
Не бранка,
Коли у полоні твоєї жаги –
Коханка.
Ольга Тимофієва, Без назви

Слово у авторки поезій ніби «сценарій» спілкування, в процесі якого народилося кохання. І це спілкування, своєю чергою, є брунькою справжнього почуття до чоловіка, що розквітає повноцінними та сильними жіночими емоціями, яких Ольга Тимофієва не соромиться й досить відверто, але і лірично водночас, демонструє читачам.
За вікном шелестить зима
Тихо-тихо, немов з провини,
Що тебе так давно нема
І я плачу, немов дитина.


139
Без твердого Твого крила,
Твого погляду ледь іронічного.
І я плачу, немов дитина.
Ольга Тимофієва, Без назви

Але і нам, читачам, щоб зрозуміти сценарій книги, необхідно бути підготовленими до сприйняття ліричних віршів. Природно, що тут спостерігається закон належності до певної якщо не соціальної групи, яка приймає і розуміє слова автора, то хоча б до тих, хто мав нагоду пережити
істинну любов та почуття.
Ти з тих богів, що проросли з землі,
Не безтілесний, а вагомий, зримий,
Всевидячий і всепростимий,
Всевміючий і невтолимий –
Зерно добірне у моїй ріллі.
Ольга Тимофієва, Без назви

Інше питання, як переломлюються фрази поетики і любовної лірики в сприйнятті тих, для кого такі висловлювання здаються не просто надто відвертими, а навіть інтимними. Хоча, яка жінка не розуміє слів, адресованих коханій людині?
Очі твої пронизують серце жаги,
Пристрасть – збурює лоно цноти,
Бажання твоє несе до Раю,
Пестощі спалюють вщент…
Ольга Тимофієва, Без назви


140

Вірші Ольги Тимофієвої допомагають зобразити світ творчої людини і зробити його доступним для інших. Це, погодьтеся, іноді ризиковано. Але думаю, що у автора тільки вдячні читачі. Адже вірші допомагають назвати свої почуття і поділитися ними з іншими людьми.
Не пропускай усе крізь серце, бо зробиться як решето.
Ольга Тимофієва, «Порада»

Сміливість автора викликає захоплення, оскільки не всі жінки сучасності ризикнуть так відверто говорити про самотність-самостійність у любові.
Я ж – все життя сама по себе йду
З тобою разом, але не твоєю…
Ольга Тимофієва, Без назви

Ясно, що це не якась феміністська витівка, а вистраждана і усвідомлена позиція зрілої особистості, яка не буде здіймати лемент чи вдаватися до звинувачень протилежної сторони у кризовій ситуації з почуттями. Вона просто буде жити й робити добро людям.
Зірок я з неба не зриваю,
Я їх відловлюю в калюжах,
І, перемиті у любові,
Їх людям пробую вернути.
Ольга Тимофієва, Без назви


141

Затишок таких рядків перемежовується з майже гранітним словом жінки, яка любить, страждає і просить. Карбоване «прошу» тут виглядає майже як прощання, але це не привносить у текст смутку чи відчуття безвиході.
…на «три-чотири» – не зупиниш серце
І світ не перемкнеш на «три-чотири»,
Не вмію так, прошу тебе, не сердься
І не проси мене про неможливе.
Ольга Тимофієва, Без назви

У цих віршах – справжні почуття жінки, яка не може не любити.
Любити в наш одіозний і практичний час вміють не всі. Може, думають, що вміють, або думають, що люблять. Але не всім таке диво дане. На жаль.
Віншування любові завжди супроводжується глибокою рефлексією і переживаннями, які часто призводять автора до таких висновків, що нам, читачам, стає ясно – перемоги в житті цієї жінки були. Були і невдачі. Але вона завжди виходила з них якщо не переможницею, то, принаймні, гідно.
Ну, а кому потрібно все це: твоїх думок круговорот, мінливі проблески надії, любові райдужні мости?
Кому вони будуть потрібні, як сил не вистачить


142
і в мріях
По тих мостах дітей вести?..
Не пропускати все крізь серце?
Ольга Тимофієва, «Порада»

Отже, автор використовує свої вірші для того, щоб досягти взаєморозуміння з самою собою і читачем. Для цього Ольга Тимофієва вибирає художні засоби – багату, соковиту тканину образу, його незвичайну пластичність і плинність, особисті ностальгічні емоційні відтінки, які мають потрібний зміст і дію. До слова сказати, вибирає правильно, оскільки читачі тлумачать вкладений сенс так, як задумано автором.
Замри… Помовч…
Прислухайся на мить…
Ти чуєш,
Як співає гарно тиша?
Не пробуй суть словами замінить,
Сама по собі суть –
Вартніша…






143

ПОСІЮ В ЧИСТІМ ПОЛІ, ДЕ ЖАЙВОРОН СПІВА…
Рецензія на експромтні вірші Володимира Сіренка
Сіренко В.І. Куценики: експромтні вірші. − Дніпропетровськ: Січ. – 2-ге видання, доповнене, 2014. − 64 с.

Страшна хвороба – думати одне, але казати і робити інше…
Володимир Сіренко

Життя людини має сенс доти, доки вона вносить сенс у життя інших людей за допомогою любові, дружби, співчуття і протесту проти несправедливості.
Симона де Бовуар

Люди завжди тішили себе думкою про те, що між тоталітаризмом і демократією може бути певна ланка – дивна симбіотична популістська система, яка задовольнить усіх. Це нам з «успіхом доводили можновладці», які своєю чергою переконували нас і були переконані самі, що справжня ціль їхнього життя, щоб вони нам цей «дороговказ» показали. А у відповідь вони хотіли почути тільки дифірамби, як-от: «Благодійники ви наші!!!
Дякуємо!» Непогана була б система, та вона має суттєвий недолік: її в природі не існує та й існувати не може.


144

В наших душах, кривих від омани, честь і гідність козацька згаса.
Володимир Сіренко

Нас нахабно дурили і очікували вдячності. Не дочекалися. Довго самовисунуті «джигуни-домигуни» витанцьовували майже непристойні за своєю людською неморальністю і непорядністю політичні і не тільки танці перед нашими здивованими і терплячими обличчями. Суспільне знедужання всі ці роки дійшло такого стану, що про суспільство можна було сказати словами відомої мультиплікаційної ропухи-лікаря: «Пацієнт радше мертвий, ніж живий». У мене особисто склалося таке враження, що повернути суспільству самоповагу вже неможливо. Занімілі обличчя байдужих людей виднілися звідусіль, де шаруділи українські гроші, виведені з країни вже згаданими «джигунами-домигунами». Але, щоб не наврочити, азарт у боротьбі за себе і майбутнє своїх дітей не вщухає в
Україні вже другий рік. Боротьба розгорнулася неабияка. Адже на кону багато чого: і перш за все – наше самоповага.
Слово «самоповага» виплило перед моїми очима, коли в руки потрапила маленька книжечка, оформлена в дуалістичних чорно-білих кольорах, дуже схожа на «самвидав» несприятливих для розвою літератури часів.
Але дарма, що чорно-біла обкладинка. Кров автора з неї просочується потоком і це відчуває душа читача. Просочується кров
Автора болем за нашу країну і той шабаш, який черговий раз заварили і замісили на нашій території.
Про здобутки людства і утрати
І про долю рідної землі


145 думав я так часто і багато, що нажив на мозку мозолі.
Володимир Сіренко

Книга Володимира Сіренка розвінчує нашу віру в неіснуючу
«соціальну ланку», оскільки розуміння штучності нашого проживання в цей період для нього правило, а не виняток.
Так було, так воно й досі – взуті є на світі й босі.
Володимир Сіренко
Лізуть пройди в депутати, щоб побільше назгрібати благ всіляких у родину
і…плювать на Україну.
Володимир Сіренко

Автор говорить з читачем так, ніби немає в сучасній літературі модних літературних «пророків», які не бачать справжньої різниці між старими і новими помилками нашого суспільства.
Скажімо, психологічна омана, яка називається каузальною атрибуцією, коли ми готові приписувати наші думки іншим, автору, вочевидь, невластива. Він рубає по наших стандартах своєю збереженою критичністю, не залишаючи жодної надії на те, що ми вислизнемо від такої ж самокритичності.
Брати-українці! Щомиті, щоднини
єднайтесь заради буття і добра.


146
По одному ми на землі порошини, а разом – незрушна гора.
Володимир Сіренко
Як застигнуть і серце,
і жилка тремтлива на скроні,
Україно, тоді наді мною за рідним селом, у таврійських степах, посади запромінений сонях, щоб він завжди, як я, повертався до тебе чолом.
Володимир Сіренко
Мене лизнув мій пес, і я йому дав м'яса.
Того, хто м'ясо їсть, лизнуть корисно часом.
Володимир Сіренко

Ця самокритичність поета як у дзеркалі відбивається в його ставленні до жінки і чоловічої сили. До жінки з любов'ю.
У красоті жінки не рівні.
Поглянь на цю, поглянь на ту.
Якби усі були чарівні, не помічали б красоту.
Володимир Сіренко

З тобою солодко й гіркою
І все ж, ти – щаслива судьба.


147
Без тебе давно б на пригірку мені проспівала труба.
Володимир Сіренко
Нема голубок. Стогнуть голуби, немов їх вирок жде страшного суду.
Не кидай мене, мила, і люби, а то і я отак стогнати буду.
Володимир Сіренко

До себе – з іронією, повної журби. Не всім вдається. Іронія і журба часто у егоцентричних людей несумісна. А чоловіча самоіронія та здоровий глузд – узагалі дефіцитні.
Дивлюся в люстро. Постарів, зараза…
А був такий привабливий брюнет.
Тепер лише для рамки унітаза
Годиться мій пожмаканий портрет.
Володимир Сіренко

Колись бадьорий і красивий, в аптеці брав презервативи.
Тепер, похмурий і пом’ятий, беру серцеві препарати.
Володимир Сіренко
Старію. В очах вже двоїться
Чарівна (Венера сама!)


148 назустріч іде молодиця.
Боюся – не справлюсь з двома.
Володимир Сіренко

Чому я процитувала такі відверті куценики Володимира Сіренка, присвячені жінці і йому самому? Для мене така відкритість – те ж саме, що і лакмусовий папірець. Пам'ятаєте уроки хімії в середній школі? Капнеш на лакмус кислотою або лугом – і она змінить колір.
Ось і інтимна лірика у збірнику з патріотичною спрямованістю – як
індикатор для автора при описі знакових явищ і подій. І навіть те, що автор, не боячись протиріччя, описує себе як закриту душу, викликає розуміння і прийняття, оскільки у творчості він постає доступно-прозорим і нелякливим.
Душу тримати закритою мушу.
З урною іноді плутають душу.
Володимир Сіренко

Не варто говорити про те, що, рефлексуючи куценики, читач обмірковує, що зробить зовнішній світ з ним, якщо він не буде самокритичним і моральним? Автор нас попереджає.
Нам життя відгримить, відпалає, відблиска,
і не зчуємось, як упаде глибина.
Подивися назад – дуже близько колиска.
Подивися вперед – дуже близько труна.
Володимир Сіренко
До всіх іди, немов до храму,
і не роби нікому зла.


149
Тоді тебе нестимуть в яму не як смердючого козла.
Володимир Сіренко

І я вірю, що невагомий Бахмат душі Поета буде літати над Україною і застерігати її від помилок і бід.
Знає світ, знають навіть боги –
Добрі люди живуть в Україні.
На усіх материках у світі
України іншої нема.
Її царство квіту та блакиті аж до сонця душу підійма.
Володимир Сіренко









150

СКРОМНА РОЗВАЖЛИВІСТЬ
УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНОЧОЇ ПОЕТИКИ
Рецензія на книги Тетяни Череп-Пероганич
Череп-Пероганич Т.В. Ліки для душі: поезії / Тетяна Череп; передм. О.
Деко; худож. В.І. Лопата. − К.: Дія, 2013. − 145 с.: з фотогр.
Череп Т.В. Із саду дві стежини: худ.-докум. повість, етюди / Тетяна Череп; передм. Ю. Пероганича. − К.: Дія, 2013. − 64 с.: іл.
Жодна людина не прожила справжнього життя, якщо вона не була очищена любов'ю жінки, підкріплена її мужністю
і керована її скромною розважливістю.
Джон Рескін
Ми розучилися чути один одного: наділи навушники і слухаємо музику.
Кожен свою.
Т. Череп-Пероганич

Непідробне метафізичне розуміння факту, що наша дійсність стрімко змінюється, викликають книги київської поетеси, письменниці Тетяни
Череп-Пероганич. Змінюється усвідомленням не-ілюзорності уявлень про необмежені можливості жінки. У мене, як у яскравого представника гендерної рівності, однак, є слабкість − я пильно придивляюся до сучасного зображення жінки в українській літературі. Чому? Користуючись своїми


151 знаннями щодо впливу архетипу жінки-матері на суспільство, можу сказати, що проблема сучасного покоління і якісних показників громадського життя взагалі полягає в розмиванні рідкісної краси образу жінки, який завжди зберігався в кожному українському серці.
У сучасній літературі, особливо в літературі постмодерністській, що рясніє екзистенційними феєрверками та каскадами філософування щодо сенсу життя, образ жінки демонструється у непривабливому вигляді
(особливо страждає в цьому сенсі зображення жінки-матері). Неодноразово зазначалося, що великі Бодлер, Сартр та деякі їх послідовники демонструють естетичну ворожість до жінки, обумовлену втратою сенсу життя або абсурдністю існування людства чи окремої особистості. З цим можна погоджуватися чи ні, боготворити цих авторів чи не схвалювати їх образи та засоби творчої самопрезентації.
Упевнена, що всі ми, як читачі, завжди наголошуємо на важливості своєрідної філософської позиції авторів, яка формує стан сучасної культури, і характеризується відсутністю концептуального хаосу, різноманітність типів рефлексії тощо.
Не для цього я згадала хрестоматійних авторів. Усі, хто коли-небудь брав у руки книги Сартра або Камю, Бодлера або Сімони де Бовуар, ніколи не забудуть різноманітних вражень від прочитаного та своєрідної поетичності цих текстів. А проте я не можу позбутися первинних вражень від прочитаного і висловлюю незгоду з позицією вульгарно-життєвого зображення жінки. Спектр діапазону думок і суджень щодо цієї частини творчості вищезгаданих авторів настільки великий, що ми не зупинятимемося на аналізі цього феномену у європейському постмодернізмі.
Мою увагу в даний момент акцентовано на типажності образів автора поетичних збірок Тетяни Череп-Пероганич. Вважаю за потрібне нагадати, що найімовірніше, сучасні читачі творів будь-якого автора не страждають


152 усвідомленням ілюзорності уявлень про необмежені можливості літературних персонажів та образів, які продукує митець.
Тому, на мій погляд, найбільша складність у сприйнятті віршів та текстів автора – у інтерактивності процесу сприйняття та суб’єктивній емпіриці реципієнта. Головним у цьому процесі є внутрішній художник реципієнта, який слідкує за дієвістю образного самовираження автора.
Ти не такий як інші.
Не знаю, що я в тобі знайшла, але мої думки про тебе, мої мрії, пов’язані з тобою…
Тетяна Череп-Пероганич, «Спасибі»

Сам процес творчості Тетяни Череп-Пероганич нагадує таїнство.
Композиції текстів відображають різні рівні психіки і допомагають отримати доступ до вербального підсвідомого читача.
В житті моїм було образ немало,
Стрічалась з ними я щодня.
Робила що?
Нічого − пробачала.
І далі шла до світла навмання.
Тетяна Череп-Пероганич, «Пробач»

Автор талановито відтворює на білому папері образи, які плавно переходять один в інший та проектуються на екран нашого підсвідомого.
Як справжній майстер, авторка не прибирає перший шар вражень від поетики текстів і не починає кожен новий кадр тексту заново. Усі теми


153 виростають одна з одної, у кожного вірша є сюжетна лінія, тексти пов’язані сюжетно та композиційно, а весь поетичний ряд супроводжують малюнки.
Головна характеристика збірок Тетяни Череп-Пероганич – динамічність «шоу» ліричних віршів, текстів та їх переконливість, яка проглядає у долі авторки. Видно, що тексти для самого автора – це вираження внутрішніх переживань на символічному, архетипному рівні, притаманному справжній українській жінці.
Тексти авторки є дивовижним природним матеріалом, який здатен передавати одночасно реципієнтові дуже багато вражень та почуттів: і відчуття різноманітності та різнобарв’я природи, сприйняття потенціалу життя та його багатогранності взагалі з його плинністю та множинністю форм.
Це робить книжки авторки прекрасним засобом турботи про тендітну, але водночас таку міцну жіночу українську душу, ненав’язливо налаштовує читача на розуміння моральних істин, добра та зла, істинної любові. Це певний місток між внутрішнім та зовнішнім читача, оскільки самі тексти здатні трансформувати ставлення реципієнта до навколишньої дійсності, проробити архетипічні помилки, підштовхнути до обмірковування загального життєвого завдання та надприродного самотлумачення.
Серця черстві. Ні сонцю, ні дощу
Вони давно емоцій не дарують.
Тому я в тебе, Господи, й прошу:
Зроби щось, хай нещасні не лютують.
Тетяна Череп-Пероганич, Без назви

За допомогою поезії Тетяни Череп-Пероганич ми, читачі, будуємо, відтворюємо свій внутрішній світ. А митець виконує роль уважного спостерігача, який фіксує різними засобами нашу читацьку реакцію на


154 прочитане. Авторка не дає порад чи оцінок, але за допомогою художніх образів ніби запрошує до власної внутрішньої роботи. Процес сприйняття твору відданий у розпорядження читацької душі і дозволяє йому бути самим собою, наодинці зі своїм знанням про світ…
Через таку прозу та вірші людина починає довіряти своїм почуттям.
Недарма кажуть, що «жіноча інтуїція набагато точніша, ніж чоловіча впевненість»
(Р. Кіплінг)

Бо маю слово, маю щире слово,
Ним позмагаюсь ще за правду я.
Тому й молюсь за Україну знов
Вона − моя!
Тетяна Череп-Пероганич, «Вона − моя!»

Отже, творчість Тетяни Череп-Пероганич – це діяльність, яка породжує щось нове, те, що має суспільно-історичну цінність – корекцію архетипу жінки в українському суспільстві та фіксацію за допомогою художніх образів цінності загальнозначущого феномену «Жінка». Тому-то
«час, проведений з жінкою, не можна вважати втраченим.»
(Андре Моруа).







155

НЕЧУВАНІ СЛОВА, НЕБАЧЕНІ СВІТИ…
Рецензія на поезії Анатолія Шкляра «Тисячоока хвиля»
Шкляр А.М. Тисячоока хвиля: Поезії. − Дніпропетровськ: «Поліграфіст»,
1999. − 39 с.
Вагаюся, сумніваюся, але не каюся.
Анатолій Шкляр

Всяка любов хоче бути вічною.
У цьому й полягає її вічна мука.
Ерих Марія Ремарк
Розпізнати культурний код сучасного майстра поетики дуже просто: його твори не сприймаються зі скепсисом, не відлякують риторикою і стилістичними розбіжностями. Навпаки, завдяки римам створюється ефект занурення в вербалізовану інсталяцію, що не протиставляє іншому сучасному сприйняттю світу авторське графіті строк, багатих на порівняння й майстерністю. Це нагадує ліхтарик в тумані: такий собі дороговказ – до чого слід рухатися, щоб не розгубитися в світі автентичного авторського мату...
Автор, на моє прохання, відшукав в глибинах сумки і подарував мені
«Тисячооку хвилю», на берегах якої колись осів слід від розлитого ненароком вина... Ну, можливо, для сноба, це було б кінцем без початку в


156 контексті написання рецензії. Для мене – це показник, що книга жива. Що її читали за столом, за яким зібрались однодумці, колеги, – не ті, що мають алергію на поезію, а ті, хто нею живе й дихає. Що спілкуючись, обмінюючись думками, пили вино, сперечалися і... дихали! Дихали повітрям свободи, надій, можливо, ілюзій, але дихали. Нехай буде так!
І от переді мною не щойно надрукована швидкостигла новинка, а книга з історією. Збірка, що пережила складне десятиліття, читана й обговорювана, збірка відома, вірші з якої зустрічали як добрих друзів в альманахах, і які були відзначені позначкою «супер». Усе це цінне.
Насправді, є кілька способів писати про збірку поезій – особливо, поезій інтелектуальних. Поезій, що вимагають для сприйняття і часу, і розумових сил більше, ніж є у літературного критика, який чесно говорить про свою схильність до прози. Перший спосіб – «понастромлювати» цитат без розбору і з'єднати їх якоюсь слабенькою канвою. Другий спосіб – видати високоінтелектуальний текст, який навряд чи ризикнуть критикувати, боячись, що викриють у невігластві або незнанні предмету у філософському або психологічному аспекті.
Є й третій спосіб: під’єднатися до уяви автора й переживати з ним тексти рядок за рядком, уявляючи собі, в яких умовах і для кого це було написано, що водило рукою майстра, коли в його голові народжувалися, наприклад, такі поетичні рядки:
Коли розбився глечик – не біда, ще вдосталь є небесного замісу.
Анатолій Шкляр, Без назви
До речі, браво!
Насправді, це найблагодатніший спосіб написання рецензії. І найпродуктивніший. Тому що, інтеріоризуючи через текст задумки автора,


157 читач сам стає співтворцем. Перевірено на собі: якщо переживання
ідентичні рефлексіям автора, то задум твору повністю вдався і місію творця здійснено.
Нехай то буде патетика, що задає тональність у революційній боротьбі, чи то лірика, яка через уяву майстра не заганяє почуття всередину, а ніби випліскує їх на загальний огляд – ми заряджені енергетикою авторського тексту.
Читачі, насправді, будуть здивовані, як легко вони можуть стати частиною твору в цій книзі, де автор відверто пише про свої почуття і «…не грається в життя», а проживає його. Книга А. Шкляра «Тисячоока хвиля» складається з двох частин, несхожих одна на іншу. Тільки, як на мій погляд, обидві вони про кохання.
У першій частині – ВИСОКИЙ ШЕПІТ ЛІТАКА – більше громадянської лірики, яка перемежовується тональністю любові так явно, що не потрібно спеціального оптичного пристосування, щоб побачити між рядками авторський підтекст і персоніфіковані ремарки.
Звідки, мій друже, взялася подібна любов, що недолугість свою визнає нетерпляче?
Вся – без надії колись повернутися знов в ці ось краї, а в небесну пітьму – і тим паче.
Анатолій Шкляр, (з О. Кушнера)

Але, якщо знайдеться «дуже уважний читач», то він може запитати: хіба, наприклад, вірш «Спомин дитинства» про любов?
Він же, вибачте, про віслюка!?
Але тільки віслюки таке питання і зададуть, оскільки тема дитинства та ностальгії суто по-людськи оформлена смисловим і карбованим:


158
Як виросли ми, то вже в інші потрапили кола, а дехто з бешкетників в Дантові кола пішов.
Анатолій Шкляр, «Спомин дитинства»
За задумом Анатолія Шкляра, на «вербально-уявній арені» його книги діють своєрідні перформанси, пов'язані з силою авторської любовної уяви та поетичного голосу, які перемежовуються з міркуваннями смислового рівня і значеннєвотворчих ідей:
Оглянемось назад – така пітьма стоїть, заглянемо в майбуть – суцільна непроглядь.
Хотіли мати час, в якім немає зрад,
і мріяли прожить, уникнувши образ…
Анатолій Шкляр, «Розмова»

І раптом… Жінка та безнадійний сум за нею, а недолугість почуттів… така відвертість та впізнаваність... що перехоплює подих…
А поміж нами слів немає…
Ти все така ж і не така.
Анатолій Шкляр, Без назви
Ніби спалах, полиск литок, шепіт річки, шепіт гаю.
Третю весну, третє літо за тобою не встигаю.
Анатолій Шкляр, Без назви


159

Любовно-лірична тема продовжена і в другій частині книги –
КАРНАВАЛЬНІЙ НОЧІ. Багато віршів тут є переосмисленим контекстом романтичних почуттів, які нагадують про життя та його барви, причому, тональність розділу позначена розчаруванням:
Тільки й видихнеш ти в споночіле вікно у неділю за чашкою кави:
«Наше літо – на кінчику свічки. Воно намальоване нами з уяви…»
Анатолій Шкляр, «Народження вірша»
Останній гріш віддам, останній кусень хліба, аби жадливих уст торкнулася рука, аби в обіймах ти пручалася, мов риба, й затьмарювала зір пульсуюча луска!
Анатолій Шкляр, Без назви

У своєму вербальному проекті Анатолій Шкляр поєднує візуальну складову рядків та специфічних, відомих тільки йому й адресату символів, любовних візерунків і натяків, які є «…довічним механізмом» почуттів:
І в цей мелос вплітається думка раптова, іскриста: хоч на мить затулитись дощами забутого міста від гріховної пристрасті хвилеподібної юнки, від блукаючих доторків, від божевільних цілунків…
Анатолій Шкляр, Без назви
Це своєрідне «розширення простору боротьби» між життям та любов’ю, життям та вічністю, яке спрямоване на пошук способів взаємодії


160 поета та його емпірики в сучасній літературі, з чим Анатолій Шкляр справляється блискуче. На наш погляд, книга є своєрідною маніфестацією почуттів автора, що невід’ємні від творчості та презентабельності митця.
Завдяки цьому феномену та прийомам й засобам різнопланового впливу у творчості поета демонструється своєрідний перехід від чистого естетизму до сакральної любовної лірики, де поезії набувають іншої сутності.
Сутності, у якій прописана споконвічна триєдність ремарок, фіналу та антитез:
Такий печальний сплеск якоїсь там із п’єс, в якій немає слів, лиш авторські ремарки, в якій стрімкий фінал, не терпить антитез…










161

КАЗКОВИЙ СВІТ СУЧАСНОГО АВТОРА
Відгук на аудіокнигу «Письменники Дніпропетровщини − шкільним бібліотекам»

Казки, знайомі нам із дитинства ... Нам розповідала їх мати, потім ми читали самі, зараз ми читаємо та розповідаємо ці казки дітям та онуки ...
Казки потрібні усім дітям в усі часи ...
Чому? Може, хтось ніколи й не замислювався над відповіддю на це запитання, та все ж у кожного в пам'яті є кілька казок, які він може презентувати своїй дитині у різніх випадках: щоб зацікавити, ми розповідаємо одну казку, щоб заколихати – іншу...
Чому казки Такі Важливі для дитини? Казка − це народне сховище так званих архетипів, які передають поведінку, специфічні народні риси та психотип із покоління у покоління...
Термін «архетип» запропонований К.-Г. Юнгом. Він вважав архетипи змістом колективного несвідомого, що є, по суті, деякими загальними формами розумових уявних образів, що в ході індивідуального життя заповнюються власним емоційним й образним змістом.
Зміст колективного несвідомого набуває форми психічних реакцій, що походять з історичних часів, які відображалися в міфології того чи іншого народу. Вони мають загальний характер та реалізуються в індивідуальному житті людини. Наприклад, архетип матері містить деякі узагальнені риси даного народу, відмінні від рис, властивих архетипу матері в інших народів.
Тому у казках так часто задіяний образ матері.
Уважно розглянувши основні архетипи, які виділяє К.-Г. Юнг, побачимо основні персонажі практично усіх казок, де є Шлях людини, її
Страхи та Надії, образи Смерті та Безсмертя, Сенсу життя. Де є те, як ми


162 уявляємо собі світ, наші соціальні ролі, індивідуальний стиль самовираження, напрямок у нашому свідомому житті, наші тенденції, бажання, переживання, що заперечуються індивідом і є конфронтуючими з соціальними стандартами й ідеалами, уявлення про образ жіночності чи мужності. І це невеликий перелік інформації, що вбирає у себе казка.
Тобто, за допомогою казки дорослий надає життєво важливу
інформацію дитині і має можливість таким чином перебудувати, змодифікувати соціальне середовище, щоб воно було максимально сприятливе для виконання завдань розвитку дитини, та допомогти самій дитині у вирішенні тих проблем, які виникли у взаємодії із цим середовищем.
По суті, казка − це метафора, яка є специфічним методом психологічного супроводу дорослішання дитини, що спирається на ті вікові, психічні, особистісні досягнення, які реально є у дитини, і які становлять унікальний багаж її особистості. У процесі казкової оповіді дорослим створюються соціально-психологічні і педагогічні умови для успішного психологічного розвитку дитини в соціокультурному середовищі. Такий вид взаємодії дорослого та дитини є коректним, логічним з огляду на розвиток особистості, завдає пріоритетність цілей, цінностей і потреб розвитку внутрішнього світу самої дитини.
Тобто казка та її зміст повинні допомогти дитині відповісти на її запитання, розповісти про світ взагалі. Особливо корисним, на наш погляд,
є музичний супровід та малюнок, які супроводжують казкову оповідь.
У дошкільному та молодшому шкільному віці сприйняття казки має для дитини неймовірно привабливу силу, дозволяє вільно мріяти і фантазувати. При цьому казка для дитини – не тільки вигадка й фантазія.
Це особлива реальність, яка розширює межі звичного життя, допомагає у разі зустрічі зі складними явищами та відчуттіями у доступній для розуміння


163 дитини «казковій» формі, сприяє осягненню світу дорослих відчуттів і переживань.
У маленької дитини сильно розвинений механізм ідентифікації, тобто процес емоційного включення, ототожнення себе з іншою людиною, персонажем і привласнення його норм, цінностей, зразків. Тому, сприймаючи казку, дитина, з одного боку, порівнює себе з казковим героєм,
і це дозволяє їй відчути і зрозуміти, що не лише у неї є такі проблеми і переживання. З іншого боку, за допомогою ненав'язливих казкових образів дитині пропонують виходи з різних складних ситуацій, шляхи вирішення наявних конфліктів, позитивна підтримка її можливостей і віри в себе. При цьому дитина зазвичай ототожнює себе з позитивним героєм. Відбувається це не тому, що, наприклад, дитина так добре розуміється на людських взаємостосунках, а тому, що положення цього героя більш привабливе у порівнянні з іншими персонажами. Це дає дитині змогу засвоювати правильні моральні норми і цінності, розрізняти добро і зло.
Окрім того, багато психологів, використовуючи казки у своїй практиці, стверджують, що метафора забезпечує зв’язок між лівою і правою півкулями мозку. Як відомо, ліва півкуля відповідає за логічне, аналітичне мислення, тоді як права – це свого роду гуманітарне, творче начало, що відповідає за фантазії. Тому в процесі сприйняття казки працюють і ліва півкуля, яка аналізує та будує логічне значення сюжету, і права, відповідальна за мрії, фантазії, уяву, творчість.
Психологи, що застосовують казки і метафори у роботі з дітьми, часто відзначають, що на усвідомлюваному, вербальному рівні дитина може і не сприймати казку, проте позитивний ефект від роботи завжди є, тобто зміни часто відбуваються на підсвідомому рівні. При цьому спостерігається такий факт: одна і та сама казка по-різному впливає на кожну людину, кожен знаходить у ній щось своє, актуальне для себе, співзвучне з власними проблемами. Вважається, що у благополучних дітей терапевтична казка


164 часто не знаходить емоційного відгуку і сприймається просто як цікава
історія, що не призводить до змін у поведінці. Практика показує, що навіть якщо немає прямого яскравого ефекту після дії казки, то посилення позитивного сприйняття світу у таких дітей за допомогою казки все ж спостерігається.
В аудіокнизі є розділи для дітей різного віку: від молодшого до старшого шкільного; є поезія і проза, є серйозні та комічні історії, є твори українською та російською мовами, є твори, які читає автор, а є записані професійними акторами.
Кожний знайде для своєї дитини щось корисне і необхідне для морального розвитку, та особистісного розвитку взагалі.
Йтиметься про частину збірки, присвячену казкам і віршам для дітей молодшого шкільного віку. У збірці представлено твори і маститих авторів, як-от: Ірини Прокопенко, Людмили Левченко, Лесі Степовички, Олександра
Ратнера, Олексія Старікова, Зінаїди Грієвої, Еліни Заржицької, і менш відомих авторів: Віктора Невського, Катерини Каленіченко, Юрія Пусова,
Лідії Кушкової, Ольги Кай, Анатолія Худякова. Усі твори написані з позицій високого професіоналізму та любові до дітей, з розумінням труднощів цього вікового періоду та можливостей за допомогою казки нівелювати та коригувати загальновідомі вікові труднощі чи ілюзії дитини щодо навколишнього світу, надати інформацію у певній сприйнятливій для віку формі, яка притаманна казці і дає можливість дитині побачити способи подолання страхів, невротичних реакцій тощо.
Що стосується прози, то казка Ірини Прокопенко «Вася, Гномик и бумага» є багатошаровою та багатовекторною: на початку обговорюється тема покарань за неслухняність, тема моралі у житті, свободи, співвідношення сили та розуму, а закінчується казка розвитком екологічної теми.


165

Завдяки казці Зінаїди Грієвої «Бобик-слідопит» діти знайомляться з позитивними та негативними психотипами, перенесеними на тварин (Котик- шкодик, Котик-неробик, Півень-півунець, Козлик-буцик, Бобик-слідопит).
Автором у недирективній формі оцінюються комунікації між позитивними та негативними героями, діти знайомляться із соціальними стандартами позитивної поведінки.
У казці Еліни Заржицької «Льончик, Павучок та Середа Середулівна» розвивається тема безкорисної допомоги друзям, впливу сновидінь на уявлення дитини, страхів, пов’язаних із павуками, та боротьби з ними за допомогою казки.
Вірші членів Національної спілки письменників України Людмили
Левченко та Лесі Степовички – ліричні, мелодійні, проникливі – допомагають дитині відчути не лише красу рідної природи та дізнатися про життя «братів наших менших» – пташок і тварин, але й сприяють патріотичному вихованню підростаючого покоління.
Рядки віршів для дітей Олександра Ратнера просякнуті гумором, викликають добру посмішку. Поет розповідає про буденні справи школярів, акцентуючи увагу читача на необхідності старанно навчатися та допомагати друзям.
Поет Олексій Стариков настільки привабливо зображує навчальний процес, що навіть дорослий читач готовий залюбки бігти на уроки,
«спілкуватися» з комп’ютером або грати у футбол у товаристві однокласників.
Віршована казка Катерини Калениченко «Пан Полум’ян» торкається теми безпеки життєдіяльності: у ній фігурує пожежний злодій, шкода, яку можна нанести, граючись сірниками, пожежна безпека та опис діяльність пожежної служби у протистоянні вогню. Погодьтеся, у казковій формі це буде сприйнято дитиною більш позитивно, ніж у вигляді повчань дорослих.


166

У музичній п’єсі Лідії Кушкової «Коза-дереза», виконаній професійними акторами, автор презентує напластування різних аспектів життєдіяльності української сім’ї, знайомить дітей з архетипними представниками українського епосу, перенесеними в сучасні умови. У казці наголошуються на вічних цінностях: сім’ї, дружбі, праці, взаємодії молодого та старшого покоління.
Віктор Невський у своєму вірші «Прощание с детством» у ліричній формі доводить до дітей військову тематику, розвиває патріотизм до рідної землі. Автор розповідає, що у складні роки повоєнного дитинства фантазія та ігри рятували дітей, позбавлених можливостей щасливого дитинства, надавали можливість вижити. Автор описує складний шлях через страждання до щастя.
Слід зазначити, що збірка вже використовується у роботі професійних педагогів, психологів та фахівців корекційної освіти. Аудіокнигу отримали шкільні бібліотеки та бібліотеки Дніпропетровської області. Відзначимо, що видання відразу ж стало раритетним та має багато схвальних відгуків від педагогів та бібліотекарів.








167

ПАРОВОЗ СМИСЛІВ: ЛІНІЯ ТВОРЧОСТІ АВТОРІВ
ЛІТЕРАТУРНОГО АЛЬМАНАХУ «ФОРУМ»

Наша свідомість, як паровоз, що відірвався від поїзда, від’їхав далеко
і мчить даремно, покинувши наше чуттєво-вольове життя...
М. Гершензон

Читаючи альманах (№6 за 2012 рік) і аналізуючи опубліковані в ньому матеріали, ні на хвилину не випускаєш з уваги ті моральні, загальнолюдські орієнтири, які так складно відшукати в сучасному житті. Як відомо, актуальний розвиток суспільства невіддільний від того образу людини і його смисложиттєвих орієнтацій, які домінують на даний момент.
Сенс життя презентує конкретну особу не стільки в біографічному масштабі, скільки в ментальному, коли психологічний час постає як осмислення людиною свого життя, залежностей між основними подіями життєвого шляху особистості. Взагалі, смислова сфера значною мірою визначається індивідуальними уявленнями людини про соціальної бажаності, орієнтуючись на норми соціуму, і є одним з найважливіших джерел її формування.
Чітка смислова спрямованість творів обумовлює той факт, що альманах «Форум» по праву посів одне з провідних місць у плеяді літературних видань Придніпров’я. Творчі матеріали письменників і поетів, розміщені в альманасі, дають можливість небайдужому читачеві знайти
інформацію для глибокої рефлексії, змушують працювати розум і душу. У


168 добірці творів літературного альманаху «Форум» яскраво і якісно презентовані авторські художні образи. В оповіданнях, віршах, уривках, есе використовується таке складне філософське і психологічне поняття як творча самосвідомість автора. Саме авторські ідеї самоаналізу і є провідником, за допомогою якого через процес сприйняття і розуміння твору читач проникає в потаємні переживання автора, в сферу найбажанішого для реципієнта – художнього задуму і сюжетної лінії.
Слід зазначити, що особистість письменника, поета відіграє важливу роль при втіленні задуманого художнього образу. Адже його очима читач дивиться на події у віршах та оповіданнях. Автор ніби переломлює через своє життя, через свої смисложиттєві орієнтації за допомогою уяви і власних ідеалів події, враження та факти, взяті з дійсності.
Тому такими важливими в даний час є літературні твори, які яскраво показують саму постать автора, за допомогою якої формується психологічна основа художнього виховання. М. Гершензон закликав:
«Постарайся стати людиною». З висоти цієї позиції автори публікацій в альманасі «Форум» і пропонують пізнавально-евристичне та художньо- концептуальне бачення подій, описаних у своїх творах. Не моє завдання хвалити чи критикувати кожного окремого автора. Гадаю, що є сенс зупинитися на змістотворних елементах, які звертають на себе увагу при читанні альманаху.
Прошу авторів, не згаданих у критичній статті, не таїти образу. Адже оцінюється весь Альманах – художній, літературний «продукт», вироблений командою, у якій кожен має свою позицію, своє індивідуалізоване емпірикою узагальнення, своє світосприйняття і продукований читачеві образ. Згідно етичної концепції Гегеля, художній образ відображає творче бачення, єдність думки і почуття автора. З’єднання образу з особистістю художника інтегрує об’єктивне – факти дійсності, перероблені фантазією художника, і суб’єктивне – особистісне ставлення автора до зображуваного.


169
Людмила Іодко відразу заворожила фразою:
Мне повезло − с любимым рядом
Я завершаю путь земной,
Что равноценно всем наградам, случайно выданным судьбой.
Яка жінка цього не зрозуміє і не приміряє на себе? Самотність жінок, які доживають свій вік без коханого – це так банально ... і так боляче. Так спокійно: «… я завершаю путь земной…» може сказати тільки сильна людина, яка багато передумала у своєму житті.
Чи боїмося ми кінця, відходу, фатальності, Долі? Любов Томська у віршованій строфі:
Боишься? Чего же? Фатальные ветры
Еще не пригнали смертельную стужу. ділиться з нами потаємними екзистенційними переживаннями, які поділяють всі рефлексуючі шанувальники її творчості.
Олена Швець-Васина у вірші «Вічні істини» спрямовується всередину особистості, в художній формі описує систему виборів людини: життя – це ланцюжок випробувань, найголовніший вибір –– вибір самого себе, усвідомлення в житті – дорога до храму або дорога на дибу? У сімох рядках цього твору сконцентрована суть психології особистості: самосвідомість, вибір, постійна робота з життєвими «викликами». Микола Москалець у вірші
«Поет і смерть» яскраво і емоційно переживає стосунки в тріаді Поет –
Смерть – Безсмертя. Вічна тема, вічні цінності, вічні роздуми творчої
Особистості про складність людського духу ... Думка автора не бродить даремно: вона жадібно вдивляється в глибину власної особистості!


170

Тетяна Тищенко аналізує у вірші мотиви творчості, особистісну і групову ідентичність творчої особистості, коли нормальне духовне життя вимагає, насамперед, внутрішньої зосередженості і свободи:
В байдужім людськім потоці…
Заблукані діти книжкові…
Шукають омріяні двері…
І задає одвічне питання, яке хвилює креативну особистість:
Знайти б свій майданчик для злету,
Звідкіль починається слава.

Чи гендерні відмінності в ліриці? На думку дослідників у галузі психології творчості, – вони існують. Це виражається, насамперед, у стилі викладу, формі рядка, аналізі описуваної ситуації, перевазі романтичності над еротичністю, тобто у всьому, що психологічно відрізняє сприйнятті світу у чоловіків і жінок. Опираючись на постулат, що в кожній людині є чуттєве начало, яке потрібно розвинути і підкріпити, Віктор Хазан у своїх сонетах презентує істинно чоловіче сприйняття часу, безсмертя, любові, взаємодії в діаді душа-плоть:
Дана душа… Но ведь дана и плоть,
А острову сродни вся твердь земная.
Поддаться буре? Или побороть?
Или укрыться сном, изнемогая?

У віршах Анатолія Шкляра червоною ниткою проходить тема сну. У творчості сон як «дорога в несвідоме» відіграє важливу роль, оскільки дає


171 можливість автору зануритися в свої несвідомі переживання, продуковані
Его.
Там в глибинах німих
Ворухнеться рибина поволі
І закреслить хвостом
Нерозгадані сни назавжди.

Саме емоції, властиві нам без різних табуйованих, заборонених тем і сюжетів, часто дають можливість автору провести яскраві паралелі, прикрасити твір образами бажаного і недосяжного, найщасливішого або нещасливого...
Шматочок сну летить, летить, летить,
Тривожить память.

Це дає можливість простежити просторово-часові асоціації через три важливі елементи: рецепцію сьогодення, рецепцію минулого і майбутнього.
Коли засинали, то в сяйнім якімсь ореолі
Гойдалась арена, і коні ввижалися знов…

В цілому, віршована добірка в альманасі відрізняється доступним механізмом розкодування художньо-образного змісту текстів, символічних образів, пов’язаних з цілісною структурою смисложиттєвих орієнтацій авторів. Проза в альманасі представлена авторами, творчість яких можна віднести як до класичного напряму, так і до постмодернізму. Проте, всім творам притаманна чітка концепція, що дає можливість читачеві відчути особливості художньої форми і отримати естетичну насолоду від


172 знайомства з текстом, коли пробуджується свідомість, і перед читачем починає розгортатися багатоскладова життя, і всі сили духу інстинктивно зосереджуються на прагненні осмислити описану дійсність.
Юрій Гашинов в оповіданні «Прости и відпусти… (майже правдива
історія, або сім дзвінків без відповіді)» аналізує вплив підсвідомості на життєві цілі, смисли. Використовуючи суггестію, автор за допомогою художнього образу жінки-Адзе, знайомить читача з певним набором думок і почуттів, продиктованих перворідним потягом головної героїні до чоловіків.
Від імені героїні, яка відверто досліджує своє тіло, автор оповідає і рефлексує про сенс життя, успіхи-невдачі в кар’єрі і любові. Назва містить натяк на правдивість історії, про що читач відразу ж здогадується. Мотив автора – описати певний психотип жінки і розповісти історію, в якій у результаті зустрічі, любові і розриву стосунків, психотравму отримали обидва – і чоловік, і жінка. Мислиннєвих штампів жіночої логіки автору вдалося уникнути, однак, якби розповідь була написана жінкою, то якість самоаналізу жіночого тіла була б іншою, пом’якшеною (в оповіданні використовується типово чоловічий варіант: більше еротики, ніж романтики).
Марина Сідаш-Приходько в оповіданні «Твій запах» викладає історію кохання і розриву зі значимим чоловіком інакше: м’який варіант натяків і півтонів, що описує стосунки «…В наших стосунках було все − емоції, пристрасть, ніжність…». Автор переконана, що значення запаху у виборі партнера – одне з вирішальних, і від цього такі яскраві спогади… Від цього так приголомшлииво розуміється невороття загубленого. Погодьтеся, жіноча довгоочікувана самостійність в ламанні через самотність показана переконливо. У ньому зчитується скоріше не індивідуальне ставлення автора, а ті соціальні та ментальні стереотипи суспільства, в якому ми живемо. Жінка, сильніша за чоловіка, самостійна… сталева… і ... нещаслива. Слід зазначити, що описана тенденція дійсно закріпилася як


173 певного патерну жіночої поведінки в нашому суспільстві, і є невід’ємною частиною колективного несвідомого, пов’язаного з архетипом матері.
Олена Хейфец в оповіданні «Крадіжка» аналізує смислотворчий аспект справедливості і повернення: «Крала чуже щастя, тепер у неї, Лізи, крадуть. Усе справедливо». Для здійснення авторського задуму й чіткості образів, використовуються певні художньо-концептуальні прийоми, і, незважаючи на здавалося б просту форму викладу, для розповіді характерна спрямованість на роздуми про сенс життя.
…Ви тримали в руках вітер?
А в каплі жовтневого дощу ловили сонце?
Якщо ні, то що ви знаєте про життя?

Олександр
Кутняк в оповіданні
«Бумеранг» використовує фантастичність і соціально-прогностичну функцію творчості: опис побутових сцен (картопля, дачна ділянка, капосники-бомжі, владна дружина) перемежовується з враженнями від сну, з глибокою рефлексією героя щодо вчинків, які можна назвати аморальними. Використаний катарсис, очищення героя через аналіз цілісної гармонійної особистості, гуманістичних ідеалів, які впливають на думки і почуття головного героя і рефлексуються читачем: «Наші вчинки – цео бумеранги. Добро повертається добром, а зло – злом». Змістоутворюючою лінією розповіді є фраза: «не відчуваю радості від вдіяного». Саме ця лінія дає змогу читачеві обміркувати соціально-психологічну проблематику розповіді у поєднанні з філософським осмисленням групової жорстокості і людської дурості. Адже самосвідомість і самовиховання особистості – не нав’язаний моральний обов’язок, а просто закон людської природи, обумовлений самим фактом наявності свідомості у людини.


174

Слід зазначити, що Альманах «Форум» порадував вмістом і добіркою творів, оскільки авторське бачення сенсу життя залишає надію, що не все ще втрачено в цьому світі: креативні особистості, які шукають нові художні форми і засоби, борються за право автора впливати на реципієнтів, й дають можливість активно працювати асоціативному фактору. Через емпатію, рефлексію, катарсис і сугестію автори розвивають можливості естетичного сприйняття художнього образу, діляться своїми переживаннями, роздумами про сенс життя. За це ми їм і вдячні.
Бажаємо редколегії залучати для участі в альманасі більше молодих авторів, оскільки нові форми, використовувані в процесі створення художнього образу, несуть творчу переосмислення несподіваного для старшого покоління реального матеріалу і емпірики, які збагатять і прикрасять журнал.











175

ВІД АВТОРА
Чому всі рецензії склалися в одну книгу? Адже вони опубліковані в
інтернеті, мають відгуки, високі оцінки і численні «лайки». Але як критик і психолог я розумію, що інтернет-публікація – справа якщо не десята, то й не перша. Нині користувачі Інтернету мають вільний доступ до багатьох ресурсів, що публікують рецензії на книги, а також до незліченних блогів, автори яких діляться своєю думкою щодо літературної продукції.
Популярність аматорських рецензій та свобода слова призвели до поступового послаблення авторитету професійної критики, яка перетворилася здебільшого на засіб маркетингу, що розвинувся в самостійну потужну сферу, в даний час більш впливову, ніж сама критика.
Тому-то й книга…
Книга есе називається «Наш засіб Макропулоса» неспроста.
Пригадується, як в юні роки я прочитала Карла Чапека. Нині його мало хто знає, а свого часу автор був вельми популярним. П'єса, до речі, повчальна, про вічну молодість.
Ось і прийшло на розум психологічну молодість авторів, книги яких піддалися рецензії, закріпити в назві. Автори різного віку, пишуть і поезію, і прозу. Та й взагалі – вони різні. Але об’єднує їх усіх – молодість і небайдужість.
Так от, ця книга і присвячується творчій молодості авторів, небайдужості й ВІЧНОМУ в їхніх книгах.





176

ЗМІСТ
ВІЧНЕ – ЗА ПОРОГОМ... (Анатолій Шкляр)
3
РЕВОЛЮЦІЙНА ДОЦІЛЬНІСТЬ ЛЮБОВІ
Рецензія на книгу Дмитра Бондаренка «Роман з революцією»
5
ДАЙ ТИ ЇМ ЧЕРПНУТЬ ЛЮБОВІ Й СИЛИ…
Рецензія на поезії Сергія Бурлакова «Благослови мене, любове»
11
ЯК УНИКНУТИ ОСОБИСТІСНОЇ КЛІТКИ ТА ПОБУДУВАТИ КРАЩИЙ СВІТ
Рецензія на книгу Анатолія Власюка «Інтуїція»
19
СТРУКТУРОВАНА КОНСЕРВАТИВНІСТЬ ПОСТМОДЕРНУ
Рецензія на книги Віри Вовк
24
ДВІ ПАРАСОЛЬКИ
Рецензія на книгу Анни та Клауса Гагеруп «У страху великі очі»
29
МІРКУВАННЯ АСА ТА ДИЛЕТАНТА ПРО ВІЧНУ ЖІНОЧНІСТІЬ
Рецензія на книгу Наталії Гурницької «Мелодія кави у тональності кардамону»

36
ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СПРИЙНЯТТЯ ПІДЛІТКОМ
РОМАНІВ-ФЕНТЕЗІ НА ПРИКЛАДІ ТВОРІВ НАТАЛІЇ ДЕВ'ЯТКО
42
ТА ЗАДЛЯ ЦЬОГО ВАРТО БУЛО ЖИТЬ…
Рецензія на книгу Олександра Завгороднього «Лет»
48
ПРИНЦИП КОРОТКОЇ КОВДРИ
Рецензія на книгу Елини Заржицької «Три сходинки голодомору»
55
ФІЛОСОФІЯ ПІДЗОРНОЇ ТРУБИ ТА ТРОМБОНА
ВІД ЕЛІНИ ЗАРЖИЦЬКОЇ
Рецензія на книгу Еліни Заржицької «Великий луг над Дніпром: казки та легенди»
58
ПОВОРОТНИЙ МОМЕНТ
АБО СУБ'ЄКТИВІСТСЬКИЙ ПІДХІД ДО ЧАСУ
Рецензія на роман Ольги Кай «Загадати бажання»

62


177
РВУТЬСЯ СТРУНИ СТОЛІТЬ…
Рецензія на книгу Олександра Косенка «Гартування води»
66
СИМПТОМ ХВОРОГО СУСПІЛЬСТВА
Рецензія на збірку Михайла Кудрявцева «УКРАЇНСЬКИЙ ТРАNЗИТ»
73
НІХТО НЕ МОЖЕ ДОВГО НОСИТИ МАСКУ…
Рецензія на книгу Елли Леус «Кат»
81
ЧОМУ НАВЧАЄ ІСТОРІЯ?
Рецензія на книгу Тимура Литовченко «Приречений жити»
88
САРКАСТИЧНА ПОСМІШКА ЕСЕЇСТА
Рецензія на книгу Володимира Луценка «Рафаель і юшкоїди»
93
МИ НАШУ ЗЕМЛЮ ЗВЕМО ДИВОКРАЙ…
Рецензія на книгу Оксани Маковець «Вірші особливого літа»
98
ІСТОРІЯ ПРОМОВЛЯЄ ДО СУЧАСНИКІВ...
Рецензія на книгу Миколи Мартинюка «Під мурами твердині»
105
КРАЩЕ ЗНАТИ, НІЖ НЕ ЗНАТИ…
Рецензія на книгу Наіля Муратова «Психопат»
108
ЗМІНИТИ СВІТ НА КРАЩЕ
Рецензія на дитячу книгу Оксани Радушинської «Зелен-день, або
Чарівні русалчині коралі».
116
ПРОЩАТИ БЛИЖНЬОМУ…
Рецензія на книгу Світлани Талан «Мої любі зрадники»
121
«МЕНТАЛЬНІ ГРАБЛІ» ВІД СВІТЛАНИ ТАЛАН
Рецензія на книгу Світлани Талан «Помилка»
124
НАВЧИТИСЯ ЖИТИ НА ЗЕМЛІ ЯК ЛЮДИ…
Рецензія на роман Світлани Талан «Розколоте небо»
128
ОДКРОВЕННЯ СІМЕЙНОГО АЛЬБОМУ, АБО НАРАТИВНА ПРАКТИКА
Рецензія на роман Тетяни Тіховської «Паперова лялька»
132


178
НЕ ПРОПУСКАТИ ВСЕ КРІЗЬ СЕРЦЕ?
Рецензія на книгу поезій Ольги Тимофієвої «Вибране»
137
ПОСІЮ В ЧИСТІМ ПОЛІ, ДЕ ЖАЙВОРОН СПІВА…
Рецензія на експромтні вірші Володимира Сіренка
143
СКРОМНА РОЗВАЖЛИВІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНОЧОЇ ПОЕТИКИ
Рецензія на книги Тетяни Череп-Пероганич
150
НЕЧУВАНІ СЛОВА, НЕБАЧЕНІ СВІТИ…
Рецензія на поезії Анатолія Шкляра «Тисячоока хвиля»
155
КАЗКОВИЙ СВІТ СУЧАСНОГО АВТОРА
Відгук на аудіокнигу «Письменники Дніпропетровщини − шкільним бібліотекам»
161
ПАРОВОЗ СМИСЛІВ: ЛІНІЯ ТВОРЧОСТІ АВТОРІВ
ЛІТЕРАТУРНОГО АЛЬМАНАХУ «ФОРУМ»
167
ВІД АВТОРА
175
ЗМІСТ
ІНТЕРНЕТ-ПОСИЛАННЯ НА ПУБЛІКАЦІЇ КРИТИЧНИХ СТАТЕЙ

176 179













179

ІНТЕРНЕТ-ПОСИЛАННЯ НА ПУБЛІКАЦІЇ КРИТИЧНИХ СТАТЕЙ http://www.nspu.com.ua/retsenziji/46-krashche-znati-nizh-ne-znati-retsenziya-na-knigu-nailya-muratova- psikhopat.html http://www.nspu.com.ua/retsenziji/74-rvutsya-struni-stolit-retsenziya-na-knigu-oleksandra-kosenka-gartuvannya- vodi.html http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/08/14/073103.html http://knyhobachennia.com/?category=28&article=2171 http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/05/28/073940.html http://knyhobachennia.com/?category=31&article=2035 http://ualit.org/?p=14464 http://ualit.org/?p=14464 http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/11/11/072552.html http://knyhobachennia.com/?category=3&article=1884 http://gzaeta.com/news/221381 http://knyhobachennia.com/?category=&article=1783 http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/08/28/074642.html http://ukrainka.org.ua/node/4095 http://avtura.com.ua/review/1687/ http://ualit.org/?p=13495 http://knyhobachennia.com/?category=3&article=1624 http://ualit.org/?p=12459 http://www.ex21.com.ua/ukr/visitors/1246.htm http://tverdyna.ucoz.ua/publ/recenziji/recenziji/recenzija_na_knigu_elini_zarzhickoji_velikij_lug_nad_dniprom_kaz ki_i_legendi/7-1-0-337 http://ktext.com.ua/category/review http://knyhobachennia.com/?category=3&article=1617 http://avtura.com.ua/review/1645/ http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/04/18/092100.html http://ukrainka.org.ua/node/3009 http://www.avtura.com.ua/review/1560/ http://knyhobachennia.com/?category=3&article=1561 http://ualit.org/?p=10715 http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/32948/#more-32948 http://ualit.org/?p=11482 http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/32948/ http://knyhobachennia.com/?category=&article=1509 http://www.bohdan-books.com/news/show_732/ http://knyhobachennia.com/?category=3&article=1057 http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/08/14/073103.html


180

ОЛЬГА РЄПІНА

НАШ ЗАСІБ МАКРОПУЛОСА

Наукове видання
Коректор Олеся Кузнєцова


ISBN 978-617-7364-17-6 © Рєпіна О.Г., 2015
© Капшукова О.C., худ. оформлення, 2015


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал