Наш засіб макропулоса




Сторінка5/7
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7

74 запрошувати найкращих лікарів різних спеціалізацій зі всього світу. Але, на мою думку, першими ліками для нашої суспільної душі та моралі може бути мистецтво у всіх його проявах.
Абсолютно випадково й одномоментно до моїх рук потрапили дві книги. Одну я знайшла на порошній полиці шкільної бібліотеки тотально нечитаною (мене обурило те, що наші діти не знають таких авторів!!!), другу я погортала при робочому столі колеги, вона з нею працювала.
Перша книга − «Право на острів» В. Аксьонова, друга − «УКРАЇНСЬКИЙ
ТРАNЗИТ» М. Кудрявцева. Обидві мені одразу ж захотілось мати у себе вдома для «інтелектуального бенкету» увечері, який таки відбувся завдяки згаданим митцям. Отже, відображаю мої рефлексивні почуття не як читача, а як особи, якій небайдужа історичність: вже багато років ми ходимо по колу − проходимо повз свободу, хапаємося за другорядне, сваримося через тривіальне, зав’язуємо суперечки, які не вартують і ламаного гроша.
А життя іде; і знов, і знов навчає нас жити, тренуючи апперцепцію, яка є основою природженого надбання людського духу та знань про світ.
Оце і є – свобода слова,
Інакше кажучи –
Душа солоного зайця під обстрілом.
Михайло Кудрявцев, «Лускунчик»

Не маю за мету порівнювати книги та авторів, але так сталося, що читала ці дві книги одним махом, і думки вони викликали дуже схожі. Не зупинятимуся на книзі Василя Аксьонова, вона має свій шлейф сприйняття, список поціновувачів та опонентів. Натомість зупининюся на новій книзі
Михайла Кудрявцева «УКРАЇНСЬКИЙ ТРАNЗИТ».
Розпочну з оцінки оформлення книги (Олександр Нем′ятий), оскільки завдяки обкладинці ми приблизно усвідомлюємо, що собою являє збірка, з


75 якою нам доведеться познайомитися, готуємося до сприйняття певних художніх образів, мови, стилістики. Книгу приємно тримати у руках − кінестетичні відчуття також відіграють важливу роль у попередній свідомій чи підсвідомій налаштованості на сприйняття та формують художню установку: нас не орієнтують на трагедію, але серйозна розмова та рефлексія забезпечені.
Життя кожного митця − це постійна заточка себе самого як
інструмента самовдосконалення та небайдужості до навколишнього середовища й оточуючих людей. «Чому ж так пафосно?» − можуть запитати деякі: ми ж говоримо про збірник лірики та й тільки.
Пам’ятаю школу та уроки літератури у доволі нестандартної вчительки, яка намагалась розвинути нашу ледачу підліткову душу. Нас корчило від постійного вживання фрази, яка здавалася нам несучасною та смішною: «Зверніть увагу на громадянську лірику цього поета». Як не гармоніювали тоді для нас ці слова − «громадянська» і «лірика». Або лірика, або громадянська. Тільки тепер я зрозуміла: необхідно пережити певні етапи життя у певному суспільстві, щоб сприйняти такий тип мистецького відображення дійсності. Необхідно особистісто бути готовим до типу художнього образу, яким митець намагається привернути нашу увагу до необхідності перетворення навколишньої реальності шляхом конструктивної активності.
Я все знаю, я все бачив,
І ніщо вже не дивує.
Запозичене пропало
І нового не набулось…
Михайло Кудрявцев, «Соломинка»


76

Я дуже вірю в те, що кожний митець − це своєрідний камертон із чистим звуком, за яким відбувається сонастройка «загальнолюдських» ментальних інструментів, через своєрідне «лікування» та візуально-слухову стимуляцію друкованими рядками віршів нашої душі та совісті.
Усіх солодощів «Рошену»,
І всього медозбору України
Не вистачить, щоб подолати
Гіркоту
Люту!
Михайло Кудрявцев, «Фрагменти»
…заглушені
Полтавські галушки,
Яким несила
Розрізнити
Свободи слова
Гострий соус.
Михайло Кудрявцев, «Кухня»

І це сила автора, яка має дві сторони (як і все у нашому житті): з одного боку істинне бажання бути корисним нації, а з другої − нереалізована потреба у владі (для чого і використовується мистецтво). А посередині − моральність та етичність митця, його цілі та завдання стосовно нації та її майбутнього.
А деяким, на їх сумлінний вибір
Очолити чи обійняти
Дозволили редакторські посади


77
У жовтій пресі.
Вони ж так довго помічали
Два кольори, два кольори:
І жовтий,
І блакитний.
І в тому був їх секрет Полішинеля,
І хліба шмат, І сир у мишоловці.
Михайло Кудрявцев, «День ікс»

Автор засобом художнього образу переводить читача через прихований від сторонніх очей простір: через самоаналіз, самоідентифікацію, самосприйняття… Скільки ще слів із початком «само-» можна тут приписати? Повірте, багато, тому що початкова ідея митця, втілена у художньому образі, розгортається у свідомості чи підсвідомості реципієнта вже без відома та втручання творчої особистості.
Тут вже вам обирати − дочитаєте ви цю книгу, повернетеся до неї ще безліч разів, чи позіхнете та ліниво відкладете подалі ментальний скарб…Ні, це не про мене написано…
Підписанти і фігуранти,
Підбурювачі і замулювачі,
Злидарі і митарі –
Земляки мої!
Михайло Кудрявцев, «Лускунчик»
У нашому Калиновому Краї
Серед братів наївних гречкосіїв
Невпинно зрящих телевізор.
Михайло Кудрявцев, «День ікс»


78

Бо голі були його піддані –
Здані, електорально розконвойовані,
Примусово застраховані,
Стерильно-голодоморно виховані,
Штрих-кодами татуйовані….
Михайло Кудрявцев, «Вірш з глушником»

Узагалі, проникнення автора в колективне підсвідоме, робота з архетипами − одне з головних завдань сучасної творчості, коли реципієнт підсвідомо проробляє колективні образи, відображені також у народній творчості, міфології, фантастичній літературі.
Замовника знали усі,
Навіть ненароджені діти.
Михайло Кудрявцев, «Вірш з глушником»

Але у кожного автора є Надія, що це підсвідоме колись почне діяти:
…Хоча б з колін
Повстати
У слушний той момент
Михайло Кудрявцев, «Люблю»

Слід зазначити, що процес сприйняття таких суворих текстів не завжди проходить у реципієнтів гладко. Ми, як читачі, можемо припиняти читати, бути обурені прочитаними, ми можемо відчувати розгубленість, вселенське відчуття провини через осмислення своїх внутрішніх конфліктів
і переживань. І зовсім дивно: читачі можуть знайти через тексти ті свої


79 властивості й особливості особистості, яких потребує суспільство, але які сховані з причини помилкового відчуття непотрібності або суспільної незатребуваності.
Третій Рим – все попереду.
…Але це ж нам «призначено
Сесю скалу розбить».
Михайло Кудрявцев, «Короткий виклад римської історії»
Здогадуюсь;
Ти з пекла того,
Де енергічне перевесло
Перехопило надра генетичні.
Михайло Кудрявцев, «Ода суржику»
Із кожним днем все краще відчуваю,
Що живемо
Серед зруйнованих
Космічних храмів
Богів слов’янських.
Михайло Кудрявцев, «День ікс»

Автор не прагне створити читачу лагідне, комфортне, безпечне середовище. Його віршовані тексти вимагають від реципієнтів наполегливої внутрішньої роботи, позитивної самоактуалізації, формування певних внутрішніх медіаторів, завдання яких − інтегрувати найліпше й найпотужніше в особистості, щоб не очікувати, як у «Порнографічному вірші, або скорботній елегії» автора:


80
…Покращення нашого життя в цілому.
А ти це покращення
Можеш відчути зранку,
Вже зараз,
Вже сьогодні,
Хильнувши чарку
І не чекаючи другого пришестя Фрейда
Михайло Кудрявцев, «Порнографічний вірш, або скорботна елегія»

І щоб не було у нашому суспільстві так: «…Сніг білий, а гумор чорний…»…

А щоб було за пророцтвом та бажанням митця:
Отже, батьківщина моя,
Синьо-гнойна та жовто-гаряча,
Виснажена надзвичайно,
Незабаром, сподіваюсь одужаєш.
Михайло Кудрявцев, «Український транзит»







81

НІХТО НЕ МОЖЕ ДОВГО НОСИТИ МАСКУ…
Рецензія на книгу Елли Леус «Кат»
Леус, Елла. Кат / Елла Леус. – К.: Український пріоритет, 2014. – 240 с.

Людина – це канат, натягнутий між твариною і надлюдиною, – канат над прірвою.
Ніцше

Правда завжди лякає.
Елла Леус

Піддамся спокусі почати есе здаля, і це обумовлено справжнім
інтересом до роману. Не приховую, «Кат» Елли Леус прочитаний мною вдумливо та із задоволенням. На диво, я не квапила себе, проводячи час з книгою...
Ми так прагнемо досконалості, ідеалу. У всьому. У житті, у любові, у боротьбі. Але наше земне існування неминуче обмежено різними аспектами – об'єктивними історичними реаліями чи суб'єктивними, наприклад, преморбідними якостями самої людини. Комусь до вподоби аскеза, комусь фізичне вдосконалення, а хтось зупинить свій погляд на моральному рівні. Найголовніше, щоб потяг до цього складного процесу збігався з внутрішніми потребами особистості. А подальшу суперечку на тему залишімо читачам. Питання в іншому. Методи і полюси того, що ми


82 називаємо досконалістю. Усе до щенту знищити насильницьким засобом або досягати цієї вершини природно й адекватно. Робити все через усвідомленість або покладатися на таємні підказки несвідомого.
Погодьтеся, є з чого обирати. Чому я заговорила про ідеал, обговорюючи роман Елли Леус? Я провела паралелі між нашим сьогоднішнім днем і сюжетом. Досконалість пов'язана з життям кожної людини через лінію смислів, які властиві кожному з нас. Але питання: чи всі усвідомлюють, що смисли часто розгортаються за принципом «замкнутого порочного кола»
Олкінуора, де пусковим механізмом життєвих колізій є, як правило, різка зміна умов життя, звичного середовища, наявність стійкої психотравмуючої ситуації. Напевно тому ми зараз почуваємося пригніченими, спостерігаючи, як повертається ситуація нашого життя в контексті пост-рев-подій.
І не приховую, що черговий раз здивована прогностичними можливостями українських літераторів, які так точно описують у своїх творах парадигмальні зміни майбутнього в нашому суспільстві.
«Досада – поганий супутник на дорозі до одужання… Зате прекрасний на дорозі до смерті», – каже один із головних героїв роману «Кат».
Прислухаємося до нього, бо не можна постійно наступати на граблі, хоча й
іншого кольору.
Теорія художньої аперцепції, яка трактує сприйняття творів мистецтва через потреби людини, вже близько підійшла до розуміння, що потреби людини треба виховувати. А потребу в удосконаленні й прагненні до ідеалу в соціальній сфері життя – тим паче. Оскільки вони однозначно відображають не тільки якість життя кожної окремої людини, а й стан суспільства в цілому.
Атавістичність рабської ментальності в силу її специфічної штучної природи, недосконалість людини, які так точно вловлені автором роману, відповідають вислову К.-Г. Юнга про те, що «для просвітлення потрібно


83 зробити темне свідомим». Це через кілька десятків сторінок тексту стає видимим читачам, які гострять погляд на поняття «досконалої людини».
«Не зважай, що книзі сотні років і деякі сторінки зотліли. Повір, гнила людська природа абсолютно з тих пір не змінилася.»
Елла Леус, «Кат»
Чи не занадто відверто? Та ні, саме так і треба, оскільки значний вплив на художнє сприйняття роману чинить психологічна установка, що підтримує переживання від прочитаного та рефлексію щодо пережитого власного досвіду. І це не чіпкість сприйняття зацікавленого критика, а позиція, яка видає в нас «Ігрунов» або зриває з нас маску, яку довго не може носити жодна людина. Навіть добре підготовлена.
Наприклад, вам це нікого не нагадує? Мені, відверто, так.
«Ми, феодали, з молоком матері всотуємо впевненість у власній непогрішності. Великі гроші і безкарність дають відчуття абсолютної свободи. Але це ілюзія… Свобода – ілюзія. Не буває абсолютної свободи.
Кожен залежний, кожен боїться.»
Елла Леус, «Кат»

Ментальне здирство феодальної кліки завжди і скрізь однакове.
Мабуть, це пов'язано з методом природного відбору осіб, які претендують на роль «тих, хто веде натовп». Щоправда, асистують їм завжди несхожі на них. Навіщо вселяти в свідомість «убогим», що можна дістатися вершини?
«Я спеціально вибирав асистента не з синків феодалів, а з міщан – злих і дріб’язкових, жадібних до неподобства, проте здатних на відданість.
Я помилився у своєму виборі.»
Елла Леус, «Кат»


84




85
Мене здивувало і порадувало в романі те, що автор відважно змішала
історичні епохи та поняття: феодали, раби, сурогатні інкубанти... Відійти від шаблону підручника з історії, відомого всім, є показником своєрідної авторської мужності, оскільки аматори історичних віх і паралелей побачать у романному майбутті те, що може трапитися з нами, якщо дотримуватимемося цих штучних стандартів.

«Ми хотіли навчити людей телепатії. Вони, злякавшись, почали вбивати нас. Одиниці з вдячністю прийняли нашу науку. Ми намагалися навчити людей свободи. Але вони обрали війну. Кате, невже людям потрібні тільки гроші?...
– Не всім… Їх уже мало. Їм не вдається перемогти у нерівному бою.
Ми втомилися. Ми втратили занадто багато своїх товаришів.

Продовжуйте боротьбу.
ІНАКШЕ
ЛЮДИ
ПОЛЮБЛЯТЬ
ІМПЕРАТОРА.
– Це їхній вибір. Вони слабкі.
– Їм все ще потрібен вождь з усіма ознаками божества. Але не primus inter papes (перший серед рівних), а повноцінний бог, жорстокий і милостивий.»
Елла Леус, «Кат».

Що ж робити простому смертному, якщо все вже вирішено за нього?
Якщо все так, як написано Е. Леус у «Каті»: «Кожна людина для чого- небудь призначена. На те воля Божа. Про призначення рабів знають люди.
Рабам в якомусь сенсі простіше»? Втручатися в хід історії? Спопелятися у боротьбі? Займатися тихенько саморозвитком за допомогою дихальних технік і медитативних вправ, пливучи життєвим руслом? Бути схильним до скаріотства? Боронити свою персональну територію принципом «моя хата скраю…»? Випробовувати перевантаження, спілкуючись з іншими людьми і


86 порушуючи всі мислимі і немислимі інструкції, написані незрозуміло ким, але зрозуміло навіщо? Авжеж, якщо виберемо останнє із запропонованого, то буде, як у Елли Леус: «В інструкції чітко сказано – не спілкуватися зі смертниками…».
Будь-який літератор, що випускає в самостійне життя своїх героїв, розуміє, наскільки важлива для сприйняття читачем полярність їх емоцій і почуттів, їх неоднозначність і не-площинність. Тому вельми цінна присутність у романі різних проявів прихильності, любові, дружби і паралельно з цим – люті та смердіння їх життєвих антагоністів. Ліричний дует головних героїв дає нам можливість зануритися в любов двох поранених душ і зрозуміти: якщо таких людей не позбавлено можливості любити й радіти життю, то нам самим життям приписано не скиглити і не впадати в депресію з приводу дрібних невдач у житті та на «особистому фронті». Подивіться на свіжість почуттів цих закривавлених досвідом героїв
і уявою осягніть образ автора, про її щирі незіпсовані емоції, яких нам так не вистачає. Яка свіжість почуттів!

«Від тебе пахне свіжим весняним листям і сонцем. Це дивовижно. Від ката пахне, як від косаря на лузі. І в твоїх очах смарагдова трава. Я хотіла намалювати такі очі ляльці, але в мене нічого не вийшло. Дуже важко намалювати щастя.»
Елла Леус, «Кат»
Не треба бути песимістом, краще бути емпіриком, щоб зрозуміти: автор не продовжить у книзі ці почуття як нескінченно довгі, радше залишить їх у нескінченності поза буттям, оскільки це вже справжня казка і утопія – щомиті їх спостерігати на сторінках роману. Зазвичай, такі почуття вбивають разом із героями. Утім, в житті все за шаблоном. Це не для нас. А що ж тоді для нас?


87

Однозначно для нас, цитуючи автора: «Доброта та великодушність
імператора не знають меж».
Ми можемо однозначно довго кричати, що нам погано, волати про те, що хтось когось зраджує або гнобить, але злива наших емоцій може стати руйнівною замість плодотворної, якщо просто кричати в нікуди, не персоніфікуючи імена та прізвища тих, хто говорить щось подібне у наш бік
(знов-таки, цитуючи автора): «Ти будеш жити. Як жити – інакше питання.»
Чи не доживемо ми до того, що останній нетяга на землі буде журитися за людство: «Скільки передрікали, а кінця світу все немає і немає.
Прикро». Не хочу цього. Тому наше уявлення про досконалу людину не повинно бути однобоким або монохромним. Головне в такій справі – не носити маски і бути самим собою. І тоді ніхто не зможе диктувати свої умови. Адже розвинена індивідуальність сильної особистості є запорукою того, що «гризуни» не пролізуть у владу, і ми не купимося на їхні подачки.
Це складно. Але хто сказав, що буде легко?









88

ЧОМУ НАВЧАЄ ІСТОРІЯ?
Рецензія на книгу Тимура Литовченко «Приречений жити»
Литовченко Т. Приречений жити: Роман. − Львів: Видавничий дім
«Панорама», 2005. − 256 с.
Поки людина не здається, вона сильніша своєї долі.
Джон Апдайк
Єдине, чому навчає історія, це те, що історія нічому не навчає.
Бернард Шоу

Ерік Фромм − найславетніший мислитель, один із когорти великих психологів, небайдужих до філософії буття, говорив: «У дев’ятнадцятому столітті проблема полягала в тому, що Бог мертвий; в двадцятому − проблема в тому, що людина мертва». Тема розкриття людської сутності як реалізації продуктивного, життєтворчого початку характерна для сучасних письменників, які замислюються над питанням: чому все стало можливим у нашому суспільстві, причому і фізично, і морально? Відповідь ми, читачі, знаходимо у текстах рефлексуючих, особистісно зрілих авторів небайдужих до майбутнього Землі та людства. Одним із таких сучасних авторів є Тимур Литовченко, автор НФ-роману «Приречений жити» із соціально-психологічною спрямованістю сюжету, пульсуючою за своєю


89 першочерговістю щодо суспільного сенсу темою та значущістю художніх образів.
Про що ж роман? Про майбутнє Землі, любов, боротьбу добра та зла… Сюжет нехитрий, як для наукової фантастики. «Білі й пухнасті» земляни ведуть галактичну війну проти карикатурно-потворних
інопланетян. Ясна річ, «білі й пухнасті» не можуть бути агресорами. Тому чужинці починають… але, ясна річ, програють!
Отже,практично стандартний набір ходів, яким вже нікого не здивуєш… Незвичною виглядає тільки концентрація авторської уваги на
«лицарях плаща і кинджалу». Так-так, на думку автора, розвідники й заслані суперникові в тил диверсанти здатні відіграти у майбутній галактичній війні не меншу роль, ніж колись.
Утім, «Приречений жити» цікавий зовсім з інших міркувань. У Тимура
Литовченка особисте ставлення до проблеми сенсу існування людини у межах полюсів «добро і зло». Але у сучасній літературі дуже часто замість
істинного сенсу поняття використовують його вихолощений «нібито синонім». І проти цього нам, читачам, дуже важко протестувати. Адже будь- яке переконання будь-кого, тим паче митця − нітрохи не гірше від іншого, і тому на ринку думок піддавати його сумніву непристойно.
Та цього й не хочеться робити, коли знайомишся з романом Тимура
Литовченка. У автора безпринципність − це безпринципність, а відсутність гнучкості − дефект особистості, безапеляційно. Автор не дає надії на те, що буде зростати плем’я конформістів. Прийнято вважати, що сучасний конформізм має нібито сильне Ego.
Однак, головний герой роману «Приречений жити» Демін Валявскі показує читачеві, що «сила» конформіста проявляється тільки в себелюбстві, його доброчесність полягає в тому, щоб пристосуватися й уподібнюватися до інших, а його порок − у тому, щоб відрізнятися від них.
Тому Демін Валявскі страждає, робить хибні кроки, як і кожен із нас у


90 своєму житті. Але не стоїть на місці, веде особистісну боротьбу із конформізмом та недовірою до людства… та навіть із Моралізатором − усевідаючим штучним інтелектом, який вміщує у собі всеосяжні знання
Божих законів, їхні всебічні тлумачення й ненав’язливо, тишком-нишком керує людством. «Наприклад, Демінові хотілося згребти людство за комір сорочки та добряче занурити мармизою у якесь лайно… Або взяти
Моралізатор, покласти на ліву долоню, правою розтерти, розчинити у воді та давати пити всім і кожному − бо усі люди хворі, а так, можливо, одужають…»

Усі фантастичні та соціально-прогностичні твори у мистецтві базуються на філософії передбачення майбутнього. А присутність у творах
«кассандрівського початку дає можливість автору антиципувати за допомогою інтуїції та розвинутого відчуття прогностичності. Причому, такі твори виникають задовго до того життєвого моменту, коли дійсно відбуваються події або з’являються певні предмети, описані у творі за допомогою художніх образів.
Ми ще не збагнули, що відчуження впевнено і безповоротно крокує поруч із людською суттю. Ми не боремося із ним, тому що не помічаємо і не маємо уяви про цей, прихований для наших очей, бік сучасного життя. Але майстер прогнозу, автор фантастичного роману «Приречений жити» у своєму антиципаційному русі пізнання та передбачення попереджає нас, звичайних людей, про цей небезпечний для людства соціально- психологічний та сенсоутворюючий феномен.
Про що ж йдеться? Відчуження − це найбільш гостра форма соціально заданої неповноцінності людини. Коли людина йде від суспільства і від себе, ховаючись у своїх почуттях і здоровому глузді, але при цьому залишається непродуктивною у контексті співпадіння самого себе та зовнішнього світу . Саме це і сталося з «білими і пухнастими» землянами-колабораціоністами, які зголосилися таємно працювати на


91 супротивника: їх надійно ізолювали. Разом з іншими опинився в ізоляції й
Демін Валявскі. Проте, його ізоляція була найсильнішою, оскільки через найбільший тягар провини контактувати з ним побоювалися навіть самі екс- колабораціоністи! Результат був дивним та неочікуваним (принаймні для цілковито конформістського людства): головний герой пережив
«екстатичний катарсис»… і єдиний з усіх був помилуваний на суді над колабораціоністами.
А що ж людство?! Нескінченний конформізм запрацював у протилежний бік, і з жахливого опудала й огидного антигероя Демін
Валявскі несподівано для всіх (але насамперед для себе!) перетворився ледь не на об’єкт поклоніння: «Згідно з останнім пунктом вироку високого суду… Деміну почали, так би мовити, виказувати належну шану, для чого насамперед присвоїли звання Президентського Радника. Утім, насправді це був звичайний пустопорожній титул, який не означав виконання жодних конкретних обов’язків, окрім присутності на урочистих прийомах, що їх час від часу влаштовував Президент Людства». При цьому головний герой продовжував морально страждати та, як і раніше, понад усе хотів померти!
А проте його прирекли до життя у достатку й шані.
От чому такими цінними, такими важливими для розуміння життя, його сенсу і суті є твори з фантастичним сюжетом! Автор демонструє за допомогою художніх образів, що соціальний досвід людини має основоположне значення для формування особистості. Визначаючи ситуацію соціального розвитку головного героя, необхідно розглядати не тільки умови його життя, але й те, як вони впливали на розвиток узагалі, у яких відносинах із соціумом перебував, перебуває або планує перебувати головний герой на конкретному етапі свого соціального і психічного розвитку.
Художньо-концептуальний аналіз соціальної проблематики буття у романі Тимура Литовченка «Приречений жити» виховує моральні почуття



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал