Наш засіб макропулоса



Pdf просмотр
Сторінка1/7
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.01 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7

ОЛЬГА РЄПІНА






НАШ ЗАСІБ МАКРОПУЛОСА




Експрес-книга
2015

УДК.82-343
ББК 84.4 УКР6кр
Р41
Рєпіна, Ольга
Р41 НАШ ЗАСІБ МАКРОПУЛОСА. − Харків: Мачулин, 2015. − 180 с., з іл.
ISBN 978-617-7364-17-6

Літературні критичні відгуки, зібрані у цій книзі, покликані глибше познайомити читачів із творчістю відомих українських авторів, зокрема дніпропетровських, а також україномовних авторів, які живуть за кордоном.
Книгу рекомендуємо для прочитання поціновувачам сучасної української літератури різного віку, охоплюючи підлітковий і юнацький, оскільки вона формує уявлення про твори авторів, які засобами художнього слова розкривають природу змістотворних складових людського життя. Тому, у книзі приділено увагу таким необхідним у критичній сфері моментам, як-от: патріотичне й естетичне виховання, психологічні особливості сприйняття тексту, а також особистісні характеристики реципієнта.
Авторка висловлює подяку дизайнеру Олені Капшуковій за художнє оформлення.

ISBN 978-617-7364-17-6 © Рєпіна О.Г., 2015
© Капшукова О.C., худ. оформлення, 2015


3
ВІЧНЕ – ЗА ПОРОГОМ...
Література здавна була живлючим ковтком джерельної води, тим чистим повітрям, яке допомагає мислити, вселяє надію. Завдяки літературі в Україні запалювалися серця, виростали люди чесні, розумні, сповнені високими ідеями.
От і нині, незважаючи на всі катаклізми, негаразди, сумніви, триває літературний процес – одвічний і невмирущий. Виходять нові книги, радують несподівані зустрічі з письменницькими іменами.
Вірші і проза... Не одне століття ці два крила літератури дають людині емоції, можливість злетіти до небачених висот духу. Щось їх зближує, а щось і віддаляє. Якщо у прозі автор переважно пише про те, що знає
, то у поезії він фіксує те, що чує
. Втім, цей феномен, помічений Оксаною
Забужко, утверджує непересічну думку: кожній небайдужій людині потрібні для інтелектуального та емоційного зростання вічно молоді поезія і проза.
Еліксир вічної молодості винайшов герой п’єси Карела Чапека алхімік
Макропулос. Отож, виносячи в заголовок це ім’я, Ольга Рєпіна прагнула ще раз нагадати: твори будь-якого жанру, позначені відміткою справжності, себто художності, завжди актуальні, корисні, цікаві, несуть у собі квінтесенцію думки...
Пригадується, що в недалекому минулому при обласній письменницькій організації плідно діяла секція критики. З-поміж інших особливо вирізнялися блискучі знавці літератури, інтелектуали Клавдія
Фролова та Семен Широков. Запам’яталася і дискусія між ними на сторінках газети «Літературна Україна», яка привернула увагу літературної громадськості. У кожного з цих двох критиків була власна точка зору щодо


4 творчого процесу 70 – 80 рр. минулого століття. На жаль, обоє вже пішли у захмарні обшири.
Останнім часом все частіше міркуєш про таке: в Україні і, зокрема, на
Дніпропетровщині не досить активно працює критичний цех. Знавців літератури вистачає, однак далеко не кожен виявляє бажання чи сміливість говорити про творчі здобутки або ж прорахунки письменників. Декому не вистачає кваліфікації, дехто не бажає займатися справою, яка не несе матеріальних вигод.
Поза всяким сумнівом, послідовна і плідна праця по створенню цієї книги заслуговує на повагу. Більше двох десятків імен з усієї України, чимало творів, які осягнула своїм художницьким зором Ольга Рєпіна, – це неоціненний внесок у розвиток критичної думки. Авторка книги «Наш засіб
Макропулоса» раз по раз входить у світ того чи іншого поета чи прозаїка, відшукує найсуттєвіше, те, що визначає творчу індивідуальність. Отож знову і нову переконуєшся: така критика відіграє не лише оцінюючу чи узагальнюючу роль, вона є силою, яка несе інформацію, рухає літературний процес, а ще – спонукає письменників до самовдосконалення, допомагає долати хаос в естетиці, плекає гарні смаки у читачів.
Анатолій Шкляр, член Національної спілки письменників України





5
РЕВОЛЮЦІЙНА ДОЦІЛЬНІСТЬ ЛЮБОВІ
Рецензія на книгу Дмитра Бондаренка «Роман з революцією» http://www.dmytro-bond.narod.ru/tvory/revolution_firstchapters.htm
Жити дуже складно.
Дуже мало любові
і багато самотності…
Петро Мамонов
Антонім любові − це навіть не байдужість і не огида.
Це банальна Брехня.
Сергій Довлатов

Більшість з нас живе, як... живеться. Побут, робота, типові розваги, звані в психології гучним словом «рекреація». Сумно. Однак, якщо вдуматися, то цей сум і «рекреація» – тільки поняття, що зароджуються в наших головах. Будь-який емпірик зазначить, що тільки від самої людини залежить її життя. Точніше, від широти погляду. Спеціально поцікавилася у знайомого фотохудожника, як називається широта людського погляду, наприклад, у фотографії. Виявилося – панорама. Майстер принагідно пояснив, що панорамні знімки важкі для непідготовленого сприйняття, оскільки містять багато деталей. Суть панорами полягає в мистецтві відтворення великої кількості деталей, адже загалом інтегрована концентрація на кожній із деталей дає цілісне сприйняття.


6



7
На мій психологічний смак, окрім вищезазначеного, властивості зорового аналізатора розкривають перед нами не лише панораму сприйняття дійсності, але й, як годиться, зміст зображеного. Щоправда, для цього потрібно все доступне зору ввірити мозку, тобто створити свою, персоніфіковану картину світу. І тут постає питання: а яким знімкам ми надаємо перевагу − кольоровим, під пальмами в яскравому пляжному одязі, з типовим атрибутом подібних – півасиком, або ж чорно-білим, із зображенням суворих зледенілих вершин... Хоча… Розумію, що чимало прихильників не ускладнювати своє життя, відразу ж запросять чогось наближеного до пальм...
І це зрозуміло, адже людина – це не лише її цілі і прийняті нею догми, вона створена з реальної плоті та крові. Тому-то чільними ідеями сучасної дійсності оголошені адаптивність і толерантність: скрізь і до всього можна пристосуватися, все пояснити і прийняти без зайвих міркувань і моралізаторства.
На жаль! Це примітивна схема сучасного лжепанорамного сприйняття дійсності: на одному полюсі − адаптивність, на іншому − толерантність, а між ними порожнеча. Вакуум.
І схема ця настільки ж небезпечна, наскільки й особистісно безхребетна.
Знову ж таки, усереднений (складнощами життя і примхами долі) читач може сказати, що ми живемо у складний час, в епоху змін. Тому – не варто прискіпуватися. А однак орієнтуватися на історичні віхи треба неодмінно.
На мій погляд, життя не повинно бути надто жорстко пов'язане з якимись епохами чи віхами. Довірятися такій, з дозволу сказати, схематичності − означає знецінювати своє життя і власну індивідуальність.
Черговий слоган посереднього младокерівника: «раніше ми існували, потім
− животіли, а зараз – відновлюємося» заганяє в лещата підсвідомість


8 людини, яка хоче зайти в ліфт і піднятися на ньому вище, щоб ковтнути свіжого повітря, але на дверях ліфта напис: «ходу немає».
Разом з тим спроби пов'язати певні історичні епохи з картиною світу
індивіда-людини-особистості в літературі зустрічаються повсюдно. Не можу сказати, що я з таким станом справ не згодна. Просто ставлюся до них хоча
і з розумінням, але й обережно: не люблю кон′юктурщини. Зрозуміло, що письменники відображають дійсність, узгоджуючись зі своєю апперцепцією,
і тим, як бачить це життя якщо не більшість, то, щонайменше, їх референтна група. І це вже реальність, де все залежить від характеристик
«широти панорами» автора, а не від обставин, у яких він перебуває. У це хотілося б вірити.
Адже автор за допомогою свого твору формує художню свідомість читача, яка за всіма канонами літератури має бути пов'язана з мораллю й етичністю. Навіть якщо автор проводить своїх героїв через пекло пристрастей і вільностей у всіх життєвих сферах.
Особливо цінним і дефіцитним «продуктом» літературної творчості в наш час є опис любові. Любові справжньої, земної, з емоціями і невдоволенням собою, з очікуванням дива і розчаруванням... Людина, яка по-справжньому любила, ніколи і ні за якої історичної епохи не вважатиме своє життя прожитим даремно.
І література покликана таких відчуттів навчати. Навчати тримати в пам'яті емоційний злет, який ми називаємо любов'ю. Рівнятися на нього навіть тоді, коли туга стискає своїми кремезними долонями, коли поруч не видно жодного небезнадійного обличчя. Коли революційна ситуація змушує ділити знайомий світ на своїх і чужих, і, як лакмусовий папірець, перевіряє істинність наших життєвих цілей...
Багато ще хочеться сказати. Але... занадто довга PRELUDE.
Ніколи не думала, що напишу рецензію на революційний сюжет. Не люблю революцій, бо добре знаю історію.


9

Проте Дмитро Бондаренко своїм романом мене приємно здивував, до того ж опосередковано, за допомогою свого твору, змусив написати найбільший вступ до рецензійною тексту.
Отже, про що ж роман? Про те, що кожен із нас хоч одного разу в своєму житті повинен бути чесним перед своїм «Я». Про вибір або, точніше, індивідуалізовану систему вибору в загальнолюдських координатах, яку ніхто ще в цьому світі не відміняв. Про підміну понять (так часто буває в епоху трансформації суспільства). Про любов у революційній ситуації, про зраду жінки, про рідне місто, яке вічно дзьобає носом в ментальну «пухову перину» і якому матеріальна сторона життя завжди була миліша: автор відправляє нас до епохи, яку ми всі пережили десять років тому.
Кожен по-своєму.
І, так само по-своєму, ми переживаємо теперішній час, в якому є багато фантомів і переспівів з минулого, але і нових можливостей накопичення досвіду ми бачимо зараз чимало. І знову-таки: звернімося до фотомистецтва! Кожен примудряється збирати свій досвід, дивлячись на одну і ту ж ситуацію в схожі, як близнюки, видошукачі фотоапаратів. Проте
– натискаючи на спускову кнопку тільки на важливому для нас кадрі життя, щоб «моментизувати» вислизаюче незнане, яке завжди турбує: але це тільки феноменологічний момент протиставлення особистості та матеріального світу.
У сучасному мистецтві обертів набирає так звана постмодерністська психологія, яка, власне, відмовилася від статистичного вивчення будь-яких явищ у людському житті. І автор майстерно демонструє нам цей підхід стосовно літератури і глобальної тематики, аналізуючи взаємодію почуттів
індивідів та епохи, в якій вони співіснують. Щоправда, злегка звужуючи контекст до усередненої української провінційності.


10

Однак основне питання залишається відкритим і після закінчення аналізу роману. Розвиток теми: любов і революція − чи сумісні вони? Чи своєчасні? Чи насправді щирі ці пориви в часи, коли мітингова повсякденність перевіряє правдивість наших почуттів, спрямованих на
«революційне щастя»?
Хтось при оцінці сюжету спирається на атитюд − «…прийшла пора любити, і почуття виникає, попри все...»
Хтось скаже, що в революції почуття недоречні... Залишаються лише випалені емоції... І це передбачуване.
Хтось двома руками «за» любов: немає іншого почуття, яке б настільки збігалося з революційним підйомом і екстазом, який формується під впливом віри у перемогу Особистості.
Що дає прочитання роману? Відчуття життя. Реального. З саунами, бухгалтерськими розбещеними квочками, сімейними сценами і маршруточними talks на тлі підйому революційної самосвідомості місцевих мас. Боротьба за себе, свої емоції та любов, здатність вистояти навіть при тотальних невдачах, − парадигмальна напрямна роману.
І ще. Наше теперішнє суспільство сприяє злетам. Воно на підйомі.
Адже небайдужий соціум активно аналізував свої помилки десятирічної давнини. І дійшов висновків.
Тому, геть адаптивність і толерантність! На дверях соціальних ліфтів заборонних написів немає, і ліфти працюють!
Ковток революційного повітря тепер може вдихнути кожен.
Хто забажає.




11

ДАЙ ТИ ЇМ ЧЕРПНУТЬ ЛЮБОВІ Й СИЛИ…
Рецензія на поезії Сергія Бурлакова «Благослови мене, любове»
Бурлаков С.Р. Благослови мене, любове: у 2 т./ С.Р. Бурлаков. – Д.: Ліра,
2013.
Що родить щастя, те й болить.
Сергій Бурлаков
У людині цінне те, що вона міст, а не ціль.
Ніцше
Самовдосконалення … це ризикований
і негарантований процес
Галина Іванченко
Що відчуває людина в певні моменти свого життя? Якби мене запитали, то, мабуть, я б шаблонно відповіла: не знаю… Або так: не варто думати, що всі люди відчувають однаково. Ще Ремарк сказав:
«…помилково припускати, ніби всі люди мають однакову здатність відчувати». До того ж, багато хто думає, що вміє відчувати і його почуття вмотивовані. Насправді, на багатьох чекає розчарування. За направленої рефлексії може виявитися, що вони задовольняються в житті сурогатами без шлейфу культуральних конотацій, а не справжніми почуттями. Не буду визискувати тему психологічної емпірики, а промину до рецензії, що пов'язана з людиною, яка описує у своїй поетиці справжні почуття.


12

Двотомник поезій Сергія Бурлакова «Благослови мене, любове» надає нам рідкісну можливість зануритись в атмосферу панування почуттів.
Завдяки літературним рефлексіям автора читач має змогу отримати задоволення від спілкування з почуттями, іноді самому читачеві хоч і відомими, але у такій концентрації – незвичними.
Спілкування з самим собою і наодинці з книгою – це важка праця.
Особливо, якщо книга за посередництвом автора допомагає «пірнути» в той стан, який не чекає розваги, наданої кимось неконкретним.
Звернімось до поезії С. Бурлакова:
Поет – загадка для самого себе,
Він повна монополія в собі,
Коли він чує вищий поклик неба,
Стає пророком у своїй творбі…
Сергій Бурлаков, Без назви,
А де ж пророки? ні в кого спитати!
Ні в кого благати співчуття.
Сергій Бурлаков, «Ні в кого спитати»,
Доводиться вмикати внутрішнього працівника, а не сподіватися на те, що клацнеш кнопку на пульті керування телевізором, і на тебе поллється інформаційна жуйка, яка не припускає самодетермінованої рефлексії.
І знову словами поета:
До прикрих крайнощів доведені у блуді
Ми хочемо дістатись чистоти.


13
І осягнути істину…
По суті,
Самі собі ми друзі і кати.
Гнила мораль – найбільша катастрофа,
Зворотній хід нелегко віднайти.
Розп’ято совість.
Сергій Бурлаков, Без назви.
Особистісна історія творчих здобутків автора поезій, яка проходить перед очима реципієнта не в статиці, а в динаміці, надає можливість при читанні зливатися з природою та милуватися прекрасними українськими краєвидами, згадувати своє кохання, розмірковувати про честь та совість, страждати й сподіватися.
Чи легко відповісте на такі запитання?
Що залишається, люде, від нашої честі, совісті, радості, доброти…
…Хто промовить заспокійливе Слово матері, коханій, дитині…
Хто? Над прірвами небуття.
Сергій Бурлаков , Без назви.


14
Ідея досконалості в житті та культурі – суть усіх поезій автора. Тема важка технічно і ментально, для деяких авторів непідйомна. Але Сергій
Бурлаков із нею блискуче справляється. І це не штучна доброзичливість до поета, не потурання, а звичайна констатація факту. У нашому часі, коли людина може вибрати будь-які розваги, починаючи від сидіння за комп'ютером і закінчуючи обжерливістю або елементарним зв'язком з будь- якою точкою планети, вона, замість розваг, бере в руки книгу поезій і ковзає в своїй уяві по рядках, виплеканих іноді жорстким хистом автора.
Сховатися від себе в суєту, в гадюче кишло, в наволоч густу.
Згубити суть, загрузнути в багно,
Знічев'я опускаючись на дно.
Знеславить честь, невинність чистоти,
Важку спокуту на плечах нести.
Забуть свій дім, спокусі все віддать,
Спиваючи гріховну благодать.
Зітертися, зім’ятись до основ,
Замордувати фіґлями любов.
В сліпій жадобі сто відрять зібрать –
І, врешті, задихнутись від проклять.»
Сергій Бурлаков, Без назви.
При цьому заявлена жорсткість автора виступає не як маленька декомунікація, а як обґрунтований показник самовдосконалення через подолання власної ліні, амбітності, солодкавості і ще багато чого, що може служити антиаспектами самореалізації та самовдосконалення через болісну боротьбу з самим собою.
Через Слово.


15

Що вдієш, слово?
Чим зарадиш?
Які перепливеш вали…
Сергій Бурлаков, Без назви.

Через Правду.
Хто б не був – царі чи президенти? –
Правда є найвища з нагород!
Сергій Бурлаков, Без назви.
Через Любов та Спілкування.
Будувати себе найважче,
Будувати свідомість,
Будувати любов,
Будувати мости спілкування –
З природою,
З людьми,
І врешті-решт з самим собою.
Це велике мистецтво –
Себе будувати
З нелегкої матерії світу.
Сергій Бурлаков, Без назви.

Я переконана, що така концептуальна послідовність – через Слово, через Правду, через Любов – надає певні можливості сучасникам, які уважно придивилися до сенсів у віршах Сергія Бурлакова. Він хоче донести


16 до нас думку: в майбутньому світі не буде розвитку, руху вперед і ще чогось важливого, що людство розуміє як повноцінну перспективу, коли ми не збагнемо: замість того, щоб захоплюватися відверто-неморальним і оспівувати аналоги «садо-мазо», розумніше звернутися до істинних людських почуттів. І це не черговий покотисто-словесний виверт із шаблону чи літературної схеми, а результат певного практичного знання, набутого у спілкуванні з людьми: особа, яка йде на поводу у маскультури, відмовляючись обирати й долати свій власний шлях, стикається з такими афективними проблемами, які є аналогом повного життєвого провалу.
Полярність думання.
Тривога.
Снігами вторгнута душа
У стужі цій шукає Бога,
Стійких надій не полиша.
Сергій Бурлаков, Без назви.
Від якісних розмірковувань наставника до думок неофіта тягнеться напівзабуття рефлексій, що віртуозно спрямовують свідомість до тематики любові та альтруїзму:
Так знай же, знай!
В цю мить у серця
Не суть міняється, а ритм!
Сергій Бурлаков, «На бистрині»,
Засівати світлом.
Слово,
Ниву,


17
Молодість,
Надію,
Співчуття.
Темінь розсуваючи брехливу.
Ламлячи залізне сповиття.
Засівати світлом.
Сергій Бурлаков, Без назви.
Іноді на шляху пізнання, через опір і лінь, людина доброхітно відмовляється від свого сумління, втрачає й розтрачує все те, чим її наділила природа – свої обдарування, задатки та здібності. Це певною мірою можна маскувати, не звертати уваги на саморуйнацію, компенсувати брутальністю чи ворожістю до себе та всього світу, але все марно – від себе не втечеш. Особливо, коли береш у руки книгу поезій, в якій можна
«…черпнуть любові й сили» – запоруку того, що людство не поглине морок безвиході та брутальності.
О полум’я!
Жарке твоє завзяття –
І думка наша полум’ям текла.
Пощезнули занудливі трудноти,
Вляглися болі,
Втихнули жалі,
Щоб ми змогли безладдя побороти,
Очистить душу в благоснім вогні.
Сергій Бурлаков, Без назви.



18

ЯК УНИКНУТИ ОСОБИСТІСНОЇ КЛІТКИ ТА ПОБУДУВАТИ КРАЩИЙ
СВІТ
Рецензія на книгу Анатолія Власюка «Інтуїція»
Власюк А. Інтуїція: Роман. − Дрогобич: Просвіта, 2014. − 160 с.

Людина не народжується раз і назавжди того дня, коли мати народжує її на світ, життя змушує її знову і знову − багато разів − народитися заново самій.
Ґабріель Гарсіа Маркес
Єдине, що потрібно для тріумфу зла, щоб хороші люди нічого не робили.
Емонд Берк

Ставлення людини до себе, свого внутрішнього світу, своїх сподівань та переконань, що може бути вагомішим за це? Мабуть, любов, чи смерть, чи нове особистісне відродження після ментального вбивства…
Несподівано для себе, перш, ніж прочитати, відкрила роман на останніх сторінках і затялася поглядом в рядки: «Збори трудового колективу проводилися нервово...». Сама якось пережила такі збори... Мою особистість ламали і переламували, причому за допомогою санкціонованої схеми, що була «відредагована» людиною Системи.
Системи, про яку пише на сторінках роману Анатолій Власюк.


19




20
Людина і співвідношення в її житті свідомості і несвідомого… Інтуїція як парадигма виживання в структурованому чужими і неохайними руками просторі.
Людина і Система, яка протидіє всьому позитивному... Протистояння
Особистості і Хама... Це основні парадигмальні лінії роману.
Тут варто сказати кілька слів про сучасних соціальних хамів, які, штовхаючись ліктями, завжди першими заскакували в соціальні ліфти за будь-яких умов і правлячих еліт. Діючи завжди за принципом «можна тільки
їм», ці людці намагалися диктувати свою волю, забуваючи про людську подобу. Якщо хтось думає, що з такими людцями можна боротися
інтелігентними правильними засобами, то він глибоко помиляється. Ще
Довлатов писав, що вони пролонговано злопам´ятні і не ледачі. Не лякаються зростаючих зусиль своєї підлості і ніколи не капітулюють перед наполегливістю, бо самі супер настирливі і не ледащі на підлість. Їм вистачає і працездатності, і нахабства, і хамства, і впевненості в тому, що справжня людяність не з кулаками, а з обличчям інтелігента. Їх це влаштовує. І це трощить багатьох їхніх опонентів, які не зрозуміли «теми хазяїна» чи не вписалися у Систему, або пручалися тому несправедливому, що відбувається.
Із задоволенням відзначила для себе, що Анатолій Власюк не просто розкрив у своєму романі цей ефект − ефект не ледащої і продуктивної наволочі, а й показав читачам, що з цим явищем, у якому захлинулася новітня Україна, можна боротися. Тому варто констатувати, що в романі зберігається і розвивається головна традиція сучасної вітчизняної літератури − традиція людяності.
На мій смак, доказовими є філософсько-емпіричні міркування автора про те, що у кожної людини в житті своя місія, яка дана нам Всевишнім. І що для людини думаючої так важливо «намацати» цю задачу, не витрачати час життя для другорядних речей... Важливо прислухатися до себе, свого


21 внутрішнього «Я», не метушитися і не поспішати в житті, щоб знайти час для речей, які ви повинні зробити.
Читала книгу і думала про нормативність поведінки, яка в сучасному світі стала чимось мало відчутним, вихолощеним... Ми, люди, що живемо тут і тепер, покірно приймаємо нав´язане нам божевілля, яке Каста
Самопризначених Хамів видає за норму і при цьому безсоромно прищеплює нам толерантність до жахливих і майже божевільних речей, які не пройшли б перевірку Євангелієм.
Іноді складається враження, що деякі люди, паразитуючі на нашій терплячій землі, думають, що схопили Його Самого за бороду і можуть одним дзвінком із золотого мобільного телефону вирішити всі необхідні питання. От тільки питання совісті їх ніколи не турбує. У крижаній воді свого егоїстичного розрахунку ці особи вихолощують загальнолюдські поняття добра і зла, моралі та моральності, справедливості й принциповості, заробленого і нажитого... А ми лише розчаровуємося в мирському, шукаємо сенс життя, не розуміючи, чому зло кермує, до того ж широкими і безперешкодними шляхами нашої свідомості, лише підтверджуючи Данте: «...Здолавши півшляху життя земного, я раптом опинився в темній хащі...».
(Переклад М. Стріхи).
Не варто сперечатися з аксіомою, що людині дано контролювати тільки те, що вона усвідомлює.
Ось і питання, яке порушує автор у своєму романі, «прасує» душу і не дає спокійно читати рваний − в своїй упертості бути таким − текст. Пам’ятаєте, як Улісс потрапляв на різні острови в своїй подорожі? Так і читач роману на кожній сторінці потрапляє на різні «острови» життя, пізнаючи світ і людей. Автор навмисно вдається до прийому автоматичного письма, який за допомогою вільних асоціацій заводить нас у світ несвідомого і змушує відганяти будь-кого, хто посміє порушити самотність у момент читання роману. Авторська оповідальна стратегія − без стратегій, заводить нас в невідоме, коли, поглинаючи текст, хочеться повернутися додому, до свого



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал