«Народні обряди та свята витоки національних духовних цінностей. Форми використання їх у виховній діяльності класного керівника»



Скачати 148.12 Kb.
Дата конвертації23.12.2016
Розмір148.12 Kb.
Доповідь

на тему:

 

«Народні обряди та свята



витоки національних духовних цінностей. Форми використання їх у виховній діяльності класного керівника»
 

 

Підготувала



Кудрицька Леся Анатоліївна

вчитель української мови

та літератури,

класний керівник 7 класу

 
2012-2013 н.р.


Національне виховання

Актуальність створення системи національного виховання в умовах України визначається потребами суспільства у всебічній активізації інтелектуального і

духовно-творчого потенціалу національних та загальнолюдських цінностей,

суперечливими процесами включення особистості в соціальне життя, необхідністю

забезпечення єдності, наступності та послідовності виховуючи впливів різних

соціальних інститутів, постійного коректування виховного процесу.

Національне виховання - формування гармонійно розвиненої, високоосвіченої, соціально активної й національно свідомої людини, наділеної глибокою громадянською відповідальністю, здоровими інтелектуально-творчими й духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, працьовитістю, господарською кмітливістю, підприємливістю й ініціативою.

Національне виховання – це виховання дітей на культурно-історичному досвіді

рідного народу, його традиціях, звичках і обрядах, багатовікових виховних

традиціях, духовності.

Національна система виховання – це історично обумовлена і створена самим

народом система ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв та інших

форм соціальної практики, що спрямована на організацію життєвої діяльності

підростаючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історичного розвитку

матеріальної і духовної культури нації.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача

молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його

національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування

особистих рис громадян України, які включають у себе національну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток

індивідуальних здібностей і таланту.

Ціннісне ставлення особистості до свого народу виявляється у такій важливій

якості як національна самосвідомість.

Національна самосвідомість включає особисту ідентифікацію із своєю

нацією, віру в її духовні сили та майбутнє, волю до праці на користь народу, вміння

осмислювати моральні та культурні цінності, історію, звичаї, обряди, символі

173


ку, систему вчинків, які мотивуються любов’ю, вірою, волею, осмисленням

відповідальністю перед своєю нацією.

В основі роботи з прищеплення національної свідомості лежать принципи

національного виховання:

Народність – єдність загальнолюдського і національного. Національна

спрямованість виховання, оволодіння рідною мовою, формування національної

свідомості, любові до рідної землі і свого народу. Прищеплення шанобливого становлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв, національно-етичної обрядованості всіх народів, що населяють Україну. Природовідповідність виховання врахування багатогранної і цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особистостей дітей, учнівської та студентської молоді, їх анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних і регіональних особливостей.

Культуровідповідність виховання органічний зв'язок з історією народу, його

мовою, культурними і побутовими традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності та спадкоємності поколінь.

Етнізація виховного процесу – наповнення виховання національним змістом,

спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Принципи етнізації

однаково стосуються представників усіх народів України. Створення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну гідність, національну свідомість, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого народу, увічнення в підростаючих поколіннях специфічного, що є в кожний нації, виховання дітей як типових носіїв національної культури,

продовжувачів справи батьків. Принцип етнізації – невід’ємний складник

соціалізації дітей. Шляхами та засобами реалізації національної системи виховання є рідна мова, рідна історія, природа рідного краю, фольклор, національне мистецтво, народний календар, національна символіка, родинна-побутова культура, національні традиції, звичаї й обряди. Формування національної самосвідомості передбачає освоєння молоддю своєї етичної спільноти, національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє утвердженню власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю.

174

При відборі форм та методів організації національного виховання, формування національної свідомості варто виходити зі змісту Концепції національного



виховання, Національної програми виховання учнів та учнівської молоді в Україні.

Доцільними й корисними будуть: етичні бесіди щодо своєрідності й

національної ментальності «Ой не ріж косу», «Легенди нашого лісу», усні журнали

«Світ національних традицій», «Свята мого народу», «Як на Івана, як на Купала»,

літературні вітальні, українські вечорниці, вечори фольклору, ігрові програми

«Козацькі розваги», вечори-зустрічі і т.д. Окрім відповідного змісту заходу слід звертати увагу на його оформлення: використання національної символіки,

костюмів, введення обрядових дій, виставок народної творчості тощо.

Легенда

Бог вирішив наділити всіх дітей талантами:

Французи вибрали елегантність, красу,

Угорці – любов до хазяйства.

Німці – дисципліну і порядок,

Росіяни – власність,

Поляки – здібність до торгівлі,

Італійці – до музики.

Коли Бог роздав всі таланти, побачив дівчину у вишитій сорочці з вінком на голові.

Хто ти? Чому плачеш? – сказав він.

Я Україна. Плачу тому що стогне земля від пролитої крові на попелищах. Сини мої в

чужих краях, на тяжкий роботі над ними знущаються. Дівчина хотіла залишити його, але Бог зупинив її і сказав: У мене є безцінний дар, який прославить тебе на цілий світ. Це – пісня. Взяла дівчина Україна цей дар, притулила до грудей, вклонилася Богу і із світлим обличчям і понесла пісню в народ.

Весь комплекс впливу на формування національного світогляду не повинен

подаватись у вигляді навчальних предметів, це має бути формою існування, життям дитини в родині, садку, школі. Тому поряд з вивчення рідної мови та літератури, історії, українознавства, курсу «Я-українець» у виховній роботі класного керівника мають знайти відображення принципи національного виховання. Учні повинні отримати звичку й переконання розмовляти рідною мовою, цікавитися історією та традиціями свого народу, співвідносити свою поведінку з моральними нормами та народною мудрістю, орієнтуватися на світа народного календаря, вчитися користуватися народними прикметами і ін.

Використання народних традицій у виховній роботі

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції,

звичаї, обряди та свята, становлення яких відбуваються протягом багатьох століть.

Мета виховної роботи школи з використанням народних традицій полягає у

ознайомлені учнів з народними традиціями, вихованні поваги та любові до

175


народних традицій та звичаїв, формуванні почуття національної гідності та

самосвідомості.

Традиції, звичаї, обряди та свята – це ті неписані закони, якими користуються в

найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Святково-звичаєва спадщина, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ, в одну націю. Із часу виникнення людського суспільства кожним новим поколінням все це засвоювалося, застосовувалось в житті, розвивалося та в подальшому передавалося

наступному поколінню. В ході історії склалися й утвердилися форми, засоби та механізми збереження й передачі соціального досвіду, які в сукупності називаються традицією.

Традиція – це загальноприйняте, загальнообов’язкове явище, перевірене

минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях усталені способи

життєдіяльності, типи мислення і поведінки. Поняття традиції служать загальною назвою як для матеріальних, так і для духовних цінностей, котрі сприймаються людьми як спадщина, а також для процесу й форм соціального дослідження. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними є звичай, свято й обряд.

Звичай – загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма

поведінки, те, що стало звичайним засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток.

Звичай є практичною дією, завдання якого – дати зразок для наслідування,

показати, як потрібно жити, щоб успадкувати досвід, який є у праці, поведінці, способі життя та досягнути реального результату. Мета звичаю – відтворити й закріпити вже вироблені способи й форми праці, спілкування, сімейно-побутових відносин, суспільної дисципліни; регулювання взаємовідносин між людьми. Досягається ця мета наочним прикладом, закликом чинити так, як чинить той, хто виконує звичай.



Обряд – різновид звичаю, це особлива колективна символічна дія, яка

призначена для того, щоб наочно-образними засобами оформити й відзначити

важливі події суспільного й особистого життя.

Мета обряду – за допомогою символів і символічних дій висловити, передати,

176

закріпити традиційні для якого-небудь суспільства, соціальної групи ідеї, ідеали, норми, цінності, зразки життєдіяльності, викликати у його учасників



відповідні почуття, настрої, переживання, створити у процесі його проведення морально-психологічну атмосферу, яка сприяла б засвоєнню соціального досвіду, котрий передається за допомогою даного обряду.

Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність.



Символ – це особливий різновид знака. Національна символіка кожного народу виконує історично важливі функції консолідації нації в єдину етнографічну, культурно-історичну спільність, єдину суверенну державу. Національні символи України – герб (тризуб), прапор (блакитно-жовтий), гімн («Ще не вмерла Україна»).

Завдяки етнічним символам (бережіння, обереги пам’яті, калина, верба тощо) у

свідомості кожного українця виникають дорогі серцю образи дитинства, рідного краю, батьківської хати, родинного вогнища. Для того, щоб обрядові символи дійшли не тільки розуму, але і до серця, були не тільки усвідомлені, але й пережиті учнями необхідно виразити їх у яскравій психологічній дії і формі. Обряд завжди символ тих чи інших ідей, норм, ідеалів, цінностей, відношень, повчань, символ певної події, символічне ставлення соціального досвіду. Характерним для обряду є художнє оформлення всього його комплексу.

У суспільстві, окремій соціальній групі обряд виконує декілька функцій -

нормативну (формує ціннісні орієнтації і моральні якості), регламентуючу (надає певні стереотипи поведінки, звички), заохочуючу (заохочення до суспільного життя, соціальної групи), консервативну. Обряд органічно пов'язаний із звичаєм, але звичай, на відміну від обряду, не несе в собі символічного змісту.

Свято – більш широке явище. Воно включає і необрядові дії, котрі часто навіть

і переважають. Воно може значно видозмінюватися залежно від творчості його

учасників, самодіяльність яких не регламентована. Якщо в обряді головним є особлива символіка дій, то у святі знаходить відображення безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв’язку з пам’ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім’ї, особи. Свято – день (чи дні), в яких (які) урочисто відзначають значні, видатні події, історичні або календарні дати. В минулому, як і

177


зараз, свята з більшості випадків були днями, присвяченими для відпочинку. За ними, у зв’язку із цим, і закріпилася назва святкових, тобто вільних, незайманих неробочих, на відміну від буднів.

Так виникло поняття свята. У дні пам’яті важливих подій і дат проводилися обряди на честь кого чи чого-небудь. Звідси зв'язок свят із обрядами, котрий, проте, не переростає в їх тотожність. Свято і обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління. Методика роботи школи з використанням народних традицій складається

з певних етапів:

І. Уточнення змісту, мети та завдань роботи.

ІІ. Вивчення та аналіз стану одержаних результатів.

ІІІ. Ознайомлення учнів з поняттями «традиція», «обряд», «свято», розкриття їх

ролі у житті та історичному минулому країни.

ІУ. Організація пізнавальної та пошукової діяльності учнів, залучення їх до активної участі у проведенні виховних заходів з використанням народних традицій.

Упроваджуючи у виховний процес народні традиції слід передбачити роботу як

з учнями, так і батьками. Стосовно українських національних традицій, то тут

потрібно знайомити і з надбаннями українського народного виховання, і з

козацькою педагогікою.

Вивчення та впровадження педагогіки народу формує етнічну самовідданість,

зацікавленість в її відродженні, повагу до національно-культурних традицій народу.

Скарбниця народної педагогіки містить перевірені віками національні виховні

традиції, культурно-освітні цінності. Головними виховними засобами було

виховання у сім'ї (поведінка, вчинки батьків, мова, праця), а також фольклор,

народні звичаї, вірування, мистецтво, ремесла та промисли, природа рідного краю,

любов до Бога. Історичні дослідження переконливо доводять, що вся виховна

система народної педагогіки спрямована на виховання людяності, високих

моральних почуттів і рис, любові до вітчизни, шанобливого ставлення до людей праці, до всього свого, рідного. Через пісні, казки, прислів’я та інші засоби фольклору народ відкривав перед дитиною красу людських взаємин, прагнув одухотворити людську працю, побут, вчив жити за законами краси.

178


Система козацького виховання значною мірою відображає сутність народного досвіду роботи з підростаючим поколінням, стрижень якого визначає

головна національна ідея українського етносу про непересічність особистості,

збагаченої відчуттям волі, розкутості духу, устремлінням до незалежності держави.

Сьогодні в багатьох регіонах України почалося активне відродження козацьких

виховних традицій. Величезний виховний вплив має вивчення героїчного життя, подвижницької діяльності, високого військового мистецтва гетьманів, кошових отаманів, керівників повстань. А одним з головних напрямків втілення в життя козацької педагогіки - дослідження й практичне відродження військово-спортивного мистецтва наших предків. Слід також поставити на широкий і практичний рівень пізнання й відродження традицій козаків як мудрих хліборобів, господарів землі, зберігачів і примножувачів рукотворних скарбів рідного краю, його природних багатств.

Таким чином, використання національних традицій у виховній роботі

звільняють від абстрактності і надуманості у виборі форм та змісту роботи,

дозволяють створити природне виховне середовище, дають змогу глибше

усвідомити зв'язки з історією своєї місцевості, нерозривну єдність з попередніми поколіннями, їх духовним світом, глибше пізнати свій народ, його традиції,

вірування в самого себе, як часточку великого народу. Як правило тематичний підбір форм та методів виховання роботи з використанням національних традицій спирається на народний календар, а також традиційні свята, до цього додається вивчення морально-етичних норм народу. Активно впроваджуються індивідуальні та групові форми роботи, такі як пошук та збір фольклору, матеріалу, свідчень, узагальнення та творча інтерпретація набутого, підготовка та участь у фестивалях, конкурсах. Застосовуються і масові форми, особливо ті, що передбачають різновіковий склад учасників. Наприклад, фестивалі народного фольклору, колективно-творчі справи «Традиції мого народу», «Бабусина скринька», Свято родини і ін. Учням можна запропонувати усні журнали («Чарівний світ народних традицій», «Народні прикмети»), «кругли столи», інформаційні повідомлення (прес-дайджести) (звідки пішло..., а що наші предки робили коли...). Матеріалом слугують різноманітні легенди, казки, звичаї, обряди, що підбираються

179

з урахуванням теми та мети. «Як дитина бігає і грається, так їй здоров'я усміхається», – мовить народна мудрість. Рухатися, бігати, гратися - це значить жити. Ігри прищеплюють любов до праці, сприяють фізичному та розумовому розвитку дитини, формуванню почуття справедливості, чесності, взаємодопомоги, колективізму.



Гра - важливий фактор виховного впливу. Корисність ігор, що тісно пов'язані з національними звичаями, традиціями, обрядами в тому, що дитина під час виконання певних дій відтворює вчинки певної людини в конкретних історичних умовах, набуваючи необхідного обсягу знань, норм поведінки. В ході рольових ігор учнів можна познайомити з обрядами, зі взаєминами між членами сім’ї, ставленням наших предків до виховання дітей, до ледарства та ін., занурити їх в атмосферу народного свята, показати форми дозвілля наших предків, навчити національним іграм та забавлянкам, познайомити з фольклором.

Специфічними формами виховної роботи з використанням національних



традицій виступають вечори українського фольклору «Радуйся земле від віку до віку», «Ой у лузі калина», літературні вітальні «Народ скаже, як зав’яже», «Великий Кобзар», «ЇЇ вірші – то мова солов’їна», конкурси козаків «Козацькому роду нема переводу», вечорниці, свята («Різдво», «Святий Миколай», «День Землі») тощо.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал