Наливайко Степан



Сторінка8/20
Дата конвертації05.12.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20

Йван Купала, Крішна-Гопала й Аполлон
Грецька міфологія знає божество – юного красеня, покровителя мистецтв, співців та музикантів, що народився на плавучому острові, ще малим убив змія Піфона, який спустошував околиці Дельф. Воїн і пастух, під час Троянської війни він виступав на боці троянців. Мати й батько його – Лато й Зевс, а сестра – Артеміда, та сама, якій поклонялися загадкові таври в Криму, до яких під час тієї ж Троянської війни вона перенесла юну Іфігенію, доньку мікенського царя Агамемнона, що вів грецьке військо на Трою.

Атож, божество це – Аполлон. Проте, як виявилося, Аполлон – зайшлий у грецькій міфології, бо навіть у гомерівські часи він ще жахає своєю появою олімпійських богів, його сприймають як чужинця-зайду. Він прийшов до Греції з півночі, з країни гіперборейської, яка уявлялася стародавнім грекам обителлю богів і справедливості. Саме там Аполлон щороку зимував і зберігав свої стріли, саме там жили племена, які особливо шанували його і до яких він сам був найприхильніший. А навесні, закликаний величальними співами, повертався на Парнас у колісниці, запряженій білосніжними лебедями. Але й тоді гіперборейці не забували свого улюбленця, щороку виряджали на острів Делос, до вівтаря Аполлона, двох молодих дівчат зі священними дарами.

Академік Б.О. Рибаков детально простежив шлях гіперборейських дарів і встановив, що вони надсилалися з території на північ від Чорного моря, тобто із землі слов’ян і сусідніх із ними балтів. І цей висновок слушний, бо ще в часи Овідія, на зламі двох ер, у Північному Причорномор’ї особливо шанувалися Аполлон та його сестра Артеміда, яка мала культове ім’я Тавропола. <93>

Як роблять висновок дослідники, первісно Аполлон – божество, пов’язане з Небом і Землею, стріли його – палюче сонячне проміння, йому приносять у пожертву перші паростки всіляких рослин і злаків. А етруски сприймали свого Аплу, ототожнюваного з Аполлоном, як охоронця людей, худоби й посівів. Це, а також те, що витоки культу Аполлона слід шукати в Надчорномор’ї, спонукало вчених ототожнити його з українським Купалою, або Купалом, і досі не забутим на Слов’янщині й у Прибалтиці. Адже й Купала пов’язується з ідеєю Землі й Неба, з ритуальними багаттями в день літнього сонцеставу.

Стрибки через багаття властиві для українців, але вони властиві й для італійських венетів, що поклонялися Купавону, божеству, чужому грекам, але своєму для іллірійців і слов’ян.

Аполлон – сонячне божество, а сонячна тема пронизує й купальське свято: запалене колесо, як уособлення Сонця, пускають схилом до річки, і це символізує двобій вогню з водою, двох могутніх стихій, без яких неможливе життя.

Дари Аполлонові гіперборейці загортали в пшеничну солому, і з соломи робили подобу Купали.

Для свята Купали характерна тема цілющих трав, худоби, ворожіння, змій, пошуку скарбів. І Аполлон – цілитель, пастух, ворожбит і змієборець.

У купальських обрядах неодмінна участь дівчат і юнаків. Те саме і в аполлонівських обрядах. Та й самі Купала та Аполлон – уособлення молодості.

Мотив умирання й воскресання Купали перегукується з міфами про Аполлона, який спускається в аїд (потойбічний світ) і повертається звідти, тобто вмирає й воскресає.

Під час червневих обрядів на честь Аполлона, як свідчать античні автори, жінку й чоловіка заквітчують квітковими гірляндами, обводять довкола міста, а потім обох спалюють. А у слов’ян теж засвідчено спалювання двох «ляльок», що зображали чоловіка й жінку.

Мати Аполлона – Лато, а мати Купала – Лада, мати всього сущого в слов’янській міфології, а отже, й богів. «Зв’язок Лети-Лато з північною Ладою не викликає сумніву», – констатує Б. О. Рибаков (ЯДС, 601).

Як бачимо, справді існує функціональна, а почасти й фонетична, подібність Аполлона й Купала. Така ж подібність властива українському Купалові, грецькому Аполлонові та індійському Крішні, що мав і друге поширене ім’я – Гопала. Аполлон і Купала вічно юні, як юні й учасники їхніх обрядів. Та вічно юний і Крішна, а такі ж юні пастушки водять із ним радісні хороводи.

Аполлон народився на плавучому острові, а столиця Крішни <94> звідусіль оточена водою (після його смерті вона опустилася на дно). Зовсім юним Аполлон убів змія Піфона, а Крішна з дитячих літ прославився подвигами проти всіляких демонів. Аполлон – музикант, покровитель співців та музик, а Крішна славиться і неперевершеною грою на сопілці. У Троянській війні Аполлон допомагає троянцям, а воїн Крішна виступає на боці пандавів – п’ятьох братів і головних дійових осіб епосу «Махабгарата». Аполлон брав участь у битвах олімпійських богів з гігантами й титанами, а Крішна в тій же «Махабгараті» виступав проти кауравів, які вважалися втіленням могутніх демонів-асурів. Аполлон навчає мудрості, а Крішна – головний радник у війні пандавів і кауравів. Він виклав могутньому воїнові Арджуні, одному з пандавів, суть своєї філософії, яка склала «Бгагавадгіту» – «Божественну пісню». А деякі індійські джерела, наприклад, «Чхандог’я-упанішада», прямо називає Крішну вчителем мудрості.

Аполлон – пастух і охоронець стад, а Крішна виріс серед пастухів, епітет його – Пастух. Аполлон – стріловержець, губитель ворогів. А Крішна – кшатрій, тобто воїн, що й символізують його лук та стріли. Він – втілення на Землі бога Вішну, його аватара і прийшов на Землю, щоб покарати зло, яке заполонило її. Аполлон водночас і пастух, і воїн. Так само й Крішна – пастух і воїн.

Гомер постійно наділяє Аполлона епітетами Довгокосий, Нестрижений, Кучерявий, а епітет Крішни – Кешава, тобто Косатий, Довгокосий. Такий епітет має й Вішну, і в цьому немає нічого дивного, адже Крішна – земне втілення Вішну. Аполлон асоціюється з Сонцем, а Крішна теж причетний до нього як втілення Вішну, Вішну ж – сонячне божество. Та й сам епітет Кешава, як вважають деякі дослідники, постав через уподібнення променів сонячного божества Вішну з його кучерями (пор. «золотокучерий Аполлон» у греків).

Аполлон – син Зевса й Лато, а Крішна вважається сином Вішну, його втіленням на Землі. А коли так, то дружина Вішну – богиня щастя, багатства й сімейної злагоди Лакшмі – доводиться матір’ю Крішні. І як Крішна зливається з образом Вішну, так в індійській міфології образ Лакшмі зливається з образом Рукміні – улюбленої дружини Крішни. Зазначимо принагідно, що латиський антропонімікон знає імена Кріш’ян і Лайме, а також прізвище Рукмане, які відповідають індійським Крішна, <95> Лакшмі та Рукміні. З цього можна виснувати, що й слов’янська Лада цілком відповідає індійській Лакшмі та латиській Лайме.

Наведені факти свідчать про функціональну тотожність грецького Аполлона, українського Купали й індійського Крішни.

Але найголовніше те, що саме індійський Крішна проливає світло на походження та значення імен Аполлон і Купала, які й досі лишаються невитлумаченими, бо і давньогрецька, і слов’янські мови не дають змоги цього зробити.

Маємо на увазі ще один епітет Крішни – Гопала, напрочуд співзвучний із найменням грецького божества, а надто – українського. Епітет Гопала розкладається на два компоненти, го+пала, де перший означає «бик», «корова», «худоба», а другий – «захисник», «охоронець» – від санскр. пал – «захищати», «охороняти», «берегти». Тобто весь епітет дослівно означає: Захисник биків (корів), Охоронець худоби, Пастух.

Таке тлумачення індійського імені Гопала допомагає витлумачити й значення імені Купавон (його мав ватажок італійських венедів, який привів до Енея своє військо, коли той, після взяття Трої ахейцями, на двадцяти кораблях вирушив з Малої Азії до Італії). Купавон, як відзначають фахівці, близький українському Купалі: це й ім’я венетського ватажка і божество, близьке слов’янському Купалі і функціями, і іменем. Отож є можливість пояснити ім’я Купавон через санскрит, який знає слово го-паван; воно означає те ж саме, що й Гопала, тобто Захисник худоби, Пастух (досл. «той, що захищає корів/худобу») і розкладається на го+па+ван, де – па тотожне пал-, а – ван суфікс, тотожний укр. суфіксові – учий/-ючий.

Слов’янський Купала, індійський Крішна-Гопала мають свого іранського двійника. Іранська міфологія знає легендарного пастуха Гопат-шаха, напівлюдину-напівбика, – він пов’язується з водою і пожертви йому приносять при воді. Це цар-бик (бик з торсом людини), що живе в обітованій землі Еран Веж (авест. Ар’ян Веджа) і здійснює служіння богам на березі моря або річок. Гопат-шах ототожнювався з першолюдиною Гайомардом, досл. «Бик-людина». Уявлення про Гопат-шаха відбило вшановування іранцями бика. Цікаво, що як Крішна-Гопала, так і Гопат-шах має, так би мовити, дві іпостасі – божество і міфологізований образ правителя певної країни (в іранському випадку – країни Гопат). Іранський титул та ім’я Гопат сходить до авестійського гао-паті – «владика худоби». Титул шах – «цар», «владика» додався пізніше і є, по суті, тавтологією, бо шах і паті, власне, означають одне й те саме – «правитель», «владика». Де шах сходить до індоіранської основи кшатр/хшахр – «сила», «влада», з якої <96> утворений і індійський термін на означення військового стану – кшатріїв; цю ж основу бачимо і в іменах родоначальників скіфського народу – Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, а також у слов’янському терміні цар, рясно відбитому в українських прізвищах. А паті, як уже мовилося, споріднене із санскр. паті й сходить до індоєвропейської основи па- («охороняти», «захищати», «берегти»).

Крилаті бикоподібні істоти з людськими головами в ахеменідській столиці Персеполі, як вважають дослідники, і є зображеннями Гопатшаха, хоча дехто схильний вважати, що іранці запозичили цей образ із мистецтва Ассирії як суто декоративний прийом. Проте вірогідніше те, що в зображення цих фантастичних істот вкладали цілком певне, пов’язане з релігією, значення. Численні зображення Гопатшаха сасанідського періоду наявні на різьблених кам’яних печатках і їх відбитках на глині.

Таким чином, маємо ряд імен, що мають спільний компонент – пал/-пол. Це, насамперед, Купала, Гопала, Аполлон, Тавропола, причому останнє ім’я має Діва-Артеміда, якій поклонялися загадкові таври. Це ім’я виявляє семантичну тотожність перших компонентів із значенням «бик» і етимологічну – других, тобто -пала й -пола. Сюди ж долучається ще одне ім’я з Північного Причорномор’я – Сосіпол, його подають боспорські написи. Ім’я це не можна не співставити з індійським іменем Шішупала. Причому вкрай істотно, що в «Махабгараті» Шішупала має безпосередній стосунок до Крішни-Гопали. Шішупала доводився двоюрідним братом Крішні, а обидва вони прагнули собі в дружини Рукміні, через яку Крішна мусив відтяти Шішупалі голову своїм диском-чакрою.

Цікаво й те, що ім’я Сосіпол властиве й етрускам: у них це – божество, якому разом з богинею Ейліфією присвячувалися навіть храми. Сосіпол був божеством-дитиною, причому саме це ім’я дослідники тлумачать як «рятівник міста», трактуючи -пол від грецького поліс «місто», а Сосі – як «Рятівник». Проте таке тлумачення неправомірне, бо -пол насправді означає не «місто», а <97> «захисник», «оборонець», а Сосі – «дитина». Це підтверджує значення індійського імені Шішупала із санскриту, де Шішу- означає «дитина». Тобто виходить, що Сосіпол і Шішупала – одне й те саме ім’я, передане засобами різних мов. І означає воно – Дитина-захисник. Обидва імені мають спільне походження і однакове значення, а фіксація їх на території України має свідчити, що індійці й етруски свого часу мали схожі міфологічні уявлення, що вони сусідили або й жили разом у цьому ареалі.

Отже, і грецький Аполлон, і український Купала, й індійський Крішна-Гопала тотожні не тільки функціонально, їх об’єднує спільне походження та однакове значення їхніх імен: Пастух, Захисник, Охоронець, Воїн, Цар.

Але чому ж тоді грецьке божество має звучання Аполлон, а індійське – Гопала? Звідки взялося кінцеве – н в імені грецького божества? Цьому може бути певне пояснення на індійському ґрунті. На півдні Індії, у так званому дравідомовному ареалі імена, які на півночі країни звучать як Ананда, Чандра, Муруга (пор. укр. прізвища Моруга, Моружченко), Крішна, тут звучать як Анандан, Чандран, Муруган, Крішнан. Так само й Гопала має тут форму Гопалан. Таке явище – ніби своєрідна прикмета, за якою визначають, звідки походить носій імені або прізвища – з півночі чи півдня Індії. Як ото закінчення -енко незаперечно засвідчує, що прізвище належить українцеві. Так що для імені Аполлон можна припустити вплив тієї ж традиції. Коли ж порівняти південноіндійське Гопалан і грецьке Аполлон, то фонетична близькість їх виняткова. І, очевидно, початкове А- в імені грецького божества – це залишок первісного Го- («бик», «корова», «земля»), де два останні слова об’єднує давнє уявлення про те, що і корова і земля – обидві годувальниці.

Тож термін гопала може мати не лише значення «захисник биків/корів», «пастух», а й «захисник землі», «цар». Принагідно зазначимо, що санскрит знає і слово ку в значенні «земля», «край», «країна», тому термін гопала в цьому розумінні тотожний термінові купала – «захисник землі/країни», «цар».

Те, про що говорилося вище, дозволяє зробити деякі висновки. І Аполлон, і Купала, і Крішна-Гопала – вічно юні, а це наводить на думку, що надається до витлумачення й ім’я Іван, Йван, яке є невіддільним від слов’янського Купали. І то знову-таки на індійському терені, бо в санскриті «молодий», «юний» якраз і буде юван. Отож у такому разі ім’я Іван, Йван означає Молодий, Юний, а в поєднанні з ім’ям КупалаЮний Пастух, Юний Захисник, Юний Цар (пор. щодо Аполлона епітет Юний Бог).

По-новому тепер можна погляну<98>ти й на наш знаменитий гопак. Маючи на увазі, що гопа та гопала синоніми, що вони означають «пастух», «воїн», «цар» і пов’язуються з Крішною, який був божеством воїнів-кшатріїв, можна припустити, що гопак колись був ритуальним пастушим або воїнським танком. Чи тим і тим водночас, оскільки Крішна, як і Аполлон, уособлює і пастуха, і воїна. Підтверджує таке міркування те, що улюбленим танком запорізьких козаків був саме гопак, а запорізькі козаки – такі ж професійні воїни, що й індійські кшатрії.

Крім того, такі українські прізвища, як Хопта, Гоптар знаходять своє пояснення у санскритських го-пта, го-птар, го-птрі з однаковим значенням «захисник», «оборонець», «воїн», «цар» (СРС, 197). А ще один епітет Крішни Говінда – спонукує подумати, чи не причетний компонент – вінд у ньому до етноніма венети-венеди-венди? Адже бачимо, як тісно переплітаються український Купала й венетсько-італійський Купавон. Тим більше, що давні автори часто-густо називають венедами певну частину слов'янських племен. <99>

Кохання, любовні стріли й цариця Камасарія
Упродовж майже тисячоліття (VI ст. до н.е. – IV ст. н.е.) на півдні сучасної України існувало могутнє як на свої часи ранньодержавне утворення – Боспорське царство. До складу його, поряд з іншими племенами, входили й численні сіндо-меотські, інакше – індоарійські, а коротше й зрозуміліше – індійські племена. Посвячувальні боспорські написи зберегли чимало свідчень про ці племена, зокрема, й про сіндів. Вони входять до титулатури боспорських царів Левкона І (389–349) та його сина Перісада І (344–311). Так, напис на мармуровому постаменті, знайденому в Керчі 1843 року, мовить:

«Левкон, син Перісада, відбувши термін свого жрецтва, присвятив цю статую Аполлону Лікарю, при Перісаді, синові Спартока, архонтові Боспору й Феодосії, цареві сіндів, усіх меотів та фатеїв» (КБН, 31). Цей напис датується ІІІ ст. до н.е. Особливо важливо, що деякі написи фіксують і імена, пов'язані з етнонімом сінди. Наприклад, напис, знайдений в Анапі (зараз у Керченському музеї), серед переможців спортивних змагань на честь Гермеса подає сім носіїв імені Сінд та чотирьох – Сіндок (КБН, 673–675). Ще в одному написі маємо ім'я Сіндей (КБН, 636).

Тож зрозуміло, що сіндо-меотські племена та окремі їхні представники мусили відігравати певну роль в історії Боспорської держави. І таке міркування підтверджують написи; на сьогодні знайдено понад два десятки лише тих написів, які безпосередньо стосуються сіндів. Тому кожна така знахідка зі згадкою в ній сіндо-меотського племені чи якогось вихідця з нього проливає додаткове світло як на історію самого Боспорського царства, так і на історію України і навіть Індії.

Такою непересічною постаттю є боспорська цариця сіндського походження Камасарія. Досі знайдено два написи, які стосуються двох різних жінок із цим іменем. Імена ці дещо відрізняються фонетично: в одному випадку воно подане як <100> Камасарія, а в другому – як Комосарія. Що може пояснюватися, зокрема, такими мовними явищами, як акання та окання, властивими не лише слов'янським, але й індійським мовам.

Один із написів з ім'ям цариці-сіндянки знайдено 1876 року в Керчі, колишньому Пантикапеї – столиці Боспорського царства, на південно-східному схилі гори Мітрідат (пор. індійське ім'я Мітрадатта, «Даний Мітрою»; це якраз індійське ім'я, а не іранське, бо на іранському ґрунті воно мало б форму Міхрдат). Напис міститься на прямокутній вапняковій стелі, увінчаної чотирикутним навершям. Всередині фронтона – рельєф, що зображає Афродиту на лебеді зі скипетром у лівій руці. Праворуч від неї – фігурка Ерота, що вкрай важливо й показово, оскільки відразу засвідчує можливий зв'язок імені Камасарія з Камою – індійським богом кохання, тотожного грецькому Еротові. А приналежність цариці до сіндів іще більше посилює імовірність того, що ім'я Камасарія може мати свою індійську паралель, яка допоможе з'ясувати походження і значення імені боспорської цариці.

Напис цей (зараз в Ермітажі), датований ІІ ст. до н.е., такий:

«Перісада. Камасарії. Аргота.

За архонта й царя Перісада, сина царя Перісада, матерелюбного, за царицю Камасарію, дочку Спартока, чадолюбну, і за Аргота, сина Ісанфа, чоловіка цариці Камасарії, присвятили цей пам'ятник Афродиті Уранії, владичиці Апатура, – синагог Феокріт, син Деметрія і фіасити: Феокріт, син Деметрія, Папій, син Папія; Стратон, син А…; Папій, син Ф…; Каллістрат…; Посідоній…» (КБН, 84–85).

Камасарія, як свідчить напис, дочка царя Спартока, точніше, Спартока V, що правив на Боспорі приблизно в 200–180 рр. до н.е. З чого можна припустити, що оскільки Камасарія – сіндянка й дочка Спартока, то й сам Спарток теж виходець із сіндів.

Боспорська історія знає аж п'ятеро царів на ім'я Спарток, причому найперший із них правив іще в V ст. до н.е., а останнім і був Спарток V, батько Камасарії-Філотекни (Чадолюбної).

Цариця Камасарія, вважають дослідники, була матір'ю царя Перісада IV Філометора, що правив десь у 150–125 рр. до н.е., і дружиною Перісада ІІІ, що правив у 180–150 рр. Після смерті Перісада ІІІ вона вдруге вийшла заміж, за якогось Аргота, котрий мусив також належати до вищого суспільного прошарку. Ця Камасарія та її перший чоловік Перісад ІІІ згадуються в дельфійському почесному декреті. У списку дарів Аполлону Дідімейському, знайденому в Мілеті й датованому 178/177 роком до н.е., серед посвятників знову згадується цариця Камасарія. Поряд із Камасарією в цьому ж списку згадується віфінський цар Прусій II, що царював у 180 – <101> 149 рр. Тож узявши до уваги всі ці епіграфічні відомості щодо цариці Камасарії та її чоловіка Перісада ІІІ, дослідники відносять напис із іменем боспорської цариці до часу пізніше 150 р. до н.е., бо в цьому написі Камасарія вже виступає не як дружина Перісада ІІІ (очевидно, натоді померлого), а як дружина Аргота. Хто він такий, визначити важко – такого імені не засвідчено в жодному з понад 1300 написів, уміщених в КБН. Хоча імена з компонентом Арг- трапляються, наприклад, Аргод, Аргей, Аргонай. Ім'я Аргод може бути тотожним імені Аргот. Птолемей згадує Аргуду – одне з міст внутрішньої частини Херсонеса Таврійського. Таке ж місто, зазначає О.Трубачов, той же Птолемей згадує і в Індії – Аргуда (ІА, 227).

У зв'язку з цим варто звернути увагу на деякі, на наш погляд, значущі факти. Щодо Камасарії існує дві точні дати: перша відноситься до 200 року до н.е., коли Перісад ІІІ та Камасарія, його дружина, дякують у Дідімах Аполлонові за те, що допоміг відбити напад кримських скіфів. Друга дата відноситься до 180 року, коли та ж Камасарія, вже із сином, знову підносить дари Аполлонові, але в Мілеті. Перісад IV, син Камасарії, якийсь час правив разом із матір'ю і був, як свідчать джерела, шанувальником Аполлона, для святилища якого в Дельфах він подарував золоту таріль, яка мала, очевидно, символізувати сонце, оскільки культ Аполлона пов'язаний із Сонцем. Шанувальницею Аполлона, очевидно, була й батьки Перісада IV, тобто Перісад ІІІ і Камасарія.

У зв'язку з цим видається важливим, що Геродот у четвертій книзі своєї «Історії», присвяченої скіфам, згадує двох гіпербореянок, Аргу та Опіду, які прибули зі своєї країни на Делос; згодом туди ж прибули ще дві гіперборейки, про яких пише Геродот, Лаодіка й Гіпероха. Могили Арги й Опіди на Делосі містилися біля храму Артеміди. Припускається, що Арга й Опіда причетні до культу Артеміди, тобто Діви, який тотожний індійському культу Деві, дружині або жіночій іпостасі Шіви; він був особливо поширений у кримських таврів, що їх від сіндів на Таманському півострові відділяла лише вузька Керченська протока, тоді – Боспор Кімерійський. Припускається також, що Арга й Опіда – імена двох місцевих богинь, витіснених культом Діви-Артеміди. Геродот зазначає, що дари, принесені Аргою і Опідою, мали полегшувати пологи в жінок, що делоські жінки щороку на честь Арги та Опіди підносили богині дари й співали величальних пісень, створених лікійцем Оленом (Геродот, 474, примітка).

Той же Геродот мовить, що предком Олександра Македонського був Аргай чи Аргей; ім'я Аргея мала дружина Арістомеда – лакедемонського царя, а назву Аргос мала країна, місто й аргоський герой. І, нарешті, той же Геродот зазначає, <102> що скіфи називали Афродіту Уранію – Аргімпаса, а Аполлона – Гойтосир (IV, 59).

Що ж до Опіди, подруги Арги в подорожі на Делос, то й вона виявляє зв'язок із Північним Причорномор'ям, причому в порівняно недавні часи. В цьому плані привертає увагу Діва-Обида «Слова о полку Ігоревім», яка, судячи з усього, пов'язана з культом Аполлона, тотожного культові Крішни-Гопали і Йвана Купала. Принаймні, про неї мовиться, що вона на синьому морі плеще лебединими крилами, а лебідь – птах Аполлона. Саме з країни гіперборейської, тобто з Північного Причорномор'я, щовесни, закликуваний величальними співами, повертається Аполлон на Парнас у колісниці, запряженій білосніжними лебедями. Аполлон справді прибув до Греції з півночі, він – прийшле божество в грецькій міфології, як, до речі, й Артеміда, статую якої, за давньогрецьким міфом, принесли до Греції з Таврики (сучасний Крим) юна Іфігенія, донька мікенського царя Агамемнона, та її брат Орест.

Ще один напис з ім'ям Комосарія, очевидно, різновиду імені Камасарія, знайдено на початку ХІХ ст. на березі Ахтанізовського лиману, на Таманському півострові. Південніше станиці Ахтанізовської, на горі Бориса й Гліба (західний берег лиману), на початку ХІХ століття виявлено руїни, як вважають, храму Артеміди. Біля цієї ж гори знайдено статуї і напис цариці Комосарії. Напис вирізьблено на лицьовій стороні вапнякового постаменту. На верхній площині його – два заглиблення для двох статуй. Одна з них, чоловіча – втрачена, друга – жіноча, зберігається в Керченському музеї. Сам постамент із написом в Ермітажі, а напис такого змісту:

«Комосарія, дочка Горгіппа, дружина Перісада, за обітницею присвятила могутньому богові Санергу й Астарі при Перісаді, архонтові Боспору та Феодосії і цареві сіндів, усіх маїтів і фатеїв» (КБН, 583).

Як видно з напису, Комосарія – теж боспорська цариця, але вже дочка Горгіппа, внучка Сатира І й дружина царя Перісада І, який правив Боспором у 344–311 рр. до н. е… Тобто й сам напис датується ІV ст. до н.е. Сатир І царював у 433–389 рр. Між царюванням Сатира І та Перісадом І при владі перебуло двоє царів, Левкон І (389–349) та Спарток ІІ (349–344), причому Спарток ІІ царював разом із Перісадом І, а після 344 року (очевидно, після смерті Спартока ІІ), правив сам. Царів на ім'я Горгіпп серед Боспорських написів не засвідчено. Проте деякі цікаві дані про Горгіппа, Сатира І та про взаємини між Боспорським царством і довколишніми племенами, подають «Військові записки» Полієна. Сатир знову привів до влади скинутого царя сіндів Гекатея і віддав йому в дружини свою доньку. Навзамін Гекатей мав позбутися своєї <103> теперішньої дружини Тіргатао, яка походила з меотів. Гекатей дуже любив дружину й не наважувався заподіяти їй смерть, тому тимчасово примістив її у віддалену фортецю. Проте Тіргатао втекла разом зі своєю охороною, а Гекатей і Сатир, виявивши втечу, кинулися навздогін, бо розуміли, що меоти повстануть, коли Тіргатао добудеться до них. Проте Тіргатао перехитрувала їх – удень вона переховувалася в лісах, а вночі якомога швидше добиралася до рідних місць. Врешті-решт вона дісталася до іксоматів, очевидно, племені, з якого походила, бо в неї там був власний палац. Батько Тіргатао на той час уже помер, і племенем правив його наступник, з яким Тіргатао побралася. Після цього вона підбила іксоматів та інші войовничі меотські племена на війну зі своїми кривдниками й пройшла з мечем через усю Гекатеєву Сіндику, спустошила володіння Сатира. Гекатей і Сатир мусили запросити миру вони послали їй щедрі дари, а Сатир, до всього, надіслав їй у заложники свого сина Метродора.

Мир було встановлено, проте Сатир і далі чинив підступи та інтриги проти Тіргатао, наслідком чого стало те, що Тіргатао стратила Метродора й знову розпочала проти Сатира нещадну й затяжну війну. Сатир не витримав лих та випробувань, які з його ж волі впали на нього, й помер. А царську владу посів його другий син – Горгіпп. Він попрохав у Тіргатао миру й надіслав їй щедрі примирювальні дари. Так вдалося покласти край виснажливій і жорстокій війні. Горгіпп, судячи з усього, правив недовго, але дехто з істориків схильний вважати, що саме тоді Горгіпп заснував місто й назвав своїм іменем – Горгіппія, яке вважалося столицею сіндських правителів. Існує і припущення, що Горгіпп просто перейменував якесь старе місто, натоді існуюче, і що саме Горгіпп приєднав Сіндику до Боспорського царства (АС, 108–110).

Відомий дослідник індоаріки в Північному Причорномор'ї О.Трубачов виводить ім'я Камасарія від давньоіндійського кама – «любовне бажання», «кохання» та – шрі/-сар – «жінка». Тобто все ім'я, за ним, означає «кохана жінка». Своє тлумачення дослідник підкріплює тим, що компонент кама виступає в багатьох утвореннях, в тому числі й у власних іменах. Тлумачення цього імені від іранського кама-сара – «з непокритою головою» О.Трубачов вважає випадковим, як і тлумачення імені з фракійської мови (ІА, 245).

Щодо компонента – сарія, то О.Трубачов вбачає його відбиття в санскритському апсара – «апсара», «жіноча водяна істота», «німфа», «русалка». Спроба пов'язати ці слова з іранським сар – «голова» малоймовірна типологічно, бо перед нами суто жіночі імена. Тим більше, що в боспорській епіграфіці засвідчено імена Сарія та Саріка (ІА, 270).

Щодо компонента кама, то справді, він міститься в багатьох <104> індійських іменах, причому як жіночих, так і чоловічих, де пов'язується з поняттям «кохання», «любов». Проте слід зважати, що значна частина індійських імен складається з компонентів, які пов'язані з тими чи іншими божествами, жіночими або чоловічими. Серед божеств, імена яких беруть активну участь в іменотворенні, з повним правом можна назвати Каму – бога кохання в індійській міфології. Тож цілком правомірно припустити, що чоловічі й жіночі імена, які мають компонент Кама-, як правило, перший, пов'язуються з цим божеством.

Індійський міф розповідає, що коли бог Брахма створив усе живе й неживе на землі, то захотів явити світові щось непересічне. І створив невимовно вродливого юнака, озброєного луком із цукрової тростини, що мав тятиву із бринливих бджіл, а стріли були з п'яти найгарніших і найзапашніших квітів. Юнак носив блакитне вбрання і прикрашав волосся квітами кесарі, а в руках тримав стяг із зображенням макари – дивовижної морської тварини.

– Ти – бог кохання, – мовив йому бог-творець Брахма. – Ти всемогутній і здатен проникати в думки людей, тому тебе будуть називати Манматха – «Бентежник душі». Але ти матимеш іще одне ім'я – Кама, бо твої стріли розпалюватимуть пристрасть у серцях чоловіків та жінок, а ця жага, ця пристрасть необхідні для підтримання життя.

Але й сам Кама не встояв перед чарівністю Раті, доньки Дакші, сина Брахми, й вона стала його дружиною. У помічники Камі Брахма визначив Васанту – Весну або Весняника, наділеного всім необхідним для любовних чарів – пташиний спів, розбуялу зелень, соковиті й запашні плоди, квітучі дерева, духмяний вітерець, чарівні сутінки – словом, усе, здатне схвилювати й розбурхати душу.

Тим часом злий демон Тарака став загрожувати світові, але здолати його міг лише ще ненароджений син Шіви. Сам Шіва натоді якраз здійснював нечуване подвижництво, і ніхто не смів порушити його. Парваті, дочка Хімалая, закохана в Шіву, втративши надію на взаємність, злаштувала собі сяку-таку хижку неподалік від божественного подвижника й стала самовіддано прислужувати йому. І боги вирішили скористатися цим: вони доручили Камі заронити в суворому Шіві кохання до Парваті. Улучивши мить, коли дівчина проходила повз грізного бога, Кама зі свого сховку метнув у нього невідпорну квіткову стрілу. Та Шіва помітив його і нищівним третім оком спопелив бога кохання. Проте було вже пізно: Шіва закохався в Парваті, побрався з нею, і в них народився син Сканда, бог війни, який невдовзі й здолав жорстокого Тараку.

Вбита горем Раті, дружина Ками, прийшла до Шіви й стала благати його повернути до життя її любого чоловіка. <105>

– Я не можу зарадити тобі, – мовив їй Шіва. – Твій чоловік не загинув, він тільки позбувся тілесної оболонки, а душа його жива. Він займатиметься і далі своєю справою, але цього ніхто вже не бачитиме.

Проте Раті не відступалася:

– Ви з Парваті потопаєте в невимовному блаженстві, яке дарував вам мій Кама, тоді як від нього самого лишилося ось що.

І вона, плачучи, розв'язала кінчик сарі, де була зав'язана щіпка попелу, – усе, що лишилося від Ками, й зрозпачено показала божественному подружжю.

– Ну гаразд, – зласкавився Шіва, – твій чоловік знову постане перед тобою таким, як і був. Але знай: бачитимеш його тільки ти. Для інших він лишиться невидимим, тому й називатимуть його – Ананга, тобто Безтілесний. А тепер іди й будь щасливою! (Нараян, 95-106).

В епічній літературі Кама – син Лакшмі, богині щастя, достатку й сімейної злагоди, дружини Вішну. Він зображається юнаком, що сидить на папузі або на колісниці, на прапорі його – макара, фантастична морська тварина, в якій дехто вбачає дельфіна. Його любовні стріли зроджують кохання, і тут Кама має своїх античних двійників – Амура, Ерота й Купідона.

Поняття кама служило в індуїзмі означенням чуттєвого, емоційного життя і входило, разом із вірою-дгармою та прагненням багатства – артхою до трьох основних засад людської поведінки. Гармонійне поєднання цих трьох засад (тріварга) вважалося найважливішим обов'язком трьох вищих станів, тобто жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв та вайш'їв – землеробів, ремісників і торговців. Настанови в камі, зокрема, склали особливий жанр давньоіндійської літератури – камашастру. Один із найвідоміших творів цього жанру – «Камасутра» Ватсьяяни (ІІІ-ІV ст.), яка упродовж століть відігравала помітну роль у традиційній індійській дидактиці.

Усі три фактори – дгарма, артха й кама – мали перебувати в постійній гармонійній рівновазі, але один із факторів мав домінувати. Так, «Махабгарата» провідною визначає дгарму – служіння релігії, науці або суспільному благові, «Артхашастра» – вигоду, зиск, накопичення багатства й матеріальних цінностей, а «Камасутра» – любов, кохання, шукання чуттєвих утіх і насолод.

Бажання-кама як первісна творча сила виступає вже в «Рігведі». Її персоніфікацією і став великий первородний бог Кама, постійно згадуваний у пізніших ведійських текстах і закликуваний, коли треба досягти успіху в коханні, відновити втрачену снагу тощо. «Махабгарата» порівнює його з ненаситним полум'ям, «Рамаяна» називає сином богині щастя й краси Лакшмі, його дружина – Раті <106> («Любовна пристрасть»), його молодший брат – Кродга («Гнів», «Шал»), його дочка – Трішна («Спрага», «Жага»). Давньоіндійська література зазначає, що чоловік вчинить тяжкий гріх, коли не відповість взаємністю закоханій у нього жінці. У «Махабгараті» Арджун, могутній воїн і родич Крішни, мусив цілий рік бути євнухом через те, що не прийняв кохання апсари Урваші, згадуваної ще в «Рігведі».

Культ емоційного, любовного начала одігравав визначальну роль у поклонінні богові Крішні як втілення кохання. В давньоіндійському образотворчому мистецтві неабияка роль належить різним любовним символам, найбільш частими й відомими з яких є лінгам, що уособлює божественне творче начало (Шіва) і йоні (слов'янське лоно) – природна жіноча енергія, яка сприяє прояву енергії Шіви. Ці особливості яскраво відбилися в храмовій скульптурі Каджурахо, Конараку тощо.

Ці факти, далеко не всі, засвідчені в численних літературних та іконографічних джерелах, що мають паралелі і в інших культурах, серед них і в слов'янській, показують, наскільки значне місце посідало поняття кама в давній і середньовічній культурі Індії, в уявленнях її народів, у віруваннях, звичаях, обрядах і ритуалах.

Бог Кама має багато імен та епітетів: Манасіджа – «Зроджений у душі», Мадана – «Захмеляючий», Шамантака – «Позбавник спокою», Кандарпа – «П'янливець», Манматха – «Бентежник душі», Пушпадгану – «Квітколукий», Панчасаяк – «П'ятистрілий», Кусумаюдга – «Квітозбройний», Пушпачапа – «Квітконосний», Макарадгваджа – «Макаростяжний» тощо. Багато імен та епітетів Ками сьогодні стали поширеними чоловічими й жіночими іменами. Скажімо, ім'я Манматха мав відомий бенгальський письменник Манматха Рой, автор першої в Індії п'єси про Тараса Шевченка, яка звучала й по Всеіндійському радіо.

Ім'я Кама входить у географічні назви: Камагірі – «Гора Ками», Кам'яка – озеро й назва лісу, в якому деякий час перебували вигнанці-пандави, герої «Махабгарати». Цікаво відзначити, що в теперішніх українців побутує прізвище Пандай (на Закарпатті); античні автори на схід від Меотиди (Азовського моря) фіксують річку Панда; Панда також – урочище в Симеїзі (ІА, 259). Камакх'я – місце прощі на річці Девіка, на якій розташоване місто Мультан, а на Україні чимало річок типу Дівка, Дівуха, Дівич, Дівичка. З історичним індійським Мультаном, столицею Сінду, О.Трубачов співвідносить назву Мінтана – так у давнину називався Таманський півострів, де жили сінди (ІА, 256).

Компонент Кама або кама входить в імена та епітети богів: Камакші (або Камакх'я), досл. «Камоока» – богиня, жіноча іпостась <107> Шіви; Камешвара – «Владика бажань/прагнень», епітет бога Кубери, охоронця земних багатств і півночі, приятеля і сусіди Шіви по горі Кайласі в Гімалаях, де обидва мешкали; Камарі – «Ворог Ками», Камадгвансін – «Нищитель Ками», епітети Шіви; Камапала, «Захисник прагнень/бажань» – епітет старшого брата Крішни на ім'я Баладева, яке відбите в українському антропоніміконі як прізвища Болудей та Білдей; Камаджіт – «Переможець Ками», епітет Сканди, сина Шіви, й самого Шіви; Камаватара, «Втілення/Аватара Ками» – ім'я Прадьюмни, сина Крішни (за деякими переказами, Шіва оживив Каму в подобі сина Крішни); Камапатні, Камакала – епітети Раті, дружини Ками; Камадгену, Камадухі, Камада – божественна корова, що сповнює всі бажання – вона належала мудрецеві-ріші на ім'я Васіштха (досл. «Найбагатший»), нащадки якого носили пасмо волосся на виголеній голові, тобто «оселедець».

Носіями імен з компонентом Кама були переважно представники соціальної верхівки, особливо царі, цариці, царівни, царевичі тощо. Це видно хоча б на «Океані сказань», творі кашмірського поета Сомадеви (ХІ ст.), частково перекладеного й українською мовою.

Цариці: Камаліла – дружина славнозвісного царя Вікрамадітьї, покровителя поетів і вчених; Маданадантра – дружина царя Вірабгуджі; Маданаманджарі; Маданавалі; Кандарпасена.

Царівни: Анангаліла – дочка царя Дгармагопи; Анангапрабга (інше ім'я – Анангараті) – дочка царя Вірадеви; Маданасена – дочка царя Вірабгати; Маданалекха – дочка царя Вірасени; Маданарекха; Маданасундарі; Анангасена.

Гетери: Камасена, Маданамала.

Щодо гетер, то «Камасутра» мовить, що наділена вродою, лагідною вдачею та іншими чеснотами гетера, а особливо якщо вона знає 64 мистецтва, посідала високе місце в зібранні людей – її шанує цар і хвалять достойні люди, до неї прагнуть, її відвідують, у ній вбачають взірець. Ці 64 мистецтва передбачали вміння співати, малювати, грати на музичних інструментах (навіть у воді), чепуритися, грати в азартні ігри, ворожити, чаклувати, розмовляти різновидами умовної мови, виготовляти діадеми, гірлянди, запашні олійки, їстівні відвари, соки та збуджуючі напої. Вони мусили вміти багато чого, навіть розбиратися в різьбленні, столяруванні, металургії, будівельній справі, не кажучи вже про науку кохання – камашастру (Камасутра, 32).

У цьому переліку імен привертають увагу імена деяких царів, чоловіків цариць та батьків царівен: Вірабгуджа, Вірабгата, Вірасена, Вірадева. Ці чоловічі імена містять компонент Віра – «Герой», «Богатир», «Звитяжець» і відповідно означають «Геройськорукий», «Могутній воїн», «Богатирськосилий», «Бог геройства». Компонент віра <108> (сучасна форма – вір) досить рясно відбитий і на українському ґрунті, як в етнонімі (сівери), в імені (Севір), так і в прізвищах, особливо запорозьких козаків (Балвір, Бальвір, Балбир, Балбиренко тощо).

Цікаве тут іще одне чоловіче ім'я – Дгармагопа, що його мав цар, батько царівни Анангаліли. Воно складається з Дгарма+гопа, де дгарма, поняття, що разом з артхою і камою входить у тріваргу, яка визначає основні цінності в житті людини. Ім'я Дгармагопа означає «Захисник дгарми/віри/закону». Компонент гопа, що первісно означав «пастух» (досл. «захисник худоби», від го – «корова», «бик», «худоба» + па – «захисник», «охоронець»), згодом прибрав значення «воїн» і навіть «цар», «правитель». Слово гопа має синоніми гопта, гоптар, гоптрі, гопака, гопала, гопалака (СРС, 197), а вони, в свою чергу, мають свої українські паралелі. Прізвище Гопя засвідчене в козака Білоцерківського полку, у тих же запорозьких козаків особливо поширені прізвища Гупал, Гупало, Гупалов, Гупаленко, а назви Гупали, Гупалівщина, Гопло засвідчені в Україні й Польщі. Сучасні українці знають також прізвища Хопта і Гоптар.

Санскритське дгарма має пракритську (просторічну) форму мовою палі – дгамма (наприклад, буддійська писемна пам'ятка «Дгаммапада» по-санскритському – «Дгармапада»). Є певні підстави вважати, що слово дгамма відбилося в таких давньослов'янських іменах, як Домаслав, Домарад, Домажир, які відповідно можуть означати «Славний вірою», «Радість віри», «Гора/Опора віри».

Серед названих жіночих імен бачимо кілька, в яких безпосередньо фігурує компонент Кама, пов'язаний з давньоіндійським богом кохання або з терміном камаКамаліла й Камасена. Ці імена можуть означати відповідно «Гра Ками» чи «Любовна гра» та «Сила Ками» чи «Сила кохання». А якщо сюди долучити богиню Камакші, ім'я якої теж виступає самостійним жіночим іменем, та Камешварі, що сходить до означення дружини Кубери-Камешвари, то матимемо чотири жіночі імені з компонентом Кама. Це ще більше покріплює імовірність того, що й ім'я боспорської цариці Камасарії, сіндянки, стає до цього ряду.

Серед названих жіночих іме є і два імені, цікавих у слов'янському плані – Камаліла й Анангаліла; їх мають відповідно цариця, дружина царя Вікрамадітьї, та царівна, дочка царя Дгармагопи. Ріднить ці імена не тільки те, що перші компоненти в них пов'язані з богом кохання, але й спільним другим компонентом – ліла. У давній і середньовічній Індії були популярні присвячені богові Камі весняні святкування, насичені еротичними іграми, обрядами й піснями. Довкола Крішни, що чудово грав на сопілці, пастушки-гопі водили хороводи, що, відзначають дослідники, своєрідне відбиття ще <109> арійських весняних танцювально-еротичних ігор, присвячених Камі, Крішні, а в дравідійських народів Півдня Індії – Майону. У мовах індоарійської мовної сім'ї такі ігри називаються ліла, досл. «гра», «грання», «забава», «розвага», «дівоче ігрове зображування коханих» (СРС, 555). Слово ліла наявне в таких важливих і для сучасної Індії термінах, як крішналіла (або – расліла) та рамаліла або рамліла. Крішналіла або расліла – хоровод та ігри на честь Крішни, містеріальна народна драма в народів Північної Індії, пов'язана з культом Крішни-Гопали, тотожного культам Івана Купали й Аполлона. Крішналіла-расліла складається з церемонії поклоніння богам, «чистого» танцю (рас) у стилі катхак і власне ігрової частини – ліли. Оповідачем тут виступає персонаж Свамі або Госаїн, ім'я якого означає «господар», а також «бог», «всевишній» (ХРС, І 483).

Такою ж своєрідною виставою, але вже з життя Рами, теж, як і Крішна, втілення сонячного бога Вішну, є рамліла. Це також народна драма Північної Індії, пов'язана з культом Рами, героя «Рамаяни». Якщо центром крішналіли вважається місто Матхура і околиці його – Вріндаван, де минули дитячі і юнацькі роки Крішни, то центром вистав рамліли вважається Варанасі, або Бенарес. Рамліла триває кілька тижнів, а завершується церемонією спалювання трьох опудал демонів, що символізує перемогу Рами над ворогами, особливо, над Раваном, що викрав Сіту, дружину Рами, уособлення Панни-Сонця.

Отже, слово ліла наявне в жіночих іменах і термінах, пов'язаних з богом кохання Камою, Крішною і Рамою – усі вони тією чи іншою мірою причетні до Вішну та його дружини Лакшмі. Крім того, близькі між собою функціонально й Кама з Крішною: недарма, як мовлять перекази, Кама після сутички з Шівою знову відродився до життя як син Крішни. А Вішну тотожний слов'янському Ладові, Ладо, тоді як Лакшмі тотожна слов'янській Ладі. Лада – богиня кохання і шлюбу, краси й сімейної злагоди, а син Лади – Лель, як сином Лакшмі вважається Кама. Лель-Полель, з яким перегукується індійське ліла, бог весни, молодості й кохання, з його весняним святом пов'язані обрядові ігри й дівочі хороводи. А ліла в індійців – хороводні ігри дівчат, присвячені коханню юного бога-пастуха Крішни-Гопали. Дівочі хороводи властиві й святові Йвана Купали.

Ім'я і функції Лакшмі, дружини Вішну, богині щастя, краси, багатства й сімейної злагоди, тотожні литовській та латиській Лайме, теж богині, ім'я якої і сьогодні поширене в латишів і литовців, як і Лакшмі в індійців – його, наприклад, має відома співачка Лайма Вайкуле. На слов'янському ґрунті індійській Лакшмі та латисько-литовській Лайме відповідає Лада, дружина Ладо. Польський історик <110> Стрийковський свідчить, що свято Ладові відзначалося з 25 травня до 25 червня, тобто воно збігалося зі святом Івана Купала. У латишів і литовців Лайме – богиня щастя і долі, вона допомагає дівчатам вибрати нареченого, потім веде молодих до вінця. А в латиських народних піснях пов'язується із сонцем (МНМ, ІІ 35), що має місце й на індійському грунті, оскільки Вішну – сонячне божество, а Лакшмі – його дружина. У наших весільних піснях слово ладо вживається щодо молодого чи молодої, у веснянках – це приспів. Густинський літопис пише, що Ладо – бог одруження й усілякого благополуччя, що йому підносять пожертви ті, хто прагне одруження і щасливого подружнього життя (Іларіон, 110–111).

Тож наявність індійських жіночих імен та важливих і показових термінів із компонентом ліла (крішналіла, рамліла, расліла) дозволяє перекинути місток до деяких слов'янських реалій – божества Леля-Полеля, персонажів обрядових весняних і літніх обрядових ігор ляля, леля, назви квітки лелія-лілія тощо. В українській мові ляля – «мала дитина», «малюк», а в мові хінді маємо те саме – лала (індійське л вимовляється як полтавське л, тобто, власне, виходить те ж саме ляля), яке означає також «мала дитина», а ще – «пестунчик», «улюбленець». Лалан – «пестощі», «леліяння», лалан-палан – «ласка», «пестування» (досл. «леліяння-плекання»), лаліта – «коханий», «любий» тощо (ХРС, ІІ 496–497). Лала тут і «синочок», при звертанні до хлопчика, і «коханий» – при звертанні до чоловіка. Лалан або лялян означає і «гра», і «улюблена дитина», лальна або ляльна – «красуня», лалак або ляляк – «пристрасне бажання» тощо (Там само). Явно відчувається, що сюди ж стає і укр. лялька, ляля. Лал також означає колір – червоний. Як слово крішна означає «чорний», але водночас має і смисловий обертон «гарний», «вродливий», «чарівний», так і слово красний, споріднене із санскритським крішна, означає не лише колір – червоний, але й «гарний», «вродливий», «чарівний». Це особливо важливо у зв'язку з частим у веснянках, зокрема, словосполученням весна-красна, а весна – невіддільна від кохання пора року. Нагадаємо, що індійський Кама мав за помічника Васанту, ім'я якого і означає Весна (або Весняник, щоб передати чоловічий рід).

В українців ляля – ім'я головної граючої дівчини у весняному хороводі під цією ж назвою, що влаштовується 22 квітня, напередодні святого Юрія. Дівчина-ляля сидить у вінку й зелені серед хороводу, який танцює і співає довкола неї. Їй до ніг кладуть вінки із зелені, після чого вона роздає подругам сир, молоко, кисле молоко, масло тощо. Тобто тут переважають ті ж молочні продукти, що й при святкуваннях, присвячених Крішні-Гопалі.

Сюди ж лягають деякі інші слова, засвідчені, зокрема, в «Словарі» <111> Бориса Грінченка і стосовні до нашої розмови.

Ляля, лялечка – пестливе щодо дівчини або жінки: Добридень, моя кралечко, моя лялечко!

Леліяти – викохувати, пестити: Мати сина леліяла, потіхи ся надіяла.

Леління – тиха течія, тихоплин.

Лельо, лелько – батько, батечко.

Лельом-полельом – ледь переставляючи ноги. Що ти ходиш лельом-полельом, наче тобі ступінь по червінцеві!

Леле, лелечко! – вигук, а також приспів у дитячих іграх та пісеньках, що іноді зберігають надзвичайно архаїчні уявлення. Тим більше, що ті ж дитячі пісеньки й веснянки знають і приспів ладо. Леле, діду, леле, бабо, леле, Коваленку! Та понесім погуляти дитину маленьку… Ой лелечко, лелечко, болить моє сердечко.

Повертаючися до Ками, нагадаємо, що основна зброя його – лук, у якого тятива з бринливих бджіл і п'ять квіткових стріл. Причому лук – із цукрової тростини, а п'ять стріл оперені п'ятьма найчарівнішими квітами, серед них і лотосом, квіткою Вішну й Лакшмі. Саме з цими атрибутами Ками, пов'язані його найчисленніші й найпопулярніші епітети й імена, багато з яких сьогодні стали жіночими й чоловічими іменами:



Кусумастра, Пушпастра, Кусумаюдга, Пушпаюдга – «Озброєний квітами»;

Кусумадгваджа, Пушпадгваджа – «Квіткостяжний», «З квітами на стягу»;

Пушпакету, Кусумакету – «Квіткоемблемний», «Квіткосимвольний»;

Пушпадгануш, Кусумадгануш – «Квітколукий»;

Пушпадганвана, Кусумадганіана – «Квітодержний».

Особливо часті імена й епітети Ками, пов'язані зі стрілою, на означення якої санскрит знає багато синонімів, але у випадку з Камою найчастіше вживаються три – ішу, бана (вана), шара:



Кусумешу, Кусумабана, Кусумашара – «Квіткострілий»;

Пушпешу, Пушпабана, Пушпашара – «Квіткострілий»;

Панчешу, Панчабана, Панчашара – «П'ятистрілий»;

Камешу, Камабана, Камашара – «Камострілий» або «Коханнєстрілий», при тому, що слова камешу, камабана, камашара можуть просто означати «любовні стріли» або «стріли Ками» (пор. стріли Амура або амурні стріли).

Щодо любовних стріл, то цікаві дані подає «Атхарваведа» – веда магічних замов і дійств. Чоловік, який прагне здобути прихильність жінки, яка байдужа до нього, пронизує стрілою її глиняне зображення в місці, де має бути серце. Це символізує те, що стріла Ками (інакше – любовна стріла) пронизує любов'ю до нього серце жінки, небайдужої йому. Водночас чоловік промовляє:

«Нехай невідворотний Кама вразить тебе! Щоб стала ти беззахисною перед ним на своєму ложі! Цією невідпорною стрілою Ками я прони<112>зую твоє серце. Стрілою, яка оперена жаданням, вістря якої – кохання, а стрижень – пристрасть. Цією стрілою, несхибно спрямованою, нехай вразить Кама твоє серце» (АВ, 173).

Не менш виразна й відверта замова жінки, що прагне звоювати чоловіче серце. Замова супроводжується тими самими магічними діями, тобто пронизуанням розпеченою стрілою зображення того, хто полонив жіноче серце. Крім цього, при такій любовній замові довкола розкидаються боби, спалюються наконечники стріл тощо (АВ, 361).

В українських магічних любовних (приворотних) замовляннях аналогом серця, що тане від кохання, є віск. В цьому плані показова замова: «Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь той віск! Щоб твоє серце за мною так топилося, як топиться той віск, і щоб ти мене тогді покинув, коли найдеш той віск» (УЗ, 47). Або:

«Полети ж ти, огненний бугало, до козака у двір, де ти його спобіжиш: чи в лузі, чи в дорозі, чи в наїдках, чи в напитках, чи у вечері, чи у постелі, – учепися ти йому за серце, затоми ти його, запали ти його» (Зорі-зориці, 218).

Слово бугало цілком може осмислюватися тут як «стріла», бо бугало летить до козака у двір і має запалити серце козака розпеченим вістрям. На індійському ґрунті для таких цілей часто-густо якраз і розжарюють кінчики стріл.

Тож саме на епітети Ками – Кусумашара, Пушпашара, Панчашара та Камашара, які містять компонент -шара із значенням «стріла», слід, очевидно, й звернути найпильнішу увагу при з'ясуванні імені Камасарія. А особливо на ім'я Камашара, яке може бути спорідненим, а то й тотожним імені боспорської цариці. Тільки слід мати на увазі, що Камашара – чоловіча форма імені, а жіноча буде – Камашарі. Оскільки існують паралельні форми жіночих та чоловічих імен Сіта й Шіта, Сіва й Шіва, Сарасваті й Шорошшоті, то, очевидно, може існувати й форма від Камашарі як Камасарі або Комосарі, залежно від того, властиве тій чи іншій індійській мові акання чи окання. Що ж до закінчення , то й воно знаходить своє пояснення. Наприклад, у сучасній мові хінді, основа якої – санскрит, закінчення -ій утворює прикметники чоловічого роду від іменників, а закінчення -ія утворює прикметники жіночого роду. Точнісінько це саме бачимо і в українській мові, де закінчення -ий властиве для прикметників чоловічого роду (молодий, любий, ніжний, високий), а (або -ая) – для жіночого (молода-молодая, люба-любая, ніжна-ніжная, висока-високая тощо; друга форма зараз притаманна здебільшого пісенно-поетичній мові). Тож, певно, це правило відбилося і на імені Камасарія. Тим більше, що і в сучасному індійському іменотворенні таке явище живе і діє: поряд із жіночими іменами <113> Сона, Рупа, Дгані, Пхуль існують і форми Сонія, Рупія, Дганія, Пхулія тощо.

Так що ім'я боспорської цариці сіндського походження – Камасарія цілком може мати значення «Камостріла», «Наділена стрілами Ками/кохання», «Яка вражає стрілами Ками/кохання», «Яка зроджує до себе кохання», «Яка полонить серце», іншими словами, «Невимовно чарівна/вродлива/гарна». А таке ім'я, напрочуд пасує жінці, особливо жінці з найвищого прошарку соціальної верхівки – царського, для якого поняття кохання-ками було набагато ширшим і глибшим, бо пов'язувалося з багатьма реаліями – достатком, родючістю, нащадками, ритуалами, звичаями, обрядами.

Втім, у індійському іменнику є і жіночі імена Кусумасара, Пушпасара, де – сара із санскриту означає «мед», «нектар», «есенція», а також «найкращий», «могутній» (СРС, 727). Тобто обидва жіночі імені в такому разі означають «Мед/Нектар квітки», а чоловіче ім'я Ваджрасара означає «Ваджросилий», де ваджра – могутня зброя царя богів і ватажка небесного воїнства Індри, його перун, громова стріла. Певно, цілком можливе жіноче ім'я, пов'язане з цим компонентом і Камою, наприклад, Камасарі, Камасарія, яке в такому разі означатиме «Мед/Нектар Ками/кохання». Таке ім'я теж неабияк личить жінці, особливо високородній.

Наявність жіночих імен Кусумасара та Пушпасара й чоловічого імені Ваджрасара дозволяє припустити, що компонент -сара міститься і в терміні апсара, який у такому разі може мати значення «нектар води», оскільки компонент ап- із санскриту означає «вода» (СРС, 50), а апсари нерозривно пов'язані з водою. Апсари, згадувані ще у ведах, – напівбожественні жіночі істоти, вони мешкають переважно на небі, так званій сварзі Індри, але й на землі – в річках, у лісах, на узвишшях і пагорбах. Вони співвідносяться зі слов'янськими русалками й грецькими німфами. За ведійськими текстами, апсари-русалки здатні загрожувати людям, зокрема, насилаючи на них любовний шал, любовне засліплення. Одна з таких знаменитих апсар на ім'я Мена спокусила не менш знаменитого мудреця Вішвамітру й народила від нього дочку Шакунталу, героїню славнозвісної драми середньовічного поета Калідаси (V ст.) «Абгіджняна Шакунталам» (досл. «Упізнана Шакунтала»), більш відомої просто як «Шакунтала». Цей твір настільки захопив українського композитора й письменника Гната Хоткевича, що він ще в 20-ті роки переклав його українською мовою, а на тему Шакунтали написав 27 музичних творів різного жанру. Саму ж легенду про Шакунталу, вміщену в «Махабгараті», яка стала основою для Калідасового твору, переклав українською із санскриту перший український санскритолог Павло Ріттер (1872–1939). <114>

Цікаво, що ім'я Вішвамітра також засвідчене в боспорських написах, причому приблизно в той самий період, що й ім'я Камасарія/Комосарія. Один із написів, а їх усього два, знайдений у Керчі 1901 року, відноситься до IV ст. до н.е. Другий датується ІІІ ст. до н.е. (КБН, 176; 188). На Чернігівщині є річка й місто Мена, що показово в плані зв'язку апсар з водами (Мена якраз і була апсара) і з тим, що українські сівери виявляють спорідненість з індійськими сувірами (див. статтю «Індійські сувіри, українські сівери та кімерійці»).

Не можна виключати й того, що ім'я Камасарія/Комосарія – певна видозміна жіночого імені Камешварі. Як Шіва має імена Махадева і Махешвара, так і Кама, одним із імен якого є Камадева, теж може мати ім'я Камешвара. Ім'я Махадева означає «Великий бог», а Махешвара – «Великий владика», тож ім'я Камадева відповідно означає «Бог Кама» або «Бог кохання», а Камешвара – «Владика Кама» або «Владика кохання». Ім'я дружини Шіви-Махадеви та Шіви-Махешвари – Махадеві й Махешварі, тож якщо Кама має імена Камадева й Камешвара, то дружина його має називатися Камадеві й Камешварі. Імена Махадеві й Махешварі відповідно означають «Велика богиня» та «Велика владичиця», тож імена Камадеві й Камешварі означатимуть «Дружина Ками» або «Богиня кохання» та «Дружина владики Ками» або «Владичиця кохання».

Крім того, ім'я Камешвара має Кубера – бог-охоронець земних скарбів і північної сторони світу, покровителем якого і сусідою по горі Кайласі, де обидва проживають, є Шіва. Кубера вважається сином знаменитого мудреця-ріші Вішраваса й зведеним братом Равани-Ревуна, того самого, що викрав у царевича Рами його красуню-дружину Сіту з лісу Дандака, за що й довелося врешті-решт накласти головою, вірніше, головами, бо їх у нього було аж десять. Кубера спершу сам був володарем Ланки, держави-столиці посеред моря, але її у нього відібрав Раван, який і тримав тут полонянку Сіту.

Кілька слів варто сказати й про саме слово шара, яке, схоже, широко відбите в українських прізвищах та назвах. Маємо на увазі прізвища Шарко, Шарук, Шарій, Шаровський, Шарченко, Шаравара та інші. А також населені пункти Шаргород, Шарин, Шарівка (на Харківщині засноване, як свідчать джерела, осавулом Охтирського полку М.О. Шарієм), річки Шарка, Шарівка, Шаринка, Шарай, Шарапан, Шараварівка в різних регіонах України (СГУ, 618).

Первісне значення слова шара в санскриті – «очерет», «комиш», а оскільки саме з очерету робилися стріли, то з часом слово прибрало значення «стріла». У цьому значенні воно творить різні терміни, переважно військові: шарасана – «лук», шарадгі – «сагайдак», «колчан», <115> шаравара – «сагайдак», а також «щит», «панцир», бо, очевидно, й щити колись робилися з очерету.

Епітет Шарва – «Озброєний стрілами» має Шіва, сліди поклоніння якому бачимо по всій Україні, а його син Сканда, через якого Шіва спопелив Каму, має епітет Шараджанман – «Народжений в очереті». На березі ріки Шараю, назва якої означає «Очеретяна», «Комишова», стояла (і досі стоїть) Айодг’я, столиця Рами, уславленого героя «Рамаяни», яка виявляє багато спільного з українським фольклором, звичаями та уявленнями. Показово, що на Дніпропетровщині є дві річки Шарай, а неподалік – річка Стрільцева. А в Богодухівському районі на Харківщині – річка Шарівка і поруч – річка Стрілиця; у басейні Сіверського Дінця – болото Стрілецьке, а поруч – річка Комишна (СГУ, 266, 534, 618). Зрозуміло, що таке сусідування близьких за значенням назв не випадкове.

У місті Шараваті, досл. «Очеретовиця», «Комишовиця» або «Стріловиця», правив Лава, син Рами. Ім’я Шарабганга мав мудрець, якого відвідував Рама в священному лісі Дандака під час вимушеного 14-річного вигнання. Знаменно, що своя Дандака є і в Україні, на південному березі Криму, і що нині вона називається «Очеретяна/Комишова бухта».

Досить рідкісне в українців прізвище Шаравара вперше згадується в «Реєстрі Війська Запорозького 1649 року», де його має козак Варвинської сотні Прилуцього полку Петро Шаравара (РВЗ, 443). Воно може пояснюватись у світлі санскритського шаравара – «сагайдак» (СРС, 637), тим більше, що українцям знайоме прізвище Сагайдак, а особливо – Сагайдачний. Проте прізвище Шаравара може тлумачитися і як Стрілець, виходячи з того, що в тому ж санскриті вара виступає і в ролі суфікса, тотожного українським суфіксам на означення діяча. Наприклад, санскр. мінавара – «рибалка» (від міна – «риба»), бгілавара – «лчник» (від бгіла – «лук»), веллавара – «списник» (від велла – «спис»). Тож до цього ряду природно стає і шаравара – «стрілець» (від шара – «стріла»). І в такому разі прізвище Шаравара, з яким, певно, споріднені прізвища Шарварок, Шарварко тощо знаходить свого семантичного двійника – прізвище Шарій. Обидва прізвища, отже, означають Стрілець і є суто козацькими, хоча можуть означати й стрільник, тобто «виготовлювач стріл». До речі, в тому ж Прилуцькому полку, де засвідчене прізвище Шаравара, окрім прізвищ Шарко та Шарченко, наявні й прізвища Стрілець, Стрільник, Стріленко й Стрільниченко.

Вражає величезна кількість українських назв на означення річок, струмків, боліт, ярів і населених <116> пунктів, похідних від слів очерет і комиш. Серед них, як бачимо, збереглися й реліктові, похідні від шара – «очерет», «комиш». І як знати, чи не спрацювала в незабутнього Олеся Гончара, залюбленого в Індію, глибинна пам’ять коли він давав своїй відомій збірці таку поетичну і таку незвичну назву – «Чари-комиші». <117>





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал