Наливайко Степан



Сторінка5/20
Дата конвертації05.12.2016
Розмір3.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Балти, слов'яни і п'ятеро синів царя Яяті
«Махабгарата» в одному з міфів розповідає про Врішапарвана, царя асурів (в індійській міфології старші брати богів-девів і їхні постійні супротивники). У Врішапарвана була донька Шарміштха («Найсоромливіша»), а в його верховного жерця і найпершого радника Шукри – донька Деваяні; вона виховувалася без матері, батько догоджав їй як міг, тому й зростала дівчина вередливою і себелюбною.

Якось після купання в лісовому озері між обома подругами спалахнула сварка – царівна в поспіху вдягла не своє сарі, а Деваяні обурилася цим. Шарміштха спересердя штовхнула її, та заточилася і впала в колодязь, на щастя, пересохлий і засипаний опалим листям. Перелякана царівна втекла додому, а Деваяні витягнув із колодязя Яяті, цар сусіднього царства, що саме полював неподалік і почув розпачливі крики дівчини. Шукра, батько Деваяні, обурений вчинком Шарміштхи, хотів покинути царство, але Врішапарван ублагав його залишитися, пообіцявши покарати доньку так, як тільки він захоче. Деваяні забажала, аби царівна стала їй довічною служницею і невдовзі вийшла заміж за свого рятівника, царя Яяті. Красуню ж царівну, щоб убезпечити себе від можливої суперниці й зайвих переживань, оселила в лісових нетрях. Проте під час полювання Яяті випадково набрів на хижку в лісовій глушині, де Шарміштха в самотині згаювала свої невеселі дні. Жонатий цар і царівна покохали одне одного й потай від Деваяні стали зустрічатися.

Час спливав, у Деваяні від Яяті народилося двоє синів – Яду й Турвашу, а в Шарміштхи – троє: Ану, Друх'ю та Пуру. Але подвійне життя Яяті розкрилося, і тесть, на доччину вимогу, прокляв молодого ще зятя на довічну старість. Сказавши, втім, наостанок, що той знову зможе стати молодим, якщо котрийсь із п'яти синів погодиться взяти собі його старість, а натомість віддасть <51> свою молодість. Лише Пуру, наймолодший син Шарміштхи, зважив на батькове прохання. Тисячу років Яяті втішався життям, а тоді повернув синові молодість і посадовив його на царський трон. Хоча царем традиційно годилося стати найстаршому синові, від Деваяні – Яду.

У цьому романтичному й повчальному міфі, який послужив темою для безлічі художніх, мистецьких і музичних творів, є кілька цікавих моментів. По-перше, імена п'ятьох братів, синів Яяті від Деваяні й Шарміштхи, тотожні назвам так званих «п'яти ведійських племен» – яду, турвашу, ану, друх'ю та пуру, згадуваних іще в «Рігведі» – найдавнішій писемній пам'ятці стародавніх індійців, яка, по суті, є і найдавнішою пам'яткою всіх індоєвропейських народів. Вважається, що ведійські племена десь у ІІ тис. до н.е. залишили свою прабатьківщину, яку багато хто розміщує і на теренах сучасної України, а деякі міфи «Рігведи», серед них і головний – про битву Індри з Врітрою, складалися в межиріччі Дніпра й Південного Бугу. Те, що цей міф разом із іменами головних персонажів зберігся в українських веснянках, щедрівках і казках, підтверджує таку думку.

По-друге, Яду, старший син Деваяні та Яяті, став родоначальником племені, з якого походили Крішна і його старший брат Балавіра (Баладева, Баларама, Балабгадра), землеробське божество. А слідів в Україні, пов'язаних із цими божествами, багато й досі на різних рівнях.

По-третє, ядави виявляють тотожність із ятвягами давньоруських літописів. Бо як індійські ядави на своє означення мають іще дві назви – сатвати й данави, так і ятвяги, що їх відносять до балтійських племен, і собі мають дві інші назви – судовити (судова) і дайнови. А така потрійна відповідність, з одного боку, не може бути випадковою, а з іншого – засвідчує, що ведійські племена не всі полишили Україну, що частина їх лишилась і взяла участь в етногенезі балтійських та слов'янських народів, серед них і українського.

На Волині, Львівщині, Чернігівщині, в Білорусі й Польщі чимало назв типу Ятвяги, Ятвязь, Ятвіж тощо. З ядавів походив Шіні – могутній воїн, онук якого під час вісімнадцятиденної війни, описаної в «Махабгараті», правив бойовою колісницею Крішни. Шіні започаткував рід, який за ним став називатися шайнави. А на Волині є місцевість Шайно, побутує прізвище Шайнюк, у Польщі – Шайноха; таке прізвище мав, зокрема, відомий польський історик Карл Шайноха (1818-1868).

Ім'я Крішна відбите у латишів як Кріш'ян. Для прикладу можна навести хоча б відомого дослідника латиських дайн (пісень) із цим ім'ям – Кріш'ян Барон. А в українців непоодинокі прізвища Кри<52>шень (саме таку форму божества подає «Велесова книга») та Кришненко. Дружину Крішни звали Рукміні, а в литовців поширене прізвище Рукмане. У свою чергу, батьком Рукміні був цар Бгішмака – ім'я його тотожне українському прізвищу Бушмака. Батьком Деваяні був жрець, тобто брахман Шукра, а в сучасних литовців досить часте прізвище Брахмане. На українському терені слово брахман у формі рахман відбилося у фольклорі, фразеологізмах, прізвищах, назвах і навіть святах (Рахманський Великдень). Села Рахмани та Гупали (одне з імен Крішни – Гопала) є на Волині.

З назвою волинського озера Пульмо перегукується давньоіндійський міф про красуню Пулому. Вона була заручена з іншим, коли мудрець-брахман Бгрігу викрав її з батьківської оселі і привів до своєї відлюдницької хижки серед густого лісу. Звідти її, вже вагітну, намагався викрасти колишній жених, але невдало. Показово, що і батька Пуломи, і її колишнього жениха звали однаково – Пуломан, що обоє походили з асурів, матір'ю яких була Дану – уособлення первісних вод. А родоначальником литовських князів вважається Палемон – ім'я це досить часте і в боспорських написах різного періоду, починаючи з часів задовго до нової ери.

Батьком Шачі, дружини Індри, теж був асур на ім'я Пуломан. Індра, розповідає міф, вирятував її від злого батька, а потім одружився з нею – той же, по суті, мотив, що й у випадку з Яяті та Деваяні. Індра ж – цар богів і ватажок небесного воїнства в «Рігведі» – має свої слов'янські й балтійські паралелі: фольклорний звір Індрик, що прочищає «криниці джерельні», чеське чоловіче й латиське жіноче ім'я Індра, латиське прізвище Індране (наприклад, у відомої письменниці Елзи Індране). Дружина Індри мала й ім'я Індрані, тобто «Індрина». Про Індру не раз згадує на своїх сторінках «Велесова книга».

У зв'язку з Шачі, дружиною Індри, ім'я якої означає «Могутня» (сам Індра мав і ім'я Шакра – «Могутній»), привертають увагу місто Шацьк та Шацькі озера на Волині.

У Крішни був син Самба, а ще в ХІІІ ст. існувала країна Самбія, населена самбами, племенем, близьким до ятвягів. Із Самбою теж пов'язується один цікавий давньоіндійський міф, що має несподіваний вихід на Україну.

Якось зі своїми приятелями-витівниками Самба вирішив поглузувати з уславлених мудреців. Він вбрався вагітною жінкою і прийшов до них, мовляв, якщо ви такі розумні, то скажіть, хто в мене народиться: хлопчик чи дівчинка. Мудреці відповіли, що під жіночою одежею приховується Самба, а приведе він на світ залізного кия, який принесе погибель його родові, тобто ядавам, як і всім тим, хто докотився до нечуваного блюзнірства – насміхатися з мудреців. Пророцтво <53> збулося, а Самба захворів проказою і подався в Пенджаб, де постом і нечуваним подвижництвом здобув ласку Сур'ї, бога Сонця, який і зцілив його від тяжкої недуги. А вдячний Самба на честь свого рятівника спорудив на березі ріки Чандрабгаги храм Сонця-Сур'ї і запровадив поклоніння йому.

І в цьому міфі з «Махабгарати» чимало цікавого. Бо залізний кий, що про нього провістили мудреці, по-санскритському й буде – самба (СРС, 636). Водночас так називається і зброя Індри. По-друге, назва Чандрабгага складається з двох назв – Чандра й Бгага (мовою хінді Бгаг). Чандра й Бгага – річки в Пенджабі, де й була записана «Рігведа». Давня назва Пенджабу – Аратта (DІ, І 109). До складу Аратти, як свідчить «Махабгарата», входили сінди й сувіри, а ці племена засвідчені античними авторами й на території Давньої України. Тобто дістає певну підтримку правомірність пов'язування назви Аратта і з Україною.

Пенджаб згадується у «Велесовій книзі» як Пандеб. Крім того, річки Чандра й Бгага мають своїх українських двійників – Буг і Шандру, яка тече в Київській області. На Бузі, як ми вже знаємо, жило індоарійське плем'я дандарії, дослівно «кияни». Ще одна пенджабська річка – Шатадру має свого українського семантичного двійника – Стоход. Цікаве й те, що й сьогодні в Пенджабі є свої «запорожці», яких налічується до 20 тисяч і які провадять такий самий триб життя, що й наші славні козаки: живуть спартанським життям, не одружуються, знають лише воїнську справу й носять жовто-блакитне вбрання.

Зі словом самба споріднене слово самбін – «веслувальник», «човняр» (СРС, 636), тобто воно є синонімом до слова дандін. Що іще раз змушує згадати літописця Нестора і його слова, що полянський князь Кий не міг бути перевізником, човнярем, оскільки він був князем. Але якраз через свій князівський статус Кий не тільки міг, але й мусив мати справу з човном, бо човен відігравав неабияку роль в уявленнях і обрядах давніх слов'ян, зокрема киян. В українців і нині побутує прізвище Самбук, а на означення Києва Костянтин Багрянородний (Х ст.) подає назву Самбатас. Таке ж ім'я, Самбатас, мав і батько антського князя Хільбудія, про якого пише в VІ ст. Прокопій Кесарійський (Ловмяньский, 151). Імен із компонентом Самб- чимало в боспорських написах (КБН, 100, 370, 766 та ін.).

Мудрець Бгрігу, чоловік Пуломи, доводився дідом Деваяні, матері Яду й Турвашу, для яких він, отже, був прадідом. А за пуранами – давньоіндійськими билинами – Пулома теж основоположниця роду, так званих пауломів – «пуломиних», «нащадків Пуломи». Вони – відгалуження данавів індійського епосу, отже, і ядавів. Назва данави походить від імені асурки Дану, пов'язаної з первісними водами і тотожної українській Дані. Сином Дану <54> якраз і є Врітра – найголовніший і наймогутніший асур, битву якого з Індрою і досі зберігає український фольклор. А імена ведійської Дану й української Дани зберігають у своїх назвах річки Північного Причорномор'я – Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро.

Слід зазначити, що відомий український балтист Анатолій Непокупний, виходячи з ареальних міркувань, а не з міфологічних, як ми, доходить того самого висновку, що назву волинського озера Пульмо слід пов'язувати саме з ятвягами (Непокупный, 144).

Міф про царя Яяті й п'ятьох його синів особливо цікавий тим, що назви п'яти ведійських племен, тотожні іменам п'яти синів Яяті, напрочуд перегукуються з назвами балтійських і слов'янських племен, які ще в літописні часи компактно розміщувалися фактично поряд. Якщо ядави відповідають ятвягам, то по сусідству з ними жили туровці, яких можна співвіднести з ведійськими турвашу. Інше ведійське плем'я – друх'ю – співвідноситься зі слов'янськими дреговичами, дрегвою. Характерне те, як цар Яяті прокляв сина Друх'ю, коли той відмовився взяти батькову старість, а натомість віддати свою молодість: «Ти зі своїм родом підеш у місця, де єдиним засобом пересування буде тобі човен або пліт, А сам ти будеш у своєму племені не царем, а лише ватажком» (МДИ, 66). Ці слова дивовижним чином характеризують місцевість, на якій літописи застають дреговичів.

Пуру можливо співвіднести з полянами (санскр. пуру тотожне грецькому полі – «багато»; на індійському ґрунті слово пуру розвинулося в значення «усі», «плем'я», «народ»). Причому в індійському міфі привертає увагу те, що Пуру протиставляється чотирьом своїм братам: він наймолодший, єдиний зважив на батькове прохання і віддав йому свою молодість, посів царський престол, хоча за давньою традицією його мав посісти найстарший брат, тобто Яду. Це перегукується з деякими фактами давньоруських літописів, де відчутне протиставлення полян іншим слов'янським племенам. На противагу, скажімо, дреговичам чи древлянам, полянам властива мирна й лагідна вдача, шанування батьків, вони мають шлюбний звичай, а не викрадають собі дружин на «бісівських ігрищах» тощо.

Напрошується тут і скіфська паралель. В одній із легенд про походження скіфів Геродот у V ст. до н.е. мовить, що престол дістався наймолодшому з трьох синів Геракла й доньки ріки Борисфен (давня назва Дніпра). Античні автори, як правило, ототожнюють індійського Крішну з грецьким Гераклом, тобто виходить, що й Крішна причетний до генеалогічної легенди про трьох синів, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Саме Колаксай, наймолодший із братів, зумів справитися з випробуваннями і стати першим скіфським царем, заснувавши царську династію. Цікаве й саме ім'я Колаксай, що складається з Кола+ксай, де ксай – «правитель», «цар», а кола споріднене із санскритським кула – «всі», «рід», «плем'я» (СРС, 167). Тобто ім'я Колаксай означає «Ватажок/Вождь/Цар роду/племені» й постало ім'я, слід гадати, з первісного терміну на означення племінного ватажка. Так що ім'я Пуру та компонент Кола- виявляють значеннєву тотожність, а самі Пуру та Колаксай – і функціональну.

Таким чином, міф про царя Яяті й <55> п'ятьох його синів можна сприймати як підтвердження на міфологічному рівні балто-слов'янської єдності, про яку стільки сперечаються історики й мовознавці. Справді-бо, матері у п'ятьох братів різні, але батько – спільний, причому він кшатрій, тобто походить із воїнського стану. Матері ж належать до різних соціальних верств: Деваяні, мати Яду й Турвашу, – брахманка, тобто з вищого стану давньоіндійського суспільства, жрецького. А Шарміштха, мати Ану, Друх'ю та Пуру, належить, як і сам Яяті, до воїнського стану, другої за значимістю верстви тогочасного суспільства. Саме між брахманами-жерцями й воїнами-кшатріями точилася постійна боротьба за верховну владу, на описи чого багатий давньоіндійський епос, особливо «Махабгарата». Рясно ці два стани відбиті й на українському терені, як, до речі, й два інші – вайш'їв та шудрів. З чого й недвозначний висновок: як і індійці, предки сучасних українців теж добре знали чотиристановий суспільний поділ.

За соціальним статусом брахманка Деваяні стоїть дещо вище від кшатрійки Шарміштхи. Та, з іншого боку, шлюб брахманки з кшатрієм, як у випадку з Деваяні та Яяті, не схвалюють індійські приписи – пошлюбники мусять належати до одного суспільного стану. А шлюб брахманки з кшатрієм небажаний, що й відбиває відповідний термін на означення такого шлюбу – пратілома, «протиприродний». І навпаки, шлюб Яяті й Шарміштхи природніший і законніший, попри навіть те, що обоє не відбули належного весільного обряду. Бо обоє належать до одного стану.

Отже, виходить, що ведійські ану, друх'ю та пуру – воїнські, кшатрійські племена, оскільки «Махабгарата» відносить батьків Ану, Друх'ю та Пуру до кшатріїв. А яду й турвашу – напівбрахманські-напівкшатрійські племена, оскільки в тій же «Махабгараті» батьком Яду і Турвашу є кшатрій, а мати – брахманка. Інакше кажучи, слов'янські племена – це воїнські, кшатрійські племена, а балтійські – напівкшатрійські-напівбрахманські, де неабиякий вплив мали саме жерці. Очевидно, цим можна пояснити те, що саме балтійські племена найдовше опиралися прийняттю християнства і проти них здійснювали часті походи київські та галицько-волинські князі.

Туровці більше споріднені з ятвягами, якщо йти за давньоіндійським міфом, бо в них спільні батьки. А дреговичі, поляни і, можливо, анти виявляють близьку спорідненість між собою, бо в них теж спільні батьки. Та загалом усі вони – братні племена.

Бгрігу, легендарний мудрець і чоловік Пуломи, доводився прадідом Яду й Турвашу по матері, їх, як мовить «Рігведа», Індра привів з далеких країв (Лелеков, 152). Та ж «Рігведа» знає плем'я бгрігу, воно згадується серед десяти арійських і неарійських племен, які воювали з царем-арієм Судасом і зазнали від нього поразки. Нині серед українців <56> побутує прізвище Судас (я особисто знаю молодого журналіста з таким прізвищем) і Сдасюк (первісно – Судасюк) – його має, наприклад, автор книги «Штати Індії». Ім'я Судас із санскриту означає «Щедрий на пожертву» (богам).

Видатний індійський мовознавець Суніті Кумар Чаттерджі (1890 – 1977), з ініціативи якого давньоукраїнська епічна пам'ятка «Слово о полку Ігоревім» побачила світ бенгальською мовою, вважає, що плем'я бгрігу з основною масою індоєвропейців мігрувало до Малої Азії, де стало називатися брігес або фрігес, тобто фрігійцями. Там частина їх лишилася й поступово змішалася з місцевим населенням, а частина вирушила на пошуки нових територій (Чаттерджи, 51). Страбон свідчить, що перед Троянською війною фрігійці прибули до Малої Азії із Фракії і через кілька століть утвердилися тут як господарі Малої Азії. А фрігійці, як і фракійці, троянці, лідійці, карійці, етруски належали до так званих іллірійських народів. Геродот пише, що фрігійці переселилися до Малої Азії з Балкан, разом із вірменами (Геродот, VІІ 73).

Згадка про фрігійців у зв'язці з вірменами цікава тим, що на зламі двох ер в історичній Вірменії жили значні індійські громади, особливо в Тароні (зараз у Туреччині). Саме з Тарону походить легенда про трьох братів з області Палунь – Куара, Мелтея і Хореана. Її дедалі певніше співставляють із літописною легендою про полянських князів Кия, Щека й Хорива. Причому вірменська легенда містить вкрай важливу подробицю, відсутню в літописній легенді – батьками трьох братів вона називає двох індійських князів. І навіть подає їхні імена – Деметр та Гісане. <57>



Сколоти, склавини, слов'яни
Геродот у V ст. до н.е. серед кількох версій про походження скіфів подає і ту, яка, за словами історика, належить самим скіфам. На пустельній доти землі від Зевса й дочки ріки Борисфен (давня назва Дніпра) народилася перша людина – Таргітай. Троє його синів – Арпоксай, Ліпоксай і Колаксай – стали родоначальниками скіфських племен, але першим царем і засновником династії скіфських царів став наймолодший з братів, Колаксай. Бо тільки йому далися до рук магічні дари, які впали з неба – золоті чаша, сокира, плуг і ярмо. Як пише Геродот, усі разом скіфи називаються сколоти, за іменем їхнього царя Колаксая. Скіфами ж їх назвали греки (Геродот, 181).

Отже, виходить, що сколоти – самоназва скіфів і суто скіфське слово. Крім того, легенда ця має кілька цікавих моментів. І тут, як і в літописній легенді про полянських князів Кия, Щека й Хорива, як і в вірменській легенді про князів Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь, фігурують троє братів. І тут, як і в міфі про трьох синів царя Яяті від дружини-кшатрійки Шарміштхи (див. попередню статтю) престол дістається наймолодшому з братів. Показово й те, що магічні дари, впалі з неба, характеризують чотиристановий поділ скіфського суспільства, властивий і давньоіндійському суспільству. Більше того, символіка небесних дарів легко витлумачується на індійському ґрунті: чаша символізує стан жерців-брахманів, сокира – воїнів-кшатріїв, плуг – хліборобів-вайш'їв, ярмо – шудрів, залежних від трьох вищих станів. І якщо судити з того, що всі чотири індійські терміни на означення цих станів рясно відбиті в українських прізвищах, то напрошується висновок: чотиристановий поділ суспільства знали й предки сучасних українців.

Ці вкрай важливі повідомлення античного автора слід розуміти так, що етнонім сколоти й ім'я Колаксай – споріднені й сходять до спільного кореня. І справді, в обох словах наявний спільний компонент кол. На думку М.Я.Марра, яку підтримує відомий іраніст і скіфо<58>лог В.І.Абаєв, скіфи й сколоти – два різновиди однієї назви, що мають спільне походження, отже, й однакове значення (ДИЯ, 363–364). Проте всі намагання визначити, що ж саме означає цей компонент, виявилися невдалими. І врешті-решт дослідники дійшли невтішного висновку, що засобами іранських мов (а скіфів відносять до іраномовних племен) значну частину «варварських» імен і назв з Північного Причорномор'я, серед них етнонім сколоти й ім'я Колаксай, пояснити неможливо. Щоправда, В.І.Абаєв, хоч і не категорично, спробував вивести ім'я Колаксай з іранського Хвар-хшая – «Сонце-цар» (Там же). Проте через численні застереження і обумовлення це тлумачення втрачає переконливість і вірогідність, хоча, мабуть, не варто категорично й заперечувати, що ім'я Колаксай може мати певний стосунок до Сонця. Бо племінний ватажок, а особливо пізніший цар, був у давні часи і воєначальникои і жерцем водночас, який через пожертву поєднував Землю й Небо, світ людей із світом небожителів і його часто порівнювали й ототожнювали з Сонцем. Тож єдине, в чому більш-менш одностайні дослідники, це те, що елемент кол в етнонімі та імені – якийсь украй важливий термін у давніх насельників Північного Надчорномор'я, населення, можливо, ще навіть доскіфського.

Індійці добре знали скіфів, яких вони називали шаки (іранці – саки). Шаки, як і бактрійці та явани (греки-іонійці), брали участь у війні, описаній у «Махабгараті», що спалахнула між двома братніми родами пандавів і кауравів. Причому шаки-скіфи виступали на боці саме кауравів, яких підтримували сінди й сувіри, засвідчені й на терені України, а також ядави, тотожні літописним ятвягам. Кауравів підтримував і Баладева, старший брат Крішни по батькові, тоді як сам Крішна виступав на боці пандавів. Цю подію деякі індійські джерела відносять до надзвичайно давніх часів. Принаймні відомий Айхольський напис, знайдений у незавершеному джайнському храмі й датований 634–635 рр., повідомляє, що на 556 рік ери Шака (відповідає 634 рокові нової ери) минуло 3735 років від війни, описаної в «Махабгараті» і що саме з цієї події почалася нова епоха – Каліюга, Залізний вік, у якій ми зараз і живемо. Тобто ця знаменна подія – війна в «Махабгараті» – сталася майже 5100 років тому. А ера Шака, тобто Скіфська ера, веде своє літочислення з 15 березня 78 року нової ери. Особливість її та, що відлік часу починається зі сходу сонця, а Новий рік відзначається 12 квітня з відхиленням на два-три дні в той чи інший бік. Особливо поширений цей календар сьогодні на півдні Індії, в дравідомовних народів і називається Шака-самват (варіант – Шака-самбат).

Зі скіфами виявляє зв'язок і «Рамаяна»: Кайкеї, наймолодша й найулюбленіша дружина царя Да<59>шаратхи, ім'я якого означає «Десять колісниць», батька Рами, походила, як вважають дослідники, зі скіфського племені кекаїв, про що свідчить і саме її ім'я, яке дослівно означає «Кекайка», «З кекаїв». Саме через Кайкеї, як засвідчує ця давньоіндійська епічна поема, Рама та його красуня-дружина Сіта мусили піти в лісове вигнання на довгі чотирнадцять років. Тож індійський матеріал, поза сумнівом, може пролити певне світло і на етнонім сколоти, і на ім'я Колаксай.

У цьому плані привертають увагу сучасні індійські чоловічі імена, які містять компонент куль (санскр. кула), напрочуд схожий на компонент Кола- в імені Колаксай: Кульбгушан, Кульвант, Кульвір, Кульдгар, Кульдев, Кульдіп, Кульнандан тощо. І якщо значення скіфського Кола- невідоме, то значення санскритського кула цілком прозоре – «сім'я», «родина», «рід», «плем'я» (СРС, 167). І таким чином, наведені імена означають: Кульбгушан – «Окраса роду», Кульвант – «Родовитий», «Знатний», Кульвір – «Герой/Богатир роду», Кульдгар – «Опора роду», «Рододержець», Кульдев – «Божество роду», Кульдіп – «Світильник роду», Кульнандан – «Радість/Втіха роду».

До цього слід додати, що бог Шіва має епітети Кулеша й Кулешвара, які в сучасних формах Кулеш і Кулешвар також побутують як чоловічі імена; обидва ці імені означають «Бог/Божество роду». Індійська історія знає і царя на ім'я Кульшекхар – «Корона/Вінець роду», котрий заради служіння богові та улюбленої справи – написання віршів – зрікся престолу, але прославився як поет і увійшов у давні поетичні антології.

Входить санскр. кула та хінді куль у географічні назви: Кульгірі, Куладрі, Кульпарвата, Кулачала, Кульшайла, досл. «Родина/Сімейство гір» – синоніми на означення головного гірського ланцюга в Індії, що його складають сім гірських хребтів. «Ваю-пурана», давньоіндійська писемна пам'ятка, згадує країну Кулья, досл. «Благородна», «Високородна», «Родовита».

Входять кула та куль і в важливі соціальні терміни й поняття, пов'язані з родиною, родом, племенем, родоводом тощо: кулькар – засновник роду; кульнам – родове ім'я, родовий титул; кульдгарма – родові/родинні звичаї або традиції; кульшастри – старовинні родинні або родові книги; кулачар'я – домашній навчитель-гуру, родинний жрець, знавець сімейного родоводу й традицій; кульдевта – родинне чи родове божество (є ще термін грамадевта – «божество села», де грама, яке в санскриті означає «село», споріднене з укр. громада, а саме терміном громада означалася колись українська сільська община); кульвідья – родові/родинні знання, де відья означає «знання», «відання» і споріднене з нашим відати – «знати».

Слово відья також входить в індійські чоловічі імена – ім'я з цим компонентом має, зокрема, <60> нинішній посол Індії в Україні Відьябгушан Соні. Саме ж ім'я Відьябгушан означає «Окраса знань», тобто «Мудрий», де бгушан – «окраса», «оздоба» (моя перекладацька діяльність почалася з віршів відомого індійського поета Бгаратбгушана Аграваля, де ім'я Бгаратбгушан означає «Окраса Індії», а Бгарат – споконвічна, традиційна назва Індії). Симптоматично, що резиденція індійського посла в Києві знаходиться на вулиці Ярославів Вал, біля пам'ятника великому київському князю Ярославу, котрий мав епітет Мудрий. Поруч із пам'ятником стоять Золоті Ворота, до яких виявляє причетність уже прізвище посла, яке сходить до санскр. сона – «золото». Саме Ярослав Мудрий звів Святу Софію, яка символізує божественну мудрість, біля місця, де був похований київський князь Дір, ім'я якого має індійський відповідник. І сьогодні в індійців побутує чоловіче ім'я Дгір, «Мудрий»; до речі, перший посол Індії в Україні, Судгір Девре, мав ім'я Судгір, яке містить компонент дгір і яке означає «Премудрий». Принагідно зазначимо, що наставник самих богів в індійській міфології, Брихаспаті, мав епітет ДгірМудрий.



Кула – надзвичайно давній термін, уживаний іще в «Рігведі» на означення великої патріархальної сім'ї, яку очолював кулапаті, кульпаті, досл. «захисник/батько роду/родини»; він мав цілковиту владу над усіма членами родини/роду, включаючи й челядь. Цікаво відзначити, що цей надзвичайно давній санскритський термін пристосувався до сучасних умов і став означати в мові хінді «канцлер/ректор університету». З переважанням індивідуальної сім'ї значення кули помітно знизилося, хоча серед вищих станів вона ще зберігає певне місце й значення.

В «Артхашастрі» – трактаті про мистецтво політики й управління державою, датованому ІV ст. до н.е., тобто часом, коли скіфи-шаки були в розповні своєї величі й слави, термін кула має широку амплітуду значень: «сім'я», «община», «громада», «рід», «плем'я» тощо. Він творить складні слова із значенням спорідненості, походження, родовитості й знатності. Причому впадає в око, що коли йдеться про походження, то воно із цим терміном неодмінно високе, благородне, а то й царське (Вигасин, 143–144). Та й у санскриті одним із значень слова кула є «царська родина», а з деякими суфіксами означає «царського роду», «приналежний до царської сім'ї» (СРС, 167–168). Куластрі, кулавадгу, кулаканья – «високородна жінка/дівчина», куладухіта – «знатна дівчина» (досл. «дочка роду»), кулапутра – «шляхетний юнак» (досл. «син роду»), кулік – ремісник, виходець із знатного роду; кулін, куліна – «родовитий», «благородний», «знатний».

Терміном куліна означаються деякі найбільш шановані брахманські родини в Бенгалії. Колись нібито бенгальський цар Баллаласена одібрав найшанованіші й <61> найавторитетніші брахманські родини й означив їх терміном куліна, тобто «високородні», «благородні». Ці родини зберігали свій високий статус доти, доки одружувалися в межах своєї касти. Якшо ж хтось одружувався з дівчиною іншого стану, то він втрачав свій статус на одне наступне покоління. Це спричинилося до неабиякого замішання серед бенгальських брахманів, бо всі прагнули віддавати своїх дочок за кулінів. Та оскільки тих було не так багато, то їм доводилося мати не одну дружину, а кілька.

Очевидно, в самому слові кула та його скіфському відповіднику кола криється пояснення того, чому наймогутнішу й найшанованішу частину скіфського суспільства називали «царськими» скіфами. Саме таке значення міг, певно, нести й сам етнонім сколоти. Це значення, поза сумнівом, було набагато відчутніше й вагоміше в скіфські часи.

У сучасних індійських мовах, зокрема, в хінді, деякі давні закінчення відпали, тому іменники втратили здатність виражати множину. Цю втрату компенсували суфікси, які розвинулися від самостійних слів із значенням «багато», «всі», «все». Таким суфіксом у мові хінді й стало слово куль, похідне від санскритського кула. Воно виступає у складних словах другим компонентом і означає «гурт», «череда», «табун», «зграя», «рій»: гокуль – «череда корів» (інший термін на означення череди корів – готра, споріднене з укр. отара), алікуль – «рій бджіл», девкуль – «храм» (досл. «сімейство богів») тощо.

На іранському ґрунті санскритському кула, скіфському кола та хінді куль відповідають хіль/хель – «сім'я», «рід», «підрозділ племені», «клан», «плем'я», які також входять у племінні (хадохейлі, сулейманхейлі, джаніхейлі) та географічні назви, особливо на Памірі, в Афганському Бадахшані (Маргхель, Теджкель, Мондрель, Вуруель, Кхамбель) й Східному Гіндукуші (Башгель, Мамгель, Рамгель, Прунгель, Катігель) тощо, де має значення «село», «поселення» (Грюнберг, 168; ЯВГ, передмова).

У сучасних іранських мовах, як і в сучасних індійських, через втрату давніх закінчень, які виражали множину, з'явилися словотвірні суфікси, що розвинулися від самостійних слів із значенням «багато», «всі». Одним із таких суфіксів і є хель/хіль, що виражає саме збірну множину однорідних предметів та істот, бо для звичайної форми множини існують і вживаються інші суфікси: адамхіль – «люди», «рід людський», «людство» (адам – «людина»), врудхель – «брати» (вруд – «брат»), кітобхель – «книжки» (кітоб – «книжка») тощо. Такий самий суфікс і в такому ж значенні використовується на означення збірної множини в курдських діалектах (Опыт, 197–198). У складних словах, пов'язаних із родинною термінологією, хель/хіль означає «рідня», «родичі»: <62> дамадхель – «женихова/зятева рідня», хвахахель – «тещина/свекрушина рідня».

Цікаво відзначити, що і в індомовних гіссарських пар'я в Узбекистані теж наявний цей суфікс (Оранский, 49; примітка 13). Таке явище можна було б пояснити впливом іранських мов, в оточенні яких перебуває це індоарійське плем'я, якби подібне явище не фіксувалися серед новоіндійських мов, про що вже трохи мовилося. А на доповнення можна додати, що в мовах бенгальській та орія вторинні суфікси на означення сукупної множини повністю замінили первинні. Суфікс gula/guli, утворений з kula, поєднується з неособовими іменниками як у прямому, так і в непрямому відмінках (Зограф, 77).

З неіндоєвропейських мов сюди долучається тюркське ель/іль, яке виступає з такими ж функціями, що й індійське кула/куль та іранське хель/хіль і яке, очевидно, є дуже давнім запозиченням з іранських мов. Воно досить рясно представлене, наприклад, в іменах: Ельдар – «Опора роду/Рододержець» (тотожне інд. Кульдгар), Ельвір – «Герой/Богатир роду» (тотожне інд. Кульвір), Ельбан – «Захисник/Оборонець роду», Ельмурад – «Щастя роду» тощо. Слід зазначити, що більшість цих тюркських імен переважно іранського походження.

Існує подібне слово і в угро-фінських мовах: у вепсів слово kyla, що мало ті ж самі значення, що й у його індійських, іранських та тюркських родичів, зараз уживається в значенні «село»; йому у фінській, естонській та карельській мовах відповідає kula, надзвичайно давнє, що вказувало на територіальне розселення людей, які розмовляли однією мовою (Богданов, 66).

Знають терміни, споріднені з санскритським кула, хінді куль та скіфським кола слов'янські мови: укр. коліно – «рід», «походження» (пор. у Бориса Грінченка: «Одно – що вона пані великого коліна», тобто «високого роду»); покоління; колінник (у Срезневського) – «співплемінник», «одноплемінник»; сербохорватське коленович – «людина шляхетного походження», «знатна людина».

Отже, скіфське кола, індійське кула/куль, іранське хель/хіль та інші іномовні відповідники – надзвичайно важливий суспільний термін на означення сукупності людей. Він справді найістотніша прикмета кожної давньої людської спільноти. На думку відомого мовознавця В.М.Ілліч-Світича, в основі кула, ареал якого охоплює величезні простори Євразії, збереглося першорядне поняття соціального характеру – назва родового об'єднання, перенесена в окремих групах на сімейне або територіальне об'єднання (ОСНЯ, 363). Тож і не дивно, що цей термін, по-своєму видозмінений в різних мовах, увійшов у важливі для первісного суспільства терміни й поняття, пов'язані з роди<63>ною, родом, родоводом, родовитістю, походженням, знатністю. А також в імена, назви, теоніми й етноніми, одним із яких і є сколоти. Відбився цей термін і в імені першого скіфського царя – Колаксай. Ім'я це означає «Цар племені» й первісно постало з терміну на означення племінного ватажка, а з часом перетворилося на повнокровне чоловіче ім'я.

Що ж до етноніма сколоти, то в ньому виразні три компоненти: с-коло-ти, де – ти (у Геродота – той) грецьке закінчення множини, а кол(о) – «рід», «плем'я». Початкове с- в етнонімі – префікс сукупності, збірності, спільності; він, до речі, якраз і наявний у трьох останніх словах як су-, з- та с-. Підтверджує таку думку й санскрит, подаючи, зокрема, термін сакулья – «родич» (у 5–6 поколінні по чоловічій лінії): йому точно відповідає рос. «сородич». Санскритське са- тут і російське со- цілковито тотожні.

Отже, етнонім сколоти означає «роди», «племена», а коли точніше, то «співроди», «співплемена». Він є терміном на означення усієї сукупності скіфських племен. Що цілком узгоджується з Геродотом: за його часів скіфи жили окремими племенами, а на чолі їх стояли племінні ватажки, яких історик називає царями. Слушність Геродотових слів підтверджують імена скіфських родоначальників – Арпоксай, Ліпоксай та Колаксай, у яких компонент – ксай якраз і означає «цар»; утворене – ксай від індоіранської основи кшатр/хшатр – «сила», «влада». Від цієї ж основи походить і наше цар, широко відбите в українських прізвищах Цар, Царко, Царук, Царик, Царевич, Царенко, Цариченко тощо, а вони, в свою чергу, відбивають приналежність певної частини давньоукраїнської спільноти до воїнського, кшатрійського стану.



Кула в «Рігведі» має і значення, згодом призабуті: «оселя», «поселення», «селище», «село». Тюркське ель/іль відбилося в словах аул, аїл – «село». Угро-фінські kula/kyla сьогодні вживаються в значенні «село». Це спонукає гадати, що й наше село споріднене з цими термінами, особливо з іранськими хель/хіль, які на слов'янському ґрунті відповідають сел/сіль (пор. укр. село – сільський). А щодо коливання х/с показові іранські й індійські факти: іран. хаома – інд. сома, ахураасура, Хінд – Сінд, Вахуман – Васуман, Вахішта – Васіштха тощо. Саме ця особливість є визначальною при віднесенні того чи іншого давнього слова з Північного Причорномор'я до іранських чи індійських мов.

З чого напрошується важливий висновок, що етнонім слов'яни – тотожний етнонімові сколоти, а проміжною ланкою між ними є варіант склавини. Тобто всі ці етноніми складаються з однакових основних компонентів і несуть однакове значення – «співроди» або «співплемена». <64> І етнонім слов'яни є таким самим терміном на означення всієї сукупності слов'янських племен, як і етнонім сколоти є означенням всієї сукупності скіфських племен. Хоча, зрештою, ці скіфські та слов'янські племена споріднені, як споріднені й етноніми сколоти, склавини, слов'яни. <65>




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал